#б-19

[sovamurka]

Как хорошо, что я подождала и не купила артбук по Лиге сразу. ПОТОМУ ЧТО ИМЕННО СЕГОДНЯ ТАМ ЦЕНА УПАЛА НА 300 РУБЛЕЙ. КОНЕЧНО ЖЕ Я ЗАКАЗАЛА-

[lastivkaa]

Письмова замальовка Проул & Джаз; 1090 слів

Легка тривога

Пре-слеш (де слеш це риска ака / бо вони роботи і я відмовляюся вірити в ґендер)

Канон трансформерів (ака його відсутність)

Вільний переклад назв та імен

Без редагування

Пов 3 обмеженої особи Проула

____

– Ти хоч знаєш який це ризик?! – Джаз гарчав.

– Великий – Проул відповів [89% бути захопленим (98% серйозно пораненим в процесі), 44% вбитим, 65% серйозно пораненим добираючись назад, 46%..] але данні будуть відправлені [78%] та знищені [99%] вне залежності від функціональності агента і їм це критично необхідно – але ми маємо..

– Я не відправляю свого агента на вірну смерть – Джаз сказав різко

– Не пам'ятаю щоб ти був схильний до такого драматизму – Проул відповів холодно – Це не вірна смерть, і нам потрібні ці данні, нам потрібно знищіти..

– Тоді піду я – Джаз випрямився.

– Не будь навмисно... – Проул потер переніся в роздратуванні яке не міг стримати – твоя втрата вдарить по нам набагато більше ніж втрата Бамблбі, наскільки б хорошим він не був.

Це похитне їх командування і загальний процес розвідки [86%], окрім того що немає достатньо кваліфікованої замніни [продуктивність зменшиться на 47% у проміжку від 4 до 19 стелар циклів і це в найкращьому випадку(15-23%}] це послабить їх на проміжок в який заміну треба буде знайти, і як Джаз просто не розуміє.

– О, ну тоді ми можемо відправити звичайного солдата, дитину...

– Так, – Проул перебив, чітко, навмисно грубо – він найкращя людина для цього завдання – помітність не так важлива на початку місії і він достатньо її компенсує малим розміром, додати до того що його шанси вийти звідти живим більші ніж майже у будь якого іншого агента {14-68%) тому що Меґатрон знає Бамблбі [98%] і знає що той важливий Прайму[87%] – і він знає ризики які несе будучи Автоботом

– Це надто ризиковано – Джаз повторює знову.

– Ризики того варті – Проул каже з відчуттям що вони ходять по колу.

– Проул, – Прайм звучить втомлено [79%], і Поул знає, без слів що той стане на сторону Джаза [98%] і ця слабкість їх врешті решт знищіть (ця конкретна [34%] чи будь які подібні наступні {68-96%}) тому він дозволяє собі грубу неформальність і непрофесійність, і не дозволяє тому продовжити.

– Ми не можемо врятувати всіх, і маємо приймати розраховані ризики не зважаючи на нащі емоційні зв'язки – Прул дивиться в обличча Прайму, і він знає що його тон і поза настільки ж рівні як і зазвичай, але той має зрозуміти.

– Має бути компроміс – Прайм каже, хитаючи головою, Проул шумно видихає.

Компроміс. Відправити більше агентів тільки підвищює рівень захвату чи поранень {65-89%), шлях який прокладено вже настільки безпечний наскільки це можливо (безпечніший за інщі у межах від 2 до 90%), який заради Праймуса тут може існувати..!

– Ти казав що його схоплять, так? – Джаз каже, тихо.

Проул переводить свою оптику на нього, але той не дивиться у відповідь. Проул все одно киває.

– Це найбільш верогідний розвиток подій.

– Тоді ми можемо перехопити його в них назад, – Джаз розмірковує – влаштувати рятувальну місію, завчасно підготовлену. Перехопити, коли його будуть перевозити на основну базу для головного допиту.

Проул нахиляє голову, роздумуючи. Це непотрібний ризик, але.. Враховуючи все, доки Бамблбі не поруч з головними командуючими силами Десептиконів, йому не загрожують невиправні поранення у ході допиту [26%], і ланка буде послаблена у ході переміщення, що дасть змогу іншим оперативникам безпечніше перехопити..

– Це може спрацювати – Проул відповідає, все ще замислено.

***

Бамблбі живий.

Проул ще ніколи не почувався таким ідіотом.

– Його не мало там бути – Проул казав про себе, ходячи колами. Він щось пропустив, якась критична важлива частка інформації пройшла повз нього {P+U|×5(n)..}, тому що ймовірність появи Меґатрона становила мізерну частку [6%], але він там був і це немає жодного сенсу.. – Чому він там був?

– Все що може піти не так, піде не так – голос Джаза змусив Прула збентежено підняти очі. Його процесор не зупинявся, і він ігнорував вікна перегріву і надмірну роботу вентиляторів, але Джаз його бентежив, забрав основний тягар уваги на себе.

– Що? – спитав він лаконічно. Джаз підняв на нього голову, Проул відчував як крізь козирьок на нього дивиться оптика.

– Шанс був мізерний, але він був – Джаз пожав плечима – ти наврядч міг прорахувати краще.

– Я міг – Проул не знає навіщо він сперичається – Я щось пропустив – [27%] – я мав додати до важливості інформації..

– І що б це змінило? – Джаз нахилив голову, і Проул відвів свою оптику – Більший процент отримати травму? Ми й так знали що це трапиться.

– Я не думав що це буде так – Проул відчув іраціональне бажання себе обійняти. Він це ігнорував.

– Бі живий – Джаз втомлено [8k%] видихнув – і нам не треба щоб вбивав себе ти.

Проул кліпнув, і збентежено подивився на Джаза.

– Я приймав складніші рішення – Проул сказав тихіше, грубіше. Він похитав головою, навмисно зупиняючи розрахунки. Джаз має рацію. Це нічого йому не дасть, процент малий, але можливий, іноді таке трапляється, це було б не вперше і наврядч в останє [p^m×q^n-m..]

– Проул, я можу чути твій процесор – Джаз сказав роздратовано [7k%]. Проул розсіяно кивнув, закривши оптику. Так, зупинитись. Йому треба зупинитись.

– Ти маєш рацію – він визнав, врешті – гадаю я надто звик не зважати на низькі відсотки.

