#російська імперія | Explore Tumblr posts and blogs

finlandwars · 11 months ago

Text

Громадянська війна у Фінляндії 1918 рік

Спершу варто згадати передумови громадянської війни у Фінляндії під час якої фінське керівництво розбило та знешкодило комуністичну загрозу.

Фінляндія з 1809 року по 1917 рр, була окупована Російською імперією, проте її становище було набагато кращим, серед всіх окупованих територій Російської імперії. Фінляндія мала одну з найбільш широких автономій у складі Росії, власне управління, власна судова система, певний час навіть власну митницю з Росією, в Фінляндії домінуала фінська шляхта проте в кінці 19 століття та на початку 20 століття Російська імперія розпочинає політику русифікації і обмеження в правах Фінляндії, в цей час службу в російських військах проходив, найвидатніша людина Фінляндії за все 20 століття це Карл Густав Еміль Маннергейм, який кілька раз буде виконувати роль рятівника Фінляндії від комуністичних окупантів.

У 1899 році Російська імперія розпочала політику інтеграції шляхом русифікації Фінляндії. Зміцніла панславістська центральна влада намагалася об’єднати «Російський багатонаціональний династичний союз», оскільки військово-стратегічне становище Росії ставало небезпечнішим через піднесення Німеччини та Японії. Фіни назвали посилення військового та адміністративного контролю «першим періодом гноблення», і вперше фінські політики склали плани відходу від Росії або суверенітету для Фінляндії. У боротьбі проти інтеграції активісти робітничого класу та шведськомовної інтелігенції здійснювали терористичні акти. Під час Першої світової війни та підйому германізму прошведські свекомани почали свою таємну співпрацю з імперською Німеччиною, і з 1915 по 1917 рік батальйон єгерів (фінською: jääkäri; шведською: jägare), що складався з 1900 фінських добровольців, проходив підготовку в Німеччині.

Головними причинами зростання політичної напруги серед фінів були самодержавне правління російського царя та недемократичний становий устрій королівства. Остання система виникла в режимі Шведської імперії, який передував російському правлінню та розділив фінський народ економічно, соціально та політично. Населення Фінляндії швидко зростало в дев'ятнадцятому столітті (з 860 000 у 1810 році до 3 130 000 у 1917 році), і за цей період з'явився клас аграрних і промислових робітників, а також землеробів. Промислова революція була швидкою у Фінляндії, хоча й почалася пізніше, ніж у решті Західної Європи. Індустріалізація фінансувалася державою, і деякі соціальні проблеми, пов'язані з промисловим процесом, були зменшені діями адміністрації. Серед міських робітників соціально-економічні проблеми загострилися в періоди промислової депресії. Становище сільських робітників погіршилося після кінця дев'ятнадцятого століття, оскільки сільське господарство стало більш ефективним і орієнтованим на ринок, а розвиток промисловості був недостатньо інтенсивним, щоб повною мірою використовувати швидке зростання населення села.

Різниця між скандинавсько-фінською та російсько-слов'янською культурами вплинула на характер фінської національної інтеграції. Вищі соціальні верстви взяли на себе ініціативу та отримали внутрішню владу від російського царя в 1809 році. Стани планували побудувати все більш автономну фінську державу, очолювану елітою та інтелігенцією. Рух фенноманів мав на меті залучення простих людей до неполітичної ролі; робітничий рух, молодіжні асоціації та рух за стриманість спочатку керувалися «зверху».

Між 1870 і 1916 роками індустріалізація поступово покращувала соціальні умови та самовпевненість робітників, але в той час як рівень життя простих людей підвищувався в абсолютному вираженні, розрив між багатими та бідними помітно поглиблювався. Зростаюча обізнаність простолюду щодо соціально-економічних і політичних питань взаємодіяла з ідеями соціалізму, соціал-лібералізму та націоналізму. Ініціативи робітників і відповідна відповідь панівної влади посилили соціальний конфлікт у Фінляндії.

Фінський робітничий рух, який виник наприкінці дев'ятнадцятого століття з поміркованості, релігійних рухів і феноманії, мав фінський націоналістичний, робітничий характер. �� 1899 по 1906 рік рух стає остаточно незалежним, позбавляючись патерналістського мислення фенноманських маєтків, і його представляє Фінська соціал-демократична партія, створена в 1899 році. Активність робітників була спрямована як на протидію русифікації, так і на розробку внутрішньої політики. які вирішували соціальні проблеми та відповідали вимогам демократії. Це була реакція на внутрішню суперечку, яка тривала з 1880-х років, між фінським дворянством-буржуазією та робітничим рухом щодо виборчих прав простих людей. Незважаючи на свої зобов’язання як слухняних, мирних і неполітичних мешканців Великого князівства (які лише кілька десятиліть тому прийняли класову систему як природний порядок свого життя), простолюдини почали вимагати своїх громадянських прав і громадянства в фінське суспільство. Боротьба за владу між фінськими маєтками та російською адміністрацією дала конкретний приклад для наслідування та вільний простір для робітничого руху. З іншого боку, завдяки щонайменше столітній традиції та досвіду адміністративної влади, фінська еліта вважала себе природним лідером нації. Політична боротьба за демократію вирішувалася за межами Фінляндії, у міжнародній політиці: невдала війна Російської імперії проти Японії 1904–1905 років призвела до революції 1905 року в Росії та загального страйку у Фінляндії. Намагаючись придушити загальні заворушення, в ході парламентської реформи 1906 р. було скасовано станову систему. Загальний страйк значно підвищив підтримку соціал-демократів. Партія охоплювала більшу частку населення, ніж будь-який інший соціалістичний рух у світі.

Реформа 1906 року стала величезним кроком до політичної та соціальної лібералізації простих фінських людей, оскільки російський дім Романових був найбільш автократичним і консервативним правителем у Європі. Фіни прийняли однопалатну парламентську систему — Парламент Фінляндії (фін. eduskunta; швед. riksdag) із загальним виборчим правом. Кількість виборців зросла з 126 тис. до 1 млн 273 тис., включаючи громадянок. Реформа призвела до того, що соціал-демократи отримали близько п’ятдесяти відсотків голосів виборців, але цар відновив свою владу після кризи 1905 року. Згодом, під час суворішої програми русифікації, яку фіни назвали «Другим періодом гноблення» , цар нейтралізував владу фінського парламенту між 1908 і 1917 роками. Він розпустив збори, наказав проводити парламентські вибори майже щорічно та визначив склад фінського сенату, який не співвідносився з парламентом.

Здатність фінського парламенту вирішувати соціально-економічні проблеми була обмежена конфронтацією між здебільшого неосвіченими простолюдинами та аристократами і буржуазією. Інший конфлікт розгорівся через те, що роботодавці відмовили колективним договорам і праву профспілок представляти працівників. Парламентський процес розчарував робітничий рух, але оскільки домінування в парламенті та законодавстві було найвірогіднішим способом для робітників отримати більш збалансоване суспільство, вони ототожнювали себе з державою. Загальна внутрішня політика призвела до змагання за керівництво фінською державою протягом десяти років до розпаду Російської імперії.

Основним фактором громадянської війни у Фінляндії була політична криза, яка виникла внаслідок Першої світової війни. Під тиском Великої війни Російська імперія розпалася, що призвело до Лютневої та Жовтневої революцій у 1917 році. Цей розпад спричинив вакуум влади та подальша боротьба за владу в Східній Європі. Велике князівство Фінляндське опинилося в смуті. Геополітично менш важлива, ніж континентальні ворота Москва-Варшава, Фінляндія, ізольована Балтійським морем, була відносно мирною до початку 1918 року. Війна між Німецькою імперією та Росією мала лише непрямий вплив на фінів. З кінця 19 століття Велике князівство стало життєво важливим джерелом сировини, промислових продуктів, їжі та робочої сили для зростаючої російської столиці Петрограда (сучасний Санкт-Петербург), і Перша світова війна підкреслила цю роль. Стратегічно територія Фінляндії була менш важливою північною ділянкою естонсько-фінських воріт і буферною зоною до та з Петрограда через район Нарви, Фінську затоку та Карельський перешийок.

Німецька імперія розглядала Східну Європу, зокрема Росію, як головне джерело життєво важливих продуктів і сировини як під час Першої світової війни, так і в майбутньому. Маючи ресурси, перенапру��ені через війну на два фронти, Німеччина намагалася розділити Росію, надаючи фінансову підтримку революційним групам, таким як більшовики та партія соціалістів-революціонерів, а також радикальним, сепаратистським фракціям, таким як рух фінських національних активістів, що схилявся до германізму . На це було витрачено від 30 до 40 мільйонів марок. Контроль над фінською територією дозволив би німецько-імперській армії проникнути до Петрограда та Кольського півострова, регіону, багатого сировиною для гірничої промисловості. Фінляндія володіла великими запасами руди і добре розвиненою лісовою промисловістю.

Лютнева революція усунула царя Миколу II. Розпад Російської імперії був спричинений військовими поразками, втомою від війни через тривалість і труднощі Великої війни, а також зіткненням між найбільш консервативним режимом у Європі та російським народом, який бажав модернізації. Царська влада була передана Державній думі (російському парламенту) і лівому Тимчасовому уряду, але ця нова влада була оскаржена Петроградською радою (міською радою), що призвело до двовладдя в країні.

У Фінляндії масові мітинги та місцеві страйки на початку 1917 року переросли у загальний страйк на підтримку боротьби за владу фінської держави та за збільшення доступності продуктів харчування. Другий період русифікації було припинено, а фінам 15 березня 1917 року маніфестом Тимчасового уряду Росії було повернуто автономний статус 1809–1899 років. Вперше в історії фактична політична влада існувала в парламенті Фінляндії. Політичні ліві, що складалися в основному з соціал-демократів, охоплювали широкий спектр від по��іркованих до революційних соціалістів. Політичні праві були ще більш різноманітними, починаючи від соціал-лібералів і поміркованих консерваторів і закінчуючи правоконсервативними елементами. Чотири основні партії були:

Консервативна партія Фінляндії; Молодофінська партія, яка включала як лібералів, так і консерваторів, причому ліберали розділилися на соціальних лібералів та економічних лібералів; соціал-реформістська, центристська Аграрна ліга, яка спиралася переважно на селян із дрібними або середніми господарствами; і консервативна Шведська народна партія, яка прагнула зберегти права колишнього дворянства та шведськомовної меншини Фінляндії. Протягом 1917 р. боротьба за владу і соціальна дезінтеграція взаємодіяли. Розпад Росії спричинив ланцюгову реакцію дезінтеграції, починаючи з уряду, військових та економіки, і поширюючись на всі сфери суспільства, такі як місцева адміністрація, робочі місця та окремі громадяни. Соціал-демократи прагнули зберегти вже досягнуті громадянські права і посилити владу соціалістів над суспільством. Консерватори боялися втрати свого довготривалого соціально-економічного панування. Обидві фракції співпрацювали зі своїми еквівалентами в Росії, поглиблюючи розкол у нації.

Соціал-демократична партія отримала абсолютну більшість на парламентських виборах 1916 р. Новий Сенат був сформований у березні 1917 р. Оскарі Токой, але він не відображав значної парламентської більшості соціалістів: він складався з шести соціал-демократів і шести несоціалістів. Теоретично Сенат складався з широкої національної коаліції, але на практиці (з основними політичними групами, які не бажали йти на компроміс, а провідні політики залишалися поза ним) він виявився неспроможним вирішити будь-яку велику фінську проблему. Після Лютневої революції політична влада опустилася на вуличний рівень: масові збори, страйкові організації та робітничо-солдатські ради зліва і ��о активних організацій підприємців праворуч, і все це служило підриву авторитету держави.

Лютнева революція зупинила фінський економічний бум, викликаний російською військовою економікою. Крах бізнесу призвів до безробіття та високої інфляції, але наймані працівники отримали можливість вирішити проблеми на робочому місці. Заклики простолюдинів до 8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати призвели до демонстрацій і широкомасштабних страйків у промисловості та сільському господарстві.

