#міста України

[ukrainian-aesthetic]

[o-nexis]

23 серпня 2024

Цінність українського прапора вперше в усвідомленому житті я зрозуміла в Луганську напередодні окупації.

Для мене цей прапор - стікер, який я клеїла щодня в ліфті вночі, й щоранку хтось з сусідів його здирав, а я клеїла знов.

Це мітинг на 9 березня, коли тітушки напали на луганський майдан, виривали прапори в людей з рук та топтали його. А жінки позаду кричали "Даві его!!".

Це коли ми збиралися на луганський "майдан" вперше, виявилося, що українських прапорів в Луганську просто немає - всіх їх вилучили з магазинів. І моя тоді подруга шила його сама вночі. Він був грубо зроблений, з кольорами, які й не дуже-то відповідали, але все одно було зрозуміло, що це прапор України.

Пізніше, коли ми вибиралися з міста і вже були КПП, росіяни, обшуки та зброя, прапор лежав у мене в сумці захований між речами. Я боялася, що його знайдуть, але мусила його забрати.

Прапор - це маленькі стрічки, які ми носили на одязі перед окупацією, коли в місті вже були озброєні вічно п'яні "ополченці". Пам'ятаю, як одного разу мене зупинили та намагалися вивести на чисту воду, що я дрг бандерівка зі Львова. Відпустили тільки після того, як вдалося довести, що я місцева. Але пощастило не бути відпізженою.

За цей прапор 10 років українці віддають своє життя, залишають свої родини і все їм дороге. За цей прапор катують, знущаються, окупують. Прапор до війни - просто піктограма, яку ти радієш побачити на Чемпіонаті світу з футболу, Євробаченні чи Олімпіаді.

Прапор після війни - це символ. Символ супротиву, одвічної боротьби українців за право існувати, символ, що ми не вони.

Вітаю всіх з Днем прапора 🇺🇦

Дякую всім, хто нас захищає й вічна пам'ять тим, хто загинув на цій війні.

©ЛЮТЬ

t.me/angryangrier

[ashesofrosesss]

«20 днів у Маріуполі» отримав «Оскар» як найкращий документальний фільм.

"Я вдячний. Але напевно я буду першим режисером на цій сцені, який би хотів не робити цей фільм. Я хотів би мати змогу обміняти це на те, щоб росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста; щоб росіяни не вбивали десятки тисяч моїх співгромадян України. Я б віддав це, аби вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах. Але я не можу змінити історію, не можу змінити минуле, проти ми всі разом, ви і я, ми зараз серед найталановитіших людей світу. Ми можемо зробити так, щоб історію виправити, щоби правда перемогла. І щоби загиблі люди Маріуполя та ті, хто віддали своє життя, щоби їх ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, спогади формують історію", — сказав Чернов

посилання

[unhonestlymirror]

🇩🇪 Записки лікаря в Німеччині:

Я працюю сімейним лікарем 5 місяців. За цей час я прийняла понад дві сотні українських пацієнтів.

Коли я уявляла собі роботу у Нойштадті (богемний район у центрі Дрездена), у голові виникав образ патлатих іпохондриків, які спочатку дивляться на свої біркенштоки, а потім довірливо повідомляють, що в них паморочиться в голові і німіють пальці. У чому справа, лікарю? Може в моїй новій веганській дієті, а може в тому, що я люблю Сартра?

Медикаментів ніяких не приймаю, не п’ю, курю тільки траву, але вона біо. Зробіть мені аналізи на все і дайте отрути! Але тільки рослинного походження і місцевого виробника, не хочу підтримувати діяльність трансатлантичних корпорацій і великих фармкомпаній.

Коли я думала про роботу в Нойштадті, я уявляла собі гіпертонічну хворобу, застуди, геморої, грибки на нігтях і натовп молодих невротиків з хворобливою пристрастю до мистецтва, словом когось на кшталт мене самої.

На третій день моєї роботи я прийняла пацієнтку зі Львова, яка просто нагуглила кабінет сімейного лікаря біля свого будинку.

Їй пощастило.

Я говорила з нею українською і ще не цілком розібравшись, як усе працює, зробила повний медичний огляд і неврологічне обстеження.

Одразу зробила, замість того, щоб «дати термін» через місяць.

Пацієнтка скаржилася на біль у грудях.

Щоправда, протягом п’яти років.

З усім ентузіазмом і параноєю не надто досвідченого лікаря, я вирішила виключити інфаркт.

Взяла в неї кров на тропонін і зробила кардіограму.

Пацієнтка залишилася задоволена. Медсестри не надто.

Через два тижні жива черга сягала воріт, що виходять на вулицю.

Двір у нас великий, тож людей було не менше двадцяти. І це о 8-й ранку.

Українці множилися в геометричній прогресії.

Приходили на «гострі години прийому» як до себе додому, вигадували собі термінові скарги, а потім підморгували мені «лікарю, я їм там сказала, що пронос і блювота, але просто не хотіла чекати».

Приходили з немовлятами, кішками, хитромудрими формулярами німецькою і похоронними листами українською.

Приходили з претензіями, що я не педіатр і пропозиціями спекти київський тортик, якщо ми зробимо їм рекламу.

Приходили з переломами, зубним болем, панічними атаками.

Одним словом, приходили поговорити.