Проул підняв оптику, зібравшись з силами, і кивнув відчуваючи себе трохи більш собою. Джаз знизав плечима, тінь схожа на посмішку [m*%] промайнула в нього на лиці, і Проул намагався заговорити, спитати.

Він не міг видавити з себе слів, продовжуючи стояти там, дивлячись на Джаза. Було достатньо пізно. Проулу треба було йти, він не міг піти не спитавши, але і спитати сили не знаходив. Його процесор не надто любив парадокси.

– Бі в порядку, – Джаз ��аговорив, ніби знаючи про що думав Проул [-*%] – його голосова коробка... ну вона шлак. Не відновити, але окрім цього має бути як новенький через пару тижнів.

– Я.. – Проул зупинив те що хотів сказати, похитавши головою він висловився, знайшовши кращі слова – я радий знати що з ним все гаразд

– Тобі б краще бути – Джаз засміявся без гумору [^&?] іскра Проула дивно перевернулася від горячі в чужому тоні.

Проул звик до того що його не люблять через те що він робить, він знав що його роль перерве будь-які потенційні дружні знайомства, якщо не через репутацію чи професію як такову[89%], то по його власному бажаню ці дружні зв'язки навмисно не заводити. Йому було добре одному, а додаткові емоційні та синтементалі знаймоства тільки б затьмарювали йому судження [76%], і не були того варті[km% > 0].

А потім був Джаз. Він просто був, з його приємним та гострим гумором, яскравою та хитрою посмішкою, великими рухами що займали кімнату і наводили на себе погляд, що могли через секунду припинитись, зробивши його невидимим. Джаз який вривався в його офіс, і був достатньо формальним, щоб Проул терпів на початку, але не достатньо щоб насправді таковим бути. Який прокрався під обшивку, проти на те волі Проула щоб там лишитись, і нічого з цим не робити, можливо навіть не усвідомлючи [h5%].

Поул одразу кивнув на відповідь, приймаючи, не затримуючись довше ніж необхідно пішов, не готовий підатися синтементам.

Джаз стане його смертю, і він не дозволив процесору вираховувати наскільки верогідна ця правда.

___

ФІК ПО ПРОВЛДЖАЗАМ ЩО НЕ ЧЕКАЛИ Я НАСТІЛЬКИ БЕЙСІК І МЕНІ П+П

[zlabjola]

Я вчора трохи почитала ту книгу з лекціями Фройда. Боже, яка нудьга. Вірніше, не те щоб саме нудно. Радше душно. Дуже багато художніх вставок між фактами. Я досі не можу прорватися крізь чотири лекції про хибні дії на самому початку. Я б їх скоротила мінімум вдвічі. Все таки добре, що стиль мовлення змінюється з часом. Якби ми всі говорили як люди кінця 19-го століття, я б здуріла.

[darkks]

Список книг на лето 2024

1. Нефть - Г. Бридж, Ф. де Брийон (рассматриваются изменения в нефтянке в причинно-следственной связи с государственными изменениями)

2. Насилие и социальные порядки - Дуглас Норт (ето классика, ето знать надо, тут о том, почему конкуренция это хорошо)

3. Не ради прибыли. Зачем демократии гуманитарные науки - Марта Нуссбаум (очердной просвещенческий проект и критика современного образования)

4. Инородцы. Очерки дореволюционной этнографии - Д. Ю. Сивков (деколониализм в России до 1917)

5. Власть - Никлас Луман (ну ето тоже классика, руки не дошли, пока училась, теперь дошли. Как мы ��одкрепляем иерархию в повседневной коммуникации)

6. Демократия и традиция - Дж. Стаут (почему нельзя не говорить о нравственности, если хочется демократического общества)

7. Время банкетов - Венсан Робер (как на банкетах создавались партии и начинались восстания)

8. Последнее объятие мамы - Франс де Вааль (эмпатия и сотрудничество у людей и не только)

9. Философия панка - Крейг О'Хара (тут по названию всё понятно, давно хочу её полистать)

10. Капитализм без капитала - Дж. Хаскел, Ст. Уэстлейк (возможно, тут найдётся объяснение, почему все заводят тг-каналы)

11. Миф машины - Льюис Мамфорд (а тут найдётся объяснение, почему я не люблю технологии)

12. Средство Макропулоса - Карел Чапек (кто хочет быть бессмертным?))

13. Этика террора - Витторио Страда ("почему?")

14. Патриот - Терри Пратчетт (Лешп - наш! Или не наш?)

15. Это я, Эдичка - Лимонов (дадада, я так и не прочла)

16. Гадкие Лебеди - братья Стругацкие (представьте, что все дети ушли к мокрецам)

17. Мандарины - Симона де Бовуар (крушение надежд французской послевоенной интеллигенции)

18. Тихая оккупация - братья Меньшиковы (вмешательство в страны Ближнено Востока)

19. Дневник московского падонка - Дым (раньше правда так жили? это похоже на сон)

20. Вместо книги - Б. Р. Таккер (занимательные размышления и переписки анархиста-индивидуалиста)

[2572331]

суть життя в тому, щоб просто жить.

кажу це висновком до подальшого тексту.

***

намалювала нігті, як малювала в 16. згадую ту себе і сміюсь. мені 19 в травні. 3 роки, в так швидко!

сама собі геть не змінилась, але розумію, що це не так.

як в 16, так і зараз завжди зі мною буде шось від легкості, оптимізму, про те, що не можна вішати носа.

завжди буде краще, як паршиво не було б.

треба просто буть-буть-буть-буть вдячним- і- любить!

[youkomorie]

19 вечора,а я тільки зробила лабораторну по виробам:

Я потім подумала,може замість рулету потрібно було зробити піцу? Було б швидше,бо ковбаситься з маком таак довго. Зате,я сама вперше зробила опарне дріжджове тісто.

