rokusu-eiha-blog

[rokusu-eiha-blog]

Frontline can be seen from space. Buildings, houses, trees - everything is destroyed.

[rokusu-eiha-blog]

[rokusu-eiha-blog]

After the rain by Arkhip Kuindzhi (Ukrainian Greek, 1841-1910).

[rokusu-eiha-blog]

Чим древніша музика, тим глибшими фібрами душі її треба сприймати.

Ти не зрозумієш її сюжетів, не вгадаєш ідею автора, не зрозумієш мови якою вона говорить — і це не потрібно для її розуміння насправді.

Музику треба сприймати як музику, а не літературу чи кіно.

[rokusu-eiha-blog]

Ukrainian traditional Easter eggs Pysanka from The Description of the Folk Pysanka Collection by S.Kulzhynsky, 1899

The collection described in the book was given to the museum in Poltava by the Ukrainian noblewoman, philanthropist, and collector Kateryna Skarzhynska.

[rokusu-eiha-blog]

Finding MOGAI-tumblr really feels like touching queer history.

Like I know that a lot of people considering us as some freaks, and nowadays we are freak, but remember that a few decades ago gay man were not allowed to serve in army and were “treated” in coversial teraphy, and now we can talk about wide amount of xenoidetyties.

Even if queer people are still marginalised in lots of ways, there is a number of “features” we own and can use in society’s consciousness, which were totaly banned not long time ago.

So I believe our “freakness” help future queer children find themself right place and pronaunce.

After every horrible thing which happened to us, I still believe in light and kindness.

[rokusu-eiha-blog]

Насправді я щиро вважаю це фото найкращим з тих що я коли-небудь робив.

Найпрстіший геометричний орнамент, витончений шрифт, досконале поєднання світло-тіні та насиченості деталями у фоні малюнку і накінець сама строфа.

Тут є щось глибинне, тонке і трансцендентне — немов зліпок душі.

Пам‘ятаю скільки я тоді перебрав різних віршів з різними змістами. Вони до цього часу висять у галереї, хай я і не уявляю що з ними робити. Того літа я ще хотів зробити цілу серію таких муралів зі словами різних поетів, але справа по справі, відсутність тайм-менеджменту і розуміння що як не я то ніхто залишила «Слово» моєю єдиною роботою. Першим і єдиним муралом, який спонтанно оголив одну грань моєї душі.

Певно найбільш на той момент забитої і затурканої, бо зрозуміти її неможливо, а відчути ще треба вміти.

Моя любов до слова є визначальною в моєму існуванні. Так само як моє українство та квірність. Останнє навіть не є поняттям політичним — це мої стосунки із людьми. Друге ж — моє поняття та бачення минулого І майбутнього у всіх контекстах. А любов до слова…

Це особистість.

Це мистецтво.

Це світосприйняття.

Альфа і омега, дослідження та висновування, компроміс і конфлікт — основа основ моєї особистості.

Якою дуже часто нехтують та яку сприймають несерозно.

Норміси (хай пробачать мене всі музи за незнання кращого слова) кожного разу знущаються над всією величчю та глибиною такого прекрасного слова, надаючи перевагу емоційній комунікації та іншим соціально-контекстуаальним речам, які можна зрозуміти тільки якщо ти такий же як вони. А слово ж універсальне, з поправками на обговорений контекст.

І так — слово ніколи не дорівняється до криці у захисті тіла.

Але слово — таке просте, ніжне та гучне — рятує міліони.

[rokusu-eiha-blog]

[rokusu-eiha-blog]

RIP Dmytro Sharpar. Forever in out hearts.

[rokusu-eiha-blog]

Краще пізно, ніж ніколи. :) Мій перший найбільш глобально прероблений постер, яким я дуже задоволена 💙💛 Better late than never. :) My first most globally redesigned poster, which I’m very happy with  💙💛

[rokusu-eiha-blog]

Ух, було боляче.

При всій моїй любові дуже боляче все це згадувати.

Тому що я все ще хочу служити Сцені.

Навіть якшо можливості знайти складно.

Все життя яке я пам‘ятаю пройшло на Сцені.

Я читав віршики, танцював дитячі хороводи, співав простенькі пісеньки.

