#Читацький блог

[foolish-neko-reads]

Зібрання творів Амброуза Бірса

Хоч Бірса й пов'язують з творчістю Лавкрафта, який вважав Бірса своєю "музою" та захоплювався ним, передусім він був прозаїком військової тематики. Його оповіді про військових суцільно присвячені Громадянській війні в США, протистоянню ідеалів півночі та півдня, красі й жаху війни. Але пам'ятають його також й за химерні оповідання про містичні випадки у цивільному житті.

Кілька років тому мені ці оповідання здалися б піднесеними, якимись наївно-пишними, нарочито сентиментальними. З прикрашенням війни як явища, деяким навіть захопленням естетикою протистояння з обох боків. Але зараз, коли Україна відбиває геноцидальну агресію росії, це просто складно читати. Це інша епоха, інші часи, інші люди, інший континент, інша держава, інша мораль, але все одно неможливо не асоціювати оп��си війни з подіями сьогодення. Й це та причина, з якої мені просто не вистачить менталки читати книги про російсько-українську війну - мені боляче просто жити. Боляче читати про війну чужого мені народу у 1860х. Боляче від новин, боляче бачити повернених з полону, цивільних жертв. Я просто не витримаю. Якщо чесно, складно було навіть не кинути читати Бірса.

Його оповідання про цивільних чимось нагадують О. Генрі, якби той писав жахастики. Є щось таке сентиментальне та навіть передбачуване у містичних історіях Бірса. У цьому його вини немає, я звинувачую сучасне перенасичення інформацією та жанрами. Люди бачать стільки сюжетів у кіно, театрі та літературі, що їх складно здивувати. Але Бірс мене здивував.

У своєму оповіданні "Дорога в місячному світлі" він виклав історію злочину та трагедії, які спричинив чоловік своїй родині. Надумавши собі, що дружина його зраджує, він підлаштував її вбивство. Дружина не підозрювала чоловіка, а тому навіть не думала йому помститися. Усвідомивши, що вона примарою застрягла на цьому світі, вона лише хотіла попрощатися з любими чоловіком та сином. Вона хотіла втішити їх й почути втішливі слова для себе. Для розкриття сюжету Бірс викладає події від трьох осіб - сина, батька та матері. І оповідь від особи матері я неіронічно вважаю чи не найкращим з усього, що написав Бірс.

Він описує, що привиди не бачать сонячного світла, вони бачать лише місячне. Отже, удень вони блукають у непроглядній темряві, а вночі можуть бачити світ лише у тьмяному світлі місяця, якщо він не сховається за хмарами. Така концепція примарного світу мене дуже вразила. Це не лише дотепно та лірично, а й дійсно моторошно, тривожно. Уявляючи світ привидів, де вдень усе поглинає абсолютна темрява, а вночі все постає химерним та тьмяним у слабкому місячному сяйві, можна відчути сироти на шкірі. Мені дуже сподобалась ця ідея.

Бірсу взагалі була цікава тема привидів, що видно з того, як багато його творів присвячені заблукалим душам. Його оповідання цілком можна читати замість кріпіпасти темної ночі, хіба що ліричний стиль навіває радше містичні настрої, аніж переляк.

[foolish-neko-reads]

"Обличчя мов скло" Френсіс Гардінґ

Певно, остання книга Ф. Гардінґ, яку я прочитаю.

Мені сподобались усі три прочитані мною книги, хоча "Обличчя мов скло", мабуть, викликало найменше захвату. Мабуть, тому що воно, на відміну від двох попередніх, не поєднується з моїми іншими захопленнями. Проте, книга все одно цікава та динамічна, з гарним сюжетом, цікавими персонажами та навіть неочікуваними поворотами. Вона запам'ятовується та залишає після себе яскраві враження.

Книга оповідає про підземне місто-печеру, ��аселене обдарованими майстрами, подібних яким не існує у горішньому світі. Ці майстри виготовляють примхливі витвори - сири, що навіюють видіння далеких земель або пророкують майбутнє, вина, що віднімають або повертають пам'ять, торти та желе, що породжують мрії або віднімають розум. А ще серед них існують творці Облич, найвідомішою з яких є мадам Аппелін - адже жителі печерного міста, Каверни, позбавлені вродженої міміки. Вони не вміють виражати емоції, тому вимушені вивчати вирази обличчя так само як придворний етикет. Творці Облич створюють ці вирази й змагаються у тому, хто вигадає найнеймовірніший, а також підбирають Обличчя під замовника та його потреби. Заможні жителі Верхнього рівня, аристократи та майстри, можуть вивчати сотні різних Облич під кожну найменшу емоцію, "перевдягаючи" їх як прикраси, щоб похизуватися у суспільстві. Вони користуються Обличчями, щоб обманювати, зачаровувати, лестити та закохувати. Їхні ж слуги та жителі Нижнього рівня, звичайні чорнороби, мають всього кілька чи навіть одне Обличчя. Людей низького походження не навчають різноманітним Обличчям, вважаючи, що вони їм не потрібні - достатньо буде мати в арсеналі послужливу посмішку та вираз слухняної покірності.

Але низка злочинів та подій призводить до того, що в Каверні тепер живе дівчинка з горішнього світу, юна Неверфелл, чиє обличчя - людське та жваве. Воно змінюється від найменшого почуття та навіть думки. Воно наче прозоре скло, за яким видно душу. І хоч останні сім років Неверфелл виховував майстер Ґрандибль, найкращий сировар Каверни, чиї сири ще ніхто не зміг перевершити, вона завжди почувалася ув'язненою у його печерних тунелях. Воно й не дивно, адже багато років тому, ще до того, як знайшов маленьку дівчинку в чані з сироваткою, Ґрандибль покинув двір та відмежувався від суспільства. Він по-своєму любив та виховував Неверфелл, оберігаючи її від небезпек Каверни, але їй бракувало свободи. Вона не знала, що Ґрандибль ховав її ще й тому, що ніхто в Каверні не мав побачити її обличчя - жваве емоційне обличчя, на якому вирази змінюються калейдоскопом.

Я обожнюю печери. Досі пам'ятаю Кримські печери та як вони мене вразили. Сподіваюся коли-небудь знов поїхати до звільненого Криму та ще раз відвідати його печери. Ціле підземне місто з вирізьбленими у породі палацами, маєтками, площами з фонтанами, тунелями та житловими кварталами - це справжня магія. Втім, мені в книзі забракло саме атмосфери печер. Якщо у двох інших книгах атмосфера яскраво відчувалась, то тут наче фокус змістився на інтриги та події. Можливо річ у тому, що "Обличчя мов скло" було написано до "Співу зозулі" та "Дерева брехні". Словом, якісь печери вийшли не надто печерні, хоча все ж описані детально та яскраво.

Також цікаво, чи є жителі Каверни людьми чи, може, вони є гномами, наприклад. Вони володіють чимось на кшталт алхімії, за допомогою чого створюють неймовірні делікатеси з магічними властивостями, а також є нижчими за людей з поверхні. Та й те, що вони не вміють від народження послуговуватись м'язами обличчя, теж є містичною особливістю. У книзі ані слова й ані натяку, що кавернці не є людьми, але в мене виникли такі думки.