[dhr-ao3]

Пісня Авґурії

Пісня Авґурії https://ift.tt/5S6x1CM by Jero3000 Не може такого бути, щоб усе було добре. Варто було Драко оговтатися після суду, як він отримує запрошення на конференцію в Чилі. Чесно кажучи, краще б він туди не їздив... Words: 2815, Chapters: 2/43, Language: Українська Series: Part 2 of Докази Невинуватості Fandoms: Harry Potter - J. K. Rowling Rating: Teen And Up Audiences Warnings: No Archive Warnings Apply Categories: F/M Characters: Hermione Granger, Draco Malfoy, Lavender Brown, Theodore Nott, Harry Potter, Seamus Finnigan Relationships: Hermione Granger/Draco Malfoy, Lavender Brown/Theodore Nott Additional Tags: Detectives, Action/Adventure, Action, Drama, Drama & Romance, DramioneUA, Ukrainian|українською, українською, Драміонаукраїнською via AO3 works tagged 'Hermione Granger/Draco Malfoy' https://ift.tt/H8PGazl June 19, 2024 at 07:33AM

[danyamoss]

стих от 19 июля 2024г

"ты сломаешься однажды"

давно не слышал твой голос в голове,

на самом деле, даже слава богу,

твой голос уже больше не мил мне,

от него бросает в дрожь и лишь в тревогу.

я давно не видел твоих глаз,

не знаю, изменились ли они.

интересно, заглянув бы вдруг сейчас,

увидел ли я прежние огни?

я давно не знаю твоё имя,

а может никогда я и не знал...

интересно, пройдя случайно мимо,

в толпе других людей, тебя б узнал?

интересно, меня ты ещё помнишь?

если помнишь, то помнишь лишь плохое.

тонешь,

тонешь,

не потонешь.

вспоминая вновь былое.

вспоминаю сразу, сразу плачу,

вспоминая, не могу заснуть.

вот бы лишь сложилось всё иначе,

и получше было бы чуть-чуть.

может, наша история невечна,

но я надеюсь, это точно не конец.

и вспоминать я буду бесконечно,

несмотря на разбитых склад сердцец.

это не может закончиться вот так,

я надеюсь, буду вечно верить.

в жизни моей

и так кавардак,

но я тебе её не против вверить.

я бы с радостью вернулся бы назад,

и наслаждаясь ещё секундой каждой.

полил в последний раз свой сад,

ты сломаешься однажды.

и всё вернется на круги своя,

и снова лето, снова та квартира,

и снова та любовь, моя, твоя.

любовь моя, что для тебя как гиря.

моя любовь, что для тебя как якорь,

но в том дне, ты останешься со мною,

в том дне, я ещё не плакал,

руку твою держал своей рукою.

и не наступит там твой день рожденье,

и никогда не наступит новый год.

два дня подряд зациклены в забвеньи,

и оттуда

никто не уйдёт.

и там

никто не умрёт,

и новый никто не придёт.

там лишь ты и я.

мой вечный астрал,

моя вечная петля.

там где никогда не наступит июль,

и об пол не ударится стул.

ты, я,

и наша история любви.

я, ты, петля,

с зари

до зари.

тгк: https://t.me/liliesandmoss

[drakulabielaruskaj]

19-га жніўня

Дзёньнік Міны Марэй

19-га жніўня. – Радасьць, радасьць, радасьць! Хоць і не зусім. Нарэшце весткі пра Джонатана. Мой любы быў хворы, таму й не пісаў. Цяпер, калі мне ўсё стала ведама, я ўжо не баюся ані думаць, ані казаць пра гэта. Пан Гокінс адаслаў мне ліст і сам напісаў колькі ласкавых радкоў. Ураньні выпраўляюся да Джонатана, каб дапамагчы выхадзіць яго пры неабходнасьці ды вярнуць дамоў. Пан Гокінс ��умае, што мы адразу можам ажаніцца там. Я плакала над лістом тае добрае Сястры, пакуль не адчула, што ён ужо мокры ад сьлёзаў – ён пра Джонатана, і цяпер я трымаю яго бліжэй да сэрца, таму што Джонатан заўсёды ў маім сэрцы. Плян майго падарожжа складзены, а багаж сабраны. Я бяру з сабой толькі адну зьмену вопраткі; Люсі прывязе мой куфар у Лёндан і пратрымае, пакуль я не пашлю па яго, бо можа стацца так, што… Ня мушу пісаць далей; захаваю словы для Джонатана, майго мужа. Ягоны ліст будзе мне суцяшэньнем, пакуль мы не сустрэнемся.

Дзёньнік доктара Сьюарда

19-га жніўня. – Дзіўная і раптоўная зьмена ў Рэнфілдзе ўчора ўвечары. Каля восьмай ён узбудзіўся й пачаў прынюхвацца, як сабака, які напаў на сьлед. Санітар быў уражаны ягонымі паводзінамі, і, ведаючы пра маю зацікаўленасьць ім, паспрабаваў разгаварыць яго. Рэнфілд звычайна ветла ставіцца да санітара, а часам і лісьліва, але гэтым разам ён быў пагардлівы й не прынізіўся да размовы зь ім, а толькі сказаў:

– Не хачу з вамі гутарыць; вы больш ня маеце значэньня, Гаспадар ужо блізка.

Санітар думае, што яго зьнянацку апанавала нейкая рэлігійная манія. Калі так, мусім быць гатовыя да бяды, бо дужы мужчына адначасна з забойчай і рэлігійнай маніямі можа быць небясьпечны. Жахлівае спалучэньне. А дзявятай гадзіне я наведаў яго сам. Ягонае стаўленьне да мяне было такое ж, як да санітара; празь ягонае ганарыстае пачуцьцё ўласнае вялікасьці, розьніцы паміж мной і санітарам для яго не было аніякай. Гэта напраўду нагадвае рэлігійную манію, і хутка ён удавацьме зь сябе Бога. Такія бясконца малыя адрозьненьні паміж людзьмі занадта нязначныя для Ўсёмагутнага стварэньня. Як гэтыя вар’яты выдаюць сябе! Запраўдны Бог дбае пра кожнага вераб’я; а Бог, створаны людзкой пыхлівасьцю, ня бачыць розьніцы паміж арлом і вераб’ём. О, калі б людзі толькі ведалі!

