#українськийблог

[bez-nichoho]

Про ніщо (40)

Все таке непевне, що вже й не знаєш, чи то через листопад, чи так було до і буде опісля. Намагаєшся дивитись у своє майбутнє, щось там роздивитись, а воно як місто в тумані — проглядаються нечіткі контури, чорні обриси будівель, які можна було би назвати домом. Але не називаєш. Бо все надто непевне. Листопад здавна обрамлений смертю. Для нас — особливо. Починається із дня померлих і Сандармохом, а закінчується Голодомором. Місяць у чорній рамі. Місяць-вмирання. Місяць-непевність. Але цьогоріч все не так, вже другий рік поспіль все не так. Тепер у нас кожен місяць обрамлений смертю. Згадую про ті смерті, які проходили поруч: Віка загинула в липні, Василь — в серпні. Їхні імена — одні із сотень, якщо не тисяч, які вкладені у кожен з місяців, немов у шухлядку. Всі з нас тепер мають людей, яких можна лише згадувати. І всі місяці тепер такі, наче маємо дванадцять листопадів у році. І всюди стільки смерті, що ніде дітись. Так і не вгадаєш, яка з них рано чи пізно дістанеться тобі. Все непевне і треба якось давати цьому раду. Але я не знаю, як саме. Я не навчився. Плентаюсь собі цією осінню, як чужим містом. Все затуманене і жодного контуру не можу впізнати. Жодне з помешкань не годен назвати домом. Бо все непевне. Вже й не знаєш, чи то через листопад, чи так тепер буде надалі.

[mad-mad-head]

Так сумно, що не передати словами. Ніщо не тішить, ніщо не рятує. Цей новий рік нічого не значить, як свято. Багато всякого сталось і багато подій пережилось, але яка різниця? Ми змінюємо ще одну цифру в календарі і вкотре всі разом подумки просимо миру, знаючи, що ніякі сакральні дати не витягнуть нас з цієї чорної діри. Минулого року ми плакали від гордості, а сьогодні я хочу плакати від розпачу. Отакий собі моральний стан.

Всі фотографії в інсті - жалюгідна ілюзія якогось там (недо)щастя. Всі щасливі люди насправді не такі вже й щасливі. Я теж така людина. Раніше я хоча б могла нормально спати, а тепер і цього не можу.

[likaaaaaaaa]

Люди, я ось подивилася на все це і така...

Може запустимо тред для пошуку україномовних блогів?

Бо мені прям дуже хочеться більше взаємодіяти з ними, більше їх бачити у стрічці, але алгоритми видають русню💩

[nataliuakyiv]

Хоча літо і не схоже на себе, а більше на осінь ⛈⛅ І сьогодні понеділок, і в мене закінчилася відпустка 😣 І хочеться дуже спати, а не працювати 😴 Я вирішила почати вести більш активний спосіб життя 🏋 Забути про транспорт і ліфт 😯 Снідати, пити більше води 💦Можливо навіть спробувати бігати зранку і почати раніше лягати спати (а не читати манги до світанку) 😔 🌻 Завтра вже останній місяць літа і так багато планів 🙄 Змінити колір волосся, зробити красивий манікюр (щоб були гарні кадри з руками, зараз трішки соромлюся), написати огляд аромату і про Львівські покупки, відкрити нові цікаві міста в Києві... 😊 Ось зараз доп'ю каву і піду працювати 🐂 #будніблогера #київськийблогер #українськийблог #киїськеліто #Kyivbloger #Ukraineblog #Ukrainianbloger #beautyblogger #blog #blogging #blogspot #summer #Kyiv #Ukraine_blog #Ukrainiangirl (Kyiv, Ukraine)

[evakravchuk-blog]

Єва Кравчук - блог 2.0

Мене змусили.....жарт! Так, створення чи продовження блогу - це одне із завдань на пари, але це хоч якась мотивація продовжувати вести свій Тумблєр :) Мене звати Єва, Євчік, Євон, Євангелія - називайте як хочте! Я люблю подорожувати, але майже ніде не була, крім Черкаської області...теж жарт. Об’їздила майже всю Україну :)

А ще я відеоблогер, фотограф, студентка-журналіст та майбутній мільйонер. Думаєте не стану ним? ХА-ХА-ХА! Ще й як стану!  Читайте мій блог і радійте життю! Буду робити публікації на ВСІ теми! 

