#Читацький блог

[foolish-neko-reads]

Зібрання творів Артура Мекена

Я обсесивно читаю практично кожну книгу про фейрі, яку знаходжу, але тільки на другій половині цієї збірки мені сяйнула думка, що Мекен полюбляє цю тему. Мабуть, те, що його доробок зараховують до асоційованої з ГФЛ химерної літератури, мене заплутало, хоча мені й не хочеться "химерних" письменників сприймати саме як дотичних до ГФЛ.

Словом, так, усі оповідання з цієї збірки торкаються валлійської міфології, тож, звісно, у них присутні фейрі. Цікавою особливістю Мекена є те, що він пов'язав фейрі з давньо-римською культурою. Не знаю, чи це така особливість валлійської міфотворчої традиції, чи просто сам Мекен цікавився віруваннями давніх римлян, що перегукувались з релігією кельтських народів.

В цілому, мені сподобались твори Мекена, передовсім тому, що в нього є певне різноманіття у зображенні фейрі. В одному оповіданні його персонажка описує низькорослих створінь з мигдалевидними "монгольськими" очима та дивними обличчями, в іншому з'являються вродливі білошкірі "люди" з чорними волоссям та очима. Також мені дуже сподобалось, як у "Білому народі" він навів кілька традиційних казок (не знаю, чи він їх вигадав на основі народних мотивів, чи це справді перекази валлійських казок) про фейрі, з яких видно початкове ставлення людей до традиційного образу чарівного народу. Власне, це оповідання мені сподобалось найбільше. Другим поставлю, мабуть, "Троє самозванців". Мені сподобався задум, але якось не зрозуміло, чому ця трійця розповідала свої дивні історії головному геро��ві, хоча він був для них незнайомцем й, з їхньої точки зору, ніякої важливої ролі не відіграв. Можливо, вони думали, що він їм якось посприяє зі співчуття, а можливо й здогадувались про щось, не знаю.

Але кумедно, що кілька оповідань об'єднують двоє персонажів, яких звуть... Дайсон та Філіпс. Пилосмок та фен у пошуках містичного! хД

Найбільше мене здивувало те, що в одному з оповідань Мекен якось примудрився пов'язати фейрі з монголами та, скажемо так, болотяною народністю азійського походження на півночі. Як би прадавні монголи дісталися Вельса мені не відомо, але вважатиму, що це була теорія персонажа оповідання.

А найменше мені сподобалось останнє оповідання у збірці - "Уривок з життя". По-перше, надто розлогі описи природи, відчуттів та фантазій були надлишковими й нудними. По-друге, після них було дуже прикро зрозуміти, що жодної розв'язки оповідання не має. Звісно, є певна чарівність у тому, щоб просто описати епізод з життя, але автор створив напругу та містичну загадку, а завершення не дав. Мало того, що довелось продертись крізь напівмарення головного героя, так воно ще й було намарне. А ще мене дуже розчарувало те, як Мекен зобразив дружину гг. Чомусь в інших оповіданнях жіночі персонажі мали хоч якусь самостійність та цікавість, а тут дружина просто тло для чоловіка. Вона навіть не поводиться, як самостійна жива людина, вона в сюжеті лише для того, щоб спонукати гг до розмови. Ну дуже не сподобалось.

[foolish-neko-reads]

"Таємна троянда" В.Б. Єйтс

Майже випадково мені трапила на очі друга збірка оповідань Єйтса з циклу його видань українською мовою. Мені кортіло її прочитати одразу після "Кельтських сутінків", але чи то вона мені тоді ніде не трапилась, чи що, але потрапила вона до мене тільки зараз.

Мушу сказати, що я у цілковитому захваті від ілюстрацій Олега Кіналя у обох книгах. Вони чудово передають настрій творів та чарівний стиль Єйтса.

Дві третини цієї книги - бувальщини, сповнені ірландської міфології, її зелених пагорбів, вересових пусток та глибоких дзеркальних озер. Поетична натура Єйтса у оповідках змальовує вічні, досі живі мотиви кельтських легенд. Вони нагадують казки, розказані імлистого дня біля груби. В них присутні всюдисущі в Ірландії сиди, друїди, мандрівні співці (що чимось нагадують кобзарів) та божевільні, що бачать реальність повнішою, ніж люди при тямі.

Найбільше мені сподобалось оповідання про "Мудрість короля", де дитя ші стало королем над людьми, бо ті втомилися від своїх недоладних й незграбних правителів. Мені неймовірно припала до душі ідея Єйтса про те, що мудрість юного короля короля була непридатною для людей. Його слова приносили людям одкровення, прозріння, розуміння стану речей, але ніколи не давали розради. Його розум був несьогосвітнім, а тому - не призначеним для людського розуміння. Й хоч придворні поклонялися його мудрості, королівство занепадало, а його поради робили людей нещасними. Гадаю, це дуже влучне зображення різниці між фейрі та людьми. Й те, що, довідавшись правду, юнак-ші зрікся корони та сказав людям обрати собі короля з-поміж таких самих людей, а тоді зник назавжди (чи то ставши птахом у лісі, чи то повернувшись до Чарівної країни), теж є прикметним. Той, хто був королем, не знайшов щастя серед людей й проміняв владу над ними на долю лісового птаха. Д��же по-фейрівськи, чи не так?

А от цикл про "Алхімічну троянду" мені не дуже сподобався. Розумію, що він є завуальованою алегорією та присвятою "культовому" життю Єйтса, оскільки він був членом окультного ордену. Розумію, що культистам у ній відкриються таємні знання та сенс. Але мені ця остання частина збірки нагадала Аластора Кровлі. Звісно, Єйтс є незмірно приємнішою особистістю та письменником, ніж Кровлі, але оця таємнича алхімічна філософія не для мене. Було цікаво дізнатися нові алхімічні терміни, бо Магнум Опус та його етапи є доволі цікавим явищем, але мені не припала до душі така мішанина між реальністю та мареннями. Дивні видіння, зміст яких, мабуть, зрозуміли б лише спільники Єйтса по ордену, посилання на якість (як я розумію) вірування ордену про ґельську культуру тощо - я на цьому не розуміюся, тому схожі за атмосферою "Оповідки про Рудого Ганрагана" мені сподобались значно більше.

Також після праці Ейтне Месі стало трохи легше орієнтуватися у посиланнях та згадках кельтських міфів, бо з'явилося краще розуміння того, кими є Даґда, Луґ тощо, що то за чотири священних предмети Ірландів й так далі.

В цілому, вважаю, добре, що в мене тепер є повне зібрання перекладів Єйтса українською. В нього чудові оповідання за мотивами ірландських міфів, а самі книги гарно оформлені ілюстраціями О. Кіналя.

[foolish-neko-reads]

"Таємничий містер Кін" Агата Крісті

Часом роки потому людина розуміє речі краще, ніж у моменті.

Моє перше знайомство з Агатою Крісті, якщо не рахувати нещодавню стрічку про "Вбивство у "Східному експресі". Агата Крісті відома своїми майстерними детективними історіями, але мене, як не дивно (взагалі не дивно у призмі моїх нинішніх захоплень), зацікавили не її серії про відомих детективів, а збірка оповідань про англійського аристократичного джентльмена похилого віку, містера Саттертвейта, та його загадкового товариша містера Харлі Кіна.

Ця книга потрапила мені на очі через одну дискусію пр�� фейрі у літературі. Щоб зрозуміти цей зв'язок, просто на��еду цитату в вікіпедії:

The name Harlequin is taken from that of a mischievous "devil" or "demon" character in popular French Passion Plays. It originates with an Old French term herlequin, hellequin, first attested in the 11th century, by the chronicler Orderic Vitalis, who recounts a story of a monk who was pursued by a troop of demons when wandering on the coast of Normandy, France, at night. These demons were led by a masked, club-wielding giant and they were known as familia herlequin (var. familia herlethingi). This medieval French version of the Germanic Wild Hunt, Mesnée d'Hellequin, has been connected to the English figure of Herla cyning ('host-king'; German: Erlkönig).

