#почуття

[calmguyyy]

Просто малюнок

Малював на телефоні стілусом

[0le9-mind]

[polubotok]

Щось на мене накатило. Настрій - просто знайти вільні вуха і виплакатись, понити, пожалітися на життя. Жалітись навіть на те, що не так важливо. Мені не вистачає живої комунікації. Вже просто голову рве. Срака!

Дійсно хочеться втікти кудись до людей, до молоді. В цьому йобаному селі, де я маю бути до кінця війни, з молоді тільки декілька людей, з якими мені немає про що говорити, пара чоловік, які я не переварюю, трохи заклопотаний молодими своїми родинами, і я.

І у мене тут, як би я не хотів, не має і не буде друзів. Тут немає з ким товаришувати і бути собою відкрито, як я це міг робити в Києві. Тут завжди треба буде кимось прикидатися. Прикидатися натуралом, прикидатися, що мені щось подобається, щоб просто бути в одній соціальній категорії, щоб мати з ким поговорити...

Дістало! Я банально ні з ким з друзів не бачився і не пив тієї ж кави за бесідою... Я вже мовчу про повну відсутність особистого життя. Я вже здригаюсь від спогадів, як я гладив руки чи волосся, як ми з кимось кохались... Як ми з колишнім їздили на ковзанах, тримаючись за руки. І ми могли це робити, бо він не вмів їздити, а я його вчив. І це виглядало нормально!

Я хочу, щоб триматись за руки було нормально не тільки на ковзанці!

Я хочу мати можливість бути собою!

Я хочу бути там, де я маю майбутнє, а не там, де я зараз марную свою молодість через обставини...

Така туга, що й ну...

[prymarnaa]

от знаєте, мені мій сьогоднішній стант схожий на глибоку прірву, в яку я сама себе й вкинула.

от я зважуюся, знаходжу якусь опору, починаю вилізати, іду скелястою стежкою або повзу, тримаючись за виступи-камінці-цеглинки, а тоді — бац! — і зриваюся, лечу головою вниз.

і там, сидячи на дні, я чекаю одну вічність. інколи вона триває кілька годин або днів, а інколи, якщо дуже не повезе, тижнів чи місяців. і от я знову беру себе в руки, наважуюсь спробувати знову і йду.

і десь дорогою я розумію, що це безодня. там немає дна, я або падаю вниз, або стою в якійсь точці, або рухаюся вгору. просто коли падаєш — то вже стрімголов, і зупинитися важко. залишатися у одній точці небезпечно, бо якщо не зібрати себе до купи вчасно, знову доведеться падати. а падати я не хочу. але дорога вгору надто важка, і мені ще ні разу не виходило не зірватися, принаймні це "не зірватися" поки не тривало довше тижня, бо один неправильний крок, очі топить у емоціях, які я недокінця розумію, оступаюся — і падаю.

а ше ж є точки неповернення. це коли ти розумієш, що привезти себе до тями і рухатися вгору буде в рази складніше. до них я поки-що, здається, не дібралась. кілька таких точно є, я їх перетнула дуже давно і колись. якщо вийде рухатися вгору, я до них дістануся.

але ще більше таких унизу, і кожна з них чекає на мене з нищівним нетерпінням, спостерігає своїми темними очима без зіниць і усміхається.

одна з таких, до речі, втрата стипендії. наступна, мабудь, виліт з університету, але ця настільки глибоко, що я не можу уявити, що під нею, а ще більше боюсь туди впасти.

і, знаєте, там, де я зараз стою, темно, але я хоча б розумію, куди мені рухатися. і найбільше що мене лякає це факт, що не зірватися, в мене не вийде :)

(пі сі для мене це "зірватися", яке я тут постійно повторюю, це бути настільки зайобаною, шо замість того, шоб шось із цим робити, хоча б не збільшувати борги з навчання, я йду спати. і сплю я до 16 годин на добу😕)

[dimishap]

Кохання двох руїн. Декому з вас це може здатися смішним, для всіх інших - безглуздим, але я вам так скажу, мій друже: безглузде кохання краще, ніж узагалі ніякого. Стівен Кінг “Зелена миля”

[wanderer-d23]