[plumbumcloud]

Вічне життя

Трійку серій Зміненого Вуглерода подивилася, мабуть шо до фінала не дотягну, ну просто багатосерійність не всі витримують, але умови у фільмі захоплюючі, як кіберпанк любите.

За сюжетом фактичної смерті майже немає, бо з'явилася можливість залити людську свідомість у нову оболонку. Ясен красень, всі ганяються за молодими та привабливими тілами, але якщо ви людина релігійна та обираєте остаточну смерть, як сповідував бог, то подальше перезавантаження блокується, а родичі чи будь-хто не мають права це змінити.

От якби можливість такого вічного життя була зараз і тут, скільки віруючих залишилося, і чи знайшлися б в церквах святі отці, шоб їх наставляти? Про отців особливо цікаво))

[someonewhoisalmost]

Просто деякі поради

-пий багато води - чим більше склянок, тим краще. -більше спи. здоровий сон дуже важливий. -роби ранкову гімнастику.це придасть тобі енергію на цілий день. -більше подорожуй.нові місця ,нові знайомства не залишать нікого осторонь.подорожуй по своєму рідному місті,бувай там,де ще до не був. -читай книги, які тобі подобаються.тільки тоді ти будеш отримувати радість від цього процесу. -слухай музику, яка тобі подобається. -проводь більше часу на вулиці.особисто я, кожного вечора виходжу надвір і чита�� книгу. -не забувай про своє тіло.харчуйся та займайся спортом правильно. -розберись у своїй кімнаті,голові.повикидай непотрібний мотлох. -спілкуйся з людьми, які тобі цікаві. -дізнавайся більше.завжди є щось цікаве, про що ти не знаєш. -кажи будь-якій можливості "так"(проте спершу подумай на що згоджуєшся ).пробуй щось нове,експерименту, не стій на місці. -будь терплячим.хто чекає, той і отримує ( здається,так кажуть) та не потрібно чекати,поки твоє щастя впаде тобі на голову.йди на зустріч своїй меті,не зупиняйся і не сподівайся на випадок.все у твоїх руках, все залежить від твоєї праці та зусиль,які ти докладаєш. -будь щасливий.не зациклюйся на невдачах. -усміхайся собі у дзеркало. -будь собою.не будь копією. Можливо ці поради дещо примітивні, та коли хоч деякі з них дотримуватись , життя стає набагато кращим)

[bez-nichoho]

Про ніщо (39)

Коли стає погано, недобре чи ще якось зле, я роблю всяке. Але одна з панацей — це писання. На щастя, існує цей блоґ, цей записник у кишені, в який завше можна написати будь-що, що не хочеш показувати світові. Принаймні великому світу. А той, маленький, який тут, хай собі дивиться. Ходиш увесь день з важкою головою, немов тобі ��ранці вклали у неї камінь. Носити його в голові — навіть гірше, аніж на шиї. Бо з шиї його можна якось зняти. Перерізати мотузку, перегризти, перетерти, розв'язати. А коли він у голові — тільки й кидайся у воду, бо більш нічого не вдієш. Ходиш, а він лише росте. Лягаєш спати, може навіть бачиш якісь сни, а прокидаєшся — і далі калатає в голові. А потім знаходиш якусь мить і пишеш. Приміром, сидиш на події, присвяче��ій бібліотекам в часі війни, щось слухаєш, але більше намагаєшся не слухати, не відволікатись, а писати своє. Відпустити цю реальність і влізти у реальність тексту.

Продираєшся крізь хащі довколишнього, не можеш нікуди вийти. Але десь поза ними щось бачиш, якісь просвіти. Хоч зором торкаєшся до нього. І вже досить. Бо коли стає погано, недобре чи ще якось зле — можна писати. І пускати цю писанину у світ — без різниці, великий чи маленький. І щось з того може буде. А як буде — то вже таке. Це буде опісля. Тобто колись-там, коли все буде написано. Але головне — що камінь у голові трохи зменшиться чи надтрісне. І буде легше. Принаймні на якийсь час.

