#Кім

[emilymartin]

[ritmund-jpg]

holy shit a new update for disco elysium just dropped

pics just for local fun, were drawn a two years ago, in 36 day since full war was started.

pic. 1 - here we are - me and my bestie - @trottil, chilling with almost no money in my yard;

we didn't have possibility to meet irl for a quite long time since 24.02, but once it turned out that we both in time of playing DE often imagine us, like we just walking? or running? like kim and harry? just doing something together, some casual daily stuff that we have to do, and everything around just ok as it usually possible, interesting and not so horrible, as it was in few first months of big invasion.

pic. 2 - I didn't finish this drawing then, because of my studies, so I just paint it a bit now a little and put Kim in it!

we!!!

she!!!

generally, Disco Elysium was so important for my mental health in those times, not only like a way for escapism, more like "yep life sucks sometimes but you still can be able to be kind, do something important, even if it's so for a few people - it's still great; sometimes you suck, sometimes you just rotting, but it's not the end, it's not for ever, you still able to manage it, just not immediately " and and so on. It helped to run through the hell with less damage, than it could be.

I would tell more, I would write a whole article about what exactly is in this game helped me to understand and reflect the part of most terrifying time in my life, but it seems to me that my english skills are not enough to describe this deep reflections and I feel stupid because of it

[weedrawngus]

Вітайце, дудлікі: Кім Кіпцюрагі ды Гар'е Дзюбуа (u get the pun right??)

is that a беларуская disco elysium энімал аушка? Hell yeah!

[yakafuto]

[birudeboysdog]

«Порятунку немає»

Неприступна фортеця, оточена крижаною, пробираючою до кісток водою; охоронці, що гірші за Цербера; троє в'язнів, що не мали б тут бути.

● Сторінки щоденника втікача,

● Один день – одна сторінка з життя,

● Пост буде постійно оновлюватися!

18 березня 1962

«Розчарування»

Ось що я чув від матері більшу частину свого не такого вже й цікавого, не такого вже й довгого життя.

«Ти міг би податися у столярі як більшість, чи може попроситися до дядька Френка секретарем, якщо так мрієш про друкарську машинку!» казала частіше ніж підносила довгий сірник до дешевої сигари, а курила вона майже постійно.

«Дядько Френк» насправді ніякий мені й не дядько, він взагалі-то і не Френк, а Пак, та завдяки своїй не зовсім азійській зовнішності його брехня вже давно стала правдою.

Не знаю навіщо я пишу так багато... Мабуть, я просто не знаю як почати.

Не думаю, що хтось колись прочитає це нашкрябане твердим канцелярським олівцем на пом'ятому шматку посірілого паперу, яким тільки й можна що підтерти сраку, послання...

«Розчарування» мати казала мені, бо грошей у нас не було, бо брати мене, вже дорослого хлопака, до себе на роботу мало хто хотів, бо з десяти років я тільки і жив мріями про те, як одного дня стану відомим на весь світ письменником.

Але одного дня моя дурна голова вирішила, що якщо гроші самі не йдуть до мене, можливо варто мені піти за тими грошима?

26 жовтня 1961 року (пам'ятаю той день ніби він був вчора) я пограбував Банк Процвітання у Сент-Луїсі. Вже 3 листопада я сидів на лаві підсудних, моя мати навіть не прийшла на слухання. Востаннє я бачив її у листопаді, коли вона прийшла аби ще раз назвати сина розчаруванням та повідомити, що викреслила мене зі свого життя.

Місяць я відсидів у тюрмі в Сент-Луїсі.

За першу невдалу спробу втечі мене добряче відлупцювали спочатку охоронці, а потім і сусіди по камері, за те що з собою не взяв. За другу – те саме. За майже вдалу третю – перевели до більш сонячної Каліфорнії.

Спочатку я здивувався і моєю першою думкою було «вони ідіоти, Сонячний Штат це ж ніщо у порівнянні з похмурим туманним Міссурі!»

Та це я ідіот, тому що читаючи газети кожного дня у моєму мозку чомусь не відклалося що ще є в Каліфорнії, у майже двох кілометрах від берега Сан-Франциско.

Місце, з якого немає виходу. В'язниця, з якої ще нікому не вдавалося втекти.

Скелястий, з жорсткого каменю, холодний ніби Вічна Мерзлота, Алькатрас.

З вікон автобуса, крізь міцні товстенні решітки, я встиг зачепитися поглядом за пейзаж: чисте небо, сліпуче сонце, квіти, що цвіли ніби всюди, насичено зелена ковдра, яка обіймала землю...

А потім ми, новенькі в'язні, «свіже м'ясо» як таких тут кличуть, під конвоєм вийшли з клятого задушливого автобуса, ��анцюги на ногах та руках дратуюче бряжчали, і я вперше побачив його – свій «дім» на найближчі -надцать років.

Разюча різниця відібрала у мене дихання на якусь мить.

Замість зеленої ковдри з соковитої трави – сіра суха земля, немов по цьому острову пронеслися сотні пожеж.

Замість цвітіння квітів та розкішних дерев – сторожові вежі з озброєними охоронцями та здоровенними прожекторами. Навіть сонце тут чомусь не гріло, лише з жалістю дивилося згори на наші пропащі душі.

Переживши серію принизливих процедур, описувати які у мене немає жодного бажання, нас познайомили з новими правилами та розпорядком.

Ранній підйом, ранній відбій, робота як привілей та нагорода, яку треба заслужити зразковою поведінкою, тиск та ніякого усамітнення ні на секунду.

На першому тижні було найважче.

