#мир і війна | Explore Tumblr Posts and Blogs

girl-with-demons-in-her-soul · 2 years

Text

Увага: провокативно і довго

Діалог з @shades-under-the-neons надихнув мене на пост, який стосується гострих питань в суспільстві України. Так, він може бути не надто справедливим, трішки радикальним чи грубим. Вважайте це попередженням і своєрідним дисклеймером. Декілька тез, яких я зараз притримуюся:

Людям, які виїхали під час війни чи навіть до війни, слід менше надавати ваги в інформаційному просторі.

Звучить трішки грубо, погоджуюся. Однак проблема в тому, що багато з них чисто фізично не можуть брати участь в формуванні культурного та політичного простору нашої країни. Вони не так переживають події, які тут відбуваються (не слабше і не гірше, зверніть увагу, просто інакше), тому не можуть до кінця об’єктивно оцінювати ситуацію.

Як правило, це стосується тих, хто намагається розмірковувати про мовне питання, вживання російської (російськомовної) культури, співпраці з росіянами і так далі. Людям закордоном надзвичайно важко пояснити, чому зараз багато речей, які діяли в (відносно) мирний час не працюють. І деякі наративи можуть бути навіть небезпечними.

Якщо люди і повернуться після війни, то вони будуть іншими. З одного боку, ми отримаємо шанс на розвиток від тих, хто спробував перейняти позитивний досвід європейців. З іншого боку, є ризик, що ментальність буде надто сильно відрізнятися, адже пережиті досвіди будуть надто відрізнятися одне від одного. Допоки одна частина буде оговтуватися і будувати суспільство без росії, інша частина буде намагатися жити так, як до війни. І, цілком потенційно намагатиметься, як і країни Європи, толерувати росіян. І так ми переходимо до наступного пункту.

Надмірне толерування — зло.

Коли ми говоримо про спільноти, погляди людей на те, з ким жити, як жити, як розмовляти, як одягатися, ми не можемо оминати теми толерантності. І перш за все толерантність це повага до осіб, які тебе оточують. Це нормально… в умовах миру.

Але зараз ми не маємо умов миру. Як студентка-філософиня, яка вже зараз веде подобу наукової діяльності, я можу сказати, що війна це неприродній стан, в якому неможливо оцінювати світ з погляду законів етики. Це той випадок, коли приходиться відкинути людяність і боротися, буквально, за своє існування. Звичайні права не працюють. Взагалі. Вони працюють в ситій Європі чи США, які можуть бути впевненими у своєму майбутньому. Які можуть собі дозволити ворожнечу між різними етнічними групами в межах країни, боротьбу соціальних груп і так далі. Які пропагують цінності, але не знають їхньої справжньої вартості.

Тому вони нерідко пропагують мир з ворогом. Або мир з цінностями ворога. Або думку, що ми ж всі люди, тому маємо жити дружно. Ні, це так не буває.

Проблема в тому, що в нашій країні досі є багато людей, які намагаються надмірно толерувати ворога і його культуру. В університетах закордоном цілком серйозно розмірковується питання того, що після завершення війни будуть зняті санкції з росії. Світ сприймає нашу війну як Голодні ігри, стикаючи наших представників лобом до лоба замість того, щоб повністю виключити країну-загарбника з будь-яких домовленостей.

Тільки от світ не проводив стільки років з росією під боком. Вони не знають, що це таке, коли тобі потрібно виборювати своє право називатися іншою країною. І нам потрібно максимально уникати цієї культури, щоб не дозволяти нікому її толерувати. Бо це призведе до нових і нових воєн, поки хтось врешті не зникне з лиця землі.

Російськомовні українці а пріорі сприймаються як іноземці.

Я розумію, що перейти на іншу мову це важко. Дуже важко. І почувати себе приниженим, коли на тебе звідусіль лиється ненависть на росіян і все російське, але ти приймаєш це на свій рахунок, бо є «російськомовним українцем» теж важко. Але проблема в тому, що україномовні українці (цікаве поняття, правда?) почували так себе завжди.

Я вже неодноразово згадувала про те, чому мова це важливо. А ще частіше розповідала про свою любов до діалектів (які значно відрізняються від суржику, але мало хто відрізняє одне від другого. Ви здивуєтеся, коли почуєте, що таке справжній суржик, проти якого варто боротися, але це вже інша історія), тому закидати мені про ненависть до інших українців не потрібно.

Я виступаю і виступатиму за те, щоб кожен усвідомлював, що його російська це вклад у культурне знищення України. Достатньо просто це усвідомити, щоб врешті намагатися змінити ситуацію. Не зараз, то через 5-10 років. Не зараз, то вже виховуючи дітей в новому середовищі. Дивитися російське, слухати російське, створювати російськомовне, говорити російською має бути соромно. Соромно перед тими, кого це російське у вигляді куль і ракет вбило. Вбило, незалежно від того, були вони толерантними до росіян, чи ні. В цьому найбільша іронія.

Часто люди неправильно розуміють, що таке український контент і як його підтримувати.

Про це я напишу окремий пост, бо тема надзвичайно нагальна. Але, якщо коротко, то телеграм канали з краденою музикою це не підтримка (поширення) україномовного контенту, а ведмеді-балалайки це не те, що репрезентує культуру України.

Нам потрібно діяти радикально і змінювати наративи вже зараз, щоб військові, коли повернуться, могли адаптуватися вже у новому світі.

Багато з них продовжують слухати російську музику, вбиваючи росіян. Продовжують говорити російською, вбиваючи росіян. Можливо, продовжують толерувати росіян, вбиваючи росіян. Бо в них просто нема часу на рефлексію і це нормально.

Важливо, щоб їхні сім’ї розуміли — хлопці і дівчата гинуть від російського. Саме російське вбиває, незалежно від того, це мова, пісня, книга, ракета чи пуля. Щоб коли наші військові повернулися, набули ваги у суспільстві (а це безумно станеться), мали екологічний простір для реабілітації та рефлексії всього, що відбулося.

Щоб зневірюватися в країні, потрібно мати базові знання про те, як вона працює.

Так, у нас високий рівень корупції. Так, у нас великі проблеми з освітою (про що я дуже сильно люблю балакати), медициною, культурою, економікою і політикою. Так, у нас погана інфраструктура (була навіть до війни, а після війни, очевидно, стала ще гірше) і дуже страшна ситуація в плані ментальності.

Але.

Коли я читаю коментарі від людей, які кажуть, що держава їм нічого не дала, мені стає дуже сильно смішно. Бо думка, що держава як умовний невидимий механізм має щось дати є родом з срср. І вона надзвичайно небезпечна. Більшість людей абсолютно не знає як функціонує податкова система, які функції дійсно має наш президент, як повинна працювати освіта чи медичні заклади. Але вони вважають себе геніальними, пропонуючи відмовитися від платіжок за комунальні послуги чи вимагаючи від вчителя запхати знання в голову дитини, якій це нафіг не здалося.

Тому…

Можливо це й на краще, що після перемоги нас стане значно, значно, знаааачно менше.

Це погано для економіки і для відбудови. Але є шанс, що залишаться більш свідомі люди, які будуть готові покласти свої зусилля й, можливо, життя за те, щоб розвивалася саме Україна. Це не привід зневажати тих, хто виїхав, але це важливо розуміти. І це допоможе нам боротися й розвиватися.

Я можу говорити про це все довго. Здається, що я сказала все і все одно щось продовжує вертітися в голові. Не буду перечитувати цей пост на помилки, навряд хтось його дочитає до кінця в принципі. Але, вважаю, що мої читачі повинні знати мої погляди і мати можливість, за бажання, звичайно, про них подискутувати.

#політика #з розряду накипіло #українською #український пост #українське #особистий блог

71 notes · View notes

bez-nichoho · 1 year

Text

Про ніщо (35)

Людина — істота адаптивна. До більшості умов ми здатні пристосуватись. Навіть до війни. Шок початку бойових дій у 2014 році помалу, але впевнено, змінився на звичну буденність, а війна перетворилась на тло. Що там, перетворилась мало не на шоу, за яким стежив світ і більшість українців.

Повномасштабне вторгнення у 2022 році довше було шоком через власне свої масштаби, але для багатьох українців з часом також стало тлом. Щоденний донат, інформаційна підтримка, всяка допомога, відмова від російського — це речі, до яких ми цілком звикли, продовжуючи жити свої життя. Та й про що казати, якщо це стосується навіть не усіх, навіть не переважної більшості.