Книга мені все ж сподобалась, але не думаю, що хочу продовжити читати книги Гардінґ. За описом мене поки що ніщо не зацікавило. Але хто знає, бо ця авторка мені дійсно запала в душу.

[foolish-neko-reads]

"Міддлмарч" Джордж Елліот

Вузьким є розум, який не здатний поглянути на предмет з різних точок зору.

Міддлмач є романом Мері Енн Еванс (Джордж Елліот), який зустріли без захвату за часів його друку, але пізніше визнали одним з надбань англійської літератури. Д. Елліот, доводячи різнобічність своїх поглядів та здатність до багатомірного сприйняття й складних сюжетів, описала історію кількох сімей у взаємозв'язаних обставинах. Події відбуваються у вигаданому провінційному місті Міддлмарч на початку 1830х років.

Стиль авторки є дуже "вікторіанським" - розлогим та повним, в якому знахо��иться місце філософуванням, алегоріям та якійсь дуже вікторіанській церемонності. Словом, він може здатися нудним. Багатослівним, педантичним та повчальним. Не можу назвати його жахливим, але деколи було складно дочекатися якоїсь дії замість розлогих описів чиїхось мотивів.

Загалом "Міддлмарч" є яскравим зображенням 1830х років від людини, яка зустріла ті часи в уже доволі свідомому віці. Вона добре ознайомлена з манерами, модою та поведінкою людей тих часів, оскільки сама за ними спостерігала, тож "Міддлмарч" є набагато достовірнішим, ніж "Звіяні вітром", котрі написала авторка з іншого століття, або будь-який інший історичний роман, написаний пізнішими авторами. Тому людям, що цікавляться Вікторіанством, буде цікаво ознайомитись з "Міддлмарчем", адже він напрочуд детально описує всі подробиці життя людини на початку 19 століття.

У книзі дуже багато персонажів, але основним для мене стала Доротея. Стримана, зверхня, мов черниця, охоплена високими ідеалами та прагненням до пізнання. Мріючи стати дотичною до чогось великого, але усвідомлюючи долю жінки та скляну стелю над її головою, вона обмежилася прагненням стати дружиною вченого чоловіка та допомагати йому з якоюсь великою працею. Таким для неї став Едвард Казобон (або Кейсобон), священник та любитель міфології, який десятиліттями пише монографію-огляд на міфології світу. Він мріє написати цю вчену працю, але вже багато років пише лише примітки, трактати та уточнення, що мають доповнювати книгу, а упорядкувати їх ніяк не може. Доротея сподівалася стати дружиною людини, що увійде в історію зі своїм доробком, та таким чином долучитися до важливої справи. Вона щиро мріяла допомагати чоловікові, заради нього вивчити латину, грецьку, а може й інші іноземні мови, брати участь у його трудах й освічуватись під його чуйними напучуваннями. Але дуже скоро вона зіштовхнулася зі справжніми реаліями шлюбу з людиною похилого віку - закостенілою, примхливою, як усі люди, що звикли жити за певним розкладом та ні під кого не підлаштовуватись. Кейсобон шукав скромну, покірну, тиху, молоду дружину, яка б розраджувала його та тішила его своєю пристойністю та мораллю. Він не розуміє її прагнення допомогти через жагу д�� знань та всіляко обмежує це її бажання. Він, очікувано, бачить у дружині те, що й бачив би похилий чоловік у 19 столітті. Він недооцінює її розумові здібності, ігнорує інтелектуальні потреби та починає злитися, коли раптом помічає, що його дружина є дечим більшим, ніж просто декорація на пасторальному пейзажі його життя.

Але насправді я заздрю Кейсобонові у тому ж сенсі, в якому можна позаздрити Ґілбертові Норреллу з "Джонатана Стрейнджа та м-р. Норрелла". Це заможні аристократичні джентльмени, які мають достатньо грошей та вільного часу, щоб провадити суто аристократичний спосіб життя - не працювати, не перейматися тим, як себе утримувати, а скуповувати книги та займатися графоманією. Мені б теж хотілося жити у маєтку й цілими днями сидіти у бібліотеці, попивати чай, що його приносять слуги, та графоманити. Не життя, а казка. Кейсобон ще й має можливість мандрувати задля своїх досліджень.

Доротеї, звісно, не позаздриш. Вона думала, що буде щасливою, побравшись зі вченим чоловіком, бо матиме можливість перейняти його знання та долучитися до наукових праць. Вона не думала про його гроші чи те, що може стати забезпеченою вдовою, її приваблювала вченість Кейсобона. Натомість вона, як будь-яка дружина стариганя, опинилася у пастці хворої, старої та через свій вік примхливої людини. Але, гадаю, наступний шлюб загладив тяжкість попереднього.

Доротею, певно, справедливо буде назвати головною героїнею, хоча вона не є єдиним персонажем, за чиїми думками та діями спостерігає читач. Д. Елліот дуже глибоко та правдоподібно розкриває вдачу та мотиви своїх персонажів. З широтою філософа та проникливістю психолога вона неймовірно повно змальовує типажі людей та що ними керує. Це дуже глибока у плані занурення у людську психологію книга, хоча й була написана у 19 столітті. Д. Елліот була дуже освіченою та розумною жінкою, що змогла реалістично та дуже ретельно проаналізувати людей, їхній спосіб мислення та як двоє внутрішніх світів взаємодіють одне з одним у світі зовнішньому.

Я одночасно захоплююсь тим, наскільки неперевершено Д. Елліот описала персонажів, якими живими вона їх створила та якою правдоподібністю наділила, але й мушу визнати, що мене трохи втомила ця книга. Вона дуже велика за об'ємом та, якщо можна так сказати, помпезна. Величава. Авторський стиль дуже підвищений та ��еремонійний, якби не це, книга могла б вийти чи не на третину коротшою.

Як на мене, це тверда 4 з 5. Мені дуже сподобалась концепція та глибина роздумів авторки й як вона крізь внутрішнє сприйняття людей вибудовує зовнішні події, але особисто мене втомив такий об'єм й не сподобалась авторська мова. Але не шкодую витраченого часу.

[foolish-neko-reads]

"Дерево Брехні" Френсіс Гардінґ

Це не дерево Пізнання.

Мені дуже подобаються книги цієї авторки. Обидві прочитані. Між ними немає нічого спільного, окрім того, що головні героїні - дівчата. Події в них розгортаються у різну добу, за різних обставин та у різних "всесвітах". В Гардінґ немає якоїсь конкретної тематики, ніші, у якій вона пише. Її книги дійсно різні та про різне, але незмінно захоплюють. Їх хочеться читати без перерв.

Я обожнюю Вікторіанську добу, тож очікувано, що після "Зозулиної пісні" мені захотілося прочитати саме цю книгу. У центрі подій - Фейт, донька дослідника, археолога та натураліста. Її відсторонений, холодний та маніпулятивний батько, преподобний та відомий своїми відкриттями науковець, загадково помирає. Але Фейт впевнена, що це не було самогубством, її батька вбили. Поки репутація її родини продовжує руйнуватися через те, що покійний преподобний сфальсифікував викопні рештки, які зробили його відомим, Фейт намагається з'ясувати, що насправді сталося.