У той час як фіни спеціалізувалися на виробництві молока та масла, основна частина продовольчого забезпечення країни залежала від зернових, вироблених на півдні Росії. Припинення імпорту зерна з розпадається Росії призвело до дефіциту продовольства у Фінляндії. Сенат відповів запровадженням нормування та контролю цін. Фермери чинили опір державному контролю, і таким чином утворився чорний ринок, що супроводжувався різким зростанням цін на продовольство. Як наслідок, збільшився експорт на вільний ринок Петроградської області. Постачання продовольства, ціни і, зрештою, страх голодної смерті стали емоційними політичними проблемами між фермерами та міськими робітниками, особливо тими, хто був безробітним. На вулиці вийшли прості люди, їхні страхи використані політиками та розпаленими, поляризованими політичними ЗМІ. Незважаючи на дефіцит продовольства, перед громадянською війною на півдні Фінляндії не було масштабного голоду, а продовольчий ринок залишався другорядним стимулятором у боротьбі за владу у фінській державі.

Прийняття сенатом Токой законопроекту під назвою «Закон про верховну владу» (фін. laki Suomen korkeimman valtiovallan käyttämisestä, більш відомий як valtalaki; швед. maktlagen) у липні 1917 року спричинило одну з ключових криз у боротьбі за владу між соціал-демократи і консерватори. Падіння Російської імперії поставило питання про те, хто матиме суверенну політичну владу в колишньому Великому князівстві. Після десятиліть політичного розчарування Лютнева революція дала фінським соціал-демократам можливість керувати; вони мали абсолютну більшість у парламенті. Консерватори були стурбовані безперервним зростанням впливу соціалістів з 1899 р., яке досягло апогею в 1917 р.

«Закон про верховну владу» містив план соціалістів щодо значного підвищення повноважень парламенту як реакцію на непарламентське та консервативне керівництво сенату Фінляндії між 1906 і 1916 роками. Законопроект сприяв автономії Фінляндії у внутрішніх справах: російському Тимчасовому уряду було надано лише право контролювати зовнішню та військову політику Фінляндії. Закон був прийнятий за підтримки Соціал-демократичної партії, Аграрної ліги, частини Молодофінської партії та деяких активістів, які прагнуть суверенітету Фінляндії. Консерватори виступили проти законопроекту, і деякі з найбільш правих представників пішли з парламенту.

У Петрограді план соціал-демократів підтримали більшовики. З квітня 1917 року вони планували повстання проти Тимчасового уряду, а прорадянські виступи під час липневих днів довели справу до краху. Гельсінська рада та обласний комітет фінських рад, очолюваний більшовиком Іваром Смілгою, зобов’язалися захищати фінський парламент у разі загрози нападу на нього . Однак Тимчасовий уряд все ще мав достатню підтримку в російській армії, щоб вижити, і коли вуличний рух зменшився, Володимир Ленін утік до Карелії. Після цих подій «Закон про верховну владу» було скасовано, і соціал-демократи зрештою відступили; до Фінляндії було направлено більше російських військ, і за співпраці та наполягання фінських консерваторів парламент було розпущено та оголошено нові вибори .

На виборах у жовтні 1917 р. соціал-демократи втратили абсолютну більшість, що радикалізувало робітничий рух і зменшило підтримку поміркованої політики. Криза липня 1917 року не спричинила Червону революцію січня 1918 року сама по собі, але разом із політичними подіями, заснованими на інтерпретації простими людьми ідей фенноманії та соціалізму, події сприяли фінській революції. Щоб завоювати владу, соціалістам потрібно було подолати парламент. Лютнева революція призвела до втрати інституційної влади у Фінляндії та розпуску поліції, створивши страх і невпевненість. У відповідь і праві, і ліві зібрали власні групи безпеки, які спочатку були місцевими і переважно беззбройними. Наприкінці 1917 року, після розпуску парламенту, за відсутності сильного уряду та національних збройних сил групи безпеки почали набувати ширшого та воєнізованого характеру. Цивільна гвардія (фінською: suojeluskunnat; шведською: skyddskåren; букв. «корпус захисту») і пізнішою Білою гвардією (фінською: valkokaartit; шведською: vita gardet) були організовані впливовими місцевими людьми: консервативними академіками, промисловцями, великими землевласниками, та активістів. Гвардія робітничого порядку (фін. työväen järjestyskaartit; швед. arbetarnas ordningsgardet) і Червона гвардія (фін. punakaartit; швед. röda gardet) були набрані через секції місцевої соціал-демократичної партії та з профспілок.

Жовтнева революція більшовиків і Володимира Леніна 7 листопада 1917 року передала політичну владу в Петрограді радикальним лівим соціалістам. Рішення німецького уряду організувати безпечне перевезення Леніна та його товаришів із заслання у Швейцарії до Петрограда у квітні 1917 року мало успіх. Перемир'я між Німеччиною та більшовицьким режимом набуло чинності 6 грудня, а мирні переговори почалися 22 грудня 1917 року в Брест-Литовську .

Листопад 1917 року став ще одним переломним моментом у суперництві за лідерство у Фінляндії 1917–1918 років. Після розпуску фінського парламенту поляризація між соціал-демократами та консерваторами помітно зросла, і цей період став свідком появи політичного насильства. Сільськогосподарський робітник був застрелений під час місцевого страйку 9 серпня 1917 року в Ypäjä, член цивільної гвардії був убитий під час місцевої політичної кризи в Мальмі 24 вересня . Жовтнева революція порушила неофіційне перемир'я між фінськими несоціалістами і російським Тимчасовим урядом. Після політичних суперечок щодо того, як реагувати на повстання, більшість політиків прийняли компромісну пропозицію Сантері Алкіо, лідера Аграрної ліги. Парламент захопив суверенну владу у Фінляндії 15 листопада 1917 року на основі «Закону про вищу владу» соціалістів і ратифікував їхні пропозиції про 8-годинний робочий день і загальне виборче право на місцевих виборах з липня 1917 року.

Суто несоціалістичний уряд під керівництвом консерваторів Пер Евінд Свінгуфвуд був призначений 27 листопада. Це призначення було як довгостроковою метою консерваторів, так і відповіддю на виклики робітничого руху в листопаді 1917 року. Головними прагненнями Свінгуфвуда були відокремити Фінляндію від Росії, посилити Цивільну гвардію та повернути частину нового парламенту. повноваження Сенату. Станом на 31 серпня 1917 року у Фінляндії було 149 цивільних гвардій, враховуючи місцеві підрозділи та допоміжні білогвардійські війська в містах і сільських громадах; 251 від 30 вересня; 315 від 31 жовтня; 380 — 30 листопада і 408 — 26 січня 1918 року. Першою спробою серйозної військової підготовки серед гвардійців було створення у вересні 1917 року в маєтку Саксанніємі поблизу міста Порвоо кавалерійської школи чисельністю 200 осіб. Авангард фінських Jägers і німецької зброї прибули до Фінляндії протягом жовтня-листопада 1917 року на вантажному судні Equity і німецькому підводному човні UC-57; близько 50 Єгерів повернулися до кінця 1917 року.

Після політичних поразок у липні та жовтні 1917 року соціал-демократи 1 листопада висунули безкомпромісну програму під назвою «Ми вимагаємо» (фін. Me vaadimme; швед. Vi kräver), щоб домогтися політичних поступок. Вони наполягали на поверненні до політичного статусу до розпуску парламенту в липні 1917 року, розпуску цивільної гвардії та виборів для створення Установчих зборів Фінляндії. Програма провалилася, і соціалісти ініціювали загальний страйк 14–19 листопада, щоб посилити політичний тиск на консерваторів, які виступали проти «Закону про верховну владу» та парламентського проголошення ��уверенної влади 15 листопада.

Революція стала метою радикалізованих соціалістів після втрати політичного контролю, а події в листопаді 1917 року дали поштовх для соціалістичного повстання. На цьому етапі Ленін і Йосип Сталін під загрозою в Петрограді закликали соціал-демократів взяти владу у Фінляндії. Більшість фінських соціалістів були поміркованими і віддавали перевагу парламентським методам, що спонукало більшовиків називати їх «неохочими революціонерами». Небажання зменшилося, оскільки загальний страйк, здавалося, запропонував основний канал впливу для робітників у південній Фінляндії. Страйкове керівництво незначною більшістю голосів проголосувало за початок революції 16 листопада, але повстання довелося скасувати того ж дня через відсутність активних революціонерів, які б його здійснили.

Наприкінці листопада 1917 року помірковані соціалісти з числа соціал-демократів вдруге перемогли радикалів у дебатах щодо революційних проти парламентських засобів, але коли вони спробували прийняти резолюцію про повну відмову від ідеї соціалістичної революції, партія представники та кілька впливових лідерів проголосували проти цього. Фінський робітничий рух хотів підтримувати власну військову силу та залишати революційний шлях відкритим. Колишні фінські соціалісти розчарували В. І. Леніна, а він, у свою чергу, почав підбадьорювати фінських більшовиків у Петрограді.

Серед робітничого руху більш помітним наслідком подій 1917 року було піднесення гвардії робітничого порядку. З 31 серпня по 30 вересня 1917 року існувало 20–60 окремих охоронців, але 20 жовтня, після поразки на парламентських виборах, фінський робітничий рух оголосив про необхідність створення більшої кількості робітничих загонів. Оголошення призвело до напливу новобранців: 31 жовтня кількість охоронців становила 100–150 осіб; 342 від 30 листопада 1917 р. та 375 від 26 січня 1918 р. З травня 1917 р. воєнізовані організації лівих сил розвивалися у два етапи, більшість із них були як «Гвардія робітничого порядку». Меншість складали червоногвардійці, це були частково підпільні групи, сформовані в індустріальних містах і промислових центрах, таких як Гельсінкі, Котка і Тампере, на основі оригінальної Червоної гвардії, яка була сформована протягом 1905–1906 років у Фінляндії.

Присутність двох протиборчих збройних сил створила державу двовладдя та розділила суверенітет у фінському суспільстві. Вирішальний розкол між гвардійцями спалахнув під час загального страйку: червоні стратили кількох політичних опонентів у південній Фінляндії, відбулися перші збройні сутички між білими та червоними. Загалом повідомляється про 34 постраждалих. Зрештою, політичне суперництво 1917 року призвело до гонки озброєнь і ескалації громадянської війни.

Розпад Росії дав фінам історичну можливість отримати національну незалежність. Після Жовтневої революції консерватори прагнули відокремитися від Росії, щоб контролювати лівих і мінімізувати вплив більшовиків. Соціалісти скептично ставилися до суверенітету під консервативним правлінням, але вони боялися втрати підтримки серед націоналістичних робітників, особливо після того, як вони пообіцяли збільшення національної свободи через «Закон про верховну владу». Зрештою обидві політичні фракції підтримали незалежну Фінляндію, незважаючи на серйозні розбіжності щодо складу керівництва нації.

Націоналізм став «громадянською релігією» у Фінляндії до кінця дев’ятнадцятого століття, але метою загального страйку 1905 року було повернення до автономії 1809–1898 років, а не повна незалежність. На відміну від їхнього статусу під унітарним шведським режимом, внутрішня влада фінів зросла під менш однорідним російським правлінням. В економічному плані Велике князівство Фінляндське виграло від наявності незалежного національного державного бюджету, центрального банку з національною валютою, маркою (запроваджено в 1860 році), митної організації та промислового розвитку 1860–1916 років. Економіка залежала від величезного російського ринку, і відокремлення порушило б прибуткову фінансову зону Фінляндії. Економічний крах Росії та боротьба за владу у фінській державі в 1917 році були одними з ключових факторів, які висунули суверенітет у Фінляндії на перший план.

4 грудня 1917 року сенат Свінгуфвуда представив Декларацію незалежності Фінляндії, а 6 грудня її прийняв парламент. Соціал-демократи проголосували проти пропозиції Сенату, представивши альтернативну декларацію про суверенітет. Створення незалежної держави не було гарантованим завершенням для маленької фінської нації. Важливим було визнання Росією та іншими великими державами; Свінгуфвуд погодився з тим, що йому довелося домовитися з Леніним про визнання. Соціалісти, які не бажали вступати в переговори з російським керівництвом у липні 1917 року, послали до Петрограда дві делегації з проханням від Леніна затвердити суверенітет Фінляндії.

