#колишні

[osssvl]

Серед бурі і грому стою на дорозі,

Сукня біла в темні горошини.

Я чекала довго тебе на розі,

Не боялась ні граду, ні зливи.

Ти написав : "Давай не сьогодні.

Завтра передають тепле сонце."

Я нарешті роздивилась безодню,

Далекий, чужий незнайомцю.

І справа була не в прогнозах погоди,

Що знов не співпали з цією реальністю.

Наші жадання - прості антиподи,

І наш фінал я вважаю фатальністю.

~oleksandra.l

[adeseya]

Колишні знайомі росіяни, що стабільно раз у рік чи пів щось напишуть, незрозуміло навіщо

Чого ти очікуєш?

Розкусив(

Але я тримаю це все на згадку

[girl-with-demons-in-her-soul]

Мої колишні стосунки відкрили для мене ще одну цікаву істину: я насправді дивлюся на світ інакше. Оці всі пости, що я "завжди чужа для суспільства", вічне нерозуміння людей, вся оця фігня з "мрійливістю", "глибоким переживанням емоцій", "милою дискоординацією рухів", здриганнями, голосним сміхом і тд виявилася не просто моїм бажанням виділятися серед людей. Врешті це не просто бажання бути "нетакуською", а, як виявилося, цілком собі діагностована фігня.

Зараз я в процесі пізнання себе та діагностування РАС + РДУГ. Пишу це в день поширення інформації про аутизм. Я знала про цей день, успішно про нього забула, але несвідомо одягла сьогодні вперше за багато років блакитне пальто. Досить символічно.

Так ось, вся проблема в тому, що у дорослих в Україні його не діагностують. В тому сенсі, що, звісно, можна піти до психіатра (чим я зараз і займаюся, власне), визначити діагноз, навіть десь його задокументувати. Але врешті це не матиме значення, бо офіційно це виключно дитяче захворювання і буде так як мінімум до 2027 року. Вже мовчу про те, що з жінками ще більш специфічна фігня.

Чи налякана я тим, що реально дивлюся на світ інакше і скоріше за все належу до категорії людей в спектрі? Звісно, налякана. Хоч і живу в своєму світі серед відверто цікавого, творчого і порівняно фрікового оточення, сприймаю вихід з бульбашки в звичайний світ досить травм��тично. Мені далі важко з однокласниками чи іншими знайомими, важко соціалізуватися і робити багато інших речей.

Десь всередині себе намагаюся вмовити себе, що я не лінива. Не йобнута. Не хвора на голову. Що я не виправдовуюся вигаданими хворобами. Виходить, якщо чесно, слабо. Зізнатися оточенню теж складно, бо та невелика кількість людей, яка вже знає, відреагувала якось на кшталт "та щось ти вигадуєш, наче нормальна людина", а та, яка не знає (це я про батьків), очевидно сприйме все в штики.

Але зізнаюся про це тут. Все-таки де як не в блозі робити таке зізнання. Врешті зараз я хоча б знаю причину того, чому мені так часом важко в цьому житті, чому мені так важко бути людиною, тому бачу, куди рухатися далі.

Страшно от тільки, що мене не зрозуміють і не полюблять. Що "ніхто тебе такою терпіти не буде", але сподіваюся, що мій тривожний тип прив'язаності (який також є врешті наслідком цього всього) не заважатиме мені будувати стосунки та не тиснутиме на близьких для мене людей. Що я зможу знайти когось, хто розділятиме мої інтереси, розумітиме емоції та просто буде поруч, незважаючи на це все. Амінь, магія тамблеру.

[thesolyanka]

Знову про світ post-1945

Світ, сформований після 1945 року, в якому ми народились і живемо, є приреченим. І навіть, якщо ми вважаємо, що "приреченими" має бути лише те а світі post-1945, що нам не подобається, це не відміняє того факту, що приреченим є все. Бо сучасний світ, який ми знаємо, і який називаємо світом post-1945, побудований на лицемірстві та компромісі з "меншим злом".