Одної ночі, коли батько ще був живий, Фейт стала його спільницею та свідком того, як він сховав у печері якусь рослину, сховану під покривалом. Пізніше з батькових щоденників Фейт дізнається, що то було дерево брехні, яке харчується неправдою, у яку вірять люди. Розповівши дереву неправду, людина отримає натомість фрукт, що розкриє одну таємницю, пов'язану з брехнею. Так Фейт тримує "зброю", що здатна наблизити її до розв'язання таємниці смерті її батька.

Мені сподобалось те, як автор розкрила проблеми вікторіанського суспільства та ставлення до жінок. Дуже доступно та обережно, без агресивного вбивання у голову, без гучних виразів. Просто як даність, як констатація. Як те, з чим люди мали миритися. Від цього з'являється гіркота, це спонукає до роздумів.

Мені дуже сподобалась ця книга. Сюжет, персонажі, спосіб розкриття соціально гострих питань - все це було приємним, ненав'язливим та дотепним. Дуже гарний детектив в антуражі Вікторіанської Англії. Феміністичний, таємничий, динамічний, цікавий та яскравий роман. Усі герої - цікаві та різнобічні, живі. Події не прісні та передбачувані, а інтрига зберігається до останнього. Можливо якби мені було відомо про цю авторку років п'ятнадцять тому, вона стала б моїм улюбленим автором підліткових років. Це дуже хороші книги для підліток. Та й для дорослих. Коли книга написана так, що може сподобатись у тому числі дорослим людям - це хороша, якісна книга.

Мабуть, мені треба прочитати ще щось. Я дуже швидко читаю книги цієї авторки. І дійсно ними насолоджуюсь.

[foolish-neko-reads]

"Викрадач дітей" Бром

— Вона вкрала твою душу, Пітере.

Коли мені десь на просторах мережі трапилась згадка цієї книги, в мене склалося враження, що вона є такою собі більш фольклорною, ельфійською версією всім відомого дитячого твору (та його екранізацій). Мені подумалось, що там Пітер Пен буде зображений хрестоматійним фейрі - викрадачем дітей. Мені було цікаво дізнатися, як автор може показати улюбленця дітей, веселого та милого парубка з диснеївського мулька, як справжнього фейрі з похмурих кельтських легенд. Але ця книга виявилась не зовсім тим, чого б мені хотілося від "міфічного" переосмислення.

Пітер постає чимось одночасно схожим на свій звичний образ в массовій культурі та чимось геть іншим. Він полює на дітей у відчаї, дітей, яким нема чого втрачати, нема куди піти. Дітей, які хочуть втекти. Їх він відводить за собою до країни (насправді - острова) вічної юності, де немає дорослих, які могли б завдати кривди. Там він навчає дітей постояти за себе, робить з них маленьких диких воїнів на захисті чарівного світу. Разом вони намагаються подолати загрозу, що винищує усе чарівне на острові — колонізаторами, що прибули зі Старого світу ще 300 років тому.

Спершу ми зустрічаємось з одним з наративних героєв — Ніком. Йому щойно виповнилось 14, його батько помер рік тому, після чого в них з матірєю настали важкі часи. Нік не може знайти друзів, його цькують у школі, а мати зв'язалася з бандою наркоторговців, що знущаються над Ніком та катують його. Однієї ночі він втікає з дому, обікравши главаря банди, Марко, що живе в їхньому домі. Так він й здибав Пітера — відриваючись від погоні, не маючи іншого виходу, він погоджується на допомогу цього внртлявого рудого хлопця та разом з ним проходить крізь Імлу, на острів Авалон.

Поступово обставини стають зрозумілішими. Авалон є останнім оплотом чарівних істот, останнім королівством, де вони можуть існувати. Після того, як людство почало поширюватись та захоплювати світ тисячоліття тому, фейрі мусили піти. Модрон, ельфійська королева, огорнула острів завісою імли, крізь яку не можуть пройти люди. Та вона запізнилася - кілька кораблів колонізаторів, що втрапили у шторм та заблукали на морі, встигли пристати до берега. Так почалася запекла боротьба. Фейрі боролися проти загарбників, рятуючи щезаючий світ чарів, а люди робили все можливе, щоб просто знайти спосіб залишити цей острів. У непорозумінні минали віки. У цій війні Пітер знайшов свій вихід — згуртував довкола себе відчайдушник Дияволів, своє військо з загублених дітей, чиїм новим домом став Авалон. Разом з ними Пітер сподівається перемогти людей та врятувати острів від руйнації.

Але так було не завжди. Колись Пітер теж був народжений у світі людей від звичайної жінки та лісового духа. Вважаючи його підмінком, рідні матері залишили немовля поммрати у зимовому лісі. Це було дві тисячі років тому.

За мірою просування сюжету читач все краще знайомиться з Ніком, Пітером та сеттингом. Нік є джерелом протилежного, об'єктивнішого погляду на події, ніж у Пітера. Він є ковтком свіжого повітря, голосом раціональності у цій історії. Мабуть саме тому йому складно пристосуватися, а його тіло так погано реагує на магію. Нік зазнає особистого росту впродовж історії, краще розбирається у собі та своїй ситуації. Він починає жалкувати про втечу з дому, почуватися винним перед матір'ю, яку залишив одну з неходячою бабусею у будинку, який захопили орендарі, що виявились наркоторговцями. Він хоче повернутись додому та врятувати свою матір.

І це виявляється найбільшим розчаруванням цієї книги. Нік переосмислює життя, він залишається чи не єдиним персонажем з об'єктивним світобаченням та шансом на спокуту. Але навіть повернувшись до світу людей, він не встигає побачитись з мамою та вибачитись перед нею за дитячий егоїзм та втечу — він гине у бою, захищаючи іншу дівчинку, що приєдналась до Дияволів трохи раніше за нього.

Враховуючи, що мені в цілому не надто сподобалась концепція світу та персонажі, такий кінець додав розчарування. Якщо чесно, то Авалон здався якимсь надто маленьким та обмеженим, наче це не ціла країна, як та ж сама острівна Британія, а дійсно крихітний островок, огорнутий імлою. Навіть у найкращі часи, коли Пітер прийшов у ще квітуче царство, там було якось порожньо. Мало персонажів, наче фейрі - це не велика кількість чарівних народів, а групка невкличких племен. Та й тих можна перерахувати. А на час основного сюжету там взагалі залишилось не більше ста ельфів, трохи болотних істот, групка піксі, що живуть у вбиральні Дияволів, та один троль. Словом, я не знаю, як королева зібралась відроджувати Авалон, якщо там буквально вже нема кому народжувати. Там і в кращі часи було не велелюдно. Словом, масштаб не вражає. Це не Чарівна Країна, а так, чарівне селище на острові.

Але. На мій погляд, зрештою Пітер виявився таки типовим фейрі — викрадав людських дітей, щоб прихилити на свій бік та використати у війні. Так, для дітей Авалон був приємнішим місцем, н��ж повний знущань, насилля, болі, голоду та відчаю людський світ, вони отримували нових друзів та дім. Та за це вони платили власними життями й помирали доволі жорстоко. І як би Пітер себе не виправдовував, та він робив саме те, що й приписують фейрі — викрадав дітей та використовував. Мабуть, це найбільш фольклорний елемент у книзі.

