#цигарки

[prymarnaa]

🍂вона🍂

мініоповідання

Вітер вкотре розносив пожовкле, а почасти й багряне листя. Воно волочилося вологою бруківкою та час від часу чіплялося за траву обабіч, ближче до напів голих дерев.

Першим у око впали тонкі коси, каштанові, закріплені десятками яскравих кольорових резинок. Вони лежали на плечах і підскакували в такт крокам. Вона віддалялась. Я бачила її спину в довгому чорному пальті та литки в помаранчевих, майже як опале листя, шкарпетках.

Щось у її постаті вислизало з мого усвідомлення… Щось подібне на похмуре небо над нами.

Можливо, це були зморшки під очима, які я помітила тоді, коли вона повернула свою голову вбік, оглядаючи останні зелені листочки на верхів’ях дерев? А, може, це була неприхована тривога в погляді карих, здавалося, трохи червоних очей? Її щось турбувало? Мабуть, осінь видалася занадто складною? Захотілося підійти, легко торкнутися каштанових кіс, приголубити цю малу, наче її от-от здує вітер, статуру зрілої жінки і прошепотіти, що все буде добре, що осінь обов’язково закінчиться… проте ми були недостатньо знайомі… ми взагал�� не були знайомі. Я лиш налякала б її. Адже, можливо, їй зовсім не була потрібна моя турбота.

Зрештою, я мовчки дістала цигарки зі свого пуховика й підняла погляд — небо для мене тепер асоціювалося лише з її поглядом. Угору, до голого гілля, линув білий дим. Час на мить зупинився.

— Можна закурити? — мовив м’який голос. Тіло пройняли дрижаки ще до того, як я встигла опустити голову. Серце пропустило удар.

— Звісно, — я усміхнулась і простягнула темно-червону коробочку. Короткі пальці вхопили золотаву цигарку й піднесли до вузьких рожевих губ. Переді мною стояла жінка в темному пальті, на плечі якої спадало з десяток тонких каштанових кіс.

І я, видихнувши чергову смужку диму, врешті наважилась:

— Дозволите… запросити вас на каву?

26.IX.2022

[the01love]

без /тебе/ навіть цигарки не так приємно палити

[sofilovverk]

Поки є кого любити, допоки є цигарки та руки, що тримають чашку кави, цікава книжка - жити можна.

Це є моє багатство.

[chirz-ua]

𝐂𝐢𝐠𝐚𝐫𝐞𝐭𝐭𝐞 𝐃𝐮𝐞𝐭

𝐈𝐭'𝐬 𝐣𝐮𝐬𝐭 𝐚 𝐜𝐢𝐠𝐚𝐫𝐞𝐭𝐭𝐞...

𝐀𝐧𝐝 𝐢𝐭 𝐜𝐚𝐧𝐧𝐨𝐭 𝐛𝐞 𝐭𝐡𝐚𝐭 𝐛𝐚𝐝

Це просто цигарки...

Є багато шкоди в них

[alwayshungryofelia]

21.12.23

Я жертва маркетингу і соціальних досліджень.

Я повинна бути щасливою.

Мій дім - це буклет у з юска, починаючи від столика біля дивану і закінчуючи ножицями на кухні.

Все в одному стилі, як на картинках з пінтерест, жодного кольорового шуму.

Дівчата з інстаграм керують моїм сніданком — варені яйця, броколі і шматочки кавуна на овальній тарілці замість шоколаду.

Девʼять із десяти стоматологів рекомендують мою зубну пасту і електричну щітку.

Сімдесят відсотків людей з мого оточення запевняють мене, що обручка на моєму пальці — то найкраща подія мого життя, до чого мене готували з дитинства.

Абсолютно усі були взахваті від жертовності Попелюшки і її доброти.

Я виходжу з дому, тричі привертаючи ключ, і дивлячись на своє відображення через плеч�� з двох сторін, бо не можу згадати через яке саме бабусі казали мені дивитися і тепер це увійшло в звичку, без якої я нервую.

Краш тести доказали, що місце за водієм найбезпечніше в салоні, і це основна причина чому я намагаюсь сісти перш ніж всі інші.