У грудні 1917 року Ленін перебував під сильним тиском з боку Німеччини, щоб завершити мирні переговори в Брест-Литовську, і правління більшовиків переживало кризу, з недосвідченою адміністрацією та деморалізованою армією, яка протистояла могутнім політичним і військовим противникам. Ленін підрахував, що більшовики могли б боротися за центральні частини Росії, але повинні були відмовитися від деяких периферійних територій, включаючи Фінляндію в геополітично менш важливому північно-західному кутку. У результаті делегація Свінгуфвуда 31 грудня 1917 року добилася поступки суверенітету Леніна .

До початку громадянської війни Австро-Угорщина, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Норвегія, Швеція та Швейцарія визнали незалежність Фінляндії. Сполучене Королівство та Сполучені Штати не схвалили його; вони чекали та спостерігали за відносинами між Фінляндією та Німеччиною (головним ворогом союзників), сподіваючись п��долати режим Леніна та повернути Росію до війни проти Німецької імперії. У свою чергу німці прискорили відокремлення Фінляндії від Росії, щоб перевести країну в сферу свого впливу. Остаточне загострення війни почалося на початку січня 1918 року, оскільки кожна військова чи політична акція червоних чи білих призводила до відповідної протидії з боку інших. Обидві сторони виправдовували свою діяльність оборонними заходами, зокрема перед своїми прихильниками. Зліва авангардом руху були міські Червоні гвардії з Гельсінкі, Котки та Турку; вони очолили сільських червоних і переконали соціалістичних лідерів, які коливалися між миром і війною, підтримати революцію. Праворуч авангардом були єгери, які перейшли до Фінляндії, і добровольча цивільна гвардія південно-західної Фінляндії, південної Остроботнії та провінції Війпурі на південному сході Фінляндії. Перші локальні битви відбулися 9–21 січня 1918 року в південній та південно-східній Фінляндії, головним чином для перемоги в гонці озброєнь і контролю над Війпурі.

12 січня 1918 року парламент уповноважив сенат Свінхуфвуд встановлювати внутрішній порядок і дисципліну від імені держави. 15 січня Карл Густав Еміль Маннергейм, колишній фінський генерал російської імператорської армії, був призначений головнокомандувачем цивільної гвардії. Сенат призначив Білу армію Фінляндії гвардію, яка відтепер називалася Білою гвардією. Маннергейм розмістив свій штаб білої армії в районі Вааса-Сейняйокі. 25 січня був виданий Білий наказ про вступ в бойові дії. Білі отримали зброю, роззброївши російські гарнізони протягом 21-28 січня, зокрема в південній Остроботнії .

Червона гвардія на чолі з Алі Аалтоненом відмовилася визнати гегемонію білих і створила власну військову владу. Аалтонен розташував свою штаб-квартиру в Гельсінкі і назвав її Смольною, повторюючи Смольний інститут, штаб-квартиру більшовиків у Петрограді. 26 січня було видано Червоний Орден Революції, а на вежі Гельсінського Будинку робітників запалав червоний ліхтар, символічний показник повстання. Широкомасштабна мобілізація червоних почалася пізно ввечері 27 січня, причому Гельсінська Червона гвардія та деякі гвардійці, розташовані вздовж залізниці Війпурі-Тампере, були активовані між 23 і 26 січня, щоб захистити життєво важливі позиції та супроводжувати важкий залізничний вантаж більшовицької зброї з Петрограда до Фінляндії. Білі війська намагалися захопити вантаж: 20–30 фінів, червоних і білих, загинули в битві при Кямера на Карельському перешийку 27 січня 1918 року . Суперництво Фінляндії за владу досягло кульмінації.

Таким чином все наближалось до Громадянської війни, комуністи і соціалісти, хотіли повалити законний уряд і в��тановити комуністичну владу, Консерватори на чолі з Маннергеймом зайняли рішучу позицію дати відсіч комуністичним терористам, яких підтримували інші комуністичні окупанти з Росії.

На початку війни через південну Фінляндію із заходу на схід проходила розривна лінія фронту, яка розділяла країну на Білу Фінляндію та Червону Фінляндію. Червона гвардія контролювала територію на південь, включаючи майже всі великі міста та промислові центри, а також найбільші маєтки та ферми з найбільшою кількістю землеробів та орендарів. Біла армія контролювала територію на півночі, яка була переважно аграрною та містила дрібні та середні ферми та орендарів. Кількість хліборобів була нижчою, і вони мали кращий соціальний статус, ніж жителі півдня. Анклави ворогуючих сил існували по обидва боки лінії фронту: у Білій зоні лежали промислові міста Варкаус, Куопіо, Оулу, Раахе, Кемі та Торніо; в межах Червоної області лежали Порвоо, Кірконуммі та Уусікаупункі. Ліквідація цих опорних пунктів була пріоритетом для обох армій у лютому 1918 р. .

Червону Фінляндію очолювала Фінська народна делегація (фін. kansanvaltuuskunta; швед. folkdelegationen), заснована 28 січня 1918 року в Гельсінкі, яка перебувала під наглядом Центральної робітничої ради. Делегація прагнула демократичного соціалізму, заснованого на етосі Фінської соціал-демократичної партії; їхні бачення відрізнялися від ленінської диктатури пролетаріату. Отто Вілле Куусінен сформулював пропозицію щодо нової конституції під впливом конституцій Швейцарії та Сполучених Штатів. Завдяки цьому політична влада мала бути зосереджена в парламенті з меншою роллю уряду. Пропозиція включала багатопартійну систему; свобода зібрань, слова та друку; використання референдумів у прийнятті політичних рішень. Щоб забезпечити авторитет робітничого руху, простий народ мав би право на постійну революцію. Соціалісти планували передати значну частину прав власності державі та місцевим адміністраціям.

У зовнішній політиці Червона Фінляндія спиралася на більшовицьку Росію. Фінсько-російський договір і мирна угода, ініційована червоними, була підписана 1 березня 1918 року, де Червона Фінляндія називалася Фінською Соціалістичною Робітничою Республікою (фінською: Suomen sosialistinen työväentasavalta; шведською: Finlands socialistiska arbetarrepublik). Переговори щодо договору означали, що – як і під час Першої світової війни загалом – націоналізм був важливішим для обох сторін, ніж принципи міжнародного соціалізму. Червоні фіни не просто прийняли союз з більшовиками, і великі суперечки виникли, наприклад, щодо демаркації кордону між Червоною Фінляндією та радянською Росією. Значення російсько-фінського договору швидко зникло через підписання Брест-Литовського договору між більшовиками та Німецькою імперією 3 березня 1918 року .

Політика Леніна щодо права націй на самовизначення мала на меті не допустити розпаду Росії в період військової слабкості. Він припускав, що в зруйнованій війною, розколотій Європі пролетаріат вільних націй здійснить соціалістичні революції і згодом об’єднається з радянською Росією. Більшість робітничого руху Фінляндії підтримала незалежність Фінляндії. Фінські більшовики, впливові, хоча й нечисленні, виступали за анексію Фінляндії Росією

Уряд Білої Фінляндії, перший сенат Пера Евінда Свінгуфвуда, називався Сенатом Вааси після його переїзду до безпечнішого міста Вааса на західному узбережжі, яке було столицею білих з 29 січня по 3 травня 1918 року. У внутрішній політиці головною метою Білого сенату було повернення політичного права на владу у Фінляндії. Консерватори планували монархічну політичну систему з меншою роллю парламенту. Частина консерваторів завжди підтримувала монархію і виступала проти демократії; інші схвалювали парламентаризм після революційної реформи 1906 р., але після кризи 1917–1918 рр. дійшли висновку, що розширення повноважень простих людей не спрацює. Соціал-ліберали та реформатори-несоціалісти виступали проти будь-якого обмеження парламентаризму. Спочатку вони чинили опір німецькій військовій допомозі, але тривала війна змінила їхню позицію .

У зовнішній політиці Сенат Ваази спирався на військову та політичну допомогу Німецької імперії. Їхньою метою було перемогти фінських червоних; припинити вплив більшовицької Росії у Фінляндії та розширити фінську територію до Східної Карелії, геополітично важливого місця проживання людей, що розмовляють фінськими мовами. Слабкість Росії надихнула ідею Великої Фінляндії серед експансіоністських фракцій як правих, так і лівих: червоні мали претензії щодо тих самих територій. Генерал Маннергейм погоджувався з необхідністю захоплення Східної Карелії та запиту німецької зброї, але виступав проти фактичного втручання Німеччини у Фінляндію. Маннергейм визнав брак бойових навичок червоногвардійців і повірив у здібності фінських єгерів, навчених німцями. Як колишній офіцер російської армії, Маннергейм добре знав про деморалізацію російської армії. Він співпрацював з білими російськими офіцерами у Фінляндії та Росії. Рішучість Маннергейма зберегла Фінляндію від комуністичної окупації і становлення там комуністичного злочинного уряду.

Під час війни Червона гвардія використовувала авіацію, однак відомостей про її діяльність та організацію загонів збереглося небагато. Його різноманітні операції включали бомбардування, розвідку, розповсюдження пропагандистської літератури та з’єднувальні польоти . Оскільки червоні не мали фінських пілотів, вони покладалися виключно на іноземних пілотів, ��ільшість з яких були росіянами . Червоні мали чотири основні оперативні льотні загони, розташовані в Гельсінкі, Тампере, Коуволі та Війпурі. Вони розділили свої загони на три фронти. Північний фронт, яким керував загін у Тампере, складався з червоних військ між Ботнічною затокою та озером Пяйянне. Центральний фронт проходив між озерами Пяйянне і Сайма, яким керував загін Коувола. База у Війпурі служила базою для східного фронту, який знаходився між озером Сайма та державним кордоном . Через погане центральне командування, невідповідну якість палива, низький досвід навчання та погане технічне обслуговування повітряна діяльність червоних була розпорошеною та неефективною. Біла гвардія також мала авіацію під час війни, яка пізніше перетворилася на фінські ВПС. У лютому 1918 року білі отримали від Швеції розвідувальний і навчальний літак NAB Type 9 Albatros, однак його транспортування до Вааси було зупинено, коли в Якобстаді відмовив двигун порома. Тому першим літаком, який офіційно прибув до білих, був ліцензійний літак Morane-Saulnier MS Parasol/Thulin D, подарований 6 березня 1918 року шведським графом Еріком фон Розеном. Літак ніс особистий символ удачі Розена, синю свастику, спрямовану праворуч. Символ був прийнятий як офіційний знак відмінності ВПС Фінляндії до кінця Другої світової війни. Під час війни білі отримали сім додаткових літаків, серед яких чотири Фрідріхсхафени, два DFW і один Румплер, усі вони були куплені в Німеччини. Як і червоні, білі також не мали місцевих пілотів і покладалися на шведських, датських і російських пілотів . Біла гвардія мала під час війни два льотні загони; один базується в Колхо на півночі Пірканмаа, а інший — в Антреа в провінції Війпурі. Вони проводили досить невеликі операції розвідки, скидання листівок, бомбардування сил комуністів.

Чисельність фінських військ з обох сторін коливалася від 70 000 до 90 000, і обидві мали близько 100 000 гвинтівок, 300-400 кулеметів і кілька сотень гармат. Якщо Комуністична гвардія складалася здебільшого з добровольців, які отримували платню на початку війни, то Біла армія складалася переважно з призовників із 11 000–15 000 добровольців. Основними мотивами для волонтерства були соціально-економічні фактори, такі як зарплата та харчування, а також ідеалізм і тиск однолітків. До Червоної гвардії входило 2600 жінок, переважно набраних з промислових центрів і міст південної Фінляндії. Міські та сільськогосподарські робітники становили більшість Червоної гвардії, тоді як землевласники та освічені люди становили кістяк Білої армії. Обидві армії використовували дітей-солдат, переважно віком від 14 до 17 років. Використання неповнолітніх солдатів не було рідкістю під час Першої світової війни; діти того часу перебували під абсолютною владою дорослих і не були захищені від експлуатації.

