#Але просто... ну... не знаю.

[unhonestlymirror]

Можете забити мене камінням, але як медик, я вважаю, що молодим мамам вкрай необхідно жити НЕ під обстрілами. Краще взагалі за кордоном, якщо є можливість. Сирени 24/7, поганий сон, постійний страх - це гарантовано зруйнована психіка дитини (плюс, no one can destroy a child better than their mentally unstable and stressed mother). Жоден патріотизм, жодна любов до землі не варта здоров'я і життя твоєї дитини.

[beastblade69]

таке враження ніби мене жували 50 років і виплюнули сука ну шо це за піздець, га? шо це за хуйня я не можу вже просто сука зпїьало все

[okkkkk-w]

мені просто потрібно виговоритися, потрібні розуміння та підтримка від незнайомців з тамблеру, які я знаходжу у звичайних вподобайках (відчуваю себе почутою чи що). з цієї причини я опублікую цей шедевр, а не кину в чернетки.

тато чув як я плакала. чув, постояв (за моїми припущеннями) під ванною, в якій я зачинилася і намагалася дихати якомога тихіше, увімкнув якесь відео в ютуб на всю хату як він любить, і пішов відволікати сестру від мене. на цьому дякую.

прийшла мама з роботи, і майже відразу "що у вас з сестрою було? тато розповів що ти плакала". я посміхнулася (з усіх сил намагалася не засміятися), сказала "все добре" і пішла в душ. маму, задається, образила подібна реакція, не знаю. ми більше ні словом не перекинулися.

але що вони очікують? що я розповім все, що відчуваю, все що турбує? людям, які в важкий для мене період, прочитавши мої нотатки без мого дозволу, зробили висновки що я хочу вбити себе, і їх хонест реакшн це "таких як ти закривають в психушці і саджають на пігулки". люди, які дві години криками доводили, що через наявність у мене, вибачте, пизди і матки, я не здатна ні на що крім домогосподарства (ну хіба трохи по��ратися в бізнесвумен), що всі мої погляди і все сприйняття світу - "підлітковий максималізм" (вже фізично нудить від цих слів). через пів року тато сказав, що "не знав про твоє самопочуття, треба було повідомити що тобі погано, я б зрозумів". перевзувся іншими словами. як вони очікують щоб я їм довіряла??? якими силами божими??????

я можу зараз продовжити розпускати нюні, але якось іншим разом. хочу підсумувати тим, що навіть якщо б я розповіла все, а вони в процесі не накидалися вдвох через кожне моє слово з обвинуваченнями, то навіть за таких умов мене б не зрозуміли. я не потерпаю від домашнього насилля чи голоду, ні. у мене все прекрасно - повна, місцями щаслива родина, більшість часу є що їсти, а отже чому взагалі депресувати? іди радій життю, депресивна дура.

та мені чомусь, о диво!!!, все одно боляче і дуже самотньо в стінах, які я повинна з теплотою називати домом, в які я повинна радісно поспішати, а не уникати наскільки можливо. я хочу радіти поверненню батьків в квартиру, розповідати їм що нового відбулося за сьогодні, а не акуратно підбирати кожне слово під час розмов, щоб сказане мною не використали проти мене пізніше.

а ще я відчуваю себе жахливо бо нию. згадуючи, що інша авторка тут пише про реальний пиздець в її родині, з якого вона намагається утекти, мої "скарги" на її фоні виглядають знущанням якщо чесно.

[foolish-neko-reads]

Зібрання творів Артура Мекена

Я обсесивно читаю практично кожну книгу про фейрі, яку знаходжу, але тільки на другій половині цієї збірки мені сяйнула думка, що Мекен полюбляє цю тему. Мабуть, те, що його доробок зараховують до асоційованої з ГФЛ химерної літератури, мене заплутало, хоча мені й не хочеться "химерних" письменників сприймати саме як дотичних до ГФЛ.

Словом, так, усі оповідання з цієї збірки торкаються валлійської міфології, тож, звісно, у них присутні фейрі. Цікавою особливістю Мекена є те, що він пов'язав фейрі з давньо-римською культурою. Не знаю, чи це така особливість валлійської міфотворчої традиції, чи просто сам Мекен цікавився віруваннями давніх римлян, що перегукувались з релігією кельтських народів.