Стандартний прояв нервової анорексії- тринадцять років. Навіть тут я вписалася у статистику.

На мені немає нічого, що не мало б соціально затверджену етикетку з позначкою ʼодобрено спільнотою хʼ.

Я випиваю три чашки кави в день, на рослинному молоці і лише з оцінкою- від невідомих експертів з капінгу - вище ніж 84 із ста.

Цигарки в моєму кармані кричать мені, що куріння вбиває, але якщо ти користуєшся зволожувачем повітря, то не сильно.

Кожен раз, коли я заходжу в аптеку, я виходжу з додатковою баночок вітамінів, які дуже допомагають організму (за словами жіночки по той бік стійки).

Мій номер телефону є в базах усіх магазинах в радіусі кілометру від мого дому і я з нетерпінням чекаю сезонних знижок, бо обожнюю цей яскравий помаранчевий колір на цінниках.

Британські вчені довели, що це все сприяє моєму здоровʼю та щастю.

Я повинна бути щаслива.

Я повинна радіти кожному дню, коли вдягаю модну сорочку, коли їм інстаграмні сніданки і пʼю воронку на спешаліті зерні, коли користуюсь айфоном останньої моделі і приходжу в квартиру, кожен шматочок якої можна залити в сток фотографій, до свого чоловіка, бо це те, чого я повинна бажати.

Я повинна бути щасливою

Але виходить просто бути.

[not4yourmind]

Залежності

Минулого місяця (напевно навіть два місяці) я почав трохи зловживати енергетиками. Якщо підсумувати «результати», то можу без остраху сказати, що буквально через день йшла банка Nonstop. Він, до речі, найсмачніший. Для себе я це пояснив тим, що мені весь час хочеться спати. Навіть зараз. І для того, щоб якось заглушити це відчуття, я купував те, що мало б спрацювати. Спочатку воно дійсно працювало. Туманна, але енергія додавалась на певний час. Здавалось ніби трошки заряду на день вкидалось в моє тіло та мозок. Але з кожною наступною банкою кількість цього заряду зменшувалась. Думаю, це пов’язано зі звиканням до ефекту, який знижувався по експоненті. Напевно це логічно, проте зараз зовсім не про це.

Чомусь зараз я подумав, що ніколи не мав конкретної залежності від подібних «речовин». І в цьому випадку також. Одного ранку я зрозумів, що п’ю їх забагато і от зараз я від них відмовився на 101%. Не буває навіть думки купити. Більше того. Паралельно з тим я відмовився від будь-якої солодкої води. Зараз вживаю лише просту мінеральну воду або з-під крану. Ну й чай. Який, до речі, також без цукру вже п’ю більше ніж 7 років. І це рішення мені далось надзвичайно легко. Хоч воно й було частково вимушеним. Почав пити чай без цукру я ще в гуртожитку, коли цукор банально закінчився, а до стипендії було ще декілька днів. Тож я просто пив смачний чай з барбарисовим ароматом як є. Спочатку було не дуже смачно, проте після тижня я не зміг пити його з цукром, бо відчував не смак чаю, а лише сам цукор. Що в результаті мені взагалі не подобалось.

Відмовлятись від чогось дуже легко. І я не розумію чи це прояв самодисципліни, яка не є одною з моїх переваг, а скоріше навпаки. Чи прояв хорошого метаболізму. За своє життя я пробував чимало шкідливих штук. Більшість з них мали б викликати залежності. В 2016-2017 роках я влився в колектив, спілкування якого базувалось лише на алкоголі. Через своє певне абстраговане становище в суспільстві я перейняв їхню поведінку. І почав «бухати». Проте навіть після тривалих алкогольних забігів я не відчував того ефекту, який би мав. Так, фізичні нюанси додавались. Відчувалось певне запаморочення, можливо не приємний стан в животі. Але я завжди був при повному усвідомленні себе, своїх рухів і свідомості. Це тоді було дуже дивно. Бо тіло наче моє, воно мене слухається, але є певні «розсинхрони». Ніби пінг між командами мозку та виконанням цих команд. Ну але алкоголь не викликав в мене залежність. І зараз я сприймаю його скоріше негативно, незважаючи на той мій досвід. Іноді хочеться відчути смак якогось якісного і нового напою. Але не більше. Пам’ятаю своє домашнє мохіто. Треба буде повторити. Як раз погода дозволяє.