Психологічний ефект перших тижнів-місяців війни минув. У масову свідомість він повертається лише тоді, коли трапляється велике лихо — масовані обстріли із десятками жертв, підрив ГЕС тощо. Але навіть ці трагедії досить швидко зникають з інформаційного потоку, зникають у рутині.

Війна — річ парадоксальна. Це щось абсолютно жахливе, нелюдське, для неї ніхто не створений. Але водночас війна — щось дуже людське, адже протягом усієї історії людства точаться війни.

Мабуть, це нормально, що ми намагаємось закритись у своїх бульбашках. Постійно перебувати у стресі, який приносить війна — нереально. Я — не виняток, як би прикро не було мені це визнавати. Тішу себе тим, що я доначу, скільки є змога, долучаюсь до зборів як менеджер, працюю з наративами, не споживаю російський контент, бо чітко розумію зв'язок між ним та ракетами, які у нас летять.

До речі. Он, показники прослуховування російської музики протягом року в Україні тільки виросли. Тобто є десятки тисяч ідіотів, які вливають собі у вуха це лайно. Те, чим вони себе наповнюють — це одне, а те, як музика перетворюється на ракети — це інше. Що те, що те можна усвідомити. Але комусь не дано. Я можу лише здогадуватись, чому ці люди слухать русняву музику, але в результаті це нічого не міняє.

Отож, я хоч і дивлюсь на ситуацію свідомо, але іноді помічаю довкола стінки бульбашки, в якій також перебуваю. І витягнувши голову поза них, дуже дивуюсь: це ж, виявляється, є десь життя без війни. Мабуть, таке усвідомлення для пересічного європейся чи американця звучить дуже дивно. Десь є життя без тривог, без обстрілів, без щоденної смерті, без комендантської години. Люди можуть планувати собі мандрівки, відпустки, покупки, планувати життя. Десь чоловіки не гинуть щодня, не збирають кошти на спорядження, не падають знеможено на навчаннях, не отримують повісток вдома, на роботі, на вулиці чи в автобусах. Десь жінки не мають втікати з дітьми хто зна куди, брати в руки зброю, ставати парамедикинями, солдатками, втрачати своїх синів та батьків, продовжувати жити надламаними, несправними після важкої втрати.

Десь є таке життя. Іноді я про нього думаю. Це таке гарне життя. Це ж, чорт забирай, так мало — всього лиш мир (здавалось би, еге). Дуже гірке усвідомлення, що десь так є, а в тебе нема. Що десь можна думати про покупку велосипеда, нові проєкти, якісь мандри. Це ж ніби так небагато, це такі дрібниці. А нам — не можна. Чи радше так: можна, але шанси, що все вмить обламається, дуже високі. І що з цим робити — не знаю.

Певен я у іншому — серед тих із нас, хто зостанеться серед живих (так, будьмо відвертими, не усі виживуть), дуже довго доведеться розгрібати наслідки. Розмінування наших територій і відбудова — справа кількох десятиліть. Психологічна травма, яку принесла війна — справа кількох поколінь. Після Голодомору 33-го минуло 90 років. А ця травма надалі є у цілої нації і передається дрібними буденними звичками. З цією війною буде так само. Покоління українців будуть нести її у собі, спокійно адаптуючись до нових викликів, які перед ними ставитиме життя. Але тавро, залишене війно, незмінно буде у них на тілах і душах.

#українською #українськийблог #війна в україні #fuck russia #fuck russians #russia is a terrorist state

29 notes · View notes

lisa-is-chilling · 2 years

Text

ну шо, погнали підсумки року? в цьому навіть не має великого сенсу, бо усе, що спадає на думку - це війна. здається, ніби немає нічого, окрім війни, хоч це й не так. але я все одно хочу побачити, чого досягла за ці дванадцять місяців.

по-перше, я пішла на терапію. це, мабуть, моє найбільше досягнення (нахуй високі оцінки в універі). без терапії я б, мабуть, не сиділа і не писала цю всю фігню. по-друге, я знайшла справу, якою хочу займатися. блог на ютубі не дав багато плодів цього року, тож я постараюсь все ж розродитися наступного. я знаходжу все більше і більше нових кріейторів, які роблять відео на таку ж тематику, і мене це надихає. по-третє, я знайшла нових друзів, відновила спілкування зі старими та зберегла тих, що у мене є. також перестала спілкуватись із людьми, які діяли мені на нерви. я втратила людину, навіть не з близького кола, яку оплакую досі, і чия загибель перевернула мій світ назавжди. ну і, звісно ж, війна.

нічого доброго війна не принесла, але завдяки їй я дізналась власну сутність: наскільки сильною та витривалою я можу бути, наскільки ми неймовірний народ, наскільки жива та унікальна наша культура, яку хочеться досліджувати та вбирати в себе. саме завдяки війні я позбулась усього російського, хоч і по суті воно є мені рідним за батьковою лінією. я зробила важливий вибір, яким пишаюся. я подорослішала, хоч і підпадаю ще під підлітковий вік, стала більш цинічною та жорсткою. я досі вчусь не пускати деякі речі до свого серця, бо біль, на відміну від ненависті, важче акумулювати у щось позитивне - поки що я від нього просто тікаю, або зациклююсь на ньому.

я навчилась жити із собою без нескінченного відчуття, ніби я сходжу з розуму, і демони в моїй голові влаштували вечірку на поминках мого здорового ґлузду. я знайшла той мир, який мені був необхідний усі ці роки. звісно, не все гладко, але я на шляху до ментальної рівноваги, що може бути довгим процесом. тепер я дозволяю собі відпочити або не робити нічого. я пробачаю собі набагато легше, хоч деякі речі все ще стоять ребром. я нарешті у злагоді зі своєю сексуальністю, хоч і поняття не маю, як її виразити. попри назріваючу ґендерну та тілесну дисфорію, я вчусь бачити красу в собі. вчусь бути більш м'якою до себе. я дозволяю собі досліджувати щось нове та повністю забивати на старе.

більшість часу я провела у дослідженнях себе. вийшла із зони комфорту та знайшла роботу. роботою це назвати поки що важко, але я роблю все від мене залежне, щоб налагодити заробіток. проблема з універом стоїть як ніколи гостро (скільки ще сесій із терапевткою мені знадобиться, щоб просто зібратися та забрати документи?), але я виконую просто титанічну роботу - роблю те, що мені не подобається, і роблю це їбейше.

хоч би що там було, життя продовжується. я знаходжу нові речі/людей/гоббі/навички і т.д., втрачаю старі. так працює життя, і я вдячна, що змогла додати до нього ще один рік, особливо в сучасних умовах. сподіваймося, що 2023 принесе нам багато хорошого, але найголовніше - мир та спокій. ми усі цього заслуговуємо.

#українською #підсумки року #підсумки

12 notes · View notes

nicaraguawars · 3 days

Text

Нікарагуа перша половина XX століття.