Гвинтівки та кулемети з імперської Росії були основним озброєнням червоних і білих. Найбільш часто використовуваною гвинтівкою була російська 7,62-мм (.30 кал) гвинтівка Мосіна-Нагана моделі 1891. Загалом на озброєнні було близько десяти різних моделей гвинтівок, що створювало проблеми з постачанням боєприпасів. Пістолет «Максим» був найбільш використовуваним кулеметом разом із менш використовуваними гарматами M1895 Colt-Browning, Lewis і Madsen. Кулемети спричинили значну частину втрат у боях. Російські польові гармати в основному використовували прямою наводкою.

Громадянська війна велася переважно вздовж залізниць; життєво важливий засіб для транспортування військ і припасів, а також для використання бронепоїздів, оснащених легкими гарматами і важкими кулеметами. Стратегічно найважливішим залізничним вузлом був Хаапамякі, приблизно за 100 кілометрів (62 милі) на північний схід від Тампере, який з’єднував східну та західну Фінляндію, а також південну та північну Фінляндію. Інші критичні розв’язки включали Коувола, Ріїхімякі, Тампере, Тойяла та Війпурі. Білі захопили Хаапамякі наприкінці січня 1918 року, що призвело до битви при Вільппулі.

Але перед битвою при Вільппулі відбулась битва при Камярі це була перша битва громадянської війни.

Коли насильство між білими та червоними загострилося на початку 1918 року, одна з перших фатальних зіткнень сталася у Виборзі, на той час другому за величиною місті Фінляндії, 19 січня. Червона гвардія провела перевірку на місцевій взуттєвій фабриці, де білогвардійці зберігали рушниці. Інцидент закінчився трьома постраждалими. Через чотири дні білогвардійці Виборга спробували захопити все місто, але зуміли зайняти лише кілька адміністративних будівель. Наступного дня Червона гвардія змусила білих тікати з міста. Підрозділ із 500 чоловік на чолі з єгерським офіцером Вольдемаром Хегглундом пройшов через лід Виборзької затоки до невеликого острова Венаянсаарі та затримався там на кілька днів .

Батальйон мав деяке підкріплення з Виборга, включаючи лікаря, медсестер і кухонний персонал. Хегглунд був призначений командувачем Карельського військового округу і його замінив 62-річний полковник Адольф Амінофф. Нарешті, у п'ятницю, 26 січня, група покинула острів. Їхній план полягав у тому, щоб перетнути залізницю Санкт-Петербург-Виборг у селі Сяйньо (нині Чер��асово, Ленінградська область), потім прямувати на північ до Антреа, важливого залізничного вузла за 30 кілометрів на північ від Виборга, і приєднатися до місцевих білих. Загін Аміноффа прибув до Сяйньо вдень, але дізнався, що залізничну станцію окупували червоні. Після короткої перестрілки білі зайняли станцію, але невдовзі потяг, навантажений звільненими російськими моряками, ввійшов у Сейніо на шляху до Санкт-Петербурга. Коли потяг зупинився, росіяни змусили білих відступити, і один білий боєць був убитий . Пізніше того ж вечора громадянська війна офіційно вважається початком, оскільки червоні проголосили революцію в Гельсінкі.

27 січня білі зробили нову спробу перетнути залізницю, цього разу в селі Камяра, яке знаходилося в 28 кілометрах на схід від Виборга. Село було окуповано невеликою групою червоногвардійців з Виборзького робітничого району Кельккала. О 14.00 на залізничній станції та у місцевому Будинку робітників почалася запекла стрілянина. Невдовзі червоних було менше, і декому вдалося сісти на потяг, що йшов з боку Виборга, і деякий час залишитися на станції. Решта червоних втекла з Кямера пішки або здалася.

Після бою білі знайшли телеграму про прибув петербурзький поїзд. Він перевозив 15 000 гвинтівок, 30 кулеметів, 10 артилерійських знарядь і 2 мільйони патронів, які головнокомандувач Червоної гвардії Алі Аалтонен купив у більшовиків два тижні тому. Так званий «Великий гарматний потяг» супроводжував інший потяг із 400 чоловіками Санкт-Петербурзької Фінської Червоної Гвардії під командуванням фінського революціонера Юкки Рах’я та Юхо Латукки, голови Виборзької Червоної Гвардії. Білі вирішили перерізати залізничну колію вибухівкою, але не змогли вкопати її в мерзлу землю. Тоді полковник Амінофф відчув, що у нього немає шансів захопити потяг, і послав більшість своїх людей продовжувати марш до Антреа. У Кямаря залишився загін із 60 чоловік. Їх завданням було влаштувати засідку на потяг і завдати якомога більшої шкоди. На залізничній станції Лейпясуо Юкка Рахджа зустрів червоних, які втекли з Камяра, і його поінформували про ситуацію. Незважаючи на це, він все ж таки вирішив чомусь зупинити поїзд у Кямаря.

Потяг повільно наближався до станції, де білі встигли зламати колії. Локомотив зійшов з рейок, але решта складу залишилася неушкодженою. Декілька червоних зійшли з поїзда, а білі відкрили по них вогонь. Невдовзі червоні поставили кулемети на позиції та відкрили вогонь у відповідь. Оскільки у білих закінчилися боєприпаси, вони покинули місце події на лижах. Червоні вели вогонь по відступаючому противнику з артилерії, але, не спостерігаючи, стріл��ба була неточною. Зламані колії негайно полагодили, і червоний поїзд зміг виїхати, доставивши свій вантаж червоногвардійцям. Командир Юкка Рахджа був тяжко поранений у цьому бою і залишався в лікарні до кінця війни в травні. Білі досягли місця призначення 28 січня і незабаром приєдналися до битви при Антреа, яка почалася менш ніж через два тижні.

В цій битві загинуло 18 бійців антикомуністів та 30 комуністичних злочинців.

#Finishcivilwar

0 notes

bpm1970 · 2 years ago

Photo

The Russian Empire built on Theft and Murder. End Putin and End the War. Glory to Ukraine. Slava Ukraini. Російська імперія побудована на крадіжках і вбивствах. Покінчити з Путіним і закінчити війну. Слава Український. 🇺🇦🔱💪🤞🙏💀☠️ (at Росси́я - Российская Федерация - Russia) https://www.instagram.com/p/CptjOBbILB_/?igshid=NGJjMDIxMWI=

0 notes

vagonta · 2 years ago

Text

Повна русифікація та асиміляція українського народу

30 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв видав сумнозвісний циркуляр про призупинення видання українською мовою (“на малороссийском языке”) значної частини книг. Повна назва документу мовою оригіналу була “Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам”. Поява циркуляру свідчила, що царський уряд усвідомив небезпечність українського руху і перейшов до відкритої боротьби проти н... Читати далі »

#російська імперія #валуєвський циркуляр #русифікація

0 notes

eu-ukraine · 3 years ago

Text

Руйнація міфів краіни ZERO

Головний міф російськоі імперії (вона ж срср, вона ж нинішня російська федерація) - це міф про тисячолітню історію росіі, за яким ховається безпрецедентний історичний злочин рейдерства чужоі давньоі історії і назви держави. Історії Руси-Украіни і ії ... Read more »

#війна #російська імперія #україна

0 notes

demiurgeua · 3 years ago

Text

Роковини Жовтневого перевороту

У квітні 1917 року зі Швейцарії до Російської імперії через Німеччину в супроводі німецьких офіцерів була переправлена верхівка російських емігрантів-більшовиків на чолі з Володимиром Леніним (Ульяновим), які за завданням Генштабу Німеччини та німецького уряду, мали за мету антиурядовими та підривними діями сприяти сепаратному виходу Російської імперії з Першої світової війни. Відразу ж опісля…

View On WordPress

#Аврора #Більшовик #Жовтневий переворот #Зимовий палац #Німеччина #Перша світова війна #Пломбований вагон #Російська революція #Російська республіка #Російська імперія #Смольний #Тимчасовий уряд Росі

0 notes

viktorst · 6 years ago

Link

#російська імперія

0 notes

bez-nichoho · 3 years ago

Text

Хороші рускі та де їх шукати

Спойлер: ніде. Вже довгий час одна думка не дає мені спокою: чому багато українців досі так завзято і вперто намагаються знайти в росіянах щось хороше? Адже вони уже давно показали, чого насправді вартують. Це триває не перший рік. І навіть не перше десятиліття. Російська імперія, Савєцкій Саюз, врешті цей геополітичний викидень, Росія. У якій формі би не існувала їхня країна — вони завше намагались тим чи іншим способом загарбати нас. Більше того, намагались і скасувати, і знищити нас. При тому постійно примовляючи, що вони — це добрий старший брат, який турбується про нас, дурного молодшого брата, а коли треба — то і повчає. Часом навіть силою, стусанами. Але то нічого, адже, як люблять казати самі руцкіє, бйот значіт любіт. Однак найбільша проблема навіть не в тому, що це відбувалось, а в тому, що ми надто довго велись на цю брехню. Але зосередьмось на сьогоденні. Бо навіть нині у нас знаходяться ті, хто намагається знайти так званих хороших рускіх. Попри те, що хороший рускій — це не червонокнижний вид, і навіть не вимерлий. Ці міфічні хороші рускі належать до того ж виду, що снігова людина, Нессі та Кракен. До криптидів. І наука має перед собою ще багато роботи, аби довести їхнє існування. Хоча, як на мене, всі старання в результаті однаково виявляться марними. Сьогодні я вже не апелюю до 2014 року. І до всіх наступних років, протягом яких росіяни нас вбивали. Але невже нині, після майже двох місяців повномасштабної війни, є ще якісь причини на те, щоби надалі намагатись знайти хороших росіян? Багато українців і сьогодні дивляться відео Дудя. Мовляв, він же протів вайни, він же показує жертв. Більше того, наші так активно дивляться цю замасковану пропаганду, що вона потрапляє у топи YouTube в Україні. Багато українців захоплено і радісно плескали в долоньки, коли Авсяннікова вибігла з антивоєнним плакатом в етері якогось із пропагандистських каналів. Мовляв, оце героїня! оце под��иг! оце патріотка України! оце бандерівка! Частина українських культурних діячів досі намагаються вишукувати серед російських авторів тих же міфічних хороших рускіх. Всілякі Акуніни та Бикови, які такими вважались, вже дали зрозуміти, що насправді вони не такі білі та пухнасті, як би декому хотілось бачити. І що їхні балачки про те, що вони проти сьогоднішнього режиму, аж ніяк не змінюють того, що вони шовіністи та імперці. Зрештою, ми вже бачили, яким може бути рускій лібєрал на прикладі Льошкі Навальнава, який казав, що Крим — нє бутєрброд, аби передавати його туди-сюди. Такі вони, ці російські лібєрали — за мить здуваються на першому-ліпшому українському питанні. Така вона, ця вєлікая і тайная руская душа — як не прикрашай, а гниль звідкись однаково вилізе. Я не розумію, чому багато українців з таким очікуванням дивляться, слухають і читають розмови з цими... ну, допустимо, людьми? Чому так очікують від них доброго слова про нас? Чому багатьом українцям так залежить на тому, аби хтось із них сказав щось добре про Україну? Навіть якщо це брехня чи маніпуляція — дехто із нас одразу ж кидається вигукувати, що все не так погано, що ось, є добрі рускі, що вони за нас і проти режиму. Словом, за все хороше і проти всього поганого. Я не розумію, чому багатьом із нас так подобається брехати самим собі. А головне — навіщо? Чи це якийсь окремий вид ментального задоволення, чи це така витончена перверзія, коли люди трахають самі себе прямо в мозок, оминаючи всі прічінниє мєста, аби було швидко і ефективно? І що ще має трапитись, аби ми перестали це робити? Невже Гостомеля, Бучі, Бородянки і Маріуполя, всієї України; невже всіх цих місць воєннних злочинів та геноциду замало, аби просто перестати дивитись і слухати клятих рускіх? Аби перестати шукати в них щось хороше, щось добре? Щось людське? І що ще має трапитись, аби багато із нас врешті задумались і зрозуміли, що шукати хороше у вбивцях та ґвалтівниках, мародерах та злочинця��, дурнях та шовіністах, виродках і зрадниках — справа абсолютно даремна.

