#на майданчик

[zabavaua]

Пісочниці – гармонійний розвиток та захоплююча гра

Дитячі пісочниці – невід'ємний ігровий елемент будь-якого майданчика. всі діти люблять у них поратися грати годинами. Дитяча пісочниця – не пр��сто місце для захоплюючих ігор, а й величезна користь для гармонійного розвитку малюків. Інтернет магазин товарів для дітей Забава (Київ, Україна) величезний вибір моделей різних параметрів та дизайну на будь-який смак: дерев'яні, пластикові, з навісом, у формі звірів та автомобілів, пісочниці-басейни, пісочниця малюк. Кожна модель відповідає стандартам безпеки та якості. До кожної додається схема установки. Ціна на дитячу пісочницю в українському супермаркеті Забава найоптимальніша. Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя – міста, де малюки вже радіють новому ігровому елементу та активно грають у пісочницях, придбаних у нас. 

[sportigraua]

Чорні стильні шведські стінки з кутовіми вирізами, боксерський мішок. Стильний зовнішній вигляд. Висока функціональність. Міцність конструкції.

Рекомендований тренажер людям від 12 років. Ціна враховує в себе ПДВ! При необхідності можна виконати в іншому кольорі. Також можна змінити тип монтажу - з грунту (заставні), на бетон - з лапами на анкерах.

[neposedam]

Спортивні комплекси для вулиці

Дорослі і дитячі спортмайданчики & ndash; найкраща можливість організувати цікавий, корисне дозвілля для населення міста або селища. Спеціально обладнану територію з вуличним спорткомплексом можна використовувати в будь-якому дворі житлового будинку, біля школи і навіть в безпосередній близькості від державної установи. Застосування різних спортивних снарядів і тренажерів розвиває у людини здоров'я, силу, гнучкість, витривалість, координацію рухів і т.д. Фізичні вправи також є корисною і змістовною формою відпочинку. Розрізняють декілька видів спортивних майданчиків & ndash; в залежності від того, для якого віку вони призначені.

[lisa-is-chilling]

я свято вірю в тамблер як майданчик для креативності, та читаю майже усі фанфіки тут, тому публікую сюди свій. я усвідомлюю, що це мабуть єдиний в природі фанфік по книжці "майже хороші хлопці", але подаруйте йому трішки любові, поширюйте та реагуйте, якщо вам сподобалось!

рейтинг: PG-13 (поцілунки, легка лайка), 2098 слів

— Ти думав, куди будеш вступати?

Я нервово крутив у руках ручку, бездумно витріщаючись на спинку ґеймерського крісла, яка ховала за собою згорблену над домашнім завданням спину Кіма. Я готувався до цієї розмови от вже декілька тижнів, нав’язливі думки гуділи в голові бджолиним роєм, і навіть важко викроєний час наодинці з моїм хлопцем — хлопцем! — не міг перевести мою увагу в інше русло. Кінець-кінцем, саме він був об’єктом цих думок.

Крісло коротко скрипнуло (пора б уже змастити, чи що), Кім повернувся до мене боком та з підозрою глянув на мене крізь примружені повіки:

— У Київ, я ж казав про це.

Так, ми справді говорили про це, і я вже вивчив Кімову мантру напам’ять — “От тільки заберусь звідси, і усе налагодиться”, — але справа була не у вступі, і навіть не в місті, куди він усе свідоме життя мріяв переїхати, а в тому, чи входив у ці плани та мрії я. Мені було страшно напряму задати це запитання, і не знаю яку відповідь страшніше було отримати: заперечну чи ствердну.

— Ага, — мугикнув я та повністю влігся на ліжко Кіма, втупившись поглядом у білу стелю. Я помітив тонкі тріщинки на стику панелей, які бігли через усю кімнату, та декілька дрібних плям підозрілого походження — чи то Кім бозна що у стелю запускав, чи вже почала рости пліснява, хоч жодному із цих варіантів я не здивувався би. — А в який універ подаватись будеш?

— Ще не знаю, — я помітив, як він потиснув плечима, — які там медичні є. 