Зранку мене поглинала хвиля полегшення, хвиля радості, тому що нарешті можна вийти, розім'яти ноги після довгої, нескінченно довгої безсонної ночі в камері розміром два на два метри. Навіть тварин у цирку тримають у кращих умовах, я певен.

Та вже після сніданку полегшення змінювалось сковуючим відчаєм та страхом. Страхом з'їхати з глузду, застрягнувши у часі як комахи у рідкій смолі.

Всі ці сидіння у відкритій камері, де навіть скористатися туалетом без очей на твоїй шиї не можна, всі ці «ніяких особистих речей поки не заслужиш», ніяких книжок та газет, лише безкінечні витріщання у стелю чи голі стіни.

Звісно, все це лише аби зламати дух.

До кінця другого тижня я вже точно знав скільки темних цяток від прибитих москітів (яких на острові через високу вологість просто незчисленна кількість) на стелі – 87, та які з них складаються у сузір'я. Ці цятки викарбувалися на сітківці, я почав бачити їх навіть у найтемніші ночі, коли води затоки та Тихого океану вирують у найжахливіших найгучніших штормах, які я коли-небудь чув.

В одну з таких ночей я твердо вирішив – мені треба, просто необхідно, навіть ще більше ніж просто «необхідно» тікати звідси якнайшвид��е. А ще тримати розум гострим та не піддаватися цій сірій трясовині, що затягує на дно зневіри.

Тому сьогодні, під світлом повного місяця я пишу це.

Це мої думки, моє серце, моя обіцянка собі, що звучить як:

Я вдихну чистого повітря з материка, ще з'їм свіжого, але трохи підгорілого знизу, м'якого хліба з пекарні, що знаходиться за рогом з самого дитинства, я обов'язково виберуся, чого б це мені не коштувало.

19 березня 1962

Підйом о 6:30 це не щось незвичне для мене насправді.

Витерпіти весь цей клятий, довгий, немов потяг з вугіллям, день, щоб написати хоч три слова на папері – ось що виявилося важко.

О 6:30 підйом, о 6:55 перекличка. Якщо ніхто не відкинувся за ніч або не втік («ха! звідси ще ніхто не втікав!» гаркають охоронці майже кожного ранку) – всіх ведуть у їдальню на поживний смачний сніданок. І це зараз не іронія, ні, тут і справді готують неначе вдома. У Сент-Луїсі баланда на смак гірша за грязюку з болота, але тут... Тут навіть м'ясо дають.

Гадаю, це також одна з причин чому мало хто наважується втекти (крім, звісно, охорони під зав'язку, веж, що прожекторами освітлюють майже всю територію цілодобово та найголовніше – решіток камери, які відмикаються не старим іржавим ключем як у Сент-Луїсі чи більшості інших в'язниць, а електронною системою, на яку вплинути зсере��ини клятої завузької камери ніяк не вдасться)

Навіщо тікати з місця, з якого шанс вдалої втечі складає приблизно, не знаю, я ніколи не був великим математичним генієм, але приблизно 13-15 відсотків? Тим паче, що тут у тебе є робота, можливість зайнятися якимось хобі, а ще їжа смачніша за страви твоєї мамці з жерстяних банок часів війни?

Але у мене немає роботи, немає дозволу на заняття чим завгодно, та якби і все це було, все одно ніщо не замінить мені ті легкі пориви вітру, що скуйовджують волосся, сонце, що ніби радіє тобі, свободу прокидатися о котрій забажаєш та займатися чим забажаєш. За ці тижні в Алькатрасі я проклинав 26 жовтня шістдесят першого стільки разів, скільки бурхливі води затоки бились об бетонні стіни, а це, повинен я сказати, багато.

Та я відволікся.

Дана мною обіцянка гріла мене сьогодні, гріла надією та бажанням нарешті щось робити(гадаю, як метафорично, так і буквально, тому що ховати свої папірці у камері мені здалося поганою ідеєю, зважаючи на постійні обшуки, тож я носив їх з собою, запнувши за пояс штанів)

Думки про самогубство відійшли на другий план, більше не хотілося раптово смикнутися під конвоєм, що вів нас на сніданок та встигнути порахувати скільки куль прилетить у моє втомлене тіло.

Я почав думати та планувати.

Перше і найголовніше: аби втекти потрібен розум та терпіння. Я не вийду звідси вже завтра, це неможливо, але за місяць чи може три? Це більш вірогідні терміни.

Друге: як би це не було сумно, та мені потрібен напарник. Хтось, хто доповнюватиме мій план, якого поки немає, але він точно буде. Можливо мої попередні спроби втечі виявилися невдалими саме через брак другого компоненту пазла. Компоненту, якого, звісно, можна залишити тут, як тільки він припинить виконувати свої функції.

Третє: потрібен надійний план. Надійніший за ті, що я створював раніше. А для цього потрібні знання. Графік зміни охоронців, розташування всіх будівель, внутрішній двір та до чого він примикає. А для цього, в свою чергу, треба вийти з камери. Тобто потрібно поводитися ідеально, отримати роботу та, якщо дуже пощастить, навіть шанс грати на якомусь інструменті у місцевому оркестрі.

А ще треба виспатися. Добряче-добряче виспатися. Попереду мене чекають важкі дні.

20 березня 1962

Фортуна була ще тією сукою до мене протягом життя. Та сьогодні, схоже, я нарешті їй сподобався...

Джонсон з блоку A зламав руку (звісно, що йому допомогли), а це означало пошук працівника на заміну, і цим працівником можу стати я, якщо ще трошки пощастить.

