#спогади

[strawberryspider777]

Я проходив цей івент на стрімі,до сих пір пам`ятаю як розплакався підчас цього фіналу :,)

[hidden-journal]

що зі мною відбувається?

вчора ввечері після уроку німецької я на деякий час поринула в спогади перечитуючи свої старі блоги, там йшлося про період від 2014 до 2016 року. Інші записи там теж є, але треба буде постаратися, щоб з найти їх серед усіх тих гіфок і постів без сенсу з дуркуватими картинками. так ось, повернемось до суті, в постах було багато переживань і болі, я намагалась забути одне своє кохання і побудувати відносини з другим. Я не памʼятаю, як я писала ті пости, не памʼятаю, як саме мені проходила в голову ідея, зайти і написати ті всі думки. Це дуже дуже цікаво, бо після цього я геть не робила нічого схожого, точно не в форматі лонг ріду і максимум в нотатки телефону. Чому я перестала то робити? Напевно, бо вьюі був увесь в рекламі в не було бажання крізь неї пробиратися.

мені здається ці всі спогади дуже сколихнули мене, я знаходжусь в якомусь стані, який мені дуже важко описати. Плюс я зараз дочитую книгу (місто дівчат) і мені дуже важко розділити чи я плачу від подій в книзі чи у мене перехоплює подих від спогадів який той блог пробудив, бо я геть забула що я писала щось після 2014 року…

[blog-of-restless-dreams]

Згадав 2018 рік, у якому я зіштовхнувся з депресією в декілька місяців, і це перед закінченням 11 класу. Але зараз не про це, можливо колись розповім про це детально.

Короче, є один момент, який мене збісив і поставив крапку в "адекватності" учнів інших шкіл. Не кажу, що всі учні та вчителі погані, зовсім ні, але більшість мене бісять своєю поведінкою, від якої хочеться врізати по обличчю. Так ось, я колись їздив здавати ЗНО з української мови і літератури (яке я благополучно просрав через нестачу часу), і серед нашої школи здавали ще інші.

Я вирішив "подружитися" або поцікавитися, вони теж йдуть здавати ЗНО з нами? Ви думаєте, що питання логічне, і що це звучить трохи дивно, але мені просто було цікаво, і я хотів поговорити.

У відповідь почув від них ось це: "нєт! ми просто так ідьом в школу паґулять!", і посміялися зі злобним снобізмом з мене, виставляючи мене дурнем. Що саме цікаве, так відповіла якась вчителька або керівниця їх, і більшість учнів так приєдналися до неї "поржати" з мене. Після токсичної відповіді я розвернувся і зрозумів, що хотів їх нахуй послати з такою реакцією.

І це мене до сих пір бентежить, хочеться таких людей нахуй послати. 🖕 Якщо, припустимо, у мене щось вони захочуть спитати наприклад "Аде тут туалет? А ви збиралися у туалет піти?" і я з насмішкою відповім, ідучи у туалет "Ніт, я просто пішов погуляти по будівлі просто так, мені ж просто нічим зайнятися!", голосно ржучи і дивлячись як сноб якийсь. Ось таке буде приємно почути?)

Знаєте люди, що ви гнилі (про тих, хто реагує так на мої питання), коли намагаєтеся когось виставити дурнем. Колись також і з вами зроблять. Як кажуть "кара настане")

[rokusu-eiha-blog]

Все життя яке я пам‘ятаю пройшло на Сцені.

Я читав віршики, танцював дитячі хороводи, співав простенькі пісеньки.

