#повага

[wanderer-d23]

Сьогодні одна дівчина затрималася на 5 секунд притримуючи в метро двері мені, вона поспішала і руки були зайняті, тому двері не втримала. Потім вона ще раз схопила двері, посміхаючись щиро і вибачаючись. А вчора інша жіночка, тримаючи купу сумок примудрилася плечем затримати двері, бо бачила що я їду позаду. Аж накочуються сльози від вдячності і любові до цих незнайомих мені Людей… Дякую Вам! *** Не знаю, в мене якийсь пунктик мабуть з цими дверями, які майже ніхто не притримує в метро і вони інколи з усієї дурі летять на тебе/ тому мабуть я сама в 99% ( теж буває забуваюся) притримую їх оглядаючись, навіть якщо позаду хлопець чи чоловік, всі ж люди 🙂

[meowluox]

моя войовничість завжди була при мені але я не завжди вип'ячувала її та і в принципі користувалася нею. наскільки я можу судити зараз... її дістав на поверхню ще мій наставник. з тих пір не було і дня коли б я переставала думати як воїн.

варто зробити ремарку по суператориці: мій другий аспект займає функція воїна. так само як з емоцією психософії на другій позиції я схильна використовувати ці функції не тільки як засіб презентувати себе (ерім того що це просто мій засіб долати допомагати та підтримувати) а і як більш вагому частину своєї особистості. можливо людей з цими функціями у четвертому аспекті подібне дратуватиме.<3

про войовничість. і про наставника хто навіть крізь роки розлуки звучить дзвоном сталі об сталь випуском стріли з луку фолковими піснями тріском багаття та відвертим вільним сміхом в обличчя всім перешкодам у моїх спогадах... про все це я можу розповідати годинами написати сотні простирадл але всі вони будуть просочені одним:

любов. повага. готовність схилити голову (о боги???)

після зустрічі з наставником я навчилась знаходити силу в слабкості. приймати слабкості але в міру щоб не дай боже не погодитись і не змиритись із ними. бай-бай м'якотілість! завжди відчувала дискомфорт від неї. а коли колишня сказала що всередині я м'яка і добра наче желе і мене треба захищати ледве зуби не розтрощила від люті. сумніваюсь що в когось знайдеться достатньо сил щоб захистити мене. і так я не приховуючи висловлююсь зарозуміло та зухвало. якщо люди частіше за все навіть самих себе захистити не в стані не треба грати в рятувальників. а я захистити себе здатна. тільки я.

ця войовничість дає побочки сумнівної якості. я стала менш терплячою до інших. а ще. що ж я дуже злопам'ятна і навіть пробачити когось це той іще квест. хоча варто віддати мені належне я не мучаю людей не зриваюсь на них і не аб'юзю. помсту залишу на карму.

[kobzars]

Свято Наближається

Сім'я Кобзарів вітає всіх з Різдвом Христовим та веселими святами! Нехай ваші дні будуть наповнені теплом, сміхом та компанією близьких людей.

Відчуваючи дух сезону, Культурний простір "Кобзар", Kobzar ART та наша онлайн-платформа kobzar.in.ua висловлюють щиру подяку за Вашу постійну підтримку. Ваша повага до мистецтва та культури надихає нас на творчі пошуки, і для нас велика честь бути частиною ваших святкових урочистостей.

Нехай магія свят надихає вас, а наступний рік принесе нові горизонти творчості та натхнення. Від нашої сім'ї до вашої, нехай це Різдво буде гобеленом заповітних моментів і мистецьких чудес.

Дякуємо, що були частиною Кобзаревої мандрівки. Щасливого Різдва та Нового року, наповненого мистецтвом, культурою та безмежною радістю! 🎁🌟🥂

[offellia]

у мене завжди були конфлікти з викладачами, бо я завжди вміла постояти за себе та гідно відповісти. мені безліч разів розповідали, що я зовсім не маю поваги до старших з такою поведінкою, але з самого дитинства я розуміла – поважають не за вік, а за вчинки. якщо вчинки навпаки опускають людину в моїх очах, то про яку повагу може йти мова? та й чому взагалі повага прирівнюється до мовчання? жахливий конструкт.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Вчора йшла центром міста, ввечері вв'язався за мною якийсь п'яний підліток. Стояв і розповідав, мало не кричав на пів вулиці, яка я красива. Подякувала й пішла далі. Це було дуже мило. Зранку "щастя здоровля" бажав якийсь дідусь.

