#Переживання

[something-lonely]

І ось уже 30 серпня, мінус літо, мінус 3 місяця життя, плюс ще більш зламана психіка та плюс декілька дуже гарних людей

Дуже боюся школи, додаються декілька нових предметів, нові вчителі та знову новий учень. Я тих новеньких боюся більше ніж вчителів, вони якось швидше знаходять спільну мову з однокласниками, чим я за всі роки навчання (ще там десь з дитсадку :0)

Ну що ж, переживаннями поділилася, бажаю успіхів у цій осені, не померти та прожити добре ці останні пару днів :_

А я пішла далі мучитися безсонням

[hidden-journal]

що зі мною відбувається?

вчора ввечері після уроку німецької я на деякий час поринула в спогади перечитуючи свої старі блоги, там йшлося про період від 2014 до 2016 року. Інші записи там теж є, але треба буде постаратися, щоб з найти їх серед усіх тих гіфок і постів без сенсу з дуркуватими картинками. так ось, повернемось до суті, в постах було багато переживань і болі, я намагалась забути одне своє кохання і побудувати відносини з другим. Я не памʼятаю, як я писала ті пости, не памʼятаю, як саме мені проходила в голову ідея, зайти і написати ті всі думки. Це дуже дуже цікаво, бо після цього я геть не робила нічого схожого, точно не в форматі лонг ріду і максимум в нотатки телефону. Чому я перестала то робити? Напевно, бо вьюі був увесь в рекламі в не було бажання крізь неї пробиратися.

мені здається ці всі спогади дуже сколихнули мене, я знаходжусь в якомусь стані, який мені дуже важко описати. Плюс я зараз дочитую книгу (місто дівчат) і мені дуже важко розділити чи я плачу від подій в книзі чи у мене перехоплює подих від спогадів який той блог пробудив, бо я геть забула що я писала щось після 2014 року…

[polubotok]

Щось на мене накатило. Настрій - просто знайти вільні вуха і виплакатись, понити, пожалітися на життя. Жалітись навіть на те, що не так важливо. Мені не вистачає живої комунікації. Вже просто голову рве. Срака!

Дійсно хочеться втікти кудись до людей, до молоді. В цьому йобаному селі, де я маю бути до кінця війни, з молоді тільки декілька людей, з якими мені немає про що говорити, пара чоловік, які я не переварюю, трохи заклопотаний молодими своїми родинами, і я.

І у мене тут, як би я не хотів, не має і не буде друзів. Тут немає з ким товаришувати і бути собою відкрито, як я це міг робити в Києві. Тут завжди треба буде кимось прикидатися. Прикидатися натуралом, прикидатися, що мені щось подобається, щоб просто бути в одній соціальній категорії, щоб мати з ким поговорити...

Дістало! Я банально ні з ким з друзів не бачився і не пив тієї ж кави за бесідою... Я вже мовчу про повну відсутність особистого життя. Я вже здригаюсь від спогадів, як я гладив руки чи волосся, як ми з кимось кохались... Як ми з колишнім їздили на ковзанах, тримаючись за руки. І ми могли це робити, бо він не вмів їздити, а я його вчив. І це виглядало нормально!

Я хочу, щоб триматись за руки було нормально не тільки на ковзанці!

Я хочу мати можливість бути собою!

Я хочу бути там, де я маю майбутнє, а не там, де я зараз марную свою молодість через обставини...

Така туга, що й ну...

[dimishap]

Несподівана реальність

Текст із 2018 року.