Herla or King Herla is a legendary leader of the mythical Germanic Wild Hunt and the name from which the Old French term Herlequin may have been derived.

Словом, образ Арлекіна у міфології тісно пов'язаний з демонічними силами та Вільшаним королем. Складно сказати, наскільки Агата Крісті цікавилась ельфійськими коренями Арлекіна, а наскільки асоціювала його саме з постаттю Арлекіна з англійської Арлекінади, де цей персонаж часом має магічні здібності й завжди є спритним, кмітливим та винахідливим. До того ж прикметним є те, що містер Кін "��іде не затримується надовго" та "увесь час приїздить та від'їздить" - хіба це не нагадує вічні Дикі Лови, вічний рух вершників? І в цих оповіданнях зустрічаються посилання на кельтські мотиви та міфи, тож, на мою думку, не виключено, що навіть за задумом самої письменниці між Арлекіном та чарівним народцем є певний зв'язок.

Мені неймовірно сподобалась ефектна поява містера Кіна. У найцікавішу мить, коли у повітрі загусла атмосфера таємничості та відчуття загадки, він неочікувано з'явився у центрі подій, мов виступив на сцену з темряви. Коли він ступив на поріг, світло, що падало крізь вітраж на вхідних дверях, забарвило його костюм у всі кольори веселки, в той час як обличчя лишалося в тіні. Мов барвисте вбрання Арлекіна та його чорна маска. При уважному погляді містер Кін виглядає високим струнким чоловіком з темним волоссям, але час від часу за певних обставин бліки світла та тіней створюють враження, що його костюм є різно��ольоровим, а обличчя немов приховує маска.

Також мені сподобалось, що головним героєм цих оповідань є симпатичний похилий чоловік, що веде тихе розмірене життя старого аристократа, але у свої 60-70 він все ще обожнює життя та цікавиться драмою. Дідусь-кульбабка, що дуже любить спостерігати за перипетіями у життях ближніх своїх. При цьому він не є злостивим та часто саме він через своє захоплення аматорськими розслідуваннями рятує невинних та наводить докази винуватості справжніх злочинців. Таке собі невинне зацікавлення літньої (на той час) людини, яка своїми дедуктивними здібностями рятує людям навіть життя. Містер Саттертвейт має репутацію та зв'язки у вищих колах, а тому може звернутися й до констеблів, й до суддів.

Таким чином, на мою думку, в них з містером Кіном склався взаємовигідний союз. Містер Кін отримує задоволення від спостерігання за драмою (для Арлекіна пристрасть до театральщини є чимось природним), а містер Саттертвейт займається улюбленою справою, отримує задоволення від життя та ці розслідування навіть спонукають його до нових досвідів - туризму, знайомств тощо. Як на мене, це дуже милий та сентиментальний сюжет про дружбу умовно доброго фейрі та літнього джентльмена.

Разом з тим Агата Крісті не відхиляється від улюбленого детективного жанру. Хоч у центрі уваги не іменитий детектив(ка), кожне оповідання є детективним ребусом, свідком та розв'язувачем якого стає містер Саттертвейт за сприяння містера Кіна. Містер Саттертвейт якось назвав Харлі Кіна "каталізатором" у хімічній реакції - речовиною, що активізує інші речовини, при цьому сама лишаючись інертною. З точки зору Саттертвейта непоясненна роль Кіна у цих детективних історіях є саме такою - якщо він з'являється, це завжди означає нову детективну загадку для нашого похилого джентльмена.

Мені цей дует нагадав "Пекельного детектива Ноґамі Нейро". Хіба що в цьому випадкові містер Саттертвейт дійсно розв'язує заплутані злочині минулих років, а Харлі Кін скеровує його думки у потрібному напрямку. Який же зиск з цього отримує сам Кін, лишається загадкою - навряд він цими історіями харчується, як Нейро. Можливо це якось пов'язано з тим, що Дикі Лови вважались передвісником нещасть та катастроф. Можливо, поява містера Кіна у епіцентрі "буревію" (бо мисливці Дикого Полювання проносились по небу під час буревіїв) - це своєрідне віщування чогось лихого. Існують різні вірування щодо чого, на що саме полюють під час Диких Ловів - на злих духів, душі грішників або просто смертних. Тож, можливо, містер Кін полює на злодіїв або ж на душі тих, хто помер наглою смертю у цих справах, що їх розкриває містер Саттертвейт.

Ну, а для тих, кому міфологія не є цікавою, збірка оповідань про Таємничого містера Кіна - це саме те, що ви очікуєте прочитати від Агати Крісті. Всім (навіть тим, хто не читав інші її твори, як я) відомі легкі та харизматичні детективні історії, що вражають винахідливістю злодіїв (та самої авторки) та атмосфера чопорного англійського менталітету, що додає стилю оповідань додаткової чарівливості.

Мені ці оповідання дуже сподобались. Хотілося б, щоб їх видали українською, адже вже багато творів Агати Крісті переклали нашою мовою. Мені б хотілося купити цю збірку про Арлекіна - й тому, що я, здається, тепер потроху збираю книги про фейрі/сидів, й тому, що це дійсно гарні, чарівливі оповідання з англійським характером.

Кілька оповідань перекладені українською мовою ютуб-каналом "Світанок". Дуже поважаю такі ініціативи.

Єдиним недоліком цієї книги є те, що в останньому оповіданні, "Вулиця Арлекіна", присутня росня. В кінці одна росня помирає, а інша страждає, але все одно - краще б її там просто не було.

Через це останнє оповідання складно було обрати, поставити цій збірці 4 чи 5 зірок на ґудрідс. Нехай все ж буде 5, але з уявним жирним мінусом.

[foolish-neko-reads]

"Давні друзі" Том О'Ніл

Як не дивно, але як не шукаю навколо фольклорну літературу про фейрі, мені здебільшого трапляється ірландська. Хотілося б дізнатися, чи це тому, що саме в Ірландії збереглося найбільше легенд та вірувань, пов'язаних з фейрі (через те, що в них сиди були буквально богами), чи тому, що увагу перекладачів чомусь привертають ірландські автори. Хотілося б також почитати щось далеке від ромфентезі від англійських та шотландських письменників.

"Давні друзі" за описом здалася мені цікавішою, ніж виявилось насправді. Мабуть, це тому, що в ці��ї книги є той невловимий стиль дитячої літератури. Гадаю, дітям 7-13 років таке має сподобатись, тим паче їм буде легко асоціювати себе з головним героєм-школярем. Як для цікавої дитячої ��ниги, щоб ознайомитись з ірландськими міфічними істотами та Фіанною, то цілком непогано. Як для дорослої людини, то, як на мене, книги в такому стилі краще перечитувати, маючи ностальгійний сантимент, а не читати вперше.

В цілому, вся книга присвячена Фіанні та пригодам самого Фіна МакКула. У оповідках присутні знайомі, певно, кожному ірландцеві з дитинства персонажі народної культури - Фіанна, король Кормак, друїди та, звісно ж, сила силенна сидів та духів. Оповідь ведеться неначе з точки зору ірландського хлопчика, який випадково натрапив на чарівний пагорб (рат), заселений добрими сидами. Вони запросили хлопця приходити до їхнього багаття за темноти, щоб послухати оповідки про Фіна. Тож кожна така оповідь є розповіддю одного з сидів, Старця, яку він оповідає хлопчикові та своїм чарівним друзям.

Додам ще, що переклад ірландських імен та термінів тут є незвичним. Не таким, до якого звик читач. Наприклад, ім'я Фіна МакКула перекладене як Ф'ян, де Даннан - Дей-Донон, Луґ - Лу тощо. Не можу сказати, що з усім погоджуюсь, хоча не мені нарікати на рішення перекладача, але в деяких моментах здається, що він аж занадто старався надати словам "правильного" звучання. Принаймні, мені не вдалося знайти, щоб хтось вимовляв "Туата де Даннан" як "Дей-Донон", хоча в мережі є відео ірландців, які пояснюють вимову імен їхніх богів. А ще дуже дивним є те, що чомусь у тексті Даґда періодично стає жінкою, хоча вже в наступному абзаці знову є божеством чоловічої статі. Словом, є дивні моменти.