Необов’язково зі мною, іноді терапевтичний ефект мала бесіда в кімнаті очікування з іншими пацієнтами. Завжди приємно побачити, що комусь гірше, ніж тобі.

Згодом я навчилася розуміти хто з якого міста за скаргами.

Іноді я розуміла за говіркою, що людина з центральної України, безпомилково вираховувала одеситів за нашою флегматичною пихатістю, а галичан за цим прекрасним «пані Іринко».

Іноді лінгвістичної проникливості не вистачало і тоді мені на допомогу приходили симптоми.

За місяць роботи я зрозуміла, що якщо молода жінка астенічної комплекції не може спати і не може їсти — швидше за все, вона з Херсона.

Я зрозуміла, що якщо пацієнтка за шістдесят уперше в житті скаржиться на раптові напади безпричинного страху – швидше за все, вона з Харкова.

Я зрозуміла, що якщо 40-річна жінка схудла на 17 кг (і це не маніфестація цукрового діабету або онкологія) – найімовірніше, вона з Маріуполя і в неї хтось загинув.

Люди приходили різні.

Я завжди запитувала німецькою «auf russisch oder ukrainisch», багато хто говорив «та яка різниця», україномовні раділи і розповідали про те, як нещодавно були в російського сімейного лікаря, який називав їх націоналістами і просив перейти «з української на нормальну».

У Дрездені це часта історія.

Багато лікарів переїхали з Росії 20 років тому і досі живуть у затишній радянській реальності, ностальгуючи за морозивом по п’ять копійок і засланням до Сибіру.

Люди приходили різні.

Різного віку, професій, статусу, вірувань і переконань, усі вони приходили з надією на гіпотиреоз або нестачу вітаміну Д.

З надією на те, що вони отримають таблетку і їхнє життя стане менш нестерпним.

Фрау А. почала плакати, щойно сіла на стілець.

«Я нічого не встигаю, дитина в садочку, я ходжу на курси німецької, але нічого не запам’ятовую, зі мною щось не так, я тупа, будь ласка, перевірте щитовидку».

Через п’ять хвилин виявилося, що курси дуже інтенсивні. П’ять годин, щодня, дитина постійно хворіє, чоловік хоче йти на фронт, вона погано спить.

Коли вчителька німецької дає тест, у Пані А. тахікардія і пересихає в роті.

– Ви взагалі збираєтеся тут залишатися? – запитала я, – вам навіщо потрібна німецька?

– Та ні, думаю, що влітку додому, не будемо ми тут, не хочу.

– Ну так сприймайте це як спосіб провести час і соціалізуватися.

Пані А. здивувалася, вона чекала, що я буду її лаяти за це.

Так і сказала.

Це також пострадянська травма — весь час чекати, що інші знають краще, що тобі потрібно.

У неї не було гіпотиреозу, але їй допоміг лікарняний на два тижні.

Пані Б. прийшла з іншим питанням.

«Я не хочу свого чоловіка, інших – так, а його – бачити не можу», вона зробила паузу: «Знаю, недобре так казати, у багатьох чоловіки далеко, вони страждають, але ми першого дня війни виїхали з дому, ми біля кордону з Польщею живемо. Лізе постійно, вже сил немає! Знайома казала, може в мене щось з гормонами».

У неї не було гіпотиреозу, але виявилося, що чоловік її б’є.

Гіпотиреоз був у Пані С. із Нікополя, яка думала, що в неї гіпертиреоз, бо серце стукало як ненормальне щоразу, коли вона читала новини.

Нікополь обстрілювали щодня, там залишилися її мама і сестра.

Люди приходили різні, але всі за одним і тим самим.

Будь ласка, дайте нам якусь причину. Чому так погано? Як далі жити?

Подаруйте діагноз, дайте те, з чим можна боротися, те, що можна контролювати.

Найчастіше я цитувала Франкла і говорила:

«Усе, що ви відчуваєте, – природно. Ненормальна реакція на ненормальні обставини – нормальна. Ви – жива людина».

Я валідувала їхнє право бути розчавленими через власне безсилля.

Я виписувала антидепресанти і заспокійливі частіше ніж ібупрофен.

Багатьом пацієнтам було соромно від того, що їм погано.

Не може ж випадати волосся через війну? А кола під очима, відсутність сил, я вчора вдарила свою дитину, невже це теж через війну? А чому в мене щотижня застуда?

У Києві діти теж ходили в садок і все було нормально. А постійна печія? А чому стрибає тиск і ночами я прокидаюся від того, що серце ��истрибує з грудей?

Я — просто руїна, війна тут ні до чого, перевірте гемоглобін!

Особливо соромно було чоловікам.

Я ж не на війні, не в окупації, тут мирне небо, мені б гарувати, а я сиджу на соціалці і ще по лікарях тиняюся.

Люди недооцінювали кількість зусиль, які доводиться витрачати на виживання в умовах нової реальності.

Біженство — це не туристична поїздка.

Біженство — це спроба вмістити своє життя у дві валізи і водночас удавати, що все нормально, щоб не налякати дітей.

Біженство — це коли ти повністю залежиш від інших людей і бюрократичних інституцій.

Люди бояться джоб-центру більше ніж лейкозу.

Я взяла аналізи у літнього чоловіка в рамках чек-апу і мене насторожив його загальний аналіз крові.