Пару тижнів тому ми їхали з Валок. Теплий день, траса, музика, швидкість. Позаду літургія в монастирі та пікнік із шашликами біля озера. Гарний спокійний настрій. І раптом усвідомлення: ось, саме в ці хвилини, на Синаксисі Константинопольського патріархату доповідають українське питання. Не нови��а – це було відомо. Відчуття. Наповненість миті. Концентрація часу і простору в одній точці. Секундне переплетення минулого і майбутнього. Особистого і загального. Я тут, у машині, за кермом. А всього у двох годинах льоту від рідного Харкова… У розіп'ятому континентами та історією місті... Біля площі Таксим… У храмі, в який заходив молитися… Люди, яких бачив або читав... Патріарх, який сам того не відаючи витяг мене з духовної кризи в 2015-му, руку якому цілував і з рук якого дружина приймала святе причастя… Митрополити Іоанн Зізіулас і, мабуть же, Каліст Уер, на статтях і книгах котрих я формувався... Інші, відомі та невідомі, котрі ланцюжками пов’язані з улюбленими Силуаном Афонським, Софронієм Сахаровим, Антонієм Блумом, Іоанном Меєндорфом, Олександром Шмеманом та навіть Іоанном Максимовичем… Усі вони. Живі. У цю мить. Благословляють майбутнє церкви моєї країни. Моє майбутнє. Несподіване відчуття. Відчуття причетності. Відчуття долання часу, відстаней, особистих незнайомств та інших умовностей. Відчуття, що тебе долучають до товариства, про котре ти й мріяти не міг. У щось дійсно вселенське. Це було, мов блискавичний особистий політ у космос. До вологих очей. Чесно. А зараз я читаю про синод РПЦ. Дивлюся на коментарі не найгірших російських священиків. І думаю. Господи. У Тебе шикарне почуття гумору. Але якщо Ти дійсно вирішив перевернути все місцями, щоб усі спробували себе в протилежних ролях – дай сили вже в нашій "канонічності" поводитися з ними не так, як вони поводилися з нами. Не відзеркалити слів, інтонацій і методів. Не спокуситися "справедливістю". Явити інакшу реальність – любові, співчуття і прощення. Хай це буде наш спільний залік з еклезіології. Який ми всі. Колись. Складемо нарешті добре.

[blog-of-restless-dreams]

Образливо, мій курс досі не закінчився, і його вже чомусь закрили. Сподіваюся, це помилка. А поки що займаюся аудіо-продакшном озвучки

[beastblade69]

читаю я (романтика) і боже все таки я люблю імпресіонізм

[zvychaynedivchysko]

Цього року 23 листопада вшановувалась пам'ять жертв Голодомору.

Я переконана, більшість знає що це таке, уроки історії в школі, розповіді знайомих, відомості з інтернета — не минули вас. Те як люди потерпали від голоду, не просто через поганий врожай, а через те що більшість, а то й все з врожаю "віддали".

Голодомор досить цікава тема для дослідження, в першу чергу через те що її старанно приховували, за згадки ув'язнювали. Раджу почитати "«Репресовані» щоденники" (книга безкоштовна, є в Google Play), тут ви зможете ознайомитись з долями різних людей, що вели щоденники, дехто записував ціни, дехто переживання, дехто з метою "запам'ятати". Щоденники до речі з КГБ, зі справ, тому нудно не буде. Але якщо комусь нудно, я віднайду книги з випадками канібалізму, про який зараз жартують, такі як Редька, і жартують на підґрунті мови.

Може ви бачили по телевізору рекламу, може які новинні огляди продажу землі, приватизація землі для с/г(сільськогосподарської) діяльності. На початку повномоштабної війни поговрювали що буде голод, але причини для цього різні і цього разу можливо навіть не сусід... Наткнулась на статтю про голодомор (наполягаю на прочитанні).

"Є така острівна держава – Мадагаскар. Колись вона забезпечувала продовольством понад четверту частину Африки, але після запуску «ринку землі» та приходу «ефективних власників» на Мадагаскарі вже впродовж понад 10 років найвищий рівень голоду в світі! В 21 столітті. "

Ви до прикладу це знали? Висновки робіть самі.

[nadehika]

10.09.2024

Пишу про те що мені зараз дуже болить.

Десь в березні-квітні цього року я була в найтяжчому за моєї памʼяті психо-емоційному стані. Причин було декілька:

1. Мій двоюрідний брат був на війні і я дуже за нього переживала.

2. Моя бабуся (мамина мама) десь в той момент отримала інсульт і в неї стала паралізована ліва сторона тіла (вона не могла ворушити рукою і ногою). І через це моя мама їздила до неї кожні свої вихідні. А моя мама працює 2 через 2 (день/ніч і потім 2 вихідних). І з 4 ночей моя мама могла спати лише 2, так як одна була нічною зміною, а наступну вона проводила в селі в бабусі з дідусем, тому що мій дід теж старенький і йому самому було дуже тяжко міняти бабусі памперси, готувати їсти і кормити її. Благо йому ще допомагала бабусина сестра. Але суть в тому що в баби крім паралізованої лівої сторони тіла почалися деякі проблеми з головою. Вона іноді не впізнавала людей, не розуміла де вона, не розуміла яка пора року говорила про людей яких ніхто з нас не знав, питала де її мама яка померла 12 років тому і т.п. Але моя мама не могла спати тому що ночами бабуся кричала від болю (і не можна було зрозуміти чи це їй дійсно щось болить чи це в неї в голові). Вона кричала майже кожну і цілу ніч.