Нікарагуа стала незалежною державою, у 1821 році, до цього починаючи з XVI століття, данна територія належала Іспанії. Територія Нікарагуа на XIX століття та на початок XX століття, була мало заселена, в більшості там проживало бідне і неосвідчене населення. В політичному життя Нікарагуа починаючи з XIX століття значний вплив мали дві партії. Консервативна та Ліберальна. Вагому роль також грали Сполучені Штати Америки, які мали великий вплив на економічне та політичне життя в Нікарагуа. Нікарагуа дуже сильно була залежна від іноземного капіталу з США і Британії, особливо від компанії United Fruit Company. Країна була дуже бідною і в основному розвиток інфрастуктури чи будь яких інших об'єктів відбувався за рахунок іноземного капіталу. На початку XX століття на території Нікарагуа перебувало кількасот морських піхотинців США. При президенті Адольфо Діасі, стосунки з США стали ще тісніші, і частка капіталу США ще більше виросла у Нікарагуа. Варто зазначити що в першій половині XX століття у Нікарагуа було неспокійно. У 1926-1927 рр. У Нікарагуа відбувалась Громадянська війна між прихильниками Ліберальної та Консервативної партіями. Війна відбулась після того як Еміліано Чаморро один з лідерів консервативної партії у 1925 році зробив переворот і захопив владу. У 1926 році прихильники Лібералів розпочали партизанську війну проти уряду Чаморро, загалом конфлікт відбувався недовго і під тиском США представники лібералів та консерваторів домовлились про мирне врегулювання конфлікту. США слідкували за перебігом подій, що Еміліано Чаморро, що лідер лібералів Хуан Сакаса, були готові до перемовин. Уряд США допоміг створити Національну Гвардію, підрозділ, який мав би займатись внутрішніми справами в державі, як виявилось у майбутньому Національна Гвардія себе показала досить добре, зокрема і в бойових діях. Також обидві сторони конфлікту під наглядом США повинні були роззброїтись та здати зброю. Але один з загонів, яким командував ренегат Августо Сандіно відмовився скласти зброю і заявив, що буде вести бойові дії проти сил США і влади Нікарагуа. Сам Сандіно воював спочатку у складі ліберальних сил проти консерваторів. Але після мирного договору між сторонами відмовився визнати мир, та продовжив бойовії дії. Варто сказати, що Августо Сандіно був ліваком та соціалістом. Його лозунги були налаштовані проти іноземного капіталу та багатого і середнього бізнесу. Він виступав під типовими соціалістичними гаслами, за соціальну справедливість, проти експлуатації та нерівності. Сандіно зібрав в свій загін таких же лівацьких злочинців і розпочав терор проти влади Нікарагуа і громадян, що підтримували США. Загони Сандіно не перевищували кількох тисяч осіб, а зазвичай він оперував силами в 300-400 осіб. У 1927 році Сандіно розпочав бойові дії проти сил США і влади Нікарагуа, яка використовували проти соціалістичних бойовиків Національну Гвардію, яку до цього тренували американські спеціалісти. Сандіно собі присвоїв титул Генерала. Сандіно і його соціалістичним посіпакам, співчували всі ліваки Латинської Америки. Війська США і Національна Гвардія, якою керував Анастасіо Сомоса розпочали бойові дії проти Сандіно, попри пропаганду соціалістів та комуністів, загони Сандіно воювали в основному тільки на обмеженій території, в основному бойові д��ї точились в департаменті Нуева-Сеговія, в інших департаментах бойові дії, майже не проводились, а популярність соціалістичних посіпак Сандіно була низькою.

Перша сутичка з бойовиками Сандіно відбулась 16 травня 1927 року битва мала назву Битва біля Ла-Пас-Сентро.

Інцидент почався, коли близько 1:00 ночі американські морські піхотинці почули постріли з боку міста Ла-Пас-Сентро (розташованого на півдорозі між Манагуа та Чинандега) і вирішили провести розслідування. Взвод морської піхоти, який увійшов до міста, очолив капітан Річард Б. Бьюкенен. За три квартали до Ла-Пас-Сентро лівий фланг морських піхотинців на чолі з сержантом Гленделлом Л. Фіцджеральдом потрапив під вогонь натовпу приблизно з сімдесяти п’яти озброєних нікарагуанців, змусивши перших сховатися «під виступаючим дерев’яним тротуаром і за купою. залізничних шпал вздовж головної вулиці міста. Незабаром до них приєдналися головні сили капітана Бьюкенена.

Б'юкенен був смертельно поранений вогнем з місцевого салону, коли перетинав Мейн-стріт. Сержант Фіцджеральд і двоє рядових очистили зайнятий ворогом салон, убивши сімох ворогів. Чотири втрат американців були доставлені в нещодавно очищену будівлю, а Б'юкенен помер о 2:30. Рядовий Марвін А. Джексон також був смертельно поранений. Це був один хлопчик, який не хотів помирати. Його мізки стирчали з отвору від кулі, і він не хотів помирати, — сказав капрал Дональд Л. Трусдейл . Ворожі нікарагуанці почали відхід о 3:00. Загалом військові США ліквідували 14 соціалістичних бойовиків з банди Сандіно.

Наступна визначна битва відбулась у липні 1927 року, і отримала назву Битва при Окоталі під час, якої сили морської піхоти США і сили Національної Гвардії розбили лівацьких партизан Сандіно. Соціалістичні бандити Сандіно хотіли захопити данне містечко і показати свою силу.

До червня 1927 року початкові вісім чоловік капітана морської піхоти США Гілберта Д. Хетфілда в Окоталі були збільшені до сорока одного чоловіка з наміром патрулювати район Нуева-Сеговія, а 11 липня ще більше посилені 1-м полком Національної гвардії. Прибувши до міста Окотал, капітан Гетфілд очікував ворожої активності, тому він звелів своїм людям побудувати злітно-посадкову смугу та налагодити телеграфне сполучення з навколишнім містом.

Морська піхота Сполучених Штатів і гвардійці Нікарагуа не повинні були довго чекати бою. 15 липня капітан Хетфілд подвоїв свою вахту, і тієї ж ночі посіпаки Сандіно почали входити в місто по двоє чи троє чоловіків одночасно. О 1:15 ночі 16 липня самотній морський піхотинець, який патрулював місто, помітив підозрілого чоловіка, який йшов вулицею, і зробив перший постріл. Втративши елемент несподіванки, Сандіно негайно наказав своїм людям атакувати морську піхоту та охорону. Близько 4 години ранку на мерію було здійснено три напади, що призвело до смерті Руфо Маріна, другий напад тривав понад чотири години. На світанку знову почалися важкі бої до 8:00 ранку, коли Сандіно зажадав капітуляції Хетфілда. . Капітан Хетфілд відмовився поступитися, мабуть, вважаючи, що його укріплені позиції достатньо сильні, щоб відбити будь-яку подальшу атаку .

Денне світло також ввело в бій два літаки морської піхоти. Близько 10:00 ранку один із літаків, пілотований лейтенантом Хейном Д. Бойденом, приземлився поблизу Окотала, щоб дізнатися про серйозність ситуації, тоді як інший літак, пілотований навідником Майклом Водарчиком, обстрілював позиції ворога. Трохи пізніше лейтенант Бойден сів на борт свого літака, зробив ще кілька обстрілів, а потім повернувся до Манагуа, де повідомив про бій майора Росса Е. Роуелла. Майор Роуелл відповів, сформувавши ескадрилью з п’яти біпланів De Havilland DH-4, озброєних кулеметами та чотирма двадцятип’ятифунтовими бомбами кожен. О 14:00 ескадрилья Роуеля прибула в Окотал і почала скидати бомби на бандитів Сандіно. Від 300 до 1000 футів протягом приблизно сорока п’яти хвилин. Люди Сандіно, які ніколи раніше не були атаковані авіацією, почали панічний відступ під час першої в історії атаки пікіруючих бомб для тактичної підтримки наземних військ. Окрім Сандіно нападом на Окоталь також керували його вірні соціалістичні поплічники такі як Порфіріо Санчез та Руфо Марін. Зокрема Руфо Марін був знищений силами США під час бою. Загалом лівацькі бойовики в цьому бою втратили 56 убитих та близько 100 поранених.

Наступна битва не заставила себе довго чекати і 25 липня 1927 року відбулась Битва Сан-Фернандо. Незабаром після битви при Окоталі експедиція з сімдесяти восьми американських морських піхотинців і тридцяти семи нікарагуанських гвардійців на чолі з майором Олівером Флойдом була відправлена на пошуки лідера соцалістів Аугусто Сезара Сандіно. Одним із місць їхнього призначення було місто Сан-Фернандо, де Сандіно мав близько сорока людей, які чекали морських піхотинців та їхніх нікарагуанських союзників. Він поставив вартового за межами села, щоб сповістити своїх людей про прибуття морської піхоти та національної гвардії, але сторож покинув свій пост, щоб залишитися наодинці з індіанською дівчиною в сусідній халупі. Морська піхота та урядові війська Нікарагуа увійшли до Сан-Фернандо о 3:00, виявивши, що воно майже безлюдне. Коли капітан Віктор Ф. Бліздейл і рядовий морської піхоти Рафаель Торо мчали галопом по відкритій трав’яній площі міста, щоб допитати старого чоловіка, їх обстріляли сандіністи, що чекали, і Торо був смертельно поранений. Згодом сандіністів було відкинуто, вони втекли залишивши одинадцятьох убитих. Бій закінчився о 3:45. Окрім втрат морської піхоти та сандіністів, одна жінка була поранена в ноги вогнем з автоматичної зброї. Битва переконала майора Флойда, що йому доведеться «провести справжню криваву й громову кампанію» та брати участь «у справжній маленькій війні». Загалом під час данної сутички було ліквідовано 11 сандеристів.

Загалом сили США і Національної гвардії просувались все далі, щоб вступити в бій з сандеристами і розгорілась ще одна сутичка, яка отримала назву Битва при Санта-Кларі відбулася, яка відбулась 27 липня 1927 року.Потрапивши в засідку сил сандиністів у битві при Сан-Фернандо, експедиція майора Олівера Флойда у складі американських морських піхотинців і нікарагуанських гвардійців продовжила просування на контрольовану ворогом територію на півночі Нікарагуа.