Не пам'ятаю (а може просто і не знаю) де саме працював Джонсон, чи то у пральні, чи то у столярні, та й однаковісінько. Головне – у мене є можливість, бодай і примарна, нарешті розім'яти ноги чимось більшим ніж чотири з половиною кроки від ґрат і чотири з половиною назад. Розім'яти мізки чимось більшим ніж перерахування трупів клятих комарів.

Господи, нехай тільки за ніч поб'ють ще когось з привілейованих, це значно збільшить мої шанси...

Жорстоко, так, але тут або ти, або тебе – іншого просто не дано Богом. Він покинув це місце. Замість нього лише власна вдача та розум.

Вчора я згадував про інший фрагмент пазла, так? Вже сьогодні мені здається, що я помилявся.

За сніданком, поки всі мовчки пхали до рота їжу, я оглядав майже кожного у великому залі їдальні. Шукав когось, навіть сам не розуміючи кого, і звичайно ж не знайшов.

Це він знайшов мене. Так було б правильніше описати те, що відбулося.

Поки мої очі блукали по безмозких (інакше як вони сюди загриміли) головам, мені у спину вперся чийсь погляд. Це відчуття ніби й досі зі мною – раптове, як порив вітру в сонячну погоду, швидко охоплююче все тіло немов занурення у ванну з гарячою водою.

Я озирнувся.

У нього були щирі теплі очі.

«Що людина з такими гарними очима робить в Алькатрасі?» подумалося мені в ту мить, коли наші погляди зустрілися.

Може він вбивця? Може гангстер? Грабіжник банків? Чи такий самий невдаха як і я?

«Очі ніколи не брешуть, Синміне» казала мені мати, коли я хуліганив, а потім просила підняти голову та подивитися на неї – лише зазирнувши в очі вміла з точністю обчислювальної машини вирахувати чи я брешу.

Що казали мені його очі?

Гадки не маю.

Я злякався. Зізнатися навіть самому собі в цьому дуже важко, але я злякався. І одразу ж відвернувся, більше не відчуваючи на своїй спині важкого погляду.

Насправді я пишу це досить пізно, пізніше ніж звик, місяць вже тікає від мене на інший бік Алькатрасу, а все тому що я чекав. Чекав, що мене поб'ють інші в'язні якраз перед відбоєм, чи, можливо, після четвертої, чи в обід. Бо ж що як цей погляд у спину був погрозою розправи?

Та цього не сталося.

Я подумав тоді «що як це не погроза, а навпаки – застереження?»

Що як він, хто б він не був, почув перешіптування охоронців, яким кортіло випустити пар після довгої зміни на якомусь бідоласі, й сьогодні той бідолаха – я? Що як ці теплі очі побачили косі погляди на мене, які явно не обіцяли нічого хорошого?

Тому я чекав допізна, чекав на звук брязкання ключів від постових кімнат на поясі охоронця, чекав на електронний звук відпирання камери, чекав на побиття важкою палицею по нирках. Цього теж не сталося.

І я сів писати... не знаю що, як це назвати? Щоденник? Опис моїх днів? Нехай так.

Не знаю чому, та той погляд не йде з голови. Можливо, він нічого і не означав, а все це лише плід моєї уяви й нічого більше, та...

Він точно з мого блоку. Кілька разів я бачив його за сніданком зовсім поруч зі мною, а потім на якийсь час він зник. Плітки поплили різні: хтось казав, що його вбили, а тіло кинули в океан, хтось казав, що навпаки, перевели у блок для пай-хлопчиків, а хтось – що він у карцері за бійку.

Ніхто не вгадав. Як виявилося, він місяць провалявся на ліжку в лікарняному крилі через ангіну та переохолодження.

Весь час пишу «він», тому що імені я не знаю. Знаю лише що у нього кучеряве волосся кольору шоколаду, щирі очі та спортивна підтягнута статура. Я нізащо не хотів би бути його ворогом, тому що ці м'язи скрутили б мене у баранячий ріг та викинули б з вікна за лічені хвилини – я, на превеликий жаль моєї матері, бійцем не був. Зате у моїй черепній коробці повно мізків, що краще ніж гора м'язів. Хоча, знову таки, він не виглядає як тупа гора м'язів, скоріше як розумна гора, а це значно небезпечніше.

Зараз майже 6 ранку. Я навчився приблизно вираховувати час за розташуванням місяця, раннім�� променями сонця що сходить та перемовинами охоронців між собою. Я майже не спав, засинаючи лише на короткі хвилини, холодна рука паніки постійно висмикувала мене зі сну від найменшого шуму, проте мій розум як ніколи гострий. Він шепоче мені, що така людина як він мені б знадобилася. Дуже знадобилася для втілення мого плану. Головний пункт цього плану все ще «придумати план», та я нікуди не поспішаю, ні-ні, у мене є вдосталь часу. Що таке час у такому місці, як Алькатрас, врешті-решт?

тег-лист: @ukrfanficshn @leyunqa @iliuetssttip

[olegzhdanovkiev]

Кім Чен Ин може надати Путіну десятки тисяч осіб

Кім Чен Ин може надати Путіну десятки тисяч осіб: Жданов оцінив ризики Очільник КНДР лякає Південну Корею та готується до війни, тому не може віддати РФ усе, що в нього є. Військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов оцінив ризик того, що глава Північної Кореї Кім Чен Ин може не обмежитися інженерними частинами, а відправить в Україну й інші підрозділи своїх військ. "Я дуже в цьому сумніваюся. Якщо Кім Чен Ин роздаватиме війська наліво і направо, просяде його політична вага. Адже він ляка... Читати далі »

[hyzhkadoramua]

🆕 Кім Дон Хві з'явиться в новому фільмі з Сон Сок Ґу!