А перед тим навчання-репетиція-примірка-навчання. Осіннє свято, Новий рік, Свято весни, Випускний, Змагання талантів, міський конкурс, обласний конкурс, всеукраїнський конкурс, фестиваль у Дніпрі-Львові-Одесі-Києві, міжнародний конкус. Підйом о п‘ятій; кількагодинна дорога; перевірити фонограму; репетиція; «о, тепер можете прогулятися, ми аж у вечері» і все галопом по Європам, бо на шосту вихід, тре‘ бути як мінімум о п‘ятій!; костюми вдіти отпрямщяс і затягни корсет, бо зара злетить!; біжи на сцену, ти з іншого боку; де мікрофон; «так заспокойся, все буде добре ти все знаєш»; закриті вуха і повтори пісню про себе/дай відео треба нагадати де я стою; ведучий оголошує мене, господи!; о, фонограма пішла; «Почали!»; світло сліпить як тут бляха посмішку тримати!; ай блін не туди рукою; о господи ноту не дістати; чорт там інші слова; і туди теж дійти тре; огосподи нарешті відстрілялись!; зніми той клятий корсет я зараз вмру; дай води, бо горло зараз всохне; де той останній бутер?; завалитися поспати на незручному сидінні автобуса; «прокидайся, вже вдома»; костюми на горб і витягнути до квартири; нарешті мейк модна змити!; боже мій, редненьке ліжечко! Потім день відіспатися і знову вставай о сьомій бо тре в школу зібратися.

Це і є розклад за яким я виріс.

Нестабільна варіативність з мінімумом відпочинку, яскравими блискітками, професійним мейком і зачісками, і прорвою репетицій щоб пепередні пункти не були в нікуди.

Ось як мене виростила Сцена.

Чи шкодую я про це? Ніколи в житті й нізащо.

Бо десь там, серед гулу напівпустої голови під шаленим с��ітлом і оглушливою музикою, задихаючись від нервів та костюму, ти відчуваєш справжню ейфорію від Сцени.

Моя наставниця з вокалу казала, що театру треба служити.

Для мене будь-яка доступна активність на сцена стала театром, якій я служив 8 років.

А потім сталося ЗНО.

А потім три роки постійного марафону аби дістати хоч кілька лишніх балів і посутпити!

Підготовка з репетиторами не залишає тобі анінайменшого часу щоб присвятити себе Сцені.

Далі був перший курс і йобанаблятьрусня, але це не так важливо у конкретно цьому блозі.

ЗНО і вступ вкрав у мене час на Сцену.

І я до цього часу відчуваю себе виннуватим у цьому.

Тому що я люблю Сцену.

[dimishap]

Несподівана реальність

Текст із 2018 року.

Пару тижнів тому ми їхали з Валок. Теплий день, траса, музика, швидкість. Позаду літургія в монастирі та пікнік із шашликами біля озера. Гарний спокійний настрій. І раптом усвідомлення: ось, саме в ці хвилини, на Синаксисі Константинопольського патріархату доповідають українське питання. Не новина – це було відомо. Відчуття. Наповненість миті. Концентрація часу і простору в одній точці. Секундне переплетення минулого і майбутнього. Особистого і загального. Я тут, у машині, за кермом. А всього у двох годинах льоту від рідного Харкова… У розіп'ятому континентами та історією місті... Біля площі Таксим… У храмі, в який заходив молитися… Люди, яких бачив або читав... Патріарх, який сам того не відаючи витяг мене з духовної кризи в 2015-му, руку якому цілував і з рук якого дружина приймала святе причастя… Митрополити Іоанн Зізіулас і, мабуть же, Каліст Уер, на статтях і книгах котрих я формувався... Інші, відомі та невідомі, котрі ланцюжками пов’язані з улюбленими Силуаном Афонським, Софронієм Сахаровим, Антонієм Блумом, Іоанном Меєндорфом, Олександром Шмеманом та навіть Іоанном Максимовичем… Усі вони. Живі. У цю мить. Благословляють майбутнє церкви моєї країни. Моє майбутнє. Несподіване відчуття. Відчуття причетності. Відчуття долання часу, відстаней, особистих незнайомств та інших умовностей. Відчуття, що тебе долучають до товариства, про котре ти й мріяти не міг. У щось дійсно вселенське. Це було, мов блискавичний особистий політ у космос. До вологих очей. Чесно. А зараз я читаю про синод РПЦ. Дивлюся на коментарі не найгірших російських священиків. І думаю. Господи. У Тебе шикарне почуття гумору. Але якщо Ти дійсно вирішив перевернути все місцями, щоб усі спробували себе в протилежних ролях – дай сили вже в нашій "канонічності" поводитися з ними не так, як вони поводилися з нами. Не відзеркалити слів, інтонацій і методів. Не спокуситися "справедливістю". Явити інакшу реальність – любові, співчуття і прощення. Хай це буде наш спільний залік з еклезіології. Який ми всі. Колись. Складемо нарешті добре.