— А ти інші міста не розглядав?

— Та не те щоб дуже, — крісло знову натужно скрипнуло: Кім відкинувся на спинку та витягнув свої довжелезні ноги. — Думав про Одесу чи Львів, щось таке, велике та толерантне. Ну, хоча б велике. Але чесно, для початку хоча б ЗНО здати. Якщо завалю, так і застрягну в Смілі до кінця своїх днів.

Крісло знову повернулось до мене спинкою, а я протяжно зітхнув. На відміну від Кіма, я поняття зеленого не мав, чим хочу займатись по життю. Я знав. що мені подобається футбол, що маю хист до мов та неточних наук — літератури, історії, географії. Поки Кім тяжів до хімії та біології, при тому з чітким наміром здати випускні екзамени, вступити в медичний та отримати вищу освіту, я навіть не визначився зі спеціальністю, яка мене хоча б трішки зацікавила. Я не був певен, що можу напряму пов’язати своє життя із футболом, але й умовним вчителем англійської мови теж не дуже хотілося би бути.

Я різко встав з ліжка: — Піду заварю чаю. Будеш?

— Мені кави, дякую, — відповів Кім, і я вийшов з кімнати на кухню. Поставив на плиту чайник, запалив конфорку, знайшов у шафці каву, чай та цукор, витягнув дві кружки — одна жовтогаряча з котом, інша біла, з червоними квітами. Знайомі рухи допомагали відволіктися та заспокоїти тривожні думки хоча б на п’ять секунд. Захотілось опинитись на футбольному полі, щоб легені пекло від нестачі повітря, м’язи горіли від напруги, і в полі зору лише ворота та потреба забити гол: там у мене не було часу тривожитись.

Чайник потихеньку почав подавати ознаки життя.

Батьків Кіма ще не було вдома — мабуть, пішли до нас в квартиру, залишаючи нас із Кімом вдвох. Іноді мені здавалося, що вони знали або принаймні здогадувались про наші стосунки, хоч ми їм нічого не казали. Але це треба бути повним ідіотом, щоб не помітити, як ми були разом ледь не 24 години на добу останні два місяці. Ми і раніше були близькі, проте тепер це було навіть трішки абсурдно: ми не говорили в школі, навіть не дивились один на одного, зате після закінчення навчального дня не відлипали один від одного — йшли або до мене, або до нього додому, іноді ходили гуляти чи навіть заходили у якісь кав’ярні. Кім був моїм хлопцем, проте він не перестав бути моїм найкращим другом, і це було найкраще відчуття в усьому світі.

Два місяці, трясця твоїй матері. Два місяці ми були разом. А було відчуття, ніби пройшло два тижні. Все було настільки новим, і водночас знайомим, що часом голова йшла обертом. Ось він, Кім, хлопець, якого я знаю буквально з пелюшок, з яким ми пройшли вогонь, воду та мідні труби, який був мені найближчою у світі людиною, і тепер мені не потрібно було стримуватись, аби не цілувати його. Я міг затягнути його в закуток школи та притиснути до стіни, або дочекатись коли усі підуть додому після тренувань та цілувати його у роздягальні або під душем, повалити його на ліжко вдома чи посадити на стіл (якби мама про це знала, по голівці б не погладила). Це відчувалось природнім — бути його продовженням, притулятись так близько, що не розібрати, де закінчується він, а де починаюсь я. Просто бути поруч із ним, крутитись на одній орбіті, мати єдиний центр тяжіння. Два найщасливіших місяці у моєму житті, які, я сподівався, будуть тривати усе життя.

Та я не був наївним. Я розумів, що це мої перші серйозні стосунки, і вони навряд триватимуть до кінця наших днів. У Кіма теж досвіту було не те щоби багато, проте мені здавалося, що він почувався набагато впевненіше, ніж я. У мене і дівчат до цього не те щоби було багато, не кажучи вже про хлопців. Іноді його холодність лякала та дуже тривожила, але як же він дивився на мене. Під його поглядом у мене перехоплювало подих, кров у жилах закипала і розливалась по тілу опіками. Я почувався центром його всесвіту, повітрям, яке він вдихав, ніби я був життям після довгого періоду виживання. Але усе це не означало, що він хоче бачити мене у своєму майбутньому чи будувати зі мною спільне життя.