[bez-nichoho]

Про ніщо (37)

Місто монотонним шумом пропихається крізь відчинену кватирку. Як комашня, летить на світло жарівки. Каже: ось тобі кінець серпня, ось тобі шум початку осені. А я озираюсь і бачу лише розмиті дати, помилкові цифри у календарі. Все сплуталось, все від початку було не так. Бо яким був цей серпень? Що можна про нього розповісти? Хворів, ходив на роботу, ховав товариша, який загинув на війні, поночі стрімголов спускався сходами, бо прокинувся від звуку вибуху, коли ці виродки вкотре вдарили по моєму місту — тоді щось збили, але одна з ракет вдарила ледь не в сусідній двір, зоставивши по собі велику вирву, багато їздив — то в гори, то в Київ, але так і не потрапив додому; було багато годин сумноти і самоти, були виступи — власні і чиїсь, було вино з льодом на балконі, було мало відпочинку і багато роботи, були розмови — геть різні: сумні, короткі, небажані, веселі, грайливі, безсенсові, розмови про зміни, про звільнення, про нову роботу, про смерть, про літературу, про сон, про страх, про багато іншого; були якісь наїдки, якісь напої, були короткі спекотні дні й короткі спекотні ночі. Було трохи людей. Було трохи дощів. А більше й не згадаєш. Тому коли хтось спитає, яким був серпень, то я найвірогідніше промовчу. Або розкажу про містошум, який щовечора пропихається у відчинену кватирку і в справжності якого я, на відміну від усього іншого й самого себе, зовсім не сумніваюсь.

[bez-nichoho]

Про ніщо (35)

Людина — істота адаптивна. До більшості умов ми здатні пристосуватись. Навіть до війни. Шок початку бойових дій у 2014 році помалу, але впевнено, змінився на звичну буденність, а війна перетворилась на тло. Що там, перетворилась мало не на шоу, за яким стежив світ і більшість українців.

Повномасштабне вторгнення у 2022 році довше було шоком через власне свої масштаби, але для багатьох українців з часом також стало тлом. Щоденний донат, інформаційна підтримка, всяка допомога, відмова від російського — це речі, до яких ми цілком звикли, продовжуючи жити свої життя. Та й про що казати, якщо це стосується навіть не усіх, навіть не переважної більшості.

Психологічний ефект перших тижнів-місяців війни минув. У масову свідомість він повертається лише ��оді, коли трапляється велике лихо — масовані обстріли із десятками жертв, підрив ГЕС тощо. Але навіть ці трагедії досить швидко зникають з інформаційного потоку, зникають у рутині.

Війна — річ парадоксальна. Це щось абсолютно жахливе, нелюдське, для неї ніхто не створений. Але водночас війна — щось дуже людське, адже протягом усієї історії людства точаться війни.

Мабуть, це нормально, що ми намагаємось закритись у своїх бульбашках. Постійно перебувати у стресі, який приносить війна — нереально. Я — не виняток, як би прикро не було мені це визнавати. Тішу себе тим, що я доначу, скільки є змога, долучаюсь до зборів як менеджер, працюю з наративами, не споживаю російський контент, бо чітко розумію зв'язок між ним та ракетами, які у нас летять.

До речі. Он, показники прослуховування російської музики протягом року в Україні тільки виросли. Тобто є десятки тисяч ідіотів, які вливають собі у вуха це лайно. Те, чим вони себе наповнюють — це одне, а те, як музика перетворюється на ракети — це інше. Що те, що те можна усвідомити. Але комусь не дано. Я можу лише здогадуватись, чому ці люди слухать русняву музику, але в результаті це нічого не міняє.