І в той момент мені було дуже шкода всіх, і бабусю яка дуже мучиться, і дідуся який біля неї, і мама яка не спала, ходила на роботу і ще мала хазяйство в нас вдома (благо моя інша бабуся дуже допомагала в цьому), мала доглядати свою маму (так як її брати працюють і не можуть приїхати навідати свою маму). І ще городи і т.д.

І я відчувала свою вину що я тут закордоном, адже якби я була б вдома, я б могла трохи допомогти мамі і взяти якусь частину роботи чи догляду на себе + могла б возити маму в село так як у мене є машина. І ці відчуття мене дуже пригнічували. Плюс у мене були певні проблеми на роботі (я вирішила спробувати працювати на кухні джуніор шефом, і головний шеф мене постійно абʼюзив), плюс робота була фізично тяжкою, в мене постійно були опіки на руках, боліла спина і ще приходилося ходити на роботу на 6 ранку.І це все мене просто вбивало. Переживання за сімʼю, за брата який на війні, за себе так як я фізично вже не вивозила цю роботу… Тоді я в черговий раз почала займатися з психотерапевтом, і мені ніби стало легше незважаючи на те що в основному я їй тільки жалілася на життя і плакала. Я трішки вилізла з того стану, потім ще пішла в спортзал і стала почуватися ще трохи краще.

Потім перевелася з кухні назад до кейтерингу і стало ще легше.

А потім мій двоюрідний брат загинув на війні. І весь цей стабільний стан розбився.

За декілька днів до смерті він говорив зі своєю мамою, і казав що у них зовсім немає зброї. І їм немає чим відбиватися. А потім на нього і його побратимів скинули протитанкову гранату.

Я була вдома (але на похорони я не встигла).

Його смерть відчулася так ніби якась частинка мого серця почорніла і висохла.

Але ще ця поїздка дала мені змогу побачитися з сімʼєю. Я ходила, всіх втішала, обіймала, смішила…

А по приїзду назад і залишившись на самоті ця пустота почала їсти мене зсередини.

Але я знала що на кінець серпня в мене запланована відпустка і куплені квиточки додому. Напевно тільки це тримало мене на плаву ще 2 з половиною міся��і. Спочатку я рахувала тижні, а потім почала дні.

І от коли я була на етапі рахування днів - померла моя бабуся. Померла у сні. Не дочекалася мене хоча обіцяла. І я знову не попала на похорон (я б і не встигла). А я майже не плакала за нею. Не знаю чому. Точніше десь в глибині душі я навіть раділа за неї. Що може бути краще за смерть у сні? А вона ще й дуже мучилася перед смертю. Як і моя мама і дідусь які її доглядали. А за день до смерті до неї ніби повернувся її здоровий мозок. Вона питала в мами коли я приїду бо казала що скучила за мною. Мені здається я майже не плакала за нею. Мій мозок не розуміє що вона померла. Я плакала тільки коли збирала чемодан і клала в нього консерви, які вона у мене просила щоб я їй привезла. Я їх привезла, але бабуся мене не дочекалася…

Я плачу зараз

А потім була відпустка і я повернулася додому. Я виявляється дуже сумувала за сімʼєю. І я так боюся втратити когось наступного… Вдома було добре. Я допомагала як і чим могла батькам, ходила на кладовище, і намагалася жити це життя. А потім були новини про Полтаву (моє серце застигло). На наступний день про Львів (ракета впала на будинок який навпроти того де живе моя найкраща подруга) здається тут моє серце заніміло. І поїздка назад сюди - де мене ніхто не чекає.

Але в дорозі сталася ще одна річ яка по суті не така страшна як смерть і яку я вирішила, але мені здається що ця ситуація остаточно зжувала останки моєї психіки.

Моєму молодшому братові- 22 роки. Він вже півроку працює за спеціальністю і паралельно вчиться. Я його дуже люблю.

