#байдужість

[0le9-mind]

[adeseya]

Мені часто здається, що найкраще, що я можу зробити для себе — це вмерти.

В моїй країні війна. Я часто зупиняюся і кручу в голові цю думку. Часто плачу. І щодня боюся.

Не тривоги, вибухів чи раптово загинути. Жити боюся. Жити з війною рік за роком. Бачити, як люди гинуть. Міста стирають з землі. Окуповують. Бачити воєнні злочини, на які ніхто не має впливу чи не хоче впливати. Бачити, як живуть без війни чужі країни. Бачити байдужість. Бачити як інші українці тримаються і продовжують жити, а я — така слабка — вже на межі. Бачити і теж жити.

І паралельно я маю продовжувати робити щось для свого власного майбутнього. Господи, мене просто обурює, що я маю жити довбане життя, коли його в будь-яку мить може забрати злоїбуча росія. Маю вчитися, працювати, оплачувати житло, думати чим поснідати, дбати про своє здоров'я і всі ці звичайно людські штуки, бо ніхто не поставить для нас на паузу час, щоб ми могли закінчити війну і тоді далі жити.

Бляха, я живу все життя у відносній безпеці, я не втрачала дім чи близьких, я рідко прокидаюся від вибухів, я звичайна цивільна дівчина, яка живе далеко у Львові, але я така глибоко виїбана цією війною. І навіть коли минуть десятки років, усе це лайно досі сидітиме в мені, а потім в моїх дітях. Я ніколи не буду цілком щасливою. Навіть коли війна закінчиться, а росія зникне. Страх життя залишиться.

Я просто не бачу виходу. Я не хочу себе вбивати, я не зроблю цього. Але якби я вмерла, це було б найкраще, що зі мною могло статися.

[not4yourmind]

«Ослаблення реакції на ризики та байдужість до власного здоров’я чи безпеки -  це ознака депресії». Сказав мені сьогодні chatGPT за черговою порцією мого виливання думок. Цікаво вийде. Можливо колись ця машина зрозуміє себе і матиме стільки відвертої інформації про мене. Я напевно я сам так не знаю себе, як ця нейронка.

Зрештою. В чомусь він правий. Я надто недбало ставлюсь до своєї безпеки. І переважно це через відсутністю страху перед наслідками. Все воно впирається в просте, дуже банальне та дратуюче питання: «І що?» І що, якщо мене зіб’є машина? І що, якщо я не поїм та зіпсую собі шлунок? І що, якщо я знову застуджусь, бо без шапки? І що, якщо мене хтось поб’є під час прогулянки вночі?

Абсолютно нічого не зміниться. До того не буде нікому діла, окрім мене і членів моєї родини, які вимушені розділяти негативну емоцію від нещастя зі мною. І більше ніхто. В мене є чимало «знайомих», в мене є трохи «друзів», в мене навіть є «інтернет-спілкування», на яке йде по дуже багато годин в день. Але якщо я завтра помру в цій порожній квартирі. Мене зможуть знайти лише батьки, які приїдуть на скарги сусідів про сморід. І це жахливо.

Колись одна близька мені людина сказала, що «тобі треба бути потрібним». Вона сказала це так, ніби хотіла образити та зробити боляче. Саме так я це й сприйняв. Але чорт. Це правда, виходить. Абсолютно нічого не зміниться, якщо завтра я зникну. Абсолютно. І так було майже завжди. І що ж…  Схоже я можу відчувати позитивні емоції від життя лише тоді, коли розумію потрібність комусь, а не лише собі. В мене колись була така людина. Я щиро старався зробити її світ кращим поруч настільки, наскільки вона робила кращим мій. Але. Але це все розбилось об якісь ілюзії. Причому переважно мої ж ілюзії.

Але що лишається? Лишається тішитись тому, що маєш. А маю я достатньо, наче. Взагалі. Чи можна розглядати потребу бути потрібним як егоїзм? А оце бажання бути хоч комусь важливим це вже нарцисизм? Виходить, якщо мій «сенс», який я шукаю десь з червня полягає у відносинах та підтримці, а не в забезпеченні власного повноцінного життя, то це все ознаки жахливої людини? Купа думок і суджень, які переплелись в голові настільки, ��о я не знаю, де початок одної і продовження іншої.