Сьогодні одна дівчина затрималася на 5 секунд притримуючи в метро двері мені, вона поспішала і руки були зайняті, тому двері не втримала. Потім вона ще раз схопила двері, посміхаючись щиро і вибачаючись. А вчора інша жіночка, тримаючи купу сумок примудрилася плечем затримати двері, бо бачила що я їду позаду. Аж накочуються сльози від вдячності і любові до цих незнайомих мені Людей… Дякую Вам! *** Не знаю, в мене якийсь пунктик мабуть з цими дверями, які майже ніхто не притримує в метро і вони інколи з усієї дурі летять на тебе/ тому мабуть я сама в 99% ( теж буває забуваюся) притримую їх оглядаючись, навіть якщо позаду хлопець чи чоловік, всі ж люди 🙂

[s-terrikony]

Я too much втомлений, щоб жити це життя

[karp8]

автор цього чудового зображення - ania eiffel

428 days and counting

і це зовсім не про повномасштабну війну

бо все почалось за 6 днів до неї

я рахував. тому що це насправді важливо

немов щось впало на голову та все навколо перекрутилось. вибило ґрунт з-під моїх ніг. серце ніби стало втричі більшим і у грудях лишилось так мало місця, що перехопило подих і стало важко дихати. здавалось, що зараз виростуть крила і я злечу над тим дахом

до речі, кажучи про війну, взагалі-то це одночасно і смішно, і несподівано, наскільки у порівнянні з книгами та фільмами переживаєш її, під яким кутом на все дивишся, розставляєш пріорітети, пристосовуєшся до нової реальності. про що думаєш, які будуєш плани (ха, в моєму становищі), на що сподіваєшся. так і кортить іноді кричати самому собі “АЛО ТИ ЩО СОВСЄМ, ЩО ТИ СОБІ НАВИГАДУВАВ, ЗОСЕРЕДЬСЯ ТА ЇБАШ”

�� зараз буде ще смішніше: справа в тому, що мені здавалось ніби війна мала б все спростити. так, ти в жорстких рамках, але тобі майже нема чого втрачати, ти маєш не тримати в собі почуття, відкриватись, казати що думаєш, бо якщо не скажеш - далі може вже не трапитись нагоди. війна розв’язує тобі руки, постійна загроза змушує ризикувати, ти в падаючому літаку, то що втрачати у порівнянні з мирним життям, якщо через 5 хвилин тебе може не стати?

виявилось, що все трошечки складніше. нерішучість нікуди не поділась, а зізнатись у своїх почуттях страшніше, ніж зголоситись їхати на нуль. авжеж, мова не лише про нерішучість, є й інші вагомі фактори. це насамперед повага до іншої людини, небажання робити її заручником твоїх обмежень, відсутності вільного часу, хоча б якогось вихідного, можливості кудись поїхати разом, щось запланувати бодай на півдоби вперед, та багато чого ще, насправді. власне, уміння ставити себе на місце іншої особи та співчувати їй - одна з тих моїх якостей, які я вважаю правильними, навіть пишаюсь нею. змусити проходити дорогу тобі людину через всі ті речі, пов’язані з війною - егоїстично. я не впевнений де опинюсь завтра, все міняється кожного дня, з шаленою швидкістю. не знаю коли стану вільною людиною, навіть не знаю чи доживу до кінця цього року. та що тут розписувати? мені просто страшно прив’язатись до іншої людини і все це втратити за одну мить, отак стисло і просто. це чесно. і це логічно. моя голова розуміє, що на війні я б мав думати не про те, чого мені зараз хочеться, а про те, чого потребує країна

але чому я маю? як же моє серце? невже ненависть та жага помсти повинні все затьмарити, заповнити собою мої думки; хіба відчуття боргу та обов’язку важливіші за якісь особисті переживання, почуття, власні інтереси? чи маю я моральне право бажати чогось теплого, гарного та приємного в той час, коли мої хлопці на виїзді накладають турнікети на відірвані кінцівки побратимів й працюють з розваленого підвалу та прислухаються, чи близько до них лягають снаряди?

