#вірш

[gwenllianwales]

Моє слово

Моє слово розстріляне,

Спалене.

Моє слово хрестами

Заставлене.

Моє слово іншим

Замінено.

Моє слово у темряві

Сховано.

Моє слово постійно

Стирається.

Моє слово вперте:

Тримається.

Моє слово завжди

Житиме!

Поки моїм словом...

Хтось

Говоритиме.

[koy5z]

Коли я вперше побачив тебе в школі, я зрозумів по твоїй зовнішності, що ти будеш мати найкращі оцінки в класі.

Так і сталося.

По тому, як ти посміхався і сміявся, я знав, що ти ��авоюєш серце кожної дівчини в школі.

Так і сталося.

Коли ми були у випускному класі, всі думали, що ти виграєш чемпіонат з тенісу для нашої школи.

І ти виграв.

Коли ти запросив мене на побачення, ти пообіцяв, що завжди кохатимеш мене.

І ти кохав.

Коли нашу церкву розбомбили, я знав, що ти будеш першим, хто допоможе відновити її, тому що твоя любов до Нього була понад усе.

Так і сталося.

Коли тебе призвали в армію, я знала, що ти віддаси все за свою країну і помреш за її свободу.

Так і сталося.

Дмитро, ти залишив мене з порожнім серцем і головою, повною спогадів.

🌻

[veresghost]

Just a terrible-terrible dream…

Author of “Carol of the bells”, Mykola Leontovych.

A fragment from a poem by Ivan Malkovych:

***

leontovych recognizes me and steps towards

he reaches out his warm hands:

“what happened? why are you crying my friend?”

“oh don’t ask maestro i had a terrible-terrible dream…”

“so tell it to me and forget about it, it’s Christmas!”

“the dream applied… to you mister leontovych…”

“me?.. then i must hear it!”

“…i saw… that many years ago… in 1921… a chekist invited himself to stay at your place for the night… and at dawn… no, no… i can’t…”

“please go on, i’m not afraid of dreams…”

“and at down he… shot you…”

i’m trembling like in a fever

suddenly leontovych fades

where he was standing there’s a blue chasm

i close and open my eyes…

a swallow whirls on the 5th avenue… delighted,

mister leontovych is taking photos

with chirrupy people again…

it’s like i’ve gotten out from a bloody tunnel:

“thank god that it was just a dream!” i whisper to myself

“just a terrible-terrible dream”

[littleminmari]

***

Здавалося, що я йду до зірок, але все обірвалося і я провалилася у безодню мороку.

Все було не справжнім, наче звичайна нудна вистава у театрі.

Все було, як замовна постановка у дешевому сюжеті.

Мої мрії давно стали крихкими слізьми. Що годяться тільки-но на ручний театр ляльок.

Я біжу по не справжній дорозі, я і гадки не маю куди вона мене веде. Все стає тільки-но більше та більше заплутано.

Час цій дешевій виставі завершитися. Час закрити цей сльозливий театр брехні.

Нема нікому діла, коли все руйнується, коли ти, осліплена безвихіддю, біжиш по єдиній дорозі.

Не буде справедливого кінця. У кінці тільки-но безодня мороку. Всі зірки та місяць - брехня.

Кінець брехні? Зірвіть нарешті ту виставу. Скажіть, скажіть. Хто я насправді? Де я? Хто я?

P.S. Вірш було написано 06.10.23

[osssvl]

Серед бурі і грому стою на дорозі,

Сукня біла в темні горошини.

Я чекала довго тебе на розі,

Не боялась ні граду, ні зливи.

Ти написав : "Давай не сьогодні.

Завтра передають тепле сонце."

Я нарешті роздивилась безодню,

Далекий, чужий незнайомцю.

І справа була не в прогнозах погоди,

Що знов не співпали з цією реальністю.

Наші жадання - прості антиподи,

І наш фінал я вважаю фатальністю.

~oleksandra.l

[torontoshka]

Літній дощ із запахом липи

Тихо сидіти з тобою і пити

Про тривоги й страхи говорити

Де ніхто не буде нікого дурити

Від нерозділеного кохання ридати

А потім на колишнього на картах гадати

Страшну липневу грозу слухати

І замріяно з тобою мовчати

Потім вийти на двір покурити

Та знову про дурне говорити

Більше віршів в інст torontoshka

[deadbattsblog]

весь світ дивиться як я сам пожеру себе.

і жовч роз'їдає шкіру крізь ребра,

а я мовчки доїм, хай совість не шкребе.

на плиті хай напишуть "так треба"

а що є світ? і в чому його суть?

що якщо він лише відголосок того що в тобі,

і що якщо не я, а всі ці мільярди себе жеруть?

що якщо я це вони, і все що поховав в собі.

світ це ілюзія. люди лише гомон в моїй голові.

і все що хочу можу крикнути

і всі скажуть браво. бо всі вони не ті

не ті ким здаються, а ти?

екзистенціалізм в середину себе то

першочергово. мої рими зжили себе

і в вуха мені кричить про невдалість– ніхто

і кричить що не слухають тебе.

я в ґратах, що вибудував в своїй голові.

із множин особистостей, із року життя.

яку мелодію не грай, ноти то одні.

і все чого хотів, це просто забуття.

скоро новий день, але що

що, як я його не хочу

хочу забуття, хочу абищо

але не це, хоча, може просто голову морочу

[sharp-as-c]

Мені тіні дому

Вже не сняться вранці.

Я про це нікому

Не скажу. Цій ранці

Не дано зростися.

Час не гоїть зовсім

Мого міста риси,

Тільки стре невдовзі.

Через цупкість втоми

Йдуть дрімоти танці,

Але тіні дому

Вже не сняться вранці.

