#байдужість

[0le9-mind]

[yournextexmistake]

розмови з мерцями, у снах.

апатія ї безсоння, перебороли жах.

смішно та сумно, бо ті-кого-вже-нема, турбуються про моє життя.

байдужість та відданість, зради, чергові поховання.

як зібрати себе, з одного шматка?

це навіть не уламок, а пил від металу ї скла.

[benjamiina]

мене вистачило лиш на 3 сльози, вони скотилися щокою, поки я робила скручування. і якщо мене не спиняють невдачі, то байдужість близьких також омине.

[du-sha]

Маю відчуття незавершеності, через те, що хобі, яке я обожнювала тоді, зараз приносить мені лиш порожнечу та байдужість.

Від цього почуваюсь жахливо 😥

[sharp-as-c]

невже так важко зрозуміти, що я хочу підтримки та обіймів, а не тотальну байдужість, коли ридаю, бо в мене знову ні на що немає сил? я ревную, я хочу уваги, яку мені дадуть за власним бажанням, а не після вмовлянь

[rihu-w]

сталася якась істерика, дихання дивно обривалося, я не знаю що відбувалося.

моя сестра ходить по кімнаті, і для неї це все - лише гра. їй 5.5 років, вона не в змозі зрозуміти що люди плачуть через щось погане. вона не усвідомлює, що мене довела її жахлива поведінка. дитина просто ходить по кімнаті, співає і грається іграшками, іноді вигукуючи "ой, плаче, потрібно *нерозбірливі слова, мабуть ж якогось мультику*". і ця байдужість добиває ще більше, хоча вимагати від цієї істоти емпатії не дуже правильно.

[lorrttes]

я так сильно люблю цей світ близьких мені людей, я люблю всі всі свої хоббі та захоплення, я так ціную своєю автентичністю, проте я так боюсь втратити це все через власну лінь і байдужість до всього через мій стан.

[maarchelll]

Ти вчила мене правильно дивитися всередину світу.

Бачити його милосердя , попри байдужість довкола.

Помічати заломлення світла від полунично-червоного до танзанітного фіолетового, на перетині самих душ.

Я звик до цього світогляду.

Звик помічати тебе, у кожній частині спільного простору...

Зникнувши з нього ,

Ти покарала мене цим вмінням,

Залишивши на самоті,

Прирекла дивитися на світ, назавжди втративши можливість ним милуватися ,

Але я готовий зайти далі й більше ніколи не бачити.

Я залишуся без зору і...можливо..ти прийдеш навчити мене вслухатися всередину світу.

[torontoshka]

І колись ці лютневі морози

Зупинять твоє "дурне" буття:

Можливо через ракети-грози

А може через дурні почуття.

.

Може лютневою тихою ніччю

Тебе "доведе" чиясь байдужість

І ти сядеш писати поему "величну"

Щоб притупити свою убогість.

.

Можливо вночі ти насмерть замерзнеш

Від зимового колючого холоду;

А можеш від чужої зухвалості згинеш

Віддаючи ту саму душу Господу...

.

І колись лютий погубить нас

Кожного у свій спосіб звичайно

Хто піде пізніше - хтось у свій час

Хтось тільки йде а хтось пішов щойно

14.02.23

/у мене був менталбрейкдаун певний час але тепер тут будуть стабільно виходити певні вірші/

[aileenpalladi]

Книжкова поличка «Я бачу, вас цікавить Пітьма»

Ілларіон Павлюк “Я бачу, вас цікавить пітьма”

7/10

Соковит��.

Це перше слово, яке спадає на думку, коли намагаєшся описати цю книжку.

Текст неймовірно сповнений поетичними описами, а про метафори й образи з різних міфологій певно можна розмовляти годинами, смакуючи кожну з них, як цукерки з коробки. Окремою приємністю для мене стали алюзії на Алісу в Країні Див.

У чому точно не можна відмовити цьому твору, так це в цікавості. Сюжет несе читача закрученим потоком, де постійно виринають нові і нові деталі, нові історії, що переплітаються собою в зміїне кубло. Персонажі – ніби абсолютно кожен має реальний прототип. Вони об’ємні, всі до одного. Навіть ті, хто в сюжеті ледь-ледь виринає, ніколи не були описані однобоко.