Якщо підсумовувати, то ця книга не виправдала сподівань. Звісно, це не погана книга, в ній є цікаві елементи, але не те, чого мені хотілося. Навряд я захочу її перечитувати.

[foolish-neko-reads]

"Метаморфози, або Золотий віслюк" Апулей

Я не люблю античну літературу. Здебільшого тому, що вона представлена величезними віршованими й велемовними поемами, які складно читати та сприймати. Але "Метаморфози" - це один з найперших в історії людства романів. Цей прозовий твір Апулей написав на початку нашої ери і він є нічим іншим, як цілком знайомим сучасності пригодницьким романом.

Сюжет рухається довкола римлянина грецького походження, юного Луція. Через свої цікавість та дурощі він підмовив свою коханку, служницю у домі господарів, що його прийняли в гості, "позичити" в господині-відьми чарівну мазь, за допомогою якої та перетворюється на птаха. Але через помилку Луцій перетворюється не на горду прекрасну сову, а на звичайнісінького віслюка. Повернути людську подобу він може скуштувавши троянд, але черга несподіваних випадків заважає героєві. Відтак, цілий рік він був вимушений жити віслючим життям.

Мені цей роман сподобався. Він короткий, написаний легкою мовою, швидко та приємно читається. За пригодами віслюка цікаво спостерігати, до того ж через обставини та людей, з якими зустрічається головний герой, Апулей викладає грецькі та римські міфи, розважає читача гумором та вигадками. Мені було приємно помилитись у цій книзі - мені здавалось, що вона буде нудною та довгою, як та сама оригінальна "Енеїда", а виявилось навпаки.

А ще українською "Метаморфози" були перекладені у складі серії "Вершини світового письменства", яку видавало "Дніпро"у 70-90х роках. Тож завдяки "Метаморфозам" у мене тепер є список з понад шістдесяти книг класики світової літератури, яким можна керуватися, коли знов виникне питання що ж почитати далі.

[foolish-neko-reads]

"Луд-в-імлі / Заімлений Луд" Гоуп Мірліз

З лілією, дібровником, та жовтозільником в вині. З шипшиною, багаттям та лозою суниці, й з орликами.

Це�� приспів, що закінчує рядки традиційної пісні доримарців, вміщує у собі всю чарівність книги. Немов рецепт магічного зілля, немов заклинання з присмаком трав'янистого вина на язиці. Запашний та свіжий, мов лугові трави. Загадковий та чуттєвий, як сама книга.

Мені майже шкода, що я так довго відкладала читання цієї книги. З іншого боку, для кожної книги - свій час, і немає ��ращого періоду для читання, ніж тут і зараз. За виправдання маю те, що книга ніколи не була перекладена українською і, можливо, ніколи не буде. Цей чудовий твір не набув належної популярності і попри усю свою чарівність лишився недооціненим. Ніл Ґейман назвав цю книгу маленьким золотим дивом, несправедливо недооціненим шедевром ХХст. Я з ним погоджуюсь.

Було неймовірно приємно читати цю книгу. Мене врразила мова авторки - самобутня, барвита, наповнена чарами, немов писала не людина, а фейрі. Її стиль є особливим та виразним, не схожим на будь-що інше. Її метафори, порівняння та описи змальовують пейзаж найнеочікуванішими, але влучними та мальовничими словами. Це той самий випадок, коли зачаровує не лише історія, а й те, які слова та асоціації спадали авторці на думку. Я у захваті від того, як написана ця книга.

Качаючи "Заімлений Луд", мені було відомо лише те, що в книзі присутні фейрі. Власне, саме це мене й спонукало її скачати тоді, але я все відкладала, бо українського перекладу не існує. Але "Луд" мене здивував тим, що ця книга просякнена духом фейрі, але без їхньої безпосередньої присутності. Як і пристало фейрі, вони до самого кінця лишаються загадковими, незрозумілими, міфічними та майже примарними істотами. А у центрі історії перебувають люди.

З того, що я прочитала в інтернеті від розумних панів-літературознавців та критиків, провідною ідеєю книги є важливість мрій, уяви, фантазій та бачення див у житті людини. Без чарів, що їх людина спостерігає у кожній квітці, у відображенні на воді, у темному небі серед зір, життя тьмянішає, а серце біднішає. Людина є нещасною, втрачає натхнення та мистецтво, коли живе суто раціональним життям. Книга не про саму магію, не про віру у надприродне, а про те, що дива чаяться у всьому, що є довкола.

Та й сама ця книга є суцільним дивом. Вона приємна, її легко та цікаво читати. Сюжет є динамічним та захоплюючим, персонажі - яскравими, світ - казковим та красивим. Ця книга парадоксальним чином викликає тугу за тим, що є зовсім близько - красою природи, зеленим листям, квітами у траві, співом пташок. Мабуть, символом краси самого життя і є фейрі у "Заімленому Луді". Вони не стільки сусіди країни Дорімару, скільки повсякденна магія буття, що завжди з нами поруч. Так само, як жителі Луду, ми можемо забути про ��еї, сховатися, навіть боятися хоч на мить забути про раціональність, та чарівність природи, її непередбачуваність та численні дари все одно завжди десь по сусідству.

І хоч ця книга не дає чіткого уявлення про те, ким насправді є фейрі у цьому всесвіті, самі уявлення луцівців є чарівливими, містичними. Наприклад, повір'я про те, що небіжчики насправді не помирають, їхні труни пустішають не через природні процеси, а тому що після несправжньої смерті городяни відправляються до Фейрі працювати на матіолових (левкоївих) полях. Або що фейрі мандрують крізь космічні простори Чумацьким шляхом. Або що вони ніколи не помирають, не знають горя та нужди, в їхній країні квітнуть лише червоні квіти, а худоба має синє забарвлення. І молоко цих синюватих корів є солодким як мед та пахне різнотрав'ям. Г. Мірліз до кінця книги так і не дає чіткого розуміння, що з вірувань містян є правдою, тож читач може лише здогадуватись про справжню сутність фейрі. І хоч сюжет побудований навколо людини, що усе життя втікала від власних уяви та чуттєвості, щоб зрештою поринути у них та відвідати Фейрі у пошуках сина, я не відчуваю розчарування.

Це не те, чого я шукала, але це просто неймовірна книга. Я дочитала її лише щойно, але вже хочу прочитати наново, повернути приємне здивування та насолоду, наче вперше. 100 з 10.

[foolish-neko-reads]

Говард Лавкрафт: повне зібрання творів.

Боязнь чогось — одне із найстарiших почуттів людини, а найбільш древня боязнь — це страх перед невідомим.

Прочитати три томи прозових творів Лавкрафта було самонадіяним рішенням - як через об'єм кожної книги, так й через особистість самого Лавкрафта.