А перед тим навчання-репетиція-примірка-навчання. Осіннє свято, Новий рік, Свято весни, Випускний, Змагання талантів, міський конкурс, обласний конкурс, всеукраїнський конкурс, фестиваль у Дніпрі-Львові-Одесі-Києві, міжнародний конкус. Підйом о п‘ятій; кількагодинна дорога; перевірити фонограму; репетиція; «о, тепер можете прогулятися, ми аж у вечері» і все галопом по Європам, бо на шосту вихід, тре‘ бути як мінімум о п‘ятій!; костюми вдіти отпрямщяс і затягни корсет, бо зара злетить!; біжи на сцену, ти з іншого боку; де мікрофон; «так заспокойся, все буде добре ти все знаєш»; закриті вуха і повтори пісню про себе/дай відео треба нагадати де я стою; ведучий оголошує мене, господи!; о, фонограма пішла; «Почали!»; світло сліпить як тут бляха посмішку тримати!; ай блін не туди рукою; о господи ноту не дістати; чорт там інші слова; і туди теж дійти тре; огосподи нарешті відстрілялись!; зніми той клятий корсет я зараз вмру; дай води, бо горло зараз всохне; де той останній бутер?; завалитися поспати на незручному сидінні автобуса; «прокидайся, вже вдома»; костюми на горб і витягнути до квартири; нарешті мейк модна змити!; боже мій, редненьке ліжечко! Потім день відіспатися і знову вставай о сьомій бо тре в школу зібратися.

Це і є розклад за яким я виріс.

Нестабільна варіативність з мінімумом відпочинку, яскравими блискітками, професійним мейком і зачісками, і прорвою репетицій щоб пепередні пункти не були в нікуди.

Ось як мене виростила Сцена.

Чи шкодую я про це? Ніколи в житті й нізащо.

Бо десь там, серед гулу напівпустої голови під шаленим світлом і оглушливою музикою, задихаючись від нервів та костюму, ти відчуваєш справжню ейфорію від Сцени.

Моя наставниця з вокалу казала, що театру треба служити.

Для мене будь-яка доступна активність на сцена стала театром, якій я служив 8 років.

А потім сталося ЗНО.

А потім три роки постійного марафону аби дістати хоч кілька лишніх балів і посутпити!

Підготовка з репетиторами не залишає тобі анінайменшого часу щоб присвятити себе Сцені.

Далі був перший курс і йобанаблятьрусня, але це не так важливо у конкретно цьому блозі.

ЗНО і вступ вкрав у мене час на Сцену.

І я до цього часу відчуваю себе виннуватим у цьому.

Тому що я люблю Сцену.

[rokusu-eiha-blog]

https://twitter.com/rshereme/status/1616911771456897026

Now that it’s well known that Ukraine has lost well over 100,000 troops, and assuming the allies have known KIA numbers all along, it staggers one’s conscience to think that Ukraine wasn’t given everything they needed many months ago.

Imagine you’re a defense official in Germany, France, the UK or the US, and you learn that Ukraine has already lost 5,000 troops, say, back in March of 2022.  June comes along and the number hits 20,000.  And this is on top of all the atrocities being reported against civilians.

It would be more or less clear by a certain point early on just how deadly this war was going to be, and that if Ukrainian capabilities weren’t radically upgraded with outside support an already intolerable toll would grind horrifically on day after day.

If you dare contemplate the realities behind the loss numbers of Ukrainian troops, even a single one, it’s almost unbearable.  

How many times has a scenario like the following played out during this conflict?  A man and his girlfriend see each other the night before he or she was deployed.  It may have felt like the last night on earth.  It may have hit home what it means to be trapped by forces beyond your control, jammed into a deadly crag of history, your home now covered by a fog of evil clinging to the land.  

Now, that lover is gone, killed by Russian gunfire, a shell, an unimaginable wound, and the one back home’s world is changed forever, darkened and infused with pointlessness.

How one can even a brief encounter with the torments of this war not have prodded allied countries with a sense of utmost urgency?  I doubt I’ll ever find the rationalizations satisfactory.

Between the latest weapons commitments and the following, there may be hope:

https://twitter.com/visegrad24/status/1616923965896769542

[rokusu-eiha-blog]

Все життя яке я пам‘ятаю пройшло на Сцені.

Я читав віршики, танцював дитячі хороводи, співав простенькі пісеньки.

