wiviwx

[wiviwx]

Забігла якось в рукавичку швиденько, бо через декілька хвилин мала бути маршрутка. І як завжди. Як на зло. Переді мною жінка з десятьма пачками корму для котів. Одного й того самого корму. Ну от я й думаю, що зараз раз один пікнуть, напишуть на комп'ютері, що їх десять чи скільки там і все. Але ні. Касирка з величезною насолодою повільно пробиває кожен кормик і дивиться на мою злість, від того, що я можу пропустити єдину маршрутку в своє село. Коли вона закінчила пробивати починається головне: (читати дуже повільно)

— А ваам паакееетиикк трееебааа???

— Нііі неее трееебааа

— Кааарткууу бооонуууусннууу маааєєєтеее???

— Маааююю, сееккуунндууу.. *риється в сумці* Оссььь

— Таа тоо нее тааакааа, тоо заа номеероомм тееелеефооонууу

— Ааааа заа номеероомм тееелеефооонууу??? Тоо дііістааавааатиии тееелееефоонн??? Зааарааазз *знову риється в сумці*, *розблоковує телефон*, *шукає номер*, *диктує*

— У вааасс тааакк баагаатоо боонуусівв, всіі списуууєєємооо чии нее всііі???

— Нуу дааавааайййтеее всііі

— Оооййй ааа тууутт всііі нее моожнаа

*і ще п'ятихвилинний діалог, якщо не більше*

А ГОЛОВНЕ Я ЩОСЕКУНДИ ОЗИРАЮСЯ НА ЗУПИНКУ ЯКА СЛАВА БОГУ БІЛЯ МАГАЗИНУ, ВОНИ ЦЕ ОБОЄ БАЧИЛИ БО ДИВИЛИСЯ НА МЕНЕ, І НАВІТЬ НЕ ПРОБУВАЛИ ПОВОРУШИТИСЯ ШВИДШЕ.

До того ж, касирка після того, як та жінка пішла ще деякий час зачекала і аж тоді почала пробивати мій товар.

[wiviwx]

Раніше на таких сайтах тільки їсти варили і стригли волосся, а тепер..

[wiviwx]

В мене були величезні проблеми з прийняттям своєї зовнішності.

З самого малечку я з усіх сторін чула, що капець яка худа. Деякі старші люди на повному серйозі питали, чи мене вдома годують. Також, ніколи не забували нагадати, що у мене криві зуби. В школі через це кликали бобром. Та пізніше я вирівняла їх брекетами, зараз вони ідеальні.

Якось, коли мені було 12, я гуляла з подругою і ми фотографувалися. Вийшла неймовірно гарна фотографія в профіль з цвітом вишні і з заходом сонця на фоні, але було одне але. Ніс. Я н�� розуміла тоді, що це таке, чому у всіх він гарно виходить а у мене ні. Тоді я підійшла до дзеркала, і виявилося, що у мене є горбинка на носі. Я ніколи раніше її не бачила і мені ніхто про неї не говорив. Я буквально почала соромитися виходити на вулицю з таким носом.

Приблизно через два тижні я змогла якось себе переконати, що це окей, що це просто моя особливість. В той же день я говорила з мамою, вона довго дивилася на мене, і потім сказала: «в тебе такий ніс не гарний». Дякую. З того часу комплекси щодо носа зі мною всюди. Після цього вона ще не раз мені про це нагадувала, доки я не сказала їй, що він передався мені від неї. Більше таких розмов не було.

Тоді комплекси почали з'являтися абсолютно до всього. Я весь час прибирала в фотошопі свою родимку над губою. Потім взагалі перестала фотографуватися, про що шкодую. У мене немає власних фото з періоду від 12 до 15 років. Тільки десь на сімейних я є.

Коли поступила в університет, у мене з'явився хлопець. Я взагалі не вірила в те, що таке може статися. Я ж не гарна, хто захоче бути зі мною. Він щодня говорив мені компліменти, хвалив ті риси, які я в собі ненавиділа, писав вірші про мою красу. І допомогло? Ні. Я повірила лише в те, що я гарна для нього, але для себе я так і залишалася жахливою.