Я відправила його до гематолога і довго пояснювала йому і його дружині чому важливо туди піти.

Говорила про те, що є варіант, що це хронічна інфекція, тоді потрібно шукати фокус, але найімовірніше це лейкоз.

Вони помітно нервували і я почала думати, що перевантажила їх інформацією. Виявилося, що нервували вони не через це.

Завтра у них був призначений термін у джобцентрі.

Люди зі сльозами на очах благають дати їм антибіотики, бо не можна пропускати курси, за які платить держава (ну і ще тому, що в Україні антибіотики без рецепта і люди звикли ковтати їх як цукерки).

Люди приходять у пошуках причини, яка пояснила б, чому їм так погано, але сподіваються переконатися, що все нормально.

Навіть найзавзятіші хроніки, які роками ігнорували свій ХОЗЛ, туберкульоз або серцеву недостатність, раптом приходять на прийом. Почасти тому, що на шару і оцет солодкий, а за страховку все-таки платить держава. Почасти через те, що бояться залишитися без ліків, а в аптеці тут так просто не купиш ні антибіотики, ні транквілізатори. Почасти тому, що їм важливо знати, що смерть наразі на іншому боці річки. Вони не помруть найближчим часом. На чужій землі. Не попрощавшись із найближчими.

Нещодавно у всіх київських новинах передавали історію про жінку, яка відвезла сина до садочка, а потім в її авто прилетів уламок снаряда. Після обіду усіх дітей забрали, а за хлопчиком так ніхто й не прийшов.

Наступного дня в мене було три пацієнтки з панічними атаками.

У всіх маленькі діти.

«Чого ви боїтеся? Спробуйте зафіксувати думку, яка запускає страх», – запитала я у Фрау О., вона була в мене вже багато разів через сильну мігрень.

«Ну чого-чого» – Пані О. різко видихнула. – «Що з ними буде, якщо я того? Одному – дев’ять, другому – п’ять?»

Вона не змогла вимовити слово «помру».

Люди приходять різні, у когось букет зппп, у когось свята трійця: гіпертонія, діабет, серцева недостатність, у когось психіатричний анамнез завдовжки в життя, у когось рідкісне аутоімунне захворювання або генетична патологія, але status praesens – один і той самий.

Війна.

Майже у всіх хтось залишився в Україні. Старенька мама, брат-інвалід, кішка, яку ніяк не виходило взяти з собою, бо слінг із немовлям і друга дитина під боком. Залишився будинок, у якому щойно закінчили ремонт, робота, документи, закоханість, юність, могили рідних, іпотека…

Довелося бігти швидше, ніж вдавалося усвідомити, що відбувається.

А потім не було часу на усвідомлення, потрібно було вижити, доїхати, знайти де спати, оформити документи, влаштувати дітей до садочка чи школи, знайти квартиру, меблі, педіатра, спрей від астми для молодшого і засіб від цвілі на стінах. Чужою мовою, у чужій побутовій реальності.

Коли там усвідомлювати та й чи треба?

Цей біг завмер.

Завмер і залишився всередині.

Багато українців і українок усе ще біжать і не можуть зупинитися.

Біжать від минулого і від майбутнього, від страху, від війни і від її наслідків, від необхідності вибору і від прийняття катастрофи.

Однією ногою в Україні, іншою в Німеччині.

Паралельно у двох реальностях.

Вранці — німецька школа, ввечері — українська. А що? Дитина йшла на золоту медаль, треба не відставати.

Вранці — курси німецької, ввечері — онлайн університет. А що, у мене останній курс медичного університету.

Вранці — скайп із чоловіком (якщо в нього світло буде), ввечері — Різдво з німецькими сусідами і спроба пояснити на пальцях що таке кутя.

Вранці — співбесіда на роботу в пфлегегайм (з Б1 уже беруть працювати до будинку літніх людей), а ввечері істерика з приводу того, що чоловік віддав друзям дитяче ліжечко.

Вранці — сльози і битви з 5-річкою «не хочу в німецький садок», ввечері — український хор і підготовка до концерту з метою збору коштів для України.

Кажуть, ранок покаже, що вечір не скаже, але що робити, коли ранок пересварився з вечором?

Йти до сімейного лікаря.

Не за пігулкою – за надією. 💛💙

©️ Ірина Фінгерова, дрезденська лікарка.

®️ Infopost.Media.

[traveler-from-ukraine]

Камʼянець-Подільська фортеця

Камʼянець-Подільська фортеця — неймовірна памʼятка а��хітектури. Недарма вона входить до "7 чудес України".

Перші згадки про неї зустрічаються ще в XIV столітті. Вона є частиною оборонних споруд старого міста Камʼянець-Подільський.

Замковий міст, що сполучає фортецю і місто, на той момент, був єдиним шляхом, щоб потрапити до міста, а фортеця слугувала пунктом пропуску.

Фортеця, як і старе місто, збудована на березі Смотрицького каньйону.

Стіни і башти фортеці дуже гарно збереглися, але відголоски штурмів теж добре видно.

Всередині фортеці є просторий двір. Також на території була темниця, катівня, митниця і інші службові приміщення.

Зараз на території двору знаходиться кілька діючих музеїв. Тут також можна скуштувати кулішу. Є і інші розваги.

📍Камʼянець-Подільська фортеця

Підтримай ЗСУ!

