#почуття

[0le9-mind]

[wanderer-d23]

Сьогодні одна дівчина затрималася на 5 секунд притримуючи в метро двері мені, вона поспішала і руки були зайняті, тому двері не втримала. Потім вона ще раз схопила двері, посміхаючись щиро і вибачаючись. А вчора інша жіночка, тримаючи купу сумок примудрилася плечем затримати двері, бо бачила що я їду позаду. Аж накочуються сльози від вдячності і любові до цих незнайомих мені Людей… Дякую Вам! *** Не знаю, в мене якийсь пунктик мабуть з цими дверями, які майже ніхто не притримує в метро і вони інколи з усієї дурі летять на тебе/ тому мабуть я сама в 99% ( теж буває забуваюся) притримую їх оглядаючись, навіть якщо позаду хлопець чи чоловік, всі ж люди 🙂

[s-terrikony]

Я too much втомлений, щоб жити це життя

[karp8]

автор цього чудового зображення - ania eiffel

428 days and counting

і це зовсім не про повномасштабну війну

бо все почалось за 6 днів до неї

я рахував. тому що це насправді важливо

немов щось впало на голову та все навколо пер��крутилось. вибило ґрунт з-під моїх ніг. серце ніби стало втричі більшим і у грудях лишилось так мало місця, що перехопило подих і стало важко дихати. здавалось, що зараз виростуть крила і я злечу над тим дахом

до речі, кажучи про війну, взагалі-то це одночасно і смішно, і несподівано, наскільки у порівнянні з книгами та фільмами переживаєш її, під яким кутом на все дивишся, розставляєш пріорітети, пристосовуєшся до нової реальності. про що думаєш, які будуєш плани (ха, в моєму становищі), на що сподіваєшся. так і кортить іноді кричати самому собі “АЛО ТИ ЩО СОВСЄМ, ЩО ТИ СОБІ НАВИГАДУВАВ, ЗОСЕРЕДЬСЯ ТА ЇБАШ”

а зараз буде ще смішніше: справа в тому, що мені здавалось ніби війна мала б все спростити. так, ти в жорстких рамках, але тобі майже нема чого втрачати, ти маєш не тримати в собі почуття, відкриватись, казати що думаєш, бо якщо не скажеш - далі може вже не трапитись нагоди. війна розв’язує тобі руки, постійна загроза змушує ризикувати, ти в падаючому літаку, то що втрачати у порівнянні з мирним життям, якщо через 5 хвилин тебе може не стати?

виявилось, що все трошечки складніше. нерішучість нікуди не поділась, а зізнатись у своїх почуттях страшніше, ніж зголоситись їхати на нуль. авжеж, мова не лише про нерішучість, є й інші вагомі фактори. це насамперед повага до іншої людини, небажання робити її заручником твоїх обмежень, відсутності вільного часу, хоча б якогось вихідного, можливості кудись поїхати разом, щось запланувати бодай на півдоби вперед, та багато чого ще, насправді. власне, уміння ставити себе на місце іншої особи та співчувати їй - одна з тих моїх якостей, які я вважаю правильними, навіть пишаюсь нею. змусити проходити дорогу тобі людину через всі ті речі, пов’язані з війною - егоїстично. я не впевнений де опинюсь завтра, все міняється кожного дня, з шаленою швидкістю. не знаю коли стану вільною людиною, навіть не знаю чи доживу до кінця цього року. та що тут розписувати? мені просто страшно прив’язатись до іншої людини і все це втратити за одну мить, отак стисло і просто. це чесно. і це логічно. моя голова розуміє, що на війні я б мав думати не про те, чого мені зараз хочеться, а про те, чого потребує країна

але чому я маю? як же моє серце? невже ненависть та жага помсти повинні все затьмарити, заповнити собою мої думки; хіба відчуття боргу та обов’язку важливіші за якісь особисті переживання, почуття, власні інтереси? чи маю я моральне право бажати чогось теплого, гарного та приємного в той час, коли мої хлопці на виїзді накладають турнікети на відірвані кінцівки побратимів й працюють з розваленого підвалу та прислухаються, чи близько до них лягають снаряди?