Це все тривало до одного дня. Я була не в настрої і настільки перенервувалась через свою зовнішність, що у мене стався серцевий напад, за симптомами схожий на інсульт. Я тоді дуже злякалася. Коли я звернулася до лікаря мені сказали, що це все від моїх нервів, треба уникати стресу і бла бла бла. В той момент я пообіцяла своєму хлопцю, що більше ніколи не буду комплексувати через свою зовнішність.

Обіцянку я виконую, і відчуваю справжні зміни в собі. Я навідріз заборонила собі думати про свою зовнішність щось погане. Інколи буває, що несвідомо з'являється якась думка, та я не надаю їй ніякого значення. Зазвичай про ніс. Хоча не розумію чому, адже я обожнюю носи з горбинкою, це дуже естетично на мою думку.

Раніше ще дивилася багато відео про стандарти краси і як нам їх нав'язали соцмережі. Так, воно так і є. Зрозуміти, що це лише відфотошоплена картинка не так вже і важко. Та що, якщо мої знайомі і друзі завжди виглядали як та сама відфотошоплена картинка? В реальності, а не в інсті. Це підсилювало в той момент мої комплекси.

Та думаю, це все вже в минулому. Я не хочу більше надавати цьому значення, і не хочу змінювати щось в собі шляхом операцій чи філлерів. Бо це буду вже не я, це буде хтось інший. Я є я, і я хочу бути собою.

[wiviwx]

Сьогодні мене накрило спогадами і хочу виговоритись.

В моєму житті є одна людина, яку я маю повне право ненавидіти. Через неї я з яскравої, веселої дитини, стала сірою мишкою і об'єктом цькувань в школі. Подруга моєї мами. Вчителька в моїй школі. Моя класна керівничка. Це все одна людина, і це все вона.

Мої батьки не мали з ким мене залишити і не могли відправити до школи, бо їхали на роботу дуже рано. А їхала я до школи поїздом, що було небезпечно для малої дитини. Тому вони вирішили залишати мене в своєї подруги, яка працювала вчителькою в цій школі і жила недалеко від нас. Тому перед роботою з самого раненька вони заводили мене до неї.

Це був жах. Вона мене зневажала. А коли приходив її чоловік це ще гірше було. Не важливо, чи він був п'яний, чи ні, кожного разу кричав на мене, щоб я йшла звідси і не бісила його, що мене взагалі не мало бути, для чого я прийшла і т.д. Вона лише легенько казала: «ой, та не кричи ти на неї» і самовдоволено посміхалася. Так я жила 4 роки. Зранку до неї і після уроків в неї, аж до самого вечора. З кожним разом напруга все більше наростала, бо я не смиренно мовчала, а відповідала. В неї в сім'ї прийнято, що всі її слухаються і ніхто кривого слова не скаже. А я скажу. Тицьну її носа в те, що вона не права. Її це дуже обурювало. Бо як це малявка до неї пащикує. Одного разу я навіть їй сказала, що її чоловік так рано виходить на роботу, бо вона опудало і він її боїться хахах. Це її дуже зачепило.

Та відігралась вона на мені раніше, і не вдома, а в школі. Я була веселою, товариською та комунікабельною дитиною. Як тільки-но я прийшла в перший клас я з кимось подружилася, спілкувалася, гралася. А потім в один момент я одна. Толком не пам'ятаю, як саме так різко. Як виявилося, вона наговорила про мене і мою сім'ю щось погане вчителям. А багато моїх однокласників, це діти цих вчителів. Вони розповіли все іншим батькам, а ті сказали своїм дітям не спілкуватися зі мною.