[kvitkastepova]

24 роки в панельному будинку: з моїх нотаток, які я, схоже, пишу для того, щоб ніхто ніколи про них не дізнався:

Коли 9 поверхів і на шести з них по алкашу, а твій респектабельний пес боксер їх ненавидить.

Коли не дивуєшся, коли бачиш кров на стінах.

Коли кожен ранок хтось блює в туалеті поверхом нижче.

Коли твоя сестра занадто "ахуєнна" щоб виносити сміття і підходити до смітника і залишає сміття між поверхами, а ти впізнаєш його по купі шерсті своєї собаки в пакеті.

Коли сміттєпровід закрили, але є такі, що продовжують спроби туди викидати сміття і в підсумку нетрі загоряються від недопалку.

Коли дах закритий, а ключі незрозуміло у кого, бо тобі на твій власний дах ходити не можна, бо будинок,по ходу, належить комусь іншому, а не мешканцям : на дах не ходи, вазони не став, в під'їзді не сиди і крісло твоє ми викинем, бо пожежна безпека. Ну а те, що всі курять в під'їзді - то фігня, ну не буде же двірник робити зауваження мужикам. А я буду : задиміли весь поверх шмаллю , хоч би вікно відкрили.

Коли ти відкриваєш вікно, щоб провітрити і хтось закриває через 5 хвилин.

Коли собака сама приходить додому, бо вона вирішила погуляти без тебе пару годин і всі думають, що ти її вигнала.

Я жахлива сусідка, беззаперечно. Ми всі жахливі сусіди один одному. Доля моїх сусідів покращилася, коли я поїхала з дому в кінці-кінців забравши двох своїх собак і протравивши на прощання тарганів. Але ні, повернулася моя сестра. А іще завівся якийсь черговий алкаш в будинку навпроти, який врубає музон і кричить з вікна щось про Зеленського.

Сусід завів оранжерею з вазонів і я віддала йому своє крісло. В частину квартир поки не повернулися. Всі ми тут ізольовані разом.

Моя мама вважала, що в нашому будинку так багато алкашів, бо це "ментівський" будинок, бо тут квартири міліціонерам видавали.

Кожен, хто вважає, що лівий берег - це не Київ - елітарний гандон. Коли хочеш жити в центрі бо "ну це ж центр, а не вот это вот ваше" - елітарний гандон. Сорі - задрали. Поселися в "місті Володимира" і спробуй його не покидати.

Я завжди вважала, що проспект Возз'єднання названий на честь возз'єднання районів Березняки і Дарниця, які він і з'єднував в якомусь сенсі, а не України з якоюсь незрозумілою державою.

Найабсурдніша для мене комуняцька топографічна назва в Києві - Ленінградська площа. Коли самої назви як "Ленінград" уже не існує, в Києві, фіг знає за скільки кілометрів від монархізованого назад після комуністів міста, площа названа на честь того, що навіть червоні збоченці росіяни перейменували в своїй державі. Чомусь, коли росіяни перейменовують Ленінград назад на Петербург, за ними ніхто не бігає і не каже : "це ж історія" (яку вони, до речі, створили собі самостійно і їм її прийшлі українці не насаджували). Але я вважаю, назву Ленінград варто було би зберегти, але перемістити до іншого міста - до Москви. Там же вождь і дотепер лежить, було би дуже доречно. Надворі 2024 рік і хейтити росіян уже не модно, всі до цього звикли. Сказати таке в 2012 чи раніше - оце було би прогресивно. Чи достатньо хейту для них ніколи не буде?

Тоді я не могла себе зрозуміти : чому всім подобається, а мені ні? Що зі мною не так? Я так само говорила російською, читала російською, слухала доволі багато російської музики. Але от російські серіали все життя гімняними видавалися, хоч і дивилися якщо по телевізору більше нічого немає. Слава богу, мама відключила нам телебачення свого часу, а то не знаю, скільки би це тривало. З книг моїми улюбленими в дитинстві завжди були українські, а російські казки мені чомусь не подобалися. Так само з дитячими оповіданнями : я готова хоч 50 разів перечитати пресумні "Кумедія з Костем" та "Федько Халамидник" Винниченка, лиш би ніколи не брати до рук "Каштанку" чи щось інше із дитячих оповідань Толстого або " Шляпу" про кота. У мене була книга в м'якій обкладинці - казки Г-Х Андерсена, проілюстровані Катериною Штанко. Ілюстрації трохи лякали, але навіть п'ятирічна дитина, виявляється, готова оцінити присутній оригінальний стиль ілюстратора. А ведмеді в червоних косоворотках в збірці русскіх сказок викликали незрозумілі неприємні відчуття, хоч ніби і не страшні. Я не розумію чому так. Для мене ніколи нічого не зрівняється із "Країною Мумі-тролів" з Видавництва Старого Лева чи із "Одиницею з обманом" Нестайка. Це те, що згадується з теплом. Добре, що воно у мене було. Могло не бути. Хтось цього дійсно не чув і не бачив. І тепер частина цих людей проти українського контексту в будь-чому, тому що він ворожий, непотрібний і незрозумілий для них з дитинства.

[nelligekata]

як можна зараз перейменовувати вулиці зруйнованого міста та селища?

похмурий Бахмут і Соледар під російським контролем...

