#100личиноднієїособистості

[newermindiary]

Наймачі потрапляють в Пекло

(У парку під горобиною, і правда, на лавці була людина. Хлопчик років чотирнадцяти підійшов і запитав, чи може він присісти. Літня пані підняла на нього здивований погляд, але нічого не відповіла. Хлопчик тремтячими руками витягнув книгу з сумки і передав незнайомці. )

- Я повертаю вашу книгу. (Жінка відкрила її і витягла ігрову приставку і фотографію. Вона вірила, що перша річ дійсно найцінніша для хлопчиська. Тільки тому він був ще живий.)

- Чому ти не вбив його сам, а прийшов до мене?

- Тому що я не зможу.

- Брехня. Ти просто боїшся взяти на себе відповідальність.

Знаєш, чому наймані вбивці залишаються у виграші? Тому що вони всього-лише засіб, за допомогою якого хтось інший вбиває людину. Їх совість чиста, в той час, як вся вина залишається на замовнику. Ти готовий нести відповідальність за смерть цієї людини? Ти хочеш його смерті?

- Так!

-А Усвідомлюєш ти, що я маю на увазі під словом «відповідальність»?

- Я сяду у в'язницю. - Це був очікувано по-дитячому наївний відповідь. Шкода, що так думають багато хто, навіть не будучи дітьми.

- Ти знаєш хто такий Бог?

- Знаю.

- Тоді, ти повинен знати, куди потрапляють грішники.

-Я В це не вірю.

- Забавно, що я теж. Однак, Пекло - це не те місце, про яке ти подумав. А то, куди ти потрапиш, як тільки я вб'ю його. Нічого не закінчиться з його смертю. Він піде, а ти залишишся.

Так ти хочеш, аби я вбила його?

- Не знаю. Я не знаю. Що я повинен робити?

- Мені все одно. Можеш пережити це чи ні. Але не повертайся до мене, поки не дізнаєшся, чого хочеш.

***

Після п'ятнадцяти років, він повернувся.

- Я не хотів його тоді вбивати.

- Я знаю.

(Постріл.)

***

07.11.2014

написано в час відвідування першого літературного гуртка у час, якщо його аналізувати, найконструктивніший для мого письменницького розвитку. здається, це мала бути п’єса. хоча мен іпояснили, чому воно єю не є.

мені було 16, це був гурток у КПДЮ, “основи редагування” і по-суті, нас вчили не писати, а редагувати. це не завжди було розважально, але стільки, скільки я вивчила там, я не вивчила, певно, ніде. саме ці знання великою мірою я застосовувала у подальшому. 

мене там вчили української мови. там мені вдалося її зрозуміти. її збагнути. усвідомити. нфякої “солов’їної”, ніякої “пісенної”, нічого банального. там я навчилася думати про мову як спосіб самовираження, а не щось, що має мене обмежувати. моя мова може і має бути такою, як мені потрібно чи хочеться.

там мені вдалося познайомитися з людиною - моєю викладачкою - яка готова була намагатися зрозуміти мене і побачити глибину у моєму особистому тексті, а не тільки поверхневий сторітелінг. 

у мене майже кожного заняття був новий текст, а після цього гуртка я написала першу книгу “вакуумна попса”, яку навіть відправила на письменницький конкурс “коронація слова”. боже, якщо так подумати, мені було років 17 і це було божевілля. і не так важливо, наскільки доброю була ця книга - я написала її підлітком, якою вона могла бути? -  скільки сам факт, що я на таке наважилась. 

але з тих пір я наробила купу помилок у своїй письменницькій самоосвіті, які мені доводиться зараз рефлексувати. хоча хіба тільки в самоосвіті? тим не менш.

я перевідкриваю для себе власні тексти. дивлюся на них з погляду деякого досвіду. іноді мені здається, що попри їхню наївність, я не скажу влучніше, але звідки таке почуття? яким механізмом виживання воно запрограмоване, аби взагалі існувати?

завжди можна копати глибше...

***

і так, цей текст стосується тегу №100личиноднієїособистості 

[newermindiary]

Прихист безкарного очікування

Раніше на кіномеханіка вчилися.

Намоніку не потрібно було отримувати диплом, щоб приймати у людини касету, ставити у відік і включати запис. Це був маленький приватний кінотеатр, який має двадцять місць на вибір єдиному відвідувачеві.

Спостереження за тим, як людина нерішуче зупиняється, думаючи, куди сісти, впевнено рухається до якогось конкретного крісла, або спонтанно кидає кістки, було чимось на зразок вступу до подій на екрані. Намонік любив свою роботу, уважно дивився чужий фільм і нерідко виходив у зал, щоб простежити реакцію основного глядача, немов він сам був режисером цієї стрічки.

Початок несподіваний для відвідувача, ніби це не його касета - з моментами, яких він не пам'ятає. Він відображає вирізані сцени первинної ідеї. Одиниці стримували емоції або залишалися байдужими. Далі цікавість деяких остигала до кімнатної температури, тому що приходило розуміння того, що відбувається. До кінця залишалося лише незадоволення через відсутність повноти сюжету і браку екранного часу.