Втім, я цілком розумію, що якби ця книга могла потрапити до мене у віці головного героя, тобто десь на початку середньої школи, вона б мені значно більше сподобалась. Просто це книга не для дорослих. Але її перевагою було те, що читалась вона легко, не була нудною чи затягнутою. Навряд я коли-небудь її перечитаю, але і не шкодую про витрачений час.

[foolish-neko-reads]

"Леґендарна Ірландія" Ейтне Мессі

Неочікувана, але дуже приємна знахідка. Виявляється, ще далекого 2006 року українською мовою видали чудову книгу про ірландську міфологію. На щастя, мені вдалося її знайти майже 20 років потому та навіть придбати.

Мені неймовірно сподобалось те, як укладена ця книга. Вона являє собою скарбницю ірландських легенд, переказаних легкою сучасною мовою, яка буде зрозумілою як дорослим, так і дітям. Кожній легенді передує вступ, що оповідає історію певної ірландської місцевості, де розгорталися події, опис пишних краєвидів та фотографії пам'яток. Таким чином читач має змогу не тільки пов'язати міфічні події з цілком реальним куточком Ірландії, а й отримати яскраве уявлення про те, як виглядає місце, де колись, ще до Різдва Христова, гарцювали на конях божественні фейрі, здобували звитяги великі воїни та королі з ірландського епосу, та втрапляв у пригоди простий люд.

У книзі всього 256 сторінок, не рахуючи приміток та словничка, але десятки цікавезних старовинних ірландських легенд, вік яких сягає тисяч років. Усі вони є неймовірно чарівними, дотепними та барвистими. Вони витворюють прекрасний світ древніх кельтів, коли земля під їхніми ногами була священною, а сиди (вони ж - фейрі) не просто вуханями з масової культури, а релігією, віруваннями, самою реальністю.

Я у захваті від того, як Ейтне Месі змогла так лаконічно в одній книзі зібрати цілу скарбницю фольклору. Стільки народних мотивів та переказів, що й досі впливають на культуру ірландців, зібрані в одній кропіткій праці. Вона немов взяла читача з собою у подорож Ірландією та веде його тими самими стежками, якими колись простували Фін, Ойсін та Кухулін. Кожна наведена легенда огорнута у передмову, в якій наводяться факти з історичних, етнографічних та археологічних досліджень, а також особисті спостереження авторки з її подорожей легендарними місцинами. Мені дуже сподобався цей формат.

І, звісно ж, мені неймовірно сподобався фольклор. У Ейтне Месі вийшло написати не просто сухе дослідження міфології, а заново оживити її. Неймовірно вигадливі кельтські перекази у поєднанні з сучасним легким стилем вдихнули життя у щось нове - так само захопливе. Від цієї книги немає того важкого мулистого відчуття, ніби тоне�� у словах. Вона читається легко й пробуджує уяву безсмертними міфами про прекрасний божественний народ сидів, величних героїв, кохання, дружбу, вірність, хоробрість, хитрість, зради, змагання. Про саме життя та про чари.

Дуже хотілося б знайти подібні книжки-збірки з легендами Шотландії, Велсу та, можливо, інших областей Британських островів. Поки що скидається на те, що в найбільш висвітленою є культура Ірландії та Велса, оскільки всім відомі хоча б Мабінога та Артуріана. На жаль, знайти їх українською вкрай складно, якщо взагалі можливо. Але дуже хотілося б ознайомитись ще з легендами інших куточків Островів.

Гадаю, хоч зараз лише січень, ця книга має всі шанси стати моєю найулюбленішою книгою 2025 року. Це був тиждень дуже приємного читання.

[foolish-neko-reads]

"Місячна дитина" А. Кровлі

Ця книга не сподобалась мені з першої сторінки. Стиль автора поєднав у собі патетичну пишномовність та якесь академічне викладення при тому, що в тексті йдеться про геть не наукові речі. Цей роман скидається на зверхню лекцію просвітленого до простолюду. Текст викладений дуже бундючно та зверхньо, з непотрібним та надлишковим патосом.

У центрі оповідання є обрана дівчина, що є ідеальною "богородицею" для втілення рятівника усього людства, що привнесе родові людському стрімке процвітання, щастя та добробут. Здавалося б, у центрі уваги має бути саме вона - жінка, на яку покладені такі сподівання. Жінка, без якої пришестя цієї янгольської істоти є неможливим. Але натомість автор усю книгу займається самолюбуванням до ступеня чи не сексуального тяжіння. Споглядати за тим, як автор своє альтер его (чи то пак Марті Стю) нахвалює та описує з неприкритою залюбленістю, не дуже приємно. Сиріл Ґрей, цей самий гг, сяє на тлі інших у кращих традиціях дитячих фанфіків. При цьому він має не найприємнішу вдачу, зневажає оточуючих, нехтує коханою жінкою, навмисно грубить іншим й усе це авторська мова описує як ознаки його глибокого внутрішнього світу та непересічного інтелекту. Насправді ж я, як читач, бачу гг егоїстичним, самозакоханим, невихованим мізантропом (у сучасному саркастичному розумінні цього слова), який плутає свій синдром головного героя з непересічністю. Він наче зі шкіри пнеться, щоб видаватись не таким як усі, таємничим та загадковим, геніальним маніпулятором та знавцем людської психології, а насправді виглядає недолуго. Голий король з казки.

Мабуть, буде справедливо сказати, що "Місячне дитя" - це насамперед самодроч А. Кровлі. Він створив гг на основі ідеалізованих уявлень про самого себе та безсоромно пише оду самому собі, оспівуючи всього себе на кожній сторінці так, ніби він є найдовершенішою істотою, що коли-небудь існувала. В нього немає недоліків, навіть якщо він кривдить інших людей чи поводиться жорстоко. Він є генієм, навіть якщо виглядає інфантильним нетакусіком тощо, тощо. Найбільш відразливим у книзі є саме це - сюжет слугує розмитим тлом для самолюбування головним героєм. Події та інші персонажі є лише сяк-так вигаданими декораціями, щоб їхнім коштом підкреслити усю неймовірність та вивищеність головного героя. Цю книгу просто складно та нудно читати, бо мало кому взагалі буде цікаво спостерігати за чиїмось самодрочем.

В чомусь зміст "Місячного дитя" нагадує другорядні мотиви Данте з його циклом творів. У "Божественній комедії" тощо Данте возвеличував власну постать з самозакоханим засліпленням, пихато та жалюгідно насміхався зі своїх "ворогів", розписуючи їхні вигадані страждання у Пеклі, та викладав свої хтиві фантазії відносно жінки, яка ніколи не відповідала йому взаємністю. Кровлі так само створює ідеалізований на свій смак образ, що є його альтер его у цій історії, наділяє його так званим "плот армором", висміює "ворогів" та вигадує собі ідеальну прихильницю.

Якщо ж розглядати сюжет суто як художній твій, то він теж слабкий. Оскільки Кровлі зловтішається над реальними людьми, образи яких втілив у антагоністах, намагаючись принизити їх він одночасно принижує й протагоністів. Зображаючи "ворогів" недолугими, недоладними, дурними та комічними він не тільки сам виглядає кумедно (уявляю, як ці самі "вороги" реготали над цим витвором), а й героїчність та міць сил добра нівелюється. Якщо вороги вбогі та ниці, а їхні злі справи завжди приречені на поразку, в чому подвиг сил добра? Перемогти слабкого, ні на що не здатного ворога - де тут епічність?