наскільки взагалі доречно втрачати зараз голову, чомусь радіти, закохуватись як бовдур, хотіти бачити симпатичну тобі людину щодня? хіба це так погано та несправедливо по відношенню до всіх навколо? не розумію, не знаю, нормальні ці терзання чи ні. але нічого з собою не можу зробити, здається. та й не хочу. з останніх сил тримаюсь. заради чого приносити себе в жертву темним, деструктивнив відчуттям й думкам, розчинятись у люті, гризти себе щодня? чи не природніше для людини бажати світлого почуття, весь час думати про красиву усмішку неймовірної дівчини, про її зводячий з розуму погляд?

мабуть, немає правильного рішення. сумління або сміливість? холодний розум чи палкі емоції? правильність ціною самопожертви або відчайдушний стрибок заради можливості бути щасливим? давай роби вже щось! ти ж знаєш відповідь. відчуваєш серцем та душею. підсів на неї і вже не зіскочиш. по самі вуха. ніжно. прекрасно. надихаюче. легко. чисто та відверто. так несамовито! аж до мурах)

[kitniavchyt]

[sicheslavchyk]

Пісня Абіє дуже страшна, якщо знати посил

Коли я наклала її промову на текст, я 5 хвилин сиділа і дивилася в стіну, бо я не знала, як взагалі реагувати🚬

[novivi]

Я жадаю спокути

А не любов, і її атрибути

Дитячі гойдалки і батути

Святе каяття

До чого тут почуття?

[du-sha]

Я хочу кохати, але не знаю як це. Інколи здається, що я не здатна на такі почуття

[meowluox]

як мені приймати себе повністю якщо буквально всі хто позиціонували себе як ті що мають романтичні почуття до мене в підсумку віддалялись зі словами або "я тебе не заслуговую я не зможу кохати тебе гідно" або "ти надто високо я не потягну"?

звичайно підсвідомо я буду подавляти себе я буду пригнічувати свою силу.

як же дратує. просто слухай що тобі кажуть і йди далі вони всі зрештою просто мали рацію.

[stasikiero]

Немезида, або Немезі́да (грец. Νέμεσις) — богиня людської долі, покровителька суспільного порядку, уособлення кари богів у давньогрецькій міфології.

У ранніх описах Немезида була уособленням почуття страху чи сорому за порушення закону. В пізніших джерелах вона виступає богинею-заступницею справедливості, котра забирає у людей те, чого в них забагато, та додає те, чого бракує.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Ненависть наповнює мої груди, коли згадую минулі стосунки. Взагалі це почуття руйнує. Якщо дати цьому вогню розгорітися надто сильно, воно просто спалює бажанням помсти й підлості. О, ні, мені цього не хочеться, але й дозволити собі ненавидіти я просто мушу.

Кожна людина має дати собі можливість злитися і ненавидіти, коли з нею чинили погано.

Тож зараз я дуже сильно ненавиджу. Ненавиджу читати пости колишнього, який нічого не зробив, щоб врятувати наші стосунки. Який не бачив, в що він перетворює моє життя протягом всіх п'яти років, а потім грався в наївного і жалівся на мене в соціальних мережах.

Ненавиджу за те, що зґвалтував мене. Що трахав мене тоді, коли я цього зовсім не хотіла, повторюючи, як він хоче мене використати. Що змусив мене помитися, вимивати з себе весь бруд, бо ж я, на його думку, була такою - була зрадницею, яка варта такого ставлення. Який кінчав мені на лице, поки я плакала, а потім казав, що не помітив цього. Який промив мені мізки так, що я щиро вірила, ніби-то заслуговувала на це все і йому прямо говорила про це.

Ненавиджу за те, що змусив повірити, ніби я нікчема. Ніби не вмію тримати в руках сковорідку і доглядати за домом. Ніби я - просто красива іграшка, яку всі чоловіки навколо хочуть, але з якою не можна побудувати ніяких глибоких дружніх стосунків.

За те, що з першого року стосунків відрізав мене від всіх. Вбачав в прогулянках з друзями 17-річної дівчини щось небезпечне, а сам ходив на п'янки до 5 ранку. За те, що я відмовлялася від різних частин себе, вбивала в собі соціальність, розум, сексуальність, прагнення освіти, щоб бути поруч, а він не переїхав зі мною до мого рідного міста, аби я мала змогу вивчитися.

За те, що годував мене обіцянками. Що не чистив зуби. Що не слухав благань почати приймати таблетки чи зацікавитися чимось. Що не бачив моєї депресії. Що змушував мене займатися сексом, бо "невже важко заради мене, чому ми завжди робимо це тільки тоді, коли ти хочеш?"