влада УКРАЇНИ знайшла місце та можливість перейменовувати вулиці міст та назви селищ,.. ? https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfAAGnw18JoN34Q3uTPlgzhpxHhYw6XtuL5KPBiVGGXr7uLGg/viewform?fbclid=IwAR0v4lPyhmgPe1obbVyL5Dq4GO2SFOX60plT2-SG5IH-K2fBcU4rwGpSgQ8

Читаємо в стрічках, що перейменовують росіяни вулиці Авдіївки.

Але як наші перейменовують вулиці на територіях , які під контролем росіян?

одні в квадраті другі в кубі?

на це гроші є????

не зрозуміло

зверніть увагу

[alcestas-sloboda]

Насправді, дуже шкода, що Ісландія досі не переклала інтерв’ю з Тавром, тому що воно багато про шо. Я б кидала його в обличчя кожному вестерну.

Там є частинка про полон і насильство щодо полонених. Сам Тавр розповідає про те, що в росіян воно рідко має якійсь сенс, якусь причину. Вони б’ють, бо хочуть, бо можуть, бо встали не з тієї ноги, ти їм просто не сподобався.

Після перегляду цього інтерв’ю, я взялась читати книжку «Збагнути Росію. Свідчення очевидців: від Геродота до Кюстіна» і поряд з іншими «рисами» менталітету є саме любов до насильства.

«я чув, як один росіянин говорив, що набагато веселіше жити в тюрмі, ніж на волі, якби так сильно не били» - Річард Ченслер

«Тиран полюбляє сам на власні очі дивитися на тих, кого катують і піддають страті. Трапляється, що кров бризкає йому в обличчя, але він все ж не хвилюється, а навпаки, радіє і голосно кричить, вдаючи людину, що торжествує і радіє: «Гойда, гойда!». Й усі покидьки-вбивці, і солдати також кричать слідом за ним: «Гойда, гойда». Але якщо тиран помічає, що хтось мовчить, то вважає його співучасником. Він спершу запитує, чому той сумний, а не веселий, а потім велить розрубати його на шматки» - Альберт Шліхтінг

«Але ось яке у них звичне правило: якщо не бити дружину раз на тиждень батогом, вона не буде доброю дружиною, тому росіяни стежать за цим акуратно; та й дружини, якщо чоловіки їх не б'ють, кажуть, що вони не люблять їх» - взято з «Опису Московії» невідомим англійцем

«Я чув одного разу, як слуги скаржилися, що пани не побили їх як слід. Вони вважають, що не подобаються своїм панам і що ті гніваються на них, якщо не б'ють...» - Сигізмунд Герберштайн.

Ну і так далі. А ще пияцтво, яке у випадку відсутності будь-яких обмежень, буквально доводить до смерті: жарт про те, що в них цілі селища спиваються - не жарт. Відсутність будь-якої поваги до жінки: «Дружини й взаг��лі жінки не користуються у них такою пошаною, як в інших народів, а вважаються майже рівнею служницям». «Становище жінок вельми сумне. Московити не вірять в честь жінки, якщо вона не живе під замком і не перебуває під такою охороною, що нікуди не виходить»

У росіян досі схожа тактика ведення війни: просто закидуй ворога трупами.

«І хай додому іноді поверталася ледь не половина воїнів, однак московити вдають, ніби в битві вони не втратили жодного» - патєрь нет.

«Міста вони рідко захоплюють штур-мом і після сильного натиску, ім звичніше примушувати людей до капітуляції тривалою облогою, голодом або зрадою» - Маріуполь.

«Готуючись до бою, вони покладають великі надії на чисельність і на те, наскільки великим військом вони нападуть на ворога, а не на сили воїнів і на добре шикування війська; вони краще б’ються в далекому бою, ніж у ближньому, а тому намагаються обійти ворога й напасти на нього з тилу...» - знищення міст артилерією, як приклад далекого бою, закидання всього донецького фронту власними ж не тренованими солдатами.

Ще була історія про знищення міст, вбивства всіх мирних жителів і заселення його росіянами - це було 16 століття, а сама історія про міста Новгород і Псков, а не про український схід і Крим.

Усе можна підсумувати однією цитатою: « Ніде немає такої розпусти і пияцтва, а також і за насильствами своїми це найогидніший народ на світі»

Не знаю до чого це все і чи цікаво це було читати, але останнім часом мала змогу дивитись інтерв’ю наших військових і вони справді надихають на роздуми проти кого саме ми воюємо, а також про власне сприйняття росіян як нації. Так, я народилась і жила все своє життя на заході України, але в дитинстві говорила російською, а питомо українських традицій у нас в сім’ї було мало. У мене дуже яскраві спогади про те, як на Олімпійських іграх ми спочатку вболівали за українців, а потім за росіян і білорусів, я ніколи не сприймала їх за ворогів. До 2014.

У 2014 12-річна дівчинка була прикута до екрану телевізора і дивилась як за мою країну помирали люди. Інтеграція, імпічмент, перевибори, диктаторські закони, право на протест - терміни, які вже в той час перетворились з просто складних слів на щось значуще, а жартома сказане «Слава Україні» батькам більш не було просто викликом футбольних фанатів, яке ти почув і повторив.