Але прослідкувати за подіями у книзі дуже складно, оскільки мова твору нагадує пародіювання, з яким Кровлі написав свого персонажа Артвейта. Ця книга ніби написана самим Артвейтом, що спотворив мову до невпізнаваності розлогими довжелезними реченнями, що за велемовністю втрачають зміст. Частина тексту - це зверхнє менторське викладення магічних постулатів, що, певно, мало б додати ваги Кровлі у читацьких очах. Ще частина - розмиті філософування, дивна демагогія. А прикрашають цей химерний торт вишеньки у вигляді постійних цитат відомих діячів та висловів латиною.

А найгіршим є те, що сюжет закінчується тим, що Ліза, та сама "богоматір", втікає з-під нагляду Ордену, а народивши ту саму Місячну дитину, відчуває до неї таку відразу, що рада її позбутися. І я не можу засуджувати Лізу. З об'єктивної точки зору вона підпала під вплив нарциса та аб'юзера, який затягнув її до секти, де вона перетерпіла репродуктивне, харчове та моральне насилля. Її тримали в ув'язненні, ізолювали від зовнішнього світу, позбавили будь-якої інформації. До того ж її примусили до дієти з молочних продуктів та цукру, через яку вона почала страждати на ожиріння. Можна тільки уявити, як обмеження у поживних речовинах та вітамінах відбилося на її ШКТ та здоров'ї в цілому. Сиріл Ґрей її, по суті, обманув та викрав. Там не було кохання чи хоча б співчуття. Він знайшов жертву для свого експерименту та обманом заманив її у секту, після чого просто зруйнував життя молодій амбітній жінці. Мене не дивує, що вона відчула відразу до дитини, народженої від насилля.

Та й взагалі я не зрозумів, чому Сиріл і ко представляють сили добра. Їхні методи взагалі не відрізняються від методів Чорної ложі, а самі члени спільноти є аморальними одержимими окультистами. Кровлі намагався показати, наскільки довершеною та правдивою є його ідеологія Телеми, але, здається, щось пішло не так.

Словом, цю книгу було дуже складно читати. Художньої цінності особисто для мене там не було, а разом з тим книга була сповнена мізогінії, мізантропії, нарцисизму та самолюбування, від яких було то огидно, то кріжново. З усього переліку химерної літератури ця книга була найгіршою. "Вороги" Кровлі (Мекен, Мерріт, Єйтс) писали значно краще. Дуга книга, якій я в цьому році ставлю 1 зірку, але мушу визнати, що порівняно з цим Жоржі Амаду був ще нічого. Він, принаймні, зрозуміло викладав свої думки.

[foolish-neko-reads]

Зібрання творів Амброуза Бірса

Хоч Бірса й пов'язують з творчістю Лавкрафта, який вважав Бірса своєю "музою" та захоплювався ним, передусім він був прозаїком військової тематики. Його оповіді про військових суцільно присвячені Громадянській війні в США, протистоянню ідеалів півночі та півдня, красі й жаху війни. Але пам'ятають його також й за химерні оповідання про містичні випадки у цивільному житті.

Кілька років тому мені ці оповідання здалися б піднесеними, якимись наївно-пишними, нарочито сентиментальними. З прикрашенням війни як явища, деяким навіть захопленням естетикою протистояння з обох боків. Але зараз, коли Україна відбиває геноцидальну агресію росії, це просто складно читати. Це інша епоха, інші часи, інші люди, інший континент, інша держава, інша мораль, але все одно неможливо не асоціювати описи війни з подіями сьогодення. Й це та причина, з якої мені просто не вистачить менталки читати книги про російсько-українську війну - мені боляче просто жити. Боляче читати про війну чу��ого мені народу у 1860х. Боляче від новин, боляче бачити повернених з полону, цивільних жертв. Я просто не витримаю. Якщо чесно, складно було навіть не кинути читати Бірса.

Його оповідання про цивільних чимось нагадують О. Генрі, якби той писав жахастики. Є щось таке сентиментальне та навіть передбачуване у містичних історіях Бірса. У цьому його вини немає, я звинувачую сучасне перенасичення інформацією та жанрами. Люди бачать стільки сюжетів у кіно, театрі та літературі, що їх складно здивувати. Але Бірс мене здивував.

У своєму оповіданні "Дорога в місячному світлі" він виклав історію злочину та трагедії, які спричинив чоловік своїй родині. Надумавши собі, що дружина його зраджує, він підлаштував її вбивство. Дружина не підозрювала чоловіка, а тому навіть не думала йому помститися. Усвідомивши, що вона примарою застрягла на цьому світі, вона лише хотіла попрощатися з любими чоловіком та сином. Вона хотіла втішити їх й почути втішливі слова для себе. Для розкриття сюжету Бірс викладає події від трьох осіб - сина, батька та матері. І оповідь від особи матері я неіронічно вважаю чи не найкращим з усього, що написав Бірс.

Він описує, що привиди не бачать сонячного світла, вони бачать лише місячне. Отже, удень вони блукають у непроглядній темряві, а вночі можуть бачити світ лише у тьмяному світлі місяця, якщо він не сховається за хмарами. Така концепція примарного світу мене дуже вразила. Це не лише дотепно та лірично, а й дійсно моторошно, тривожно. Уявляючи світ привидів, де вдень усе поглинає абсолютна темрява, а вночі ��се постає химерним та тьмяним у слабкому місячному сяйві, можна відчути сироти на шкірі. Мені дуже сподобалась ця ідея.

Бірсу взагалі була цікава тема привидів, що видно з того, як багато його творів присвячені заблукалим душам. Його оповідання цілком можна читати замість кріпіпасти темної ночі, хіба що ліричний стиль навіває радше містичні настрої, аніж переляк.

[foolish-neko-reads]

"Обличчя мов скло" Френсіс Гардінґ

Певно, остання книга Ф. Гардінґ, яку я прочитаю.

Мені сподобались усі три прочитані мною книги, хоча "Обличчя мов скло", мабуть, викликало найменше захвату. Мабуть, тому що воно, на відміну від двох попередніх, не поєднується з моїми іншими захопленнями. Проте, книга все одно цікава та динамічна, з гарним сюжетом, цікавими персонажами та навіть неочікуваними поворотами. Вона запам'ятовується та залишає після себе яскраві враження.

Книга оповідає про підземне місто-печеру, населене обдарованими майстрами, подібних яким не існує у горішньому світі. Ці майстри виготовляють примхливі витвори - сири, що навіюють видіння далеких земель або пророкують майбутнє, вина, що віднімають або повертають пам'ять, торти та желе, що породжують мрії або віднімають розум. А ще серед них існують творці Облич, найвідомішою з яких є мадам Аппелін - адже жителі печерного міста, Каверни, позбавлені вродженої міміки. Вони не вміють виражати емоції, тому вимушені вивчати вирази обличчя так само як придворний етикет. Творці Облич створюють ці вирази й змагаються у тому, хто вигадає найнеймовірніший, а також підбирають Обличчя під замовника та його потреби. Заможні жителі Верхнього рівня, аристократи та майстри, можуть вивчати сотні різних Облич під кожну найменшу емоцію, "перевдягаючи" їх як прикраси, щоб похизуватися у суспільстві. Вони користуються Обличчями, щоб обманювати, зачаровувати, лестити та закохувати. Їхні ж слуги та жителі Нижнього рівня, звичайні чорнороби, мають всього кілька чи навіть одне Обличчя. Людей низького походження не навчають різноманітним Обличчям, вважаючи, що вони їм не потрібні - достатньо буде мати в арсеналі послужливу посмішку та вираз слухняної покірності.

Але низка злочинів та подій призводить до того, що в Каверні тепер живе дівчинка з горішнього світу, юна Неверфелл, чиє обличчя - людське та жваве. Воно змінюється від найменшого почуття та навіть думки. Воно наче прозоре скло, за яким видно душу. І хоч останні сім років Неверфелл виховував майстер Ґрандибль, найкращий сировар Каверни, чиї сири ще ніхто не зміг перевершити, вона завжди почувалася ув'язненою у його печерних тунелях. Воно й не дивно, адже багато років тому, ще до того, як знайшов маленьку дівчинку в чані з сироваткою, Ґрандибль покинув двір та відмежувався від суспільства. Він по-своєму любив та виховував Неверфелл, оберігаючи її від небезпек Каверни, але їй бракувало свободи. Вона не знала, що Ґрандибль ховав її ще й тому, що ніхто в Каверні не мав побачити її обличчя - жваве емоційне обличчя, на якому вирази змінюються калейдоскопом.