«Блок для коментарів» (дослівний переклад) – це майбутній повнометражний фільм про несправедливі президентські вибори та боротьбу в інтернеті, де маніпулювати думкою ��юдини і соціуму виходить найлегше, особливо за допомогою спеціально утворених груп людей для написання зловмисних коментарів. В основі сюжету лежить історія з однойменного роману автора Чан Кан Мьона, книги, яка свого часу виграла літературну премію Чеджу. Кім Дон Хві (фільми «Колядка», «In Our Prime», а також остання його поява відбулася в дорамі «Зниклі безвісти: інший бік 2») позитивно розглядає пропозицію, як і Сон Сок Ґу («Щоденник моєї свободи», фільми «Кримінальне місто 2», «Дорожньо-аварійний загін»).

Зйомки мають розпочатися цієї весни.

[meowluox]

з одного боку я хочу собі такого кім докчу який гладитиме мене по голові та казатиме подібне але з іншого я зараз рівно така сама як він і спілкуюсь з більшістю особливо з молодшими саме так.

і з собою звичайно теж тому вважаю в якомусь сенсі я свого кім докчу таки отримала.

[lisa-is-chilling]

я свято вірю в тамблер як майданчик для креативності, та читаю майже усі фанфіки тут, тому публікую сюди свій. я усвідомлюю, що це мабуть єдиний в природі фанфік по книжці "майже хороші хлопці", але подаруйте йому трішки любові, поширюйте та реагуйте, якщо вам сподобалось!

рейтинг: PG-13 (поцілунки, легка лайка), 2098 слів

— Ти думав, куди будеш вступати?

Я нервово крутив у руках ручку, бездумно витріщаючись на спинку ґеймерського крісла, яка ховала за собою згорблену над домашнім завданням спину Кіма. Я готувався до цієї розмови от вже декілька тижнів, нав’язливі думки гуділи в голові бджолиним роєм, і навіть важко викроєний час наодинці з моїм хлопцем — хлопцем! — не міг перевести мою увагу в інше русло. Кінець-кінцем, саме він був об’єктом цих думок.

Крісло коротко скрипнуло (пора б уже змастити, чи що), Кім повернувся до мене боком та з підозрою глянув на мене крізь примружені повіки:

— У Київ, я ж казав про це.

Так, ми справді говорили про це, і я вже вивчив Кімову мантру напам’ять — “От тільки заберусь звідси, і усе налагодиться”, — але справа була не у вступі, і навіть не в місті, куди він усе свідоме життя мріяв переїхати, а в тому, чи входив у ці плани та мрії я. Мені було страшно напряму задати це запитання, і не знаю яку відповідь страшніше було отримати: заперечну чи ствердну.

— Ага, — мугикнув я та повністю влігся на ліжко Кіма, втупившись поглядом у білу стелю. Я помітив тонкі тріщинки на стику панелей, які бігли через усю кімнату, та декілька дрібних плям підозрілого походження — чи то Кім бозна що у стелю запускав, чи вже почала рости пліснява, хоч жодному із цих варіантів я не здивувався би. — А в який універ подаватись будеш?

— Ще не знаю, — я помітив, як він потиснув плечима, — які там медичні є. 

— А ти інші міста не розглядав?

— Та не те щоб дуже, — крісло знову натужно скрипнуло: Кім відкинувся на спинку та витягнув свої довжелезні ноги. — Думав про Одесу чи Львів, щось таке, велике та толерантне. Ну, хоча б велике. Але чесно, для початку хоча б ЗНО здати. Якщо завалю, так і застрягну в Смілі до кінця своїх днів.

Крісло знову повернулось до мене спинкою, а я протяжно зітхнув. На відміну від Кіма, я поняття зеленого не мав, чим хочу займатись по життю. Я знав. що мені подобається футбол, що маю хист до мов та неточних наук — літератури, історії, географії. Поки Кім тяжів до хімії та біології, при тому з чітким наміром здати випускні екзамени, вступити в медичний та отримати вищу освіту, я навіть не визначився зі спеціальністю, яка мене хоча б трішки зацікавила. Я не був певен, що можу напряму пов’язати своє життя із футболом, але й умовним вчителем англійської мови теж не дуже хотілося би бути.

Я різко встав з ліжка: — Піду заварю чаю. Будеш?

— Мені кави, дякую, — відповів Кім, і я вийшов з кімнати на кухню. Поставив на плиту чайник, запалив конфорку, знайшов у шафці каву, чай та цукор, витягнув дві кружки — одна жовтогаряча з котом, інша біла, з червоними квітами. Знайомі рухи допомагали відволіктися та заспокоїти тривожні думки хоча б на п’ять секунд. Захотілось опинитись на футбольному полі, щоб легені пекло від нестачі повітря, м’яз�� горіли від напруги, і в полі зору лише ворота та потреба забити гол: там у мене не було часу тривожитись.

Чайник потихеньку почав подавати ознаки життя.

Батьків Кіма ще не було вдома — мабуть, пішли до нас в квартиру, залишаючи нас із Кімом вдвох. Іноді мені здавалося, що вони знали або принаймні здогадувались про наші стосунки, хоч ми їм нічого не казали. Але це треба бути повним ідіотом, щоб не помітити, як ми були разом ледь не 24 години на добу останні два місяці. Ми і раніше були близькі, проте тепер це було навіть трішки абсурдно: ми не говорили в школі, навіть не дивились один на одного, зате після закінчення навчального дня не відлипали один від одного — йшли або до мене, або до нього додому, іноді ходили гуляти чи навіть заходили у якісь кав’ярні. Кім був моїм хлопцем, проте він не перестав бути моїм найкращим другом, і це було найкраще відчуття в усьому світі.

