#вірш

[gwenllianwales]

Моє слово

Моє слово розстріляне,

Спалене.

Моє слово хрестами

Заставлене.

Моє слово іншим

Замінено.

Моє слово у темряві

Сховано.

Моє слово постійно

Стирається.

Моє слово вперте:

Тримається.

Моє слово завжди

Житиме!

Поки моїм словом...

Хтось

Говоритиме.

[koy5z]

Коли я вперше побачив тебе в школі, я зрозумів по твоїй зовнішності, що ти будеш мати найкращі оцінки в класі.

Так і сталося.

По тому, як ти посміхався і сміявся, я знав, що ти завоюєш серце кожної дівчини в школі.

Так і сталося.

Коли ми були у випускному класі, всі думали, що ти виграєш чемпіонат з тенісу для нашої школи.

І ти виграв.

Коли ти запросив мене на побачення, ти пообіцяв, що завжди кохатимеш мене.

І ти кохав.

Коли нашу церкву розбомбили, я знав, що ти будеш першим, хто допоможе відновити її, тому що твоя любов до Нього була понад усе.

Так і сталося.

Коли тебе призвали в армію, я знала, що ти віддаси все за свою країну і помреш за її свободу.

Так і сталося.

Дмитро, ти залишив мене з порожнім серцем і головою, повною спогадів.

🌻

[veresghost]

Just a terrible-terrible dream…

Author of “Carol of the bells”, Mykola Leontovych.

A fragment from a poem by Ivan Malkovych:

***

leontovych recognizes me and steps towards

he reaches out his warm hands:

“what happened? why are you crying my friend?”

“oh don’t ask maestro i had a terrible-terrible dream…”

“so tell it to me and forget about it, it’s Christmas!”

“the dream applied… to you mister leontovych…”

“me?.. then i must hear it!”

“…i saw… that many years ago… in 1921… a chekist invited himself to stay at your place for the night… and at dawn… no, no… i can’t…”

“please go on, i’m not afraid of dreams…”

“and at down he… shot you…”

i’m trembling like in a fever

suddenly leontovych fades

where he was standing there’s a blue chasm

i close and open my eyes…

a swallow whirls on the 5th avenue… delighted,

mister leontovych is taking photos

with chirrupy people again…

it’s like i’ve gotten out from a bloody tunnel:

“thank god that it was just a dream!” i whisper to myself

“just a terrible-terrible dream”

[littleminmari]

***

Здавалося, що я йду до зірок, але все обірвалося і я провалилася у безодню мороку.

Все було не справжнім, наче звичайна нудна вистава у театрі.

Все було, як замовна постановка у дешевому сюжеті.

Мої мрії давно стали крихкими слізьми. Що годяться тільки-но на ручний театр ляльок.

Я біжу по не справжній дорозі, я і гадки не маю куди вона мене веде. Все стає тільки-но більше та більше заплутано.

Час цій дешевій виставі завершитися. Час закрити цей сльозливий театр брехні.

Нема нікому діла, коли все руйнується, коли ти, осліплена безвихіддю, біжиш по єдиній дорозі.

Не буде справедливого кінця. У кінці тільки-но безодня мороку. Всі зірки та місяць - брехня.

Кінець брехні? Зірвіть нарешті ту виставу. Скажіть, скажіть. Хто я насправді? Де я? Хто я?

P.S. Вірш було написано 06.10.23

[litredikulemet]

Зимові пригоди й розваги харківських письменників. Цікавинки та курйози

Епізод № 1. Ковзанка в подвір’ї будинку «Слово». Хвильовий-фігурист

«Зимою у дворі будинку [“Слово”] робили ховзанку. Заливали половину двору водою, вода замерзала й чудова ховзанка була готова. Звичайно, діти з неї не сходили. Але й не бракувало старшого покоління на ховзанці. Хвильовий ніколи не їздив удень (за браком часу). Пізньою ніччю він виходив трохи поїздити. Любив так звані гігантські кроки, тобто робив спершу лівою ногою півколо, потім те саме правою. І так з годинку. Після того ще довго стояв і курив. Коло ніг невідступні два пси. Це було десь біля другої години ночі. Погулявши на ховзанці, Хвильовий ішов до себе і писав» (зі спогадів Володимира Куліша — сина драматурга Миколи Куліша)

«...в дворі, де взимку заливали ковзанку і Хвильовий шаленів на ковзанах»;