А перед тим навчання-репетиція-примірка-навчання. Осіннє свято, Новий рік, Свято весни, Випускний, Змагання талантів, міський конкурс, обласний конкурс, всеукраїнський конкурс, фестиваль у Дніпрі-Львові-Одесі-Києві, міжнародний конкус. Підйом о п‘ятій; кількагодинна дорога; перевірити фонограму; репетиція; «о, тепер можете прогулятися, ми аж у вечері» і все галопом по Європам, бо на шосту вихід, тре‘ бути як мінімум о п‘ятій!; костюми вдіти отпрямщяс і затягни корсет, бо зара злетить!; біжи на сцену, ти з іншого боку; де мікрофон; «так заспокойся, все буде добре ти все знаєш»; закриті вуха і повтори пісню про себе/дай відео треба нагадати де я стою; ведучий оголошує мене, господи!; о, фонограма пішла; «Почали!»; світло сліпить як тут бляха посмішку тримати!; ай блін не туди рукою; о господи ноту не дістати; чорт там інші слова; і туди теж дійти тре; огосподи нарешті відстрілялись!; зніми той клятий корсет я зараз вмру; дай води, бо горло зараз всохне; де той останній бутер?; завалитися поспати на незручному сидінні автобуса; «прокидайся, вже вдома»; костюми на горб і витягнути до квартири; нарешті мейк модна змити!; боже мій, редненьке ліжечко! Потім день відіспатися і знову вставай о сьомій бо тре в школу зібратися.

Це і є розклад за яким я виріс.

Нестабільна варіативність з мінімумом відпочинку, яскравими блискітками, професійним мейком і зачісками, і прорвою репетицій щоб пепередні пункти не були в нікуди.

Ось як мене виростила Сцена.

Чи шкодую я про це? Ніколи в житті й нізащо.

Бо десь там, серед гулу напівпустої голови під шаленим світлом і оглушливою музикою, задихаючись від нервів та костюму, ти відчуваєш справжню ейфорію від Сцени.

Моя наставниця з вокалу казала, що театру треба служити.

Для мене будь-яка доступна активність на сцена стала театром, якій я служив 8 років.

А потім сталося ЗНО.

А потім три роки постійного марафону аби дістати хоч кілька лишніх балів і посутпити!

Підготовка з репетиторами не залишає тобі анінайменшого часу щоб присвятити себе Сцені.

Далі був перший курс і йобанаблятьрусня, але це не так важливо у конкретно цьому блозі.

ЗНО і вступ вкрав у мене час на Сцену.

І я до цього часу відчуваю себе виннуватим у цьому.

Тому що я люблю Сцену.

[rokusu-eiha-blog]

Сьогодні Спотіфай мені рандомно вкинув ностальгії — я не пам‘ятаю з якої пісні, але я дістався до BABYMETAL знову.

Господи, я останній раз слухав їх роки три тому! Ще до того як навіть подумав його скачати!

І це навернуло мене до сумної ностальгії за музикою, яку я втратило вже давно — ще на перших телефонах, коли ніякого гугл аку в мене не було — і про те як багато музики ми ніколи не почуємо взагалі. Як звучали пісні мая? Інків? Винищених народів Сибіру? Скільки пісень тибетців, уйгурів, австралійських аборигенів ми втратили? Скільки неназваних культур — штибу тих самих людей з острова Пасхи — ми ніколи не відкриємо для себе? Скільки мов і систем письма?

Звичайно, якоюсь мірою мене лякає що не так давно українська культуру могла була бути так само винищеною дощенту, та ми хоча б доросли до періоду модернізації, хай і дуже скрипуче і складно.

Мене лякає що людська жадібність та необізнаність не дає нам відчути красу іншості.

Хоче необізнаність і небажання вчитися — то взагалі найбільше світове зло, на мій смак.

Я в цьому сенсі людина Епохи просвітництва — знання є моєю найбільшою цінністю. Принаймі то є моя віддповідь на те як позбутися популістичності та конспірологічності у демократичних країнах та небезпеку від цього явища.

Тому що тільки освіта і жага до знання дає тобі рецептори для сприйняття іншого і прекрасного.

[rokusu-eiha-blog]

National Art Museum of Ukraine by Valentyn Bunov, 1945

[rokusu-eiha-blog]

Bulls in the Sunset by Myron Levytsky, 1960

[rokusu-eiha-blog]

Meet the Artist: @caemidraws​

Hi! I’m Caemi, an archaeology student by day and a self-taught artist by night - I’m from Italy and wish to have a career in the art field. Drawing has always helped me manage stress, and just sharing my work brings me joy. I feel I can say much more with a pencil than with words, and at this point I wouldn’t be the same without art. I draw my inspiration from museums and nearby nature as they work as great references too! For now, I specialize in digital illustrations featuring tarots, TTRPGS character designs, and portraits. As I’m way too invested in my original characters, I still dream about drawing a comic with them. In my free time, I either…draw more (not recommended) or play TTRPGS with my friends (highly recommended).

Nice to meet you, Caemi! We’ve asked her to share some of her artwork down below.

Check out more of Caemi’s work over at her Tumblr, @caemidraws​!