Насправді до мене часто підходять на вулиці. З різних причин. Різні люди. Кажуть, це через гарну енергетику. Колись мені казали, що моя енергія, оцей позитив, постійний сміх дуже заразні, тому власне багато хто і підходить.

Але насправді вчора я вкотре відчула, що змінилася в кращу сторону. Так, деякі речі досі мучать, як от думка виключно про задоволення іншого, радше не так, думка, що я зобов'язана гарантувати задоволення іншого, інакше все зіпсую. Вчора з цим теж зіткнулася, але врешті отримала черговий життєвий урок. Та зараз не про це)

Поволі починаю відчувати власну цілісність. Усвідомлювати свою жіночність не в контексті соціальних ролей (ну тобто не стереотипно, що от треба робити макіяж, манік, красиво вдягатися і поводитися мімімі), а пізнаю це як щось глибинне. Щось, що визначає мене.

Більше не маленька дівчинка, яка боялася спілкуватися. Ні, дискомфорт у спілкуванні все ще є, це наслідки нейровідмінності, але водночас розуміння себе значно полегшує існування.

Приходить розуміння, що хочу бути на рівних з людьми. Геть з усіма, незалежно від віку чи статі, та навіть посади, бо субординація і підпорядкування це різне. Що я людина, яка вміє, може і хоче існувати самостійно, але разом з тим має когось, хто робить життя ще кращим. Що я цілісна особистість, яка може плакати, зриватися, істерити, боротися з проблемами, але разом з тим цілком самодостатня, щоб контролювати це або ж розуміти причини та шукати рішення.

Врешті я жінка. Жінка, яка має намір навчатися, займатися улюбленою справою, насолоджуватися цим життям. Не лише самостійно, ні. Але поруч з чоловіком та другом, який буде такою ж усвідомленою та самодостатньою людиною. Коли буде довіра, спокій, прямота та щирість. Впевненість, повага та захоплення одне одним.

Врешті навколо стільки дітей зараз. Чи то біологічний годинник вже "тікає", чи то просто покращення морального стану вкотре нагадало, але дуже хочу маля. В мене трохи є досвіду роботи з дітьми, пригадую, як клала спати сестру, як вона обіймала мене маленькими ручками і ніжками. Хочеться, щоб любов мене та коханої людини втілилася у щось настільки ж прекрасне, створила цілий новий світ у вигляді маленького кучерявого (а моє точно буде кучерявим, проти біології не попреш) чуда.

Хочеться піклуватися, хочеться готувати, хочеться підтримувати. В першу чергу для себе, щоб мати сили дарувати любов іншим. Бо очікуючи чогось тільки для себе, вимагаючи, не маючи цієї любові всередині, ми ніколи не зможемо полюбити когось ще, а надто цей жорстокий світ.

Я змінююся. Хай би як там не було, але життя завжди складається так, як має складатися. Тому люди йтимуть, житло змінюватиметься, роки пролітатимуть, роботу то з'являтиметься, то зникатиме, але все буде добре.

[victoriada]

30 уроків за 30 років

1. Сльози  — не показник слабкості.

2. Батьки не завжди праві.

3. Старший вік не означає наявність мудрості та не є автоматичним критерієм для поваги.

4. Праця на роботі не завжди вчить фінансовій грамотності.

5. Нормально не відчувати нічого до родичів, якщо немає емоційного зв’язку чи близькості.

6. Егоїзм буває потрібним.

7. Психологічне здоров’я не менш важливе за фізичне.

8. Злість і гнів можуть бути здоровою та потрібною реакцією.

9. Краще самотність, ніж люди, які викликають відчуття дискомфорту.

10. Людина сама собі вибирає авторитетів.

11. Авторитету не підкоряються, а поважають його думку.

12. Маніпулювати людьми можна несвідомо.

13. Йти на компроміс означає поступитися.

14. У будь-яких стосунках мають бути домовленості.

15. На все є свій вік.

16. Подарунки не повинні бути заслуженими.

17. Фундамент будь-яких стосунків — повага.

18. Не всі проблеми вирішуються самостійно; просити про допомогу — нормально.