Головний герой – Андрій, від самого початку продирався крізь “байдужість” з усіх боків, в усіх її найогидніших формах. Ми ще на самому початку розуміємо, що головний антогоніст твору це саме вона, але це повторюється із розділу в розділ, розжовується і спочатку кладеться читачеві до рота, а потім вже пхається в горлянку. Під кінець книги мораль, яку до нас доносить автор вже відверто важко сприймати, бо ми чуємо одне й те саме по колу, у сотий раз: “байдужісь це погано”.

Може через це, а може через те, що твір сам по собі доволі об’ємний, весь фінал сприймається наче висмоктаний з пальця. Історія протирічить своїм власним правилам, заради “доброго” фіналу. Крім того, автор максимально чітко висловлює особисту мораль. Якщо вона раптом виявиться вам не близькою, то доведеться просто прийняти це. Варіантів не буде.

І хоч як би сильно мені не подобався стиль тексту, останні сторінок сто мене просто змучили.

Особисто я маю великі сумніви, чи виникне в мене бажання читати ще щось з творів цього автора. Не зважаючи на те, що сам текст написаний просто розкішно, сюжет багаторівневий настільки, що навіть не хочеться про нього розповідати (аби не вкрасти враження в потен��ійного читача), але після себе ця книга залишила мені втому і легке розчарування. Питань набагато більше ніж відповідей, а ті з них, що ми таки отримуємо – залишили вкрай неоднозначне враження.

На моменті з “комою” взагалі виникла думка, що я абсолютно дарма читала цю книгу. Дякувати автору, це була лиш одна з петель, а не магістральний поворот у сюжеті.

На мою думку цю книгу безперечно варто читати, але задля естетичної та філософської складової, а не детективної.

[ruushinynerve]

Не знаю, що я маю зробити. Не знаю, я відчуваю байдужість чи просто не хочу приймати те, що це мене реально ранить. Я просто намагаюся не думати про те, що це значить. Про смерть, як він загинув, що цієї людини більше нема, що життя забрали, що йому було боляче і страшно.

Не знаю, чи маю я поїхати до мати. Я не хочу. Взагалі не хочу якось реагувати, але не знаю, чи це нормально. Можливо з мого боку це було б добре. А може я просто думаю про те як будуть думати про мене. Не знаю, погано що я не хочу ні з ким говорити про це, чи нормально. Чи нормально, що я вдам наче нічого не сталося. І може насправді нічого і не сталося, а я просто драматизую чи роблю з цього велике діло? Адже я вже давно з ним не спілкувалася і він не цікавився мною. Загалом зі мною все окей, але якщо я починаю багато думати про це, то починаю плакати. Ще не можу викинути з голови що тепер ця людина - труп, в крові, спотворений і весь цей час був живою людиною, яка пережила багато лайна в житті, і я теж була частиною його життя. Чи плювати він хотів на мене весь цей час, чи думав хоч щось? Я не знаю. Чи буде погано, що я перестану думати про нього і продовжу жити наче нічого не сталося?

Не можу не думати, що я не можу змарнувати своє життя на якісь страждання, невпевненності і вагання, коли за те, щоб я далі жила, було віддане життя людини, яку я знала, яка мене виростила і колись казала, що любить, навіть вдавав з себе мого кровного батька, поки його виродкова мати з їдкою посмішкою не плюнула мені в лице правду.

[yournextexmistake]

коли люди кажуть, що сумуватимуть за мною, то я відчуваю - байдужість.

мені не шкода відпускати

мені не хочеться прив'язуватись

я не бажаю довіряти

я не можу вже нашкребсти у собі відданість

скільки не прикрашай злами золотом - посудина від цього цілісною не стає.

чому люди ї досі шукають в мені залишки чогось?