27 липня два американські літаки помітили сорок сандіністів, які чекали в засідці. Літак отримав вогонь з ворожого кулемета, і послідував наліт з пікірування, з трьох бомб, скинутих на нікарагуанських повстанців. Американські авіатори повідомили, що бачили шістьох сандиністів «мертвими або важко пораненими». Як виявилось убитих соціалістичних бойовиків було значно більше. Експедиція морської піхоти майора Флойда та тимчасової гвардії врешті-решт досягла району в одній милі на південний схід від Санта-Клари, де їх атакували сили від 60 до 120 (можливо, до 150 ) повстанців-сандиністів, озброєних двома кулеметами.Було підтверджено, що один з кулеметів був пістолетом Льюїса.Битва точилася з 2:30 до 4:00, і врешті сандіністів було відкинуто. Американські та урядові війська Нікарагуа не зазнали втрат, а на полі бою виявили п'ятьох загиблих бандитів. Однак Аугусто Сезар Сандіно пізніше визнав, що втратив до 60 чоловік убитими та пораненими під час бою (в це число входять втрати і від повітряного нальоту до бою). Один молодий сандиніст, який прикидався мертвим, був схоплений, але пізніше звільнений.

Крім людських втрат, дванадцять тварин Сандіно були вбиті і вісім були захоплені. Зіткнення в Санта-Кларі разом з попередніми битвами в Окоталь і Сан-Фернандо (обидві вони також відбулися в липні 1927 року) переконали Сандіно змінити свою тактику. За словами автора Ніла Маколея, «він атакував лише тоді, коли шанси були на його користь — коли він явно мав переваги несподіванки, прикриття та неперевершеної вогневої потужності. Ніколи більше він не буде безглуздо «стояти на своєму» і не намагатиметься щоб відшкодувати напад, який безнадійно зав’язався, майор Флойд міг би провести «кампанію крові та грому», але Сандіно прийняв би тактику партизанської війни». Після битви при Санта-Кларі сандіністи повернувся до «джунглів навколо гори Ель Чіпоте», яка була «ідеальною країною для партизанської війни».

Американські вояки з трофейним прапором сандістів.

Сандіно і його соціалістичні посіпаки, терпіли поразку, за поразкою, але здаватись поки не збирались, в основному через те що основні поплічники Сандіно були ще живі. Після серії поразок Сандіно знову надумує атакувати сили США. Наступна сутичка отримала назву Битва при Тельпанеці була битвою, яка відбулась 19 вересня 1927 року. Приблизно о 1:00 19 вересня повстанські війська чисельністю близько 200 осіб, вірні Аугусто Сезару Сандіно, атакували невеликий гарнізон Тельпанеки під командуванням першого лейтенанта морської піхоти Герберта С. Кеймлінга. Гарнізон Кеймлінга включав двадцять чоловік 5-ї морської піхоти та двадцять п'ять нікарагуанських національних гвардійців. Перший звук бою пролунав, коли повстанський солдат кинув саморобну вибухівку в казарми морської піхоти, але вона вибухнула, нікого не поранивши, і лише сповістила сплячий гарнізон. Незабаром після бомбардування повстанці відкрили вогонь з рушниць, поки гарнізон ще одягався. Тоді повстанці під прикриттям туману атакували казарми, але були відбиті точним вогнем. У той момент битва була сутичкою, в якій обидві сторони вступали на дальшу дистанцію приблизно до 2:30 ночі, коли туман почав розсіюватися. Потім соціалістичні бандити почали збирати вбитих і поранених, і ще через півгодини бої припинилися. Кеймлінг оцінив втрати противника в двадцять п'ять убитих і вдвічі більше поранених, при цьому один морський піхотинець загинув у бою, другий помер від ран і один нікарагуанський охоронець був важко поранений. Сандіно втратив одного зі своїх «генералів» зі смертю Сальгадо, і ця остання поразка в серії поразок змусила Сандіно розпочати партизанську війну. Загалом під час цієї битви силам США вдалось ліквідувати 25 сандістів і серед них був генерал Сальгадо.

Полонений сандіст, який був захоплений в полон, силами США.

Наступна велика сутичка відбулась, аж на новий рік. І отримала назву Битва при Лас-Крусес, або Новорічна битва. Відбулась 1 січня 1928 року. У листопаді 1927 року морські розвідувальні літаки виявили фортецю Ель-Чіпоте, яка була головною базою повстанців-сандиністів, розташовану поблизу кордону з Гондурасом і нікарагуанським гвардійцям нічого не залишалося, як знищити укріплення. Відповідно до цієї місії було направлено дві колони: одна під командуванням капітана Річарда Лівінгстона у складі 115 осіб, а ��руга під командуванням першого лейтенанта Мертона А. Річала у складі шістдесяти п’яти осіб. Капітан Лівінгстон був у Хінотезі, і йому було наказано вийти 19 грудня 1927 року та зустрітися з колоною Річала, яка йшла з Тельпанеки, у Кілалі. Однак перед зустріччю обидві колони зустріли опір. Капітан Лівінгстон першим вступив у бій з повстанцями. Перебуваючи лише в 1500 ярдах (1400 м) на південь від Кілалі, на нього напали приблизно 200 сандиністів, які добре ховалися за камінням і листям. Після вісімдесяти хвилинного бою повстанці відступили, хоча їм вдалося вбити п'ятьох морських піхотинців і двох охоронців; ще двадцять три були поранені. Потім Лівінгстон без подальшого спротиву попрямував до Квілалі. Того ж дня люди лейтенанта Рішала були за 22 милі (35 км) від Тельпанеки, коли вони вступили в двадцятихвилинну сутичку з приблизно п’ятдесятьма повстанцями, але повстанці були відбиті. Під час бою один морський піхотинець був поранений, повстанці, як вважають, не зазнали втрат. Після цього невеликі сили Річаля продовжили рух до місця зустрічі, і 1 січня 1928 року відбулася ще одна битва за шість миль (10 км) на північний захід від Кілалі. Приблизно о 12:30 колона йшла по стежці поодинці, коли раптом її обстріляли сандіністи з добре закріплених позицій на пагорбі Лас-Крусес і навколо нього, також названому в американському звіті про зіткнення Сапотіальним пагорбом. Два місяці тому це місце було ареною перемоги повстанців. Полковник Франциско Естрада командував повстанцями, і він мав близько 400 чоловіків, озброєних декількома кулеметами, гвинтівками, пістолетами та динамітом, розташованих на парапетах із соснових дерев. Після перших пострілів Річал наказав своїм людям відкрити вогонь противника у відповідь, який смертельно поранив сержанта Томаса Г. Брюса, який служив лейтенантом і командиром нікарагуанських гвардійців. Пізніше його тіло знайшли роздягненим і понівеченим. Потім сандіністи кинулися в атаку й відтіснили морських піхотинців і гвардійців на п’ятдесят ярдів, поставивши останніх під захист свого 3-дюймового міномета «Стокс» і кулемета Льюїса, який потім відкрився проти пагорба разом із 37-міліметровою польовою частиною, розташованою на деякій відстані стежка. Річал наказав своїм людям сформувати лінію бою, і він також зазначив, що більша частина вогню в цей момент велася з його правого флангу по головній частині, тоді як кілька повстанців на його лівому фланзі вели бій як по основній частині, так і по тилу. сторожовий. Хоча кулемет, який використовували морські піхотинці, врешті-решт заклинило, вогонь з рушниць і артилерії успішно стримав подальші атаки сандиністів. Артилеристський сержант Едвард Г. Браун, який прийняв командування після того, як Річал був уражений, контратакував із жменькою людей і захопив пагорб, коли соціалістичні бандити втекли. Одразу після цього два американські біплани прибули на місце події та почали обстріл повстанців, що відступали. Під час данного бою силам США вдалось ліквідувати 20 сандіських бойовиків.