Боже, та насправді я ненавиджу не його, я ненавиджу себе за те, що дозволяла робити це з собою. Що справді вірила в винятковість тих стосунків і наївно думала, що це на все життя. Що довго мучилася, роздвоюючись, розтроюючись, ділячись на все більше і більше частин, розсипаючись на дрібні пазлинки в думках, що зроблю неправильно, якщо піду. Що почуваюся неправильно, невдячно. Що повинна вдовольнятися тим малим, що я, бляха, маю, бо ж в багатьох людей немає і того. О, ні, якби ж то я тільки відчула, що насправді мною так добре маніпулюють фразами "я такого не пам'ятаю", "ні, ти вигадуєш", "такого не було, ти собі щось вигадала". Якби ж то побачила, що в мене на лівому плечі спить не коханий чоловік, який мене захистить і з яким я хочу розділити майбутнє, а справжнісінький собі демон, що висмоктує мою енергію, я б пішла раніше. Значно раніше. Принаймні, так мені думається.

А головне ненавиджу за те, що продовжую це читати. Ви скажете - то не читай. І це справедливо. Я стримуюся, щоб цього не робити, щоб покинути ці всі думки про несправедливість, бо ж вони вирують десь всередині й не дають рухатися далі, але виходить не завжди.

Виходить не завжди і тоді я бачу наскільки лицемі��но поводиться людина, яка завдала мені страждань. Скільки ницості заховано за постами, що видаються жертовними. Мене переповнює ненависть.

Хочеться знову написати йому і спитати - для чого? Невже ти дійсно бачив наші стосунки саме такими? Невже тобі було байдуже на те, що я робила для тебе?

Але тоді я заспокоююся. Ненависть влягається разом зі словами, бо ж не можна давати їй рухати мною. Не можна просто захлинатися нею, бо є ризик втратити те, що я такими зусиллями набула. Про що так мріяла, чого так жадала і за що безмежно вдячна вищим силам.

Та такі хвилинки ненависті потрібні. Потрібні, щоб відпустити. Щоб рухатися далі, розуміючи, що таким був мій шлях і що він продовжується. Продовжується, щоб врешті привести мене до майбутнього. Й більше ніхто не відбере в мене найціннішого - мене.

[freedomgolden]

ɿՈқ੮૦ც૯Ր 14 : Ꮢ𐒀Ꭿ𐒄

∘₊✧───✧₊∘ -ˋ🏴‍☠️ˊ- ∘₊✧───✧₊∘

Ходити по єдиному збереженому від Апокаліпсису шматочку землі — це наче рай.

У повітрі немає пилу й диму, зелені зарослі викликають дивне почуття насолоди. Тиша, гомін листя, шурхіт. О, це твій знайомий? Ти в цьому пеклі не один... не.. один.. Я НЕ ОДИН!

©AA!Caramba

-ˋ☠️- - - - -💛- - - - -☠️

[karp8]

Напевно краще до чого я можу повертатись зараз - це ці фото. Ви не повірите і наврядчи колись відчуєте, як це повертатись з бригади, з пів року на нулі, в місто. Де раптово кудись розтанули всі знайомі, ніхто навіть не цікавиться де ти, бо ти вже давно вирахуваний з близьких людей, забутий, та напевно зайвий. Це відчуття відчуження, напевно посилює те, що в бригаді ти завжди на своєму місці, своїй посаді, поряд побратими, та посестри, яким довіряєш життя. Яким довіряєш. Які обов'язково запитають як ти. Мені цього не вистачає. Але сьогодні мені подзвонили запитати як я. Дякую хлопці, що я не почуваю себе так самотньо тут, без вас. Люблю свою 58у. І всіх причетних. Вас.  Шалено хочеться в гори. На Піп Івані випав сніг.