В цілому, мені сподобались твори Мекена, передовсім тому, що в нього є певне різноманіття у зображенні фейрі. В одному оповіданні його персонажка описує низькорослих створінь з мигдалевидними "монгольськими" очима та дивними обличчями, в іншому з'являються вродливі білошкірі "люди" з чорними волоссям та очима. Також мені дуже сподобалось, як у "Білому народі" він навів кілька традиційних казок (не знаю, чи він їх вигадав на основі народних мотивів, чи це справді перекази валлійських казок) про фейрі, з яких видно початкове ставлення людей до традиційного образу чарівного народу. Власне, це оповідання мені сподобалось найбільше. Другим поставлю, мабуть, "Троє самозванців". Мені сподобався задум, але якось не зрозуміло, чому ця трійця розповідала свої дивні історії головному героєві, хоча він був для них незнайомцем й, з їхньої точки зору, ніякої важливої ролі не відіграв. Можливо, вони думали, що він їм якось посприяє зі співчуття, а можливо й здогадувались про щось, не знаю.

Але кумедно, що кілька оповідань об'єднують двоє персонажів, яких звуть... Да��сон та Філіпс. Пилосмок та фен у пошуках містичного! хД

Найбільше мене здивувало те, що в одному з оповідань Мекен якось примудрився пов'язати фейрі з монголами та, скажемо так, болотяною народністю азійського походження на півночі. Як би прадавні монголи дісталися Вельса мені не відомо, але вважатиму, що це була теорія персонажа оповідання.

А найменше мені сподобалось останнє оповідання у збірці - "Уривок з життя". По-перше, надто розлогі описи природи, відчуттів та фантазій були надлишковими й нудними. По-друге, після них було дуже прикро зрозуміти, що жодної розв'язки оповідання не має. Звісно, є певна чарівність у тому, щоб просто описати епізод з життя, але автор створив напругу та містичну загадку, а завершення не дав. Мало того, що довелось продертись крізь напівмарення головного героя, так воно ще й було намарне. А ще мене дуже розчарувало те, як Мекен зобразив дружину гг. Чомусь в інших оповіданнях жіночі персонажі мали хоч якусь самостійність та цікавість, а тут дружина просто тло для чоловіка. Вона навіть не поводиться, як самостійна жива людина, вона в сюжеті лише для того, щоб спонукати гг до розмови. Ну дуже не сподобалось.

[meowluox]

знову напружено думаю чи варто заводити зачиненку але саме в тґ. раніше ж була і було що там писати поки до тамблеру я тільки звикала і мучалась що інші подумають. мм але навіть якщо створю там буде те саме що тут бо мені вже так похуй чи побачить хтось тут взагалі вайби пралісу де лише одиниці дійсно активні і це відчувається чимось безпечним щоб прописувати все без прикрас.

ну або це просто ілюзія безпеки.

проте всюди ми тільки в умовній безпеці тому сенс боятися?

та похуй.

просто сама атмосфера зачиненки я не знаю це щось чого мені реально не вистачає але поки не розумію чим воно мене так зачепило. можливо я просто мрію про своє тісне близьке коло.

а ні все ж прикинула зараз і дійсно є речі про які я стала б говорити тільки на зачиненці. ладно виправдовую це тим що ділитись особистими даними у відкритому доступі небезпечно і прям капсом.

[not4yourmind]

