#вірш

[0le9-mind]

[littleminmari]

***

Здавалося, що я йду до зірок, але все обірвалося і я провалилася у безодню мороку.

Все було не справжнім, наче звичайна нудна вистава у театрі.

Все було, як замовна постановка у дешевому сюжеті.

Мої мрії давно стали крихкими слізьми. Що годяться тільки-но на ручний театр ляльок.

Я біжу по не справжній дорозі, я і гадки не маю куди вона мене веде. Все стає тільки-но більше та більше заплутано.

Час цій дешевій виставі завершитися. Час закрити цей сльозливий театр брехні.

Нема нікому діла, коли все руйнується, коли ти, осліплена безвихіддю, біжиш по єдиній дорозі.

Не буде справедливого кінця. У кінці тільки-но безодня мороку. Всі зірки та місяць - брехня.

Кінець брехні? Зірвіть нарешті ту виставу. Скажіть, скажіть. Хто я насправді? Де я? Хто я?

P.S. Вірш було написано 06.10.23

[fezantip]

У 15 квартирі живемо я, мама, і моя шиза.

[litredikulemet]

Зелена віра

Зелений бог рослин і звірів учить мене п’янкої віри, релігії ночей весінніх, коли прапервні у кипінні, у вічній зміні все незмінні.

(Релігії ночей кипучих, коли гримлять рослинні тучі).

Зелений бог буяння й зросту зітре на попіл мої кості, щоб виростало, щоб кипіло п’янких рослин зелене тіло.

Хто ти, що клониш чола куряв, вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?

— Богдан-Ігор Антонич

[sharp-as-c]

Мені тіні дому

Вже не сняться вранці.

Я про це нікому

Не скажу. Цій ранці

Не дано зростися.

Час не гоїть зовсім

Мого міста риси,

Тільки стре невдовзі.

Через цупкість втоми

Йдуть дрімоти танці,

Але тіні дому

Вже не сняться вранці.

[osssvl]

Я лишу картату сорочку собі,

Ти це якось переживеш...

Все так просто в твоїй голові,

Немає ні повені, ні пожеж.

Я лишу тобі ароматне горнятко,

Щоб наповнити все запахом кави.

Терпіти не можу загадки,

Зачини те вікно, будь ласкава.

Я лишу все в минулому, тут і зараз,

Згадаю, коли натягну сорочку.

Пробач, що так стрімко увірвалась

І пішла без жодного дзвіночка.

~oleksandra.l

[gwenllianwales]

Люба птахо

Рідних вулиць більше немає, Моє місто стерто з землі. Дивлюсь я в небо безкрає: Там хата палає в вогні.

Мені хочеться тут закричати, Налякать своїм криком птахів. Та не можу й слова сказати, А кричати так й поготів.

Люба птахо, чекай, не здіймайся, Ти ж вітри підкорила, блакить Подаруй мені крихітку щастя, Туди полети, де болить.

Полети до згарища дому, До пекельного жару землі, Передай їм, передай усьому: Я повернусь, повернусь туди!

[kvilabezodnya]

хто мені помічник коли роз'єднаності серце висить високо я не поет я співаю тому що не змащені фарби шафи потонуть

живий порожнечі стрім

чи справа так витончено делікатно німий трафарет забруднити виправдай біль ну звичайно ніхто

орігамі взялися за мрії

я не боюсь голизни та прикриваюся знову місця незаселені схову шукаю

чи мало брехати жменя марнот безтурботності вакуум спрагла

криниця твоя нелюбові

[dariapestovapoetry]

Сарсапарель

Коконник — ліс.

Сарсапарель — мереживниці пряжа.

Їм сяє він — Великий Віз,

І рік утік омажем

Стає у кроснах для ліан,

Де літа час — основа.

Лощина спить. І діву фавн

Зваблаяє вечорову.

Сарсапарель — багряний знак,

Полотнище з менархе.

Її тепер візьме юнак

І буде їй монархом.

Але допоки кров тече,

Допоки кличе дике —

Змиває річковим плачем

Незнане чоловікам.

