#вірш

[gwenllianwales]

Моє слово

Моє слово розстріляне,

Спалене.

Моє слово хрестами

Заставлене.

Моє слово іншим

Замінено.

Моє слово у темряві

Сховано.

Моє слово постійно

Стирається.

Моє слово вперте:

Тримається.

Моє слово завжди

Житиме!

Поки моїм словом...

Хтось

Говоритиме.

[koy5z]

Коли я вперше побачив тебе в школі, я зрозумів по твоїй зовнішності, що ти будеш мати найкращі оцінки в класі.

Так і сталося.

По тому, як ти посміхався і сміявся, я знав, що ти завоюєш серце кожної дівчини в школі.

Так і сталося.

Коли ми були у випускному класі, всі думали, що ти виграєш чемпіонат з тенісу для нашої школи.

І ти виграв.

Коли ти запросив мене на побачення, ти пообіцяв, що завжди кохатимеш мене.

І ти кохав.

Коли нашу церкву розбомбили, я знав, що ти будеш першим, хто допоможе відновити її, тому що твоя любов до Нього була понад усе.

Так і сталося.

Коли тебе призвали в армію, я знала, що ти віддаси все за свою країну і помреш за її свободу.

Так і сталося.

Дмитро, ти залишив мене з порожнім серцем і головою, повною спогадів.

🌻

[veresghost]

Just a terrible-terrible dream…

Author of “Carol of the bells”, Mykola Leontovych.

A fragment from a poem by Ivan Malkovych:

***

leontovych recognizes me and steps towards

he reaches out his warm hands:

“what happened? why are you crying my friend?”

“oh don’t ask maestro i had a terrible-terrible dream…”

“so tell it to me and forget about it, it’s Christmas!”

“the dream applied… to you mister leontovych…”

“me?.. then i must hear it!”

“…i saw… that many years ago… in 1921… a chekist invited himself to stay at your place for the night… and at dawn… no, no… i can’t…”

“please go on, i’m not afraid of dreams…”

“and at down he… shot you…”

i’m trembling like in a fever

suddenly leontovych fades

where he was standing there’s a blue chasm

i close and open my eyes…

a swallow whirls on the 5th avenue… delighted,

mister leontovych is taking photos

with chirrupy people again…

it’s like i’ve gotten out from a bloody tunnel:

“thank god that it was just a dream!” i whisper to myself

“just a terrible-terrible dream”

[littleminmari]

***

Здавалося, що я йду до зірок, але все обірвалося і я провалилася у безодню мороку.

Все було не справжнім, наче звичайна нудна вистава у театрі.

Все було, як замовна постановка у дешевому сюжеті.

Мої мрії давно стали крихкими слізьми. Що годяться тільки-но на ручний театр ляльок.

Я біжу по не справжній дорозі, я і гадки не маю куди вона мене веде. Все стає тільки-но більше та більше заплутано.

Час цій дешевій виставі завершитися. Час закрити цей сльозливий театр брехні.

Нема нікому діла, коли все руйнується, коли ти, осліплена безвихіддю, біжиш по єдиній дорозі.

Не буде справедливого кінця. У кінці тільки-но безодня мороку. Всі зірки та місяць - брехня.

Кінець брехні? Зірвіть нарешті ту виставу. Скажіть, скажіть. Хто я насправді? Де я? Хто я?

P.S. Вірш було написано 06.10.23

[strawberryspider777]

Світ огорне тебе полуденним сонцем Загубишься ти серед трав й асфальту Життя Воно повсюди і зараз наче тихе ховається у тінях статуй Життя Його мов п'єш із сонцем Що в відображенні стакану,на водній гладі майорить Так,це життя Ще книг багато і віршів і прози в них з думками що порнизані містичним знаходиш іскри душ,а іноді і пломінь Все це так важливо,так другорядно І підкралась з тіні думка З ким розломити хліб цей:життя?

[osssvl]

Серед бурі і грому стою на дорозі,

Сукня біла в темні горошини.

Я чекала довго тебе на розі,

Не боялась ні граду, ні зливи.

Ти написав : "Давай не сьогодні.

Завтра передають тепле сонце."

Я нарешті роздивилась безодню,

Далекий, чужий незнайомцю.

І справа була не в прогнозах погоди,

Що знов не співпали з цією реальністю.

Наші жадання - прості антиподи,

І наш фінал я вважаю фатальністю.

~oleksandra.l

[torontoshka]

Літній дощ із запахом липи

Тихо сидіти з тобою і пити

Про тривоги й страхи говорити

Де ніхто не буде нікого дурити

Від нерозділеного кохання ридати

А потім на колишнього на картах гадати

Страшну липневу грозу слухати

І замріяно з тобою мовчати

Потім вийти на двір покурити

Та знову про дурне говорити

Більше віршів в інст torontoshka

[deadbattsblog]

весь світ дивиться як я сам пожеру себе.

і жовч роз'їдає шкіру крізь ребра,

а я мовчки доїм, хай совість не шкребе.

на плиті хай напишуть "так треба"

а що є світ? і в чому його суть?

що якщо він лише відголосок того що в тобі,

і що якщо не я, а всі ці мільярди себе жеруть?

що якщо я це вони, і все що поховав в собі.

світ це ілюзія. люди лише гомон в моїй голові.

і все що хочу можу крикнути

і всі скажуть браво. бо всі вони не ті

не ті ким здаються, а ти?

екзистенціалізм в середину себе то

першочергово. мої рими зжили себе

і в вуха мені кричить про невдалість– ніхто

і кричить що не слухають тебе.