Останнім часом мені взагалі бракує посидючості, до того ж постійно знаходяться цікавіші способи вбити час. Я занадто підсіла на Flight Rising. Те, що стиль Лавкрафта є надто розлогим, неквапливим та дещо нудним, аж ніяк не допомагало втримати увагу на читанні. Дуже часто я, здогадавшись про те, що буде на наступній чи через сторінку, подумки казала: "Та давай вже". Розумію, що Лавкрафт таким чином нагнітав ��тмосферу та хотів викликати у читача затамований перед подією подих, але мені це зволікання не сподобалось. Мабуть, я надто нетерпляча. Також мені дуже не сподобалось те, як особисті погляди Лавкрафта постійно вигулькували у творах - сексизм, расизм та класизм дуже заважали сприймати твори. Ще одне нагадування про те, що мистецтво не буває поза політикою, а також - поза загальнолюдською мораллю.

Якщо ж абстрагуватись від нетерпимості та мізантропічної упередженості Лавкрафта до усього, що не є білим цисгендерним чоловіком або котом, то не можу сказати, що його Всесвіт мене вразив. Мабуть тому, що я більше тяжію до містичного фентезі або класичної лі��ератури про життя минулих епох, а не до космічно-фантастичних жахів. Жахи я дуже люблю, але теж - містичні. Можливо роль відіграло й те, що я не люблю сюрпризи та невідомість. Мені більше подобається, коли зло має образ, втілення, а не "неуявний, жахливий у своїй незрозумілості жах".

Найбільше мені взагалі сподобалась насмішкувата пародія на любовні романі - "Люба Ерменґард". Вона категорично не схожа на звичайну для Лавкрафта творчість і попри помітну іронію автора, мені все ж сподобалась головна героїня та її пригоди. Це був наче ковток свіжого повітря - гумор, ситуативна комедія, абсурд та посеред цього - жива та жвава (хоч і не з позиції автора) Ерменґард.

Чи не найвідоміший з творів, "Поклик Ктулху", мене взагалі розчарував. Через значущість Ктулху для масової літератури, я мала завищені очікування та сподівалась на щось грандіозне, величне, захопливе. А виявилось, що на мій смак оповідання було нуднувате, до того ж сам Ктулху виявився не таким вже й жахливим. Він навіть не зміг нашкодити головному героєві та якось вплинути на довколишній світ. Словом, "а розмов було".

З усіх вигаданих істот мені найбільше сподобався Ньярлатотеп. У "Сновидних пошуках Кадата" він постає загадковим та харизматичним, лукавим, живим, матеріальним. Є в ньому своя похмура чарівність. Лавкрафт описує Ньярлатотепа як такого, що має царствену постать, горду поставу та вродливе обличчя, що нагадує темного бога чи архангела. Вдягається він на манір єгипетського фараона й має таку саму смагляву шкіру, як древні правителі.

Також мені сподобались ґулі - доволі милі та інтелектуальні створіння, хоч Лавкрафт запевнює ��итача, що їм не можна довіряти і вони не є друзями навіть тоді, коли виявляють схильність до когось. Та цієї моторошності не було у їхніх діях, натомість вони допомагали героєві, заступалися за одноплеменців, та й взагалі - цікава раса містичних істот.

Словом, інколи було цікаво читати, інколи погляди Лавкрафта повністю псували враження.

Звісно, творчість Лавкрафта не можна звести лише до трохи монотонного стилю оповіді або його дискримінаційного світогляду. Він створив цілий Всесвіт, який вдало поєднав з реальністю та навіть міфологією. Хоч я й не прихильниця цього, але не можу не відмітити, що є доволі цікавим те, як він поєднав свою міфологію з реальними міфами та легендами. До прикладу, у його Всесвіті легенди про дивний народець, що населяє безлюдні пагорби в непрохідних глибинах лісів, були спровоковані тим, що ці усамітнені місця є центром видобутку корисних копалин для позаземної розумної раси. Міфи про снігову людину походять від зустрічей людей з доісторичною расою прибульців, що населяли Землю ще задовго до виникнення на ній життя на тому місці, де згодом утворилася Антарктида. Перекази та казки про рулалок, либонь, утворилися після зіткнень людей з підводною расою безсмертних істот, що є підданими Ктулху. Це оригінальний та доволі цікавий погляд.

Ще однією особливістю Лавкрафта є те, що він постійно обґрунтовує щось містичне наукою, історією чи світобудовою. Кожне з його жахіть має мати (псевдо)наукове пояснення.

Також мені цікаво, чи були свідомими збіги у творчості Лавкрафта з деякими творами Герберта Велса. Навряд про це можна щось знайти, але хотілося б знати, чи він це запозичив у якості посилання, чи просто надихнувся. Бо дуже вже “Ex Oblivione” нагадує “Хвіртку в стіні”, а у “Зачаєного жаху” є дещо спільне з "Машиною часу".

Тепер я хочу ознайомитись з письменниками, яких асоціюють з Лавкрафтом, зокрема з Р. Чемберсом та його "Королем у жовтому". Але спершу, мабуть, прочитаю "Луд-в-імлі".

[foolish-neko-reads]

"Королева порожнечі" Г. Блек

Зрештою ця книжкова серія мені дуже сподобалася. Я люблю історії, в який добрий кінець, а тут він є саме таким. Усі, навіть ті, хто не дуже на це заслуговував, отримали подобу щасливого завершення.

І хоч це чергова історія про те, як чудовисько перетворилося на принца, а буллі закохався у свою жертву та змінився, я не можу на це нарікнути. Це не відбулося на рівному місці. Сюжет розвивався планомірно, поступово та зі своєю внутрішньою закономірністю.

І хоча кінцівка дещо є кліше, та це мене теж не дуже засмутило. Вона приємна та добра. А зараз хочеться хоч десь бачити мир, злагоду та добро.

Тепер мені хочеться ще більше ельфійської літератури. Звісно, я ще не у такому відчаї аби знов спробувати опанувати Толкіна, але я все ж хочу нової страхітливої казки. Можливо, я наново перечитаю "Леді з Ґрейс-Адью", до якої досі не дібрався повноцінно українською. А, може, знайду щось нове. І буду сподіватись, що таких непоганих книжок, як ці, побільшає.

[foolish-neko-reads]

“Вибрані твори”(1928) Е. А. По

Нещодавня прем'єра "Падіння дому Ашерів" натхнула мене ознайомитись з творчістю По ближче. Бо його ім'я відоме усім, його твори постійно надихають митців. Особисто я можу пригадати такі відображення його ідей у сучасній масовій культурі, як: геловінська серія-антологія “Сімпсонів” (2с. 3еп.), один з сюжетів в якій був натхненний віршем “Крук”; серія коміксів та мультсеріал за ними “Лінор - мила маленька мертва дівчинка”, що були натхненні віршем “Лінор”; та геть новітній серіал “Падіння дому Ашерів”, що, власне, натхненний однойменним оповіданням Едґара Алана По. Але, здається, мало хто дійсно читав його творчість, і ще менше людей знають, що взагалі-то саме По ми маємо завдячувати за існування такого жанру, як детективна література. Саме він дав поштовх цьому жанрові і навіть відомий Шерлок Голмс був натхненний творчістю По, ба більше, запозичив свій образ у персонажа По.

А коли мені трапилася ця збірка, перекладеня пре��ставником Розстріляного Відродження, Майком Йогансеном, то вибір став очевидним.