19. Любов/кохання — це не тільки про почуття, але й про прийняття рішення бути разом.

20. Неопрацьовані в дитинстві “моменти” рано чи пізно випливуть у дорослому віці.

21. Треба на людину витрачати стільки енергії, скільки вона ж віддає.

22. Зміни в людині не подобаються тим, кому вона перестала бути зручною.

23. Усі люди навколо — експерти в якійсь галузі, особливо тоді, коли їх не питають.

24. Хороші та погані спогади зникають однаково.

25. Самовираження має в першу чергу приносити задоволення самій людині.

26. Одне вибачення — ввічливість; два та більше — знецінення себе.

27. Спочатку власні потреби та почуття, потім інших.

28. Тримати емоції в собі шкідливо для здоров’я.

29. Це не синдром самозванця чи низька самооцінка; це потяг довести оточуючим свою значимість.

30. Моє існування вже є причиною себе цінувати.

[tenderdevil]

Дуже вдячна тій функції нашого організму, яка швидко чистить травмуючі події в голові. Так, що навіть якщо ти хочеш щось згадати - тупо не можеш.

От так я хочу забути вчорашній робочий день. Не буду його описувати �� говорити про своє уйобіщне начальство. Бо повага до нього вже просто на нулі.

В такі моменти жалкую, що не маю ні друзів, ні знайомих, які б могли порекомендувати мені іншу роботу.

[not4yourmind]

*екстремум синусоїди самооцінки на максимумі сьогодні*

і хоч я не "конвенційно привабливий" все ж, я досить таки нічо. Подивився фотки з крайнього квізу і в цілому побачене мене порадувало. І хай там багато чого залежить від фотографа та якості освітлення чи камери, але все ж навіть в природніх умовах, коли я не дивлюсь в бік фотографа, а просто собі існую, я виглядаю досить таки не погано.

До того ж, не варто нехтувати, що останнім часом мені роблять чималу кількість компліментів різноманітного характеру. Від "крута футболка" до "стильно виглядаєш". Ну типу. Це ж прикольно, нє?

Зрештою "вайб" квізів мені подобається. Навіть просто своєю атмосферою. Там переважно цікаві та ерудовані люди збираються, тому я точно хочу стати частиною того руху на постійну основу. Мене вже навіть в існуючу команду запросили. Але я ще не погодився прямо на 100%, скоріше лишив абстраговану відповідь.

Взагалі, якось останнім часом відчуваю себе доволі впевнено? Не без приколів, звичайно. Але спілкування з іншими людьми прямо допомагає. Іноді такі вже не очікувані повороти себе знаходяться, що це прямо надихає. З ними (людьми) все якось більш прямолінійно чи що. Ти не шукаєш своєї провини в кожному слові і кожній дії. Вони просто є і на них є реакція. Щирість чи що. А людей в моєму житті дійсно побільшало. Тепер досить часто є ситуації, коли я просто йду по місту і вітаюсь з кимось. Це ж круто? Напевно. Відчувається залученість до соціуму, але одночасно зберігається власна ідентичність.

Звичайно, все було б краще, якби я був "екстравертом", а так мені доволі часто хочеться загубитись, або ж просто мовчати. Ну але, зрештою, це теж частина мене, тож потрібні люди зрозуміють.

Сподіваюсь з часом всі ці відверто крінжові речі забудуться. Потрібно було надто багато шансів та спроб, щоб зрозуміти, що з деякими людьми ми живемо просто в іншій системі координат. І вона взагалі може не перетинатись ніяк. Однакові події можуть виглядати зовсім інакше через відмінність цих же самих координат. І зрештою, з цим нічого не зробиш. Щирість важлива. Послідовність важливо. Повага важлива. Тому, тому отак.

І ще зрозумів, що саморуйнація не призведе ні до чого хорошого. Останній тиждень я трохи пустився берега. Забив на важливі речі. Додав алкоголь в раціон. Та й взагалі ставився до життя так, ніби завтра взагалі не важливе. Я навіть сигарет декілька викурив, але знову зрозумів, що окрім пафосу куріння не дає нічого. Я хотів отримати відповіді на певні питання для себе. І насправді їх отримав. Не можу поки сформулювати, але в один день прийшло усвідомлення, що надто довго знищував себе різними способами. І сенсу з цього абсолютно немає. Саморуйнація - це прояв слабкості. А я не впевнений, що слабкий. Тому. Повертаюсь до первинної колії. Конвенційність суб'єктивна.