Отож, я хоч і дивлюсь на ситуацію свідомо, але іноді помічаю довкола стінки бульбашки, в якій також перебуваю. І витягнувши голову поза них, дуже дивуюсь: це ж, виявляється, є десь життя без війни. Мабуть, таке усвідомлення для пересічного європейся чи американця звучить дуже дивно. Десь є життя без тривог, без обстрілів, без щоденної смерті, без комендантської години. Люди можуть планувати собі мандрівки, відпустки, покупки, планувати життя. Десь чоловіки не гинуть щодня, не збирають кошти на спорядження, не падають знеможено на навчаннях, не отримують повісток вдома, на роботі, на вулиці чи в автобусах. Десь жінки не мають втікати з дітьми хто зна куди, брати в руки зброю, ставати парамедикинями, солдатками, втрачати своїх синів та батьків, продовжувати жити надламаними, несправними після важкої втрати.

Десь є таке життя. Іноді я про нього думаю. Це таке гарне життя. Це ж, чорт забирай, так мало — ��сього лиш мир (здавалось би, еге). Дуже гірке усвідомлення, що десь так є, а в тебе нема. Що десь можна думати про покупку велосипеда, нові проєкти, якісь мандри. Це ж ніби так небагато, це такі дрібниці. А нам — не можна. Чи радше так: можна, але шанси, що все вмить обламається, дуже високі. І що з цим робити — не знаю.

Певен я у іншому — серед тих із нас, хто зостанеться серед живих (так, будьмо відвертими, не усі виживуть), дуже довго доведеться розгрібати наслідки. Розмінування наших територій і відбудова — справа кількох десятиліть. Психологічна травма, яку принесла війна — справа кількох поколінь. Після Голодомору 33-го минуло 90 років. А ця травма надалі є у цілої нації і передається дрібними буденними звичками. З цією війною буде так само. Покоління українців будуть нести її у собі, спокійно адаптуючись до нових викликів, які перед ними ставитиме життя. Але тавро, залишене війно, незмінно буде у них на тілах і душах.

[bez-nichoho]

Виявляється, ось уже 9 років я пишу в тумбу всілякі дурниці. Правду кажучи, я думав, що більше. Хтось пише в шухляду, а я в тумбу. Непогано, зрештою. Хай собі висить цей пост — як фіксація цієї дати. Наступного року буде ювілей. Головне — дожити.

[bez-nichoho]

«У нас ту немає ночи»

Цю історію Старому Боляку розповів отець, в якого він проходив науку на той час, щоправда, ще не будучи старим. Діялось то все в 1922 році у Бродах — місті, в якому ��ародився Йозеф Рот, хоча на той час минуло майже десять літ, відколи Рот його покинув і десь у іншому куточку Європи дописував свій перший роман — «Готель Савой». Особливо зануреним у літературу та, як то часто буває, занудним, може видатися що у тому містечку не діялося натоді нічого цікавого. А одначе діялося. На початку грудня 1922 року львівські священники отримали дивну новину,причину якої були покликані дослідити та вивчити: у одному з будинків у Бродах завелися духи. Старий Боляк переповідав мені цю історію, вже ледь будучи при пам'яти. Спершу він казав, що йому її розповів безпосередній учасник самої історії, його вчитель — отець Петро Кисіль. А зг��дом, оповідаючи її ще раз, казав, що він був погоничем, який того промерзлого ранку віз шановну комісію до міста від бродівського двірця. Як було насправді — я не знаю, адже не відаю, скільки насправді було років Старому Боляку, коли він став старим і зморщеним, як минулорічна картоплина, і вкотре оповідав мені цю історію. Як би не було, це не міняє її основи — у Бродах свого часу таки завелися духи. Йшлося про дух передчасно померлого Василька — сина місцевого пароха Демчинського. Василькові вкоротила віку дизентерія у 1920 році. Але восени 1922 року Василько повернувся до рідного будинку уже духом, який стукав по старій скриньці. Домашні навчилися із ним взаємодіяти — вони залишали йому презенти, які дивним чином зникали. Зазвичай то були яблука і шоколадки «Дануся», які малий любив за свого короткого життя. Натомість Василько з ними спілкувався постукуваннями — одне означало «так», два — «ні». Стукаючи тричі, Василько сповіщав про свій відхід. Але повертався наступного дня й історія повторювалась. Іноді Василко взаємодіяв через медіума — сусідську дівчину. Її рукою він вивів рисунок коня, три хрестики як свідчення любови до бога, напис «у нас ту немає ночи» та кілька інших записок.

