#ну тоді

[maarchantal]

Вийшов був розділ виявляється, тож як завжди кілька скриншотів

Ґавус: *просто намагається домовитись із драконом*

Юджин, який знає, що дракони сповнені ненависті до усіх людоподібних істот:

Поки що вони на стадії двох телепнів

Ну і безперечно хот Ґавус якому не потрібний одяг якого і так мало я вважаю

А ось і Ліберта за мить до падіння в лаву який чисто мій муд 24/7 без обідньої перерви та вихідних

Їхні взаємини наймиліші

Найкраще у цій сцені те що для прикриття голови Юджина в принципі не так багато сенсу. Виглядає так ніби Ґавус просто хотів його нагнути

Окей, це буде словберн...

[beastblade69]

таке враження ніби мене жували 50 років і виплюнули сука ну шо це за піздець, га? шо це за хуйня я не можу вже просто сука зпїьало все

[interview-with-the-vlfote]

якби я зробила тґ канал для своїх малюнків хтось хотів би приєднатись ?

[apatiya-ua]

Я ригаю від людей які пишуть пости українською і додають хеште��и "русскій тамблєр"☠️

Ну от НАЩО? Ви думаєте що без рос. аудиторії ваш пост ніхто не лайкне!?

Хто ви взагалі? Українці? Тоді чому вам потрібен цей московитський тамблер!?

Це огидно, після цього його ВЗАГАЛІ НІХТО не лайкне!

[gwenllianwales]

Грушка розбрату

Надихнувшись "Кайдашевою сім'єю", "Енеїдою" та мітом "Яблуко розбрату", я вирішила написати цей невеличкий віршований фанфік. У ньому Кайдашиха, Мотря та Мелашка діють як богині в знаменитому міті (хто яка, краще вирішуйте самі). Тільки замість яблука... Груша!

Одного разу в Семигорах, А, може, зовсім і не там, З'явився парубок моторний, Прийшов і стука по шибках.

А стукав саме Кайдашиці, Її ж родині грушку ніс Тут вийшло аж три молодиці: Почухав носа наш Паріс.

«Це подарунок найгарнішій, — Сказав він й грушу простягнув, — Хто з вас така — хай він виріша!» І тицьнув пальцем десь у віз.

У возі, прямо на соломі, Лежав старий Кайдаш. І глянувши на гостя в домі, Швиденько впав і гайнув враз.

Схопила грушу Кайдашиха, Притисла її до грудей: «Мені принесли цеє диво!»

Сказала Мотря: «Тихо-тихо Покличу зараз я людей Та не віддам отій паршивій Грушечку мою». Ой, лихо, лихо! Вчепилась Мотря у свекруху, А та у неї теж як кліщ, Пішла двором злая розруха, Розбиті глечики й піч.

Стояла, думала й Мелашка: «Чому ж то та груша й не мені? Я он яка красуня, й кашка У мене кращая в селі. До Києва візьму ту грушу, У церкві її висвячу. Зроблю я це, тому що мушу, Тому що хочу грушу цю».

Поки дві куряву здійняли, Підняли дриґом все село, Мелашка швидко грушку взяла, Й сховала, ніби не було.

Прийшли обидві: Мотря, Уже без зібраной коси В її очах — чорна безодня, Під оком — синіє слід руки.

Та й Кайдашиха, та що стара, теж Гарнішою зовсім не стала: Без ока бідна, то, авжеж, Чудово Мотря постаралась.

Сказала Мотря як уміла: «Де той проклятий молодик, Спитаю хто тут з нас красива Тягнути буду за язик!» Та озирнувшись, зрозуміла: Той парубок давно вже зник. Та й груші тут ніде нема.

«Де наша груша? — запитала, Схопившись за серце стара. — Невже її ти затоптала?! Ну стережись, свиня мала!»

Кричить Мелашка: «Що ви, мамо, Як ви таке могли подумать? Забрав ту грушку отой самий, Що смів її нам всунуть!»

«Ой, брешеш, брешеш, ти, скотино, — Вже Мотря вереск здійняла, — Не прикидайся тут дитиной, Собі ти грушу забрала!»

Тепер сварились вони разом, Як три богині в міті тім. Отут хитнула Мелашка тазом: І груша покотилась в тин.

Прийшли додому Кайдашенки, Ті два брати: Лаврін й Карпо. Не зрозуміли чому ненька Так сильно лупить невісток.