я в ґратах, що вибудував в своїй голові.

із множин особистостей, із року життя.

яку мелодію не грай, ноти то одні.

і все чого хотів, це просто забуття.

скоро новий день, але що

що, як я його не хочу

хочу забуття, хочу абищо

але не це, хоча, може просто голову морочу

[sharp-as-c]

Мені тіні дому

Вже не сняться вранці.

Я про це нікому

Не скажу. Цій ранці

Не дано зростися.

Час не гоїть зовсім

Мого міста риси,

Тільки стре невдовзі.

Через цупкість втоми

Йдуть дрімоти танці,

Але тіні дому

Вже не сняться вранці.

[oldsoldierdesign]

Хто виннен?

[gwenllianwales]

Мамо, я приніс вам трохи їжі: Маленький кусень хліба, вже несвіжий…

Сестричкам ти залиш шматочок, Я не голодна, то для дочок.

Звичайно, я їм залишу хліб, І вам би з'їсти, не їли стільки діб!

Все буде добре обіцяю, синку. Лиш не забудь для батька половинку…

Будь ласка, з'їжте й ви змарніла, Зовсім немає у вас сили!

Добре, я поїм пізніше, після вас Ти ж розкажи: як там дід Тарас?

Немає, мамо, діда вже, нема. Немає майже вже села. Ми вимираєм, мамо, а всім все одно...

Вічна пам'ять жертвам Голодоморів.

[kvilabezodnya]

Лише вівторок, а вже стільки дум над полум’ям Із епізодів, де зжер 3D room оголений Кліше відмовок, однак лівий привід знову дай, І стає в пригоді тісна жертва промов. Бодай

То інша справа, забути код - право доступу, Торік шершавою суть була, підсвідомістю Заходиш справа аж на той світ сну - ріпост в пітьму: Твоя поява - то пути нот, жваві розладу

Палкі самотності. Мій трикодер в несправності. Кілька секунд - витримую я девіацій біль. Дивлюсь в трюмо - мене знову нудить: не став на стіл. В мене одна ціль - сама собі плиноправ на склі.

[notfoundead]

Роздерті гострими гілками хмари показали небо

Мов шрами

Похмура синь заструменила як кров

Із новоспеченої рани

Мороз заполонив степи

Усе завмерло під його покровом

Ніби в страху оковах

Свідомість заключили в заціпеніння кайдани

Холод обпік думки

Безмежна пустка у тісному просторі душі

Вже не лякає

Вже не тікаю у примарну далечінь

І нерухомо височіють дерев високих стовбури

Переді мною

І в мовчазній самотності

Тільки вони і тільки згублених думок сліди

Застигли на тонкому шлейфі інею

Завівши ледь вловимий гомін згасших днів у нікуди

Вірш із січня який досі мені подобається тому залишу тут

Коми то для слабаків

[littleminmari]

Вирви моє серце 

Сонце давно зайшло за межі. Скільки, скільки часу з того моменту минуло? Мені важко пригадати від чого саме мій біль. 

Все навколо застигло у вічному сні. Не залишилося навколо нічого живого. Тільки-но я єдина, що благає про смерть серед вічності. 

Поки я наспівую собі "ла-ла-ла" на самоті, хотілося би дочекатися того, хто вирве моє серце. 

Хотілося би мені дізнатися більше про свою провину, тому розкажи, розкажи як мені віднайти свій вічний спокій. 

Моя зима тривалістю у вічність назавжди замкнула моє крижане серце, що розбилося. 

Я навіть не знаю чи залишилося у мене щось, крім уламків. Але все одно благаю, вирви його, позбав мене самотності. 

Мені насправді цікаво. Тому розкажи, розкажи мені, як це, коли метелики тріпочуть на душі. 

Вирви моє серце. Можливо, хоч так воно пізнає щастя або хоч радості. Подаруй йому такий дарунок. 

Можливо, ось так і зникне це нещасне прокляття. Можливо, так і настане спокій, якого не було віками.

P. S. Насправді цей вірш був написаний ще 16.11.2023

Завдяки цьому віршу я можу розказати про деякі свої почуття і як себе почуваюся вже протягом довгого часу.

[strawberryspider777]

Сон

Відходить осінь золота у царство снів Ховаєтся земля під ковдру тонку І вади всі,всі шрами,пряче мов, зима У вічність перетворюючи миті

Відходить в вічність невмиренне Те що мертве вже-у джерело життя ховає ступні Дух лісовий покладе руки на твоє чоло Заколисає безпокійну думку.

[ukrgleb]

Я сам буду грати у весняному гаю І сам зустрічати я буду біду. Якщо прийде радість, Стрибну я один. Якщо буде спека — Сховаюсь. Напевно, усі мої мрії давно вже пішли, Розтанули, вщухли, непомітно втекли. Мені трохи більше ніж було тоді, В мені вже так мало живої води. І наче не сумно, і наче все те, Але життя менше, немов не моє. І я не чекав, і бився, і брав. Спромігся, побачив, здолав. І ось той фінал, що так довго шукав, Але щось не так, ніби сам його вкрав. Куди я тікав, навіщо я йшов? Чи справжню я мрію тоді там знайшов? Багато усього, а шлях то один: Сумний і веселий, гіллястий мов тин. І хочеться спати, забути про все, Але ж я живий, я… я живий ще! Так хочеться дихати, чути, співати, І мріяти далі, і знову вставати. Хай мрії дурні, коли їх досягаєш, Але поки мрієш, допоки літаєш.