У наступныя паўгадзіны ўзбуджэньне Рэнфілда безупынна расло. Я рабіў выгляд, што не сачу за ім, але, тым ня менш, трымаў пад наглядам. Раптам ягоныя вочы забегалі, як звычайна бывае з вар’ятамі, якія ўчапіліся за нейкую думку, а разам з тым зьявіліся ўжо такія знаёмыя санітарам рухі галавы й цела. Ён супакоіўся й пакорліва сеў на край ложка, гледзячы ў прастору цьмянымі вачыма. Я вырашыў высьветліць, ці зьяўляецца ягоная апатыя праўдзівай, ці ён толькі прыкідваецца, і загаварыў пра ягоных улюбёнцаў – тэма жывёлаў заўсёды выклікала ягоную цікавасьць. Спачатку ён не адказаў, а потым раздражнёна прамовіў:

– Чорт зь імі! Цяпер яны мяне не цікавяць.

– Што? – зьдзівіўся я. – Хочаце сказаць, што больш ня дбаеце пра павукоў?

(Павукі былі ягоным апошнім гобі, і ягоны нататнік поўніўся слупкамі дробных лічбаў.) На гэта ён таямніча адказаў:

– Дружкі цешаць вочы, якія чакаюць на маладую; але калі маладая набліжаецца, яны губляюць свой бляск.

Ён не растлумачыў сваіх словаў і ўпарта сядзеў на тым жа месцы ўвесь час, пакуль я быў зь ім.

Я змораны і ў дрэнным гуморы. Не магу ня думаць пра Люсі й пра тое, што ўсё магло скласьціся па-іншаму. Калі адразу не засну – хлярал, сучасны Марфэй (C2HCl3O H2O)! Аднак мушу быць асьцярожны, каб не прызвычаіцца да яго. Не, сёньня не прымацьму яго! Не хачу зьнеслаўляць Люсі, зьмешваючы думкі пра яе з хляралам. Лепш правесьці бяссонную ноч…

Рады, што так пастанавіў; яшчэ больш рады, што ўтрымаўся. Ляжаў, варочаючыся з боку на бок, і пачуў, як гадзіньнік прабіў толькі два разы, калі прыйшоў вартаўнік і паведаміў, што Рэнфілд уцёк. Накінуў вопратку й адразу пабег да ягонае палаты – мой пацыент занадта небясьпечны, каб блукаць па навакольлі; ягоная манія можа разыграцца пры сустрэчы зь незнаёмцамі. Санітар чакаў на мяне. Ён сказаў, што бачыў Рэнфілда недзе зь дзесяць хвіляў таму праз акенца ў дзьвярах – ён нібыта спаў. Ягоную ўвагу прыцягнуў гук разьбітага акна. Ён пабег да палаты і ўбачыў, як ступы Рэнфілда зьнікаюць за вакном; і адразу паслаў па мяне. Ён быў у начной кашулі й ня мог далёка адысьці. Санітар вырашыў, што лепш прасачыць, куды Рэнфілд накіраваўся, чым гнацца за ім празь дзьверы і такім парадкам згубіць яго з поля зроку. Ён чалавек каржакаваты, і таму ня мог выбрацца праз акно. Я ж шчуплы, і зь ягонай дапамогай забраўся на падваконьне, спусьціў ногі й саскочыў долу, балазе там было толькі колькі футаў да зямлі. Санітар сказаў, што пацыент пабег улева, а потым проста, таму я як мага шпарчэй пабег за ім. Калі я бег міма паласы дрэваў, я заўважыў белую постаць – яна ўзьбіралася па высокім муры, які аддзяляў тэрыторыю нашай установы ад суседняй, дзе знаходзіўся закінуты дом.

Я тут жа пабег назад і наказаў вартавому ўзяць трох-чатырох людзей – на выпадак, калі наш таварыш у небясьпечным стане – і неадкладна рушыць да Карфаскага маёнтку. Сам я ўзяў драбіны й пералез цераз мур на другі бок. Я ўбачыў, як Рэнфілд зьнік за рогам дому, і кінуўся за ім. Знайшоў яго на другім канцы будынку – ён прыпаў да акаваных жалезам дубовых дзьвярэй капліцы й відочна з кімсьці размаўляў. Я пабаяўся падыходзіць бліжэй, каб чуць, што ён гаварыў, бо гэта магло адпудзіць яго, і ён мог зьбегчы. Ганяцца за пчаліным роем – нішто ў параўнаньні з пагоняй за чыстым вар’ятам, які здольны на ўцёкі. Па колькіх хвілях, аднак, зразумеў, што ён не зварачае ўвагі на тое, што дзеецца навокал, і таму рызыкнуў наблізіцца да яго – тым больш што мае людзі ўжо пералезьлі цераз мур і пачалі акружаць яго. Я пачуў, як ён кажа:

– Я пад Вашэцевай камандай, мой Гаспадару. Я Вашэцевы нявольнік, і Вашэць узнагародзіць мяне за маю адданасьць. Я шанаваў Вашэця здаўна й здалёк. Цяпер Вашэць тут, і я чакаю на Вашэцевы загады, і Вашэць не абміне мяне, праўда, мой Гаспадару, у часе раздачы ўзнагародаў?

Усё ж такі ён эгаістычны стары нябога. Думае пра хлеб і рыбу, нават калі верыць, што перад ім Бог. Ашаламляльнае спалучэньне маніяў. Калі мы акружылі яго й паспрабавалі затрымаць, ён змагаўся, як тыгар. Ён надзвычайна дужы і нагадваў больш дзікага зьвера, як чалавека. Дагэтуль я ніколі ня бачыў вар’ята ў такім прыпадку шалу; і спадзяваюся, што больш ніколі не пабачу. Гэта шчасьце, што мы загадзя даведаліся, які ён дужы й небясьпечны. З такой сілай і рашучасьцю ён мог бы нарабіць нешта непапраўнае, п��рш як яго пасьпелі б абясшкодзіць. Ува ўсякім разе цяпер ён не зьяўляецца пагрозай. Сам Джэк Шэпард ня змог бы вызваліцца з утаймавальнае кашулі, якую мы надзелі на яго, да таго ж, ён прыкаваны да сьцяны ў мяккім пакоі. Ягоныя крыкі часам жахлівыя, але за імі надыходзіць яшчэ больш страшная цішыня, бо ў кожным ягоным руху чытаецца прага забойства.

Толькі цяпер ён прамовіў нешта зразумелае:

– Мушу быць цярплівы, мой Гаспадару. Яно набліжаецца… Ужо хутка… Хутка!

Тады я пакінуў яго. Я быў занадта ўсхваляваны, каб заснуць, але дзёньнік супакоіў мяне; думаю, мне ўсё ж удасца крыху паспаць сёньня.