Вони, звичайно, їй теж жару Дають такого, що чорти Втекли всі з хати до корчмаря, Разом з Омельком всі пішли.

Швиденько описавши дійство, Про грушу й про хлопця, що Прийшов й скоїв тут злодійство: Найкрасивішой не знайшов.

Сказав Лаврін тоді до брата: «Карпе, дієм, прямо тут. Якщо продовжиться, то хата, Згорить й усі отут помруть».

Подумав трохи старший Карпо, Помацав вуса він свої. Сказав: «Тоді нам варто, Цю грушу посадить в землі».

Підтримав брата й молодший: «Ви тільки собі уявіть: Це скільки зекономим грошей, Якщо ця груша виростить!»

«Я хочу грушу цю негайно!» — Кричала Мотря знов і знов. «Велику дулю, на, звичайно! Вона моя, моя! Агов!» — Волала то вже Кайдашиха, Вертілась, била невісток. Поїхала давно вже стріха, Забився пес десь у куток.

***

Тим часом поряд, у селі, Підступна баба запитала Свого онука про сумні Й смішні події, що назвала: Грушкой розбрату у сім'ї.

«Усе чудово, як по маслу. Вони за грушу готові вбить. Жалію тільки... От нещасні, Вони ж бо можуть це зробить».

«Кого жалієш, ти, онуче? Мене потрібно тут жаліть! Бо на весілля, оте суче, Мене забули запросить!»

***

Здавалось б, що даремно Параска смутку навела. Брати ж встояли на своєму: Та грушка виросла, і яка!

Аж поки не вродила груша, Тоді все знову почалось. Колись тут хтось когось задушить: Через грушу... А може, через інше щось.

Читати можна також на АО3 та ФУМ

[rihu-w]

батьки вдвох докопалися за волосся під пахвами. не голила тиждень і планувала зробити це завтра, але ж "ну тоді можеш зуби не чистити, і не митися"!!!!! люблю свою родину💋💋💋

[lisa-is-chilling]

от іноді так хочеться стосунків. обійняти когось, читати комусь в голос, ходити на побачення, готувати для когось, обговорювати усе на світі.

а потім я згадую, що таке чоловіки, і не хочу мати з ними справи от взагалі. дайте мені ще років 2-3, може тоді буду готова (але це не точно).

ну а жінок я боюсь. та й легше знайти квітку папороті, ніж квір жінку в хмельницькому. я не рахуюсь.

та й для стосунків треба виходити з дому далі, ніж в магазин по пепсі. тому так.

[plupk]

Мозок: нам треба спілкуватись з людьми

Я: ну то пішли

М: нііі, ми їх боїмося

Я: емм.. і що тоді робити?

М: страждати!!

Я: аа.. можна не треба..

М: нізя)))

[meowluox]

я вважаю що в деяких випадках коли в тебе закоханий письменник чи художник чи інша творча людина — це страшно і в стосунки з ними краще не вступати.

але перед тим як хтось почне надто романтизувати artists і захоче посперечатись — я не договорила.💋

буває так що кохання потрібне творчій людині виключно як паливо для своїх творів і для вираження себе. такі люди не зацікавленні в об'єкті свого кохання насправді — замість цього вони спочатку ідеалізують його потім страждають по ньому потім пишуть про це багато віршів і прози які будуть живими від справжності почуттів. цей ефект їм і потрібен.

або ж об'єкт кохання навпаки відповідає взаємністю ну раптом. і тоді творчу людину яка зацікавлена виключно у пошуку свого натхнення не будуть хвилювати ці стосунки — можуть початись різні провокації маніпуляції інше лайно для досягнення бажаних емоцій — чим яскравіше тим краще.

а найяскравішими часто є негативні емоції.

2+2? 4.

ось і тут складаючи все виходять токсичні стосунки які навіть стосунками в мене язик не повертається назвати.

мене кохала така людина я знаю про що кажу.

любовні трикутники — це теж дуже драматична і трагічна тема для віршу чи прози да.🍬

тому досить романтизувати творчих людей і особливо їхнє кохання. багато хто з них в підсумку обере гнатись за натхненням поки ноги не зітре в кров ніж побачити перед собою справжню реальну людину і працювати над собою і над стосунками сука.

на цьому мій тед-ток завершено кидаю мікрофон і таємничо насуваю капелюх на очі зникаючи в піщаній бурі.

[something-lonely]

Ну що ж, я не писала сюди близько місяця..