Але я нічого не замітила. Точніше я думала що в нього постійний сум через те що і в мене, але була штука яка його дуже гризла, і яку він мені сказав лише коли я була напівшляху в Ірландію. Надіюсь для когось це стане уроком, і ніхто більше не потрапить в таку ситуацію.

Коротше в мого брата був акаунт в пейпал який хтось зламав і хз як але взяли кредит? (Я сама в цьому не розбираюсь і не знаю чи так можливо чи ні) на 15000 грн. І почали вимагати ці гроші з мого брата. Він не мав такої суми бо тоді ще не працював, і взяв мікрокредит. Після отриманих грошей цей акаунт видалили і ці шахраї пропали, а мікрокредит ні. Оскільки в нього не було таких грошей, і повертав він їх зовсім потрохи, відсоток ріс, він брав інший мікрокредит і т.д. Хз як це все відбувалося, але коли він попросив в мене про допомогу (я підозрюю що він був за декілька кроків до самогубства), це стало 115000грн. Я надіюсь що мій брат не думав про самогубство але з багатьох фраз це було зрозуміло. Можливо я не права (я надіюсь що я не права). Але дуже багато факторів на це вказувало. Мої батьки цього не знають. Сума досить велика для нашої сімʼї. На секунду в моєї мами зп 7000 грн а в тата 10000грн.

Чому він не звернувся до мене раніше? Тому що думав що якщо візьме ще мікрокредит то зможе закрити той, і так далі. Як назбиралася така сума? Я в душі не розумію тому що для мене мікрокредити ніколи не були зоною інтересів.

В результаті ситуація жахлива. Борг велетенський. Моя сімʼя нічого не знала тільки я. І моя сімʼя не мала таких грошей. Я просто не бачила виходу.

Я дала йому 2500 євро і він закрив всі борги.

Я не бачила іншого варіанту. Він сам би його точно не закрив бо в нього немає таких грошей як і в батьків.

Але як мені шкода всіх в цій ситуації. Я думаю що він би не зміг сказати про борг батькам як і я, адже вони в подвійному траурі. Я не хочу, навіть, уявляти яким би це ударом стало для мами. Мені шкода і батьків. І його дурня такого, тому що всі ці півроку він крім навчання і роботи був ще й в постійному стресі через цей борг, і що брехати мені шкода моїх грошей, бо щоб назбирати таку суму мені треба десь півроку. І незважаючи що брат дуже дякував і обіцяв все повернути, я розумію що це буде не зовсім скоро. Я ще згадала як як я жаліла цих грошей собі на корекцію зору чи щоб зробити ринопластику а в результаті віддала її щоб погасити не свій борг🙂 Більше того я згадала як вже більше десяти років я для себе жаліла 100 євро на електронну книжку…

Я знову плачу

Просто в мені знову пустота. Мені здається що ця ситуація мене просто морально добила. Я більше не хочу нічого відчувати. Я просто зрозуміла що я та людина яка допомагає всім, і ще жодного разу ніхто не допоміг мені. Я та людина яка рятує всіх, але ніхто не рятує мене. Більше того тепер в мене немає грошей на психотерапевта 🙂 Я не знаю як це все вивезти, і за що це все мені…

Мені реально так боляче і одночасно так пусто. Це життя таке несправедливе…

Я взагалі не розумію чи варто далі жити його…

І я не знаю як витягнути себе з цієї ями. На цей раз дійсно не знаю…

І мені немає з ким поділитися цією ситуацією. Дійсно немає. Немає в кого попросити хоча б про моральну підтримку…

Пишу сюди з надією що хоч так виговорюся і мені стане хоч трішки легше…

Але ж ми всі розуміємо що не стане…

[zlabjola]

Як я вже хочу осінь. Кляте літо. Ненавиджу усі пори року окрім осені. (Ну і трохи зими раніше, але з очевидним причин, останні кілька років я її не люблю). Восени мені спокійніше. Навіть переживання восени переносяться легше. Особливо в той ідеальний проміжок, коли можна носити легкий верхній одяг і не пітніти та не мерзнути в ньому. Це якийсь такий період, коли виходиш на плато після активних дій. От тепер ти зробила усе, що могла. Тепер просто варто плисти за течією, почекати. Пригальмувати та приготуватися до сплячки. Сплячки без змін у житті. Символічно, що і моє офіційне оформлення ��а роботу як раз вже осінню буде)

Якось весь час мої цілі віддаляються від мене кожен раз як я до них наближаюся. Може я просто роблю щось не так. Може я просто дурна. Маленьке iq. Від того і всі біди. Бо голова дурна. Тоді нікого звинувачувати окрім себе самої.