[strawberryspider777]

Культ ідеальної людини

По перше хочу сказати що я не маю на увазі якусь узагальнену ідеальну людину якій будуть вклонятися та приносити дари.Я маю на увазі ваш особистий маленький культ який ви сприймаєте як належне.Або якщо вам важко сприймати це через призму власного досвіда-культ ваших родичив,друзів,знайомих.Я звичайно можу помилятися але мені здаєтся ця фігня є у всіх.

Що я маю наувазі самий простий і гротескний приклад це у наш час (деякі) анкети у тіндері по типу: він/вона мають не пити,не курити,бути стрункою,бажано блондином/блондинкою ( якщо ні нічого страшного я тебе перекрашу,перероблю,зроблю зручним/ою)

Другий приклад який на мій превеликий жаль дуже багатьом буде зрозумілим це батьки які кажуть ти маєш...(вставте мішанину з адекватних з вашої точки зору запросів з якими ви погодитесь та якоїсь йобаної хуйні,бо воно дуже часто так)

І якщо ми вже розглянули інших то повернемось до себе.Як часто у вас буває що ви спілкуєтесь з людиною,все у вас кльово,ви зловили спільний вайб,а потім ...ой...виявляєтся що ця конкретна людина не любить котів,а у вас три коти і вони вам як рідні діти.Ця людина не живодер якийсь,вона не ходить та не труїть котів,але вона ну дуже їх не любить і вважає за гидких створінь.Що ви будете відчувати ?Що ви подумаєте ? Що він/вона йобнуті на всю голову і треба припинити спілкування.

Або що набагато гірше що треба її ЗМУСИТИ полюбити котів

І це доречі як мені здаєтся перша причина чому дуже багато людей живуть собі на самоті нікого не чіпають і чіпати не хочуть.

БО НЕМАЄ НІКОГО ІДЕАЛЬНОГО,ПРОЙОБУВАТИСЬ У ВАШИХ ОЧАХ БУДУТЬ ГЕТЬ ВСІ.

Я не кажу що наприклад нормально терпіти токсичність у свій бік чи аб`юз.Ні.Я навіть не хочу сказати що шукати когось с ким вам на сто процентів буде комфортно то дурня.

Я хочу сказати що ми дуже часто не розуміємо що відмінності у вас та вашого улюбленця це щось досить природнє.І що насправді мають мати люди у відносинах це повагу до цих відмінностей :) я навіть не кажу про розуміння.Якщо є повага то це вже круто.

Ось такі в мене сьогодні роздуми,на істенність чи на ідеальність не претендую.

[unhonestlymirror]

Lithuania in 14th century: *sort of occupies Ukraine and adds it to the GDL*

Ukraine: Він абсолютно еталонний європеєць. Цінності-хуїнності. Повага. Це допомогло мені встановити вдома абсолютну монархію і обкласти його даниною.

[loftysmb]

Деякі люди неймовірно тупі, безтактні і без мінімального інстинкту самозбереження. Останні кілька днів було дуже гірше в моральному плані, а вчора Максим витяг мене піти з ним в магазин. Все було більш-менш нормально, я навіть перестала плакати і ми про щось говорили.

Але коли ми розплачувались на касі самообслуговування, то на мене просто з нічого почала репетувати якась літня баба, що ми повільні. Ще й штовхнула. В цей момент все лайно останніх днів перейшло в адреналін і злобу, давно такого не було. Хто читав мене довше, то може пам'ятати, що в мене проблеми з контролем агресії і що я якийсь час пила сильні заспокійливі і ще деякі таблетки. Вчора відчуття було, що мене просто розірве на шматки від гніву, аби якось заспокоїтися і не нашкодити цій їбанутій фізично, мені треба було відвернулися і трохи взяти себе в руки. Все було просто як вповільнене, довкола для мене була повна тиша і тільки її крик. Вона моє мовчання сприйняла як відступ і продовжувала час від часу щось кричати.