Зі свистом закипів чайник. Я налив у кружки окропу та тільки хотів взяти їх, аби віднести в кімнату, як мені та талію лягли чужі долоні, і я здригнувся від несподіванки. Кім опустив підборіддя мені на плече та притиснувся грудьми до моєї спини.

— Тебе щось тривожить, — це було не запитання. — Щось сталось?

— Ні, нічого, — відповів я та повернувся у його руках, зустрічаючи пильний погляд темних очей. — Все добре.

— Я може і не найвідкритіша людина на землі, проте я здатен зрозуміти, що з моїм хлопцем щось коїться. — Його хлопець! Я з усіх сил стримував ідіотську посмішку. — Поговори зі мною.

— Це так тупо, — пробурмотів я собі під ніс, опустивши голову. Мені несила було дивитись на Кіма, на його щиру стурбованість та зведені докупи брови. Неймовірно гарний, навіть коли насуплений. Від одного лиш вигляду його губ голова враз порожніла, і усі конструктивні думки зміщувались південніше, перетворюючись на зовсім не конструктивні.

— А що ще нового? — я відчутно штовхнув його в плече, від чого Кім похитнувся. — Ауч. Окей, вибач. Як би тупо це не було, ти можеш сказати мені.

Попри відкритість Кіма — що само по собі було дивом, — мені було боязко довіряти йому найзаповітніші думки. Ми вже це все проходили та дійшли висновку, що не говорити між собою зовсім не допомагає нашим стосункам. Проте набагато легше було на словах, аніж справді впускати людину в саме нутро, не зважаючи як довго ти цю людину знаєш. Мені досі здавалось, що ті відносини, які нам з Кімом вдалось налагодити, були крихкими, неначе кришталь: доторкнись — і усе піде тріщинами, а то й взагалі посипеться гострими уламками. Я не хотів ризикувати, проте мене буквально на фігурально “приперли”, тому доведеться зробити стрибок віри та сподіватись на краще.

— Я просто… — я зітхнув, — я поняття не маю, чим хочу займатись. Типу, мені подобається футбол, англійська мова, навіть українська мова, але пов’язати з цим життя? Не думаю що це настільки серйозно. Але що мені тоді робити? Хто я взагалі такий?

— Вау, — Кім вражено сіпнув бровами, — екзистенційна криза накрила неочікувано. — Він стиснув мої руки в своїх долонях та потягнув у бік кухонного столу, де відсунув стілець та посадив мене на нього, поки сам присів навпочіпки, не залишивши мені жодного шансу і надалі досліджувати розмальований під дерево лінолеум. 

— Хер з тим всім, — просто сказав він, ніби від цього не залежало усе моє подальше життя. Я хотів запротестувати, проте він швидко притиснув долоню до мого рота: — Дай мені закінчити. — Його рука зісковзнула, коли я мовчки кивнув головою, та прилаштувалась у мене на коліні, зігріваючи і без того гарячу шкіру. — У тебе буде ще купа часу зрозуміти, чого ти хочеш. Моя мама каже, що в нашому віці взагалі неможливо знати, куди нас заведе життя, тому варто просто розслабитись та плисти за течією.

— Ти ж у нас такий розслаблений, — скептично відповів я йому, натякаючи на гори додаткових завдань до іспитів, якими Кім завалив себе на початку року.

— У мене є ціль та я йду до неї, — він стиснув плечима, — не мати цілі теж нормально. Ти можеш влаштуватись кудись на підробіток, підназбирати коштів, поки не зрозумієш, в якому напрямку хочеш рухатись.

Я щось мугикнув собі під ніс, не відчуваючи ніяких змін. Це все звучало правильно і логічно; нічого такого, що я вже не чув раніше від мами або тієї ж тітки Ані, але і відповіді на своє запитання я не отримав: у моїй голові, Кім все ще залишав мене у Смілі, поки сам переїжджав у Київ. Я прикусив губу в секундних роздумах — згорів сарай, гори й хата.