Наступна битва не заставила себе довго чекати і вже 27-28 лютого 1928 року відбулась Битва при Ель-Брамадеро. Битва розпочалась 27 числа коли конвой з тридцяти шести морських піхотинців, одного помічника капітана американського військово-морського фармацевта, двадцяти нікарагуанських «мулеро», двох нікарагуанських «Джефе» мулеро» та 99 мулів на чолі з першим лейтенантом Едвардом Ф. О'Дей, що рухався по стежці Ялі-Кондега, потрапив у засідку соціалістів-сандиністів на чолі з Мігелем Анхелем Ортезом. Сандіністи відкрили вогонь з усього правого флангу потягу мулів о 13:30, тоді як деяким іншим повстанцям вдалося перекрити «шлях до передньої та задньої частини конвою». Бойовиків було щонайменше 600 чоловік, озброєних «мінімум» чотирма кулеметами та «великою кількістю» динамітних бомб. Морські піхотинці відступили до хребта ліворуч від стежки, «залишивши трьох своїх мертвих позаду». Партизани наступали на позиції американців і розрубали голови мертвих морських піхотинців своїми мачете . О 8:30 вогонь з боку сандиністів зменшився, оскільки повстанці почали відступати, хоча близько 200 з них залишилися, щоб продовжувати переслідувати морську піхоту. Деякі партизани розмовляли «незвичною англійською» і глузували з американців «нецензурною лайкою та образою» під час затишшя в боях .На світанку наступного дня, 28 лютого, сила з 88 морських піхотинців на чолі з капітаном Вільямом К. Макналті прибула на поле бою, щоб замінити людей О'Дея, і вони допомогли відігнати сандіністів, що залишилися. ��агалом у морських піхотинців було троє вбитих, двоє померли від ран і вісім несмертельно поранених (крім того, поранено чотирьох їхніх «мулерів»). Одна третина їхніх мулів була вбита, поранена або взята в полон. Втрати сандиністів за 28 лютого склали близько 10 убитих і 30 поранених.Значна частина повстанських сил в Ель-Брамадеро була набрана з прилеглих міст і сіл, і ці бойовики поверталися до своїх домівок і звичайних занять після припинення бойових дій. Загалом силам США вдалось ліквідувати 10 сандістів.

Наступна велика сутичка відбулась у травні 1928 року і отримала назву Битва при Ла-Флор.

У рамках кампанії на річці Коко капітан Корпусу морської піхоти США Роберт С. Хантер керував патрулем уздовж річки Куа. Крім капітана, було тридцять вісім морських піхотинців і гвардійців, а також капітан ВМС США Олівер Л. Янг. Чоловіки походили з гарнізонів Квілалі, Матагальпи та плантації Корінто. 13 травня, приблизно о 15:40, капітан Хантер вів своїх людей через яр, коли на них напав передовий загін повстанців, розташованих на пагорбі біля річки Бокайсіто, яка з’єднується з річкою Ель-Куа. Зрештою засідку вдалося відбити, тож морські піхотинці та гвардійці продовжили рух до пагорба, звідки вівся ворожий вогонь. Тоді сандіністи розпочали ще одну атаку, налічуючи принаймні сімдесят п’ять партизанів, і в бою капрал Вільям Р. Вільямсон був уражений кулею та вбитий. Капрал тримав у руках пістолет-кулемет Томпсона, тому капітан Хантер рушив уперед, щоб забрати його, щоб відкрити вогонь по нападникам.Після того, як Хантер взяв зброю та вогонь у відповідь, куля влучила в шию, а потім ще раз у плече. У цей момент капітан ледве міг говорити, тому написав записки та вказівки своїм людям на папері, а санітар намагався доглядати за ранами Хантера та рядового морської піхоти.Бій тривав приблизно п'ятдесят хвилин, перш ніж повстанці відступили, щоб зайняти позиції вздовж стежки, що веде на південь. У цей момент морські піхотинці та гвардійці захопили пагорб і почали укріплення позицій на випадок наступної атаки. Проте всі залишалися тихими, і того дня більше не було боїв. 14 травня другий лейтенант Ерл С. Пайпер прийняв командування і вирішив відступити, щоб евакуювати поранених. Оскільки сандіністи окупували території вздовж стежки, єдиним способом втекти був прорватися крізь ворожі лінії на південь, назад до Ла-Флора та Кілалі. Лейтенант Пайпер вислав розвідувальний патруль, і коли вони повернулися, не встановивши контакту з повстанцями, Пайпер почав відступ.

Однак морські піхотинці та гвардійці не встигли спуститися з пагорба, коли їх знову атакували. Відбувся ще один сорокап’ятихвилинний бій, під час якого поранений капітан Хантер спробував приєднатися до бою, перш ніж його поклали назад на ноші. Досвідчений вогонь із кулеметів патруля та ручних гранат, кинутих сержантом Джеральдом Р. Брауном, успішно змусив повстанців знову відступити, залишивши відкритим шлях до Ла-Флора. До 10:30 ранку літак-розвідник морської піхоти виявив поле бою, але бої вже завершилися. Пайпер прорвалася крізь ворожі лінії, не зазнавши додаткових втрат, і наступного ранку прибула на плантацію Ла Флор. Під час бою силам армії США вдалось ліквідувати 5 сандістів.

Весь 1929 рік пройшов в дрібних сутичках військ США і Національної Гвардії, проти соціалістичних бойовиків Сандіно, армія і гвардія в невеликих сутичках ліквідовували бойовиків.

Наступна значна битва відбулась 31 грудня 1930 року і отримала назву Битва при Ачуапі. Все розпочалось з засідки сандістів, коли підрозділ американських морських піхотинців із десяти чоловік на чолі з сержантом Артуром М. Палрангом потрапив у засідку сил сандиністів на чолі з Мігелем Анхелем Ортезом після того, як залишив Окоталь для ремонту телефонної лінії з Сан-Фернандо.

Вісім морських піхотинців були вбиті під час перестрілки (включаючи Палранга ), двоє тих, хто вижив, були поранені. Це була найбільша втрата американців в одній битві.У результаті битви сандіністи захопили «дві автоматичні гвинтівки Браунінга, один пістолет-кулемет Томпсона, три гвинтівки Спрінгфілд і вісім повністю споряджених мулів». Бій тривав дві з половиною години. Сандісти втратили 11 бойовиків під час сутички.

Варто зазначити, що по армії Сандіно досить сильно вдарило те що сили США і Національна Гвардія ліквідували кількох його поплічників. Наприклад генерал Мігель Анхель Ортез, який досить довго надокучав силам США був ліквідований 15 травня 1931 року, після невдалого штурму сандістами казарм армії США, Ортез був смертельно поранений. У 1929 році був знищений генерал Мануель Руано, який займав важливе місце в соціалістичній банді Сандіно.

Наступна битва відбулась 26 вересня 1932 року. І отримала назву Битва за Агуа-Карта. На початку вересня старший лейтенант Честі Пуллер виявив стежку, яка, здавалося, була маршрутом, який використовували повстанці у своїх наступах на південь. Честі Пуллер повернувся до Джінотеги та разом із артилеристським сержантом Вільямом «Залізною людиною» Лі організував сильний загін із сорока охоронців для рейду, подібного до патрулювання, проти сандістів. Оскільки і Пуллер, і Лі технічно входили до Національної гвардії, Пуллер отримав звання капітана, а Лі — першого лейтенанта. Сили національної гвардії Нікарагуа під командуванням Пуллера та Лі вийшли 20 вересня. Пройшовши відстань, патруль рушив на північний захід від берега річки Ауябаль. 26 вересня 1932 року дозор потрапив у залповий вогонь з рушниць. Засідки на переправах через річку були дуже поширеними, тому капітану Пуллеру та його охоронцям не було труднощів відбити атаку. Швидка атака змусила зловмисників помчати, бо це була лише спроба залякати патрульних. Лейтенант Вільям А. Лі, використовуючи кулемет Льюїса, стримував ворога, поки нікарагуанська охорона пробивалася схилом навпроти групи повстанців із засідки. Здобувши герб, вони змогли вести вогонь прямо в осередки повстанців.

Люди Пуллера проникли в центр сандіського табору, здавалося, убивши шістнадцять ворогів під час цього процесу. Проте було нараховано лише десятьох загиблих і щонайменше десятьох інших вдалося втекти пораненими. З охоронців двоє вбито і четверо поранено. Щоб отримати медичну допомогу своїм пораненим, Пуллер негайно відійшов назад до Джінотеги. Повертаючись до Хінотеги, патруль Пуллера двічі потрапив у засідку, але більше не зазнав втрат, натомість нікарагуанська охорона під командуванням Пуллера вбила ще вісім повстанців. Патрульні сили Пуллера повернулися до Хінотеги 30 вересня після рейду на табір повстанців. Капітан Пуллер отримав свій другий хрест Військово-морського флоту з п’яти, а пізніше став генералом Корпусу морської піхоти США. Перший лейтенант Лі, який отримав кілька поранень під час цієї операції, вижив і також отримав військово-морський хрест. Загалом під час боїв було знищено 24 сандіських бойовиків.