[foolish-neko-reads]

"Міддлмарч" Джордж Елліот

Вузьким є розум, який не здатний поглянути на предмет з різних точок зору.

Міддлмач є романом Мері Енн Еванс (Джордж Елліот), який зустріли без захвату за часів його друку, але пізніше визнали одним з надбань англійської літератури. Д. Елліот, доводячи різнобічність своїх поглядів та здатність до багатомірного сприйняття й складних сюжетів, описала історію кількох сімей у взаємозв'язаних обставинах. Події відбуваються у вигаданому провінційному місті Міддлмарч на початку 1830х років.

Стиль авторки є дуже "вікторіанським" - розлогим та повним, в якому знаходиться місце філософуванням, алегоріям та якійсь дуже вікторіанській церемонності. Словом, він може здатися нудним. Багатослівним, педантичним та повчальним. Не можу назвати його жахливим, але деколи було складно дочекатися якоїсь дії замість розлогих описів ��иїхось мотивів.

Загалом "Міддлмарч" є яскравим зображенням 1830х років від людини, яка зустріла ті часи в уже доволі свідомому віці. Вона добре ознайомлена з манерами, модою та поведінкою людей тих часів, оскільки сама за ними спостерігала, тож "Міддлмарч" є набагато достовірнішим, ніж "Звіяні вітром", котрі написала авторка з іншого століття, або будь-який інший історичний роман, написаний пізнішими авторами. Тому людям, що цікавляться Вікторіанством, буде цікаво ознайомитись з "Міддлмарчем", адже він напрочуд детально описує всі подробиці життя людини на початку 19 століття.

У книзі дуже багато персонажів, але основним для мене стала Доротея. Стримана, зверхня, мов черниця, охоплена високими ідеалами та прагненням до пізнання. Мріючи стати дотичною до чогось великого, але усвідомлюючи долю жінки та скляну стелю над її головою, вона обмежилася прагненням стати дружиною вченого чоловіка та допомагати йому з якоюсь великою працею. Таким для неї став Едвард Казобон (або Кейсобон), священник та любитель міфології, який десятиліттями пише монографію-огляд на міфології світу. Він мріє написати цю вчену працю, але вже багато років пише лише примітки, трактати та уточнення, що мають доповнювати книгу, а упорядкувати їх ніяк не може. Доротея сподівалася стати дружиною людини, що увійде в історію зі своїм доробком, та таким чином долучитися до важливої справи. Вона щиро мріяла допомагати чоловікові, заради нього вивчити латину, грецьку, а може й інші іноземні мови, брати участь у його трудах й освічуватись під його чуйними напучуваннями. Але дуже скоро вона зіштовхнулася зі справжніми реаліями шлюбу з людиною похилого віку - закостенілою, примхливою, як усі люди, що звикли жити за певним розкладом та ні під кого не підлаштовуватись. Кейсобон шукав скромну, покірну, тиху, молоду дружину, яка б розраджувала його та тішила его своєю пристойністю та мораллю. Він не розуміє її прагнення допомогти через жагу до знань та всіляко обмежує це її бажання. Він, очікувано, бачить у дружині те, що й бачив би похилий чоловік у 19 столітті. Він недооцінює її розумові здібності, ігнорує інтелектуальні потреби та починає злитися, коли раптом помічає, що його дружина є дечим більшим, ніж просто декорація на пасторальному пейзажі його життя.

Але насправді я заздрю Кейсобонові у тому ж сенсі, в якому можна позаздрити Ґілбертові Норреллу з "Джонатана Стрейнджа та м-р. Норрелла". Це заможні аристократичні джентльмени, які мають достатньо грошей та вільного часу, щоб провадити суто аристократичний спосіб життя - не працювати, не перейматися тим, як себе утримувати, а скуповувати книги та займатися графоманією. Мені б теж хотілося жити у маєтку й цілими днями сидіти у бібліотеці, попивати чай, що його приносять слуги, та графоманити. Не життя, а казка. Кейсобон ще й має можливість мандрувати задля своїх досліджень.

Доротеї, звісно, не позаздриш. Вона думала, що буде щасливою, побравшись зі вченим чоловіком, бо матиме можливість перейняти його знання та долучитися до наукових праць. Вона не думала про його гроші чи те, що може стати забезпеченою вдовою, її приваблювала вченість Кейсобона. Натомість вона, як будь-яка дружина стариганя, опинилася у пастці хворої, старої та через свій вік примхливої людини. Але, гадаю, наступний шлюб загладив тяжкість попереднього.

Доротею, певно, справедливо буде назвати головною героїнею, хоча вона не є єдиним персонажем, за чиїми думками та діями спостерігає читач. Д. Елліот дуже глибоко та правдоподібно розкриває вдачу та мотиви своїх персонажів. З широтою філософа та проникливістю психолога вона неймовірно повно змальовує типажі людей та що ними керує. Це дуже глибока у плані занурення у людську психологію книга, хоча й була написана у 19 столітті. Д. Елліот була дуже освіченою та розумною жінкою, що змогла реалістично та дуже ретельно проаналізувати людей, їхній спосіб мислення та як двоє внутрішніх світів взаємодіють одне з одним у світі зовнішньому.

Я одночасно захоплююсь тим, наскільки неперевершено Д. Елліот описала персонажів, якими живими вона їх створила та якою правдоподібністю наділила, але й мушу визнати, що мене трохи втомила ця книга. Вона дуже велика за об'ємом та, якщо можна так сказати, помпезна. Величава. Авторський стиль дуже підвищений та церемонійний, якби не це, книга могла б вийти чи не на третину коротшою.

Як на мене, це тверда 4 з 5. Мені дуже сподобалась концепція та глибина роздумів авторки й як вона крізь внутрішнє сприйняття людей вибудовує зовнішні події, але особисто мене втомив такий об'єм й не сподобалась авторська мова. Але не шкодую витраченого часу.

[plupk]

Випадково заснув. А в нас в компанії виявляється почався мітинг з усіма працівниками, де тімлід розповідав які зміни нас чекають (сподіваюсь мене не звільнять). Під'єднався лише під кінець, тому побув лише кілька хвилин.

Спи��ав в менеджерки про що там було.

Я не можу з того яка вона мила..

Може усе що мені не подобалось в цій компанії скоро зникне. Принаймні кілька речей вони прямо проговорили.