[strawberryspider777]

Сакральна ніч

Нічна свіжісь огортае у святості шати Піднесенний дух не зважае що схожі на саван Бо повними грудями дише втомлене тіло Не вІдчувае біль коли виросли крила

[kuroptax]

ще один довгий

Шість, шість, нуль, вісім, дев'ятнадцять-два. Я виляю пальцем над кнопками так, ніби їх досі треба крутити барабаном. Дзвінок починається з легкого кряку, тече, вниз по лінії

Накручується кучерем на палець

Технічно, це нічим не краще: дротом, а не по повітрю, бо й там, й там, поле просто виказує, що його цікавить побачити на іншому кінці

Але я люблю пити коктейлі трубочкою. Так само і твої думки

Їхні капелліні тягнуться над нашими головами, над дахом нашої тачки, ласкаво змазані кригою, а по ній ковзають наші обличчя, корчі задоволень та роздратувань

Бо, зрештою, ми типу клубок ниток, що несеться достатньо опукло та гладко, але постійно залишаючи за собою прив'язку, хвіст, довгу витягнуту ненаскрізну травну систему, типу черевного хробака

Які в червні повернуться у черешні після нас

Здається, що з їх кісточок хтось й виколупав зиму, бо, справді, кому спадає розгризать їх літом? А раз так, то може тільки від цього літо й тримається

Чимсь іншим таку вчасну зиму пояснить не можна

У снігу більше літа, ніж в краплині черешні, бо й снігу росте пшениця, жито

Цукор тече ними вниз, в землю

Все одно що вмитись нашими отруйними газами, якими прощаються з життям, розплавленими сонцем до сиропу

Натерти ними землю знизу

Дати кротам облизати обличчя. Винести підземну міль у щоках і напустити її знов на савани з хмар, що постійно тікають з тіла. Слідом за дзвінком який тече з кнопок в барабан

[littleminmari]

Вирви моє серце 

Сонце давно зайшло за межі. Скільки, скільки часу з того моменту минуло? Мені важко пригадати від чого саме мій біль. 

Все навколо застигло у вічному сні. Не залишилося навколо нічого живого. Тільки-но я єдина, що благає про смерть серед вічності. 

Поки я наспівую собі "ла-ла-ла" на самоті, хотілося би дочекатися того, хто вирве моє серце. 

Хотілося би мені дізнатися більше про свою провину, тому розкажи, розкажи як мені віднайти свій вічний спокій. 

Моя зима тривалістю у вічність назавжди замкнула моє крижане серце, що розбилося. 

Я навіть не знаю чи залишилося у мене щось, крім уламків. Але все одно благаю, вирви його, позбав мене самотності. 

Мені насправді цікаво. Тому розкажи, розкажи мені, як це, коли метелики тріпочуть на душі. 

Вирви моє серце. Можливо, хоч так воно пізнає щастя або хоч радості. Подаруй йому такий дарунок. 

Можливо, ось так і зникне це нещасне прокляття. Можливо, так і настане спокій, якого не було віками.

P. S. Насправді цей вірш був написаний ще 16.11.2023

Завдяки цьому віршу я можу розказати про деякі свої почуття і як себе почуваюся вже протягом довгого часу.

[sunshine-peach]

І ось ти стукаєш в двері,

Згадуєш про запасні ключі, що у тебе є вони

Завжди

Символ довіри на всі віки

І слова в записці

Та спочатку попередь, тобто дзвони

І ти дзвониш в слухавку чутно голос

Такий до болю рідний

Він називає твоє ім'я

І це не чесно

Ніби ножем по серцю

Він каже, якщо хочеш то приїзди

І ось ти перед дверима

Ключ у замку і ти не можеш

Зробити останній рішучий випад

Він відкриває сам

А тобі хочеться взяти та зацідити

В до болю знайоме обличчя

Він бере за руку, затягує у квартиру

Та обіймає і каже в скроню лише одне слово

Вибач!

Це ніби стрибнути зі скелі, обличчям в воду

Так само тупий біль,

Ніби усе онеміло

І ти нічого не можеш

Лише гірко плакати в таку могутню шию.

[litredikulemet]

Які часи — така й поезія

Ви знаєте, як «шахед» летить У місячні весняні ночі?

Кохана спить, тривожно спить, Не буди, але цілуй їй очі. У коридорі спить...

Ви чули ж бо: «шахед» летить.

[sharp-as-c]

Я лікую депресію бігом.

Ні, не тим, що в кросівках і містом.

Я біжу в миті вражень від себе

І емоції пʼю, як ігристе.

Зараз тут, а від завтра деінде:

Інші люди, будинки і страви;

Я ковтаю їх, наче пігулки,

Бо нудьга для депресії - лава.

[osssvl]

Все має термін придатності,

Чай, шоколадка, все окрім меду.

Люди, які не мають здатності

Дати тобі те, що так треба.

Все має свою кінцеву дату,

Число, яке пишуть маленьким курсивом.

Догоряє навіть найбільша ватра,

ржавіє метал, покидають сили.

Найсумніше, коли цифри остаточні

І нічого не можна вже змінити.

Залишаються душі одинокі, одиночні -

Їм написано ще дихати і жити.

~oleksandra.l