Військові США під час операцій проти соціалістів сандістів.

Наступна визначна сутичка відбулась 26 грудня 1932 року. І отримала назву Битва при Ель-Соусі. Це була остання велика сутичка військ США з сандістами. Сандісти вирішили зірвати, відкриття залізничної дороги, яка з'єднювала міста Леон і Ель-Саус. Поширювалися чутки, що повстанці-сандіністи планували зірвати церемонію відкриття дороги, тому 26 грудня 1932 року експедиція з восьми морських піхотинців і 64 нікарагуанських національних гвардійців на чолі з капітаном Льюїсом Б. «Честі» Пуллером була відправлена потягом до Ель-Соус, щоб забезпечити охорону території. Тим часом сили сандиністів на чолі з Хуаном Пабло Уманзором грабували комісар будівельної компанії. Коли потяг морської піхоти/національної гвардії проїжджав повз стародавні руїни, його обстріляли бойовики з обох сторін колії.

Солдати на чолі з Пуллером вийшли з поїзда з правого боку, а ті, хто слідував за старшим лейтенантом Вільямом А. Лі, вийшли з лівого боку колії. Люди Лі незабаром сховалися в канаві, а сили Пуллера «намагалися розвернути лівий фланг Уманзора». Під час перестрілки капрал Бенні М. Банн схопив автоматичну гвинтівку «Браунінг» і почав відганяти сандиністів. Через годину і десять хвилин бій завершився перемогою морської піхоти та Національної гвардії. Тридцять один труп сандиністів було знайдено після битви (і 63 живих коня було захоплено ), у порівнянні з втратами гвардії у трьох убитих і трьох поранених. Монкада взяв участь у церемонії через два дні, як і було заплановано. Він був настільки задоволений роботою американців під час бою, що підвищив Пуллера до майора, а Лі — до капітана. Таким чином Монкада став президентом Нікарагуа. Втрати соціалістичних бойовиків Сандіно склали 31 убитий.

Варто сказати, що з 1933 року, сили США почали виходити з Нікарагуа, склалась цікава ситуація. Сили США і Національної гвардії Нікарагуа, знищили велику частину сандістів, в тому числі і генералів з оточення Сандіно, але сам Сандіно і його загін переховувався в горах і лісах, знав місцевість. що ускладнювало його ліквідацію. В уряді США почали думати, як би знайти компроміс між Сандіно та урядом Нікарагуа. Також уряд США почав думати про виведення військ з території Нікарагуа. Загалом уряд Нікарагуа розпочав переговори з соціалістичними бойовиками Сандіно. Сторони почали шукати компроміс. Умовою компромісу з сторони соціалістичних бойовиків Сандіно було те щоб війська США були виведення з Нікарагуа. І от на 1933 рік, війська США покидають Нікарагуа. Також Сандіно вимагав, у влади Нікарагуа, надання йому і його людям землі, де вони б могли заснувати свої поселення так звану колонію сандістів. Тим часом США і лідер Національної Гвардії Нікарагуа Сомоса, почали розробляти план ліквідації сандістів, які досих пір залишались небезпечними соціалістичними злочинцями. Переговори з владою Нікарагуа тривали 2 місцяці і було досягнуто певних домовленостей. Загалом варто сказати що з 1927-1933 рр. було знищено 1115 сандістів. Також сандісти мали здати зброю, хоча Сандіно по домовленостях міг залишити собі зброю і близько 100 озброєнних бойовиків могли зброї не здавати. На початку 1934 року Сандіно і його найблищі генерали вирушили в столицю Нікарагуа в Манагуа, на врегулювання остаточних питань між сандістами та урядом Нікарагуа, президент Сакаса мав провести ряд фінальних переговорів з сандістами. Разом з Сандіно вирушили його найблищі поплічники Франсіско Естрада, Хуан Пабло Умансор та брат Сократес. Насправді голова національної гвардії Сомоса готував ліквідацію Сандіно і його бандитів, також в цьому були зацікавлені США бо соціалісти Сандіно непокоїли інвесторів з США. Загалом США зробили ставку на голову національної гвардії Сомосу, який мав бути для США своєю людиною в Нікарагуа. Після зустрічі Сандіно з президентом Сакасою, коли його машина з поплічниками виїхала з резиденції президента, на дорозі шлях їм перегородили гвардійці в кількості 15 чоловік. Сандіно а такоє Естрада і Умансор були заарештовані їх відвезли в військовий табір Ларейнага де всі троє соціалістичних бойовиків були страчені в тому числі і їхній ватажок Августо Сандіно. Ліквідація Сандіно і його поплічників відбулась 21 лютого 1934 року. Також сили національної гвардії ліквідували брата Сандіно, Сократеса операція по знищенню Сократеса фактично стартувала з моменту розстрілу Сандіно і його поплічників. Сам Сократес був ліквідований силами Національної Гвардії. Утекти від сил національної гвардії вдалось лише сандісту полковнику Лопесу. Після знищення Сандіно і його поплічників, національна гвардія взялась, за колишніх соціалістичних бойовиків, які воювали в армії Сандіно з 1927-1933рр. У місті Вівілі національна гвардія, оточила поселення сандістів і приступила до зачистки цих небезпечних соціалістичних елементів, в результаті чого було ліквідовано 300 колишніх бойовиків сандістів. Фактично майже за місяць колишня армія Сандіно перестала існувати, тих кого не знищили під час подій 1927-1933рр. добили у 1934 році. Хоча не всіх частина поплічників Сандіно змогли втекти, один �� них Педро Альтамірано разом з невеликою частиною сандістів, розпочав новий спротив владі Нікарагуа. Фактично ще з 1934 року Сомоса керував державою, але формально тільки в 1936 році він посів пост президента, усунувши Сакасу з поста президента. Були проведені вибори, у 1936 році, на котрих переміг Сомоса.

Якщо підбити підсумки з 1927-1934рр. Було ліквідовано 1419 сандістів в тому числі і ватажок соціалістичних бойовиків Августо Сандіно, окрім нього такж були знищені його брат Сократес, генерали Франсіско Естрада, Хуан Пабло Умансор, Мігель Ортес, Руфо Марін, Мануель Руано, полковник Мігель Коліндрес.

Анастасіо Сомоса голова національної гвардії, а згодом президент Нікарагуа з 1936-1956.

Сезар Сандіно голова соціалістичних бойовиків сандістів.

#Nicaragua

0 notes

nelligekata · 3 months

Text

НАСТУПНА ТРИДЦЯТИРІЧНА ВІЙНА.

Перша палала в Європі, як відомо, на початку ХVII століття. Ну про неї можна не особливо згадувати, бо такі трапилась дуже давно і далеко.

Другу тридцятирічну, зазвичай, так не називають, її ділять на дві світових, але Друга світова була прямим наслідком Першої, яка почалася у 1914 році, а закінчилася у 1945.

Давайте трішки згадаємо історію.

Коли солдати воюючих армій у 1914 році ішли на фронт, вони сподівалися до Різдва повернутися у свій затишний світ, до звичних справ та родин. По-перше, до Різдва не встигли, ну а по-друге, виявилося, що вертатися просто нема куди. Світ змінився.

А тепер згадайте літо 2014. Навіть коли не вдалося закінчити АТО за лічені тижні, через вторгнення рашистських регулярних військ, через зрадофілітіків та прагнення коломойськозалежних знайти мир в очах пуйла, ми все одно у страшному сні не могли уявити, що на десятому році війни будемо готуватися і до і до дванадцятого і до п'ятнадцятого.

А ще зараз ми всі вже знаємо, що повернутися з війни не вийде. Зовсім. Бо нема куди. Навіть якщо домівки вціліють, а рідні залишаться живі. Хоч так повезе далеко не всім. Просто України, яку ми знали до 14-го року більше ніколи не буде. І слава Богу, якщо чесно, але зараз я про інше, про тривалість війни.

Коли Німеччина програла Першу світову, здавалося справедливий мир настав: агресор платить репарации, з'явилося багато нових національних держав, мир дружба, жувачка та лінія Мажино.

Але насправді це породило .купу проблем.: та комплексів програвших країн: від Німеччини до Угорщини. Он придурок Орбан досі ті комплекси викашлює.

Програвша Німеччина породила Гітлера та продовжила війну до абсолютного свого знищення.