А ще мені іноді (не іноді) здається, що я якась балувана дитина, яка хоче купу грошей у свої 18. Хоча мені скоро буде 19... Це лякає сильно до речі. Типу, якби не війна, то в мене через пів року була б власна квартира. Батьки тоді зробили подарунок у вигляді першого взносу, а все інше довелось би оплачувати самому. Проте, я досі не розумію нащо мені тут житло. Я не знаю в якому місті чи в якій країні буду жити через кілька років. Це якось дивно так далеко планувати життя. Навіть не через війну.

[alicalesovskaya]

Мне часто снятся чаще бредовые, но бывает под стать фанфику. Сегодня приснился под стать, решила одним из них поделиться.

Сон. Мы приехали в Москву к кому-то на праздник. Это было высокое здание с большими стёклами вместо стен. Вместо парочки. Виднелась из него река и типо дамбы. Больше похоже как у ГЭС. Мы кушали. Говорили, что вот был дождь в других городах и тут лил. Потом я пришла с каким-то копом чьо ли. Или американец где-то снимался копом и у него была не очень роль, которая у других вызывала смех. Честно хз почему он искал отдел белорусского банка. Он хотел другой и почему-то называл бкб что ль сокращено, но моя знакомая сказала что туда запрещено и наверное тот искал Бугалтерию. Тип БББ. Хз, короче. Потом мы приходим а это кафе. На верхнем самом этаже прям у лестницы у нас столик. Потом я залипаю на тот мост. Мне говорят пройти сесть. Шутят над новым знакомым, его бывшей ролью

И наверное тогда начинается дождь. Хз. Мы начинаем говорить, что вот в других городах тоже лил.

Я почему-то говорю, что вот, главное, что б не снесло дамбу, иначе река выйдет и будет печально.

Потом что-то произошло и дамба будто взрывается и естественно поток воды. Мы отключились. Когда пришли в себя, то выход был завален, а где стекла, много воды. Мы давай думать что раз так, то люди пойдут вверх, они не смогут выйти из здания. Но мы тупицы. Вместо того что б собирать ещё еду, мы искали хорошую чуть просторную комнату с санузлом. Хоть она и была завалена кучей одежды, мы перетаскивали туда папу, ощущение было будто моего. Он перепил и был в каматозе тип. К этому моменту появились другие и стали занимать комнаты. Я говорю вот, надо еды. Ключ брала? Тип от комнаты. Она, да. И я такая, блин, жалко толка не будет, всё равно захотят выломают. И всё, я проснулась

Кстати, у моей сестры сегодня др. Это ж пипец. Ей уже 19. В следующем году уже 20 будет. Вопрос, куда летит время? Ну вот рил.

Вот ток мелочь пузатая была. Уже 19.

Аааа, карл

[slobozan-shitposting]

Сьогодні я вам повідаю про одне село Одеської області. Здавалося б, звичайне село! Воно зветься Фараонівкою, розташоване в Білгород-Дністровському районі. Цікава назва, чи не так? Його було засновано в 19 ст. з метою дати осіле житло ромам, які на той час були майже виключно кочівниками. Їм царська влада дала землю та гроші - 30 десятин землі та 125 рублів у позику, але трохи пізніше з царського ж наказу усіх ромів Бесарабії записали до Дунайського війська. Їм це не сподобалося і саме село Фараонівка стало центром ромського супротиву - вони писали листи чиновникам та збирали кошти, були навіть заворушення, боротьба тривала до 1860х, поки не було розформовано саме військо, після чого роми покинули це село. Але чому ж Фараонівка? Хоч роми і походять з Південної Азії, але тривалий час їх асоціювали з Єгиптом - мовляв, вони звідти прийшли (gypsy походить від Egypt, так). Тому і Фараонівка. Також в Одеській области є село Каїри, яке отримало назву таким же чином.

А ще у Фараонівці народився талановитий молдовський художник Міхай Ґрека. Чудові картини, чи не так?

[roykalmarov]

Случилась со мной пару лет назад история, которая изрядно потрепала мне нервы и заставила сомневаться в собственной адекватности.

Жил я в те времена с девушкой. Только съехались, первая наша совместная квартира. Это была студия в таком добротном кирпичном доме-свечке. Стены были толстые, и соседей мы почти не слышали. Жили не тужили, звали друзей периодически в гости, играли в настолки и приставку, такой очаровательный быт молодых людей 20+ лет, как вдруг покой наш оказался нарушен.

В один прекрасный зимний вечер мы обратили внимание на странные вопли. Как я уже говорил, стены были толстые, и если и слышали соседей, то это было нечто из ряда вон. Например, сосед-дальнобойщик вернулся из рейса и устроил алкотусич с хитами 90-х на всю мощь. Но тут отчетливо слышались странные, периодически исчезающие, и вновь начинающиеся крики. В духе

Ааааа…ааААААА…аааааААААРРаааааарААААА…

Мы изрядно удивились, стали вслушиваться. Крики затихли и больше не повторялись.

Проходит несколько дней, и снова они! 

АаааАААграаааха….аааааАААААА…АААарарааАААААУУооооыыыыы

Не сказать, что они нам сильно мешали, слышались они как будто очень далеко, и приходилось вслушиваться, но слышны были отчетливо, и списать их на какое-то искажение было сложно. Это явно орал человек, меняя громкость голоса, тональность, тембр. Орал от души, иначе мы б его не услышали.

Мы подумали, что кто-то из соседей решил просолиться изрядно - дело было в сомнительном районе российского миллионника, и наркопотребители периодически попадались на глаза.

В общем, кто-то загадочный поорал и стих.

Проходит ещё несколько дней – снова завывания, снова орёт человек. Всё происходило вечерами, часов в 18-19. За окном стужа, зимний вечер, темень. И слышны чьи-то истошные крики, вот прям как орал лютый негр, который застрял в укупнике(посмотрите на ютубе если не знаете):

УАааааААА….ыыыыАААААгрхАААА….ААААААААААА

Стало жутко и не по себе. Кто-то истошно орёт, вдруг от боли, или что там может случиться. Мало ли что там, вдруг нехорошие дяди пытают кого-то. Но ��то делать? Звонить в полицию? И что скажем? Крики слышны, но плохо, даже нельзя точно определить с какой стороны они доносятся. Начали искать источник - без результатов. Можно было лишь с уверенностью сказать, что лучше их слышно в туалете, но сверху или снизу - не понятно. Пока искали, как водится, крики стихли.