Коли на екрані завмирала картинка з крупним планом фіналу історії головного героя, наставав час критики і навідних запитань. Залежно від того, чи правильно відповів відвідувач, він або обирав між початковим варіантом і продовженням кінострічки, або виходив у двері з неоновим написом «Вихід».

Ніхто не повертається.

Намонік засмучений раптово порушенним інтер'єром. Він практично встиг тільки моргнути після останнього сеансу, як його славний маленький кінотеатр багато років занедбаний. То тут, то там, крізь завали у стінах, проникає сонячне світло, в підлозі проросли паростки, екран висить дрантям. Людина буває тут лише одного разу і кіномеханік ніколи не радий бачити свого постійного відвідувача.

- Саме час витерти пил. - Парафіянка ніжно згладила клапоть крісельного оббиття. Сідати на трухляві сидіння вона погидувала.

Жінка пенсійного віку вперше з'явилася в кінотеатрі, коли Намонік нікого не приймав. Він вийшов у зал і побачив, як та ходить між рядів, бадьоро заглядаючи під сидіння. У жінки не було касети, і кіномеханік не бачив причини для її присутності. Піти вона могла тільки через двері з табличкою «Вихід».

Парафіянка поверталася знову і завжди без касети, але покидати залу вже не поспішала і просто сиділа годинами, знаючи, що її не проженуть. Коли Намонік запитав, що її затримує, жінка відповіла, що їй просто подобається.

- Я уявляю, що фільм ось-ось почнеться, і спокійне очікування набуває сенсу. Зовні потрібно щось робити, щоб жити, не можна просто сидіти на стільці, поки час не закінчиться. А так, у мене є виправдання: сиджу, чекаю на фільм. - Зізнається вона.

Схоже, багаторазові відвідування цього місця мають свої наслідки. Повторення однієї і тієї ж дії взагалі не може давати ідентичного результату.

- Тут так, тому що ти продовжуєш з'являтися.

- А у мене є вибір? - Намонік не знає, що відбувається з глядачем до їх зустрічі, він бачить людину теперішньою, завершеною, наскільки встиглось. Тільки потім він приймає касету, але у жінки касети немає.

- Ти порушила тутешн��й усрій своєю присутністю.

- Це назавжди? - Парафіянка старанно обходить сонячні течі на шляху до подертого екрану і відриває шматочок пожовклого полотна.

- Так тільки для тебе. У цей самий момент, інша людина дивиться свій фільм в колишньому залі. Сотні людей. І, так, назавжди.

Намонік не бреше, намагаючись заспокоїти істерику незміцнілої особистості, шоковану тим, що відбувається. Йому ще належить обтяжлива бесіда, спрямована на винесення правильних висновків.

Сотні Намоніков в одному і тому ж місці або один в сотні однакових кінозалів.

- Я іноді уявляю собі, який був би мій фільм, які б питання ти ставив мені після перегляду і як би я відповідала.

- Напевно, правильно.

Біля напівзруйнованої стіни жінку пройняло світлом, що пройшов крізь неї, як крізь густий кольоровий дим.

- Мій притулок безкарного очікування потребує капітального ремонту. Звернуся, напевно, у відповідний ЖЕК. - Сказала жінка, вийшла з руїн і розвіялася за вітром.

***

26 березня 2015 року.

Чи були у вас в підлітковому віці так звані “ОС”-и (Original Characters, оригінальні персонажі), уявні особистості, які брали участь в усіх ваших фантазіях і які росли і розвивалися разом з вами? У мене була така. Ідеалістична Персона, певною мірою Мері Сью, але, звісно я її такою не вважала. Більшість моїх ранніх творів саме про неї. Вони могли бути непов’язаними один з одним, дуже тяглими в хронології, такими, зо розповідають про зовсім різні часи і події. І персонажка відрізнялась у них сама від себе так само. 

Її історія нескінченна. У мене обмаль виконаних текстів про неї. Я вела цілі блокноти, де записувала уривки діалогів, сцен тощо, що приходили мені в голову і мріяла написати про неї Магнум Опус. Але в який момент, приблизно в 17-18 я почала її переростати. Нажаль. І в мене народився цей твір. Я тоді писала його і з жахом розуміла: “це - ЇЇ кінець”. Це останній з ненаписаних текстів, я його завершу і поставлю на всьому точку.

Я принесла цей текст на заняття підліткової літературної майстерні і шановна аудиторія безжалісно його рознесла. Чого я тільки не чула. Це мене морально розбило. Цей текст був дуже важливий для мене. У мене досі зберігається роздруківка, де мої викладачки виписували зауваження до тексту, я її не перечитую, просто зберігаю.

Чи могли б ви, прочитавши текст, подумати, що Парафіянка - це кінцевий етап еволюції персонажки з марень максималістської дівчини-підлітка? Що це апогей чийогось завершеного дитинства?