Після того була війна, хоча вона була далека і зараз, щоб зрозуміти події весни 2014, я сіла перечитувати книги від Казанського до Снайдера і все одно це все не вкладається в голові. Було Дебальцеве, Іловайськ, Донецький Аеропорт, Волноваха, але чомусь досі зберігалась надія на те, що хоча б твої однолітки-росіяни щось розуміють, але ні. Досі пам’ятаю момент, коли мені все зійшлось. Це було літо 2018, так трохі пізно, але мій підлітковий мозок хоча й сприймав Росію як ворога, все ще дивився «пітєрську тусовку». Це було якесь відео Усачева, не пам’ятаю про що, але в один момент він «пожартував» про Крим, і тоді мене як перемкнуло: якого ти жартуєш про війну? як ти маєш право як житель країни-окупанта жартувати про злочини проти мого народу? і от з того часу я перестала сприймати росіян. от так.

24 лютого нічого не змінилось: мені не треба було відписуватись від росіян в ютубі й видаляти їхні пісні в спотіфай, але вони стали гіршими за тварин. я ніколи не відчувала такої ненависті, яку відчувала після звільнення Київської області. я ніколи не ненавиділа більше, ніж після того відео зі страченим військовим. я ніколи не хотіла спалювати міста так, як після того що вони зробили з Маріуполем.

Росіяни - гниль і падаль, і поки вони самі не зрозуміють, чому їх вважають такими, їм немає бути місця у цивілізованому світі. Бажаю їм пережити ці 10 місяців, бажаю засинати з відео понівечених солдат перед очима, бажаю знищення власної культури. Хоча останнє їм не принесе нічого поганого, бо власної ідентичності в них немає, а те, що є, не цінується.

[thesolyanka]

Про стрічку "Мордор"

Зазвичай на Новий Рік ми робимо репост цього відео, яке позиціонується, як "коткометражний горрор, заснований на реальних подіях".

"Мордор" - це квінтесенція екзістанційного жаху від усвідомлення того, що межі між графічним та реальним злом фактично не існує. Реальне абсолютне зло існує, і воно поряд з нами: як у нашому минулом, так і сьогоденні.

Ідея подібного відеофільму з'явилась десь на початку минулої декади, з одного досить "чипляючого" спостереження : "совєтскіє люді", які мешкали (і продовжують мешкати) в Україні з громадянством України, відчували неймовірну гордість й духовний підйом від композиції "врємя впєрьод".

Ставлячи "врємя впєрьод" на рінгтон, вони відчували (та й зараз скоріш за відчувають) неабияку "велич" - "вєлічєствєнная музика, о вєлічєствєнном врємєні, вєлікій свєршеній". Звичайно, що всю цю "велич" з 1991 року намагаються знищити оці міфічні "фашисти". Але що можем відчути, та черезі ті відчуття "побачити", нормальна притомна людина: екзістанційний жах, який спершу трудно оформити в якісь більш менш притомні візії. Глибинний страх та погляд у самісіньке дно, де десь у темряві сидить багатовікове абсолютне зло.

Перша візія, яка могли б стати ідеальним відеорядом для опису жаху "врємєні впєрьод" - вбивства чєкістами людей через постріл у потилицю. Жахливі кадри, які швидко змінюються, ствоюючи образ "конвейєра смерті", як одного з найжахливіших втілень тисячолітнього зла. Але це лише один з багатьох відтінків цього зла. Жорстокі вбивства мілійонів, як плата за цю ефемерну "велич". Насправді ця "велич" - це порожня обгортка, що просякнута кров'ю. Жах від усвідомлення існування цього чистого зла підсилюється поступовим усвідомленням того, що воно досі живе, нормально функціонує, й взагалі йому дуже добре. Пам'таєте, як в Поттеріані, чаклуни були в жаху від того, що хтось міг додуматись до того, щоб розірвати власну душу на сім частин? Щось відчуваєшь, уявляючи собі те саме безмежне зло, що обрежно закодоване у мелодії "врєся впєрьод". Щось подібне й робить це зло, що уособлене московитами. Воно йде всупереч людської природи та взагалі всупереч світової людської цивілізації. Абсолютне зло, яке досягає результатів, через абсолютно нелюдські вчинки.

Напередодні Нового Року, коли харківське Задержпром'я було вкрите снігом, здавалось, що темні подвір'я старих п'ятиповерхівок бережуть у собі жахи з минулого століття. Але зло так остаточно не вивітрилось. Воно все ще тут, пролітає поміж будинків. Так само, воно все ще вітає десь навколо двориків біля будинку "Слово", де за дуже короткий проміжок часу були знищенні всі його видатні мешканці. Або разом з морозним вітром, зло гулом проноситься по вулиці Чайковського, де у будинку №18, кацапські кати та їх поплічники здирали з людей кожу, вирізали геніталії та виколювали очі ще сто років тому. І зовсім недалеко від вулиці Чайковського, на колишньому Лютеранському цвинтарі, який зараз відомий, як міський цвинтар №2, спокіно відпочивають ті самі кати, та їх ідейні нащадки з радянської та пострадянської міськвлади. На тому ж цвинтарі, під тим самим передноворічним снігом, лежить кат стьопка саєнко, який якраз катував й вбивав людей на Чайковського № 18. І навіть поряд з такої наволоччю, лежить купа достойних й героїчних людей. А навпроти цвинтаря №2 лежить "молодьожний парк" - колишній цвинтар №1, брутально знищенний радянсько-московською окупаційною владою. Тоді школярі грали у футбол черепом якохось видатного харківця, чия могила була холоднокровно знищення. І весь цей жах, який лежить в усвідомленні всього лише кількох перелічених фактів, підсилюється усвідомленням того, що звичайні перехожі можуть всього цього просто не знати, й жити в свох' "бульбашці".