Слухи про це спантеличили львівських отців, але з почуттям обов'язку ті рушили до Бродів. Спершу оглянули кімнату, опитали власника будинку та його сім'ю. Потім Василько навідався знову і отці вперше стали свідками його присутності. Ксьондз, який стояв на чолі комісії — такий-собі Гавриїл Костельник — при першому контакті з Васильком спитався, чи той знає, де є його донька, яка також передчасно покинула світ. Кришка скрині видала один глухий звук. «Чи вона біля тебе?», — спитав він. Знову один глухий звук. Але потім — скрегіт, мов хтось дряпав скриню довгими кігнями. У той момент тілом отця розлилося дивне відчуття — ніби й холодне поколювання прокотилось його спиною, але водночас він відчув тепле полегшення. По тому ще кілька свідків, зокрема й священники, випитували у духа про своїх померлих, хоча тамували відчуття страху від почутого скреготу.

��ісля двох днів перебування у помешканні Демчинського, комісія склала протокол, виснувавши, що це явище не підлягає поясненню і є результатом надприродньої сили. В процесі вони також довідались до духів є два — один добрий, себто дух померлого сина пароха Демчинського, а інший злий — властиво чорт, який пронизливо шкрябав по кришці скрині, відганяючи священників. Отці проводили обряд екзорцизму, промовляли молитви, але певності, що чорта було вигнано, у них не було.

Отець Костельник думав про це, коли вони поверталися до Львова. Він чувся незвично — мав відчуття, що холодне поколювання, яке він відчув надвечір першого дня, не покидає його тіла. Що воно наповнило його живіт і розливається тілом. Отець Гавриїл відганяв від себе це відчуття і натомість думав про свою доньку. Рана, яку зоставив по собі її відхід, мовби стала менш боючою — він відчував, як спокій помалу наповнює його. Аби остаточно відігнати від себе плутанину думок, отець Костельник почав молитися. Ставало холодніше. За шибами потяга почалась заметіль, яка сховала за собою світ.

У 1946 році Гавриїл Костельник взяв участь у Соборі, який мав на меті перехід УГКЦ до православ'я. Тоді це звали поверненням до коріння, одначе на ділі це був вигаданий КҐБ метод очолити й підпорядкувати собі УГКЦ. Костельник витупав на боці тих, які вважали такий перехід виправданим. Андрей Шептицький, який не дожив до цих подій заледве два роки, мабуть, у могилі перевертався, бачачи із засвітів, як його учень та послідовник зраджує рідну віру. Старий Боляк казав, що це був час смути. Львів тоді виглядав як суцільна похоронна процесія. «А все через того чорта, якого він підхопив у Бродах», — твердив Боляк. — «Тоді він забрав його із собою. І той чорт наробив лиха в особі Костельника. Але він ся за то поплатив». У 1948 році Гавриїла Костельника, який ввечері вийшов із храму після служби, невідомий застрелив на вулиці. Єдиний свідок цього дійства, який у той час був на прилеглому до сьогоднішньої вулиці Краківсьої балконі, бачив, як разом із життям із тіла Костельника випурхнуло щось чорне та лискуче. Хто став наступною жертвою нечистої сили, Боляк не знав, хоча намагався дошукатися правди довгими роками. У його Словнику, який мав пояснити усе на світі, не знайшлося місця для вия��нення цієї таємниці. А будинок у Бродах, в якому було два духи — добрий і злий — в часі Другої світової війни зруйнувала авіабомба. Куди подівся дух Василько — дотепер невідомо. Ніяких свідчень про паранормальні явища більше не надходило. Свідченням його земного життя є залишки надгробка на місцевому цвинтарі, які вкрай важко розпізнати. А свідченням його загробного життя є книжка, яку написав Костельник. Зветься вона «Появи духів у Бродах». Саме цю книжечку серед інших речей я отримав у спадок від Старого Боляка. І щоразу, коли беру її до рук, маю відчуття, що паліткурка тієї книжечки з протоколами віддає незвичним холодом, який поколює пучки пальців.