Зрештою, мушу сказати, що особисто мені переклад Йогансена здався надто складним, громіздким. Схиляюся до того, що особливості літературної української мови на початку 20ст., стилізація під маніру По та якісь особисті вподобання Йогансена у купі дали такий результат, бо у збірці є оповідання, які читати легче, а є й більш, скажімо, велемовні.

Через те, що інколи текст було складно читати, процес читання у мене затягнувся. Або, можливо, так впливає кінець року. Найбільше мені сподобалася, мубуть, саме трилогія про Оґюста Дюпена - попередника та "рольову модель" Шерлока Голмса. Хоча він й трохи зануда та діалоги є, як на мене, затягнутими й доводиться ну дуже довго продиратися крізь розлогі та надлишкові мудрування перш ніж справа розкриється, але в цих оповіданнях чітко видно усі елементи класичних детективів та звідки вони взагалі взялися.

Також мені сподобалися "Метценґерштайн" та "Дідько на дзвіниці". Мабуть тому, що вони напизані у казковому антуражі і не є тякими обтяженими розлогими філософуваннями. Бо По дуже любить "налити води", як то кажуть. Інколи стає нудно читати ці мудрування.

Гадаю, вірші в нього більш динамічні. Бо, очевидно, у вірш не наллєш стільки ж води, скільки у прозу, тому вони завжди лаконічніші та влучніші через те, що з римою й так достатньо клопоту, щоб ще й розводитись.

Але це був безсумнівно приємний та потрібний досвід, бо По зробив дуже великий внесок у розвиток літератури. Неможливо навіть уявити якою була б сучасна література (та й кіноіндустрія) без творів По, без його впливу та наслідувань його.

[foolish-neko-reads]

"Опис України" Боплана, "Українські козаки. Богдан Хмельницький" П. Меріме

Оскільки трохи раніше мені трапилися інші твори Проспера Меріме, то мене дуже зацікавило, що ж він міг написати про Україну. До того ж, дуже приємно, що Україною цікавилися іноземці у 19ст. А оскільки разом з творами Меріме був ще й "Опис" Боплана, трохи раніший, читання видалось різно��оким.

Прочитання цієї маленької збірки зайняло у мене дуже багато часу. Десь біля місяця мені знадобилося на ці н��щасні 300 сторінок. Особливо важко було читати Боплана. Найперше, звісно, вплинув характерний стиль мови родом з 17 століття. Дуже велемовне письмо, шанобливо надмірне, до того ж постать автора та те, що він промовляв, мені вельми не сподобалось.

Не пораджу цю книгу людям, що дуже емоційно реагують на прояви нетолерантності, бо Боплан вивільнив увесь свій доступний шовінізм. У підлабузництві польському королеві та пошуках його зглядності Боплан принижує його "підданих" - русинів (себто українців, виходців з Русі й корінне населення), кримських татар.

Руський народ (бо приблизно до 17-19 століття українців у всьому світі знали як народ, що є нащадком Русі і назви цього народу були похідними від Русі) Боплан описує як такий собі пасторально наївний, працьовитий, веселий, такий, що любить випити та заспівати. Щось на кшталт схожої моди 18 століття у Франції з усіма цими романтичними порцеляновими пастушками, естетикою селянського побуту тощо. Він помітно спрощує культуру українців, їхній побут, політичне життя та звичаї розглядає дуже спрощено, упереджено. Він хоч і захоплюється звитягою, сміливістю та воєнними подвигами козаків, та не забуває підлеститись до польського короля та порадити де б спорудити фортецю для захисту від козаків.

За кримських татар теж було неприємно. Певно, Боплан не бував у Криму та зеленого поняття не мав про розвиток кримськотатарської цивілізації, бо у його уяві кримці постають якимись загадковими варварами-злодіями. То вони неперевершені вершники, які ладнають з кіньми як ніхто інший, то в них криві ноги, які заважають правильно сидіти в сідлі. То вони їдять лише кінське м'ясо, то Боплан описує багатсво хана, його розкішні табуни та розмаїту кухню татар.

Словом, Боплан як та мавпочка з анекдоту - не може визначитись, на яку б думку йому пристати. Чи то українці та татари - самостійні народи з особливою культурою, віруваннями та звичаями, чи то применшити їх у порівнянни з поляками. Хоча наприкінці Боплан і поляків мокнув, розписавши святкову учту польської шляхти наче якийсь балаган у хліву. Дуже неординарна особа.

Оповіді Проспера Меріме мені сподобалися значно більше. Він й з боку історичної достовірності, й почасти виразності мови є більш приємний для читання. У його доробку прослідковується щире захоплення українським козацтвом й до кримських татар він ставиться без упереджень. Принаймні, він не робить недоречних зауважень щодо їхнього одягу та зовнішності, а кримського хана визнає важливим політичним діячем нарівно з королями інших країн.

Захоплення Проспера Меріме постаттю Хмельницького є доволі зворушливим. Він описує Хмельницького так, як у західній культурі описують лицарів - хоробрим, гордовитим, сміливим, рішучим, справжнім воїном та лідером. Гетьманом. Він повагою та цікавістю відслідковує життєвий шлях Богдана Хмельницького, захоплюється козаками, співчуває українському народові (який теж періодично називає русинами, звісно). У Меріме значно менше упередженості та значно більше бажання викласти достовірну історію.

Також його письменницькою заслугою є те, що у свою розповідь про козацькі звершення він додав "екшену" - опис баталій, зіткнень, хоробрості козаків на полі бою. Ще трошки й вийшов би пригодницький роман.

Тож, Меріме я можу сміливо радити. Хоч це читання й затягнулося, але в мене лишилося приємне враження від його розповіді про козаків та Богдана Хмельницького.

[foolish-neko-reads]

"Блакитна кімната та інші історії" Проспер Меріме

Найцікавішим у цій збірці є переклад Василя Софроніва (Левицького). Мова автора стилізована під лемківську говірку, принаймні у тексті зустрічаються лемківські слова. Стиль перекладу Василя Софроніва дуже відрізняється від тієї "глянцевої" української, яку ми звикли бачити. Гадаю, це є чудовим доповненням до атмосфери, яка має бути у творі письменника 19 сторіччя. Цей переклад є автентичним, незвичним та вартим того, щоб із ним ознайомитись. Можу впевнено сказати, що переклад Софроніва є тим, що мене найбільше вразило під час читання.

Прикметним також є те, що у тексті відсутні апострофи. Особисто я пов'язую це не з особливостями правопису, а з тим, що за часів видання цього перекладу українська мова могла зазнавати утисків. Не знаю, якою була цензура для друку у Львові 30х років, але не знаю й чим пояснити відсутність апострофів. Хоча, зрештою, я можу помилятися й це виявиться особливістю тогочасного правопису, бо разом з тим відрізняється написання деяких слів, як то "буцім-то", "денеде" тощо.

Словом, переклад мені дуже сподобався. Це був дуже цікавий досвід та, не побоюсь цього слова, насолода.

Збірка називається за назвою першого оповідання, що в ній є. Але "Блакитна кімната" не є найбільшим чи центральним оповіданням, воно просто є першим за розташуванням на сторінках книги.