#українською #українською мовою #українськийблог #український блог #український та��блер #український tumblr #війна в україні #війна2022

31 notes · View notes

thesolyanka · 3 years ago

Text

Моя генерація

Можливо й хотілось би насипати всього цього пафосу про тисячолітню війну Добра і Зла, про доленосний бій проти сил Темряви, але не буду. Не тому, що не відбувається справжня битва Добра і Зла, а справжнім армагеддоном є Україна, а якраз тому, що ми вже тут. В епіцентрі армагеддону. Так, початок цьому було закладено майже тисячу років тому, але хотілося б зазирнути трішки ближче. Десь за 30 років до поточних подій, коли фізично народжувалась наша генерація. Адже для нас, ця реальність яка зараз тріщить по всіх швах, почалась майже 30 років тому. І бульбашка, яка висіла над нами всі ці роки нарешті луснула. Й настало справжнє крещендо нашої генераці��, одночасно з крещендо для всієї нашої нації та всього світу. Ось як, здається, ця бульбашка почала роздуватись...

На початку 1990-х "совєтскіє люді” у Харкові опинилися у новій для себе реальності. При цьому ця реальність не настала миттєво. Безумовно, можна зосереджуватись на подіях серпня 1991 року, проте на побутовому рівні зміни відбувалися набагато повільніше, аніж вибух однієї кількаденної події. Пересічна совєтська людина була такою, що могла вижити практично в будь-яких умовах - і це нажаль не зовсім підкреслює її гідність. Поступово змінилися прапори та герб, змінилася валюта, а на шляху до бєлгорода чи москви тепер потрібно проходити митницю. Стало трохи більше української мови, але колишні "совєтскіє люді” , яким дуже лаконічно натякають на те, що вони українці, продовжують жити у старій реальності – еластичність змін є вкрай високою. Поруч із милим серцю орт у телевізорі з'явилися якісь невідомі ут-1 та інтер. Так, така собі альтернатива українською мовою, але ж орт все одно ніхто не забороняє дивитися. Колишні совєтскіє люді, які тепер офіційно є українцями, продовжують жити життям саме "совєтскіх людєй”, тільки з більшим спектром можливостей – частина з них легко приймають нову реальність, бо та совєтская реальність, насправді, їх вже до цього підготувала. Інша "совєтскіх людєй” людей значно чутливіша - вони переживають екстремальне відторгнення до нової реальності. І якщо перша частина поступово мовчки адаптується до того, що вони тепер заново українці, то інша частина навпаки - чинить опір цьому, іноді навіть на піку своїх можливостей. Проте українська національна ідея по-справжньому не тисне ні на перших, ні на других. Перші продовжують виживати за умов періоду первинного накопичення капіталу, і навіть починають жити набагато краще ніж раніше. Звичайно, не у всіх людей з першої групи це добре виходить. Люди з другої групи теж, так чи інакше, починають жити дещо краще, ніж жили раніше. У деяких випадках – екстремально краще. Принципова різниця між першими та другими полягає саме у сприйнятті об’єктивної реальності – перші вже розпочали особистісну еволюцію, а другі стали на стежку регресу. І цих процесів буде свій результат. Але тільки дещо пізніше, в майбутньому, якого ніхто не чекає саме таким, яким воно буде.

І тим не менше, і перші, і другі, продовжують жити всередині того, що можна на��ивати “совєтскім культурним пространством”: вони дивляться все ті є самі фільми, читають ті є самі книжки, слухають ту ж саму музику, і тих же самих виконавців, яких слухали роки тому. Це не кажучи вже про те, що вони дивляться все те ж саме орт. Це об'єднує їх із тими "совєтскімі людьмі” , які залишилися з іншого боку нового державного кордону - там, за 40 кілометрів північніше Харкова. Ті люди теж "совєтскіє”, але їм також пояснили, що вони тепер дещо інші - вони тепер “росіянє”. Щоправда, більшість із них слабо зрозуміли, у чому різниця, бо з'ясувалося, що різниці між "совєтскімі людьмі” та “росіянамі” набагато менше, ніж між "совєтскімі людьмі” та українцями. В них там, по той бік кордону, теж є і перші, і другі. Тільки обом цим групам набагато простіше, адже джерело “совєтскості” залишилося саме в їхній країні. Їм легко жонглювати поняттями “совєтскості” та “російськості”, адже з різних позицій, обидва поняття або зливаються воєдино, або є діаметрально протилежними настільки, що по суті є одним і тим же. Однак, так чи інакше, колишні "совєтскіє люді” з одного боку кордону та з іншого боку кордону вже зовсім не ті самі люди. Хоча діти, що тут що там дивилися “Зов джунглєй”, “100%” та недільні диснеївські мультсеріали по орт, на відеомагнітофонах крутилися плівки з одними й тими самими голосами гаврилова та володарського, а пісні групи кіно викликали одні й ті самі почуття. Проте, українці та “росіяни” не одні й ті самі люди, і ніколи ними не були. Просто вони ще не дійшли цього розуміння.

У 1990-х ми жили в декораціях імперії, що розпадається. У цьому випадку завжди легко і приємно спостерігати за подібними процесами на відстані. Наприклад, міркувати про ці процеси на відстані в декілька десятиліть, коли ті події набули значно більшого обсягу в рамках історії. Або ж, зручно було спостерігати за цим європейським інтелектуалам, яким так хотілося знову пережити розпад якоїсь колоніальної імперії, і побачити це все на власні очі. Комусь із них, мабуть, розпад московської імперії бачився таким собі новим розпадом Британської Імперії або Австро-Угорської Імперії. Проте варто було б їх одразу зберегти від захоплених ахів з буквально одного аргументу: Британська імперія не соромилася бути британською, а ця імперія чи то якась совєтская, чи то якась російська, чи то, як кажуть хлопці з Торонто, московська. І тут начебто вже ніхто й не розуміє, а що взагалі то розпадається, як розпадається і навіщо. ��ійсно, цивілізованому світу краще мати справу з однією відносно зрозумілою 1/6 частиною суші, з якою на початок 1990-х можна було мати хоч якусь справу, ніж із 100 500 національних держав, які починають життєвий шлях, але відкинуті у своєму розвитку на 100, а то й більше років, від решти цивілізації. Світові був невигідний розпад імперії як такої, проте він почався. Повільно, і місцями перемелюючи долі тисяч родин. Ні, це не чергова історія про нікчемних номенклатурників, коли разом з імперією добігала кінця їх кар'єра і закривалася годівниця – про це напишуть сотні книг для переходів у метро та знімуть сотні серіалів для орт. Будуть перемолоти долі чеченських, грузинських, молдовських, вірменських, киримли, азербайджанських та багатьох інших сімей. Для тих людей, яких тепер називають "росіянами" це будуть так звані "локальні конфлікти", але за таким обережним формулюванням криються кров, сльози та страждання. Так розпадалася імперія, буквально в кожній країні, створюючи регіони, які буквально не хотіли залишати імперію, які буквально “пришивали” ці нові країни до старого імперського центру. Так спрацьовували "радянські механізми", запобіжники від розпаду. В Україні був свій такий запобіжник – Крим. Часто ще говорили про міфічну “східну Україну”, де центром був чи то Донецьк, чи наш Харків. Однак це був такий умовний, потенційний запобіжник. У 1990-х він не особливо спрацював, так само як осічку дав Крим. А були в імперії й такі регіони, які на максимальній швидкості рвалися на волю, і центр був готовий на все, аби не відпустити їх. Йдеться, звичайно, про Чечню.

Частково живучи з телевізійним гамом на фоні, ми у Харкові жили вже не просто все в тому ж “совєтском культурном пространствє”. Говоритимемо чесно - тепер це був «російський культурний простір». І крім усієї тієї ж “совєтской культури”, яка тепер стала російською, �� цьому просторі особливу роль відігравав інформаційний сегмент. Ми дивилися новини по орт, де чомусь абсолютно природним здавалось дізнаватися про події в якомусь наро-фомінську чи улан-уде. І при цьому про події в Житомирі чи Одесі нам теж розповідали “журналісти” під маркером “російські”. Проте ніхто особливо про це не замислювався. І так, ми жили всередині новин про Чеченську війну, яка була далеко, і пов'язували ми себе з нею зовсім не через боротьбу чеченського народу за свобо��у, а через свою внутрішню природу "совєтскіх людєй” – ми ще поки що більше асоціювали себе з тими москвічамі у своїх затишних панельках, ніж з людьми, що борються за власні свободу та незалежність. Просто ані наша, ще мала, генерація, ані генерація батьків, не мали досвіду такої боротьби. Ми ще не зрозуміли, що ми українці. У нас для цього буде ще приблизно чверть століття.

Натомість, тепер, з переведенням годинників на “новий український час”, у колишніх "совєтскіх людєй” стало 2 нових года: о 23:00 та о 00:00. Діти випрошували подарунки на "первий новий год", а дорослі із задоволенням відкорковували шампанське на годину раніше під такий рідний для них "бой курантов". Якого президента слухати - того в москвє чи того, що в Києві? А яка різниця, послухаємо цього сивого недорікуватого мужичка. Колишні "совєтскіє люді” все ще відчували, що "центр влади" в москвє. Київ все ще був для них такою "другорядною столицею", “необов'язковою столицею”. У цей час, на Новий Рік, у середині 1990-х, колишні "совєтскіє люді”, яких тепер називали "росіянами", влаштували справжнє пекло на землі для інших колишніх "совєтскіх людєй”, які не хотіли бути ані радянськими людьми, ані "росіянами". Вони хотіли бути тими, ким вони є - чеченцями.

В цей час в Харкові вже навчається молодий Жадан, та помирає чічібабін. Ми доживали 1990-ті, і зовсім небагато людей дійсно прагнули продовжувати еволюціонувати з "совєтскіх людєй” в українців. Процес йшов дуже повільно, іноді навіть здавалося, що нічого не відбувається. Це не заважало людям, жити, працювати, любити, народжуватися, помирати, одружуватись, робити ремонти у квартирах чи будинках, купувати автомобілі, їздити на море до Криму чи інших країн. Необхідність остаточно розірвати свій зв'язок як із людьм,. які називають себе "росіянами" так і з їх інформаційно-культурним простором, поки не бачилася життєдайною. Десь там, вглибині своєї свідомості, вони ще жили в такому “метафізичному совку”. Просто вони не замислювалися над усіма цими складними процесами, а продовжували жити як звикли і як в инх це виходило. Щось планували, мріяли. На черговий Новий Рік, коли до кінця добігали 1990-ті, і все це складне та криваве ХХ століття, українці, які все ще були здебільшого колишніми "совєтскімі людьмі”, знову зібралися перед телевізором о 23:00. На куранти. “Пєсню года” вже подивились по обидва боки від нашого державного кордону, а “стариє пєсні о главном” будуть вже у новому тисячолітті. І для українців, і для тих, хто тепер називають себе ”росіянами”, було сюрпризом дізнатися, що сивий недорікуватий мужичок виступає в телевізорі на Новий Рік востаннє. Замість себе, він залишає молодшого чоловічка з неприємною усмішкою. Дивлячись на нього, закрадається думка, що він щось там собі замислив. Проте кому яка різниця – настає 2000 рік, Рік Дракона!