Так буде і зараз. Ми обов'язково видавимо орду з нашої землі, але на жаль, ніхто нам не дозволить її демілітарізувати та денаціфікувати по-справжньому. І рашистські недобитки через короткий час розпочнуть нове вторгнення. І ось тут головне питання: наскільки ми будемо готові до цього після чергового, дуже короткого, перемир'я? Чи буде в нас найсильніша армія континенту, щоби розчавити повністю потвору рашизму, чи черговий зермак буде волати: Омерика! Чому ми не в НАТО?!

Історія нічому не вчить, вона лише карає за невивчені уроки. Тому не сподівайтеся повернутися з війни. Вірте в Перемогу та працюйте на неї. Донатьте на "Справу Громад" і тоді перемога наступить швидше.

Олександр Дедюхін

#ukraine #war in ukraine #glory to ukraine #hero

0 notes

oksanalemberg-blog · 3 months

Text

Переклад пісні "Спят курганы темные"

Сплять кургани темні,

Вітри дують чемні.

І тумани білі знов

Стоять над рікою.

На роботу славну,

Та по справі гарні.

Вийшов у донецьку степ

Хлопець молодий.

Там на шахті вугільної,

Хлопчика помітили.

Руку дружню подали, привіли в дім свій.

І дівчата гарненьки заспівали пісеньку

Як знайшов любов свою хлопець молодий.

Дні роботи спекотні як війна у лютому

Поміняли геть життя хлопчика того.

Він знайшов красунечку, ту дівчину гарненьку,

За яку боронить мир дома він свого🇺🇦

0 notes

maks-bookman · 8 months

Text

Валерій Пузік «З любов'ю — тато»

Ця книга - це розмова батька із сином. Батько на війні, а син - ніби далеко, але завжди у серці, завжди поруч. Одна із самих пронизливих книг, яку я читав. Це не просто книга, не просто слова на папері, не просто історії з війни. Це біль, яка може вбити. Це сльози, які накочуються на очі й зжирають слова. Це шрам на самісінькому серці, якого неможливо позбавитися. Це ненависть до ворогів, яку не зупинити.

У сюжеті не має батальних сцен. Але є спогади сьогодення, минулого, мрії про майбутнє. І це все створює неповторний сюжет, нову реальність про війну та мир, про тисячі солдатів, які боронять свою країну, свої родини від ворога, від руського мира, від неволі. Сподобався формат книги. Коротенькі записи, вірші, листи. І що важливе, що в кожному слові, в кожній букві, тільки суть, тільки головне, тільки саме життя, тільки те, що залишиться у пам'яті.

Книга-емоція, болюча й водночас ніжна. Книга неймовірна. Читається важко, тому що правда, тому що смерть, тому що життя, тому що війна.

Безліч головних героїв, але всі вони мають ім'я, мають характер, мають велике серце і любов до країни. І ще мені здалося, що це книга надія. Надія на майбутнє України, на те що життя переможе смерть, на те що любов переможе темряву. Велику ціну платить Україна, непоправну. Платить людським життям. Життям найкращих своїх синів та доньок. Загиблих не повернути, але пам'ять про їхній подвиг, назавжди повинна залишитися у наших серцях. В мене ця книга стала книгою 2023 року.

А що ви можете сказати про цю книгу? Які думки, емоції виникали у вас? Пишіть у коментарях.

Ставте вподобайку. Шукайте «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

*****************************************************************

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

*****************************************************************

#хроніки_книголюба #прокниги_що_почитати #відгукнакнигу #блог_українською #українські_письменники #читаюукраїнськихавторів #блог_про_книги #ВалерійПузік #читаю_книги_щодня #український тамблер #український tumblr #українська література

0 notes

girl-with-demons-in-her-soul · 2 years

Text

Ні про що: трішки Атаки титанів, трішки європейських цінностей і багато ПТСР

Цінності про мир та справедливість, потребу залишатися людину в будь-якій ситуації, які активно пропагуються в сучасному культурному просторі, мені надзвичайно зрозумілі. Часом я навіть співчуваю «хорошим руззьким», якими є Райнер, Бертольд і Енні в «Атаці титанів» чи «хорошим німцям» в книгах Ремарка. Я співчуваю їм, відчуваю бажання підтримати та допомогти.

Раніше я йшла за цими емоціями, захоплювалася такими героями, абсолютно не задумуючись над тим, з чим насправді повинна справлятися інша сторона.

Зараз, кожного разу як мені хочеться поспівчувати таким героям чи прийняти думку, що «треба прокладати місток між сторонами та жити дружно», я згадую події, свідком яких є. Я згадую той страх, який пережила, біль, який продовжують переживати люди кожного дня. Дивлюся на збори, які організовують мої знайомі, щоб перемогти ворога, і розумію, що я не хочу будувати з ним мости.

Хай це буде ПТСР. Хай я буду уподібнюватися до них в кровожерливому бажанні помсти. Хай мені ніколи не будуть близькими умовні європейські цінності. Чому умовні? Бо вони вже забули як виглядає справжня боротьба за життя. Справжня боротьба за право нормально вчитися, існувати, не думати про майбутнє. Банально не мати можливості організувати комфортне життя, дістати з шафи скляні предмети, бо не знаєш, що буде далі. І скільки це триватиме.

Справжня боротьба за життя відбувається тут, на теренах України. Допоки в коментарях захищають нападників, ми щодня спостерігаємо за тим, як хоронять тих, хто захищається. Тих, чиїм правом на життя відверто знехтували і продовжують нехтувати, виправдовуючи всіх, хто по ту сторону барикад.

Я відчуваю, що не зможу пробачити. Не зможу жити далі так, як жила раніше. Не зможу бачити життя сірим і не зможу, як в дитинстві, казати, що війна нікому не потрібна.

Бо воно, хоч і є так, але ніколи не виправдає вчинків тих, хто руйнує людські життя. І їхні душевні муки є тільки справедливим покаранням за те, що вони вчинили, а не причиною їх виправдовувати.

Ще донедавна я засуджувала Ерена. Зараз ж банальний тест з інтернетику з назвою «Який ти персонаж» показав мені саме його і я розумію, наскільки сильно наближаюся до нього. І цього, скоріше за все, більше не змінити.

9 notes · View notes

uageek · 1 year

Text

Видавництво АССА готує до видання «Монстри з людей», завершальну книгу трилогії «Ходячий Хаос» за авторством Патріка Несса.

Тодд із Віолою опиняються поміж трьох вогнів: здається, що шансів урятуватися немає. Три армії націлилися Прентісстаун, і кожна має намір знищити дві інші. Як зупинити кровопролиття? Як не втратити надію на мир, коли у ворога суттєва кількісна перевага? Якщо війна дійсно перетворює людей на монстрів, то на які страшні рішення вона штовхне головних героїв? До історії долучається третій голос — голос, спотворений жагою помсти…

Видання очікується у серпні.

#наукова фантастика #література

0 notes

ryaska · 1 year

Photo

З правом експозиції вздовж доріг овечих стежок

Персональна подія Петра Ряски

TNR адвізор-куратрка: Марія Ланько

Петро Ряска, учасник MAXXI Fontecchio резиденційної програми. MAXXI Fontecchio резиденційна програма – це проект, реалізований у співпраці з муніципалітетом Фонтеккіо та Fondazione Imago Mundi за підтримки Міністерства культури Італії.

1 березня, 2023 року, село Фонтеккьо.

«Свавілля» художника на право на експозицію. Наративно-ефемерний, поетичний, історичний пейзаж долини річки Атерно. З правом експозиції вздовж доріг овечих стежок є діями автора у продовження його правових мистецьких акцій зокрема таких, як «Я буду говорити», «Конституція перформансу», та тем маніфесту села, історичної травми, історичного пейзажу, мистецтва в руках влади (імперій) минулого та сьогоднішнього… Зокрема на даній виставці були презентовані полотна-діяння та поезія «Конституція каменю», акція з тераси де Торре Анни-Марії, декілька відео з темою «Конституція каменю».

Створене мною мистецтво на MAXXI Фонтеккьо резиденції є результатом мого 4-х місячного дослідження в період з листопаду, 2022 року по березень, 2023 року. Мій пошук знайти правовий документ з правових аспектів людини за права людини в історії Фонтеккьо, регіону Абруццо, Італії загалом та історії мистецтв Італії. З керунком соціальної антропології мої прагнення є спробами соціально-захисного характеру через історичні образи та історичний досвід Аббруццо та Італії в цілому. Зокрема в проекті-дослідженні було враховані такі події, як Соціальна війна в Абруццо (90 р до н.е), Право в обмін на мир, Конституційна революція, Рік і один день - міське повітря робить вільним, Комунальний рух (Х-ХІІІ ст). Звертається увага на критичні питання з історії: Альянс між пам’яттю та владою; Створення владою завтрашнього дня через винайдення вчорашнього; Колективна пам'ять та те коли колективна пам'ять збігалися з пам’яттю знаті (влади).