[kuroptax]

ще один довгий

Шість, шість, нуль, вісім, дев'ятнадцять-два. Я виляю пальцем над кнопками так, ніби їх досі треба крутити барабаном. Дзвінок починається з легкого кряку, тече, вниз по лінії

Накручується кучерем на палець

Технічно, це нічим не краще: дротом, а не по повітрю, бо й там, й там, поле просто виказує, що його цікавить побачити на іншому кінці

Але я люблю пити коктейлі трубочкою. Так само і твої думки

Їхні капелліні тягнуться над нашими головами, над дахом нашої тачки, ласкаво змазані кригою, а по ній ковзають наші обл��ччя, корчі задоволень та роздратувань

Бо, зрештою, ми типу клубок ниток, що несеться достатньо опукло та гладко, але постійно залишаючи за собою прив'язку, хвіст, довгу витягнуту ненаскрізну травну систему, типу черевного хробака

Які в червні повернуться у черешні після нас

Здається, що з їх кісточок хтось й виколупав зиму, бо, справді, кому спадає розгризать їх літом? А раз так, то може тільки від цього літо й тримається

Чимсь іншим таку вчасну зиму пояснить не можна

У снігу більше літа, ніж в краплині черешні, бо й снігу росте пшениця, жито

Цукор тече ними вниз, в землю

Все одно що вмитись нашими отруйними газами, якими прощаються з життям, розплавленими сонцем до сиропу

Натерти ними землю знизу

Дати кротам облизати обличчя. Винести підземну міль у щоках і напустити її знов на савани з хмар, що постійно тікають з тіла. Слідом за дзвінком який тече з кнопок в барабан

[strawberryspider777]

Спить могильний камінь Забуття і згадка Вітер вие та співає Так скорботно... Сніг Сніг підхопи мене й понеси над землею В тиші,В Зимовій темряві В любові до землі,до людства Нехай крижинками падають сльози і тануть в повітрі Мені б не розтанути з ними Та стати забуттям Тихою згадкою.

[gwenllianwales]

Дім

Мій дім помістився в торбинку,

Мій дім помістився в кота.

Мій дім помістився в хвилинку,

У розпачу повні слова.

Мій дім помістився в кишеню,

Мій дім помістився у ключ,

Мій дім помістився у жменю,

У спогад, що дуже болюч.

Мій дім помістився в адресу,

Там серце моє назавжди.

Ті спогади ніжно збережу,

Я... я ще повернусь туди...

[oldsoldierdesign]

Хто виннен?

[kvilabezodnya]

Лише вівторок, а вже стільки дум над полум’ям Із епізодів, де зжер 3D room оголений Кліше відмовок, однак лівий привід знову дай, І стає в пригоді тісна жертва промов. Бодай

То інша справа, забути код - право доступу, Торік шершавою суть була, підсвідомістю Заходиш справа аж на той світ сну - ріпост в пітьму: Твоя поява - то пути нот, жваві розладу

Палкі самотності. Мій трикодер в несправності. Кілька секунд - витримую я девіацій біль. Дивлюсь в трюмо - мене знову нудить: не став на стіл. В мене одна ціль - сама собі плиноправ на склі.

[littleminmari]

Вирви моє серце 

Сонце давно зайшло за межі. Скільки, скільки часу з того моменту минуло? Мені важко пригадати від чого саме мій біль. 

Все навколо застигло у вічному сні. Не залишилося навколо нічого живого. Тільки-но я єдина, що благає про смерть серед вічності. 

Поки я наспівую собі "ла-ла-ла" на самоті, хотілося би дочекатися того, хто вирве моє серце. 

Хотілося би мені дізнатися більше про свою провину, тому розкажи, розкажи як мені віднайти свій вічний спокій. 

Моя зима тривалістю у вічність назавжди замкнула моє крижане серце, що розбилося. 

Я навіть не знаю чи залишилося у мене щось, крім уламків. Але все одно благаю, вирви його, позбав мене самотності. 

Мені насправді цікаво. Тому розкажи, розкажи мені, як це, коли метелики тріпочуть на душі. 

Вирви моє серце. Можливо, хоч так воно пізнає щастя або хоч радості. Подаруй йому такий дарунок. 

Можливо, ось так і зникне це нещасне прокляття. Можливо, так і настане спокій, якого не було віками.

P. S. Насправді цей вірш був написаний ще 16.11.2023

Завдяки цьому віршу я можу розказати про деякі свої почуття і як себе почуваюся вже протягом довгого часу.

[notfoundead]

Роздерті гострими гілками хмари показали небо

Мов шрами

Похмура синь заструменила як кров

Із новоспеченої рани

Мороз заполонив степи

Усе завмерло під його покровом

Ніби в страху оковах

Свідомість заключили в заціпеніння кайдани

��олод обпік думки

Безмежна пустка у тісному просторі душі

Вже не лякає

Вже не тікаю у примарну далечінь

І нерухомо височіють дерев високих стовбури

Переді мною

І в мовчазній самотності

Тільки вони і тільки згублених думок сліди

Застигли на тонкому шлейфі інею

Завівши ледь вловимий гомін згасших днів у нікуди

Вірш із січня який досі мені подобається тому залишу тут

Коми то для слабаків

[osssvl]

Натхнення прокидається вночі,

хоч плач, а хочеш - покричи.

Не налякай потомлених сусідів,

не залишай зів'ялих квітів.

День промаячить перед очима,

ти думала, що міцно щось вхопила.

Прокинулась, але в руках нічого,

не вистачає відчуттів, чогось нового.

Серед бур'яну знайшла троянду.

Розвісила на стінах, мов гірлянди,

моменти щирі на папері, фотокартки.

Для серця, ввечері, на згадку.

~oleksandra.l