[weswqq]

Не бути ніколи!

Нам не бути разом ніколи!

Шкода…

Як усе добре починалося. Мені навіть здавалося, що ти кохав мене, що так, як ми з тобою любили й цінували одне одного, ніхто нікого більше так не цінував і не любив! Не було навколо нікого і нічого, лише ми з тобою і наші почуття... Я тонула в глибині твоїх очей, коли була поруч із тобою - весь світ мені здавався барвистим і яскравим. Все мені здавалося сном, і я не хотіла прокидатися.

Але одного разу я прокинулася…

І тебе вже не було поруч. Уся твоя любов виявилася простою грою! Ти вмів любити тільки себе. І коли я це зрозуміла, то в душі згас вогник, життя втратило сенс, світ став чорно-білим, адже тебе немає зі мною поруч.

Я більше не зможу нікого полюбити, тому що ти назавжди в моїй пам'яті, моєму серці...

Я любила тебе, та й зараз люблю (напевно), всією душею, всім серцем. Я віддалася тобі повністю, подарувала всю себе без залишку… Але ти виявився не тією людиною, яка залишилася в моїй пам'яті. Немає більше у світі таких людей, як ти! Ти найніжніший, найлагідніший, найкрасивіший, наймиліший…

Принаймні, ти мені таким здавався! Просто я закривала очі на всі твої недоліки…

Любов засліпила мене!

Як хочеться повернути тебе, притиснутися до тебе, до твоїх солодких губ, знову зануритися з головою в наш світ. Як хочеться знову відчути те почуття, від якого всередині все палає, коли твої ніжні губи покривають поцілунками все моє тіло. І тієї ж миті хочеться, щоб ти зник із мого життя, розчинився, випарувався… Я хочу розлюбити тебе, і полюбити ту людину, якій я потрібна. Чому не можна стерти з пам'яті спогади, які так обтяжують мою душу?

Якби це було можливо…

Ти поранив моє серце, залишивши великий шрам. Як можна бути таким жорстоким і бездушним? Ти пішов, залишивши мені тільки страждання і сльози!

Я тебе люблю і ненавиджу! Ти маєш бути моїм! Як тебе завоювати?

Дурне питання.

Я знаю, що нам не бути разом. Але все-таки з'являється маленька надія, коли згадую минуле, але ця надія гасне тієї ж миті. Невже ти не розумієш, що ти робиш зі мною? Ти зводиш мене з розуму.

Моє кохання тобі не потрібне, або тобі просто не зрозумілі мої почуття, наскільки вони сильні й чисті, бо ти не вмієш кохати. Моя любов тобі не зрозуміла або ти просто не хочеш її розуміти.

Іноді мене мучать сумніви - а чи є в тебе серце? Чи всередині тебе лід?

Але я впевнена, що знайдеться вона, та, яка зуміє розтопити цей лід, шкода, що це буду не я. Я б навчила тебе любити і цінувати те чисте почуття, ту любов, яку тобі дарують.

Нам не бути разом ніколи!

Вже не шкода...

[karp8]

сумую за тими днями, коли міг просто стрибнути з друзями по автівках та поїхати з палатками на південний буг. коли був вільним, жив, дихав на повні груди. ці дні свободи обов’язково повернуться. знову буде літо. ми сидітемо біля вогнища, слухаючи спів цвіркунів, розмовляючи про життя, про найважчі дні, які вже позаду, про плани, майбутнє. важке, туманне, не таке й безтурботне, але хоча б якесь майбутнє, без щоденних новин з фронту і все нових і нових жахів війни. річка квапливо бігтиме, оминаючи слизьке каміння, а ми будемо то голосно сміятись, згадуючи спільні пригоди, то тихо слухати потріскування гілок у вогні, думаючи кожен про щось своє. потім, коли найвтомленіші вже повлягаються у палатках та вогнище тихо згасатиме, милуватись до нестями зорями на безкрайньому небі, не засвіченому шумним, набридшим вже за тиждень містом, у захваті від неосяжності всесвіту, клаптик якого немов дивиться тобі прямо в душу своїм крижаним, але в той же час таким яскравим поглядом. на цих сподіваннях, на спілкуванні з друзями та родиною я і тримаюсь досі. це все, що в мене зараз є. люди, які поруч. з якими можеш говорити і можеш мовчати. з якими ділиш приємні спогади, які ставляться до тебе з теплотою та розумінням, про яких хочеться піклуватись. прямо зараз мені здається, що це найважливіше у житті. родина. друзі. люди