[yournextexmistake]

розмови з мерцями, у снах.

апатія ї безсоння, перебороли жах.

смішно та сумно, бо ті-кого-вже-нема, турбуються про моє життя.

байдужість та відданість, зради, чергові поховання.

як зібрати себе, з одного шматка?

це навіть не уламок, а пил від металу ї скла.

[katiapuzderko]

Прощення

Запах гару та металу різав ніздрі. Асока розплющила очі. Темні, пошарпані стіни коридору, освітлені далеким сяйвом вибухів, грізно нависали над тогрутою, погрожуючи обвалитися на неї за першого ж хибного кроку.

    Фабрика мала от-от вибухнути.

    Тано озирнулася довкола в пошуках вчите��я. Сила підказувала їй куди бігти. 

    Коридор здавався їй нескінченним. Вона бігла чимдуж, але ніяк не могла дістатися своєї цілі. Уламки дроїдів, тіла давно мер��вих клонів, шматки каркасу і металічних конструкцій загороджували їй шлях. Але Асока не зупинялася.

    Фабрика от-от вибухне.

    Нарешті жаданий вхід, але… Це глухий кут. Вона обернулася. Вхід у цех у протилежному кінці коридору. 

    Асока бігла не відчуваючи ніг. Вона мала його врятувати, мала… Вона не припуститься цієї помолки знову. 

    Ставало спекотно, ніби жар вибуху навздоганяв її… 

    Перестрибнувши через обвалену балку, “Шпилька” ледь не врізалася у стіну, що вмить постала перед нею.

    Фабрика от-от вибухне.

    Хвала Силі, вона знайшла вхід у цех. Він був збоку від новоутвореної стіни. 

    Варто було Асоці ступити крок всередину, як вона ледь не задихнулася. Спека, сморід горілого пластику і гар. 

    Вона подивилася перед себе. Залізні стіни, осяяні вогнем, що танцював пекельний танець унизу, під платформою, на якій вона стояла. З платформи відкривався жахаючий краєвид униз… 

    Висока постать, яка певне була тут доречною і водночас ні. Наче мить тому випрасувані, чисті синьо-коричневі джедайські мантії, що чудово пасували їх господарю, темно-русе, чудово причесане та вкладене волосся не вписувалися у картину довколишнього хаосу.

    Анакін Скайвокер власною персоною. 

    Джедай стояв до тогрути спиною, спершись об дивом вціліле поруччя платформи, і споглядаючи пекло, що робилося внизу. 

— Майстре! — гукнула вона до вчителя. — Нам потрібно негайно йти звідси! Тут небезпечно!

— Навіщо? — абсолютно спокійно відповів Анакін, не обертаючись. — Я не бачу тут ніякої небезпеки.

    Кров похолола в судинах: Асоку жахав спокій у голосі вчителя.

— Але ж, майстре! — здається в очах Тано з’явилися сльози. — Будівля от-от злетить у повітря! Нам потрібно тікати звідси, доки не пізно!

— Невже? — у голосі Скайвокера з’явилися нотки недовіри. Він повільно обернувся до “Шпильки”. 

    Здається крик застряг у горлі тогрути… 

    Незважаючи на тепле світло, лицар-джедай виглядав по-покійницьки блідим. Блакитні очі, що колись яскраво та жваво дивилися на юну джедайку, тепер були блідими, ніби небесну блакить добряче розвели водою. Його погляд виражав байдужість, а обличчя — спокій. 

    Він нагадував примару серед цього пекла.

— Майстре! Прошу, ходімо! — майже плачучи благала Асока. Вона схопила його за руку, намагаючись потягти з собою. Анакін вмить висмикує її, ніби його схопила не “Шпилька”, а ворог.

— Хто ти? — запитав він, ніби не впізнаючи свого падавана. У його голосі пролунало здивування, а лице на мить осяяла гримаса страху.