[benjamiina]

напружені лінії, обірваний папір. жінки з обмотаними грудьми. боротьба, пошук, рефлексія

ти не одна, ти потрібна. буде та хто слухатиме. буде та хто знайде себе в твоїх словах. може їх буде десять. може двоє. може сотня. але точно буде. хочеш можеш говорити. хочеш - слухай. хочеш - просто будь поряд. головне будь. байдужість не гірше ненависті

жінкам

[lisa-is-chilling]

на нетфліксі нашовхнулася на трейлер документалки роберта дауні-молодшого про його батька-режисера. так, того самого, якого я кляла ще декілька тижнів тому. це побудило в мені деякі думки, на основі яких я написала есей. тема болюча і актуальна для багатьох, як мені здається, але це був спосіб відфільтрувати власні почуття та зрозуміти себе. чи допомогло? та не дуже. зате настругала потенційного контенту на ютубчик. прошу вас прочитати та поділитися власними думками.

ЗАХІДНІ СЕЛЕБРІТІЗ: ВОРОГИ ЧИ КОРИСНІ ІДІОТИ? 

Після повномасштабного вторгнення світ розділився на ворогів та друзів. Для когось це відбулось раніше, для мене та багатьох інших — двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року або в межах місяця після цього. У когось зсуву свідомости взагалі не сталося, і Моргенштерн як був, так і залишився для них дисидентом та голосом російської молоді. Ми як соціум, як жертва агресії зіткнулися з глобальним поклонінням російській культурі та національности. Жодна війна, спричинена росією до того, ні спонукала громадян країн Європи та Америки подивитися на неї під іншим кутом. Всі її толерували, або підтримували, або закривали очі на її злочини. Лише зараз усі пожинають плоди власної індиферентности — а хтось так і залишився при своєму. 

З найпершого дня ми кричали про допомогу, і це я маю на увазі дві тисячі чотирнадцятий рік. Проте навіть анексія Криму та частин Луганської та Донецької областей не стали достатньо в��гомою причиною для ізоляції росії. Лише вісім років по тому після численних жертв та руйнувань ми домоглися реакції цивілізованого світу. На державному рівні росію визнають державою-спонсором тероризму. На особистому рівні люди допомагають українцям, чим можуть. Кожен із найменшою долею співчуття та розуміння докладається до перемоги. Нас нарешті почули, про нас нарешті говорять.

Але як щодо селебрітіз? Того привілейованого класу західного суспільства, у яких є достатньо грошей, щоб не хвилюватися про крах світової економіки? Як щодо їх мовчання?

Двадцять четверте лютого я провела у спробах осягнути той факт, що почалась повномасштабна війна. Двадцять п’ятого я відрила Інстаграм та гарячково почала перевіряти акаунти селебрітіз, за якими я слідкую, на наявність постів чи сторіз на підтримку України. Спойлер: від деяких я нічого так і не дочекалася.

І знаєте що? Це нормально, допоки я не бачу там постів на підтримку росії.

Мовчання людей з індустрії, частиною якої я завжди хотіла бути, стало добрячим тригером. Я питала себе: чому деякі знаходять у собі ресурс приймати українців у власному домі (Бенедикт Кембербетч), хтось не мовив ні слова з початку повномасштабного вторгнення (Том Голланд), а хтось, прости господи, без задньої думки носить одяг з написом “Россия” (Роберт Дауні-молодший). Найіронічніше те, що ми сходимось посередині — мовчання. Бенедикт та інші люди більше не кричать про необхідність підтримки Україні, Том продовжує зніматися у фільмах та зрідка з’являтися у соціальних мережах з постом про власний благодійний фонд, Роберт закинув шкарпетки у ящик та пішов проводити час зі своєю сім’єю.

Мовчання — це середній показник почуттів у світі. Під мовчанням може ховатися як байдужість, так і тиха підтримка нашого ворога. Проте мовчання — це перше, що ми бачимо. 