У XXI століття входять дві окремі країни - Україна, і те, що називають "росієй". Проте мешканців обох країн продовжує пов'язувати між собою незримий “метафізичний совок”, який хоч і розпався на карті, але ще не остаточно розпався в головах. Хоча, як покаже історія, цей “совок” і на карті ще не остаточно розвалився. Євпропейскі інтелектуали вже давно цікавляться іншими темами. Час рухається вперед. Починаються нульові. Харків, з напів спустошеного та досить неохайного постсовкового міста, починає свій шлях до досить сучасного східноєвропейського мегаполісу. Так, тут зносять пам'ятники архітектури, які за останні десятиліття перетворилися на руїни, і будують на їхньому місці нові житлові комплекси. Тут відкриваються нові торговельні центри, бутіки та дедалі більше людей відвідують нещодавно відкриті макдональдси. Так, тут ще дуже багато проблем, і місто, як і його жителі, продовжують жити все в тій же парадигмі, в якій живуть ті, кого називають “росіянами”, у тій сусідній країні, що існує за 40 кілометрів на північ від Харкова. Реставруються та відкриваються знову старі кінотеатри, які у 1990-х працювали як магазини меблів. Тут показують ті самі фільми, які дивляться глядачі по всьому світу: “Матриця”, “Зоряні війни”, “Володар кілець”, “Людина-павук”, “Гаррі Поттер”, “Шрек”, “Пірати Карибського моря”, “Корпорація монстрів” та багато інших. Жителі Харкова та багатьох інших міст України чують в цих фільмах ті ж самі голоси, що чують там, за 40 кілометрів від Харкова на північ. І це продовжує об'єднувати нас, учорашніх "совєтскіх людєй” та сьогоднішніх українців, з тими, кого називають “росіянами”, і які ніяк не можуть усвідомити, у чому їхня відмінність від "совєтскіх людєй”. Вони переживають низку жорстоких терористичних актів, походження яких покрите таємницею. Страх змушує їх знову і знову підтримувати війну проти тих людей, які не хочуть бути “росіянами”. Їхня країна продовжує накопичувати озброєння, разом з бомбами, снарядами та ракетами. А маленький чоловічок із неприємною усмішкою розповідає їм по телевізору, те, якою нібито реальність є насправді. До речі, щодо телевізора: там стало більше телеканалів, більше програм, більше серіалів, більше шоу. Кудись зникли діснеївські мультсеріали в неділю по орт, "Зов джунглєй" і "100%". Натомість побільшало розважальних політичних шоу, які поки що намагаються давати глядачеві якесь раціональне зерно. Однак це там, за 40 кілометрів на північ від Харкова. У нас в Україні теж побільшало телеканалів, з різними шоу, програмами та серіалами. Але це інші телеканали, наші, українські, хай і чимось подібні до тих, що там. Проте, колишні "совєтскіє люді” , тут у Харкові, та у багатьох інших містах України, за старою звичкою продовжують обирати орт та канали сусідів. Хоча також переходять на наші. Наприклад на інтер, який поступово стає схожим на орт. У цей час, під звуки телевізора, ми робимо євроремонти, купуємо нові автомобілі, перші чи другі комп'ютери, переходимо з відеомагнітофонів на DVD-програвачі та з аудіокасет на CD-диски. У наших життях поступово з'являються DVD-диски 20в1 за 20 гривень у переході метро. Люди, які звикли до курсу гривні до долара 2:1, легко звикли до курсу 5:1. Колишні радянські люди, які знову стали українцями, продовжують дружити з родичами, яких стали називати “росіянами”: і ті, й інші їздять один до одного в гості. Існування кордону ще бентежить деяких з них, але вже не так сильно, як раніше. Хоча як у Харкові, так і в інших містах України та "росіі” повно людей, які хотіли б скасувати останні десятиліття, повернути час назад. Ці люди себе ще покажуть.

Ближче до середини нульових, чоловічок з неприємною усмішкою під загальне захоплення та оплески, продовжив бути "лідером росіян". У нас в Україні ситуація склалася інакше: один колишній директор заводу з Дніпропетровська вирішив, що зможе просто передати президентську булаву колишньому директору атп з Донецька. Просто тому, що вони так домовилися. Проте, вони забули запитати чи згодні з таким рішенням 42 мільйони колишніх "совєтскіх людєй”, які вже більше десятиліття як українці. Як виявилось, українці були проти і не дали двом колишнім директорам провернути таку схему. Ця подія стала відомою, як Помаранчева Революція, і звістка про неї пронеслась по всьому світові. Там, у “росії” були незадоволені. Були незадоволені як прості “росіяни”, так і маленький чоловічок з неприємною усмішкою. Революція йшла врозріз із його планами та уявленнями “росіян” про українців. З'явилися нові контексти, з'явилися нові сенси, які українці та “росіяни”, як колишні "совєтскіє люді” вже не розуміли однаково. Ми стали ще різнішими. Хоча родичі продовжували їздити туди-сюди. Просто з'явилися нові теми, які намагалися не обговорювати, щоби не посваритись. Можна було обговорювати “легкі” теми: премію муз-тв, новий склад групи віа гра, сексуальні вподобання філіпа кіркорова або фільм ночной дозор. Українці продовжували жити у парадигмі інформаційно-культурного простору сусідів, яким подобалися далеко не всі колективні рішення українців.

Наша генерація, як і така сама генерація “росіян” однаково грали разом у доту, лінійку, вов. Так само відкривали для себе існування перших смартфонів та соцмереж. І тут, і там читали “Гаррі Поттера”, хоча там, за 40 кілометрів на північ від Харкова, любили більше читати лукьяненко та інших “отєчєствєнних” фантастів. Все частіше ми, українці, позиціонувалися в їхній “кіно та літературі”, як “інші”, та “не такі”, “ворожі”. Все частіше представників нашої генерації там цікавили “альтернативна історія”, що була повна імперської величі. Все частіше їм хотілося піднятися з яки��ось “колін”. Все частіше ставало зрозумілим, що 1990-ті, які були і тут і там сповнені суспільного та економічного хаосу, у нас сприймалися як епоха свободи, а у них – як епоха злидні та приниження. Однак, у телевізорі, чоловічок із неприємною усмішкою та його поплічники, переконували, що цього більше не повториться. Як не повторитися і війна, якою їх то лякали, то обіцяли, що коли така знову повторитися, то вони, "росіяни", знову "побєдят". Навіть наша генерація, народжене та виховане "совєтскімі людьмі”, вже відчувало різницю між нами, українцями, і “росіянами”, які мало розуміли власну відмінність від "совєтскіх людєй”. Просто тому, що її практично не було. Хоча, у нульових і українці, і “росіяни” доволі сито жили. Хоча курс гривні до долара вже 8:1, але українців все влаштовує. І ті, й інші продовжували їздити відпочивати в український Крим. І не лише влітку. Ближче до кінця нульових, здавалося, що "росіяни" поставили крапку у спробах людей, які називали себе чеченцями, здобути свободу. Цю "побєду" приписували чоловічку з неприємною усмішкою. А ще, вони розв'язали невелику але кровопролитну війну в одній із країн, яка отримала свободу від радянської імперії. Світ зробив вигляд, що все окей, а "росіяни" знову відчули свою силу. Відчули, що “встают с колєн” ціною життя безневинних людей. Проте, ті люди, які загинули лише заради цього почуття “вєлічія росіян”, були “не зовсім такими”. Так пояснили “росіянам” по телевізору. Те саме намагалися пояснювати по телевізору і українцям, із телеканалів “росіян”. Не всі повірили.

Наприкінці нульових, українців і “росіян” знову продовжував об'єднувати телевізор на якому йде фільм “іронія судьбиі”. Так само їх пов’язувало неприйняття до фільму "іронія судьби 2", які показували в кінотеатрах в обох країнах кілька років тому. До речі, до кінця нульових, у наших кінотеатрах більше не звучали ті ж самі голоси, що звучали за 40 кілометрів від Харкова на північ. Тепер у нас були свої голоси. А ще, у Харкові Сергій Жадан написав головну українську книжку цієї декади. В новорічну ніч вже менше українців дивилося привітання від чоловічка з неприємною усмішкою. Вже менше українців чекали “курантов”, хоча за звичкою називали свої 00:00 за київським часом курантами. Нульові показали, що українці та “росіяни” не такі вже й схожі, а українці – вже не зовсім колишні "совєтскіє люді” . Однак, "росіянам" це не подобалося, адже це глибоко йшло всупереч їхнім поняттям "вєлічія", "вставанія с колєн" і "побєди".

Тому на зорі 2010-х на нас чекав сюрприз. Українці таки вибрали колишнього директора атпіз Донецька своїм президентом. Чи то від розчарування від попереднього президента, чи то зіграли вібрації "метафізичного совка”. Тим часом директор атпстав робити те, що йому підказували вже не тільки вібрації "метафізичного совка”, а також фінансові вібрації звідти - 40 кілометрів від Харкова на північ. Українців знову стали зближувати з “росіянами”. Не те, щоб нас питали, хочемо ми цього чи ні. Просто це мовчки і не мовчки робилося. Хоча важко сказати, що перші роки 2010-х були важкими для більшості українців: ми купували нерухомість, нові автомобілі, кухонну техніку, нові смартфони та комп'ютери, їздили відпочивати до нашого Криму, а деякі до Туреччини, Єгипту чи Таїланду. Ми продовжували будувати плани на майбутнє і робити наше життя, та життя наших близьких, комфортніше й приємніше. Харків продовжував свою метаморфозу в сучасниий східноєвпропейський мегаполіс, хоч і зі своїми проблемами: хаотична забудова історичних районів міста та корупційні скандали стали невід'ємними темами як у Харкові, так і формуючими факторами іміджу міста. Харків був переповнений іноземними студентами, дорогими автомобілями та модними ресторанами, було відкрито новий термінал аеропорту та відреставровано головний стадіон. В Україні проходить Чемпіонат Європи з футболу, і Харків, поруч із Києвом, Львовом та Донецьком, також приймає у себе гостей та проводить футбольні матчі. Наша генерація поступово випускається з університетів та будує плани на майбутнє: у багатьох воно у країнах Європи, Китаї чи Сполучених Штатах Америки. Проте багато хто залишається в Україні, хоч і не завжди у Харкові. До речі, кажуть, що ”росіяни”, які населяють свої найбільші міста, теж досить сито та безбідно живуть. Деякі представники нашої генерації також їдуть туди: просто їх так виховали батьки, які за більш як 20 років так і не стали українцями, а залишилися просто колишніми "совєтскімі людьмі” . Їх тягне на схід, до “центру імперії”. На щастя, мало хто з них вертається назад в Україну. Вони залишаються там і відкривають себе як “росіян” - ким вони насправді завжди і були.

А тим часом, колишній директор атп та його спільники продовжують знову “зближувати” українців та “росіян”, ніби натякаючи, що вони – однакові. Ну, мовляв, і ті, й інші колишні "совєтскіє люді”, а отже українці та “росіяни” це одне й те саме. І скоріш за все цьому народові також є одна актуальна назва - "росіяни". Українську мову, культуру та історію, які поступово повертали собі свої позиції протягом останніх майже чверті століття, намагаються знову витісняти, все більше замінюючи як старими так і новими наративами з того, ще начебто зовсім недавно звичного інформаційно-культурного простору – з країни за 40 кілометрів від Харкова на північ. Немов у якості неусвідомленої реакції на ці втручання, наша генерація шукає відповіді на раптово дозрілі питання. Якщо коротко - "чому відбувається те, що відбувається?" І ми знаходимо відповіді у вигляді знання, яке нам здається сакральним – ми згадуємо про наших українських героїв, про нашу справжню історію та походження. Загалом усе те, про що нашим батькам та дідам порадили забути. І в цьому знанні ми стаємо ще далі від тих, хто називає себе “росіянами”. Спроби колишнього директора атп дали абсолютно зворотній ефект, і привели до того, що тепер знають у всьому світі як Революція Гідності. Найкращі з нас, українців, віддали своє життя, щоб не жити під владою тиранії, а самостійно обирати власне майбутнє, як українці робили весь час свого існування. Ми назвали цих героїв Небесною Сотнею, і шануватимемо їх стільки, скільки існують українці. Злякавшись, колишній директор атп втік до свого хазяїна - того самого чоловічка з неприємною усмішкою. Ані він, ані “росіяни”, що підтримували свого, тепер вже швидше “царя”, а не “лідера”, не могли пробачити провалу їхнього плану щодо “воссоєдінєнія бивших совєтскіх людєй”, що якимось чином мало б призвести до “вставанія с колєн”. Тому “росіяни” окупували наш Крим та розв'язали жорстоку війну на сході нашої країни, захопивши Донецьк, Луганськ та багато інших міст. Найкращі з найкращих українців вирушили на цю війну, щоб захистити Свободу та Незалежність України. Там билися безліч представників нашої генерації. Вони билися також з тими, з ким ще вчора грали в доту, лінійку та вов, і кого додавали в друзі до соціальних мереж – з тими, хто прийшов звідти, з країни за 40 кілометрів від Харкова. З так званими "росіянами".