— Це ще не все. Як щодо… нас?

— Нас? — тупо перепитав Кім. Він кліпав широко відкритими очима, ніби совеня, що підняло хвилю злості у мене в грудях.

— Так, нас. Я знаю що ми разом не так вже й довго, але я кохаю тебе до нестями, і я не можу уявити своє життя після того, як ти поїдеш в Київ, а я залишуся тут “розбиратись у собі”, бо ти був у моєму житті завжди. Хер з тим університетом, якщо тебе поруч не буде.

Повисло напружене мовчання. Кім витріщався на мене з відкритим ротом, ніби вперше бачить, і я придушив внутрішнє бажання закотити очі або дати йому кулаком поміж тих же очей. Як на людину настільки розумну, Кім був неймовірним бараном коли мова заходила за емоції та почуття.

— О-о, — видав він після майже хвилини тиші, — я якось… не думав про це.

— Приємно знати, — я скорчив міну та хотів було ��стати, проте Кім всадив мене назад, за що потреба прикласти йому збільшилась вдвічі. — Та стій ти, гаряча голова. Я ще нічого не сказав.

— Тоді кажи, тобі ще домашку закінчувати.

— Та заради бога, — почув я його шепіт, проте не встиг нічого сказати, бо він одразу продовжив: — Я не думав про це — це правда. Але це ще не означає, що я покину тебе щойно вступлю в інше місто. Я просто… якось уявляв, що ми будемо переписуватись, зустрічатись час від часу. І, ну, — тепер він знервовано кусав губу, ніби сумнівався, чи варто казати це вголос, — я би звичайно хотів, аби ми переїхали разом.

Знову запала тиша. Я чомусь згадав за чай, який стигне у чашках на тумбочці біля плити, поки Кім біля моїх ніг незграбно переминався на місці — мабуть, втомились м’язи. Я хотів щось сказати, проте не знав, що саме. Вибач, що я такий придурок? Вибач, що сумніваюсь в тобі? Якого дідька ти не сказав мені про це? 

— А, і ще, — він випрямився в повний зріст, взяв моє обличчя в свої долоні та підняв догори. На його губах грала ледь помітна посмішка, від якої в мене на мить зупинилося серце, а очі блищали ніжністю, — я теж кохаю тебе, — і м’яко поцілував мене. Я відчув, як щоки починають рум’янитись, а дихання пришвидшуватись, проте поцілунок тривав декілька секунд, не більше ніж дотик губами, — і ось він знову дивився на мене згори до низу, пестив великими пальцями мої гарячі щоки. Клянусь богом, мені ніколи не набридне бачити його таким: лагідним та м’яким, ніби добре вим’ята глина, з якої можна ліпити все, що завгодно.

— Я знаю, — це було не вперше, коли ми кажемо один одному ці слова, і не вперше, коли я роблю один і той самий референс на “Зоряні війни”, проте Кім знову, як і вперше, коротко хрюкнув зі сміху, потягнув мене догори, і стиснув у міцних обіймах, варто було мені встати на ноги. Його вишнево-тютюновий запах звично лоскотав мені носа, я заховав обличчя в його плече та видихнув, відчуваючи миттєве полегшення. Можливо, мені варто було просто його обійняти замість того, щоб заводити цю розмову? Кім похитувався з боку вбік, заколисуючи нас, і я справді відчував, що от-от засну, проте він знову заговорив.

— Я не питав тебе, бо сам про це ще не думав. Але я хочу бути з тобою. Навіть якщо ми опинимось у різних містах, я просто так тебе не відпущу.

— Добре, — сказав я йому в плече. — Поговоримо про це детальніше?