Мої спроби дослідити працю зі збереження культурної спадщини. Хорошими є дослідження Люсі Молсбі: «Як дивитися на архітектуру: автономна дисципліна з мовою, що існує сама в собі й цитує сама себе». Тобто «залишенням архітектурних пам'яток на своєму місці дозволяє відчути контент в якому їх було створено», культурна архітектурна спадщина є свідком історії. Зокрема цінності Конвенсії Фаро одна із зустрічей котрої відбулась у селі Фонтеккьо в недавньому минулому, спонукає нас до більшого розуміння культурної спадщини, як матеріальної так і нематеріальної, наративної.

Мій художній діалог з досвідом мистецтва історії Італії, а саме свавілля художника-скульптора романської епохи. Або праця Мазаччо «Чудо з динарієм» в котрій «окремі смислові частини вільно розміщені у пейзажі». Фрески художників Учелло та Мікеланджело: «Створення Адама». Леонардо да Вінчі: закодовані тайнописи та поезія. Скульптура Борге́зький боре́ць Агасія Ефеського продовжена у скульптурі Пальмолі солдат у русі. Опора на античну культуру тілесності.

На художнє вирішення проекту дуже вплинув контекст природи, зокрема печатка подій частих землетрусів в Аббруццо регіоні та зокрема в селі Фонтеккьо.

Світлини: Єгор Анцигін

(it)

Con diritto di esposizione lungo le strade dei tratturi

Mostra personale di Petro Ryaska

TNR Advisor curator: Maria Lanko - The Naked Room Gallery

Petro Ryaska participant MAXXI Fontecchio Residence Program

MAXXI Fontecchio Residency Program è un progetto realizzato in collaborazione con il Comune di Fontecchio e la Fondazione Imago Mundi con il sostegno del Ministero dei Beni Culturali

16.30 (circa), 1 marzo 2023, borgo di Fontecchio

“Arbitrarietà” dell'artista per il diritto all’esibizione. Narrativo-effimero, poetico, storico paesaggio della valle del fiume Aterno. Con il diritto di esposizione lungo le strade del tratturo sono delle azioni dell'autore in continuazione alle sue precedenti azioni artistiche legali, in particolare i lavori come “Parlerò”, “Costituzione della performance”, e i temi del manifesto del villaggio, trauma storico, paesaggio storico, arte nelle mani delle autorità (imperi) del passato e di oggi. Questa mostra, invece, presenterà perfomance-quadri e la poesia “Constitution of Stone”, un'azione dalla Terrazza di Anna-Maria de Torre, diversi video sul tema “Constitution of Stone”.

L'opera d'arte che ho creato per la residenza del MAXXI a Fontecchio è il risultato della mia ricerca di 4 mesi, tra novembre 2022 e marzo 2023. La mia ricerca si basa sul trovare un documento legale sugli aspetti legali dei diritti umani nella storia di Fontecchio, della regione Abruzzo, l’Italia in generale. Con una specializzazione in antropologia sociale, le mie aspirazioni sono tentativi di natura socialmente protettiva attraverso l’immaginazione di immagini ed esperienze storiche dell'Abruzzo e dell'Italia nel suo insieme. In particolare, il progetto di ricerca ha tenuto conto di eventi quali la Guerra Sociale in Abruzzo (90 a.C.), Diritti in cambio della pace, Rivoluzione costituzionale, Un anno e un giorno - l'aria di città rende liberi - Movimento Comunale (X-XIII sec.). Si richiama l'attenzione sulle criticità della storia: l'alleanza tra memoria e potere; la creazione del potere di domani attraverso l'invenzione di ieri; memoria collettiva e quella in cui la memoria collettiva coincideva con la memoria della nobiltà (potere).

I miei tentativi di ricerca sul lavoro di conservazione del patrimonio culturale. La ricerca di Lucie Maulsby è buona: How to Look at Architecture: An Autonomous Discipline with a Language That Exists and Quotes Itself. Cioè, “lasciare i monumenti architettonici al loro posto permette di sentire il contesto in cui sono stati creati”, il patrimonio architettonico culturale è testimone della storia. In particolare, rispetto ai valori della Convenzione di Faro, in uno degli incontri che si sono svolti nel borgo di Fontecchio nel recente passato, ci sollecitano a una maggiore comprensione del patrimonio culturale narrativo, sia materiale che immateriale.

Il mio dialogo artistico con l'esperienza dell'arte della storia italiana, ovvero l'arbitrarietà dell'artista-scultore di epoca romanica. O l'opera di Masaccio “Pagamento del tributo” in cui “singole parti significative sono liberamente collocate nel paesaggio”. Affreschi degli artisti Uccello e Michelangelo: “Creazione di Adamo”. Leonardo da Vinci: scritti segreti in codice e poesia. La scultura del lottatore Borghese di Agasia di Efeso è continuata nella scultura di Palmoli Soldiers in Motion. Basandosi sull'antica cultura della fisicità.

La soluzione artistica del progetto è stata fortemente influenzata dal contesto naturalistico, in particolare dall'impronta dei frequenti terremoti in Abruzzo e in particolare nel paese di Fontecchio.

(eng)

With the right of exposure along the roads of sheep trails

Personal exhibition of Petro Ryaska

TNR advisor curator: Maria Lanko

Petro Ryaska participant MAXXI Fontecchio Residence Program. MAXXI Fontecchio Residency Program is a project realized in cooperation with the Municipality of Fontecchio and Fondazione Imago Mundi with the support of the Italian Ministry of Culture.

March 1, 2023, Fontecchio village.

“Arbitrariness” of the artist for the right to the exhibition. Narrative-ephemeral, poetic, historical landscape of the Aterno river valley. With the right of exposition along the roads of sheep path are the actions of the author in continuation of his legal artistic actions, in particular such as “I will speak”, “Constitution of performance”, and the themes of the manifesto of the village, historical trauma, historical landscape, art in the hands of the authorities (empires) of the past and today’s… In particular, this exhibition was present perfomance-convases and poetry “Constitution of Stone”, an action from Anna-Maria’s Terrace de Torre, several videos with the theme “Constitution of Stone”.

The artwork I created on the MAXXI Fontecchio residency is the result of my 4 months research between November 2022 and March 2023. My search is to find a legal document on the legal aspects of human for human rights in the history of Fontecchio, the Abruzzo region, Italy in general. With a major in social anthropology, my aspirations are attempts of a socially protective nature through historical images and historical experiences of Abbruzzo and Italy as a whole. In particular, the research project took into account such events as the Social War in Abruzzo (90 BC), Right in exchange for peace, Constitutional revolution, One year and one day - the city air makes free, Communal movement (X-XIII centuries ). Attention is drawn to critical issues in history: the alliance between memory and power; The creation of the power of tomorrow through the invention of yesterday; Collective memory and that when collective memory coincided with the memory of the nobility (power).

My attempts to research cultural heritage conservation work. Lucie Maulsby’s research is good: How to Look at Architecture: An Autonomous Discipline with a Language That Exists and Quotes Itself. That is, “leaving architectural monuments in their place allows you to feel the content in which they were created”, cultural architectural heritage is a witness of history. In particular, the values of the Faro Convention, one of the meetings that took place in the village of Fontecchio in the recent past, prompts us to a greater understanding of cultural heritage, both tangible and intangible, narrative.

My artistic dialogue with the experience of the art of Italian history, namely the arbitrariness of the artist-sculptor of the Romanesque era. Or Masaccio’s work “The Miracle with the Denarius” in which “individual meaningful parts are freely placed in the landscape.” Frescoes by artists Uccello and Michelangelo: “Creation of Adam”. Leonardo da Vinci: coded secret writings and poetry. The sculpture Borghese wrestler Agassius of Ephesus is continued in Palmoli’s sculpture Soldiers in Motion. Relying on the ancient culture of physicality.

The artistic solution of the project was greatly influenced by the context of nature, in particular the stamp of frequent earthquakes in the Abbruzzo region and in particular in the village of Fontecchio.

Photo credit: Yegor Antsyhin

0 notes