Шум триває

це пост за 19 вересня 2022 року від людини, якої я ніколи не знав. випадково натрапив на його тг канал. на той момент вже майже 2 місяці мене просто неймовірно накривало морально, я був абсолютно спустошений та роздратований, не розумів що роблю і навіщо живу, був у відчаї, захлинався від самотності і ізолювався від всіх, крім своїх побратимів, та й то вимушено, бо ми весь час разом і від них нема куди подітись. так, звісно, я не сидів пів року на нулі, як автор, і взагалі на той момент ще не їздив на фронт (та й вирушив згодом не те щоб у бій, просто близько до двіжа), що додатково мене пригнічувало, але це відчуття відчуження та зайвості, про яке писав Звісно, неймовірно точно повторювало мій тодішній стан

попередній мій пост у цьому блозі, написаний 30 грудня близько півночі і опублікований лише зараз (бо публікувати його тоді було занадто болісно, соромно та тупо, як я вважав, але зараз вже прийшов час для самотерапії та рефлексії) саме про ці відчуття. це тривало довгих 5 місяців, я посипався і просто існував, не жив. і коли після виїзду вперше за 5 місяців побачився з друзями, у той день 30 грудня, то весь час ловив себе на думці, що в деякі моменти насправді я не з ними, іноді дивлюсь крізь них, замовкаю і думаю про своє, не чую половини їхніх реплік, все ще в обіймах самотності. але вона вже починала програвати та відступати. завдяки друзям, які здатні мене терпіти та люблять мене, я це знаю і також їх люблю. насамперед завдяки подрузі, вона може й не здогадується і може я себе накручую, але здається насправді витягнула мене з цього стану своїм ставленням, своєю вдачею. вона неймовірна, дуже добра, класна, справжній промінець сонця у ці найскладніші часи мого життя

як же сумбурно та ніяково я все це описую, проте і почуваюсь зараз відповідно. все намішано, воно просто ллється з мене і я не можу зупинитись(

2 дні тому дізнався, що Звісно не стало. у тг каналі було запрошення на прощання з ним, у коментах купа людей згадували його, ділились різноманітними спогадами, як він їм допомагав, якою неймовірно чуйною та цікавою людиною був, хтось навіть не був з ним знайомим, як от я, але все одно були вдячними та тепло відгукувались про нього, а потім у коментах з’явилась його мати з дуже щирими та теплими словами подяки всім цим коментаторам і мене просто РОЗ’ЇБАЛО, я почав плакати прямо на робочому місці. навіть зараз, через 2 дні, я не стримуюсь і пишу зі сльозами на очах, з величезним комом у горлі. в мені вирують і смуток з тугою через Звісно, і спогади про ті найтяжчі 5 місяців апатії та самотності, і теплота та доброта друзів та оточуючих, яку я відчуваю і намагаюсь віддавати також. той пост Звісно 19 вересня дав зрозуміти мені, що я не такий вже одинокий і хоча б одна людина на цьому світі відчуває те саме і намагається через це пройти. знаю, що це банальщина та тупість, проте саме так я відчуваю тепер і відчував тоді. згодом це почуття дало мені можливість зібратись, знову зійтись з друзями та вийти з того жахливого постійного стану, що складаєтсья з сумішків пригніченості та спустошеності, зайвості, самотності, який ніколи не хотілося б переживати знову

прощавай, друже Звісно! дякую за все. ШУМ ТРИВАЄ

[miserable-tea]

Ось, пів годинки назад додивилися думками навиворіт 2. А перед цим дивилася огляд на цей мультик від психологині. І там вона сказала була одну таку річ, над якою я задумувалася, але не мислила більш масштабно. А треба було...

Там вона була звернула увагу на те що, "ведучою" емоцією у Райлі була радість, у мами Райлі сум, а у тата Райлі, це була злість.

Так от, до чого я, я давно усвідомила, що моєю ведучою емоцією була злість, але я не задумувалася над тим що в інших людей також є ведучі почуття, і вони бляха різні🥲 І хотіла спитати, яке ведуча емоція у вас? Хто керує вашими рішення, і життям?

[ukrainian-moodboard-enthusiast]

трошки і без спойлерів - фільм неможливо красивий і важкий. дивитись про те, як вбивають наших митців у 1930х, коли їх знову вбивають зараз, у 2024 - важко, але необхідно. я дуже б хотіла дібратись до фільму і наробити скріншотів, бо багато кадрів там - це мистецтво. але поки що буде ось так п.с. невеликий спойлер - маю попередити, у фільмі є 2 сцени згвалтування. знято так, щоб викликати почуття огиди, так як і має бути, але ці сцени може бути важко дивтись. будь ласка, подумайте про свої тригери і будьде обережні.

[you-should-not-read-this]

блять, тупо в один момент зникли хоч якісь почуття до когось. зараз мені так похуй на всіх. хочу побути тупо сама і в повній ізоляції заєбали всі. і батьки, і друзі, і колишні, і колеги

всі.