Пам'ятаєте фінал "The Dark Knight" та події "The Dark Knight Rises" Нолана? "Новий світ" в Готемі було побудовано на брехні, що прокурор Гарві Дент загинув Героєм, коли насправді він став божевільним вбивцею. Пам'ятаєте скільки цей "новий світ" протримався на брехні, поки не настав ще глобальний піздєц за захопленням міста терористами з ядерною бомбою? В побудові нашого світу post-1945 участь приймали всі: і "негідники", яких визначили як "менше зло", і "герої", адже "never again" став їх проксі-релігією, а це означає, що жахи світу pre-1945 ніколи не постануть наново у світі post-1945. Це означає нічого іншого, як те що всі творці світу post-1945 приречені, і "герої", і "лиходії". Приречені таким самим чином, як був приреченим 4-ий реактор Чорнобильської АЕС ще на стаді проєктування.

На сході світу post-1945, "герой" - західна цивілізація - та "лиходії" - московщина - зібрались разом та самостійно визначили правила нового світу: що буде вважатись "головним злом", хто буде вважатись "головним негідником", що буде рахуватись за "головний злочин". І що найбільш важливо - хто буде "головною вічною жертвою". І після "головного трибуналу" це все завірили штампом "never again". Але що ��обити, якщо раптом, виявиться, що новий світ post-1945 не буде працювати так, як замислили його архітектори? Бо проєктувався цей "new brave world" так само, як через пару десятків років будуть проєктувати й будувати 4-ий реактор Чорнобильської АЕС.

Так виходить, що жахіття світу pre-1945 повторюються, але колишні "герої" закривають на це очі, бо цього в принципі не могло б статись, за їх логікою. Адже "головний негідник" вже давно застрелився в бункері, "головний геноцид" вже був, "найстрашніше зло" у вигляді ось цих всіх ваших фашизмів-нацизмів-расизмів вже переможено, і перемагається ще кожного червня. В��агалі, який сенс відкривати очі і дивитись, що світ тріщить по швах, коли достатньо провести щорічні ритуальні заходи, типу V-Day чи D-Day та розійтись далі жити жеття?

Наша цивілізація, немов анатолій дятлов з ЧАЕС, який не вірить ані в реальність того, що катастрофа можлива, а не в реальність того, що процес катастрофи запущено. І так саме не повірить в те, що катастрофа вже відбулась.

[haileensy]

дочитала сьогодні «Якби він був зі мною» Лори Новлін

окей, я люблю погані і трагічні кінцівки, але ж НЕ НАСТІЛЬКИ

навіщо спочатку дарувати надію, що у героїв все буде добре, а потім плюндрувати ідеальний момент кількома сторінками?

і ні, я не плачу, а кусаю подушку від злості

більш несправедливого фіналу в житті не бачила

вся книга тупо суцільна бридня про те, як колишні найкращі друзі припинили спілкуватись, бо почали відчувати один до одного більше ніж дружбу і просто злякались цього (що, бляха?)

просто метання туди-сюди без мети (ага, найс)

ну, це ще півбіди

найбільше збісив факт, що авторка дає надію на те, що в героїв все буде добре, в потім різко обриває трагічним кінцем

просто ватафак, жінко?

ти мене на сльози намагалась розвести?

а хрін тобі

Я ЗЛА НЕЙМОВІРНО

в дупу такий кінець

в дупу цю книгу

7/10 🌝

п.с. для мене Фінн та Отем досі разом щасливо їдять морозиво та гуляють парком, згадуючи своє спільне дитинство

[likaaaaaaaa]

Колись я писала серію листівок до колишньої найкращої подруги, а тепер буду писати до моїх теперішніх найкращих подруг

Тож, мої любі

Дарієль, Сашуля, Танюша та Оленька

Я хочу в першу чергу вибачитися, перед вами. Знаю, що ви вважаєте, що я вас покинула, що могла ще б з вами побути, хоча б рік.