Бувають такі дні, коли взагалі якось не йде. Тобто навіть не так. Воно то йде, але це все щось на подобі маски. Таке дивне відчуття, бо наче як все не погано, перспективненько. Є багато нових ідей, багато спроб, знайомств… Але це все не до кінця щиро чи що. Мене часто запитують як я, як мої справи. А я що? А я «та все прекрасно, от займаюсь тим і тим, пробую те і те, а ти що?». Але це взагалі не правда. Ну тобто, не правда той момент, що все прекрасно. Для оточуючих я дуже позитивний та крутий, але кожного разу, коли погляд від мене відводиться, мені хочеться кричати і плакати одночасно. Не знаю. Якось от наче все не погано, я стараюсь транслювати позитив, афірмації там і все таке. Але паралельно з тим є якесь відчуття безсенсовності чи що. Якась душевна судома, яка поступово прогресує. Я багато від кого закрився та стараюсь справлятись з усім сам. Але не виходить, бо є певний внутрішній конфлікт п��глядів. Зранку я, під дією синього НонСтопу роблю всі справи, дуже продуктивно шукаю нові шляхи для розвитку, маю критичні свої погляди на життя, а увечері хочеться вирвати на собі все волосся, сережку та й взагалі… Навіть тіло не подобається. Хоча наче як воно не прямо вже погане. Але я ж не об’єктивний. Загалом.. дивне відчуття. Кажеш, що в порядку, але насправді не дуже. І якось так само не дуже хочеться з кимось ділитись цим всім, бо зрештою, а що зміниться? Це виключно моя боротьба з внутрішніми конфліктами. Я не руйную себе свідомо. Після декількох невдалих спроб, я зрозумів, що то не мій шлях. Але зараз без енергетика чи двох потужних порцій кави, мій день буде «мимо». В мене дуже сильно впало лібідо, що для мене взагалі не характерно. Тижні два вже як. І це наче як не пов’язано з кавою і тд. Бо я й раніше її пив, іноді регулярніше і більше… Та й насправді, я знаю в чому проблема, але не хочу цього визнавати. Я просто дуже злий. Але цю злість боюсь виплеснути, бо я не впевнений на кого я злий. Та й я не вмію це робити. Всі мої конфлікти закінчуються тим, що я йду мити посуд або прибирати хату. Або просто сидіти десь подалі від людей.  

І життя наче не в найбільш поганому стані, який колись був. В мене багато нових знайомств, мене кличуть на квізи, бо я «прикольний», я сам пишу квіз, який наче як має потенціал бути зіграним, виходячи з комунікації з власниками. Навіть питання оплати цієї роботи обговорювались, хоча я взагалі був готовий лише за ідею та досвід. Ну тобто… Все ж прекрасно.

Ало, ти  шо загинаєшся, тварь?

[unicaler]

Сегодня я досмотрела небожителей, а две недели назад досмотрела бсд

Бсд :

Начиная с третьего сезона я прочувствовала атмосферу. Для меня смерть небожителей как-то более хорошо прописано, чем другие организации в лоре... Из персонажей мне очень зашли: Ранпо, По, Дост, Коля, Сигма и Брэмчик. Я кайфовала от каждой сцены с ними. Но мне было немного нудно смотреть моменты без них.

Мне понравилось, спасибо

Благословение небожителей:

Начинала читать первый том, но бросила (вина тут моя, я чёт стала бросать читать книги). Поэтому пошла смотреть дунхуа(я правильно вообще пишу это?🫣 Для меня это все аниме...). Имена я не запомнила естественно (ну, тут моя память шедевральная просто). Но мне очень понравилась рисовка, дубляж (да, это я тоже выделю), музыка. Честно, я умирала от кринжа, но мне очень понравилось! В отличие от бсд здесь мне было интересно наблюдать за каждой сценой с разными персонажами, а не только за моими любимчиками (хотя повествование не отходило от Лянчика...но ладно, мне было интересно смотреть за всеми персонажами). Кстати, любимчики тоже есть! Ши Циньсюань (так вышло, что я его величаю Валерой), Линвэнь (чудоженщина, я поклоняюсь ей), Пэй Су (даже не знаю за что, но мне он нравится) и Ци Жун (за его театральность и то, что он матерится. Он прямо как я, горжусь (я не жру людей, але))

Мне понравилось, пожалуйста

[zvychaynedivchysko]

Навіть понити текстом не можу, ну що то таке?!

З одного боку вже пізно і час хоча б лягти, але в мене за день скільки скарг, і вони просто так пропадуть, бо нібито і сюди можна понити, але я не знаю що я хочу.

*роблю все заради того щоб не робити те що треба (це між іншим про все моє скиглення)

[zlabjola]

Щось останнім часом відчуття, наче ми переживаємо відкат у ставленні до секс-меншин, жінок та до людей в принципі. Воно і не дивно. Війна підвищила загальний рівень агресії та нетерпимості в суспільстві. Але щоб настільки клепки повишибало.

Перше, бачила як на хлопця, що просто вдягається не зовсім відповідно загальноприфнятим нормам (він вдягнув спідницю обожемій) забулили. Після слів "мені бажають смерті" навіть дивитися далі не стала. Я знаю що буде далі. І це піздєц. В коментарях так само. Люди вважають, що прояв агресії і бажання нашкодити комусь через одяг, це нормально.