[luyitheguy]

Венера

Блін, не знаю чи є тут київські...

Але є кортше в Києві Труханів острів, типу Київ ділиться на два береги — Правий і Лівий, а Труханів острів між ними. Зараз там зазвичай лише п'яні підлітки і дорослі на вихідних, але я пам'ятаю його трохи інакше.

Коли я ще був малий, от прям малий-малий, років ну шість максимум, дошкільнятко, мене туди мама возила на верхову їзду. Я дійсно мало що пам'ятаю, спогадів штук п'ять певно, не знаю чому.

Але пам'ятаю стайні: вони були високі і пахли пташиним кормом у зоопарках та гнилим деревом. В них завжди, навіть в сухе душне безвітряне спекотнє літо було ніби після дощу. Конів пам'ятаю лише четверо: дві чорні кобили — Марта і Венера, один жеребець кольору... стін на дачі вашого діда і ще один самець, який виглядав як дуже наїдене поні, хоча він не був поні, так і ніколи не знав, що то з ним.

Всі спогади про цих коней чомусь саме з зимового періоду, коли на вулиці коло стаїнь відморожує пальці ніг і рук, смердить конячими відходами, і взагалі стоїть якийсь дух дискомфортности, ніби тут побували дементори, прости Доле. Я пам'ятаю, що завжди мерз і рідко повертався з "коней" додому радісний. Мій брат постійно насміхався з мене коли в мене щось не виходило, а не виходило в мене багато, бо я не міг спокійно розслабитись — постійно боявся, що впаду і мене задавить велика, та шо там, гігантська для п'ятирічного мене, мускуліста Венера радісно іржачи.

На конях малому мені було страшно їздити, моєму на той момент одинадцятирічному брату подобалось набагато більше. Я не любив коли мене трясло під час рисі, не любив звук батога, не любив "підштовхувати" хлистиком Вереру, ще більше не любив коли хлистик під час рисі випадав з моєї крихітної невмілої руки, падав на холодний пісок під нами і знаходив свою смерть під копитами Венери з гучним трускітом.

Найгріше було на "довгих проходках" — це коли наша вчителька випускала нас, п'ятьох дітей, найстаршим з котрих був мій брат, в лісок поруч манежу на великі кола. Вчителька йшла з великим батогом в середині всього "каравару", найменший ж я — невпевнено вився десь в кінці на своїй захеканій від життя Венері. Іноді, не бачачи хто і що там попереду, бо відстав надто, не знаючи, що там відбувається, лиш чуючи відголоски криків і гучне ляскання батога, я боявся. І Венера відчувала мій страх. Такі випадки були найгірші.

Одного разу ми так обоє злякались, що вона зненацька завила і стала на дибки.

Не знаючи що робити і не вміючи швидко орієнтуватись я впав з неї на пісок під нами. Я лежав хекаючи від болю в ребрах поки намагався стримати в собі крик від страху: я опинився під ногами навіженої величезної гнідої кобили з чорнющими очима, що ярісно верещала стоячи на дибках.

Вона верещала своїм крихким кобилячим голосом, а я з залитими сльозьми очима ледве підійнявся на хлипкі ноги хворобливого п'ятирічного хлопчика і побіг куди очі бачили в істериці, поки розлючена Венера тікала в інший бік. Через ��еякий час, я в своєму незручному до будь-яких рухів зимовому світло-блакитному комбінезоні добіг до велодоріжки, де взимку бігали люди. Тоді була десь дев'ята година недільного ранку, але людей майже не було. Я біг по зношеній, розбитій асфальтованій доріжці плачучи і бурмочучи крізь задихання самому мені невідомі слова, що більше походили чи то на хекання помираючого, чи то на якісь відомські закляття.