Окрім цього, вона не раз давала мені крінжові ролі на вистави в школі. Та звідти я завжди виходила блискуче. Якось, вона дала мені роль чахлика невмирущого, бо хотіла мене принизити і зачепити, що я дуже худа. Та я так круто зіграла цю роль, що багато інших вчителів мені казали про це, а в школі я стала на деякий час популярна. Мене впізнавали в коридорі і казали, що я дуже класна. Також вона записувала мене на різні конкурси по предметах, які я взагалі не знала і писала по них контрольні на двійки. Щоб принизити мене і сказати, що я дурна. Але там мені якось щастило і я мала призові місця. Та це не сильно тішило. Я одна. Мене цькують в школі. Коли кажу мамі за вибрики кєри вона каже, що я вигадую. Я втратила себе. Повністю. Абсолютно. Щодня тільки смуток, і страх, за наступний день, що мене в ньому чекає.

Я закінчила школу два роки тому, та змогла відродити втрачену себе. Я обожнюю себе такою, якою я була до цього періоду і яка я є зараз. Та навіть в цей важкий для мене час я вважаю, що трималася гідно. В цієї жінки більше немає наді мною влади, яка була в школі. Ми не часто бачимось. Та як тільки випадатиме шанс, я ще не раз скажу їй, хто вона. Буду так само лоскотати їй нерви, як і тоді.

Хтось би сказав, що це неправильно, що треба забути, відпустити. Та я не вважаю це правильним. Не будеш давати опору то далі полізуть. На жаль, в моїй сім'ї цього не розуміють. Всім все дозволяють, і нічого не кажуть, якщо переходять межі. А я скажу.

[wiviwx]

Накипіло. В мене є дуже бісячі одногрупниці. Підлизуються до викладачки з японської. Спілкуються з нею ніби то не викладачка, а їхня подруга. Я розумію, що вона лише на пару років від нас старша, але всеодно, треба мати повагу. Постійно всіх перебивають коли ті відповідають, викрикують відповіді, дуже шумлять. Коли викладачка щось питається вони все вирішують за всіх. Наприклад, якщо ми вибираємо коли провести додаткову онлайн пару вони виберуть підходящу для себе годину, а коли хтось каже, що не може на цю годину, то у відповідь: «ну один раз пропустиш, нічого страшного». При тому, якщо хоча б одній з них не виходить то це ціла трагедія. Це вже просто дуже сильно нервує. З самого початку навчання все було добре, але от була в мене чуйка. Пізніше, мені ще переказали, що вони мене обговорюють за спиною. Навіть не знала, що я така цікава особистість, про яку є що поговорити ахах. Ну але у мене були ситуації, коли я трішки ставила їх на місце. Наприклад, якось я здавала слова після пари і трішки затупила, забула слово. Тоді одна з них сказала мені: «треба було слова вчити 🙄». Ще й таким тоном зневажливим. Я нічого не сказала, просто продовжила робити те, що робила. Здала. Після мене здавала вона. Викладачка спитала її слово з діалогу (вони не зовсім обов'язкові для вивчення, але бажано знати). Вона сказала, що не знає цього слова, що його немає в уроці. Викладачка сказала, що є в кінці, там де слова з діалогу. Тоді я якраз вже зібралася йти і сказала: «треба було слова вчити» і пішла.

[wiviwx]

Короткі відео мають великий вплив на наше життя та наш мозок. Негативний вплив. Від довгого перегляду коротких відео погіршується пам'ять, концентрація та зникає радість до життя. А все тому, що ми дуже швидко перемикаємо свою увагу на іншу тему, коли ще не встигли сфокусуватися на одній. Тут ви дивилися ��ідео про котиків а наступне відео вже про космос.

Також, короткі відео це швидкий дофамін, який ми отримуємо від невеликих зусиль. Бо відкрити тік ток не є важко. Цей же дофамін ми отримуємо, коли зробимо якусь справу, наприклад, почитаємо книжку чи зробимо тренування. Та це надто енергозатратно. Мозок хоче дофамін вже і зараз, тому і обирає простіший шлях — короткі відео.

Якщо ви думаєте, що не залежні, то спробуйте глянути якесь дуже довге відео, або фільм, і прослідкуйте, чи нема у вас бажання вимкнути, або зайти в тік ток, бо дуже нудно і довго.