Друге, скандал щодо жіночого купе. Як ви знаєте, не так давно в УЗ з'явилися жіночі купе. Але по факту вони не працюють. Бо провідники та перекупники продають білети кому попало. Садять куди і кого попало. Всім начхати. Це лише показує, що немає сенсу у створенні простору виключно для жінок. Бо якщо комусь буде треба, і туди пропхається. Це так само як вірити, що він нападника чоловіка можна спокійно сховатися в жіночому туалеті, бо чоловіки ж туди не ходять. А якщо інша жінка в цьому виключно жіночому просторі побачить, що коїться щось погане, то вона обов'язково проявить жіночу солідарність і допоможе. Нажаль, це так не працює. І ця ситуація з купе це підтверджує. Як інші старші жінки в купе до цього віднеслися. Як провідниці було похуй. Як чоловік щиро не розумів "а шо такова".

І третя річ, яку бачила сьогодні. Як не мало чоловіків, виявляється, дійсно вважають, що фемінізм має боротися за їх права. Ну тут мені навіть додати нічого. Але я буду не я, якщо не розпишу де і хто соснув у цій ситуації. Розумієте, справді допомогти певній соціальній групі реально може допомогти тільки ця соціальна група. Бо інша соціальна група ніколи не зрозуміє їх, поки не опиниться у тому ж становищі. А враховуючи, що змінити такі речі як раса, вік, стать, етнічну пр��належність, орієнтація майже неможливо, то я і не можу ніяким чином зрозуміти, наприклад, чоловіка у повній мірі, бо я не чоловік. Тому я вважаю, що для захисту своїх прав, має бути і свій рух. Звісно є люди, готові щиро допомогти, але їх дуже мало. В більшості випадків ніхто не піклуватиметься про вас, окрім вас самих.

Та й в принципі ця ідея того, що фемінізм має боротися за чоловіків, це просто перекладання відповідальності. Ще одна спроба звинуватити жінку в усіх своїх бідах. Найбільше мене потішив коментар, де на пропозицію доєднатися до чоловічого руху (маскулізму) він відповів, що той йому не подобається, він агресивний. Лол. Ну то зробіть його кращим. Серед феміністок теж є агресивні та неадекватні які навіть у цілу підтечію об'єднуються. Навіть на початку організованого руху такі були. Ми живемо в еру інтернету, де всі можуть знайти собі однодумців. Як адекватних, та і не дуже. В будь-якій течії є неприємні представники які псують репутацію. І що тепер, сісти і плакати?

І це я не кажу про той факт, що чоловіки часто є ПРИЧИНОЮ існування фемінізму і потреби у боротьбі за права. І той факт, що деякі чоловіки вимагають у жінок, яких століттями пригнічували чоловіки, боротися за них. Ну камон.

[2572331]

той, про якого я буду сьогодні писати

той, про якого я буду сьогодні писати, я зустріла його рівно два роки тому. на мапп ягодин (з тих пір мапп ягодин і є для мене місцем щастя і спокою) в цілі -6 на вулиці. кажуть: люди двічі випадково не перетинаються.

я дуже сумую за цим часом, просто неймовірно. знаєте, як кажуть: на жаль, мені не буде вічно 17. ну от так мені, на жаль, не буде 16. я вірю і знаю, що це було десь вище написано, інакше - ніяк.

я б мріяла в коло переживати ті події і вічно бути просто тією дівчиною.

я б дуже хотіла зайти в ті квартири, де ставались усі ті "вперше". вперше трохи п'яніти в тих квартирах, мерзнути, смітись в дзеркала і вирячуватись у відображення.

але я це я. тоді була і залишилась така сама. завжди швидко. я з людьми завжди швидко прощалась. краще раз відірвати і забути ніж бути в стані цієї підвішеності.

єдина правдиво токсична і мразотна в мені риса - я вітаю з днем народження. його - за місяць. але я його не привітаю. на цей раз)

бо нема тих квартир. я не балакаю телефоном з подружками. я не читаю Боднара, бо збірку "ще ще ще не зупиняйся!" я перечитала до дірок. бо я не розбиваю парфуми більше. не приймаю ванни.

я ношу тільки таку саму зачіску. і все.

бережіться. лав ю.