«Хвильовий був легкий, спритний, з незвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах взимку на нашому дворовому катку. Кататися на цей каток виходило багато людей, але хто ще, крім Хвильового, добре кат��вся, не пам’ятаю» (зі спогадів Івана Сенченка)

«Був надзвичайно вправним на ковзанах. Ми з ним і з Сашком Копиленком не раз разом ходили на каток. Власне, то був перший справжній фігурист, якого я побачив (тепер їх хто й зна скільки і влаштовуються величезні змагання та олімпіади фігурного катання, а тоді цього не було): Григорович виробляв на ковзанах чорті-що» (зі спогадів Юрія Смолича)

«Катання на коньках у садку біля опери, потім у “Слові”. Фігурист» (зі спогадів Аркадія Любченка)

«Незабаром Новий рік. Я довго думав, якій темі присвятити свій новорічний “урок літератури”. Може, розказати про зимові розваги наших письменників? Наприклад, про те, що Микола Хвильовий страшенно любив кататися на ковзанах. І не просто кататися — він був справжнім фігуристом. Юрій Смолич згадував, як одного разу ходив із ним та зі Сашком Копиленком на ковзанку. Хвильовий, казав він, “був перший справжній фігурист, якого я побачив (тепер їх хто й зна скільки і влаштовуються величезні змагання та олімпіади фігурного катання, а тоді цього не було): Григорович виробляв на ковзанах чорті-що” (із книжки «Що таке українська література» Леоніда Ушкалова)

Епізод № 2. Як Аркадій Генкін на Благбазі серед ялинок заблукав

 «А може, розповісти про якісь новорічні письменницькі пригоди? Приміром, про те, як Аркадій Генкін, чи по-простому Арген, той, що — на відміну від “чистих пролетарів”, “селян-плужан”, “нових дегенератів”, “стрикулістів-авангардистів” та інших — був, за його ж таки словами, “одиноким лицарем пера”… Ні-ні, не так. Звісно, Аргена знали в Харкові як дуже колоритного літератора, та ще більше — як чоловіка, котрий ніколи не просихав, тобто пив щодня, пив усе, “крім води й керосину”. У нього була щодо цього своя оригінальна філософія-міфологія. Арген називав себе другом “Марса, Вакха й Венери”. Та з-поміж цієї трійці пальму першості міцно утримував Вакх. “Марс тепер на пенсії, — казав Арген. — Відгриміли сурми бойовії. А з Венерою треба обережніше. Яка кралечка дорогенька, то така дорогенька, що ніяких авансів не вистачить... А яка дешевша, то дуже небезпечна...” “Ні, панове-товариші, — підсумовував він, — Вакх і дешевший, і для здоров’я корисніший”.

Так-от, одного разу, а точніше, під новий 1934 рік, коли після тривалої заборони різдвяних ялинок більшовики нарешті-таки їх дозволили, на центральний ринок Харкова, знаменитий Благбаз, навезли для продажу купу-купезну ялинок. Аргена, який жив неподалік у комунальній квартирі й був, як завжди, напідпитку, чогось занесла нечиста сила між ті ялинки, й він ніяк не міг звідти вибратися. В один прекрасний момент йому здалося, що він потрапив у ліс і заблукав. Отут уже наш “одинокий лицар пера” по-справжньому запанікував. “Агов! Рятуйте!” — почав горлати він щосили. Усе скінчилося тим, що міліція оштрафувала Аргена за хуліганство...» (із книжки «Що таке українська література» Леоніда Ушкалова)

«П’яний був завжди.

Десь у тридцятих роках Постишев дозволив влаштовувати заборонені до того різдвяні ялинки, і от на Благбазі в Харкові перед Новим роком навезли цілий ліс (бір) ялинок і влаштували продаж. Арген ішов через Благбаз, потрапив на привіз, захаращений деревцями на продаж, пішов через майдан та й заблукав між виставлених ялин. Вирішивши, що трапив до бору й заблукав, перелякався й почав гукати на ґвалт — пробі, рятуйте! Там його й знайшла міліція та оштрафувала за хуліганство» (зі спогадів Юрія Смолича)

Епізод № 3. Критика зимового вірша Сергія Борзенка про любов

«Пам’ятаєте, як десь у той самий час, коли Арген заблукав ненароком серед різдвяних ялинок на Благбазі, юний поет Сергій Борзенко читав у колі харківських літераторів свої вірші про любов? І там були такі рядки: “Зимней ночью волнуется липа, / Как твоя обнаженная грудь”. Після цього слово взяв хтось із критиків і почав “аналіз”: “Узимку липи без листя, — глибокодумно сказав він. — Тому нічна зимова липа — це чорне кострубате плетиво з гілок і сучків. А у віршах, як я розумію, ідеться не про кістяк, не про мертву жінку... Хіба ж можна порівнювати голі груди живої коханої з чорним холодним кістяком?”.