Несколько дней тишины – и опять началось! Что за чертовщина, надо узнать. По удачному стечению обстоятельств, одна из соседок - председатель ТСЖ, тётка на пенсии, строгая и суровая, на северах в нефтянке работала когда-то. Выглядываю на лестничную клетку - тишина, крики слышны только в нашей квартире. Стучу к председательнице (далее просто бабка), говорю кто-то орёт, вы не знаете кто может быть? Ну мало ли, вдруг к кому-то родственник приезжает с синдром туррета, не знаю… Она очень удивляется и говорит, что никто не орёт, её внук, гостивший в это время у своей бабули подтверждает - ничего подозрительно не слышно. Я зову их к себе, приходим - тишина. Ни звука, девушка моя говорит - вот только затих. Странно, говорит бабка и уходит к себе. Стучим к другим соседям - там семейная пара с маленьким ребёнком, мы не слышали их вообще никогда. Спрашиваем слышали ли они крики - нет не слышали и даже не представляют о чем мы. Хм, что за наваждение.

Проходит несколько дней…и опять!

АграааааААААА….УАУАУАУАУАААААААААА…РррррррРРАХГРАГРАРАААААААААААА - слышно орёт во всю глотку.

Я бегом к бабке, говорю - орёт! Пока я до неё достучался, крик стих. Стоим втроём, я, девушка, бабка-тсж у сортира и слушаем - ёбаная тишина. Бабка жмёт плечами и уходит. Проходит минут пять - опять орёт! Я опять к бабке - она там чет делает по хозяйству и отвлечься не может, прошло время, приходит. Стоим у сортира - тишина. Бабка ругается и уходит, говорит что выдумываем.

Несколько дней - опять орёт. В этот раз пошли к соседям сверху и снизу. Снизу - мужик-дальнобойщик, периодически приезжает, бухает, и уезжает опять. Не орал и не слышал. Не врёт, крики были и в те дни, когда по его словам он у рейсе. Да и слышно его гулянки когда он дома, они не мешают, но слышен сабвуфер аудиосистемы, знаете, вибрация такая характерная. Не он.

Иду к соседям сверху - сверху открывает такая благообразная девушка лет 30-ти. Говорит, что нет, не слышала ничего, вроде спокойно всё. Разговорились, как оказалось, работает в местном институте научным сотрудником. Сказала, у соседей собака, может она воет когда одна? Стучимся к соседям, опять рассказываю историю про крики, чувствуя себя идиотом. 

Естественно, никто и не слышал ни про какие крики и даже знать не  представляет кто может шуметь. Собака - тойтерьер, не она.

Ходил и к другим соседям - все смотрят круглыми глазами. В этот момент, я начал сомневаться в реальности происходящего, и если бы не моя любовь всей жизни, бугуртившая от этих криков, я б подумал что словил шизу и это в моей голове всё происходит. Никто, НИКТО в доме не слышал этих криков. Мы стали просчитывать варианты, может ветер завывает в окнах? Нет, осмотрели все окна, не оно. Да и не похоже, четко слышен голос, это буквально рёв ужаса. Они то громче, то тише, то орёт, то молчит - бабку звать не вариант. Было дело, звали ещё - опять стояли около сортира, и она решила, что мы просто ебанутые и просила больше с этой хуйней к ней не ходить - она и так спрашивала соседей, ВСЕ сказали, что нихуя не слышали. Есть паренёк с ДЦП 4-мя этажами ниже, но он тихий.

Может всё же это он, а до нас доносится по вентиляции, например? Но нет, наблюдения показали, что из вентиляции звук не идёт, он просто лучше слышен в туалете и всё.

В общем, решили дальше не баламутить, чтобы соседи не сочли нас совсем тютю на голову. Приходил лендлорд за деньгами, спрашиваем про крики, может было такое или он знает что может быть? Он только удивился, рассмеялся и сказал, что мы первые кто на это жаловался, он и сам тут жил и не слышал ничего.

Прошла неделя, вторая, третья…Крики как были слышны, так и продолжали до нас доноситься раз в несколько дней.

Но дальше случилось то, чего я ну никак не ожидал – эта загадочная тварь начала РАСПЕВАТЬСЯ!!!

а-аА-АА-ААА-ААААААА…

Ну знаете, как распеваются во всяких музыкальных школах. У меня бомбануло, это совсем уже полный сюр и ни в какие ворота, пошел к бабке, бабка выслушала, покрутила пальцем у виска, но всё же пошла. И вот стоим мы у сортира, опять тишина, бабка уже собралась крыть меня хуями, я своей поехавшей хуёней мешал ей сериалы смотреть, как вдруг….

а-аА-АА-ААА-ААААААА…

Бабка аж подпрыгнула, ЕБАТЬ, ЭТО ПРАВДА!!! ДА ОН ЕЩЁ И ПОЁТ ЕПТВОЮМАТЬ! Побежали по соседям, вместе с подругой, бабкой и новой историей – загадочная тварь, которая истошно орёт таким образом, что её слышат только парочка чудаков, теперь и распевки делает. Все естественно смотрели на наше трио как на ебанутых, но всё же авторитет бабки придавал нашим словам веса. Но тщетно, без результата – никто не слышал, и не понимает о чём речь.

И вот, проходит несколько дней, пошёл в магаз за продуктами, и встречаю бабку-председательницу. И тут она по секрету мне говорит, что разгадала загадку. Соседка сверху, та самая благовидная девушка на этаж выше от нас поведала ужасную тайну своей семьи… её сука ёбарь музыкант, с которым она теперь живёт решил разнообразить своё творчество и купил онлайн курс по экстремальному вокалу и тренировал глотку раз в несколько дней, когда открывались уроки на обучающей платформе. А ей просто было неловко признаваться

Вот такая история.

[feorokyurai]

[вопросики. кто хочет — берите]

1. Настоящее имя настолько ненавижу, что даже про себя произносить не хочу. Остановимся на Джонни.

2. 12.03.2007

3. Рыбы

4. Москва

5. Новый год и своё др

6. Нравится нечастые женские имена на А, по типу: Аня, Алина, Александра и т.п.