Я обожнюю печери. Досі пам'ятаю Кримські печери та як вони мене вразили. Сподіваюся коли-небудь знов поїхати до звільненого Криму та ще раз відвідати його печери. Ціле підземне місто з вирізьбленими у породі палацами, маєтками, площами з фонтанами, тунелями та житловими кварталами - це справжня магія. Втім, мені в книзі забракло саме атмосфери печер. Якщо у двох інших книгах атмосфера яскраво відчувалась, то тут наче фокус змістився на інтриги та події. Можливо річ у тому, що "Обличчя мов скло" було написано до "Співу зозулі" та "Дерева брехні". Словом, якісь печери вийшли не надто печерні, хоча все ж описані детально та яскраво.

Також цікаво, чи є жителі Каверни людьми чи, може, вони є гномами, наприклад. Вони володіють чимось на кшталт алхімії, за допомогою чого створюють неймовірні делікатеси з магічними властивостями, а також є нижчими за людей з поверхні. Та й те, що вони не вміють від народження послуговуватись м'язами обличчя, теж є містичною особливістю. У книзі ані слова й ані натяку, що кавернці не є людьми, але в мене виникли такі думки.

Книга мені все ж сподобалась, але не думаю, що хочу продовжити читати книги Гардінґ. За описом мене поки що ніщо не зацікавило. Але хто знає, бо ця авторка мені дійсно запала в душу.

[foolish-neko-reads]

"Міддлмарч" Джордж Елліот

Вузьким є розум, який не здатний поглянути на предмет з різних точок зору.

Міддлмач є романом Мері Енн Еванс (Джордж Елліот), який зустріли без захвату за часів його друку, але пізніше визнали одним з надбань англійської літератури. Д. Елліот, доводячи різнобічність своїх поглядів та здатність до багатомірного сприйняття й складних сюжетів, описала історію кількох сімей у взаємозв'язаних обставинах. Події відбуваються у вигаданому провінційному місті Міддлмарч на початку 1830х років.

Стиль авторки є дуже "вікторіанським" - розлогим та повним, в якому знаходиться місце філософуванням, алегоріям та якійсь дуже вікторіанській церемонності. Словом, він може здатися нудним. Багатослівним, педантичним та повчальним. Не можу назвати його жахливим, але деколи було складно дочекатися якоїсь дії замість розлогих описів чиїхось мотивів.

Загалом "Міддлмарч" є яскравим зображенням 1830х років від людини, яка зустріла ті часи в уже доволі свідомому віці. Вона добре ознайомлена з манерами, модою та поведінкою людей тих часів, оскільки сама за ними спостерігала, тож "Міддлмарч" є набагато достовірнішим, ніж "Звіяні вітром", котрі написала авторка з іншого століття, або будь-який інший історичний роман, написаний пізнішими авторами. Тому людям, що цікавляться Вікторіанством, буде цікаво ознайомитись з "Міддлмарчем", адже він напрочуд детально описує всі подробиці життя людини на початку 19 століття.

У книзі дуже багато персонажів, але основним для мене стала Доротея. Стримана, зверхня, мов черниця, охоплена високими ідеалами та прагненням до пізнання. Мріючи стати дотичною до чогось великого, але усвідомлюючи долю жінки та скляну стелю над її головою, вона обмежилася прагненням стати дружиною вченого чоловіка та допомагати йому з якоюсь великою працею. Таким для неї став Едвард Казобон (або Кейсобон), священник та любитель міфології, який десятиліттями пише монографію-огляд на міфології світу. Він мріє написати цю вчену працю, але вже багато років пише лише примітки, трактати та уточнення, що мають доповнювати книгу, а упоря��кувати їх ніяк не може. Доротея сподівалася стати дружиною людини, що увійде в історію зі своїм доробком, та таким чином ��олучитися до важливої справи. Вона щиро мріяла допомагати чоловікові, заради нього вивчити латину, грецьку, а може й інші іноземні мови, брати участь у його трудах й освічуватись під його чуйними напучуваннями. Але дуже скоро вона зіштовхнулася зі справжніми реаліями шлюбу з людиною похилого віку - закостенілою, примхливою, як усі люди, що звикли жити за певним розкладом та ні під кого не підлаштовуватись. Кейсобон шукав скромну, покірну, тиху, молоду дружину, яка б розраджувала його та тішила его своєю пристойністю та мораллю. Він не розуміє її прагнення допомогти через жагу до знань та всіляко обмежує це її бажання. Він, очікувано, бачить у дружині те, що й бачив би похилий чоловік у 19 столітті. Він недооцінює її розумові здібності, ігнорує інтелектуальні потреби та починає злитися, коли раптом помічає, що його дружина є дечим більшим, ніж просто декорація на пасторальному пейзажі його життя.

Але насправді я заздрю Кейсобонові у тому ж сенсі, в якому можна позаздрити Ґілбертові Норреллу з "Джонатана Стрейнджа та м-р. Норрелла". Це заможні аристократичні джентльмени, які мають достатньо грошей та вільного часу, щоб провадити суто аристократичний спосіб життя - не працювати, не перейматися тим, як себе утримувати, а скуповувати книги та займатися графоманією. Мені б теж хотілося жити у маєтку й цілими днями сидіти у бібліотеці, попивати чай, що його приносять слуги, та графоманити. Не життя, а казка. Кейсобон ще й має можливість мандрувати задля своїх досліджень.

Доротеї, звісно, не позаздриш. Вона думала, що буде щасливою, побравшись зі вченим чоловіком, бо матиме можливість перейняти його знання та долучитися до наукових праць. Вона не думала про його гроші чи те, що може стати забезпеченою вдовою, її приваблювала вченість Кейсобона. Натомість вона, як будь-яка дружина стариганя, опинилася у пастці хворої, старої та через свій вік примхливої людини. Але, гадаю, наступний шлюб загладив тяжкість попереднього.

Доротею, певно, справедливо буде назвати головною героїнею, хоча вона не є єдиним персонажем, за чиїми думками та діями спостерігає читач. Д. Елліот дуже глибоко та правдоподібно розкриває вдачу та мотиви своїх персонажів. З широтою філософа та проникливістю психолога вона неймовірно повно змальовує типажі людей та що ними керує. Це дуже глибока у плані занурення у людську психологію книга, хоча й була написана у 19 столітті. Д. Елліот була дуже освіченою та розумною жінкою, що змогла реалістично та дуже ретельно проаналізувати людей, їхній спосіб мислення та як двоє внутрішніх світів взаємодіють одне з одним у світі зовнішньому.

Я одночасно захоплююсь тим, наскільки неперевершено Д. Елліот описала персонажів, якими живими вона їх створила та якою правдоподібністю наділила, але й мушу визнати, що мене трохи втомила ця книга. Вона дуже велика за об'ємом та, якщо можна так сказати, помпезна. Величава. Авторський стиль дуже підвищений та церемонійний, якби не це, книга могла б вийти чи не на третину коротшою.

Як на мене, це тверда 4 з 5. Мені дуже сподобалась концепція та глибина роздумів авторки й як вона крізь внутрішнє сприйняття людей вибудовує зовнішні події, але особисто мене втомив такий об'єм й не сподобалась авторська мова. Але не шкодую витраченого часу.

[foolish-neko-reads]

"Дерево Брехні" Френсіс Гардінґ

Це не дерево Пізнання.