[bez-nichoho]

Про ніщо (34)

Бувають вечори, коли слід пити лише темне пиво. Сьогодні був один з таких. Я сидів у закладі, назва якого нікому нічого не скаже. Читав книжку й відривався від тексту, аби ковтнути пива. І повертався — не конче до того речення, на якому спинився. Це не було обов’язковим. Я читав книжку фраґментарно, випадковою вибірковістю.

І завдяки цьому отримував більше, аніж написав автор. Такий спосіб читання давав мені нагоду додумувати те, що я пропустив — цілі шматки розповіді я уявляв на свій лад, від чого ця розповідть ставала іншою. Навіть трохи моєю. Читаючи у такий спосіб, можна навіть почати писати. Сподіваюсь, зі мною цього не трапиться. Принаймні в ті дні, які перетікають у вечори, коли слід пити лише темне пиво. Інші дні. Чиїсь інші дні.

Був початок літа. Чи так: початок літа відбувся. Це означає, що вже можна молитись на осінь. Колись я читав книжку, в якій було написано, що осінь — це рафінація понять. Не знаю, чи це справді так. Я волію мати осінь без понять, бо сама осінь є найвищим поняттям. Коли вона надходить, то вимагає уваги й занурення. Відчування та чування. Вслуховування та вислуховування. Осінь можна проживати як проживається добра проза. І так само можна пропускати цілі тижні, заповнюючи прогалини чимось своїм. Так осінь виростає сама над собою. Так можна з нею синтезуватись і стати її частиною. Її співучасником.

Осінь годиться для житнього хліба, присмаченого часником, і темного пива, авжеж. На��амперед темного пива. Мабуть, якраз тому не лише восени трапляються вечори, коли слід пити лише темне пиво — так можна заповнити усі прогалини, які мають бути заповнені осінню. / Івано-Франківськ чи то пак Станиславів, в часі ще однієї резиденції

[bez-nichoho]

Про ніщо (41)

Деякі протягом усього життя мандрують світом, спокушені прагненням побачити якомога більше. Це полювання за місцями і враженнями закінчується позначками на мапі та арсеналом розповідей, якими можна ділитись за першої нагоди. Щоразу, коли такі обирають собі шлях, вони ступають на стежку невідомості. Їм звісно відомо, куди цей шлях має їх привести, адже вони ретельно планують свій маршрут. Але вони не можуть бути знати, кого зустрінуть дорогою, які пейзажі трапляться їм за вікнами потяга чи автівки, які топоніми їх дивуватимуть, а які — веселитимуть. Так вони й носяться світом — щоразу новими шляхами, зосереджуючись на кінці маршруту, а не на тому, що лежить на його кілометрах. Вони вивчають шлях на мапі, але не вивчають його, долаючи. Дивляться на все звисока, з позиції, яку дає їм масштаб карти.

Інші же їздять однією дорогою протягом цілого життя. Щоранку прокидаються у той же час. Струшують із себе недобрі сни, запивають недоспану ніч кавою і виходять на свою щоденну дорогу, яка спершу веде їх на роботу, а ввечері — додому. Вони вивчають свій шлях досконало. Одним з них є Р., який одначе встиг побачити світ, але завше повертається до тієї ж дороги. Як-от сьогодні.

Остання електричка відправляється перед дев’ятою вечора з першого перону невеличкого приміського вокзалу із синіми металевими колонами, які тримають на собі посіріле пластикове накриття. На пероні скупчилось трохи постатей — чоловіків з папіросами в губах і пакетами в руках, янголів із промоклими крилами, яким цей листопад зовсім не до душі, жінок із картатими торбами, волоцюг, заклиначів тварин, ковтачів шпаг, казкарок, поштарок, заводських працівниць, прорабів та дорожніх музик, німф та муз у базарних балонках, робітників останньої зміни, розхитаних горілкою, та інших пасажирів — останніх подорожніх цього дня, які розсуваючи затуманені сутінки, добрались до приміського вокзалу, аби вкотре вирушити в ту саму дорогу.