Поглянемо на ситуацію з точки зору українців. Ми стали жертвами геноциду, на нас летять ракети, нас вбивають, ґвалтують та катують на щоденній основі. Ми втрачаємо близьких та незнайомців, людей яких ми любимо та яких ненавидимо, ми прощаємось з дітьми та дорослими. Ми сидимо без світла, води й тепла, в окупації або закордоном у пошуках притулку. Очікувати підтримки у людей з великими ресурсами та авдиторією — більш ніж природно. Ми знову кричимо про поміч, адресно чи ні. Акавнти у “підписках” наших соціальних мереж стають можливістю, яку можна використати. Ми стукаємо у кожне вікно, у кожні двері, які тільки трапляються у нас на шляху. Будь-який профіль з “галочкою” стає ціллю номер один. Але ми забуваємо про те, що червоними доріжками також ходять люди. Такі самі, як ми з вами. Нагадаю: дехто з нас досі вважає прийнятним слухати Моргенштерна.

А тепер поглянемо на ситуацію у світі перед тим як звузити область дослідження. росія виконала неймовірну роботу з переконання світу у тому, що вони класні. Я не можу пояснити чому — я не експертка, і пишу цей есей з висоти власного розуміння стану речей — проте з якоїсь причини їм вдалось зробити так, що крадена у імперських колоній російська культура стала “вєлікой”, російський народ — “дабрєйшими людьмі на зємлє”, а її війни — невеличкою незручністю у всесвітній перспективі. Ми, як об’єкт агресії та насилля, бачимо їх наскрізь. Зараз. 

Ще рік тому я дивилася деяких російських блогерів та писала фанфіки та “Кніґу Фанфіков”. Нагадаю: хтось досі слухає Моргенштерна. За усіма нами є грішок, бо ми зростали у зросійщеному середовищі. Ще рік тому я не вірила, що путін справді нападе. Що вісім років війни десь на сході, яка почалась ще коли мені було десять, виллється у повномасштабне вторгнення та трагедію національного рівня. Мій шлях до українськості — це процес, який не відбувся за одну ніч з двадцять четвертого на двадцять п’яте, а взяв початок задовго до цього. Двадцять четверте лютого — це просто точка неповернення, після якої я зреклася будь-яких зв’язків з росією, включно з родиною по батьковій лінії. Я не свята, і ніколи не була такою, тож чи маю я право засуджувати людей, які так само не обізнані, якою була колись я?

Реакція суспільства на мовчання або ж двозначні вчинки деяких селебрітіз (знову привіт Дауні-молодшому, а також girl in red, BLACKPINK і багатьом іншим, перелік яких займе три сторінки) була різною — хтось, як я, відмовився від їх творчости та намагався не звертати ��вагу на їх існування, хтось не звернув уваги, хтось знайшов цьому пояснення. Проте переді мною постало питання: чи одяг з написом “Россия” чи “USSR” є позицією, і як рекламування палетки тіней з назвою “Рашн смокі” є свідомим вибором на користь терористичної держави? 

Річ у тім, що селебрітіз — це купка незнайомців, яку, так вже вийшло, ми побачили по телебаченню або в інтернеті. Ми не можемо стверджува��и, що знаємо їх позицією, поки вона не проговорена словами через рот. Я бачу промиті мізки західняків, які плюються російською пропагандою, і розпізнаю корисних ідіотів. Я бачу — і чую — Imagine Dragons, Ендрю Ґарфілда, Флоренс П’ю, і розпізнаю людей співчутливих і широких душею. Я бачу Тейлор Свіфт, BTS, Роберта Дауні-молодшого і розпізнаю… людей, у яких є або ж немає позиції. Я нічого про них не знаю і не можу відповідати за їх думки та вчинки. Вони самі несуть за них відповідальність, я є лиш стороннім спостережником.

Ми усім інтернетом кляли “вибірковий активізм”, коли селебрітіз могли говорити на одну тему, та водночас абсолютно замовчувати існування іншої. Я помітила, що деякі люди, які не висловили підтримку Україні, клепають пости про іранські протести. Знову ж таки, ніхто окрім господа бога не знає, про що вони думають, та що спонукає їх обрати саме цю тему для висвітлення. Працює людський фактор. Когось зачіпає, когось ні. Хтось бачить темну шкіру та засукує рукави, бо боїться кенселінгу, а хтось звертає увагу на трагедію, з якою зіткнулися ці люди. Хтось свою допомогу не афішує, хтось робить це лише заради публічности. Ми не можемо знати напевне, що та як працює у кожному конкретному випадку. 