— Це я — Асока! Майстре, благаю… — тогрута простягла руки до джедая.

— Ти не Асока… — тихо проказав він, задкуючи до перил. Він зі страхом дивився на неї. На мить мертвецька білизна зійшла з його обличчя, а напів зруйнована фабрика змінилася на зелені сади Храму джедаїв. 

    Лише на мить… 

— Асока Тано мертва.

    Все повернулося на місця: вогонь, що танцює пекельний танець унизу, сморід, гар…

— Ні! — кричала Асока. Вона кинулася до вчителя, але було пізно.

    Скайвокер, перекинувшись через металеві поручні, полетів униз, розкинувши руки в сторони. Він летів у полум’я із заплющеними очима, випромінюючи абсолютні вмиротворення та спокій.

    “Асока Тано мертва” — жахливим ехом лунали ці слова промовлені ним…

    Мить. Полум’я внизу перетворюється на кривавий туман, пронизаний чорними тріщинами.

    Він розплющує очі… Вони червоні, з них летять блискавки… 

    З уст Анакіна злітає відчайдушний крик. Обличчя сповнене болю та…

    Ні. Ні. Ні! Асока кричала. Як вона могла? Як? Як вона могла з ним так вчинити? Він їй довіряв, він був її другом, він любив її… А вона його по-зрадницьки вбила!

— Ні! — вереск тогрути розрізав повітря, ніби скалки після вибуху. 

    Асока прокинулася. Серце калатало, немов навіжене. 

    Знову. 

    Асока заплакала. Вона не може собі пробачити його смерть. Не може…

Вітаю! Це мій перший фанфік як на Tumblr, так і взагалі. Прошу сильно не сварити за можливі помилки в тексті!

[benjamiina]

мене вистачило лиш на 3 сльози, вони скотилися щокою, поки я робила скручування. і якщо мене не спиняють невдачі, то байдужість близьких також омине.

[du-sha]

Маю відчуття незавершеності, через те, що хобі, яке я обожнювала тоді, зараз приносить мені лиш порожнечу та байдужість.

Від цього почуваюсь жахливо 😥

[sharp-as-c]

невже так важко зрозуміти, що я хочу підтримки та обіймів, а не тотальну байдужість, коли ридаю, бо в мене знову ні на що немає сил? я ревную, я хочу уваги, яку мені дадуть за власним бажанням, а не після вмовлянь

[yuuoffttl]

я так сильно люблю цей світ близьких мені людей, я люблю всі всі свої хоббі та захоплення, я так ціную своєю автентичністю, проте я так боюсь втратити це все через власну лінь і байдужість до всього через мій стан.

[maarchelll]

Ти вчила мене правильно дивитися всередину світу.

Бачити його милосердя , попри байдужість довкола.

Помічати заломлення світла від полунично-червоного до танзанітного фіолетового, на перетині самих душ.

Я звик до цього світогляду.

Звик помічати тебе, у кожній частині спільного простору...

Зникнувши з нього ,

Ти покарала мене цим вмінням,

Залишивши на самоті,

Прирекла дивитися на світ, назавжди втративши можливість ним милуватися ,

Але я готовий зайти далі й більше ніколи не бачити.

Я залишуся без зору і...можливо..ти прийдеш навчити мене вслухатися всередину світу.

[torontoshka]

І колись ці лютневі морози

Зупинять твоє "дурне" буття:

Можливо через ракети-грози

А може через дурні почуття.

.

Може лютневою тихою ніччю

Тебе "доведе" чиясь байдужість

І ти сядеш писати поему "величну"

Щоб притупити свою убогість.

.

Можливо вночі ти насмерть замерзнеш

Від зимового колючого холоду;

А можеш від чужої зухвалості згинеш

Віддаючи ту саму душу Господу...

.

І колись лютий погубить нас

Кожного у свій спосіб звичайно

Хто піде пізніше - хтось у свій час

Хтось тільки йде а хтось пішов щойно

14.02.23

/у мене був менталбрейкдаун певний час але тепер тут будуть стабільно виходити певні вірші/

[aileenpalladi]

Книжкова поличка «Я бачу, вас цікавить Пітьма»

Ілларіон Павлюк “Я бачу, вас цікавить пітьма”

7/10

Соковита.