Поряд стоїть ще кілька електричок, готових забрати своїх пасажирів і повезти їх у різні напрямки, залишивши кілька перонів під посірілим накриттям на поталу ночі, тиші й запустінню, тьмяно підсвіченому хворим вокзальним світлом. Якщо б комусь випало зостатись тут, ніч видалась би безкінечно довгою. Але вокзал буде пустим, а запустіння не знає часу. Відтак перони приміського вокзалу зостаються самітними на якусь мить — аж поки перші враннішні електрички не привезуть своїх сонних пасажирів, чиї ноги хаотично тупотітимуть обпльованим бруком вокзалу.

Р. потирає руки. Листопад пробрався йому під шкіру і холодить її своєю зимною вологою, яка ввійшла до вагону разом із усією безбарвною процесією, котра ще мить тому стояла на пероні. Брудними вікнами ковзають краплі, які вже невдовзі перетворяться на вишукані візерунки сніжин. Зима нависає над усіма ними низьким набубнявілим небом, готова прорвати його передчасно. Р. зиркає на пасажирів, що розсілись побіля вікон і визирають у них, немов там справді можна щось побачити. Він і сам такий — дивиться крізь брудну шибу на таку ж брудну листопадову ніч, пересипану міськими світлами. Так триватиме ще якусь мить, допоки вагонні динаміки не прохриплять слова машиніста, які ніхто не зрозуміє, а двері із сичанням не зачиняться. Електричка вирушає у ніч, залишаючи міські світла позаду, а її пасажири надалі вдивляються у вікна. І кожен з них бачить щось своє.

Чоловіки дістають з-за пазух заготовані для поїздки частунки — дешеву горілку і якусь закуску. Янголи протирають руками намоклі крила і з часом зголошуються долучитись до чоловіків. Жінки перегукуються, намагаючись розчути одна одну в рипінні вагону, розповідаючи казки, плітки та новини із заводів і підприємств. Час до часу хтось встає і виходить у ніч на невідомій станції. Часом у вагон вбігають перекупки, в яких можна купити солодощі, пиво, китайські ліхтарики на батарейках, затуплені ножі або нові серця. Р. майже вирішує спитати про ціну, адже його серце висне у грудях мов перемерзле яблуко, сточене червою лобові. Але не зважується завести розмову.

Визирає у вікно — електричка якраз спинилась на ще одній невідомій станції. Р. не знає її назви, але докладно знає, скільки йому ще їхати. Він впізнає станцію за кількома деталями, ледь помітними у світлі, що ллється крізь вагонні вікна. Вигини землі, надщерблення бордюрів, ями й трішини у асфальті, розташування дерев, будинків чи станційних приміщень — усі ці контури з першого погляду впізнають ті, які їздять цією дорогою щодня. Колись Р. теж належав до них, та часи змінились. Однак контури дороги печаттю випалені на його пам’яті.

Він не потребує оголошень машиніста про прибуття до тієї чи іншої станції. Він впізнає кожну станцію як старого друга. Навіть ті, на яких немає жодного освітлення, знайом�� йому, адже він впізнає їх за текстурами темряви, властивими лише їм. Тут завжди було так. І завжди буде.

Колись змінять електричку, колись кожен з пасажирів буде змушений вирушити в іншу дорогу — ту, з якої немає повернення. Колись перекупки змінять асортимент товару, а музики вивчать нову пісню, забувши «Смерічку». Колись буде не так, як є зараз, однак нові пасажири будуть так само пізнавати станції за їхніми контурами.

Інакше буде не може — цей спосіб існування та взаємодії із буттям, створений на восьмий день, не може бути зміненим, як і все, створене у попередні дні. Бо так є. Р. думає про це, намагаючись прилаштувати ноги на вагонній батареї, яка врешті почала віддавати тепло, що пульсує завдяки тертю невідомих залізних механізмів, підржавілих нутрощів вагону. А потім виходить у ніч на своїй станції.