А перелічених фактів набереться всього мабуть й менше половини відсотка від всього того жаху, що був насправді. І від усвідомлення, що це все обережно замасковано гірляндою та ялинкою у центрі міста, стає же страшніше. Тому, в один такий морозний сніговий вечір, було вирішено законсервувати всі ці емоції у короткому відеофільмі під назвою "Мордор".

Ці 278 секунд можуть набагто ефективніше пояснити те, що текстом, пояснити важче.

[dory380-blog]

Я пам'ятаю як рік назад, я з думкою "це мій останній мирний похід в сільпо" за хвилину до закриття вийшла на вулицю і зовсім не хотіла йти додому. Чомусь ця думка мене заспокоїла. Мені важче було жити в очікувані війни.

В мене було все зібрано. Та тривожна валізка. Із найтривожнішого в ній була я. Особливо коли зрозуміла, що моя карта з зарплатою заморожена через кредит. Та й зняти не було де. У всіх банкоматах не було грошей. Виїзд в село з сім'єю дівчини. Якісь внутрішній спокій. Літаки весь вечір, абсолютно нежитлові умови в селі. І коли я так кажу я реально це маю на увазі, а не просто "нєженка". Там була обвалена стеля, вся підлога в соломі з горища, розбиті вікна, промерзлі стіни і ціла кімната до стелі забита старим одягом. Це навіть не перебільшення. Я б сказала, що применшення. Але в порівнянні з іншими, я дуже легко обійшлась.

Виїзд з того села. Перші блокпости, перевірка документів і незручні розмови з водієм в якого я мусила лишитись ночувати. Бо мій гуртожиток прямісінько над військовою частиною. Тривожна ніч, майже без сну. Але страх не за себе, а за рідних. За те, що можу їх втратити. Ранній підйом і виїзд з міста. Дорога, яка зазвичай займала 4 години займає 7. Три спуски в бомбосховище. Паніка і страх людей. Автобус, який поїхав без мене. Ночівля в церкві, з якою мама зв'язалась майже в 10 вечора. Вони забрали мене під виття сирени з автостанції.

Зранку приїхали батьки, на чужій машині. Де було тільки два сидіння. І знову ж таки під сирени ми виїхали далі. Купа блокпостів. Кожен раз перевірка багажника і документів. Сміялись, що кожен військовий перевіряв чохол синтезатора і питав чи веземо ми зброю.

Додому так і не доїхали. Завернули на кордон, забрали малих з волонтерського центра. Нагрузили купу їжі. І поїхали на пункти обігріву.

Три дні безкінечного потоку людей. Я бачила людей з різних куточків України, різного віку, статі, соціального становища. Вони розказувал�� свої історії, а я розривалась від неможливості хоч чимось допомогти. Ми робили максимум, що могли. Але на третій день зранку температура була настільки низькою, що у нас замерзла абсолютно вся вода і їжа. Ми просто нічого з цим не могли зробити. Я дивилась в очі людям, які підходили до мене з надією і бачила, як вона гасне. Пройшов цілий рік, а мені все, ще боляче від цього.

А потім однією з цих людей стала я. Просто з однією сумною одягу і самим тільки паспортом сіла в машину з знайомими. З температурою і кашлем, бо три дні майже постійного перебування на морозі, фактично без сну, даром не проходять.

16 годин дороги до Угорського кордону, через Польщу і Словаччину. Пошук вайфаю на кожній заправці, щоб дізнатись новини і написати рідним. Потім ще 5 годин там на кордоні, щоб перекласти документи. І в нарешті Хорватії, 3 березня 2022 року, я вперше за весь той час нормально поїла.

За цей рік, місто, в якому я тоді вперше опинилась, стало для мене ріднішим, ніж місто, де я вчилась три роки. Коли я на деякий час повернулась в Україну, з волонтерським вантажем, в мене рідне місто викликало скоріше ностальгію, ніж радість.

Я не сперечаюсь, що хочу додому. Просто мій дім більше не там.

[ukrainian-aesthetic]

джерело

[olegzhdanovkiev]

Про Київ, Харків, Суми, Чернігів забудьте

"Про Київ, Харків, Суми, Чернігів забудьте": Жданов оцінив ризик повторної атаки РФ на міста України Російські війська, що зосереджені на кордоні, здатні провести лише розвідку боєм, і це їхній максимум. Військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов оцінив ризики нового наступу армії РФ на Київ і Харків. За його словами, на сьогоднішній момент прямої загрози не існує. "Про Київ, Харків, Суми, Чернігів забудьте. Ми будемо про це говорити, коли РФ буде накопичувати ресурси на цих напрямках. ... Читати далі »

[dante11211]