Не знаю навіть з чого й почати..

Давайте з ниття 🥰😝

Знову профукала літо, але на це були причини (дуже важливі (справді важливі)

Але все ж, за ціле літо погуляла з кимось цілих три рази 😝

До речі про гуляння, після останніх двох прогулянок які були два дні підряд я впала зі сходів (приблизно тиждень назад), тому всі плани щоб нарешті спілкуватися в реалі відпали 💔

Чим же я тоді займалася цілий місяць (та й майже все літо)? Звісно що нічим 🥰

Трохи читала книги, дуже багато часу дивилася ютуб та тік ток (майже 24 години за минулий тиждень 😨), грала в ігри (нарешті 15к в бравлі 🤭) і намагалася допомагати батькам

Самим цікавим заняттям було ходити на річку, все-таки вийшло побувати на ній декілька разів

Також трохи змінила зовнішність

Відрізала волосся та пофарбувала його, ще й брови підфарбувала (в мене нарешті їх стало видно)

А ще в нас була дуже цікава історія як загубилася наша кішка яка й не губилася (якщо буде комусь цікаво, то колись напишу про це)

Таке от :))

[zlabjola]

Як я вже хочу осінь. Кляте літо. Ненавиджу усі пори року окрім осені. (Ну і трохи зими раніше, але з очевидним причин, останні кілька років я її не люблю). Восени мені спокійніше. Навіть переживання восени переносяться легше. Особливо в той ідеальний проміжок, коли можна носити легкий верхній одяг і не пітніти та не мерзнути в ньому. Це якийсь такий період, коли виходиш на плато після активних дій. От тепер ти зробила усе, що могла. Тепер просто варто плисти за течією, почекати. Пригальмувати та приготуватися до сплячки. Сплячки без змін у житті. Символічно, що і моє офіційне оформлення на роботу як раз вже осінню буде)

Якось весь час мої цілі віддаляються від мене кожен раз як я до них наближаюся. Може я просто роблю щось не так. Може я просто дурна. Маленьке iq. Від того і всі біди. Бо голова дурна. Тоді нікого звинувачувати окрім себе самої.

[not4yourmind]

Завтра в брата День Народження (і значить, що у мене через місяць((. А я таке найшов, що сам шокований... Знайшов свій старий "plan - kapkan". Документ так і називається.

В ньому квест на 19 пунктів з різними цікавими, дивними, може навіть трохи небезпечними завданнями з підказками до наступних. Кожен має логічну підв'язку, фрагмент привітання і результатом його вирішення буде сам подарунок. Шок звичайно. В мене геть це вилетіло з голови, а оце думав як краще привітати брата, бо він минулого разу зробив мені текстову загадку і згадалось. Навіть не пам'ятаю чому я його не реалізував тоді. Якась була причина, але я зберіг це все на наступний рік. Наступний рік не наступив. Іронічно. Ну й трохи шкода. Можливо візьму деякі фрагменти завдань і зроблю життя брата трохи складнішим. Зрештою, чому ні. Не пропадати ж ідеї.

[2572331]

той, про якого я буду сьогодні писати

той, про якого я буду сьогодні писати, я зустріла його рівно два роки тому. на мапп ягодин (з тих пір мапп ягодин і є для мене місцем щастя і спокою) в цілі -6 на вулиці. кажуть: люди двічі випадково не перетинаються.

я дуже сумую за цим часом, просто неймовірно. знаєте, як кажуть: на жаль, мені не буде вічно 17. ну от так мені, на жаль, не буде 16. я вірю і знаю, що це було десь вище написано, інакше - ніяк.

я б мріяла в коло переживати ті події і вічно бути просто тією дівчиною.

я б дуже хотіла зайти в ті квартири, де ставались усі ті "вперше". вперше трохи п'яніти в тих квартирах, мерзнути, смітись в дзеркала і вирячуватись у відображення.

але я це я. тоді була і залишилась така сама. завжди швидко. я з людьми завжди швидко прощалась. краще раз відірвати і забути ніж бути в стані цієї підвішеності.

єдина правдиво токсична і мразотна в мені риса - я вітаю з днем народження. його - за місяць. але я його не привітаю. на цей раз)

бо нема тих квартир. я не балакаю телефоном з подружками. я не читаю Боднара, бо збірку "ще ще ще не зупиняйся!" я перечитала до дірок. бо я не розбиваю парфуми більше. не приймаю ванни.