Поки тривала ця війна, ми в тилу продовжували жити: купувати житло, автомобілі, побутову техніку, їздити за кордон, одружуватися, кохалися, розлучатися, народжувати дітей, і навіть помирати. Більшість із нас остаточно розірвали свої стосунки із родичами “росіянами” - просто тому, що вони напали на нашу країну та вбивали нашіх людей. У Крим ми більше не їздили, тільки для допомоги нашим старим родичам, які не могли виїхати з окупованої території. Так само чинили ті, у кого залишилися близькі в окупованих районах Донецької та Луганської областей. Ми підтримували нашу армію як могли – і матеріально, і морально. З кожним боєм за нашу землю наша армія ставала сильнішою. А ми, в тилу, максимально розривали усі зв’язки між нами, українцями, та “росіянами” – все більше з нас остаточно і безповоротно залишало їхній інформаційно-культурний простір, остаточно вичавлювало “метафізичний совок” зі свого життя. Українці утверджувалися як незалежна нація. Колишніх "совєтскіх людєй” в Україні залишався мінімум, вони плювалися жовчю від власної агресії, безсилля, матеріальної та духовної бідності. А у нас сформувалася конкретна національна ідея – повернути окуповані “росіянами” міста, і раз і назавжди розірвати зв'язки із цими “людьми”. Тим часом, саме у Харкові, що знаходиться за 40 кілометрів від країни, яку тепер стало прийнято називати мордором, придумали називати їх “царя”, чоловічка з неприємною усмішкою, хуйлом. Проте хуйло та його піддані не хотіли відступати.

У 2010-х нам здавалося, що ми вже практично остаточно стали українцями. Ми вже багато разів довели, що ми – не “росіяни” та більше вже не колишні "совєтскіє люді”. Ми перестали дивитися одні й самі фільми, як і “росіяни”, слухати ту ж саму музику, читати одні й самі книги. Ми зустрічаємо лише один Новий Рік і лише за одним часом. Так, у нас більше немає курантів. І так, ми більше не дивимося "іронію судьби", як це роблять “росіяни”. Так, нас вже не 42 мільйони, ��к було 15 років тому, а десь 38 мільйонів, але ми тримаємось. І так, у нас тепер все українською, курс гривні до долара 25:1, але ми вже двічі вибрали собі президента самі. Президента, не царя. І навіть пісні гурту кіно вже не викликали тих же самих вібрацій, як раніше. Що говорити про орт, якщо ми вже навіть скурвлений інтер перестали дивитися! У ці часи ми дізналися поняття "фейк" - телебачення довело, що здатне створювати та показувати абсолютно паралельну реальність. У цій паралельній реальності й живуть “росіяни”, які тепер вірять, що знову “могут повторіть побєду”, а головні їхні вороги – українці. Вони вже не приховують той факт, що між “росіянами” та "совєтскімі людьмі” немає жодної різниці. А ми, вже не робимо вигляд, що не знаємо, що все з чого зроблені "росія" і "росіяни" - це і є фейк. Ми вже знаємо точно, що "росія" та "росіяни" породжені брехнею та крадіжками.

Наша генерація пройшла майже 30-річний шлях. В Україні ми пройшли непростий шлях від руїн імперії, від сутності колишніх "совєтскіх людєй”, до Незалежної України та Української Нації, до молодої європейської демократичної країни, де живуть добрі й чесні люди. Так, у нас багато проблем, але це наші проблеми, і нам з ними розбиратися. У мордорі, який називають “росія”, живе така сама генерація, яка могла пройти такий самий шлях, як і ми. Проте, вони вибрали не шлях творення та любові, вони вибрали шлях темряви та зла, шлях насильства, брехні та вороства. Так, ми з ними можемо бути однієї за часом генерацією, але ми з ними абсолютно різні. Вони обрали життя в “імперії зла”, і допомогли своєму царю-хуйлу примножити свою владу і розвинути цю імперію. Поки ми будували свої міста і творили, вони ро��или ракети та розв’язували війни.

Усі ця історія це не просто переказ подій або порівняльний аналіз, ні. Це історія непростої хімічної реакції, яка тривала 30 років, і яка все сильніше і сильніше роздмухувала бульбашку, яка рано чи пізно мала луснути. Фінал рано чи пізно мав розпочатись. Ця історія нашої генерації завдовжки в майже 30 років мала отримати свою кульмінацію

24 лютого 2022 року о 5:00 “росіяни” здолали ці 40 кілометрів з півночі до Харкова, з метою знищити Україну та вбити всіх українців - чоловік, жінок, дітей, молодих, старих, усіх. Але ми не дамо їм це зробити.

Наступила кульмінація для нашої генерації, для тисячолітньої боротьби сил добра та зла, та для всієї цивілізації.

Українці не здаються, українці продовжують спротив. До повного знищення ворога.

Слава Україні!

#сучукрліт #не перша столиця #війна

12 notes · View notes

misiuraoleksii · 8 months ago

Text

youtube

РОЗПАД АВСТРО-УГОРЩИНИ

Розпад Австро-Угорщини, одна з ключових подій 20 століття. Австро-Угорщина була однією з найбільших і багатонаціональних імперій Європи. Вона охоплювала території від Чехії до Хорватії та від Німеччини до України. Проте на початку 20 століття накопичені протиріччя і конфлікти між різноманітними народами та національностями всередині імперії стали досягати критичної точки, а Перша світова війна, що почалася, лише поглибила всі ці процеси. Після закінчення Першої світової війни Австро-Угорщина розпалася на декілька незалежних держав.

0 notes

gods-of-fire · 3 years ago

Text

Ignea's Official Statement on the Current Ukraine Situation

"Today, after a misleading lecture of made-up history, the Russian Federation is trying to bite off another piece of our country. This is not a start to a new war though, because the war was already there for eight years now. This war has been ignored by the West, even by millions of fellow Ukrainians.

Around Ukraine, there are still hundreds of thousands of Russian troops, ready to kick off a military operation and to block most large cities within hours. But we are not afraid, we're not in panic. We have been under this pressure for eight years, and a new wave of this threat doesn't change anything for us at all.

The Ukrainian armed forces are strong as never before, with hundreds of thousands of soldiers who already have battle experience gained in these last eight years. Ukraine is in the spotlight of Western civilization. Half of the Ukrainian people are ready to take arms at an instant. Our nation hasn't been this strong at the moments we have fought for our independence before, under command of Ivan Mazepa, Symon Petliura, and Stepan Bandera, but their cause succeeded. And ours will!

With the absence of any manifestations, protests, or mere expressions in the media, the Russian nation has shown the whole world, that they, small people, agree with the official policy of their government. Not only that, there's a stream of festive videos from Russia showing their people celebrating. The Russians have unanimously demonstrated their hate for everything humane.

Wherever you live, if you care about the values of the civilized Western world, where human life, dignity, and freedom are untouched, it is your choice to continue supporting these values.

❌ Do not support Russian music artists, they endorse war in Europe.

❌ Ignore Western artists who tour in Russia, they are greedy, pathetic, and ignorant.

✅ Ask your government to support Ukraine as it protects Western values.

Try to realize that we, the Ukrainians, are holding the line for all of you, your friends, and your families. If we fall, the Baltics and Poland will follow. If they don't hold, the whole of Europe will suffer.

Українці!

Сьогодні ми сильні як ніколи. Російська імперія намагається відтяпати шматок нашої землі в істерії, яку стоячи разом ми з цивілізованим світом можемо зробити передсмертною агонією.

Довіряйте Збройним силам України, підтримуйте керівництво нашої країни яке зараз добре тримається і згуртовано відстоює наші з вами цінності, будьте сильними.

Ігноруйте мокшанські концерти, задавайте серйозні питання своїм друзям, які на них ходять, робіть висновки про українських артистів, які їздять на виступи до фашистського режиму.

Так переможемо! Слава Україні! 🇺🇦" (x)

#ignea #ukraine #2022

12 notes · View notes

nato-ua-alen · 2 years ago

Photo

AUSTRIA GO! 🇦🇹 Austria, Vienna, street posters: "There is no Russian culture without Russian tanks." All "great Russian culture" has always been a faithful troubadour of its bloody empire, and the empire has always used it to boast of its own "greatness." It's time to cross them both out. Abolish Russia. " Австрія, Відень, плакати на вулицях: "Немає російської культури без російських танків". Вся «велика російська культура» завжди була вірним трубадуром своєї кривавої імперії, і імперія завжди використовувала її, щоби похвалитися своєю власною «величчю». Настав час викреслити їх обох. Скасуй росію». Австрія б а з а🍉 ⚡️🥷🏻🦾 ⚔ #fightforua #українапрацюємо🇺🇦 #українапереможе #ukrainewar2014_2022 #яАзов #stopruSSiZm #stoprussicism #nato_ua_alen🇱🇹🇺🇦🇺🇸🇦🇴 https://t.me/NatoUaAlen fightforua.org Subscribe👊🏻https://youtube.com/channel/UCawfUXdCuVEmdKOahYReb0A (at Austria) https://www.instagram.com/p/Cea68UMDDsB/?igshid=NGJjMDIxMWI=

#fightforua #українапрацюємо🇺🇦#українапереможе #ukrainewar2014_2022 #яазов #stoprussizm #stoprussicism #nato_ua_alen🇱🇹🇺🇦🇺🇸🇦🇴

3 notes · View notes

kiramilko · 3 years ago

Text

2022/ 13 квітня ― День 49

Дивлюсь відео Зоркіна. Постійно звучить фраза «я в плену, у меня все нормально».

Як можуть існувати в одному реченні «в плену» і «все нормально»? Як взагалі Зоркін може розмовляти з росіянами? Звідки він бере сили, щоб не йобнути когось, а зціпивши зуби ставити питання?

Витримка журналіста дає нам не просто приклади злочину, показує обличчя ворога, розкриває правду тощо. Я бачу в цьому проєкті «збудника», який повільно від однієї родини до іншої поширюється Росією. В якийсь момент організм країни почне відхаркувати осад.

У той же час путінська пропаганда поширює ненависть до українців. Не до фашистів, а саме українців, як до етнічної групи. Росіяни вже пишуть у соцмережах і відповідають власним журналістам, що ця територія взагалі не держава. Це окраїна, яку НЕОБХІДНО захопити.

А що відбудеться, коли сім’ї полонених таки огризнуться режиму? Їхні співвітчизники накинуться на них? І що? Почнеться Велика російська громадянська війна?

Молюсь богам, щоб імперія Путіна розвалилась на крихітні шматочки, щоб кожен округ відповідав сам за себе, вчився власними руками будувати щастя, розвиватись, а не вічно деградувати, підставляти другу щоку і замість вбиральні дивитись на чорне очко дна.