З курінням та сама ситуація. В гуртожитку почав курити мій сусід по кімнаті. В нього були приємні на запах сигарети. З ментоловими капсулами, якщо я не помиляюсь. Мені сподобався аромат, вайб походів «на перекур» і я на місяці два залип в «захоплення» цигарками. Одного дня я просто зрозумів, що це деструктивно і мені воно перестало бути цікавим.  З того часу недокурена пачка лежала в мене в тумбочці. Через місяці 3 її «викупив» мій сусід по кімнаті, в якого закінчились цигарки вночі. Відчуття того, щоб продовжити... Чи усвідомлення того, що мені не вистачає куріння не було. Взагалі.

Теж саме з кальяном або з дечим важчим, що я «пробував». Це все лишилось в минулому і до нього немає жодного потягу.

Залежність вона в першу чергу в голові. Вона базується на тому, що ти вкладаєш в цей вид діяльності. Я міг би назвати себе залежним від відеоігор. Проте зараз я вже тривалий час граю мінімально. І без бажання. Та й самі ігри, як такі, закривають зовсім інші мої потреби. Ті ж самі, що й закривав колись алкоголь, куріння або інші штуки. Вони закривають мою потребу в приналежності до угрупування людей. Або до конкретної людини. Коли я захопився алкоголем, я захопився не алкоголем насправді. Я захопився колективом, який базувався на цьому алкоголі. І для того, щоб увійти в цю групу людей я мусив відповідати їм. Так само з іграми. Я захопився бажанням бути причасним до обмеженого кола осіб, які мають спільне бажання. Скоріше за все, якби це була інша гра або, наприклад, настільна гра, для мене би нічого не змінилось.

Тож, проблеми значно цікавіші, ніж вони можуть здаватись на перший погляд. З власного досвіду я можу зробити висновок, що залежним людям не вистачає чогось значно більшого, ніж речовини\справи, до якої вони відчувають потяг. Люди, визнання, забуття. Все це може стимулювати залежності в тій чи іншій мірі. Добре, коли причиною виникнення залежностей, як в мене, є проблема соціалізації та приналежності до певної частини соціуму. Вона може змінюватись та свідомо обиратись. Погано, коли проблемою залежності є спроба втекти від реальності та себе самого. Тоді, напевно, людям значно важче відмовитись від свого каталізатора задоволення потреб.

Проте у моєму випадку також є побічний ефект. Іноді залежність може бути від людини. Оскільки саме соціальна взаємодія є первинною ціллю будь-якого захоплення, це найстрашніший варіант.  Це відбувається без окремого заняття, яке би можна було змінити. Конкретна людина. Скоріше навіть не так людина, як відчуття, які виникають поруч з нею. Іноді ці відчуття настільки затуманюють свідомість, що реальність перестає сприйматись такою, яка вона є.  Цей туман формує принципово інше бачення ситуації. Фокусування на позитиві або негативі, яке дуже важко розбити. І глобально, його не можливо розбити допоки ти сам не захочеш цього. Поки ти сам не прокинешся зранку та не захочеш вживати «енергетик», бо зрозумієш, що ефект від нього - ілюзія. Ілюзія, яку ти сам для себе сформував. Пора прокидатись.

[zlabjola]

Завтра вранці в мене ще одна співбесіда. Це пов'язано з вейпами. Я не палю. Пробувала звичайні цигарки і елекронні, але не палю і не буду. Я ніколи не розуміла як можна палити. Та й люди, що почали, теж зізнаються, що просто були дурнями. Тож я нічого про цигарки і вейпи не знаю. Але вакансія хороша. Тож довелося читати багато непотрібної мені інформації. Передивилася відео 3×4(канал на ютубі) про цигарки і нікотин. Там трохи було про електронки. Але все інше довелося шукати. Іронічно, що зручніший і зрозуміліший був сайт конкурентів і їх блог :D

Я хвилююся, бо не дотична до цієї сфери. З одного боку, я не хочу змін, не хочу знову міняти роботу, знову переживати випробувальний термін і працювати 5/2. А з іншого, гроші треба. Працювати далі за такі гроші це жесть. Сподіваюся, хоча б не облажатися сильно завтра. Я запам'ятала скільки змогла. Перед сном ще раз пройдуся.