Мені дуже подобаються книги цієї авторки. Обидві прочитані. Між ними немає нічого спільного, окрім того, що головні героїні - дівчата. Події в них розгортаються у різну добу, за різних обставин та у різних "всесвітах". В Гардінґ немає якоїсь конкретної тематики, ніші, у якій вона пише. Її книги дійсно різні та про різне, але незмінно захоплюють. Їх хочеться читати без перерв.

Я обожнюю Вікторіанську добу, тож очікувано, що після "Зозулиної пісні" мені захотілося прочитати саме цю книгу. У центрі подій - Фейт, донька дослідника, археолога та натураліста. Її відсторонений, холодний та маніпулятивний батько, преподобний та відомий своїми відкриттями науковець, загадково помирає. Але Фейт впевнена, що це не було самогубством, її батька вбили. Поки репутація її родини продовжує руйнуватися через те, що покійний преподобний сфальсифікував викопні рештки, які зробили його відомим, Фейт намагається з'ясувати, що насправді сталося.

Одної ночі, коли батько ще був живий, Фейт стала його спільницею та свідком того, як він сховав у печері якусь рослину, сховану під покривалом. Пізніше з батькових щоденників Фейт дізнається, що то було дерево брехні, яке харчується неправдою, у яку вірять люди. Розповівши дереву неправду, людина отримає натомість фрукт, що розкриє одну таємницю, пов'язану з брехнею. Так Фейт тримує "зброю", що здатна наблизити її до розв'язання таємниці смерті її батька.

Мені сподобалось те, як автор розкрила проблеми вікторіанського суспільства та ставлення до жінок. Дуже доступно та обережно, без агресивного вбивання у голову, без гучних виразів. Просто як даність, як констатація. Як те, з чим люди мали миритися. Від цього з'являється гіркота, це спонукає до роздумів.

Мені дуже сподобалась ця книга. Сюжет, персонажі, спосіб розкриття соціально гострих питань - все це було приємним, ненав'язливим та дотепним. Дуже гарний детектив в антуражі Вікторіанської Англії. Феміністичний, таємничий, динамічний, цікавий та яскравий роман. Усі герої - цікаві та різ��обічні, живі. Події не прісні та передбачувані, а інтрига зберігається до останнього. Можливо якби мені було відомо про цю авторку років п'ятнадцять тому, вона стала б моїм улюбленим автором підліткових років. Це дуже хороші книги для підліток. Та й для дорослих. Коли книга написана так, що може сподобатись у тому числі дорослим людям - це хороша, якісна книга.

Мабуть, мені треба прочитати ще щось. Я дуже швидко читаю книги цієї авторки. І дійсно ними насолоджуюсь.

[foolish-neko-reads]

"Викрадач дітей" Бром

— Вона вкрала твою душу, Пітере.

Коли мені десь на просторах мережі трапилась згадка цієї книги, в мене склалося враження, що вона є такою собі більш фольклорною, ельфійською версією всім відомого дитячого твору (та його екранізацій). Мені подумалось, що там Пітер Пен буде зображений хрестоматійним фейрі - викрадачем дітей. Мені було цікаво дізнатися, як автор може показати улюбленця дітей, веселого та милого парубка з диснеївського мулька, як справжнього фейрі з похмурих кельтських легенд. Але ця книга виявилась не зовсім тим, чого б мені хотілося від "міфічного" переосмислення.

Пітер постає чимось одночасно схожим на свій звичний образ в массовій культурі та чимось геть іншим. Він полює на ��ітей у відчаї, дітей, яким нема чого втрачати, нема куди піти. Дітей, які хочуть втекти. Їх він відводить за собою до країни (насправді - острова) вічної юності, де немає дорослих, які могли б завдати кривди. Там він навчає дітей постояти за себе, робить з них маленьких диких воїнів на захисті чарівного світу. Разом вони намагаються подолати загрозу, що винищує усе чарівне на острові — колонізаторами, що прибули зі Старого світу ще 300 років тому.

Спершу ми зустрічаємось з одним з наративних героєв — Ніком. Йому щойно виповнилось 14, його батько помер рік тому, після чого в них з матірєю настали важкі часи. Нік не може знайти друзів, його цькують у школі, а мати зв'язалася з бандою наркоторговців, що знущаються над Ніком та катують його. Однієї ночі він втікає з дому, обікравши главаря банди, Марко, що живе в їхньому домі. Так він й здибав Пітера — відриваючись від погоні, не маючи іншого виходу, він погоджується на допомогу цього внртлявого рудого хлопця та разом з ним проходить крізь Імлу, на острів Авалон.

Поступово обставини стають зрозумілішими. Авалон є останнім оплотом чарівних істот, останнім королівством, де вони можуть існувати. Після того, як людство почало поширюватись та захоплювати світ тисячоліття тому, фейрі мусили піти. Модрон, ельфійська королева, огорнула острів завісою імли, крізь яку не можуть пройти люди. Та вона запізнилася - кілька кораблів колонізаторів, що втрапили у шторм та заблукали на морі, встигли пристати до берега. Так почалася запекла боротьба. Фейрі боролися проти загарбників, рятуючи щезаючий світ чарів, а люди робили все можливе, щоб просто знайти спосіб залишити цей острів. У непорозумінні минали віки. У цій війні Пітер знайшов свій вихід — згуртував довкола себе відчайдушник Дияволів, своє військо з загублених дітей, чиїм новим домом став Авалон. Разом з ними Пітер сподівається перемогти людей та врятувати острів від руйнації.

Але так було не завжди. Колись Пітер теж був народжений у світі людей від звичайної жінки та лісового духа. Вважаючи його підмінком, рідні матері залишили немовля поммрати у зимовому лісі. Це було дві тисячі років тому.

За мірою просування сюжету читач все краще знайомиться з Ніком, Пітером та сеттингом. Нік є джерелом протилежного, об'єктивнішого погляду на події, ніж у Пітера. Він є ковтком свіжого повітря, голосом раціональності у цій історії. Мабуть саме тому йому складно пристосуватися, а його тіло так погано реагує на магію. Нік зазнає особистого росту впродовж історії, краще розбирається у собі та своїй ситуації. Він починає жалкувати про втечу з дому, почуватися винним перед матір'ю, яку залишив одну з неходячою бабусею у будинку, який захопили орендарі, що виявились наркоторговцями. Він хоче повернутись додому та врятувати свою матір.

І це виявляється найбільшим розчаруванням цієї книги. Нік переосмислює життя, він залишається чи не єдиним персонажем з об'єктивним світобаченням та шансом на спокуту. Але навіть повернувшись до світу людей, він не встигає побачитись з мамою та вибачитись перед нею за дитячий егоїзм та втечу — він гине у бою, захищаючи іншу дівчинку, що приєдналась до Дияволів трохи раніше за нього.

Враховуючи, що мені в цілому не надто сподобалась концепція світу та персонажі, такий кінець додав розчарування. Якщо чесно, то Авалон здався якимсь надто маленьким та обмеженим, наче це не ціла країна, як та ж сама острівна Британія, а дійсно крихітний островок, огорнутий імлою. Навіть у найкращі часи, коли Пітер прийшов у ще квітуче царство, там було якось порожньо. Мало персонажів, наче фейрі - це не велика кількість чарівних народів, а групка невкличких племен. Та й тих можна перерахувати. А на час основного сюжету там взагалі залишилось не більше ста ельфів, трохи болотних істот, групка піксі, що живуть у вбиральні Дияволів, та один троль. Словом, я не знаю, як королева зібралась відроджувати Авалон, якщо там буквально вже нема кому народжувати. Там і в кращі часи було не велелюдно. Словом, масштаб не вражає. Це не Чарівна Країна, а так, чарівне селище на острові.

Але. На мій погляд, зрештою Пітер виявився таки типовим фейрі — викрадав людських дітей, щоб прихилити на свій бік та використати у війні. Так, для дітей Авалон був приємнішим місцем, ніж повний знущань, насилля, болі, голоду та відчаю людський світ, вони отримували нових друзів та дім. Та за це вони платили власними життями й помирали доволі жорстоко. І як би Пітер себе не виправдовував, та він робив саме те, що й приписують фейрі — викрадав дітей та використовував. Мабуть, це найбільш фольклорний елемент у книзі.