***

***

“Коли я ще вміла посміхатися... як давно це було? Я не пам’ятаю. Не пам’ятаю, які м’язи потрібно напружувати... Не пам’ятаю, який життєлюбний блиск в очах має бути у щасливої людини... не пам’ятаю... Єдине, що лиш��лося в моїй пам’яті - це палаючий в праведному полум’ї дім, відчайдушні крики його мешканців, що не встигли вибратися... моїх батьків. А я стою і спостерігаю, розуміючи, що безсильна, не можу їм допомогти... Я пам’ятаю, як помирав мій брат у мене на руках, але не пам’ятаю, як він виглядав в останню хвилину, мої очі були затуманені сльозами...Я не пам’ятаю, які заспокійливі слова він мені казав, не пам’ятаю тепло руки, якою він гладив мене по щоці...я змусила себе усе це забути, поховати в самому глухому кутку своєї душі і ніколи не повертатися... не повертатися до колишнього життя, забути, яке прекрасне це відчуття: сміятися, радіти життю, дружити, любити... любити... А вона ж могла любити, але їй не дали шансу, і вона, як і я, позбавилася цих зайвих почуттів, від цієї слабкості... ми обидві стали черстві та егоїстичні, правда, через різні причини. У мене був шанс, навідміну від неї.. але я ним не скористалася і продовжила зберігати цю віру, несучи її як деяке знамено перемоги.. йшла через поле бою, крізь життя невинних людей, яки гинули через мене і пояснювала це як вимушену компенсацію, сплата за життя без тиранки. Але насправді це була всього навсього моя алчність, помста...

Звісно, усі, окрім моєї сім’ї і ще кількох людей думали, що це міф, легенда, казка, аби заманювати людей, викачувати з них гроші... і якби не я і моє прагнення знищити цей клятий щоденник, який не завдавав нікому шкоди, цього б не сталося...

Що я шкодую..пізно вже.. треба було раніше думати... скільки років пройшло з тих пір як останній раз помилялась, і ось знову це сталося... і це вже не порівняти з помилкою на контрольній з математики... цього разу мені не вдалося все прорахувати...

А скільки днів я провела лежачи на ліжку і читаючи книжки? скільки тривалих років я збирала необхідну інформацію..я недосипала...мало їла... і взагалі жила лише тільки аби знищити щоденник, артефакт, що пов’язує її з землею... я поставила собі ціль і пообіцяла, що не зійду з потягу зі зламаними гальмами, що несеться на повній швидкості... я зайшла надто далеко і зійти вчасно з поїзда в один кінець у мене теж був шанс...

Чи знала ��, до чого це все призведе? звісно я знала.. знала завжди... з самого початку... знала, що просто так, не віддавши нічого в обмін, я не пробьюся... інакше нащо був увесь цей маскарад?... я готувала себе, загартовувала дух, приборкувала характер, позбавлялася від слабкостей та бажань... я не давала волю почуттям, аби нічого не тримало мене, не притягувало магнітом до землі, не змушувало боротися за життя... я змирилася з тим, що доведеться пожертвувати собою на благо суспільству... але на шляху у мене виросла, наче з-під землі, перпона, наче кам’яна стіна, через яку неможливо пробитися, не давав мені захопитися цією грою в життя Він...

і ось тепер, вчепившись в моє зм’якле тіло, як той, що тоне за соломинку, як останнє, що могло врятувати йому життя, він ридає, просить мене не йти... каже, що любить і не може без мене жити... це ж треба, які не двозначні вирази... жити без мене не може... а доведеться, доведеться змиритися з тим, що мене немає, я ж змирилася... а змиритися з тим, що нема тебе набагато складніше, повір... цікаво, він хоча б розуміє, крізь що мені довелося пройти... якважко мені було? і тепер, коли я тут, де так спокійно, і коли тут так добре, невже він думає, що я погоджуся повернутися у цей кошмарний жорстокий світ лише заради нього?”

Я це написала років у 12. Ці Образи крутилися в моїй голові,, я продовжувала думати про це. Для мого дитячого мозку це був вибух. Те, що мені вдалося написати дещо, до чого хочеться повертати, що не відпускає, тягне мене, стало для мене-дитини справжній одкровенням. Так я відкрила в собі потік свідомості, який збиралася втілити на папері.

(До речі, цей фрагмент можна вважати першим текстом про Парафіянку з “Прихисту безкарного очікування”. Але між ними всього лише кілька коротких робіт.)

Цікаво, які Образи з медіа-культури ви тут вгадаєте? Звісно, це певною мірою фанфік, будучи дитиною, я ще не могла створити щось цілковито своє. Відчувати вчаться.

Щось цілковито своє мені лише мається створити в майбутньому.

Я постійно звертаюся до власних творів, це надихає мене на нові. Ви не уявляєте, які думки можуть прийти в голову, коли читаєш свою ретроспективу і наново відкриваєш себе для себе. Мій вчитель з матаналізу сказав, що усі висловлювання - це лише продовження старих розмов. Це можна застосувати не тільки до особистих стосунків між різними людьми, але і у стосунках �� самим собою. Моя раннішня творчість - це старі розмови, а сьогоденна - це висловлювання.

*

*

* 

Я поділюся з вами короткою збіркою творів, написаних в контексті цього персонажа. Він розміщуватиметься під тегом #100личиноднієїособистості