Мимоволі ми самі створили власний “вибірковий активізм” — вибіркову любов. У той час як ми можемо толерувати мовчання одної відомої людини, ми критикуємо саме існування іншої. Я помітила це за собою, проте не можу встановити ніяких логічних зв’язків. Маю підозру, що це стосується того, наскільки сильно ми були прив’язані до цієї людини чи до того, чим вона займається. Чим сильніший зв’язок — тим агресивніша реакція. Тим більший захист. У кожного власні виявлення емоцій, кожен реагує на одні й ті самі події по іншому, тож іноді неможливо сказати, чи то селебріті оступилась, чи то нам натиснули на болюче. Створюючи собі героїв та кумирів, ми повинні бути готові до розчарування, бо ніхто не мусить відповідати твоїм очікуванням.

У цьому світі ніхто нікому нічого не винен. Це гірка правда, яку нам варто засвоїти якомога швидше. Рано чи пізно навіть у найемпатичніших людей закінчуються ресурси для допомоги. Ми усі все одно зустрічаємось посередині — на мовчанні. Мовчання підступне, воно ховає під собою що завгодно, проте воно також є найкращим вибором, якщо тобі немає чого сказати. Західні селебрітіз — третя сторона, якої не стосується війна, принаймні, вони так думають. Вони можуть собі дозволити жити у світі без війни, холоду та голоду, і хто може звинувачувати когось за такий вибір? 

Цей есей не закликає до осуду чи виправдання. Він не є ні тим, ні іншим. Це роздуми на тему, продукт особистісного розвитку та десятків уроків, які довелось засвоїти за час повномасштабної війни. І висновків як таких тут не буде. Кожен сам в праві вирішувати, як відноситись до людей, які мовчать або ж повсякчас втинають якусь дурницю. Що стосується мене, я все ще вчуся приймати той факт, що світ — дуже дивне місце, і життя у ньому потребує деяких навичок. Я вчусь пробачати, собі та іншим, і відпускати ситуації, які раніше були неприємними. Ми ростемо, і кожного нового дня ми відрізняємось від себе вчорашніх. Тож потрібно рефлексувати, у першу чергу заради себе. Не завжди нам потрібні відповіді ззовні — деякі можна знайти всередині.Західні селебрітіз живуть своє життя, так само як й інші звичайні люди, тоді як війна стала нашим життям. Ми не можемо зрозуміти одне одного, звідки виникають конфлікти та образи. Ми самі відповідаємо за те, який меседж несемо у світ, і умовний американець Кріс Еванс не зможе допомогти, бо він є американець. Він живе поза українським контекстом, і деякі речі ніколи не зможе осягнути. Та й по правді кажучи, краще відомих людей про війну говорять лише українці. Бо ми знаємо та розуміємо, що відбувається, тоді як там, за сотні кілометрів, у людей найактуальніша проблема це адаптація після локдауну, про який ми уже й думати забули. Бо це є наша реальність, у якій ніколи усе людство не існувало в одній площині. Ми переживаємо кардинально різні досвіди, тож знову ставлю те саме питання: чи можемо ми звинувачувати людей у тому, що вони нас не розуміють? Не наша робота їх навчати, але якщо не будемо вчити ми, то буде росія. Так було, є та буде ще довго. І ми цьому свідки.

[nemui-karrasu]

Зазвичай я не слухаю пісні українською, але бувають й винятки...)

[rihu-w]

час від часу дуже хочеться щоб всі почуття та емоції зникли, а на заміну прийшли приємна порожнеча, спокій, відстороненість, байдужість. в один момент так і стається - все затихає: сум, злість, розчарування. от тільки разом з негативом ідуть і щастя, мотивація, бажання насолоджуватися дрібницями. а та бажана порожнеча відчувається фізично - вона тисне зсередини, душить і заважає нормально функціонувати. все раптом відчувається непотрібним - і хороше, і погане.