Два місяці, трясця твоїй матері. Два місяці ми були разом. А було відчуття, ніби пройшло два тижні. Все було настільки новим, і водночас знайомим, що часом голова йшла обертом. Ось він, Кім, хлопець, якого я знаю буквально з пелюшок, з яким ми пройшли вогонь, воду та мідні труби, який був мені найближчою у світі людиною, і тепер мені не потрібно було стримуватись, аби не цілувати його. Я міг затягнути його в закуток школи та притиснути до стіни, або дочекатись коли усі підуть додому після тренувань та цілувати його у роздягальні або під душем, повалити його на ліжко вдома чи посадити на стіл (якби мама про це знала, по голівці б не погладила). Це відчувалось природнім — бути його продовженням, притулятись так близько, що не розібрати, де закінчується він, а де починаюсь я. Просто бути поруч із ним, крутитись на одній орбіті, мати єдиний центр тяжіння. Два найщасливіших місяці у моєму житті, які, я сподівався, будуть тривати усе життя.

Та я не був наївним. Я розумів, що це мої перші серйозні стосунки, і вони навряд триватимуть до кінця наших днів. У Кіма теж досвіту було не те щоби багато, проте мені здавалося, що він почувався набагато впевненіше, ніж я. У мене і дівчат до цього не те щоби було багато, не кажучи вже про хлопців. Іноді його холодність лякала та дуже тривожила, але як же він дивився на мене. Під його поглядом у мене перехоплювало подих, кров у жилах закипала і розливалась по тілу опіками. Я почувався центром його всесвіту, повітрям, яке він вдихав, ніби я був життям після довгого п��ріоду виживання. Але усе це не означало, що він хоче бачити мене у своєму майбутньому чи будувати зі мною спільне життя.

Зі свистом закипів чайник. Я налив у кружки окропу та тільки хотів взяти їх, аби віднести в кімнату, як мені та талію лягли чужі долоні, і я здригнувся від несподіванки. Кім опустив підборіддя мені на плече та притиснувся грудьми до моєї спини.

— Тебе щось тривожить, — це було не запитання. — Щось сталось?

— Ні, нічого, — відповів я та повернувся у його руках, зустрічаючи пильний погляд темних очей. — Все добре.

— Я може і не найвідкритіша людина на землі, проте я здатен зрозуміти, що з моїм хлопцем щось коїться. — Його хлопець! Я з усіх сил стримував ідіотську посмішку. — Поговори зі мною.

— Це так тупо, — пробурмотів я собі під ніс, опустивши голову. Мені несила було дивитись на Кіма, на його щиру стурбованість та зведені докупи брови. Неймовірно гарний, навіть коли насуплений. Від одного лиш вигляду його губ голова враз порожніла, і усі конструктивні думки зміщувались південніше, перетворюючись на зовсім не конструктивні.

— А що ще нового? — я відчутно штовхнув його в плече, від чого Кім похитнувся. — Ауч. Окей, вибач. Як би тупо це не було, ти можеш сказати мені.

Попри відкритість Кіма — що само по собі було дивом, — мені було боязко довіряти йому найзаповітніші думки. Ми вже це все проходили та дійшли висновку, що не говорити між собою зовсім не допомагає нашим стосункам. Проте набагато легше було на словах, аніж справді впускати людину в саме нутро, не зважаючи як довго ти цю людину знаєш. Мені досі здавалось, що ті відносини, які нам з Кімом вдалось налагодити, були крихкими, неначе кришталь: доторкнись — і усе піде тріщинами, а то й взагалі посипеться гострими уламками. Я не хотів ризикувати, проте мене буквально на фігурально “приперли”, тому доведеться зробити стрибок віри та сподіватись на краще.

— Я просто… — я зітхнув, — я поняття не маю, чим хочу займатись. Типу, мені подобається футбол, англійська мова, навіть українська мова, але пов’язати з цим життя? Не думаю що це настільки серйозно. Але що мені тоді робити? Хто я взагалі такий?

— Вау, — Кім вражено сіпнув бровами, — екзистенційна криза накрила неочікувано. — Він стиснув мої руки в своїх долонях та потягнув у бік кухонного столу, де відсунув стілець та посадив мене на нього, поки сам присів навпочіпки, не залишивши мені жодного шансу і надалі досліджувати розмальований під дерево лінолеум. 

— Хер з тим всім, — просто сказав він, ніби від цього не залежало усе моє подальше життя. Я хотів запротестувати, проте він швидко притиснув долоню до мого рота: — Дай мені закінчити. — Його рука зісковзнула, коли я мовчки кивнув головою, та прилаштувалась у мене на коліні, зігріваючи і без того гарячу шкіру. — У тебе буде ще купа часу зрозуміти, чого ти хочеш. Моя мама каже, що в нашому віці взагалі неможливо знати, куди нас заведе життя, тому варто просто розслабитись та плисти за течією.

— Ти ж у нас такий розслаблений, — скептично відповів я йому, натякаючи на гори додаткових завдань до іспитів, якими Кім завалив себе на початку року.

— У мене є ціль та я йду до неї, — він стиснув плечима, — не мати цілі теж нормально. Ти можеш влаштуватись кудись на підробіток, підназбирати коштів, поки не зрозумієш, в якому напрямку хочеш рухатись.