В якийсь момент мене піймала якась тітонька. Я почав ревіти ще більше — а раптом вкраде чи щось, але жіночка спокійно тримала мене за плечі доки я не прийшов до стану, коли хоча б можу говорити. Спитавши де мої батьки вона у відповідь почула тихий бурмотьож охриплого від істерики горла: "мама де коники...". Пані знадобилось трохи усвідомити спочатку сенс сказаного мною, а потім де ж ці коники знаходяться, бо моя орієнтація на місцевості тоді бажала кращого. І жіночка відвела мене "до коників".

На кониках вже чекала в такому ж істеричному стані мама. Мене по класиці відсварили: спочатку бо злякав кобилу, потім бо втік, потім бо підійшов до незнайомців, потім шоб просто не розслаблявся. Вчителька напоїла мене бридким дешевим чорним чаєм у пластиковому стаканчику, що пік мені руки. Я сьорбав його потріскавшимися від холоду губами, доки мій брат призирливо прожигав очима мою русу потилицю.

Додому їхали в дискомфортній тиші — мама схвильована і розлючена, брат — як завжди незадоволений усім, я — в калюжі свого сорому.

Вдома вона роздратовано вручила нас двох бабусі, а сама поїхала "покататись" — дві години намотувати кола під Києвом бовтаючи по телефону з подругами, вивітрюючи гнів.

Бабуся ж на контраст мамі, ніжн�� впихнула нас в ванну з кип'ятку і вручила так само несмачний чорний чай, але тепер вже солодкий і у милих горнятках з ведмедиками. Нас вимили, відігріли, утішили, мене потім ще й заплели, як завше приговорюючи, які гарні в мене коси.

Брату вручили ноутбук з його тоді улюленим другим відьмаком ксґо, мені — мультики на малятко тб, поки Ба йшла на кухню готувати чергові макові рулети, пиріжки з капустою, гречані супи, голубці, тєфтєлі і що там ще середньостатистичні бабусі готують з старими нудними радянськими фільмами на фоні.

Всім ніби як стало краще. А я сидів з кружкою вже охолонувшого чаю і косичками, що натягували очі на скроні і бачив розлючену Венеру над собою.

Наступної неділі ми знову, як завжди, поїхали "на коні". Тільки цього разу мене чомусь посадили на Марту — добреньку кобилку, так само гніду, як і моя попередня. На питання, де ж Венера у відповідь я отримав: "А, вона прихворіла трохи, видимо застудилась минулого тижня, тому поки її тут нема".

Венеру я так ніколи більше і не побачив.

[novivi]

Що зі мною тепер стало — це вже не твоя вина

Я боявся лиш одного: втратити твого листа

Мої спогади лякають, не загоється поріз

Знаєш, мертві теж кохають, хоч не чують твоїх сліз

[strawberryspider777]

пам`ятаю як я ходив у літній лагер і там запросили художника щоб він нам розповів про основи малюнку.Він (досі пам`ятаю) розповідав як правильно малювати коло.В мене дуже пагано виходило,я занудився і почав малювати своє (тоді я дуже багато малював) він підійшов до мене сказав що те що я малюю повна фігня і порвав мій малюнок.

[cuterozhok]

Oh my God, Crimsonne, this is so magical... I didn't know you write music, it is breathtaking! Do you have a platform where you publish your tracks? I'd very much love to listen your music

Sometimes I write music.

A few days ago I felt unwell and quickly wrote this. The song has nothing to do with the picture, but it fits the vibe I think.

[chursin]

Ласкаво прошу у мої спогади

[gwenllianwales]

Дім

Мій дім помістився в торбинку,

Мій дім помістився в кота.

Мій дім помістився в хвилинку,

У розпачу повні слова.

Мій дім помістився в кишеню,

Мій дім помістився у ключ,

Мій дім помістився у жменю,

У спогад, що дуже болюч.