Та я і сама про це думаю постійно.

Життя таке бентежне і складне, мені дуже хочеться продовжувати спілкування з вами, підтримувати зв'язок, та я знаю, як це важко на відстані🫠

Цей рік - був один з моїх найкращих років в Дніпрі. Я навіть не думала, що здатна мати таких подружок. Наш зв'язок дуже зміцнився, я багато чому навчилася і багато чого дізналася завдяки вам!

Мені не вистачило часу, ми так багато з вами не встигли зробити. Час так швидко сплив, що я досі в це не можу повірити.

Кожна з вас залишиться в моєму серці ❤️‍🩹

Тепер, окремо до кожної з вас:

Дашуля, сонечко моє, я хочу, щоб ти не боялася. Життя одне єдине і ти впораєшся з усім, що буде чекати тебе попереду. Ти красуня і в тебе особлива енергетика - світ буде біля твоїх ніжок! Тіки не соромся цими ніжками ступати туди, де ще не ступала🐣 Я бажаю тобі щирого кохання, щоб ти нарешті відчула взаємне, сильне кохання. Вдалого 6 курсу і можливості розподілитися на офтальмол��га в Дніпрі!!!

Сашуля, для тебе �� мене побажання: забий на усіх навколо. Байдуже, що вони подумають. Ти крута, ти гарна і чудова. В тебе є безліч можливостей, головне, дуже уважно та серйозно підходь до вибору чоловіків. Бо твої колишні - це повний ред флег. Будь обережна, бережи себе! Нехай твій майбутній обранець буде великим та серйозним ведмедем з дуже добрим серцем та повагою і коханням до тебе 🫶🏻 І вдалого 6 курсу, нехай дерматологія буде тобі тільки в радість!

Олечка, люба моя. Я знаю, як тобі важко - і я, і Настя поїхали від тебе. Я буду дуже сумувати за тобою🥹 Бажаю тобі - спокою. Знаю, що це тупо перед 6 курсом бажати, та ти його заслуговуєш. Нехай від пройде спокійно і благоприємно для тебе. Нехай усі оцінки будуть тільки 5 - без зайвого клопоту і страшних недосипів. Короче - вдалого закінчення медичного і вдалого розподілу. А ще краще - приїжджай до мене на інтернатуру) Ну і звісно, не могла не сказати - відкривай своє серденько - кохання вже скоро постукає до тебе. Тіки прошу, не будь з ним дуже холодна, може ж, воно того не варте))))

Танюша, кицю моя,бажаю тобі здравого розуму. Усі рішення, які чекають на тебе в найближчому майбутньому, варто дуже ретельно обдумати. Це стосується і відносин (моє відношення до них ти знаєш, воно не змінилося), і вибору майбутнього професійного напряму, і вибору взагалі стилю життя. Ти дуже крута в своєму егоїзмі, але іноді, здається ніби тобі на все начхати, хоча я знаю,що це не так. Тож бажаю здорового егоїзму, не ображай дівчат 🙈

Кожна з вас заслуговує на найкраще - а я, Вам, цього бажаю. І звісно, давайте, не будемо втрачати зв'язок, хоча я знаю, що на відстані це важко . Люблю і обіймаю кожну💞

[du-sha]

Я, живу собі спокійним життям.

Мій друг ще зі школи, який вирішив похвалитись своєю колишньою: Скажи, ти би з нею замутила?

Я:*дивлюсь на фото дівчини, в його телефоні* ну, можливо. А чому тебе це цікавить?

Друг: Так чи ні?

Я: Так, але спочатку хотіла би дізнатися її поближче.

Друг: Вона ідеальна, і характер чудовий має.

Я: Чому ти нас не знайомив тоді?

Друг: Бо ти би її зачарувала своїми фразочками і ставленням.

Я: Так ви ж вже колишні.