Відпрацював свою підробітку. Було непогано. Навіть цікаво. Хлоп, який мене інструктував, естонець. Російської він, слава богу, не знає як з'ясувалося пізніше. Інструктував мене англійською, я теж комунікував англійською, бо сподіваюся на Канаду і практика дуже потрібна. Зі мною прийшли ще одна жіночка і одна дівчина. З дівчиною він спілкувався естонською, зі мною - англійською, а жіночці я перекладав, бо вона розмовляла тільки російською. Робота легше легкого, сортувавли одяг у новому магазині Спортланд + я ще вивозив картонки на нижній поверх де одразу влаштовував перекур і купував каву в кофейному апараті. Ось вам доречі і фемінізм і рівні права, обов'язки. По суті за одні гроші всі робили один і той самий об'єм, але на мене вішали ще "перетягни", "привези". Не складно, сам факт. Почувався як npc у будь якому Хітмані. Коли агент 47 пробирався залаштунки якойсь організаії, технічні приміщення торгівельного центру, залаштунки опери і тд. Вставати о восьмій годині ранку гірше смерті. Особливо коли останні 9 місяців працював в ніч. Проте я зміг. Перед тим як йти на роботу зайшов у кімнату брата, який мав ще раніше виходити, а він ще спав. Сказав, що і так проспав, куди вже поспішати. В принципі, справедливо. Мені б такий рівень буддизму. За вікном суцільна справжня осінь. 11 градусів не холода, дощ і жовте листя, яке плавно опадає на фоні чудових краєвидів старого міста. Зловив якийсь диссонанс, бо правильне відчуття, але наче не там. Одразу полетіли якісь в'єтнамські флешбеки шкільних років і тд. Під кінець зміни з'ясувалося, що жіночка з України. Зазвичай я не починаю лізти в душу людям чи якось взагалі реагувати коли чую або розумію що людина з України. Особливо часто таке трапляється на вулиці. Не знаю. Відчуваю щось тепле на дущі, але не хочеться перетинати ці особисті кордони. Скоріше навіть свої, здебільшого свої. По дорозі додому мені прийло сповіщення від другої підробітки, що мені відмовлено ще на 5 днів і залишився лише один не підтверджений. Я скасував заявку, бо який вже сенс. Відчуваю і тут певний сексизм ситуації, бо робота дійсно надпроста. Дуже шкода, бо отримав би більше ніж було б потрібно віддати за квартиру наступного місяця. Та і біс з ним.

А ще подивився вчора всеж таки Blade Runner 2049. Навіть якісь дивні думки з'явилися після перегляду, але про це вже в наступних постах.

14.10.22

[svyatosogodni]

🎊 22 вересня — Яке сьогодні свято? ⠀ ❤️‍🩹 942-й день повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну ⠀ 🇺🇦 День партизанської слави ⚙️ День машинобудівника 💖 Всесвітній рожевий день 🚶‍♀️ Всесвітній день без автомобіля 🔭 День астрономії 🌗 День осіннього рівнодення ⠀ 👼 День янгола святкують сьогодні Опанас, Василь, Григорій, Дмитро, Захар, Йосип, Микита, Олександр, Олексій, Сергій, Харитон, Яким, Ганна ⠀ ⚜️ Цей день в історії: ⠀ 1002 — заснування міста Хотин (Чернівецька обл.) 1939 — радянські війська окупували Львів і Стрий 1993 — прем'єр-міністра України Леоніда Кучму відправлено у відставку ⠀ 💙💛 Сьогодні народилися: Олександр Потебня, Корнило Устиянович, Олександр Костін, Борис Барський, Володимир Хрущак, Лариса Заспа. ⠀ 👉 Більше про те, що варто сьогодні святкувати читайте на нашому сайті → https://sogodnisvyato.com.ua/22-veresnya-svyato/

[traveler-from-ukraine]

Білгород-Дністровська фортеця

Сьогодні розповім вам про свою подорож до найбільшої фортеці України.

Мова піде про Аккерманську фортецю. Знаходиться вона в Одеській області в місті Білгород-Дністровський.

Збудована вона на залишках давньогрецького міста Тіра. Руїни цього міста можна побачити і зараз перед входом в фортецю і в середині також. Там і досі ведуться розкопки.

Оборонну функцію фортеці виконують стіни. Вони мають товщину від трьох до пʼяти метрів, в різних місцях по різному. Збудовані вони із білого вапняку. Стіни сполучають між собою оборонні башти. Всього колись в фортеці налічувалось 34 башти.

Крім товстих стін, зовні фортеця захищена глибоким і широким ровом. Він пролягає з трьох сторін фортеці. Через те що фортеця знаходиться на горбку, глибина в різних місцях різна, але цей недолік компенсовано висотою стін.

Фортеця знаходиться на березі Дністровського лиману. Води лиману слугували природним прикриттям фортеці з того боку де немає рову.

Продовження в наступному пості.

📍Білгород-Дністровська фортеця

Зараз оборону тримає ЗСУ, підтримаймо їх!

[demiurgeua]

Головнокомандувач ЗСУ провів розмову з Генеральним інспектором Бундесверу

Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Олександр Сирський : “Мав телефонну розмову з Генеральним інспектором Бундесверу генералом Карстеном Броєром. Поінформував мого німецького колегу про поточну ситуацію на фронті. Детально обговорили подальшу співпрацю. Особливу увагу приділили посиленню нашої ППО, оскільки росія продовжує терористичні атаки на українські міста, цивільну та енергетичну…