— Пізніше, я ��біцяю, — відповів він, і бджолиний рій в моїй голові нарешті затих. — А зараз нам треба розгребти ту гору домашки, яку нам задали на завтра. У людей взагалі є поняття ліміту? Поки я сміявся, Кім взяв чашки з чаєм та кавою — ще гарячі, до речі, — та поніс в кімнату, я пішов слідом та зачинив за собою двері: не хотілось, щоб перше, що побачать батьки Кіма, коли прийдуть додому, це як я стою на колінах перед їхнім сином. Такий собі спосіб зробити камінґ-аут.

[sofilovverk]

запах запорошених килимів і шаф із пліснявою; альбом із наліпками, журнали, вид із дев'ятиповерхівки на дитячий майданчик, що сповнений щирих криків, а ми на кухні в старій кавомолці готуємо цукрову пудру. дитинство промайнуло, мов м'яч футбольним полем, і потекло воно в темряву галактик, віддаляючись дедалі далі...

куди все це поділося? ставлять собі запитання дорослі-дорослі, вкотре дивуючись швидкоплинності часу і стислості наших життів, забуваючи, що ми всі живемо на кам'яній кулі посеред космосу в оточенні таких самих кам'яних і газових тіл. але, попри це, дивовижним чином, ця куля сповнена всіляких смислів. напевно, більше ніде у Всесвіті немає стільки сенсу як тут - на Землі

[youkomorie]

Грати в баскетбол в білих шортах,та взагалі грати в чомусь світлому - погана ідея. Але я хочу пограти,а одяг можна і потім випрати). Або ні,не вийшло. Хотіла у чувака взяти м'яч пограти,але той розмовляв через навушники. Чому я просто не возьму свій м'яч і не почну тренуватися? Бо ліньки,потрібно йти додому,перевдягатися у спортивне,потім йти на майданчик..а тут,можна одразу грати,або покидати просто у кільце.

[arsenalna]

Плівка то наше все

Фоткала на одноразову фотокамеру Ilford Lifecolor, що мені її привезла здається з Болгарії прекрасна Поліна Лавренюк. Вона, до речі, тут є на останньому фото. Проявляла в Fotovramci. Дуже швидко, мило та доброзичливо. Для мене це важливо, тому що, хоча я вже рік навчаюся, досі почуваю себе край невпевнено в речах, що стосуються фотографії і відеозйомки. Хвилююся, коли щось говорю про це, а фото в рамці таке комфортне місце, як і тамблєр. Всі психи залишаються ззовні, а тут я можу вільно ділитися своїми думками.

Крім Поліна на першому фото ��ожете побачити мою гарну подругу Настю, що є режисеркою і ми багато зняли разом. Кожний проєкт пройшли за ручку) На третьому фото режисер і актор Ігор Гнесь та його дівчина. Декілька постів тому було відео зі зйомок його фільму, а це фото було зроблено після зйомки останнього кадру, де він підняв штангу 140 кг. Так втомився, що аж заснув.

На третьому та четвертому фото мій друг і викладач операторської майстерності Женя, він на тих зйомках був оператором-постановником. Як зараз пам'ятаю, це було о 10 вечора, вони зняли цей страшний кадр, а там була довга проходка, яку вони тоньчили і тоньчили. І ось вони зняли, я згадую, що в мене в кармані плівка і я так за зміну нічого і не зфотографувала. Я говорю: "давай я тебе зфоткаю типу ти крутий зняв фільм". Майже вже натискаю кніпочку, але помічаю, що забула ввімкнути спалах. Навіть говорю це вголос, вмикаю. А в решті решт, фото все одно не сталося. Чомусь спалаху не було. Все згоріло на зміні

Насправді, всі ці фото були зроблені під час зйомок, або показів фільмів. Це гріє мені душу, тому що зйомки для мене стали домом. Через війну я втратила рідне місто і довго не могла не те що знайти десь новий дім (в духовному плані), я нікому не могла про це сказати. Знімальний майданчик став для мене новим домом. І справа не тільки в зйомках, справа в людях, що горять цим, спалахують і згоряють.