Друг: Колишні, бо я закидував її подарунками...

Я: І це її відлякало.

Це мій дуже хороший друг, який знає про мою орієнтацію, та який жартує, що колись був закоханий у мене.

[not4yourmind]

Всю ніч майже не спав. Дивився "Друзі". Перед тим закинувся подвійною дозою заспокійливого. Але якось на сон це не повпливало. Колотнеча у внутрішніх органах була не така відчутна, але була. Ну й сон довелось чекати десь до 4-30. В результаті поспав десь 4 години і то з перервами, бо прокидався завжди. На ранок наснились колишні однокласники. Причому ті, які були ще в 9-му класі. Не знаю чому. Сон дуже рваний, тому я майже його не пам'ятаю. Зараз деякі з них воюють. Можливо щось погане сталось? Відчуття стиснутого серця нікуди не ділось. Тому все ж вирішив сходити до лікаря. Поїду до тата на День Народження і там через сімейного лікаря... Хоча б кардіограму. Бо це дійсно супер-дивна фігня. Я вже майже звик до цього відчуття повністю, але це точно не є нормально. Можливо випише якісь настоянки. Зрештою стан мій ще досить таки складний. Сьогодні відніс гроші за квартиру з самого ранку. Була така дощова погода. Відчував шкірою лиця таку приємну свіжість, коли краплі сніго-дощу падали та потім стікали по шиї. Приємно, навіть. Потрібно рухатись далі. А як - я не знаю. Я так сумую. Ніби вирвали половину мене. Довго думав чому так сталось. Можливо дійсно є критичні погляди в світогляді. Але я аналізую себе... В мене "звичайний" світогляд. В тому плані, що вчора в "Друзях" Моніка та Чендлер досить гармонійна пара, яка теж має регулярні проблеми. Але їх вирішує. Проявляє любов та повагу. Я б не сказав, що моє бачення стосунків сильно відрізняється в того всього. Загалом таке. Якось дуже складно сформулювати. Спробую подумати про це ще пізніше. Сьогодні нічого майже не роблю, бо дуже болить голова. Т��еба сходити купити знеболювальне, якщо так і продовжиться. Зараз в хаті немає. Заодно прогуляюсь. Любив гуляти після дощу. Так свіжо та приємно. Все ще скучаю. Дуже сильно не вистачає. Але це не мій вибір. В неї нові стосунки. Варто приймати цей простий факт і якось пробувати жити.

[bez-nichoho]

Резиденція. Дні 9 та 10

День 9

До нас завітали гості — колишні мешканки цієї резиденції. Вони були тут минулого літа, а тепер живуть в сусідньому селі — зостались через війну. Ми поснідали, поговорили і пішли прогулюватись лісом. Після прогулянки — вечеряли і пили багато вина, говорили. Нічого особливого, зрештою. Зустріли місцеву бабцю, яку знають попередні резидентки — бабу Сашу, яка у свої 86 катає на ровері і загалом доволі активно живе. Найцікавішим для мене був не її спосіб життя, а її мова — мікс польської, української, навіть російської (гадко, так), білоруської, частка якої найбільша. Я навіть записав на диктофон її розповіді, передам знайомим мовникам і мовницям, їм це точно буде цікаво. А може й стане в нагоді. Сподіваюсь, я ще зустріну її — хочу спитати, де знайти «Духа пущі» — славнозвісний місцевий бімбер, себто самогон. Цікавить мене локальна кухня, так би мовити.

У лісі під час прогулянки спершу натрапили на оленячий череп, а підніше, біля ріки, на оленячі кості. Нормально для цих країв. Мені пригадався вірш Робінзона Джеферса «Олені покладають кості», який переклав Олег Лишега. Гарний смутний вірш. Пошукайте за нагоди.