Аби невдовзі знову повернутись на неї і сісти в електричку, яка повезе його знаним з дитинства шляхом, вивченим напам’ять. І тоді історія повториться. А сьогодні він виходить у ніч і ступає стежкою, оминаючи калюжі, що зостались після листопадового дощу. Р. йде, тихо лаючись, бо знає, якими брудними будуть його черевики. Слухає, як віддаляється електричка. Як пси гавкають на схований за хмарами місяць. Кутається в шарф і намагається якнайшлибше впихнути до кишень руки. А над ним висить глуха листопадова ніч, у масному повітрі якої не літають янголи і не падають зорі. Ніч, яку розтинає лише потужне лобове світло останньої електрички.

[bez-nichoho]

Про ніщо (38)

Холодає. Разом із набутим за літо теплом, що випаровується із землі, вечорами з-під ґрунту та асфальту пролазить осінь.

Перші вересневі сутінки — провісники холоду, який наближається. В цей час осінь ще сором'язливо ховається в залишках дня, і лише тоді її можна побачити. Ходить в сутінках і зазирає у шибки в хатах. Люди, поринувши у ще літні сни,спокійно сплять. Постоїть трохи і рушає далі — споглядати інших людей, споглядати усіх-усіх людей, які вже от-от будуть жити під її покровом. Будуть радіти і сумувати. Будуть спати і щось робити. Будуть помирати. Пробує запам'ятати контури їхніх облич, які роздивилась у темряві. Може когось з них їй випаде стріти, коли покине ці краї опісля. Стріти по той бік — там, де немає нічого посутнього, лише світ, позначений нечіткими контурами, як їхні обличчя поночі. Тепло ще побуде з нами якийсь час. Мінливе, ослабле, воно ставатиме кволішим день за днем. Як і світло, яке помалу буде перетворюватись у монотонну байдужу сірість. І нічого з тим не вдієш. Це доведеться прийняти, як приймають пігулки або втрату. Тож поки не пізно — слід хапатись за помаранчеві промені, скільки є сил. Повертати обличчя до сонця, а руки — до свіжої, поки не ослаблої трави. До теплої землі, яку найкраще відчувати саме зараз, у цей непевний перехідний час. І може вийде набутися, може вийде полегшити собі прийняття усього того, що ніяк не уникнути. Може вийде входити під покров осені менш зболеними. І менш зхололими. Незабаром почнуться дощі, а там і сніги. Сонце ще високо, але вже повільно хилиться до горизонту. Прокидаються вітри. Випаровується тепло. Холодає.

[mad-mad-head]

Про старих жінок і найкраще з можливого

Мій ноутбук вмикається близько однієї хвилини. Перед цим я хвилин тридцять намагаюсь налаштуватись на робочий день. Якщо працюєш з дому, то твоя кімната стає місцем, яке ти любиш і ненавидиш водночас. Місцем, якого тобі забагато. Або �� в якому забагато тебе.

Мені не завжди вдається з першого разу ввімкнути в собі відповідальність, бо всесвіт в моїй голові почувається дуже збентежено. Я цілими днями намагаюсь його вгамувати, але моя схема не робоча, я поганий заспокоювач. На трієчку.

Що ж… Так вже сталось. Нам випала доля жити в країні, де щодня з життя йде сила силенна людей і мені не залишається нічого іншого, ніж проживати з цією думкою кожен свій звичний день. Втім, погодьтесь, теперішня реальність така, що не сподіватись смерті - дивно. Зрештою, треба розуміти, що не існує еталонів почуттів. Бути у відчаї - нормально, оплакувати дійсність - нормально. Ми завжди робимо найкраще з можливого.

І в цьому світі, де в небезпеці знаходяться ті, кого любиш, ти мусиш якось триматись на плаву, залишатись собою, робити затишок в своєму орендованому комфорті на сорок з чимось квадратів, заробляти гроші, виглядати нормально і знаходити достатньо внутрішнього ресурсу на якісь адекватні почуття. Сили обовʼязково почнуть закінчуватись і тобі доведеться шукати нові там, де Бог забув їх покласти. Так, хай буде з великої букви. Старі жінки роками співали йому в церквах: «Боже великий єдиний, нам Україну храни».

Мабуть, якось не так співали.