наскільки взагалі доречно втрачати зараз голову, чомусь радіти, закохуватись як бовдур, хотіти бачити симпатичну тобі людину щодня? хіба це так погано та несправедливо по відношенню до всіх навколо? не розумію, не знаю, нормальні ці терзання чи ні. але нічого з собою не можу зробити, здається. та й не хочу. з останніх сил тримаюсь. заради чого приносити себе в жертву темним, деструктивнив відчуттям й думкам, розчинятись у люті, гризти себе щодня? чи не природніше для людини бажати світлого почуття, весь час думати про красиву усмішку неймовірної дівчини, про її зводячий з розуму погляд?

мабуть, немає правильного рішення. сумління або сміливість? холодний розум чи палкі емоції? правильність ціною самопожертви або відчайдушний стрибок заради можливості бути щасливим? давай роби вже щось! ти ж знаєш відповідь. відчуваєш серцем та душею. підсів на неї і вже не зіскочиш. по самі вуха. ніжно. прекрасно. надихаюче. легко. чисто та відверто. так несамовито! аж до мурах)

[kitniavchyt]

[dedtoot]

[meowluox]

як мені приймати себе повністю якщо буквально всі хто позиціонували себе як ті що мають романтичні почуття до мене в підсумку віддалялись зі словами або "я тебе не заслуговую я не зможу кохати тебе гідно" або "ти надто високо я не потягну"?

звичайно підсвідомо я буду подавляти себе я буду пригнічувати свою силу.

як же дратує. просто слухай що тобі кажуть і йди далі вони всі зрештою просто мали рацію.

[stasikiero]

Немезида, або Немезі́да (грец. Νέμεσις) — богиня людської долі, покровителька суспільного порядку, уособлення кари богів у давньогрецькій міфології.

У ранніх описах Немезида була уособленням почуття страху чи сорому за порушення закону. В пізніших джерелах вона виступає богинею-заступницею справедливості, котра забирає у людей те, чого в них забагато, та додає те, чого бракує.

[rihu-w]

навіть не знаю як почати... коротше, сьогодні потрапила в неп��иємну ситуацію, і хочу почитати думку інших про неї. все це несерйозно і примітивно, але чомусь засіло в голові і не відпускає цілий день.

переписувались з другом, я спробувала пожартувати (моя особистість +- пів року тримається на клоунських спробах сказати щось смішне). він зупинив мене, написавши що жарт не кумедний, "без образ" і все таке. я усвідомлюю, що моє почуття гумору доволі примітивне, але однаково було/є неприємно. замовчала про свої почуття в той момент бо банально розгубилася, відповіла "окей, окей" і втикакала у стіну кілька хвилин.

чомусь дуже зачепило. не стільки те, що йому не смішно, більше бо взагалі довелося це проговорювати. або він вважає всі мої жарти не смішними, і не зміг тримати в собі, або... чому взагалі? я приймаю те, що людям не завжди смішно, але чи нормально казати "твій жарт не смішний", тим паче враховуючи що це переписка і можна перевести тему абощо...

теоретично він висловив свою думку і в цьому немає нічого поганого, навпаки, але відчуття дивні. можливо я помиляюся і не можу адекватно сприймати критику?

пс. цілком вистачить коментаря "так" (це нормально) / "ні" (не нормально), головне напишіть🥹. завчасно дякую.

[cuterozhok]

Oh my God, Crimsonne, this is so magical... I didn't know you write music, it is breathtaking! Do you have a platform where you publish your tracks? I'd very much love to listen your music

Sometimes I write music.

A few days ago I felt unwell and quickly wrote this. The song has nothing to do with the picture, but it fits the vibe I think.

[dimishap]

У запалі боротьби люди схильні забувати про свої справжні інтереси і дозволяють емоціям взяти гору над розумом. Дешилл Гемметт, "Мальтійський сокіл"

[teawithatasteofwretchedness]

Ось, пів годинки назад додивилися думками навиворіт 2. А перед цим дивилася огляд на цей мультик від психологині. І там вона сказала була одну таку річ, над якою я задумувалася, але не мислила більш масштабно. А треба було...

Там вона була звернула увагу на те що, "ведучою" емоцією у Райлі була радість, у мами Райлі сум, а у тата Райлі, це була злість.

Так от, до чого я, я давно усвідомила, що моєю ведучою емоцією була злість, але я не задумувалася над тим що в інших людей також є ведучі почуття, і вони бляха різні🥲 І хотіла спитати, яке ведуча емоція у вас? Хто керує вашими рішення, і життям?