І тепер питання: нащо? Там буквально було три інші каси, але вона вирішила підійти саме до нас. Якби мене розірвало, то чи коштували б ці її крики результату? Я повністю незнайома їй людина, яка навіть нічого поганого їй не зробила, вона поняття не має, що в мене в голові. І, що гірше, в кишенях. Може я їбанута на всю голову? Вік не робить когось недоторканим чи вартим поваги, якщо ця повага не йде у відповідь. Тим більше остання річ, яку варто робити це, бляха, чіпати і штовхати інших людей.

[stopthehuman]

Велика повага Мстиславу Чернову!

[alcestas-sloboda]

бідненькі росіянчики, закібербули їх ммм бідосі, такі нещасні, може їм якось допомогти? як котики, яких потопили у селі, вони ж нічого не можуть зробити 👉🏻👈🏻 українці, заткніть зі своїми ракетами, от що вони вам зроблять? ну вб’ють, але ж це не омон 🥲 скажіть дякую що у вас путіна немає. в сенсі ви його хуйлом називаєте? а де повага?

[nance-oliver-reddies]

Не лише 8 Березня

Я обожнюю жінок. 

І причина не в тому, що я сама серед них.

Це більше, ніж формальна "солідарність", умовна повага до собі подібних. Не так давно я зрозуміла, що більшу частину мого життя мене оточують саме жінки.

Стільки жінок!  І так - скільки себе пам'ятаю.

В садочку - улюблені виховательки та няня, що накривала на стіл і видавала хлібчик. В школі (очікувано): 90% колективу - жінки. Мої найулюбленіші жінки, на хвилинку. Англійська, географія, хімія, фізика...  Виняток становили фізруки (2 з них пішли зі школи і в результаті ми все одно навчались у жінки) та воєнрук (він же трудовик).

Далі мене чекав університет. 

Але перед тим треба було зібрати документи для вступу, зробити довідки, яких я не мала, а вже на першому курсі поміняти паспорт з нагоди 18-річчя. В ЦНАПі та ДМСУ мене зустріли привітно. Працівниці сумлінно і без нервів провели мене через усі процедури.

Університет і справді не школа. Тут, звісно, ситуація інакша. У нас не один чоловік-викладач, та і в межах всього університету їх немало. Проте, якщо поглянути на склад кафедри іспаністики - гендерне співвідношення повторює шкільне. Та і загальновідома істина - на філології хлопців немає. В групі 34 людей, а ми маємо лише одного парубка. Та й таке.

"поки я гарно вдягнена чекаю в маленькій пекарні свою піцу, почну писати чернетку..."  Цей твіт було написано у пекарні, у той момент піцу для мене готувала дівчина. Прибиральниця наводила лад у залі. ФОПом у чеку, як не дивовижно - теж виявилась жінка.

І це лише те, що я можу згадати свідомо.

Але, що, мабуть, очікувано, моя повага до жінок почалась з моєї мами. Це мій кумир на все життя, хоч вона не відома, не публічна, не працює на прибутковій роботі.

В минулому - відмінниця, яку сумнівно позбавили медалі, студентка вечірнього, яка встигала поєднувати працю і роботу. Ветеран праці нашого заводу.

Жінка, яка не злякалась народити після 35.  Дипломат нашої сім'ї, що може примирити двох упертюхів - мене і батька.

Людина, яка навчила мене писати і допомогала мені зі шкільними творами. Поробками на трудове навчання. Вирішити життєві сумніви. 

Автор найсмачнішого борщу та найкрасивіших пиріжків. Людина, яка завжди підставить мені плече та вислухає.  Жінка. І одного дня я запитала маму: - Чому я переважно бачу жінок? Де чоловіки? - Сидять у машинах, офісах, зручних кабінетах, командують.

А потім розповіла мені коротку історію, яку я досі не можу забути:

"У нас колись на станції сталась аварія. Довелось штовхати вагон, щоб той зміг поїхати. Вгадай, хто це робив? А хто командував?"

[girl-with-demons-in-her-soul]

Увага: провокативно і довго

Діалог з @shades-under-the-neons надихнув мене на пост, який стосується гострих питань в суспільстві України. Так, він може бути не надто справедливим, трішки радикальним чи грубим. Вважайте це попередженням і своєрідним дисклеймером. Декілька тез, яких я зараз притримуюся:

Людям, які виїхали під час війни чи навіть до війни, слід менше надавати ваги в інформаційному просторі.