[sharp-as-c]

два дні поспіль ігнорую тренерські вправи з вагою, бо страшенно болять коліна і вся область ноги навколо коліна

я гуляла сьогодні 6 годин; спочатку не хотіла їхати автобусом і спрощувати собі життя, потім вирішила глянути, що ж там за оглядовий майданчик такий, потім знову проігнорувала автобус, потім сіла не на тей пором, і тюпала до стоянки ще хвилин 40, вкотре зробивши вигляд, що автобуса не існує

6 годин наче багато, а 26 тисяч кроків - мало

ми їли холодні печені картоплю і броколі з лоточка в національному парку; бо кому треба ті бутерброди, коли є лоточок

я стала дуже велика; поправилась наче на 10% своєї початкової ваги, але візуально збільшилась вдвічі; сили волі худнути назад нема, страждаю

відмовилась від ідеї поїхати в Норвегію, бо нема грошей

[jdmfan2003]

Моє улюблене місце

Моїм улюбленим місцем є наша дача за містом там є річка, спорт майданчик та ще дуже багато цікавих місць. Ще в мене там є друзі але саме круте це наша компанія із трьох дітей з вигорілими на сонці мізками.

[traveler-from-ukraine]

Анталія. Туреччина

Частина 5: Водоспад Дюден

Ось такий водоспад можна побачити в парку Дюден в Анталії. Сам парк теж дуже гарний, з неймовірними краєвидами і екзотичними деревами і квітами.

В парку є щось схоже на амфітеатр, чи оглядовий майданчик напівкруглої форми.

Ось така бурхлива річка — Дюден, утворює водоспад. Цікаво, що перед самим водоспадом тут є рафтинг — можна перевірити себе в бурхливих водах і на порогах.

А ще, тут кожні 10-15 хвилин, прямо над водоспадом, заходять літаки на посадку.

📍Водоспад Дюден

Підтримуй ЗСУ!

https://savelife.in.ua/donate

[zabavaua]

Висока Якість Матеріалів у круглих гойдалок

Гойдалка Гніздо створені для довговічного та безтурботного використання. Ми використовуємо матеріали найвищої якості, щоб гарантувати, що ваш відпочинок буде не лише захоплюючим, а й довговічним.

Подобається і Дітям, і Дорослим

Уявіть: легкий шепіт вітру, ніжне хитання, посмішки на обличчях. Наші Гойдалки Гніздо - це місце, де веселощі стає природною частиною вашого будинку. Їм насолоджуються і ваші діти, і ви, створюючи чудові спогади.

Витримують навантаження 90-120кг

Наші гойдалки гніздо - це не тільки зручність, а й надійність. Спроектовані з урахуванням безпеки, вони легко витримують навантаження від 90 до 120 кг, забезпечуючи безпеку кожної миті веселощів.

[nepoedakievua]

Дитячі спортивні комплекси для вулиці для майданчика

Поставляємо дитячі спортивні комплекси та гімнастичні турніки в комплекті до спорткомплексам для дітей, підлітків і дорослих різної конструкції та комплектації. Вироби встановлюються на ігрових майданчиках в житлових мікрорайонах, паркових зонах, на заміських ділянках, на території шкіл, на території навчальних закладів, в розважальних закладах.  Вони комфортні та нешкідливі для здоров'я наших маленьких непосид і старших хлопців. Конструкція вуличних спорткомплексів для дітей вимагають обов'язкового бетонування в грунт. Служать длго і не вимагають особливого догляду.

[sportigraua]

Дитячий ігровий комплекс №4 DIO703.15 – це багатофункціональна ігрова конструкція, яка створена для забезпечення активного та безпечного дозвілля дітей на свіжому повітрі. Комплекс складається з кількох ігрових зон, включаючи гірку, гойдалки, різноманітні сходи та лазалки.

[neposedam]

Гірки та дитячі майданчики великий вибір в нашому магазині

Насправді дитячий ігровий майданчик прекрасний подарунок дитині за доступною вартості! Наш магазин пропонує великий вибір різноманітних варіантів. Ви можете купити гірку, дитячі майданчики прямо у нас на сайті, не виходячи з дому.