Якщо підсумовувати, то ця книга не виправдала сподівань. Звісно, це не погана книга, в ній є цікаві елементи, але не те, чого мені хотілося. Нав��яд я захочу її перечитувати.

[foolish-neko-reads]

"Метаморфози, або Золотий віслюк" Апулей

Я не люблю античну літературу. Здебільшого тому, що вона представлена величезними віршованими й велемовними поемами, які складно читати та сприймати. Але "Метаморфози" - це один з найперших в історії людства романів. Цей прозовий твір Апулей написав на початку нашої ери і він є нічим іншим, як цілком знайомим сучасності пригодницьким романом.

Сюжет рухається довкола римлянина грецького походження, юного Луція. Через свої цікавість та дурощі він підмовив свою коханку, служницю у домі господарів, що його прийняли в гості, "позичити" в господині-відьми чарівну мазь, за допомогою якої та перетворюється на птаха. Але через помилку Луцій перетворюється не на горду прекрасну сову, а на звичайнісінького віслюка. Повернути людську подобу він може скуштувавши троянд, але черга несподіваних випадків заважає героєві. Відтак, цілий рік він був вимушений жити віслючим життям.

Мені цей роман сподобався. Він короткий, написаний легкою мовою, швидко та приємно читається. За пригодами віслюка цікаво спостерігати, до того ж через обставини та людей, з якими зустрічається головний герой, Апулей викладає грецькі та римські міфи, розважає читача гумором та вигадками. Мені було приємно помилитись у цій книзі - мені здавалось, що вона буде нудною та довгою, як та сама оригінальна "Енеїда", а виявилось навпаки.

А ще українською "Метаморфози" були перекладені у складі серії "Вершини світового письменства", яку видавало "Дніпро"у 70-90х роках. Тож завдяки "Метаморфозам" у мене тепер є список з понад шістдесяти книг класики світової літератури, яким можна керуватися, коли знов виникне питання що ж почитати далі.

[foolish-neko-reads]

"Луд-в-імлі / Заімлений Луд" Гоуп Мірліз

З лілією, дібровником, та жовтозільником в вині. З шипшиною, багаттям та лозою суниці, й з орликами.

Цей приспів, що закінчує рядки традиційної пісні доримарців, вміщує у собі всю чар��вність книги. Немов рецепт магічного зілля, немов заклинання з присмаком трав'янистого вина на язиці. Запашний та свіжий, мов ��угові трави. Загадковий та чуттєвий, як сама книга.

Мені майже шкода, що я так довго відкладала читання цієї книги. З іншого боку, для кожної книги - свій час, і немає кращого періоду для читання, ніж тут і зараз. За виправдання маю те, що книга ніколи не була перекладена українською і, можливо, ніколи не буде. Цей чудовий твір не набув належної популярності і попри усю свою чарівність лишився недооціненим. Ніл Ґейман назвав цю книгу маленьким золотим дивом, несправедливо недооціненим шедевром ХХст. Я з ним погоджуюсь.

Було неймовірно приємно читати цю книгу. Мене врразила мова авторки - самобутня, барвита, наповнена чарами, немов писала не людина, а фейрі. Її стиль є особливим та виразним, не схожим на будь-що інше. Її метафори, порівняння та описи змальовують пейзаж найнеочікуванішими, але влучними та мальовничими словами. Це той самий випадок, коли зачаровує не лише історія, а й те, які слова та асоціації спадали авторці на думку. Я у захваті від того, як написана ця книга.

Качаючи "Заімлений Луд", мені було відомо лише те, що в книзі присутні фейрі. Власне, саме це мене й спонукало її скачати тоді, але я все відкладала, бо українського перекладу не існує. Але "Луд" мене здивував тим, що ця книга просякнена духом фейрі, але без їхньої безпосередньої присутності. Як і пристало фейрі, вони до самого кінця лишаються загадковими, незрозумілими, міфічними та майже примарними істотами. А у центрі історії перебувають люди.

З того, що я прочитала в інтернеті від розумних панів-літературознавців та критиків, провідною ідеєю книги є важливість мрій, уяви, фантазій та бачення див у житті людини. Без чарів, що їх людина спостерігає у кожній квітці, у відображенні на воді, у темному небі серед зір, життя тьмянішає, а серце біднішає. Людина є нещасною, втрачає натхнення та мистецтво, коли живе суто раціональним життям. Книга не про саму магію, не про віру у надприродне, а про те, що дива чаяться у всьому, що є довкола.

Та й сама ця книга є суцільним дивом. Вона приємна, її легко та цікаво читати. Сюжет є динамічним та захоплюючим, персонажі - яскравими, світ - казковим та красивим. Ця книга парадоксальним чином викликає тугу за тим, що є зовсім близько - красою природи, зеленим листям, квітами у траві, співом пташок. Мабуть, символом краси самого життя і є фейрі у "��аімленому Луді". Вони не стільки сусіди країни Дорімару, скільки повсякденна магія буття, що завжди з нами поруч. Так само, як жителі Луду, ми можемо забути про неї, сховатися, навіть боятися хоч на мить забути про раціональність, та чарівність природи, її непередбачуваність та численні дари все одно завжди десь по сусідству.

І хоч ця книга не дає чіткого уявлення про те, ким насправді є фейрі у цьому всесвіті, самі уявлення луцівців є чарівливими, містичними. Наприклад, повір'я про те, що небіжчики насправді не помирають, їхні труни пустішають не через природні процеси, а тому що після несправжньої смерті городяни відправляються до Фейрі працювати на матіолових (левкоївих) полях. Або що фейрі мандрують крізь космічні простори Чумацьким шляхом. Або що вони ніколи не помирають, не знають горя та нужди, в їхній країні квітнуть лише червоні квіти, а худоба має синє забарвлення. І молоко цих синюватих корів є солодким як мед та пахне різнотрав'ям. Г. Мірліз до кінця книги так і не дає чіткого розуміння, що з вірувань містян є правдою, тож читач може лише здогадуватись про справжню сутність фейрі. І хоч сюжет побудований навколо людини, що усе життя втікала від власних уяви та чуттєвості, щоб зрештою поринути у них та відвідати Фейрі у пошуках сина, я не відчуваю розчарування.

Це не те, чого я шукала, але це просто неймовірна книга. Я дочитала її лише щойно, але вже хочу прочитати наново, повернути приємне здивування та насолоду, наче вперше. 100 з 10.

[foolish-neko-reads]

Говард Лавкрафт: повне зібрання творів.

Боязнь чогось — одне із найстарiших почуттів людини, а найбільш древня боязнь — це страх перед невідомим.

Прочитати три томи прозових творів Лавкрафта було самонадіяним рішенням - як через об'єм кожної книги, так й через особистість самого Лавкрафта.

Останнім часом мені взагалі бракує посидючості, до того ж постійно знаходяться цікавіші способи вбити час. Я занадто підсіла на Flight Rising. Те, що стиль Лавкрафта є надто розлогим, неквапливим та дещо нудним, аж ніяк не допомагало втримати увагу на читанні. Дуже часто я, здогадавшись про те, що буде на наступній чи через сторінку, подумки казала: "Та давай вже". Розумію, що Лавкрафт таким чином нагнітав атмосферу та хотів викликати у читача затамований перед подією подих, але мені це зволікання не сподобалось. Мабуть, я надто нетерпляча. Також мені дуже не сподобалось те, як особисті погляди Лавкрафта постійно вигулькували у творах - сексизм, расизм та класизм дуже заважали сприймати твори. Ще одне нагадування про те, що мистецтво не буває поза політикою, а також - поза загальнолюдською мораллю.