Звучить трішки грубо, погоджуюся. Однак проблема в тому, що багато з них чисто фізично не можуть брати участь в формуванні культурного та політичного простору нашої країни. Вони не так переживають події, які тут відбуваються (не слабше і не гірше, зверніть увагу, просто інакше), тому не можуть до кінця об’єктивно оцінювати ситуацію.

Як правило, це стосується тих, хто намагається розмірковувати про мовне питання, вживання російської (російськомовної) культури, співпраці з росіянами і так далі. Людям закордоном надзвичайно важко пояснити, чому зараз багато речей, які діяли в (відносно) мирний час не працюють. І деякі наративи можуть бути навіть небезпечними.

Якщо люди і повернуться після війни, то вони будуть іншими. З одного боку, ми отримаємо шанс на розвиток від тих, хто спробував перейняти позитивний досвід європейців. З іншого боку, є ризик, що ментальність буде надто сильно відрізнятися, адже пережиті досвіди будуть надто відрізнятися одне від одного. Допоки одна частина буде оговтуватися і будувати суспільство без росії, інша частина буде намагатися жити так, як до війни. І, цілком потенційно намагатиметься, як і країни Європи, толерувати росіян. І так ми переходимо до наступного пункту.

 Надмірне толерування — зло.

Коли ми говоримо про спільноти, погляди людей на те, з ким жити, як жити, як розмовляти, як одягатися, ми не можемо оминати теми толерантності. І перш за все толерантність це повага до осіб, які тебе оточують. Це нормально… в умовах миру.

Але зараз ми не маємо умов миру. Як студентка-філософиня, яка вже зараз веде подобу наукової діяльності, я можу сказати, що війна це неприродній стан, в якому неможливо оцінювати світ з погляду законів етики. Це той випадок, коли приходиться відкинути людяність і боротися, буквально, за своє існування. Звичайні права не працюють. Взагалі. Вони працюють в ситій Європі чи США, які можуть бути впевненими у своєму майбутньому. Які можуть собі дозволити ворожнечу між різними етнічними групами в межах країни, боротьбу соціальних груп і так далі. Які пропагують цінності, але не знають їхньої справжньої вартості.

Тому вони нерідко пропагують мир з ворогом. Або мир з цінностями ворога. Або думку, що ми ж всі люди, тому маємо жити дружно. Ні, це так не буває.

Проблема в тому, що в нашій країні досі є багато людей, які намагаються надмірно толерувати ворога і його культуру. В університетах закордоном цілком серйозно розмірковується питання того, що після завершення війни будуть зняті санкції з росії. Світ сприймає нашу війну як Голодні ігри, стикаючи наших представників лобом до лоба замість того, щоб повністю виключити країну-загарбника з будь-яких домовленостей.

Тільки от світ не проводив стільки років з росією під боком. Вони не знають, що це таке, коли тобі потрібно виборювати своє право називатися іншою країною. І нам потрібно максимально уникати цієї культури, щоб не дозволяти нікому її толерувати. Бо це призведе до нових і нових воєн, поки хтось врешті не зникне з лиця землі.

Російськомовні українці а пріорі сприймаються як іноземці.

Я розумію, що перейти на іншу мову це важко. Дуже важко. І почувати себе приниженим, коли на тебе звідусіль лиється ненависть на росіян і все російське, але ти приймаєш це на свій рахунок, бо є «російськомовним українцем» теж важко. Але проблема в тому, що україномовні українці (цікаве поняття, правда?) почували так себе завжди.

Я вже неодноразово згадувала про те, чому мова це важливо. А ще частіше розповідала про свою любов до діалектів (які значно відрізняються від суржику, але мало хто відрізняє одне від другого. Ви здивуєтеся, коли почуєте, що таке справжній суржик, проти якого варто боротися, але це вже інша історія), тому закидати мені про ненависть до інших українців не потрібно.

Я виступаю і виступатиму за те, щоб кожен усвідомлював, що його російська це вклад у культурне знищення України. Достатньо просто це усвідомити, щоб врешті намагатися змінити ситуацію. Не зараз, то через 5-10 років. Не зараз, то вже виховуючи дітей в новому середовищі. Дивитися російське, слухати російське, створювати російськомовне, говорити російською має бути соромно. Соромно перед тими, кого це російське у вигляді куль і ракет вбило. Вбило, незалежно від того, були вони толерантними до росіян, чи ні. В цьому найбільша іронія.