[adeseya]

Невеличке опитування

1. Чи знаєте ви, що зараз в українських містах тривають мітинги за зменшення некритичних витрат з бютжетів і збільшення підтримки зсу?

2. Якщо так, звідки вам стало про це відомо?

Особисто я ніде в новинах не бачила, поки мене не покликали подруги безпосередньо доєднатися і зараз в тіктоці під відео на цю тему більшість людей також не в курсі того, що це вже тижнями відбувається в їхніх містах

Раніше я мала переживання, що мітинги зараз не на часі і ми не в праві розгойдувати човен, у якому пливемо, але трясця, спускати все з рук теж не можна. Якщо такі мирні акції призведуть до результатів, нагадають владі і громадянам, хто та що у нас зараз в пріоритеті, та якщо мітингарі дотримуватимуться правил безпеки, звісно, маємо робити все можливе заради країни і тих, хто її боронить

Ваші думки?

[ruushinynerve]

Ми мусимо прийняти той факт, що доросле життя це не найкраще місце, воно постійно наражає тебе на небезпеку і стрес.

Бабуся зникла з мережі, зв'язатися з нею поки що не можна. Ймовірно все гаразд, але вона одна і дуже далеко. Помре, ніхто і не дізнається, не одразу як мінімум. Не можу не думати, а що як через всі ці переживання в неї серце схопить? В неї давно проблеми з ним і вона мала б лікуватися, взагалі то. Мене ж зжере провина.

Сьогодні мама вже летить у Німеччину, в неї великі плани щодо життя там. Якщо все вийде як вона планує, то вона перетягне мене до себе, щоб було легше влаштуватися, знайти житло і тд. Про це я теж думаю, а що як нічого в неї не вийде, а що як я не наважусь і застрягну тут, а що як там в мене нічого не вийде, а що як там зі мною щось станеться чого тут не сталося б. І чи не дарма я взагалі сподіваюся що мені пощастить? Чекати поки за тебе хтось все зробить, це не те що змушує мене пишатися собою. Але і відмовлятися від очевидних переваг, якщо такі з'являються, просто нерозумно.

[du-sha]

Я:*просто в одній програмі записую свої думки переживання та цілі. Розписую свій день і розумію, що це просто програма, де не буде відповіді.

Та сама програма наступного дня:

[not4yourmind]

«… посеред ночі мене відвідає катарсис. Ровер давно придумано, може просто катайся?»

Я захворів. І ще почав багато чого розуміти по новому. Це складно пояснити … Я почав брати на себе відповідальність за власні думки та переживання, а не тиснути їх та ховати в підсвідомості, з надією, що вони зникнуть. І насправді, від цього в результаті стає якось легше на тривалій перспективі. Я не скажу, що це дуже просто в моменті, бо кожного разу, коли я цю «відповідальність» приймаю, ніби щось нове відщеплюється всередині. Але на перспективу, напевно, це працює. Принаймні хочеться вірити, що працює. Бо я вже не знаю, як собі допомогти. Тому вирішив просто змінювати тактики і стратегії. Підбирати варіанти допоки один з них не розбудить в мені позитивні емоції.