Тут я хочу поділитися своїм досвідом та порадами, якщо раптом хтось хоче позбутися цієї залежності. Я видалила тік ток близько року тому і абсолютно не шкодую. Я почала краще навчатися бо не залипаю там годинами і не відволікаюся, а також, почуваюся набагато краще. У мене є більше мотивації щось робити. З тік током тільки так і ніяк інакше.

З інстаграмом ситуація дещо інша. У мене є там акаунт (в тік тоці я його видалила бо більше ніколи в житті не хочу користуватися ним), та я видалила додаток зі свого телефону. Коли мені щось потрібно я скачую і заходжу. Насправді, роблю це дуже рідко, бо взагалі відвикла і мені вже не цікаво там сидіти.

І тут залишається головне — ютуб шортси. Це напевно найважче, бо ютуб не можна видалити. Та сьогодні я знайшла чудову програмку, яка блокує гортання цих відео. Ви просто не зможете на них зайти. Для мене це чудове рішення, адже я хочу жити, а не витрачати свій дорогоцінний час на якісь дурниці.

Програмка називається: «NoScroll»

[wiviwx]

Ситуація, після якої я остаточно забила на думку оточуючих:

Я зазвичай харчуюся правильно. Тобто у мене в тарілці є все необхідне і корисне. Мені от просто подобається так їсти, бо для мене це смачно і я почуваюся після такої їжі чудово. Та це не означає, що я не їм шкідливу. Я їм все і скільки хочу, та не виню себе за це. Просто стараюся, щоб корисне переважало над шкідливим. І от якось я зайшла в магазин і дуже захотіла солодкої газованої водички. Стою, обираю, і тут до мене підходить якась бабуся і каже: «фу, їдять всяку гидоту, краще би фруктів собі взяла, а не оту хімію». Я нічого їй не сказала, але для себе все чудово зрозуміла. Вона мене абсолютно не знає, вона не знає, що я харчуюся переважно правильно і оцю "гидоту" беру, щоб просто час від часу насолодитися смаком. Я не п'ю ці газованки літрами. Та їй звідки це знати? Вона стороння людина і бачила мене мабуть вперше, як і я її. І хіба її думка має мати для мене якесь значення? От прийде вона до своїх коліжанок на лавку і скаже їм: «там дівчина купляла всяку хімію, а я сказала їй фрукти їсти а не ту гидоту ха-ха-ха ото молодь пішла». І що мені з того? На мене це якось вплине? Ні. То для чого мені за це переживати? Раніше я справді дуже за таке різне переживала, щоб раптом ніхто нічого про мене не подумав. Але тепер, я просто говорю собі подумки: «та пішли вони всі нах*й» і роблю те, що маю зробити.

[wiviwx]

Фото зображують мої університетські будні, коли я була на першому курсі. Зараз теж інколи їжджу поїздом, але не так часто, бо тепер живу в місті і добираюся тролейбусом в якого одна кінцева зупинка біля мого дому а інша біля університету. Пощастило) Та всеодно люблю село набагато більше ніж місто.

[wiviwx]

[wiviwx]

В досягненні цілей треба бути, як мій кіт. Вам кажуть, що так робити не можна? Дивіться на цю людину як на кусок гівна і спокійно продовжуйте. Вам не дали зробити те, що ви хотіли? Знову гляньте на цю людину як на кусок гівна і спокійно робіть заново.

[wiviwx]

Найбільшим сенсом цього світу є любов. І ця любов не обов'язково має бути до когось. Любов може бути до самого себе. Може бути любов до мистецтва, або до вивчення, наприклад, астрономії. Любити можна метеликів, чи літній теплий вітерець, задля якого будеш жити з року в рік, щоб дочекатися літа і знову його відчути. Любов може бути різна. Нам всім потрібно щось любити, щоб жити. Ми стаємо живі, коли несемо в собі щось прекрасне, щось цінне, як мішечки з коштовностями.