Завтра ще й менеджерка може приїхати. Дуже сподіваюся, що вона хоча б після обіду буде, якщо надумає.

Зараз передивляюся перший сезон аркейну. В тіктоці ліги легенд був опублікований перший тизер. Тож фандом знову активний і вся моя стрічка в аркейні. Неймовірно як Павдер так у умудрилася. Зробити все настільки гірше ще треба вміти. Сценаристи наче відчайдушно намагаються змусити глядача співчувати Джинкс, що вона не просто так стала антагоністом. Але мені особисто важко їй співчувати. Вай і так не на свій вік розумно і терпляче з нею поводилася. Хоча сама дитина. Немає нічого такого в тому, що вона не витримує і не може завжди пробачати пройоби молодшої сестри. Не те щоб Джинкс сама в усьому винна. Вона ще мала втратила батьків, бачила що з ними стало. Через власну дурість вбила майже всіх своїх близьких. А потім ще й Сілко. Це швидше шлях її безумства, а не шлях її як антагоніста.

[yournextexmistake]

згадала, як усі медсестри, в дитячому відділенні, нахуячилися алко ї попиздячили смоктати цигарки на півтори години, а мені довелося собі відгвинтить з катетера крапельницю...

[haileensy]

як же мене дістали ці довбані продавці постійно запитувати документи, коли я купую алкоголь та цигарки

ало, мені на лобі написати, що мені 22 чи що?

[simurghfromqaf]

сьогодні лікарка ортодонт спитала чи мені не 17 років, пизда... тепер ясно чого в мене постійно питають паспорт на цигарки.

[kekineko]

при прощанні зі своїм хорошим другом я дуже сильно плакала. він прийшов у той період життя коли я тільки почала вилазити з ями депресії і вчилася радіти і мріяти наново.

наше спілкування мало закінчитися ще на самому початку, але я була занадто жадібною. тому і вчинила дуже і дуже погано

тоді на балконі при останній розмові я йому багато дякувала. за те що навчив мріяти широко, навчив свободі і показав що я зможу підкорити цей світ. а він сказав що це весь час була я. я віджартувалася, за що дуже отримала від нього тоді бо він же не брехло якесь

на прощання ми пообіцяли один одному стати щасливими і вільними. і зустрітися колись можливо щоб поговорити про наші пригоди

тепер він у мене заблокований всюди. я переїхала на інший кінець міста і вперше почала жити сама. я перестала курити цигарки. а на тому балконі у гуртожитку вже немає тієї попільнички і тих стільців.

я не знаю як він і що він окрім того що він досі з моєю колишньою подругою (я надіюсь що у них хороші стосунки і що вони ще довго будуть разом). я більше з ним не спілкувалася і жодного разу не бачила.

але БРАДОЧЄК ТИ ЧУЄШ?? я змогла!! я навчилася бути сама!!! тепер я розумію що ти був правий. я дійсно щаслива!!!!

сподіваюсь і ти теж <3

[rihu-w]

уявила таку романтичну картину. бісить тільки, що моя уява додає в неї цигарки як атрибут чогось вічного, уособлення спокою і кохання. паління це ніфіга не щось romantic, воно руїнить здоров'я і вбиває за ваш кошт. та в фільмах і книгах часто показується зовсім інше, нав'язуючи з дитинства і нормалізуючи це.

не засуджую людей, які палять, але не вважаю правильним популяризувати і тим більше романтизувати такий спосіб життя.

[kori-astreia]

Дурниці

[bungou stray dogs | soukoku]

Яка це за рахунком цигарка? Скільки попелу він всадив у свої легені за ці кілька годин? Але, здається, це не мало значення. Зараз. У цей момент. Тільки в цей момент.

Накахара повільно видихав дим, роздивляючись панораму міста, яка відкривалася очам з його невеликого балкону. Уся Йокогама здавалася крихітною звідси, але й водночас нагадувала про свою велич. Місто, заради якого боролися сотні людей. Воно захоплювало своєю відкритістю вдень, і таємничістю вночі. Як іронічно, що Накахара досі так мало прогулювався нічною Йокогамою не заради завдання. Просто, для себе.