Я прийняв в��дповідальність за свої думки. Раніше мене дуже засмучувала згадка про Львів, бо це місто мого першого справжнього кохання. Скоріше за все, воно буде завжди з ним асоціюватись. І я не можу з цим нічого зробити. Можу лише «змиритись». І таких речей ще дуже багато. Всіх їх не викинути. Навіть слово «катарсис» строго асоціюється з нею. І кожного разу, коли я його чую, мене накриває спогадами. Раніше я просто в ту ж секунду їх блокував. А зараз? А зараз хай собі котяться. Вони скінченні і тому, я пробую дозволяти собі робити будь-що, що приходить на думки. Та не забороняти. Це абсолютно протилежна поведінка тій, яку я обрав десь з травня. Буде видно до чого вона призведе, проте… Проте з прийняттям цієї відповідальності варто приймати й негативну. Я перечитав деякі уривки нашого спілкування в телеграмі за різні періоди. І об’єктивно-суб’єктивно дуже часто я був відсторонений. Не завжди, проте це виглядало саме так. Це не забирало того факту, що я безмежно любив ці діалоги та розмови і вкладався в них по своєму, але не завжди так, як це було б потрібно. десь ближче до завершення стосунків, спілкування в діалозі було вже більш насиченим. Що насправді викликає певні протиріччя, все ще, проте… проте напевно механізми запустились раніше і «покращення» могли ігноруватись на фоні минулого досвіду. Зрештою. Відповідальність. Багато речей, які в мене залишились викликають дуже сентиментальні згадки та дуже сумні асоціації. Лише через те, що вони втратили своє підгрунтя. Ці всі листи, фото, різні дрібнички вдалі і невдалі. Але зрештою. Можливо сенс в тому, що все це не має тривати далі і я маю тішитись тому, що мав? Я був поряд з дуже близькою для себе людиною. Був поряд тривалий час. Тому виходить, що все, що опісля це вже не таке й важливе. Надто багато різних сумнівів з всяких питань. Я знову багато в чому не впевнений. І ще більше не знаю що робити.

Іронічно те, що в мене зараз теоретично навіть вимальовуються нові стосунки. Точніше, вони могли б вимальовуватись, якби я приклав якусь ініціативу в той бік. Та дівчинка, з якою я вже спілкуюсь більше, ніж місяць починає проявляти ознаки симпатії. Навіть жартує, що я її «френдзоню». Вона мені надсилає багато фотографій, ділиться усім з життя та цікавиться моїм. Але якось… Вона приваблива, розумна, красива… Але немає певності, що це «моє». Я надіслав їй лист, доволі нейтральний. Накидав в посилку різних приколюх, які б їй сподобались. Ну загалом трошки постарався, хоч і був хворим та мав трохи обмежений фізичний ресурс. І їй це все надзвичайно сподобалось (з реакції та слів). Але… немає певності. Дівчина дуже розумна, цікава, амбітна, має захоплення… ну загалом «ідеал» для якогось чоловіка з усіма потрібними стереотипними і не тільки атрибутами. І немає певності. Вона була лише в одному випадку з такої, доволі великої кількості спроб. І тому я за неї так тримався. Тому й зараз вона мені відгукується, хоча я вже взагалі не впевнений, що знаю ту людину. Її погляди могли змінитись. А мої точно змінились. Раніше я завжди думав, що «самому добре, але з коханою людиною краще». А що якщо це все не правда? Що якщо має бути дещо інакше. Що якщо потрібно «пройти разом увесь шлях, з невдачами та злетами, наповнюючи його унікальним сенсом». Мені от як раз наче й не вистачає цього сенсу. Бо відверто зараз є все. Навіть спілкування.

Як буде далі? Я не знаю. Спробую пожити з цією концепцією відповідальності ще до нового року. А там ВЛК і, скоріше за все, мою подальшу долю буде вирішувати держава…

[dimishap]

Не важливо, що щастя триває недовго; перехід щастя у звичку - одне з найсильніших знарядь смерті. Хуліо Кортасар, "Виграші"

[blog-of-restless-dreams]

Зараз у мене важкий місяць. Мені треба встигнути зробити портфоліо до закінчення курсу, тобто 10 сцен зробити різної якості та складності, щоб показати себе. І це треба за місяць зробити, дуже хвилююся щодо цього. Але сподіваюся, я це зроблю, просто повинен це зробити та показати увесь максимум, який мені необхідний для 3д моделінгу!

[yourr-heartache]

Мене тригерить тема смерті, оскільки я дуже довгий час займалася селфхармом і сама часто єдиний вихід вбачала в ній. І шлях до зцілення зайняв в мене роки. Я готова підтримати людину як завгодно і я завжди це роблю. Але я не можу це робити і бути жилетом для людини і її постійних повідомлень про смерть і жарти нею смертю. І я говорила, що це сильний тригер для мене. Я хочу підтримати людину, але я не можу цього робити шляхом переживання травмуючих спогадів. Я не хочу бути поганою подругою, але я й не хочу слухати про те, що смерть вихід. Я просто хочу абстрагуватися від цього. Будь ласка.