Це доволі мила невеличка замальовка про пригоду двох закоханих. Вона є ��ещо наївною та сюжетний поворот вгадується з перших нот, але це не робить історію гіршою. В цілому, вона мені сподобалась. Не можу сказати, що це шедевр, бо оповідання є дещо передбачуваним та не є якимсь унікальним. Існує безліч ситуативних комедій подібного штибу. Це просто кумедна історія, щоб згаяти час. Але, як не дивно, вона сподобалась мені більше, ніж решта.

Також у цій збірці є оповідання "Вовкулака" та "Таманґо".

Перше - про литовського графа, який, передбачувано, виявився перевертнем. Хіба що мені здалося, що він був не вовкулакою, а саме перевертнем і обертався на ведмедя. Гадаю, це таке собі оповідання-жахастик, яке мало наганяти моторош на тогочасного читача. Вочевидь, Проспер Меріме дуже любив різноманітний культурний колорит (він навіть про Україну писав) та намагався створити атмосферу литовського села. Точніше, литовської аристократії, яка живе за містом. Особисто на мене саспенс не спрацював, мені взагалі дуже швидко стало зрозуміло що до чого. Загиблу панночку шкода. Не знаю що ще сказати сприводу цього оповідання.

"Таманґо" оповідає про вождя африканського племені, який продавав своїх співплемінників работорговцям. Ну, в цілому, доволі реалістично та передбачувано. У наративі автора трохи відчувається зверхність білої людини, а ще мені не сподобалося, що Таманґо вижив. Работорговців спіткала справедливість, бідолашних африканців, на жаль, спіткав Таманґо. Та й таке. Гадаю, це оповідання мало б справити враження на тогочасних французів, пристидити їх та навіяти високоморальні розду��и про свою погану поведінку. Не знаю, наскільки в нього виходило на той момент. Мені, як людині, яка живе в країні, де ніколи не поневолювали інші народи, складно оцінити.

На жаль, на ґудрідс цієї книги немає, тому мені довелося позначити прочитаним якесь німецьке видання "Таманґо", щоб закрити свій річний "goal". Можу тепер розслабитись і до наступного року взагалі нічого не читати, річний ліміт досягнено хД

На черзі, мабуть, вищезгадана книга про Україну, бо, по-перше, цікаво, а, по-друге, в мене на телефоні накопичилась вже купа скачаних книжок "на прочитати пізніше", які все не вичерпуються, бо я постійно читаю щось геть інше, що кинулося в очі. Треба це якось виправляти.

[foolish-neko-reads]

"Піранезі" Сюзанни Кларк

Хай ваші Шляхи будуть безпечними, ваша Долівка - цілою, а Будинок наповнить ваші очі Красою.

Я дуже довго чекав на цю книгу - з переживанням та відчуттям непевності, бо не було певності, що її переклад вийде. Але тепер вона моя.

Здається, мені немає сенсу повторювати тут те, що було написано на Друкарні. Ці відгуки все одно ніхто не читає х)

"Піранезі" геть не схожий на попередні твори С. Кларк. Мені ніколи не вдавалося оцінити якісь стилістичні особливості автора, відслідити їх (саме тому я не вмію розрізняти анонів, кєк). Я завжди орієнтувався на емоції, які викликає читання. Але ця книга є інакшою й за змістом, й за особою, від якої здійснюється оповідання, й за відчуттями. Це щось зовсім нове.

Мене тішить, що Сюзанна Кларк не є письменницею одного жанру, а може вийти за межі звичного формату. Я не сумнівався у її таланті, вона неймовірно ерудована та розумна жінка, але приємно підтвердити свою думку.

Також мені сподобалося те, що головний герой наприкінці книги не повернувся до колишнього життя, не "став знов собою", а змінився назавжди. Це не можна назвати щасливим кінцем, але це цікаво та незвично. Будинок вплинув на нього, залишився з ним. Він є чужинцем у нашому світі, так само як ми будемо чужинцями у Будинку. Мені, звісно, шкода Метью. Шкода Піранезі. Шкода, що їх обох не існує, а натомість є інша особистість, яка не є жодним з них. Але це здається правильним.

Також мені трохи шкода Кеттерлі. Звісно, він поганець, але чомусь мені стало сумно, коли він загинув. Певно, він це заслужив. Він чинив жахливі речі. Але якісь сентименти я до нього відчув. Та й таке.

На жаль, не можу сказати, що початок книги викликав у мене ті почуття, які, гадаю, мав би. Я не відчув тривожності, непевності, містичної похмурості та загадковості. Не відчув того, що відчуваєш, коли дивишся на загадкові світлини, картини чи читаєш про Залаштунки, наприклад. Гадаю, мені треба перечитати початок, щоб краще відчути атмосферу. Бо мене мало це вразити, але я щось пропустив і не вразило.

Але чим далі я читав, тим сильніше мене затягувало. Хоч у книзі всього ~240 сторінок, я рідко читаю книги всього за два дні. Піранезі мені захотілося прочитати за два дні - щоб чимшвидше осягнути цю історію.

Також мені дуже сподобалося оформлення. Книга загорнута у обкладинку - дуже приємну на дотик, якусь ніби трохи гумову, матову, а візерунок гладенький та рельєфний. Дуже цікава текстура, але брудниться та легко дряпається. Палітурка така сама, як була у "Джонатана Стрейнджа". Ребриста, з блискучим тісненням. Добре, що вона цього разу захищена обкладинкою, бо як я не беріг "Джонатана Стрейнджа", але кутики трохи обтерлися все одно.

Зрештою, я дуже задоволений, що цю книгу прочитав. Не думаю, що вона мене захопить так само як цикл зі всесвіту Короля Крука, але це теж ��ікава та особлива історія.

[foolish-neko-reads]

"Страшні історії від українських письменників"

Якщо чесно, то ця збірка виявилась геть не тим, чого мені б хотілося побачити. За назвою можна подумати, що це є збірка моторошних оповідань, жахів, але ні. Це просто містичні оповідки, а у випадку Марко Вовчок я й не знаю, куди ту історію віднести. Оповідання М. Вовчок мені взагалі найменше сподобалось.

А от найцікавішим, на мою думку, є оповідання Квітки-Основ'яненка "Ось тобі й скарб".

Розповідь йде про жадібного та дурнуватого чоловіка, що у погоні за дармовими грішми втратив все, ще й родину свою пустив за вітром. Й ось йому трааився дідько, який заманив цього чолов'ягу обіцянкою розповісти де скарбів шукати.

Й поки що це оповідання є найповнішим описом побуту та звичаїв традиційних українських чортів, що мені зустрічалося. Й ось що цікаво - ці чорти чимось схожі на англійських ельфів (так-так, кому про що...). Дідько звелів чоловікові замість великодньої служби в церкві піти до лісу та, як побачить мандрівний вогник, йти за ним. Той синій вогник вивів головно��о героя до хащів, де чорти з чортицями, вбрані та причепурені наче панство, сиділи за пишним святковим столом та збували весілля дідькової падчериці від дев'ятої дружини. Всі вони багато вбрані, з "відкритими шиями та руками" (тобто у панських сукнях), їли вишукані страви, пили французькі вина та грали їм шестеро музик. Та хоч які всі були пишні, у нвмистах та пір'ї, але ніщо не ховало їхні ріжки. І, вишенька на торті, дідько розповідає ГГ, що душі, які їм продають люди за бажання, відбувають панщину. Себто, як й викрадені ельфами, тяжко працюють на чортів.