Часто люди неправильно розуміють, що таке український контент і як його підтримувати.

Про це я напишу окремий пост, бо тема надзвичайно нагальна. Але, якщо коротко, то телеграм канали з краденою музикою це не підтримка (поширення) україномовного контенту, а ведмеді-балалайки це не те, що репрезентує культуру України.

Нам потрібно діяти радикально і змінювати наративи вже зараз, щоб військові, коли повернуться, могли адаптуватися вже у новому світі.

Багато з них продовжують слухати російську музику, вбиваючи росіян. Продовжують говорити російською, вбиваючи росіян. Можливо, продовжують толерувати росіян, вбиваючи росіян. Бо в них просто нема часу на рефлексію і це нормально.

Важливо, щоб їхні сім’ї розуміли — хлопці і дівчата гинуть від російського. Саме російське вбиває, незалежно від того, це мова, пісня, книга, ракета чи пуля. Щоб коли наші військові повернулися, набули ваги у суспільстві (а це безумно станеться), мали екологічний простір для реабілітації та рефлексії всього, що відбулося.

Щоб зневірюватися в країні, потрібно мати базові знання про те, як вона працює.

Так, у нас високий рівень корупції. Так, у нас великі проблеми з освітою (про що я дуже сильно люблю балакати), медициною, культурою, економікою і політикою. Так, у нас погана інфраструктура (була навіть до війни, а після війни, очевидно, стала ще гірше) і дуже страшна ситуація в плані ментальності.

Але.

Коли я читаю коментарі від людей, які кажуть, що держава їм нічого не дала, мені стає дуже сильно смішно. Бо думка, що держава як умовний невидимий механізм має щось дати є родом з срср. І вона надзвичайно небезпечна. Більшість людей абсолютно не знає як функціонує податкова система, які функції дійсно має наш президент, як повинна працювати освіта чи медичні заклади. Але вони вважають себе геніальними, пропонуючи відмовитися від платіжок за комунальні послуги чи вимагаючи від вчителя запхати знання в голову дитини, якій це нафіг не здалося.

Тому…

Можливо це й на краще, що після перемоги нас стане значно, значно, знаааачно менше.

Це погано для економіки і для відбудови. Але є шанс, що залишаться більш свідомі люди, які будуть готові покласти свої зусилля й, можливо, життя за те, щоб розвивалася саме Україна. Це не привід зневажати тих, хто виїхав, але це важливо розуміти. І це допоможе нам боротися й розвиватися.

Я можу говорити про це все довго. Здається, що я сказала все і все одно щось продовжує вертітися в голові. Не буду перечитувати цей пост на помилки, навряд хтось його дочитає до кінця в принципі. Але, вважаю, що мої читачі повинні знати мої погляди і мати можливість, за бажання, звичайно, про них подискутувати.

[ruushinynerve]

Є люди просто мудили. Вони срати хотіли на почуття інших людей і кажуть все що хочуть. Їм плювати, як це вплине на іншу людину, їй головне своє незадоволення злити на когось. Я не знаю як люди постійно працюють з такими клієнтами. Я видно занадто ніжна, щоб контактувати з такими. Хоча можливо це через мій ментальний стан зараз. Легко тригернути. Цей чел гівнюк. Зіпсував мені ті крихти емоційного контролю які я зібрала для роботи. Я налаштувалася на роботу, прибрала думки на задній план, а це лайно прийшло і все блять. Такі люди не думають чи чхати хоітли на те, що можливо їх слова сильно зашкодять іншій людині. В таких людей ще й діти є. Вони вчать їх так спілкуватися з іншими. І самі з ними не набагато краще спілкуються. Вони не будуть розуміти, що до будь якої людини має бути базова людська повага. Ця пасивна агресія і негатив. Фу бл.

Не можна так розмовляти з людьми. Звідки ти знаєш, що потім людина не піде не випилиться? Може вона тримається з останніх сил, а твоє роздратування, яке ти вирішив виплеснути, буде останньою краплею. Люди безвідповідальні мудили.

Я намагаюся перевести свої думки на гнів, але так собі виходить.