[vallxlkzal]

🥀💔ЧАСТИНА 4 (🔪ЧОТИРИ🔪)💔🥀

🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔

Воллі тихо простогнав від болю і відчуття, що щось колюче і неприємне впирається в його щоку. Це були гілки дерев, мох і листя. І це зовсім не було схоже на зручне сидіння в машині Детектива. Приклавши неймовірно сильні зусилля, щоб відкрити очі, смугастий зрозумів, що він лежить в лісі, довкола ніч і доволі прохолодно. Ну, живий — це головне, але поруч почулися інші звуки. Хтось плакав і торкався Вальдіні маленькими руками.

— Воллі! Воллі! — кликав Джуніор і, побачивши, що той відкрив нарешті очі, дитина міцніше обійняла це миле створіння.

— Джуніоре... Що трапилося?.. Де ми?... Де твій тато? Чому я абсолютно нічого не пам'ятаю... — Воллі слабо присів, опираючись на дерево, і обережно притиснув до себе дитину, щоб заспокоїти. Здається, з-під шапки і волосся Вальдні знову йшла кров і бинт вже не спиняв її. Воллі скривився від неприємних відчуттів, витерши кров рукавом.

— Я не знаю! Ми їли морозиво з тобою і татом в кафе, потім я заснув в машині і прокинувся тут, з тобою! — налякано відповів Джуніор і міцно обійняв Воллі, тремтячи. Воллі зрозумів, що надворі занадто холодно і зняв свій светр, одягнувши його на хлопчика. Зазвичай Воллі носив на собі одразу два светри і цей всесвіт, на диво, винятком не став, тому що під ще одним светром теж був такий сами смугастий червоно-білий. Схоже, Валдо теж притримується такої ідеї.

Це лякало. Воллі вважав себе зовсім не схожим на ту злу річ.

— Не хвилюйся, ми знайдемо дорогу, все буде гаразд. Скоро ми повернемось до твого тата, тільки не плач, добре? — Воллі погладив дитину і та похитала головою в знак згоди.

Потрогавши свої кишені, Воллі знайшов телефон зі вже потрісканим екраном і зрозумів, що так і не спитав номер Детектива, тому просто набрав у всі можливі рятувальні номери, але, на жаль, зв'язку не було. Та і заряд батареї обіцяв сісти дуже скоро.

І тут до Воллі дійшло, що вони не просто в лісі. Вони в небезпечному лісі з болотами довколо. Пощастило лише бути на відносно сухому острівку, в іншому — жахливо, кошмарно не пощастило.

А, трохи поодаль від них, прямо в болоті, стояло дещо і широко посміхалось, зовсім не тонувши, тому що лайно не тоне. Дехто.

— Одлав? — Воллі пригорнув Джуніора до себе, захищаючи обіймами, бо, крім Одлава, їх оточували ще двоє Валдо. Хтось з них сидів на деревах, хтось — стояв на твердій землі, не бажаючи бруднитись болотом. Де ще один Валдо? Та він у в'язниці, замість Одлава! Сидить і посміхається.

— Викрадач дитини і причина аварії прокинувся, — пролунав несамовитий сміх одного з двійників Валдо, а слідом за ним — всіх інших, включаючи мерзенного Одлава.

Дуже скоро, проте, всі замовкли і зникли. Залишився тільки Одлав, який дивився і дивився на Воллі. Дивився так жадібно, неначе хотів ��'їсти, наближаючись, ні, підкрадаючись, неначе хижак до здобичі.

— Я відбираю в дітей всі цукерки, а особливо — такі, як ти, — шипів жовто-чорний смугастий мерзотник, явно натякаючи на дуже неприємні наслідки, якщо він опиниться зовсім поруч. Воллі взяв Джуніора на руки і спробував піти через болото, використовуючи всі свої знання, щоб не потонути.

Валдо підставив бідолашного Вальдіні, поставив йому болючу підніжку, встромив ножа в спину. Але поки що тільки морально, бо фізичну розправу він залишив персонально своєму Детективу.

Воллі і Джуніора викрали і зараз, очевидно, за сло��ами Валдо, є безвісти зниклий Джуніор і його злий з-за цього батько, який чи то потрапив в аварію, чи то зараз в лікарні, чи то помер, чи то... Шукає Воллі і свою дитину з думками "я так і знав, що йому неможна довіряти".

Думки Воллі дійсно співпадали з реальністю, тому наступна частина дня, яку ніхто не пам'ятав, розпочалась саме за цим сценарієм: Воллі згадав, як їм дали морозиво в кафе, як вони з Детективом розмовляли про Білоборода, як потім захотілося вийти до туалету і як Детектив наївно відпустив Вальдіні одного, хоча обіцяв і погляду не спускати. Компанія з милого персонажа книжок і мультфільмів занадто сильно розслабила цього копа. Так прикро.