Мій дім помістився в адресу,

Там серце моє назавжди.

Ті спогади ніжно збережу,

Я... я ще повернусь туди...

[rokusu-eiha-blog]

Насправді я щиро вважаю це фото найкращим з тих що я коли-небудь робив.

Найпрстіший геометричний орнамент, витончений шрифт, досконале поєднання світло-тіні та насиченості деталями �� фоні малюнку і накінець сама строфа.

Тут є щось глибинне, тонке і трансцендентне — немов зліпок душі.

Пам‘ятаю скільки я тоді перебрав різних віршів з різними змістами. Вони до цього часу висять у галереї, хай я і не уявляю що з ними робити. Того літа я ще хотів зробити цілу серію таких муралів зі словами різних поетів, але справа ��о справі, відсутність тайм-менеджменту і розуміння що як не я то ніхто залишила «Слово» моєю єдиною роботою. Першим і єдиним муралом, який спонтанно оголив одну грань моєї душі.

Певно найбільш на той момент забитої і затурканої, бо зрозуміти її неможливо, а відчути ще треба вміти.

Моя любов до слова є визначальною в моєму існуванні. Так само як моє українство та квірність. Останнє навіть не є поняттям політичним — це мої стосунки із людьми. Друге ж — моє поняття та бачення минулого І майбутнього у всіх контекстах. А любов до слова…

Це особистість.

Це мистецтво.

Це світосприйняття.

Альфа і омега, дослідження та висновування, компроміс і конфлікт — основа основ моєї особистості.

Якою дуже часто нехтують та яку сприймають несерозно.

Норміси (хай пробачать мене всі музи за незнання кращого слова) кожного разу знущаються над всією величчю та глибиною такого прекрасного слова, надаючи перевагу емоційній комунікації та іншим соціально-контекстуаальним речам, які можна зрозуміти тільки якщо ти такий же як вони. А слово ж універсальне, з поправками на обговорений контекст.

І так — слово ніколи не дорівняється до криці у захисті тіла.

Але слово — таке просте, ніжне та гучне — рятує міліони.

[dimishap]

Потрібно розбити час на ще дрібніші проміжки, покинути одну секунду, щоб зануритися в іншу, без жалю чи очікувань, просто з відчуттям дива від самого факту повторення. Нарешті я відчував, що існую у своїй нерухомості, підхоплений новим ритмом. Я стер усі спогади: я ніколи не існував, я ніколи не буду існувати, я просто існую в цей момент часу. Філіп Поццо ді Борго “Друге дихання”

[zlabjola]

Як люди заїбали тиснути на жінок за дітонародження. От у нас народжуваність впала. Ну так а чого вона впала? А? У нас же все чудово в країні зараз. Ідеальні умови для малят мммм. Такі спогади з дитинства будуть. А ми втрачаємо час і не народжуємо до 26-ти. Які ми егоїстки.

Не хвилюйтеся, любі, ідіотів, які наплодять по 8 дітей на бюджет в три копійки ще вистачає. Їх більше ніж здається, в екстремальних умовах вони плодяться ще більше. Не вимремо)

Але цікаво як в такі моменти всі починають панікувати і чоловіки голосніше за всіх кричать за те, які жінки погані, бо не хочуть дітей. Але при цьому дослідження зі створення штучної матки навіть у розвинених країнах світу гальмуються через питання етики і пролайферів)))

За те народження дітей в злиднях під час війни і репродуктивний тиск та бажання примусити жінок до вагітності нічиїх морально-етичних цінностей не порушує)))

Взагалі останнім часом лайна в соц мережах на жінок виливають дуже багато. Більше ніж раніше. Я читаю коментарі і не бачу різниці між сьогоденням і пабліками в вк в яких я сиділа ще в школі. Тупо те ж саме.

Я іноді думаю про те, що буде якщо раптом станеться відкат у правах жінок. Мирного ріше��ня не буде, як то кажуть. Чула хорошу фразу "Після стількох століть приниження, чоловіки мають радіти тому, що все чого хочуть жінки, це рівності, а не помсти"