День 10

Від самого ранку працював. Перекладав і готувався до інтерв'ю з кураторкою міжнародних програм Книжкового Арсеналу, яке маю провести. Залишилось три вірші і все, чорновий переклад буде готовий. Вочевидь це трапиться 11 дня. По обіді пішов прогялутись, бо більше не міг сидіти й працювати. Останні дні — дні поганого настрою, тривожності, поганого психологічного самопочуття. Тим паче, що я надалі п'ю (за)багато кави. Але без неї теж не годен функціонувати повноцінно. Сидів на дереві, дивився на ріку. Перелазив через паркани, бо не хотілось вертатись довгою дорогою. Нічого особливого. Власне оці дні якнайкраще підпадають під визначення «нічого особливого». Принаймні я так відчуваю їх. Хоча мені й стає шкода, що навіть такі дні невдовзі закінчаться. Зрештою, як і будь-які дні.

[2572331]

про кармічне і ставлення до себе

знаєте ви чи не знаєте, але ми зараз у кармічному періоді)

сьогодні - завтра буде штормити найбільше, готуйтесь!

я знала, що шось таке вилізе сьогодні, просто знала. чиїсь колишні точно мали впасти цими днями. от він і впав.

я вірю в те, що наша доля написана, я почала у це сліпо вірити через сміховинну послідовність збігів, здається, неможливих в таких умова��.

мені щиро шкоду ту подругу до якої повернулось оте дурне-дурне кармічне, але шо зробиш так їй написано.

we accept the love we think we deserve.

[lisa-is-chilling]

сьогодні в хну починається новий семестр, мої (колишні) одногрупники пішли в універ на авдиторне. коли я прокинулась через повітряну тривогу о 9 ранку, перша моя думка: "удачі вам з очним навчанням, лузери".

[adeseya]

ні, я взагалі дуже круто морально виросла і встала на ноги за минулий рік, хоча хто б міг подумати

як згадаю колишні приколи своєї психіки чи речі, які для мене були ого-го якими неможливими і стресовими

а зараз я просто вау

така нова і жива

і не обмежена через поганий емоційний стан

прямо пишаюся

[you-should-not-read-this]

а що якщо мої колишні всі щасливі лише з тої причини, що я тримаю їхній баланс?

[thesolyanka]

Капіталізм та Лівацтво

"Кронос заздрив могутності свого батька, Урана, правителя всесвіту. Уран накликав на себе ворожнечу матері Кроноса, Геї , коли сховав гігантських молодших дітей Геї, сторуких гекатонхейрів та однооких циклопів, у Тартарі , щоб вони не побачили світла. Гея створила великий кам'яний серп і переконала Кроноса каструвати батька." - "Теогонії" Гесіода.

Дуже прикметно, що ліваки всю дорогу борють капіталізм, якому вони ж і мають завдячувати за своє існування. При тому, що більшість ліваків, скоріш за все, не знають що таке той капіталізм.

В епоху феодального суспільного ладу, серед підлеглих феодалів, напевно, були купа людей, які вважали поточний лад несправедливим. Адже статус "феодала" було майже неможливо отримати не народившись "феодалом", а він був напряму пов'язаний з ресурсами, які дають можливості, що покращують якість життя. Коли ліваки починають, а точніше продовжують, розповідати про те, що "капіталізм то зло, так не має бути, є інший шлях і т.д.", то вони (не)свідомо брешуть. В совдепівській історії перехід від "царату" до "республіки" відбувається в один конкретний визначений день, а вчорашні кріпосні моментально (ментально) стають вільними громадянами тоді, коли "люди зверху" підписують якійсь папірець. Найпримітивніший курс історії для більш менш дорослих людей, коли йде розгляд еволюції суспільно-економічного ладу, завжди має хоча б одну дві тези, які свідчать про те, що перехід від феодалізму до капіталізму це сукупність великої кількості подій, процесів та еволюційних змін, розтягнутих не на одне сторіччя. Безумовно, що в процесі багаторічного процесу зміни суспільно-економічного ладу, "підлеглі феодала" еволюційним шляхом отримали унікальну можливість самореалізації без прив'язки до свого фамільного статусу. Саме поступове розірвання залежності обсягів та доступності ресурсів від статусів обумовили появу лівацтва.