7. Зелёный, однозначно

8. Подсолнух. Ну а чё, прикольные же)

9. Рис. В любом виде. Иногда кажется, что в прошлой жизни я жил в Китае

10. Хорёк!

11. Ну, тут ни у кого сомнений не должно быть. «Самурай», естественно

12. Джонни Сильверхенд, блять. Тот самый рокер, который не сдался даже после смерти

13. А... Таких нет. Но, факт, я балдею, когда мне поёт любая девушка [даже без голоса]

14. Рок-н-ролл. Он, сука, жив и я докажу миру это

15. Джонни Депп, наверное

16. Лара Крофт, ахахах. Спизданул первое, что пришло в голову. По факту такой нет

17. Я нихера не знаток литературы, но, скорее всего... Пушкин. По крайней мере помню несколько его стихов.

18. Не читаю журналов, да и желания особо нету

19. Биатлон. Нравится смотреть матчи

20. «Never fade away»!

21. Колобок повесился, змея споткнулась и русалка села на шпагат)))

22. «Когда покину я телесный мир,

Вернёт мой дух эллинский ювелир...»

23. Ни одного не знаю, а вы тут любимого назвать предлагаете?

24. Русская версия «Never fade away»)

25. «Дети капитана Гранта»

26. Коктейль-мохито. Со льдом ещё, вообще кайф

27. «Полицейский с Рублёвки», ахахах)) [шутка]

28. Безусловно — история

29. Тёмный. Среднее между коричневым и чёрным

30. Вроде голубые

31. 180 см [почувствовал себя высоким]

32. Своим большим желанием стать живой легендой.

33. От Сильверхенда, Евродина и всего, что с ними связано

34. Когда не с кем поговорить и что-то высказать [такое почти всегда]

35. Атмосферу концерта, голос публики...

36. Старая знакомая. Художница. Я про неё писал. Она очень многое для меня значит

37. Не есть по утрам, а потом весь день страдать от боли в желудке, пойдёт?

38. Прямолинейность, откровенность. Наверное, какое-то чувство чести. Их мало.)

39. Эгоистичность, выходящая за рамки адекватного.

40. «Только перед лицом смерти человек становится тем, кто он есть на самом деле»

41. «Люби себя, чихай на всех и в жизни ждёт тебя успех»)))

Ладно, шучу. По правде девиз в том, что если у тебя есть цель, то надо к ней идти, не оборачиваясь назад.

42. Как уже было сказано выше, стать живой ебучей легендой.

43. Я поставил себе табу на воспоминания. Зачем вспоминать, если там одно дерьмо?

44. Честность, открытость, целеустремленность, стремление к победе

45. Измену и предательство. Натерпелся уже, чтоб всё всем прощать.

46. Общение с той самой подругой. Мы пересекаемся, узнаем что-то друг о друге, но я б хотел постоянного общения с ней.

47. О том, что раньше не понимал, какая сила таится в рок-н-ролле.

48. Страх того, что из моих амбиций нихера не выйдет

49. Просыпаюсь от посторонних звуков на улице. Никому не советую иметь такой же сон, как у меня.

50. Если б я не поменялся. По отношению ко мне же.

Долговато отвечал, но чем-нибудь надо же себя занять)

[lisa-is-chilling]

найстрашніше у втраті - забуття. коли час бере своє, незважаючи на усі прикладені зусилля. коли без фото ти не можеш пригадати чітких рис обличчя, коли не можеш згадати, як вони сміялись, чи плакали, чи кричали, чи сумували.

я не пам'ятаю, як сміявся ярослав. пам'ятаю, що посміхався він кривувато, ніби соромлячись - коли один кутик губ злегка тягнеться догори лише на момент, і потім повертається звичний вираз обличчя. попри це, у нього завжди були бісики в очах. і очі були добрі, теплі, навіть коли в них читалась зневага.

я пам'ятаю момент, коли ми перестали розуміти одне одного і він привселюдно почав поливати мене брудом. коли це сталося вперше, я здивовано сміялася, не розуміючи, що відбувається, поки він заходився в напівістериці при наших однокласниках та класному керівникові.

я пам'ятаю як ми іноді разом сиділи на гойдалках пізно вночі. він підсідав до мене, закурював цигарку, і ми говорили - так, як і раніше, коли ще були друзями. я не пам'ятаю, про що саме, але в такі моменти я не могла на нього злитися, бо він знову був тим яріком, якого я знала і любила.

не думаю, що він щиро мене ненавидів. я злилась на нього, дуже сильно, бо в якийсь момент я втратила друга і отримала зовсім іншу людину, яка навіть не дивилась на мене. від цього боляче, але сумніваюсь, що він навмисне хотів сильно мене поранити. думаю саме це називають "перерости один одного", бо ми завжди поверталися в нейтрально-ввічливі стосунки (навчатися в одному класі і ненавидіти одне одного - це невиправдано важка праця, яка потребує зусиль).

я пам'ятаю його обличчя, але лише трішечки. якщо я не заглядатиму в альбоми та архівні фото в інстаграмі, я забуду все. і мене це лякає, бо я не хочу забувати. я не маю права забувати. іноді я шкодую, що так склалося між нами, що у нас не було більше часу, що я не писала і навіть не намагалася налагодити зв'язок, але тоді нагадую собі, що нам не було б про що говорити, і він так само не намагався достукатись до мене, тому це було б безрезультатно. тим не менш, я не можу не сумувати, не можу не плакати, бо я його втратила. ми, як суспільство, як нація його втратили.

тепер йому навіки 19. тепер я ставатиму старшою, поки він залишатиметься цим незрілим парубком, який був вимушений взяти в руки зброю, і якого розстріляли окупанти. він мріяв про сім'ю, про повернення додому, а отримав кулю в тіло, обгорілі долоні та плями на лобі, які запам'ятаються мені на все життя. він часто мені сниться, і коли я прокидаюсь, мені здається, що він все ще тут, що я існую в ому самому світі, що й він, а потім згадую усе, і знову відчуваю цю постійну порожнину в грудях, яку колись заповнював ярослав.

це як рана, яка ніколи повністю не затягується. ти просто звикаєш до болю. але не можна звикнути до того, що з кожним днем тобі все важче віднайти в пам'яті моменти життя з тими, кого більше з нами немає.