Порив вітру здмухнув вологе волосся з обличчя, відкриваючи чоло нічній прохолоді. Чорна атласна сорочка була завеликою для чоловіка. Вона опускалася подолом до середини стегна й повільно починала оголювати плече, сковзаючи з нього все через той же вітер. І Накахара сам цьому посприяв, остаточно спершись ліктями на огорожу.

Дорога тканина – матовий атлас – пахла чужим парфумом. Це були нотки хвої у поєднанні з чимось терпким і солодким. Цей запах ще давно закарбувався в пам'яті Чюї. Здається, власник цього парфуму ніколи й не думав про його зміну, як, власне, і сам Накахара. Скільки вже років він купує один і той же парфум?

Знову питання, яке не мало сенсу.

«Чомусь голова забита такими дурницями», – Чюя посміхнувся, підносячи цигарку. Фантомний присмак вишні знову лишився на внутрішній частині губ і піднебінні.

«І правда дурниці».

Погляд впав на відчинені настіж скляні двері. Нічне світло проходило крізь дверний отвір і потрапляло прямо в спальню, розсипаючись в ній сатиновими плямами. На двомісному ліжку, розвалившись зірочкою, спала без задніх ніг причина нічного паління.

Дазай завжди з'являвся несподівано, гучно. Створював гармидер і не бажав думати про наслідки. Проте якою ж насолодою було потім переводити його гучність зовсім в інше русло. Коли вже й сам не контролюєш, що саме кажеш, повільно потопаючи. Він не міг визнати, що любив такі моменти. До біса любив, коли Дазай починав благати його, коли він був повністю підвладним йому. Коли цілував палко й коротко – цього було достатньо, аби зрозуміти все.

Вони самі створювали гармидер, нещадно лишаючи свої сліди всюди – їхні тіла кожного разу були чистими полотнами. Накахара завжди отямлювався, коли бинти Дазая вже лежали десь поодаль ліжка, а його бліда шкіра де-не-де була вкрита багряними слідами. Деякі з них пропадуть до кінця ночі, а деякі не будуть сходити ще тижнями. Проте всі точно пропадуть до їхньої наступної зустрічі. І тоді точно Чюя не стримуватиметься.

Він казав так кожного разу. І кожного разу все закінчувалося в цей момент, потім – було багато поцілунків. Палких, жадібних, спраглих поцілунків. І руки, які блукали бажаним тілом, притискаючи його сильніше до себе.

Чюя брехав. Він просто не міг не поводитися стримано поряд із Осаму. Занадто солодкими були його благання нарешті подарувати бажану розрядку. Занадто солодкими були ці моменти уразливості, коли не хотілося тис��ути. Тільки не в такі моменти.

«Повне божевілля», – кожного разу підсумовував Накахара, коли вже зранку сидів з горнятком кави й тарілкою лапші швидкого приготування, споглядаючи, як Осаму повільно «зализував рани» – сліди його повної приналежності. Він роздивлявся Накахару досі голодним поглядом, розуміючи, що найпотаємніші мрії досі лишалися нездійсненними. Що він так і залишатиметься спраглим до цього чоловіка, скільки б ночей вони не провели разом.

Саме тому це питання було несподіваним.

«Ти впевнений, що точно хочеш цього? Ти більше не в Мафії, Дазає. Навіть це вже має бути під питанням».

«Абсолютно».

А гармидер Чюя зможе прибрати й сам.

Проте не визнати, що сам зазвичай і створював ще більший безлад. Який навіть зараз панував над ним.

Залишки цигарки опинилися в попельничці. Накахара зайшов у приміщення, ховаючи оголені плечі від вітру.

Цей безлад вирував у голові. Цей безлад і був тими самими дурними думками.

Лише дурницями.

– Чює, ти холодний, – невдоволене буркотіння почулося від Осаму, коли Накахара ліг поруч.

Чоловік наступив брови, досі не розплющуючи очей, після чого трохи опустився вниз і сильніше притулився до холодного Накахари.