Це перше слово, яке спадає на думку, коли намагаєшся описати цю книжку.

Текст неймовірно сповнений поетичними описами, а про метафори й образи з різних міфологій певно можна розмовляти годинами, смакуючи кожну з них, як цукерки з коробки. Окремою приємністю для мене стали алюзії на Алісу в Країні Див.

У чому точно не можна відмовити цьому твору, так це в цікавості. Сюжет несе читача закрученим потоком, де постійно виринають нові і нові деталі, нові історії, що переплітаються собою в зміїне кубло. Персонажі – ніби абсолютно кожен має реальний прототип. Вони об’ємні, всі до одного. Навіть ті, хто в сюжеті ледь-ледь виринає, ніколи не були описані однобоко.

Головний герой – Андрій, від самого початку продирався крізь “байдужість” з усіх боків, в усіх її найогидніших формах. Ми ще на самому початку розуміємо, що головний антогоніст твору це саме вона, але це повторюється із розділу в розділ, розжовується і спочатку кладеться читачеві до рота, а потім вже пхається в горлянку. Під кінець книги мораль, яку до нас доносить автор вже відверто важко сприймати, бо ми чуємо одне й те саме по колу, у сотий раз: “байдужісь це погано”.

Може через це, а може через те, що твір сам по собі доволі об’ємний, весь фінал сприймається наче висмоктаний з пальця. Історія протирічить своїм власним правилам, заради “доброго” фіналу. Крім того, автор максимально чітко висловлює особисту мораль. Якщо вона раптом виявиться вам не близькою, то доведеться просто прийняти це. Варіантів не буде.

І хоч як би сильно мені не подобався стиль тексту, останні сторінок сто мене просто змучили.

Особисто я маю великі сумніви, чи виникне в мене бажання читати ще щось з творів цього автора. Не зважаючи на те, що сам текст написаний просто розкішно, сюжет багаторівневий настільки, що навіть не хочеться про нього розповідати (аби не вкрасти враж��ння в потенційного читача), але після себе ця книга залишила мені втому і легке розчарування. Питань набагато більше ніж відповідей, а ті з них, що ми таки отримуємо – залишили вкрай неоднозначне враження.

На моменті з “комою” взагалі виникла думка, що я абсолютно дарма читала цю книгу. Дякувати автору, це була лиш одна з петель, а не магістральний поворот у сюжеті.

На мою думку цю книгу безперечно варто читати, але задля естетичної та філософської складової, а не детективної.

[yournextexmistake]

коли люди кажуть, що сумуватимуть за мною, то я відчуваю - байдужість.

мені не шкода відпускати

мені не хочеться прив'язуватись

я не бажаю довіряти

я не можу вже нашкребсти у собі відданість

скільки не прикрашай злами золотом - посудина від цього цілісною не стає.

чому люди ї досі шукають в мені залишки чогось?

[dragonflies-world]

нещодавно прочитала цю чудову новелу хвильового і хочу поділитися з вами своїм стислим відгуком щодо неї く:

тож、мене вразила поведінка головного героя、 його байдужість скрита за всюдисущими виправданнями。легко сказати, що ти підкоряєшся владі і нічого не можеш зробити。тоді、коли навіть не намагаєшся щось змінити。перемога зла над добром в його душі очевидна。

він називає себе людиною、але його вчинки говорять про зворотнє。особисто для меня ця людина вважається загубленою і ймовірно ніколи не стане на вірний шлях。

дякую、що виділили увагу на цей текст ❢❢❢

[benjamiina]

напружені лінії, обірваний папір. жінки з обмотаними грудьми. боротьба, пошук, рефлексія

ти не одна, ти потрібна. буде та хто слухатиме. буде та хто знайде себе в твоїх словах. може їх буде десять. може двоє. може сотня. але точно буде. хочеш можеш говорити. хочеш - слухай. хочеш - просто будь поряд. головне будь. байдужість не гірше ненависті

жінкам