В нашому каталозі представлені різної категорії і класу ігрові майданчики, тому ви можете вибрати товар, функції і ціна якого відповідає саме вашим потребам. У нас ви знайдете дитячі гірки і комплекси , ігрові будиночки та рукоходи, пісочниці і покриття для дитячих майданчиків, ігрові доміки. Ми раді всім клієнтам з різними потребами, тому постійно поповнюємо каталог цікавими варіантами.

[ruslanbochkin]

Основні будівельні роботи

Для того, щоб певна кількість будівельних матеріалів та конструкцій стала будівлею, їх треба об’єднати між собою. Процес об’єднання деталей, конструкцій та матеріалів в єдине ціле і називається будівельно-монтажними  роботами.

Кожен з видів будівельних робіт має певну складність в залежності від конструктивних особливостей будівель. Конструкцію будівлі визначає замовник та проектна організація. Остання розраховує види, типи матеріалів та їх кількість, необхідних для зведення тієї чи іншої будівлі. Основними ресурсами у сучасному будівництві є збірний та монолітний залізобетон, залізобетонні вироби, цегла, піноблок, газоблок, тощо. Для збирання тих чи інших елементів будівель та споруд існують різноманітні методи. Так, наприклад, невід’ємною машиною для зведення тієї чи іншої споруди є кран. Крани у свою чергу розділяються на гусеничні, баштові, автомобільні. Кожен з них використовують залежно від поставлених задач, але головним їх призначенням залишається вивантаження будівельних матеріалів, подача їх на задану висоту та переміщення по території. Без підйомного крану будівництво сучасного будинку практично неможливе. Крани допомагають виконати один із основних етапів будівельних робіт – формування каркасу будинку. Стадія робіт, яка передує створенню каркасу – роботи нульового циклу, під ними розуміють облаштування фундаменту. Для втілення в життя цього задуму використовують землерийну та іншу спеціальну техніку: екскаватори, бульдозери, самоскиди.

До важливих будівельних робіт також відносяться оздоблювальні роботи: облаштування фасаду будинку та внутрішнє опорядження. Для вирішення питань з оздоблення застосовується ручна праця та відносно прості механізми. Також слід не забувати про дуже важливу складову будь-якого будівництва – монтаж інженерних мереж, процес, який включає в себе проведення водогону, газогону, водовідведення, прокладку ліній електропостачання та зв’язку.

Виконуючи роботи з прокладання інженерних мереж, задіюється людська праця, малогабаритна землерийна та підйомна техніка.

Фінальною стадією будівництва, яка підсумовує усі попередні складові, є благоустрій територій. Благоустрій включає в себе: проведення дощової каналізації, облаштування вхідних груп, пішохідних доріжок, тротуарів, спортивних та дитячих майданчиків, озеленення прибудинкових територій (висівання трави, квітів, посадка кущів та дерев). Зазвичай благоустрій передбачає використання значної кількості піску. Піском вирівнюється верхній шар грунту та готується майданчик до засипки чорноземом, укладання фігурних елементів мощення або асфальтування. Для того, щоб успішно створити гарну, рівну, чисту та сучасну прибудинкову територію, важливо вчасно замовити пісок київ, який полегшить та прискорить роботи з благоустрою території.

[thesolyanka]

Чарльзбуковщіна

Настав час поговорити про таке явище, як «чарльзбуковщіна».

З точки зору українського студенства початку 2010-х «чарльзбуковщіна» була максимально сконцентрована влітку-восени 2012 року, коли в Макдональдсі на Науковій в Харкові ще був великий літній майданчик з металевими стільцями, а дівчата почали носити ці однотонні яскраві спідниці до землі. У кожного другого вже був айфон, але закон ківалова-каліснічєнка ще нікого не турбував, бо всі були зайняті поглинанням макдональдсу та біфітера зі швепсом. До речі, написане в попередньому реченні це теж махрова "чарльзбуковщіна", з певної точки зору. Якщо спробувати спроситити значення терміну "чарльзбуковщина", то для того часу це скоріше синонім для так званої "контркультури" - як її розуміли в цій чи іншій тусовці. Але об'днувала всі ці "контрукультурні" та "псевдоконтркультурні" банди однакові, навіть шаблонні, культурні патерни. І самим доступним для сприйняття патерном були книги й вірші Чарльза Буковскі.