Борзенко спершу побілів, потому почервонів, як маків цвіт, а далі з криком: “Ах ти ж сволото!” — кинувся на горопашного ”аналітика”. Друзі ледве зуміли втримати Серьожу й почали заспокоювати його, мовляв, “він же критик, не затискай критику”. Та Борзенко розходився не на жарт. “Що значить «не затискай критику»? — кричав він. — Який він критик? Ні чорта не тямить ні в жінках, ні в поезії, а преться!.. Давити таких треба!”. Не сумніваюся, що розгніваний Серьожа легко “задавив” би того критика, бо чоловік він був сильний, пристрасний і хоробрий: саме він у ніч проти 1 листопада 1943 року, висадившись під кулями на березі Керченського півострова, поведе у стрімку атаку батальйон морських десан��ників. Так розпочнеться звільнення Криму від німців, а Серьожа Борзенко стане Героєм Радянського Союзу...» (із книжки «Що таке українська література» Леоніда Ушкалова)

Джерела:

1. Віктор Куліш. Слово про будинок «Слово».

2. Аркадій Любченко. Спогади про Хвильового (із записної книжки).

3. Іван Сенченко. Нотатки про літературне життя 20–40-х років.

4. Юрій Смолич. Мозаїка. З тих років (курйози).

5. Леонід Ушкалов. Що таке українська література.

6. Лев Копелев. И сотворил себе кумира...

[the-lemonaut-ukr]

Невидима небінарна українськість (чи шось таке)

І досі моя доля —

Напівіснування;

Із сорому вона твого,

З відведених очей.

Минулий час слова мої

Незграбно оминають,

І ти завжди підігруєш, —

Не більше двох ролей.

Хіба це дивно

Що від рідної ховаюсь

Я мови?

Хліба-солі — не мені.

Весел_, Креативн_

Я _ ціную.

Усе гаразд, лиш

Не в закінченні.

Всі кажуть: друзі пізнаються

У негоді.

А що, коли негода —

Просто ти?

Коли готові море й гори

Перетнути,

Та без поваги,

Бо ми прагнем простоти?

В руці тримаю пропуск:

«Не як інші»

(Не як бридкі, незграбні,

Що не знають меж).

Гіркий цей присмак знову,

Знов іду до тиші,

Вона дзинчить замком гулких,

Освистаних манеж.

[strawberryspider777]

Світ огорне тебе полуденним сонцем Загубишься ти серед трав й асфальту Життя Воно повсюди і зараз наче тихе ховається у тінях статуй Життя Його мов п'єш із сонцем Що в відображенні стакану,на водній гладі майорить Так,це життя Ще книг багато і віршів і прози в них з думками що порнизані містичним знаходиш іскри душ,а іноді і пломінь Все це так важливо,так другорядно І підкралась з тіні думка З ким розломити хліб цей:життя?

[osssvl]

Серед бурі і грому стою на дорозі,

Сукня біла в темні горошини.

Я чекала довго тебе на розі,

Не боялась ні граду, ні зливи.

Ти написав : "Давай не сьогодні.

Завтра передають тепле сонце."

Я нарешті роздивилась безодню,

Далекий, чужий незнайомцю.

І справа була не в прогнозах погоди,

Що знов не співпали з цією реальністю.

Наші жадання - прості антиподи,

І наш фінал я вважаю фатальністю.

~oleksandra.l

[torontoshka]

Літній дощ із запахом липи

Тихо сидіти з тобою і пити

Про тривоги й страхи говорити

Де ніхто не буде нікого дурити

Від нерозділеного кохання ридати

А потім на колишнього на картах гадати

Страшну липневу грозу слухати

І замріяно з тобою мовчати

Потім вийти на двір покурити

Та знову про дурне говорити

Більше віршів в інст torontoshka

[deadbattsblog]

весь світ дивиться як я сам пожеру себе.

і жовч роз'їдає шкіру крізь ребра,

а я мовчки доїм, хай совість не шкребе.

на плиті хай напишуть "так треба"

а що є світ? і в чому його суть?

що якщо він лише відголосок того що в тобі,

і що якщо не я, а всі ці мільярди себе жеруть?

що якщо я це вони, і все що поховав в собі.