я ношу тільки таку саму зачіску. і все.

бережіться. лав ю.

[adeseya]

Ситуація ✨️потяг✨️

Приходжу, на моїй нижні поличці сидить бабця. Ну я нічо, мені не шкода, най сидить собі поряд. Тримає значить телефон і постійно перекладає його від одного вуха до іншого. Чути якийсь тихий голос і вона теж щось шепоче. Думаю "ого, оце вона по телефону розмовляє дивно". Щось так минає десь хвилин 10. ВОНА ПОЧИНАЄ ХРЕСТИТИСЯ. І Я ПОМІЧАЮ, ЩО В НЕЇ НА ТОМУ ТЕЛЕФОНІ ГРАЄ ВІДЕО З МОЛИТВОЮ. Так вона молиться ще хвилин 10

А тоді повертається до мене і розповідає про те, що в неї верхня поличка. Просить помінятися. Я відмовляю. Вона встає і стоїть в проході, дивиться щось. Починає ходити запитувати інших людей хто віддасть їй місце. Повертається з невдачею. Сідає назад до мене. Моя подруга лягає спати і пані говорить

- а ви може теж хочете лягти?

- та ні, я посиджу

- а може тоді я тут ляжу, а ви скраєчку посидите?

АХХАХАХАХХА Я ВИПАЛА. КАЖУ НІ, ВИБАЧТЕ

Потім врешті я вирішила лягти і вона пішла кудись. Прокидаюся, приходить вона з зарядкою і телефоном. Просить поставити його на зарядку біля мене, бо вона розрядила вже, дуже мало відсотків, а їй треба зв'язок. Вмикає в розетку і на екрані висвічується 80...

Не знаю, що вона ще викине за дорогу, але я вже всикаюся

[apatiya-ua]

Знаєте, щодо моєї маленької подружки, тоді я трохи налякалась, але зараз вдома я думаю про те, що я, можливо, зробила її щасливою й можливо їй просто не вистачає уваги, хоча це справді було дивно... Ну, але ж вона лише дитина... Хз

[benjamiina]

так багато думок, які зводяться до однієї теми, що навіть не знаю з якого боку підібратися. але мушу, бо треба розтасувати собі ж на користь.

мені майже 21, і все частіше я бачу, як мої однокласники, чи просто знайомі однолітки створюють сім'ї, народжують дітей, типу займаються потенційно дорослими речами. і тоді я дивлюсь на себе, і думаю: любонько, якщо прирівнювати твої цінності до їхніх, то виходить одна народжена дитина - дорівнює одному вагомому твору мистецтва. тобто, я б вже мала написати книжку, чи намалювати 10 тисяч картин.

але ніщо не береться нізвідки, дитина не з'являється просто так у матці, цінність мистецтва не вимірюється суто техніками. щоб щось отримати, потрібно щось вкласти, типу час, ідею, зусилля, ну чи щось інше, у випадку з народженням дитини.

я щиро захоплююсь людьми, які створюють чарівні світи. чи то кіно, чи мультик, книжка або малюнок. я захоплююсь сміливістю авторів.

у світі де вдалий цикл життя - це коли ти створив сім'ю і маєш дитину, складно мати інші погляди. складно вживатися з допіканням соціуму/рідних, типу: ти займаєшся дурнею, пора дорослішати. але я не хочу, я завжди буду чимдуж бігти від цього, і якщо хтось таки зажене мене в цю клітку, я зламаю собі шию.

я хочу займатися цією дурнею, я хочу створювати щось, що буде магічним прихистком для мрійників, для дітей, що живуть в понівечених дорослих.

щоб досягти визнання, треба померти, або бути генієм. я помру, але після цього, хочу щоб мене згадували не за ''це твоя бабуся Дара, і вона була жахливою матір'ю'', а за написаними історіями, малюнками, теплом від них.

а поки ти не відомий нікому, руками піднімаєш власні ноги для наступного кроку, доти будеш стояти між двох вогнів. страх бути висміяним, чи визнаним посмертно (не факт).

а що як не вдасться, що як я помру наодинці з своїми світами? що як усі навколо будуть з жалем дивитися на мене, як на божевільну дорослу дитину?

мені потрібне щогодинне нагадування, що я це роблю, бо щиро люблю, тоді приходиш до тями, і не підкошуєшся, тихо любонько, тобі тільки от буде 21, і ти не плануєш здаватися