#FckPutin #standwithukraine #supportukraine #stoprussianaggression

3 notes · View notes

bpm1970 · 2 years ago

Photo

The Russian Empire will be finished when Putin is Defeated. End Putin and End the War. Glory to Ukraine. Російська імперія буде закінчена, коли Путін зазнає поразки. Покінчити з Путіним і закінчити війну. 🇺🇦🔱💪🤞🙏☠️💀 (at Росси́я - Российская Федерация - Russia) https://www.instagram.com/p/CpbfWGOIuRr/?igshid=NGJjMDIxMWI=

0 notes

platformadobra · 3 years ago

Text

Вузькоколійні системи Білоцерківщини

Вже в першій половині ХІХ ст. на українських землях в загальноімперському контексті почались процеси промислового розвитку. Славнозвісний перехід від мануфактури і цехів до фабрик і заводів — цей етап пережили усі держави Європи та азійських цивілізацій в різний час. Специфічною рисою цього процесу в Російській імперії було те, що перехід відбувався дуже суперечливо, довго, оскільки зустрів опір панства, яким було вигідно використовувати менш затратну працю кріпаків. Майже півстоліття знадобилось панам, щоб усвідомити можливості реформи праці на території власних володінь. Протягом 1866−1871 років була розбудована велика залізнична система Одеса-Балта з метою транспортування зерна. Вже в перші роки експериментальних перевезень підприємці, яких було вже чимало (поряд з графами постали представники єврейських громад), усвідомили, що залізниця, проти якої всі попервах виступали, збільшує товарообіг, а при цьому і прибутки в десятки і сотні разів.

В травні 1861 року розпочали справу по записці дворянина Трушковського, повіреного у справах графа Владислава Браницького про будівництво приватної залізниці до Дніпра через маєтки Браницьких, Яхненків та Симиренків — трьох стовпів Наддніпрянської економіки ХІХ ст. До системи також планувалось під'єднати маєтки князя Воронцова, поміщика Парчевського, а наостанок встановити зв'язок з Набутівським цукровим заводом князя Лопухіна. Коли техніки та інженери зробили кошторис проєкту, виявилось, що лише одна верства коштуватиме не менше 50 тис. крб., а всієї залізниці — мінімум 3 млн. крб. Ціна виправдана, адже усі матеріали та складові (паровози, вагони) потрібно було замовляти з-за кордону, це по-перше; а по-друге, Російська імперія значно відставала в темпах промислового перевороту, тож можливостей в необхідні терміни зібрати і доставити комплектуючі просто не було. Більше того, імперія переживала розпад кріпацького устрою і не могла швидко переорієнтуватися на «велике будівництво». Оплата проходила за кордон напряму, тому побудова залізниці була дозволена на загальних умовах без привілеїв чи пільг з боку уряду.

Станція «Біла Церква» та залізнична дільниця «Фастів-Знам’янка» на мапі 1891 року

В 1866 році почалося будівництво Києво-Балтської залізниці, яка стала початком великої мережі Південно-Західного сегменту. Про відкриття і початок руху потягів почали греміти газети, а першою з них була публікація 26 травня 1870 року в газеті «Киевлянин». Воно не дивно, подія резонансна. Ця газета описувала всі деталі будівництва і робила згадки так часто, що в 1898 році з 18 квітня по 29 жовтня проходила справа про заборону редактору газети «Киевлянин» професору Київського університету Піхно розміщувати повідомлення про посилення пропускної системи залізниці та прокладання нових шляхів. Про саму справу люд дізнався дуже швидко, адже залізничні «вісті» зі сторінок зникли раптово, що не могло не бути підозрілим. Зі статті Вітвіцької відомо, що в 1870 році на базі державної Києво-Балтської магістралі було створено товариство Києво-Балтської залізниці, яке викупило в казни дільницю «Київ-Жмеринка». До Білої Церкви ця подія має безпосереднє відношення, адже з моменту викупу станція Фастів, якою користувались і білоцерківці, стала одночасно належати Києво-Брестській залізниці. На початку ця станція нічим не відрізнялась від халупи, не мала ніякого самостійного значення і мала лише транзитний характер, тобто виконувала функції лише висадки та посадки пасажирів. Приналежність станції до двох залізниць водночас буквально за 4 роки повністю змінила її статус і значення для економічного життя Київщини. Тут почалося заселення різного типу службовцями, облаштовувалися торгівельні заклади. Розвиток і прибутки, які з'явилися внаслідок створення малої системи Києво-Брестської залізниці ще в перших півроку показали, що вона потребує ��озширення вже в інтересах усієї імперії, а не тільки малої кількості підприємців. Можна сказати, що певний скептицизм був поборений. Так 26 грудня 1871 року було відкрито справу щодо проведення від Фастівської станції ліній на Білу Церкву, Єлисаветград та Миколаїв: саме ця гілка мала об'єднати різні промислові підприємства, зокрема з цукрового виробництва, які раніше розташовувалися за принципом близькості до сировини та водних ресурсів, а не транспортних магістралей. Така особливість не давала можливості розширюватися і збільшувати прибутки через торгівлю на далекій відстані. Цікавим моментом в історії вузькоколійок Білої Церкви є договір між міською громадою та головою правління Фастівської залізниці: якщо Білоцерківська станція буде розміщена поблизу міста і буде зручною для мешканців, то міське товариство буде зобов'язане віддати всі міські землі, необхідні для залізниці, станції, полустанки та залізничне обладнання безоплатно. Збір коштів для будівництва тривав три роки, а в листопаді 1875 року робочі поїзди попрямували від Фастова до Білої Церкви. Майже через рік, 23 листопада 1876 року на відкритій залізниці почався рух пасажирських і товарних поїздів, розпочавши нову еру в житті білоцерківчан. Через міську залізницю великими партіями вивозили борошно, крупи, пшоно — все це йшло на далекі ринки. Біла Церква займала перше місце в Київській губернії по вивозу і торгівлі хлібом. В той час, коли Київська товарна станція відвантажувала в середньому 2,1 млн пудів товару, Білоцерківська — 4,2 млн пудів. Багато товарів із Білої Церкви вивозилось закордон, зокрема хліб в Данціг (Гданськ, Польща), а птицю — в Кенігсберг (Калінінград, Росія). При цьому увесь хлібний «бізнес» існував в руках 10−12 підприємців. Пасажиропотік станції сприяв зростанню населення: в 1890 році воно становило 18 697 чол. (без околиць), а вже через 10 років — 20 708 чол. Вокзал та усі супровідні будівлі мали триматися в ідеальному стані, халупи треба було зносити, а власники приватних будинків мали два тижні після сповіщення на те, щоб або привести свій будинок в порядок, або покинути його і лишити на знесення. Такі розпорядження Фастівського голови залізниці видавалися задля підтримання іміджу. Білоцерківська станція взяла на себе також функції пошти: там видавали просту кореспонденцію та продавали газети.

Залізничний вокзал станції «Біла Церква», 1900 рік. Джерело: Інформаційний портал міста Біла Церква

Приміщення багажного відділення залізничного вокзалу, 1934 рік. Джерело: Інформаційний портал міста Біла Церква

Сквирська вузькоколійка

Але не Білою Церквою єдиною. На початку ХХ ст. залізнична колія з'являється в м. Сквира за ініціативою місцевого підприємця А. А. Водинського, який виступив з метою приєднання важливого постачальника цукру та хліба до мережі Південно-Західної залізниці. Проєкт реалізували в 1915 році (1911 рік — початок робіт), і він розпочав епоху певного піднесення регіону. В 1942 році залізничний шлях продовжили до с. Шамраївка, де знаходилось одне із найбільших цукрових підприємств Київщини довоєнного періоду. Від початку ділянка аж до станції Попільня була вузькоколійною, а розширена лише в другій половині ХХ ст.

Шамраївський цукровий завод, заснований Розалією Браницькою в 1847 році

Залізнична дільниця «Попільня-Сквира-Шамраївка» на мапі 1943 року

Синявська вузькоколійка

Синявська вузькоколійка, добудована в 1928 році, могла гарантувати забезпечення низьковартісним каменем для будівництва мостів та інших споруд Білої Церкви та Київської губернії загалом, та й не тільки. Артіль «Каменотес», створений 1927 року інженером Авраамом Соломоновичем Гейзельманом, був першим постачальником вантажів, а вже на другому місці стояли підприємці-постачальники хліба, цукру із заводу, закладеного ще Браницькими в 1847 році, та іншої сільськогосподарської продукції. В 1943 році на мапі починає з'являтись мережа вузькоколійної системи «Синява-Чупира-Лука-Гостра Могила», яка через Синявську під'їзну колію інтегрувалась до загальної мережі залізниць. Пізніше систему продовжують до містечка Ставище. Повоєнна доля залізниці складалась гірше: вона була в жахливому стані, але продовжувала функціонувати до початку 80-их. Основною причиною виведення із експлуатації можна вважати аварійний стан колії. Коли він сягнув апогею, постав вибір: зробити капітальний ремонт і розширити колію до вже існуючого стандарту чи розібрати і забути. Було обрано другий варіант. Закриття системи відбувалось поступово: у 80-х була розібрана лінія від с. Чупири до Ставищ, а в 90-х — решта дільниць та депо у с. Чупира.

Залізнична дільниця «Синява-Ставище» на мапі 1942 року

Озернянський цукровий завод, 1950 рік

Залишки депо в с. Чупира

Саливонківська вузькоколійка

В ХІХ-ХХ ст. Наддніпрянщина стала головним сировинним придатком імперії, і колись ретроградна влада почала висотувати продукцію з українських земель через колії, наче то артерії власнеукраїнської локальної економіки. Основними напрямками були хліб, будівельні матеріали і цукор — цукрових заводів по Російській імперії, якщо не брати до уваги українські землі, було вкрай мало. Саме тому ми вкотре повернемось до «солодкої» причини формування широкої вузькоколійної системи — об'єднання цукрових заводів.

На ряду з іншими підприємствами південної Київщини існувало Саливонківське цукрове підприємство, закладене Браницькими в 1873 році, яке в першій чверті ХХ ст. виробляло порівняно таку ж кількість продукції, як і Шамраївський завод, вже під'єднаний до залізничної мережі. Саме через це було прийнято рішення ввести в експлуатацію вузькоколійну залізницю зі сполученням в с. Устинівка для транспортування сировини. У 1952 році відбулося подовження гілки до с. Шамраївка, що з'єднувала Сквирську під'їзну колію та утворювала єдину систему вузькоколійного сполучення між м. Попільня та с. Саливонки загальною довжиною 88 км. Лінія проіснувала до 1975 року, після чого була розібрана та переобладнана на колію шириною 1520 мм зі сполученням до дільниці «Фастів-Миронівка», яка функціонує і нині.

Вузькоколійна мережа — це складова переходу від «нічого» до глобальної транспортної розв’язки, яка є такою звичною для нас сьогодні. Її поява на наших землях, а саме на родючих чорноземах, які вже мали трамплін для потужного розвитку, знизила вартість великої кількості найменувань продукції і відкрила нові ринки збуту. Ніхто взагалі не вірив в те, що конструкції, які спершу використовувались як атракціон для розваги міщан в Європі, стануть важливим елементом економіки і стратегічним об'єктом. І саме через недовіру виникало стільки суперечливих моментів під час домовленостей, стільки інтриг. Вузькоколійки ХІХ ст. — це авантюра, яка перевернула світ і взяла курс на характер сучасної економіки України і Білоцерківщини зокрема, але насправді ми знаємо із загальної ситуації лише краплю в морі. Не хотіли б, панове, скупатися повністю?

Переглянути мапу залізниць

Дослідження виконано на основі літературних джерел: Вітвіцька О. В. «Будівництво залізниці в Білій Церкві — важливий поштовх у розвитку економіки міста в ХІХ ст.», Юр'ївський Літопис № 8—2007; Юхименко П. І., Гай А. І., Репрінцев В. В. та ін. «Біла Церква. Шлях крізь віки», 1994; Бусол Н. О., Шелест А. П. Історичний нарис «Рокитнянщина», 2008; Перерва В. С. «Графи Браницькі: підприємці та меценати», 2010. Вебсайти «Энциклопедия узкоколейных железных дорог бывшего СССР «Младший Брат», «Вікімапія», «Оупен Стріт Мапс», «Гугл Мапс». Фотографії та зображення, наведені в дослідженні, використовуються через ліцензію CC BY-SA 4.0. Якщо інформація в дослідженні є недостовірною або неповною — будь ласка, напишіть нам на [email protected]. Команда платформи дякує Наталії Суділовській та Яні Карпусь за допомогу в пошуку інформації. Авторка тексту: Анастасія Щипська

1 note · View note