світ це ілюзія. люди лише гомон в моїй голові.

і все що хочу можу крикнути

і всі скажуть браво. бо всі вони не ті

не ті ким здаються, а ти?

екзистенціалізм в середину себе то

першочергово. мої рими зжили себе

і в вуха мені кричить про невдалість– ніхто

і кричить що не слухають тебе.

я в ґратах, що вибудував в своїй голові.

із множин особистостей, із року життя.

яку мелодію не грай, ноти то одні.

і все чого хотів, це просто забуття.

скоро новий день, але що

що, як я його не хочу

хочу забуття, хочу абищо

але не це, хоча, може просто голову морочу

[gwenllianwales]

Мамо, я приніс вам трохи їжі: Маленький кусень хліба, вже несвіжий…

Сестричкам ти залиш шматочок, Я не голодна, то для дочок.

Звичайно, я їм залишу хліб, І вам би з'їсти, не їли стільки діб!

Все буде добре обіцяю, синку. Лиш не забудь для батька половинку…

Будь ласка, з'їжте й ви змарніла, Зовсім немає у вас сили!

Добре, я поїм пізніше, після вас Ти ж розкажи: як там дід Тарас?

Немає, мамо, діда вже, нема. Немає майже вже села. Ми вимираєм, мамо, а всім все одно...

Вічна пам'ять жертвам Голодоморів.

[sharp-as-c]

Мені тіні дому

Вже не сняться вранці.

Я про це нікому

Не скажу. Цій ранці

Не дано зростися.

Час не гоїть зовсім

Мого міста риси,

Тільки стре невдовзі.

Через цупкість втоми

Йдуть дрімоти танці,

Але тіні дому

Вже не сняться вранці.

[oldsoldierdesign]

Хто виннен?

[littleminmari]

Вирви моє серце 

Сонце давно зайшло за межі. Скільки, скільки часу з того моменту минуло? Мені важко пригадати від чого саме мій біль. 

Все навколо застигло у вічному сні. Не залишилося навколо нічого живого. Тільки-но я єдина, що благає про смерть серед вічності. 

Поки я наспівую собі "ла-ла-ла" на самоті, хотілося би дочекатися того, хто вирве моє серце. 

Хотілося би мені дізнатися більше про свою провину, тому розкажи, розкажи як мені віднайти свій вічний спокій. 

Моя зима тривалістю у вічність назавжди замкнула моє крижане серце, що розбилося. 

Я навіть не знаю чи залишилося у мене щось, крім уламків. Але все одно благаю, вирви його, позбав мене самотності. 

Мені насправді цікаво. Тому розкажи, розкажи мені, як це, коли метелики тріпочуть на душі. 

Вирви моє серце. Можливо, хоч так воно пізнає щастя або хоч радості. Подаруй йому такий дарунок. 

Можливо, ось так і зникне це нещасне прокляття. Можливо, так і настане спокій, якого не було віками.

P. S. Насправді цей вірш був написаний ще 16.11.2023

Завдяки цьому віршу я можу розказати про деякі свої почуття і як себе почуваюся вже протягом довгого часу.

[kvilabezodnya]

Лише вівторок, а вже стільки дум над полум’ям Із епізодів, де зжер 3D room оголений Кліше відмовок, однак лівий привід знову дай, І стає в пригоді тісна жертва промов. Бодай

То інша справа, забути код - право доступу, Торік шершавою суть була, підсвідомістю Заходиш справа аж на той світ сну - ріпост в пітьму: Твоя поява - то пути нот, жваві розладу

Палкі самотності. Мій трикодер в несправності. Кілька секунд - витримую я девіацій біль. Дивлюсь в трюмо - мене знову нудить: не став на стіл. В мене одна ціль - сама собі плиноправ на склі.

[notfoundead]

Роздерті гострими гілками хмари показали небо

Мов шрами

Похмура синь заструменила як кров

Із новоспеченої рани

Мороз заполонив степи

Усе завмерло під його покровом

Ніби в страху оковах

Свідомість заключили в заціпеніння кайдани

Холод обпік думки

Безмежна пустка у тісному просторі душі

Вже не лякає

Вже не тікаю у примарну далечінь

І нерухомо височіють дерев високих стовбури

Переді мною

І в мовчазній самотності

Тільки вони і тільки згублених думок сліди

Застигли на тонкому шлейфі інею

Завівши ледь вловимий гомін згасших днів у нікуди

Вірш із січня який досі мені подобається ��ому залишу тут

Коми то для слабаків