Взагалі, простежується деяка схожість. Здається, англійські фейрі - це й є аналог наших чортів. Уособлення злих сил, що зачаровують, дурять, викрадають людей. Словом, ось це оповідання мені дуже припало до душі. Й не тільки тому, що я вбачаю тут улюблений фольклорний мотив, а й тому, що воно загалом добре написане, жваве та хоча б відповідає заявленій тематиці.

Хоча було ще одне непогане оповідання - "Закоханий чорт" Олекси Стороженка. Але воно сумне - про те, як чорт у подобі козака закохавсу у присиловану відьму й готовий був усе для неї зробити, аби з нею побратися. Навіть обіуяв зробити так, щоб її охрестили та позбавили тягаря відьмацтва. Але ГГ його перехитрив, скористався, а тоді охрестив відьму й одружився з нею. І чорта за після цього інші чорти вбили.

[foolish-neko-reads]

"Пак з Пагорбів", "Нагороди та феї" Р. Кіплінг

На жаль, цієї збірки немає в українському перекладі.

Але скільки живеш, стільки нового для себе відкриваєш. Усім з дитинства відоме ім'я Редьярда Кіплінга за такими культовими творами як "Книги Джунглів", "Ріккі-Тіккі-Таві" тощо, але мало хто знає, що він також написав цілу збірку фольклорних англійських казок, у яких, найперше, фігурує один з найвідоміших фейрі - Пак, а разом з ним багато інших міфічних істот.

Ці казки не є мітами, радше це добра та ��арівна оповідь про дітлахів, що знайомляться з історією рідної землі.

Це такий собі екскурс у історію для дітей. В цих оповідках нема нічого міфологічного. Їхня структура побудована на основі того, що Пак (який, підозрюю, знудився від самотнього життя серед англійських пагорбів) познайомився з дітьми та влаштовує їм зустрічі з духами людей, що бували на цій землі. Вони зустрічаються з середньовічним феодалом, римським легіонером, людиною кам'яного віку тощо. Усі ці постаті розповідають свої історії - про часи, в які вони жили, про подвиги та пригоди, про зради та перемоги, про побут та кохання. Звісно, історичної достовірності у цих оповідях шукати марно, вони аж ніяк не можуть бути доповненням до шкільної програми. Це просто підбірка, так би мовити, навколоісторичних сучасних мітів. Відображення того, як людина часів Кіплінга уявляла собі давніших людей, що населяли її батьківщину.

Особисто мені ця серія здалася трохи нудною. Десь на середині від мого інтересу не залишилося й сліду, а читання довелося продовжити із принципу. Не думаю, що тут є вина Кіплінга, просто мої особисті очікування були інакшими. Але, певно, ці два томи однієї історії дуже схожі на "Книгу джунглів" за атмосферою. Вони геть інші за змістом та антуражем, але й де в чому подібні. Просто це виявилось не те, чого мені хотілося. Зате мені подобаються ілюстрації. Люблю книги з гарними ілюстраціями.

P.S: трохи більші сподівання маю щодо "Кельтських сутінків" Єйтса. Це взагалі чудова випадковість, що ця книга трапилась мені на очі під час чергової перевірки, чи не з'явилась у продажі "1795"(з'явилась). Сподіваюсь їх обидві прочитати до відпустки.

[foolish-neko-reads]

"Лихий король" Г. Блек

Підліткова література, якої мені бракувало.

Мене починає захоплювати ця книжкова серія. Це дуже хороша література для підлітків, яка може задовольнити усі потреби читача: вона містить атмосферу чарівності та чарів, пригоди, інтриги, боротьбу, літературну жорстокість, трохи романтики та чарівливу головну героїню. Разом з тим ця серія є сучасною, вона промовляє до підлітків та не цурається того, що є близьким для них. І, зрештою, це просто хороша оповідь, бо будь-яка література для підлітків хороша тільки тоді, коли в��на є літературою не тільки для підлітків.

Мене усе ще тішить постать головної героїні. Коли я читаю про неї, я, як людина, що виросла на стереотипах та літературі, що була під їхнім впливом, думаю - о, так могли б написати про гг чоловічої статі. Бо раніше було дуже мало книг, де б про героїню та героя писали однаково, як про людину, а не як про жменьку сексистських переконань. Те, що Джуд не зацукрена дівчинка, яку збавлює жорстокий та владний альфа-самець, це просто ковток свіжого повітря. Джуд просто людина. Травмована, жорстока, жадібна, мстива, злопам'ятна, вразлива, налякана, довірлива та недовірлива, відчайдушна та гордовита, пихата та віддана. Мені подобається те, що вона саме людина, без огляду на її стать. Подобається, що у книзі відсутні акценти на якість ознаки її "жіночності". Вона є природною. Її сутність, її тіло - це щось настільки природне, що про це не потрібно писати. У книзі й слова нема про те, що вона ✨дівчинка✨. Ось якої літератури не вистачало мені у ті часи, коли суспільство змушувало мене почуватися не собою, не просто людиною, а ✨дівчинкою✨. Мені дуже приємно, що зараз у підлітків є така література, яка не підживлює їхні комплекси та не нав'язує їм відчуття обов'язку та провини, а дає розуміння, що вони - це вони, просто люди.

Ще мені подобається сюжет. У книзі Голлі Блек, як це не дивно, магії менше, ніж мені б хотілося, але вдосталь інтриг та підступів. Як не кумедно, але у книзі, події якої розгортаються у самому Фейрі, чарів та загадковості менше, ніж у книгах Сюзанни Кларк. Але це не недолік. Просто мені хотілося більше цієї фольклорної атмосфери. Просто в цієї серії інша мета та інакша історія.

Ще мене не полишає відчуття, що Джуд трошки є Мері Сью. Їй дуже легко все вдається. Хоча, можливо, це в мене мізки засрані цим осудом Мері Сью, яка усім ввидалася на кожному кроці. Звісно, історія про те, як смертна стала королевою усіх фейрі, не є дуже реалістичною. З іншого, хіба традиційні казки не на цьому побудовані? Красуня та чудовисько, Русалонька, Попелюшка. Хіба вони не про це? Та й хіба мало казок, де люди обдурюють Чарівний Народ? Гадає, це суто моє упередження, яке не є об'єктивним.

Ще мені одночасно подобається та не подобається те, якими людяними є фейрі у цій серії. Вони не такі вже й інакші. З іншого боку, мабуть, неможливо зобразити фейрі надто нелюдяним "зблизька". Це можна зробити, коли вони втаємничені, далекі та нерозгадані, як у Сюзанни Кларк. Коли ти їх не знаєш. Коли ж головна героїня постійно у їхньому оточенні вони неодмінно втратять частку своєї таємничості.

В цілому, я мабуть навіть отримую більше задоволення, ніж очікувалось. Не знаю, скільки ще я прочитаю, адже скоро має вийти друком "1795" Нікласа Натт-о-Даґа й не знаю, чи захочу продовжити читання потім, але я точно хочу прочитати "Королеву порожнечі".