Я щось мугикнув собі під ніс, не відчуваючи ніяких змін. Це все звучало правильно і логічно; нічого такого, що я вже не чув раніше від мами або тієї ж тітки Ані, але і відповіді на своє запитання я не отримав: у моїй голові, Кім все ще залишав мене у Смілі, поки сам переїжджав у Київ. Я прикусив губу в секундних роздумах — згорів сарай, гори й хата.

— Це ще не все. Як щодо… нас?

— Нас? — тупо перепитав Кім. Він кліпав широко відкритими очима, ніби совеня, що підняло хвилю злості у мене в грудях.

— Так, нас. Я знаю що ми разом не так вже й довго, але я кохаю тебе до нестями, і я не можу уявити своє життя після того, як ти поїдеш в Київ, а я залишуся тут “розбиратись у собі”, бо ти був у моєму житті завжди. Хер з тим університетом, якщо тебе поруч не буде.

Повисло напружене мовчання. Кім витріщався на мене з відкритим ротом, ніби вперше бачить, і я придушив внутрішнє бажання закотити очі або дати йому кулаком поміж тих же очей. Як на людину настільки розумну, Кім був неймовірним бараном коли мова заходила за емоції та почуття.

— О-о, — видав він після майже хвилини тиші, — я якось… не думав про це.

— Приємно знати, — я скорчив міну та хотів було встати, проте Кім всадив мене назад, за що потреба прикласти йому збільшилась вдвічі. — Та стій ти, гаряча голова. Я ще нічого не сказав.

— Тоді кажи, тобі ще домашку закінчувати.

— Та заради бога, — почув я його шепіт, проте не встиг нічого сказати, бо він одразу ��родовжив: — Я не думав про це — це правда. Але це ще не означає, що я покину тебе щойно вступлю в інше місто. Я просто… якось уявляв, що ми будемо переписуватись, зустрічатись час від часу. І, ну, — тепер він знервовано кусав губу, ніби сумнівався, чи варто казати це вголос, — я би звичайно хотів, аби ми переїхали разом.

Знову запала тиша. Я чомусь згадав за чай, який стигне у чашках на тумбочці біля плити, поки Кім біля моїх ніг незграбно переминався на місці — мабуть, втомились м’язи. Я хотів щось сказати, проте не знав, що саме. Вибач, що я такий придурок? Вибач, що сумніваюсь в тобі? Якого дідька ти не сказав мені про це? 

— А, і ще, — він випрямився в повний зріст, взяв моє обличчя в свої долоні та підняв догори. На його губах грала ледь помітна посмішка, від якої в мене на мить зупинилося серце, а очі блищали ніжністю, — я теж кохаю тебе, — і м’яко поцілував мене. Я відчув, як щоки починають рум’янитись, а дихання пришвидшуватись, проте поцілунок тривав декілька секунд, не більше ніж дотик губами, — і ось він знову дивився на мене згори до низу, пестив великими пальцями мої гарячі щоки. Клянусь богом, мені ніколи не набридне бачити його таким: лагідним та м’яким, ніби добре вим’ята глина, з якої можна ліпити все, що завгодно.

— Я знаю, — це було не вперше, коли ми кажемо один одному ці слова, і не вперше, коли я роблю один і той самий референс на “Зоряні війни”, проте Кім знову, як і вперше, коротко хрюкнув зі сміху, потягнув мене догори, і стиснув у міцних обіймах, варто було мені встати на ноги. Його вишнево-тютюновий запах звично лоскотав мені носа, я заховав обличчя в його плече та видихнув, відчуваючи миттєве полегшення. Можливо, мені варто було просто його обійняти замість того, щоб заводити цю розмову? Кім похитувався з боку вбік, заколисуючи нас, і я справді відчував, що от-от засну, проте він знову заговорив.

— Я не питав тебе, бо сам про це ще не думав. Але я хочу бути з тобою. Навіть якщо ми опинимось у різних містах, я просто так тебе не відпущу.

— Добре, — сказав я йому в плече. — Поговоримо про це детальніше?

— Пізніше, я обіцяю, — відповів він, і бджолиний рій в моїй голові нарешті затих. — А зараз нам треба розгребти ту гору домашки, яку нам задали на завтра. У людей взагалі є поняття ліміту? Поки я сміявся, Кім взяв чашки з чаєм та кавою — ще гарячі, до речі, — та поніс в кімнату, я пішов слідом та зачинив за собою двері: не хотілось, щоб перше, що побачать батьки Кіма, коли прийдуть додому, це як я стою на колінах перед їхнім сином. Такий собі спосіб зробити камінґ-аут.

[narcissarina]

Ақ футболка мен жынды очки

Менің Приорам как с фильма “Тачки”

Қалтамда бар “Two lesbian”

MP3 плеер, сағыз “Frutti”

Біз жылжимыз, қаңғырамыз

Қарасам тұр алдымда қыз

Вашей маме взять не нужен?

Приглашу в “донерку” тебя на ужин

А Так та мен простой емеспін

Конкретно к тебе выкатил как Элвис Пресли

Ооууу, кім екенін білмеймін

Ағылшын тілге миым жетпейді

Эй, түріне қарап алайын

Бүйтіп қарасам – қарапайым

- Атың кім болады?

- Айым

- Онда саған спортивкам дайын

Менің ішімде көбелек

Жұрмін индийский фильмдегідей билеп

Өз түрім қара домалақ пақ пақ пақ

Баклажан қазақша – жертатақ

- Эй что там қайдан боласын?