Очевидно, що поступове розірвання залежності якості ресурсів від статусів порушили тогочасний суспільний лад, надавши колишнім "підлеглим" феодала доступ до ресурсів без необхідності мати особливий статус від народження. Десь тут і з'являється та сама омріяна "рівність", про котру вже не перше століття скиглять ліваки. Ось тільки ця рівність обумовлює те, про що ми всі продовжуємо сперечатись й до сих пір: "на старті" всі повинні мати рівні можливості, а далі вже все вирішують особисті якості окремо взятої людини. Звичайно, що це "на старті" не з'являється само собою, а в деяких суспільствах досі немає натяку на це умовне "на старті". Хоча навіть без цього "на старті", колишні піддані феодала мають різні людські якості - фізичні, розумові, моральні й так далі. В процесі трансформації суспільного ладу, від феодалізму до капіталізму, абсолютно природним шляхом формуються ці, кого лівацтво ненавидить ще більше за самих феодалів - середній клас, чи як його таврували за совдепії, буржуї. Бо лівацтво, і всі його прояви, це органічна відповідь найслабших, найгірших й най нерозвиненіших колишніх підданих феодала, які не змогли стати буржуа, бо не вистачило ані фізичних сил, ані мізків.

Але річ у тім, що саме капіталістичний лад, дає їм змогу утворитись через самоосягнення, і врешті самоствердитись. Замість того, щоб через створення зайняти місце серед представників середнього класу, а то й вищого класу, ліваки шукають "легкі способи" досягнення кращій якості свого життя - як відняти те, що є у середнього (і не тільки) класу, які більш успішні й вдалі за слабкого й злобного колишнього підданого феодала.

Ліваки постійно придумують нові ізми, аби максимально підірвати фундаментальні основи поточного порядку денного: підривати родини, ��успільства, створювати конфлікти в будь-якій спільноті, користуючись принципом "розділяй та володарюй". Ліваки створюють нові деструктивні концепції, та карбують їх в памфлетах до палких промов про "справедливість", яка насправді є просто ненаситною жагою слабкої людини до володіння якомога більшим обсягом благ.

Соціалізм залазив людям в кишені, а сучасні веселкові борцуни - людям під нижню білизну. Супутні блми їм та радфеми є не просто дзеркальним уособленням расизму та шовінізму. Глобалізм - перефарбований червоний інтернаціоналізм. Печерні рускій мір - колишнє панславянство, а рускоє православіє - перефарбований лєнінізм. І обидва вони теж лівацька маніпуляція.

Під маскою мультикультуралізму та різноманіття є лише кілька "правильних культур та традицій", домінування яких надасть більше ресурсів обмеженому колу плутократів. Під маскою "давайте допоможемо" - повномасштабна війна та геноцид, а під маскою "допоможіть нам" - повзуча окупація та знову геноцид.

Зверніть увагу на того, кого більше за всіх лівак звинувачує в "несправедливості", і ви легко зрозумієте, хто є Кронос, а хто - Уран. Прикметно те, що врешті Кронос повторив долю Урана.

[nokahirsch]

Ще я згадала наскільки в дитинстві любила малювати одяг для дівчаток і просто любила малювати всяких дівчаток. Скільки радості і зосередження в мені було.

А потім стався peer pressure, коли мені казали без слів, що дівчатка мають хотіти зустрічатися з хлопцями і дивитися «Щоденники вампіра» whatever it was, а не малювати лялечок і не дай бог мати ляльок😬 тож, я просто перестала чим завгодно цікавитись, бо ці речі мені цікавими не були. Спочатку приховувала, що ляльки в мене є, і свої малюнки, а потім просто викинула цілу свою колекцію лялечок, меблів, і всяких аксесуарів до них, які я протягом багатьох років купляла за відкладені і подаровані гроші. І на багато років забула, що в мене були інтереси.