– Знову безлад у голові? – прошепотів він кудись у район ключиць.

– Є трохи, – тихо відповів Чюя, зариваючись спочатку пальцямі в густі каштанові пасма, а потім і носом.

Тепер аромат здавався ще терпкішим, а ноток хвої майже не відчувалося. Тепер аромат заспокоював.

А може зовсім не він. Можливо, це було рівномірне дихання й тихе сопіння Дазая, який знову так обережно обіймав за талію.

Чюя розслаблено заплющив очі.

Ці запитання знову не мали значення.

«Дурниці».

[sofilovverk]

На вулиці стояла травнева ніч, чиє небо захопила у кусачки глибока синь із загравою на небі, що палає від ворожих ракет. На той момент мені випало щастя жити без сусідів по кімнаті, тому довелося заглянути на перекур до свого товариша з 33-ї. Він сидів поблизу відкритого дерев'яного вікна, чия біла фарба була полущена часом. Дійсно, повітря було геть вологим вже тоді, а до літа залишалися лічені тижні. Моя спина прилинула до дверей, тут здавалося трохи безпечніше, а мій славний друже непорушно сидів на своєму ліжку та слухав важкі вибухи, що лунали бозна-де.

Інтер'єр був типовою хлопчачою кімнатою в гуртожитку: чотири ліжка, обдерті шпалери на стінах у різних місцях, склеєні старим скотчем, якісь рожеві шматки були й на стелі, незрозумілі плакати та наліпки з аніме-дівчатами, пра��ор УПА, іграшковий пістолет на мотузці, п'ятилітрова банка з бенеками, запах жовтого Кемел, зіпсованої їжі та сперми. Щоб мати менш збентежений вигляд ми розмовляли про релігію, сталінізм, жартували про радянську владу та різного роду непристойні інтелігентні речі, щоб заглушити тривогу котра пронизує все тіло, навіть якщо того не хочеш.

Якісь студенти стояли у коридорі, а хтось відразу пішов до сирого підвалу, що був спортивною залою водночас. Ми продовжували курити цигарки й розмовляли, розмовляли, розмовляли, допоки відчуття абсурдності нашого положення не натягнуло на сирі стіни тишу... Ці замерзлі юнацькі душі спраглі бажанням жити розійшлися спати, коли пролунав відбій повітряної тривоги.

[mortal-metamorphosis]

Вітаю усіх.

До сьогодення це була звичайна сторінка з репостами. Сьогодні постараюся її оживити, зробити щось на зразок щоденника.

Вести блог буду виключно українською, бо мені так просто зручніше, хоча я російську мову знаю не гірше.

Мене звати Михайло, мені 23 роки, працюю викладачем у музичному коледжі.

Люблю книги, музику, вино та ароматні цигарки.

[lonestone]

Почуття?

Я знову програла чергову гру у неіснуючі почуття. Програла себе наче в казино чи карти. Мені тер нічого втрачати. Моя терпимість та віра у привидів зробили мене ось такою "красунею" якоїсь дешевої мелодрами.

Але ж я повинна усміхатися. Повинна грати роль успішної дівчини. Повинна високо тримати підборіддя, мати блиск в очах...коли душа вже переповнена болем, а серденько все тремтить і б'ється, як птах у клітці. Ось знову купувати новий замок, щоб хижі звірі не добралися та не роздерли все в кінець. Ось знову збирати себе по цеглинах, будувати мури та стіни, шліфувати шпилі та муштрувати демонів на стражу моєї ніжності. Любити знову самотність, купувати тістечка, гуляти парком і сором'язливо курити тонкі цигарки. Черпати сили у красі, кохати якихось незнайомців, фантазувати вночі і читати розумні книжки. Дослухатися до себе та просто зупинитися. Не бігати і не шукати, не гніватися і не жалітися.

Так легко про це написати...але дуже важко підняти себе з розбитих колін, обтрусити землю із сукні, зашити покусані лікті та просто йти далі, роблячи вигляд, що все чудово. Це, мабуть, і є все наше жіноче життя - не дивлячись ні на що, залишатися прекрасною квіткою, найкращою актрисою в цьому театрі абсурду.