Чому? Бо американські контексти на нашому вітчизняному тлі в принципі не дуже зрозумілі й відчутні, в той час, як Буковскі є цінним надбанням американської культури XX століття. Для нас, в Україні, Буковскі був таким страшним чолов'ягою, якого попри це люблять жінки, бо він пише такі всякі відверті штуки та багато бухає. Корочє це круто, і підходило як шаблон для наслідування багатьом з наc, хто з головою поринув у "чарльзбуковщину". Але творчість Чарльза Буковскі це лише starter pack в справжню "чарльзбуковщину". Потім, якщо ньюфагу пощастить, він можливо дістанеться до Берроуза та його тріпів, але, коли зрозуміє, що то важко, швидко переключиться на Томпсона, бо так простіше. Зараз він читає Селінджера, та намагається вдавати ніби він відкрив сакральний сенс, який, на його подив, відкрила ще купа людей, яка також вважає себе єдиним, хто той сенс відкрили. Потім адепт "чарльбуковщіни" рухається далі, в сучасну літературу з Велшем та Еллісом. Когось кидає в більш дотепний напрям, що вже майже поза "чарльзбуковщини" - там є Гемінгвей та Ремарк. Але проблема не в письменниках та їх творах, а в цьому "контркультурному" полі, як створюють хлопці й дівчата. Тому і Гемнігвей, й Ремарк, також можуть з легкістю стати маркерами махрової "чарльзбуковщіни". В той же час "чарльзбуковщина" розтинає й шкільні травми: майже не бачив тих, хто після школи б захотів почитати Марка Йогансена, або, наприклад, "Вальдшнепи" Хвильового. Бо всі вже склали ЗНО та пролізли "на бюджет", тому можна з легким серцем діставати того свого улюбленого мандельштампа, бродскава, ахматову та звичайно "міравую класіку" дастаєвскава.

Ця "чарльбуковщина", яка починалась з літератури, так чи інакше вимагала в ньюфага також контркультурного самовираження через музику й кіно. Чим більше незнайомий широкому загалу виконавець або кінострічка - тим твій рівень "контркультурності", а значить певний маркер "елітарності", крутіший. Якщо ти слухаєшь якійсь місцевий гурт, який знайомий 5-10 людям (ну ладно, це ж ми про 5nizza, правда?), або ну хоча б сольнік Гілмора "About Face", то ти вже можешь додати себе до таємної спільности "обраних". Дивився "Liquid Sky" Слави Цукермана й все зрозумів? А може й "сєрбскій фільм" дививсь від початку до кінця? Це вже інше коло "посвячених". В якійсь момент, найбільш прогресивні адепти "чарльзбуковщини" починають намагатись творити - писати вірші російською, де кожне слово з маленької букви й завершується крапкою, в свою копію молескіна, або купують на барахолці на Благбазі фед в три ціні, та починають "фотографувати". В найкращому разі, починають щось знімати на телефон, монтувати та заливати на ютуб.

Спливає час. Одні адепти переростають та йдуть працювати на галєри, а найбільш просякнуті "чарльбуковщиною" олдфаги, перед тим як закінчити всі приватні післядипломні курси та знайти роботу, відвідують мєкку - пітєр! Звичайно, що час порозкидав всіх адептів "чарльбуковщини", які пройшли цей "культурний шок" в епоху своєї юності. Хтось, зараз захищає нас від навали кацапні під Бахмутом, а хтось - вже кілька років читає вечорами маяковського в Барсє. А хтось в складі гомобандерівських загонів намагається змити з себе пітєрський бруд через кенселінг та буллінг інших людей десь там у твіттері.

Але "чарльзбуковщіна" жива, та її реальним, концентрованим, чистим, і майже незаплямованим прикладом залишається один справжній адєсіт, який зараз переховується у Швейцарії.

Така от історія.