[wiviwx]

Моє життя було жахливим. Та це навіть не життя було, а якесь нікчемне існування. Відсутність будь-яких емоцій, енергії, та думки про смерть кожного дня та ночі. Проте, все так різко змінилося. Це все кохання. Я ніколи не забуду той теплий вересневий день, коли вперше побачила його неймовірні зелені очі, цю чудову посмішку та відчула тепло його рук. Кожна секунда з ним дарує мені все більше відчуття надії, щастя та сили. З цією силою я вже змінила багато чого �� своєму житті. Та відчуваю, що я здатна на набагато більше, я набагато сильніша і могутніша. Думаю, з таким настроєм треба розвиватися, щоб справді могли щось змінити. Можливо, не тільки саму себе, а свою країну і світ. Та це занадто масштабні плани ахах, хоча хто знає, що буде далі. Можливо, я і справді така. Та найбільше, що я хочу це — жити. Жити разом з ним. Завжди бути поруч і бути сильною, щоб могти захистити його та себе від лихої жорстокості цього прекрасного світу.

[wiviwx]

[wiviwx]

Нарешті дочитала 1 том манґи «Томіе». Давно подобалась ця манґа, проте в інтернеті були розкидано перекладені окремі розділи, через що не могла її повністю прочитати. Пізніше вона вийшла друком і мій хлопець одразу мені її подарував. Через деякий час вийшов другий том. Тепер чекаю моменту, коли у мене буде і він.

[wiviwx]

Цього вечора я прочитала ще одну книгу, автором якої є мій дядько. У цій книзі він у віршованій формі виклав доступні історичні дані та власні припущення щодо побуту та життя білих хорватів, які у VI-X ст. (або за іншими даними VI-XIV ст.) населяли територію сучасної Галичини та частину південної Волині. Білі хорвати — це забута сторінка нашої історії, та вони є пращурами сучасних галичан. Ми знаємо багато про племена полян, деревлян та інших, які знаходилися поблизу «центру», тобто Києва. Вони і писали нашу історію, часто забуваючи про інших, трохи віддалених «молодших братів». У книзі присутня інформація про селище Стільсько, яке знаходиться поблизу Миколаєва, що на Дністрі. У цьому селищі під час проведення археологічних розкопок було знайдено городище, яке, ймовірно, було столицею білих хорватів. Також, у цій книзі згадується моє рідне містечко, було приємно побачити про нього згадку. Та це й не дивно, оскільки дядько родом звідси. Загалом, мені дуже сподобалась книга. Ну і як же не похвалити свого дядька). Він навіть залишив свій авторський підпис, спеціально для нашої сім'ї хахах. Обов'язково треба прийти на презентацію книги!

[wiviwx]

Дочитала твір, який нам дали на канікули з японської літератури.

«Записки в узголів'ї» — це твір, написаний Сей Шьонаґон (966-1017) відображає усі особливості цієї епохи. Твір досі не втратив своєї актуальності, хоча йому вже 1000 років. Прочитавши бодай декілька розділів, можна зрозуміти, який насправді прекрасний наш світ. А все тому, що авторка чудово зображує його і помічає красу навіть у найм��нших дрібницях. Світ з того часу не змінився. Місяць, сонце, гори, все таке саме, як і тоді. Просто ми вже не помічаємо цієї краси, оскільки стали короткозорі і не бачимо нічого далі екрану телефону. Та в той час телефонів не було, тому люди мали можливість більше відчувати всю красу природи. Звісно, якщо це люди високої посади, які мали на це час, а не звичайні слуги чи селяни. Авторка чудово та дуже детально описує звичаї, свята, побут та навіть одяг людей зі свого оточення. Мені дуже сподобався цей твір, адже я ніби змогла потрапити в минуле та відчути себе в цій епосі.

А якщо не так офіційно, то на мою думку від імператриці віє ✨ lesbian vibes ✨ (благаю, не показуйте це японцям)

[wiviwx]

Якби персонажі токійських месників були українцями, то їхні імена (на мою думку) звучали б так:

Майкі — Михайло

Доракен — Микола (Бо Кенчик — Колянчик хахах), або Дмитро

Такемічі — Тарасик

Хіна — Христина

Ран — Роман

Ріндо — Руслан

Санзу — Святослав, або Ярослав

Інуї — Юра

Шінічіро — Степан

Кейске — Богдан

А далі не придумала хахах