Якщо ж абстрагуватись від нетерпимості та мізантропічної упередженості Лавкрафта до усього, що не є білим цисгендерним чоловіком або котом, то не можу сказати, що його Всесвіт мене вразив. Мабуть тому, що я більше тяжію до містичного фентезі або класичної літератури про життя минулих епох, а не до космічно-фантастичних жахів. Жахи я дуже люблю, але теж - містичні. Можливо роль відіграло й те, що я не люблю сюрпризи та невідомість. Мені більше подобається, коли зло має образ, втілення, а не "неуявний, жахливий у своїй незрозумілості жах".

Найбільше мені взагалі сподобалась насмішкувата пародія на любовні романі - "Люба Ерменґард". Вона категорично не схожа на звичайну для Лавкрафта творчість і попри помітну іронію автора, мені все ж сподобалась головна героїня та її пригоди. Це був наче ковток свіжого повітря - гумор, ситуативна комедія, абсурд та посеред цього - жива та жвава (хоч і не з позиції автора) Ерменґард.

Чи не найвідоміший з творів, "Поклик Ктулху", мене взагалі розчарував. Через значущість Ктулху для масової літератури, я мала завищені очікування та сподівалась на щось грандіозне, величне, захопливе. А виявилось, що на мій смак оповідання було нуднувате, до того ж сам Ктулху виявився не таким вже й жахливим. Він навіть не зміг нашкодити головному героєві та якось вплинути на довколишній світ. Словом, "а розмов було".

З усіх вигаданих істот мені найбільше сподобався Ньярлатотеп. У "Сновидних пошуках Кадата" він постає загадковим та харизматичним, лукавим, живим, матеріальним. Є в ньому своя похмура чарівність. Лавкрафт описує Ньярлатотепа як такого, що має царствену постать, горду поставу та вродливе обличчя, що нагадує темного бога чи архангела. Вдягається він на манір єгипетського фараона й має таку саму смагляву шкіру, як ��ревні правителі.

Також мені сподобались ґулі - доволі милі та інтелектуальні створіння, хоч Лавкрафт запевнює читача, що їм не можна довіряти і вони не є друзями навіть тоді, коли виявляють схильність до когось. Та цієї моторошності не було у їхніх діях, натомість вони допомагали героєві, заступалися за одноплеменців, та й взагалі - цікава раса містичних істот.

Словом, інколи було цікаво читати, інколи погляди Лавкрафта повністю псували враження.

Звісно, творчість Лавкрафта не можна звести лише до трохи монотонного стилю оповіді або його дискримінаційного світогляду. Він створив цілий Всесвіт, який вдало поєднав з реальністю та навіть міфологією. Хоч я й не прихильниця цього, але не можу не відмітити, що є доволі цікавим те, як він поєднав свою міфологію з реальними міфами та легендами. До прикладу, у його Всесвіті легенди про дивний народець, що населяє безлюдні пагорби в непрохідних глибинах лісів, були спровоковані тим, що ці усамітнені місця є центром видобутку корисних копалин для позаземної розумної раси. Міфи про снігову людину походять від зустрічей людей з доісторичною расою прибульців, що населяли Землю ще задовго до виникнення на ній життя на тому місці, де згодом утворилася Антарктида. Перекази та казки про рулалок, либонь, утворилися після зіткнень людей з підводною расою безсмертних істот, що є підданими Ктулху. Це оригінальний та доволі цікавий погляд.

Ще однією особливістю Лавкрафта є те, що він постійно обґрунтовує щось містичне наукою, історією чи світобудовою. Кожне з його жахіть має мати (псевдо)наукове пояснення.

Також мені цікаво, чи були свідомими збіги у творчості Лавкрафта з деякими творами Герберта Велса. Навряд про це можна щось знайти, але хотілося б знати, чи він це запозичив у якості посилання, чи просто надихнувся. Бо дуже вже “Ex Oblivione” нагадує “Хвіртку в стіні”, а у “Зачаєного жаху” є дещо спільне з "Машиною часу".

Тепер я хочу ознайомитись з письменниками, яких асоціюють з Лавкрафтом, зокрема з Р. Чемберсом та його "Королем у жовтому". Але спершу, мабуть, прочитаю "Луд-в-імлі".

[foolish-neko-reads]

"Королева порожнечі" Г. Блек

Зрештою ця книжкова серія мені дуже сподобалася. Я люблю історії, в який добрий кінець, а тут він є саме таким. Усі, навіть ті, хто не дуже на це заслуговував, отримали подобу щасливого завершення.

І хоч це чергова історія про те, як чудовисько перетворилося на принца, а буллі закохався у свою жертву та змінився, я не можу на це нарікнути. Це не відбулося на рівному місці. Сюжет розвивався планомірно, поступово та зі своєю внутрішньою закономірністю.

І хоча кінцівка дещо є кліше, та це мене теж не дуже засмутило. Вона приємна та добра. А зараз хочеться хоч десь бачити мир, злагоду та добро.

Тепер мені хочеться ще більше ельфійської літератури. Звісно, я ще не у такому відчаї аби знов спробувати опанувати Толкіна, але я все ж хочу нової страхітливої казки. Можливо, я наново перечитаю "Леді з Ґрейс-Адью", до якої досі не дібрався повноцінно українською. А, може, знайду щось нове. І буду сподіватись, що таких непоганих книжок, як ці, побільшає.

[foolish-neko-reads]

“Вибрані твори”(1928) Е. А. По

Нещодавня прем'єра "Падіння дому Ашерів" натхнула мене ознайомитись з творчістю По ближче. Бо його ім'я відоме усім, його твори постійно надихають митців. Особисто я можу пригадати такі відображення його ідей у сучасній масовій культурі, як: геловінська серія-антологія “Сімпсонів” (2с. 3еп.), один з сюжетів в якій був натхненний віршем “Крук”; серія коміксів та мультсеріал за ними “Лінор - мила маленька мертва дівчинка”, що були натхненні віршем “Лінор”; та геть новітній серіал “Падіння дому Ашерів”, що, власне, натхненний однойменним оповіданням Едґара Алана По. Але, здається, мало хто дійсно читав його творчість, і ще менше людей знають, що взагалі-то саме По ми маємо завдячувати за існування такого жанру, як детективна література. Саме він дав поштовх цьому жанрові і навіть відомий Шерлок Голмс був натхненний творчістю По, ба більше, запозичив свій образ у персонажа По.

А коли мені трапилася ця збірка, перекладеня представником Розстріляного Відродження, Майком Йогансеном, то вибір став очевидним.

Зрештою, мушу сказати, що особисто мені переклад Йогансена здався надто складним, громіздким. Схиляюся до того, що особливості літературної української мови на по��атку 20ст., стилізація під маніру По та якісь особисті вподобання Йогансена у купі дали такий результат, бо у збірці є оповідання, які читати легче, а є й більш, скажімо, велемовні.

Через те, що інколи текст було складно читати, процес читання у мене затягнувся. Або, можливо, так впливає кінець року. Найбільше мені сподобалася, мубуть, саме трилогія про Оґюста Дюпена - попередника та "рольову модель" Шерлока Голмса. Хоча він й трохи зануда та діалоги є, як на мене, затягнутими й доводиться ну дуже довго продиратися крізь розлогі та надлишкові мудрування перш ніж справа розкриється, але в цих оповіданнях чітко видно усі елементи класичних детективів та звідки вони взагалі взялися.

Також мені сподобалися "Метценґерштайн" та "Дідько на дзвіниці". Мабуть тому, що вони напизані у казковому антуражі і не є тякими обтяженими розлогими філософуваннями. Бо По дуже любить "налити води", як то кажуть. Інколи стає нудно читати ці мудрування.

Гадаю, вірші в нього більш динамічні. Бо, очевидно, у вірш не наллєш стільки ж води, скільки у прозу, тому вони завжди лаконічніші та влучніші через те, що з римою й так достатньо клопоту, щоб ще й розводитись.

Але це був безсумнівно приємний та потрібний досвід, бо По зробив дуже великий внесок у розвиток літератури. Неможливо навіть уявити якою була б сучасна література (та й кіноіндустрія) без творів По, без його впливу та наслідувань його.