��о найцікавіше, після того періоду, любов до перевдягання і одягу не зникла, і я почала тероризувати своїх сестер, друзів, хлопця, підбираючи їм одяг і заставляючи примірювати все 🤪

Про що це я. Мальовані дівчатка і одяг.

Вчора, після розмови зі своїми найкращими в світі подругами, згадала про свої колишні інтереси і спробувала помалювати. Ось що з цього вийшло🧡

[panivatra]

У Ши Цінсюаня завжди були м'які губи, шкіра, волосся. Найулюбленіше Хе Сюаня було, коли вони з самого рання лежали в обіймах один одного; цілувати закусуючи ніжну шкіру коханого. Коли вони дивились одне в одному очі й без слів розуміли одне одного.

Хе Сюань і зараз розумів.. Він бачив в очах Ши Цінсюаня біль. Шкіра в них обох вкрилася сиротами. Вони жадали один одного та знали, що не можуть. Що це приведе в нікуди.

—Ха... Хахахах. — різко розреготавшись, Ши Цінсюань заплакав, —Знаєш, Мі-, Господарю Темних вод, а все таки Ви були праві!

Наїжачившись Хе Сюань спитав:

—Ти про що?

—Про те що ми не друзі та ніколи ними не були.

—Цінсюаню-

—НІ НЕ НАЗИВАЙ МЕНЕ ТАК. —павза, —НАЩО? НАЩО ТИ МЕНІ ДУШУ ЯТРИШ?! ЩО ТИ ХОЧЕШ? ВІДНОВИТИ ВТРАЧЕНІ СПОГАДИ? ТЕ ЩО В НАС БУЛО? ТА ЦЕ ВЖЕ НЕ ПОВЕРНУТИ. МИ САМІ ЗАКОПАЛИ НАШЕ МАЙБУТТЯ, ЯКЕ В НАС МОГЛО БУТИ. ТИ ЗНАЄШ Я НЕ МОЖУ ПРОСТИТИ СЕБЕ. Будь ласка, просто вбий мене і припинемо цей жах... —зажмурившись він висунув голову трохи за пристань, немов для гільйотини.

Мабуть це було вперше, коли Хе Сюань не знав, що робити. Хотілось і втікти, і вибачатися годинами, захлинутися сльозами. Та він не міг. Залишився тільки один варіант — найбезглуздіший та безнадійніший.

Він тихенько підпливав до Ши Цінсюаня. Хе Сюань міг би заприсягтися, що його мертве серце заг��пало як не в себе, і що це могли почути всі навкруги. Він легенько торкнувся щоки коханого. Той тільки-но й одвертався хмурячи брови та розкриваючи шию.

Хе Сюань почав цілувати шию Цінсюаня, поволі піднімаючись до його підборіддя, губ. Тим часом сонце грало з легітом у тан, виблискуючи на воді. Краплини гуртом тікали з пристані, як втекли і колишні Володарі Вітру та Землі. Березнева вода огортала їх тіла прохолодою, яку вони не відчували. Хе Сюань вперше за стільки років відчув себе дійсно живим, тепло розповзалося по тілу й розсіювалося водночас.. Та щось було не так.

Він відсторонився від Цінсюаня, коли побачив що там, де до цього була його рука, були бульбашки. Ши Цінсюань злякано поглянув спочатку на руку, а потім і на обличчя Хе Сюаня, на якому сяяла щира посмішка..

Вільний.

Через декілька хвилин рибалки витягують непритомну фігуру, яка була одягнута в дрантя пропахнуте алкоголем. Сморід стояв неймовірний. Вони почали обшукувати бідолашного, та нічого так і не знайшли, але було те, що привернуло їхню увагу. В руках п'яниці, замість глечика, було тільки зламане віяло.