- Шымкент

Шымкенттің қыздары зың зың зың…

Ал Мика болса вообще дын дын дын…

Көздері оның дәу дәу дәу…

Uhm... 😭😭 is this russian?

If so, I'm sorry:( I don't ynderstand nor speak russian😭😭

Can someone plz translate for me

[unhonestlymirror]

"Eŭraradyjo" found a rare Belaruthian who managed to personally visit North Korea.

This turned out to be the ex-producer of "Liapis" Jaŭhen Kalmykoŭ. He was asked what is on the counters in North Korean stores and why the tour guide was crying while taking a group of foreign tourists.

- Here you are flying to Pyongyang. Where were you settled?

- All foreigners in Pyongyang live in the same hotel. The city is located on the banks of the Tedangan River, and on an island in the middle of this river is the arrow of the hotel. You can get to the island only through a long bridge. They tell you: yes, yes, you can go freely wherever you want! But as soon as you step onto this bridge, you immediately notice that "guides" are following you. And they are trying in every possible way to return you to the island.

We travelled a lot around the country, but everywhere we met tourists from our hotel. It became clear that we were all being led down the same paths, a performance was being played out in front of us. But I grew up in the soviet union, so I can recognize "Potemkin villages" stuff.

And there were several episodes from which I understood that we were being scammed. The first was in the subway.

In North Korea, all people are very thin and short - about 1.5 meters tall. That's why I, with my height - tall - was very noticeable there. You have to get on the subway train there quickly, and one woman, seeing me, fainted. And the little man standing next to her imperceptibly (but I noticed) gave her a fist under her breath. She didn't scream - she just bent down, got on the train, and went on. And I went out.

There was another similar episode. We were taken to football, the North Korean national team played with the Tajikistan national team. Foreigners sat on the VIP stand. One guy slowed down near the entrance after noticing the foreigners and was also punched in the breath by security.

Taking pictures? Your phone will be taken away upon arrival, you can take a camera but you can not photograph anything you like.

- You said that everyone there is thin. In the last few years, the media have constantly written about the famine in North Korea. What did they feed you? What is there on the shelves in stores?

- It's strange, but I've never seen such a store - a place where ordinary people hang out. Although I kept asking: where is everyone buying groceries? I was taken to a store that looks like a cross between VDNG and the soviet "Birch". Well, is it such a big shopping mall, where clearly not everyone is allowed.

Yes, there is nothing for people to do there - dishes, national costumes and gastronomy are sold there. And gastronomy is just such an exhibition at VDNG. For example, there are five large melons. I think - maybe I should buy a melon? I shook the melon and realized that it had been lying for six months, only one crust remained, and the inside was rotten for a long time.

I really wanted to buy the clothes they wear, something between a robe and a gray or khaki suit. I kept being told it wasn't a problem, but the topic was glossed over and I never saw where they were sold.

Sanatoriums where we stayed, restaurants where we ate - we met only military men there. This is a privileged class of society. In the book "Ideas of Juche," it is described that the military is the driving class of society, the driving force. Their task is protection and execution of the leader's orders.

- Do people want to get out of there?

- I think people are different. And if you want to get out, you need to see the world outside at first. Only the military elite can afford it.

I was in their pioneer camp. There at the entrance is a mosaic in the form of a world map. All the continents are drawn on it, and the countries are marked with contours. Only one country is marked in colour - North Korea. There is only one country on their globe.

But there are second and third layers, although it is difficult for a tourist to see them. Foreign cars drive there. I asked: where do these foreign cars come from on the roads? From Japan. And how so? Well, the military can get them. And they can get mobile phones, too. And the soldier has a son and a wife, they already know a little more about the world, they can go to China and see that not everything is clear-cut in North Korea.

However, most of them, if they even guess what is happening to them, hide it very deeply. But I am sure that the majority sincerely love their country and their leader. By the way, he is noticeably different from everyone else. He is the only fat person I have seen in North Korea.

Our group was accompanied by a very nice, very friendly tour guide. She knows russian perfectly. She is the only real local historian, not a committee member, who were mostly with us.

When I left, she was crying. I asked: why are you crying? She replied: I am sorry that you have never been able to love my country.

- How did she understand that?

- Oh, well, of course, from our cues. People from the creative environment gathered in the group. We held back, but still kept saying things like "Oh, can we stop bowing to the monuments?" There are three types of monuments: to leader Kim Ir Sung, his son Kim Jong Ir and his grandson, the current leader Kim Jong Un. When I was in North Korea, Kim Jong Ir was still in power there.

Somehow, we were taken to Kim Ir Sung's palace. It is similar to Lukashenko's, only more pompous. And the route is made in such a way that on the way to the cemetery, the whole atmosphere leads you to the point that you will have to bow down. I go thinking: no, no, I won't. But thousands of eyes are watching you. And you decide - oh fuck it, I'll bow down.

After that, I announced that I felt bad and could no longer go anywhere. I stayed at the hotel for a day - but I explored it all, saw how the service is organized there, and what shops there are on the territory. Our guide saw it and understood why. And when we quarrel, she also understood.

- They often say that there is no place to screw nuts in Belarus. Can Belarus be turned into the DPRK? Are there any other people there, and it is impossible to repeat this outside of North Korea?

- Of course, you can tighten the nuts. Because there is a prison. And the whole nation can live like that in a prison. This is easy to manage - with the help of hunger.

Yes, Belaruthians have a more characteristic position of "my house is on the edge", and North Koreans themselves strive for collectivization. But in some form, it can be repeated in Belarus. When you start communicating with them, you also see the human side.

And I just feel sorry for people, because they are no better and no worse than all other people. But they are placed in certain circumstances: they eat little, sleep little, in their lives there is a lot of physical work and a stupid ideology, which is not aimed at individual development, but at making you a cog in the system.

[thesolyanka]

Як Чучхє врятувала людину від алкоголізму та, частково, від депресії

Жив колись у Харкові алкоголік Анатолій. На протязі багатьох років, він переживав глибоку депресію. З чим був пов'язаний цей стан вже ніхто не пам'ятав, навіть сам Анатолій. Саме депресія призвела до того, що Анатолій почав зловживати алкоголем. Спочатку він гасився пивом та слабоалкоголкою після работи. Потім, через деякий час, почав гаситися горілкою 0.2. Ще через певний час, почав змішувати горілку з пивом. Пізніше - почав гаситись зранку. Ще пізніше - випивав по дві 0.5 горілки на день. В певний момент, Анатолій усвідомив, що вже давно не ходив на роботу, гроші закінчувались, хата завалена порожніми пляшками, а сам він був зариганий та обісраний. Після цього усвідомлення, Анатолій нібито вирішив почати сміливу боротьбу із делірієм, але в в процесі цієї жорстокої баталії знову нажерся.

Дійсно наріжна точка неповернення наступила в момент, коли Анатолій знайшов самого себе в калюжі власної сечі, крові та блювоти, біля свого під'їзду. Прохожі й сусіди йшли по справах, просто переступаючи Анатолія, роблячи вигляд, що він є не людина, а просто сміттєва маса, непотріб. Анатолій між тим проявив неабияку мужність: він не просив ні в кого про допомогу, та намагався вибратись з цієї ситуації самостійно. Однак, він вже впав настільки глибоко у прірву власного саморуйнування, що вилізти звідти без сторонньої допомоги вже не міг. Раптом, неочікувано для самого Анатолія, через нього переступила Чучхє. Вона раптом зупинилась й сказала Анатолію: "너 취했어, 일어나, 어서".

Ця зустріч кардинально змінила життя Анатолія. Чучхє допомогла йому вибратись з алкогольної прірви. Він зменшував дозу вживаного алкоголю, аби максимально м'яко вийти з абстиненції, аж до поки остаточно не припинив його вживати. Анатолій повернувся на роботу, працюючи як порядна людина: 8 годин на день, 5 днів на тиждень. Він виніс порожні пляшки з хати, та навів там лад. Анатолія навіть зайнявся самоосвітою, почавши вивчати наукові праці таких великий світових мислителів, як кім ір сен, кім чен ір та кім чен ин. На шляху тверезості та правильного способу життя, його підтримувала Чучхє, яка не відходила від нього ані на крок. Анатолій почав саморозвиватись небаченими темпами, які зростали в геометричній прогресії: він зареєструвався мабуть в усіх найпопулярніших соцмережах, де почав дискусійно доводити власну теорію розбудови суспільно-економічного устрою таким чином, щоб всі були щасливі, й нікому б не доводилось бухати. Іншими словами, ця доктрина називалась "за всьо хорошеє протів всєго плохого, ілі шоб у нас всьо било, і нічєво нам за ето нєбило". В цій запеклій Анатолієвій онлайн-боротьби його продовжувала вірно підтримувати Чучхє.

Одного разу, відписавшись в усіх інтернет-срачах, завершивши всі справи по роботі, Анатолій сів на свій старий диван навпроти чеської стінки, та замис��ився над буттям: адже насправді депресія так нікуди й не зникла. Анатолій збагнув, що насправді, він все ще нещасний й зламаний, просто він замінив бухло на Чучхє, а сама Чучхє лише приглушила депресію, яка буде жити всередині Анатолія до скону.

Раптом, він запитав у неї:

- Чучхє, скажи мнє, как стать счастлівим?

- 솔직히, 난 신경 안 써, - відповіла Чучхє.

Анатолій тяжко зітхнув. Під свист північнокорейських ракет, він замінив свою аватарку на прапор кндр в усіх соцмережах, та продовжив свою запеклу онлайн-боротьбу за краще життя. Адже лише в цьому він тепер бачив сенс свого буття. Так вони й жили собі далі: Анатолій, Чучхє та депресія.

[placegrenette]

(The captions read: Mahabbat eń sońgy qorgan [ZaQ] Biz bolmaǵanda kim [Bala] Bıde adasqan es [Alem] Oiyn bitti [Ace]

(Google Translate handles Kazakh in Cyrillic much better than romanizations, so I did my level best to get it to:

Махаббат ең соңгй қорган Біз болмағанда кім Быде адасқан ес Оійн бітті

(and Google Translate responded with:

Love is the last defense Who if not us? It's a lost mind The game is over)

[yakafuto]

[isiida-glory-to-ukraine-smoliy]

цеж мої улблені BTS, ось вони справа наліво:

Гойко Мітич, Чінгачхук та Кім Ер Сен

лублу його😭😭😫😫

[olegzhdanovkiev]

Чи відправить Кім Чен Ин війська в Україну

Чи відправить Кім Чен Ин війська в Україну: Жданов розкрив сценарій нападу Санкції можуть торкнутися не тільки Північної Кореї, а й Китаю, оскільки саме він є головним меценатом існування Північної Кореї. Військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов в інтерв'ю Главреду розповів, наскільки ймовірним є те, що Кім Чен Ин таки відправить свої війська в Україну і північні корейці дійсно братимуть участь у війні на боці Росії. Жданов вважає, що ймовірність відправки військ КНДР в Україну іс... Читати далі »