Побувши в туалеті, смугастий хотів повернутся, але його затримав ніхто інший, як сам Валдо. Їх було декілька і діяли вони так швидко, що Воллі не встиг навіть покликати на допомогу, тому що його телепортували в інше місце, а з туалету, поправивши перед дзеркалом волосся і посміхнувшись собі у відображення, до Детектива і Джуніора, як ні в чому не бувало, пішов Валдо.

Далі Воллі нічого не пам'ятав, тому що на його місці, його ім'ям і довірою Детектива користувався тільки Валдо.

Детектив зовсім не помітив різниці. Зовсім. Хоча і мусив. Поруч з ним сидів розшукуваний серійний маніяк і спокійно їв морозиво, поводячись ідентично до Воллі, задаючи ідентичні питання і роблячи таке сумне і нещасне обличчя, що Детектив хотів обійняти це створіння... і поцілувати.

Ось що трапилось.

— Я знаю, де він живе. Він... Трохи дивний і займається наукою, але... Це вже хоч щось, я думаю, він буде кращим в розмові, ніж Одлав, — казав тоді Детектив і не знав, що Валдо і так все знає.

— Чи можу я з ним зустрітися? — награно-сумним тоном спитав Валдо і Детектив погодився. Вони доїли, розплатились і вирушили в дорогу, яка вимагала трохи часу. Валдо сміявся в своїх думках з того, що людям потрібні машини чи ще щось, щоб дістатися кудись хоча б зі швидкістю земної застарілої техніки, при цьому витративши на поїздку також час і енергію. Такі нікчемні.

Валдо виглядав відчуженим і мовчазним, хоча насправді всередині його розривало від сміху. Дурний Детектив знову відчуває себе в безпеці і в коханні. Наївний, недалекоглядний, втрачений пильності і смаку до їх кривавої, жорстокої гри — найгрубіша помилка. Він думає, що рятує Воллі, але насправді копає йому яму власними руками з кожним своїм мрійливим видихом, зовсім забувши про увесь кошмар, який Валдо старанно припас на потім.

— Страшно те, що за цей час Валдо ніде не з'являвся і нікого не вбивав... Мені це дуже не подобається... — нарешті згадав про справу свого життя Детектив, пильнуючи за дорогою і кермом. Валдо відвернувся до вікна, ховаючи самовдоволену усмішку.

— Вам не подобається те, що він нікого не вбивав? — якомога спокійніше і без підозрілої іронії спитав маніяк, розуміючи, що от-от засміється прямо в лице Детективу, але тримався. Ще поки що тримався.

— Що? Ні... Я маю на увазі, що він зникає з поля зору тоді, коли робить щось занадто погане. Мені це все сильно не подобається...

Потенційний Чарівник тире божевільний вчений Білобород жив далеко в лісі і, на щастя, тією дорогою простягалася траса. Пуста, без нікого. Жодної машини, жодних свідків. Лише Детектив, вбивця, якого він так старанно розшукує вже багато років і дитина, якій не пощастило народитися в цій шаленій сім'ї.

— Знаєте що, Детективе?

— Що?

Довгі пальці Валдо різко схопили чоловіка за плечі і розвернули до усміхненої морди душогуба. Перш ніж Детектив встиг хоч якось зреагувати чи зрозуміти, Валдо зі своїм звичним моторошним сміхом пригорнувся ближче і так глибоко поцілував цю надокучливу людину, що вона втратила контроль над кермом. І цілував так довго, наскільки це дозволила машина, що, злетівши з траси, врізалась в дерево.

З гучним, маніякальним сміхом Валдо знову зник прямо перед останніми секундами до аварії разом з Джуніором, а Детектив, відчуваючи себе зрадженим і розбитим всередині, встиг почути тільки одне: "Ти думав, що я Воллі? Ти дійсно так думав? Ну ти і дурень, ахахаха!"

"Ти більше ніколи, ніколи не знайдеш мене і Джуніора, а, якщо і знайдеш, то я даю тобі всього-лише декілька днів. Воруши мізками, Детектив!" — тремтів пізніше в закривавлених руках ще один лист з червоного конверту, знайдений неподалік від місця аварії. Тремтів і був зім'ятий з лютою злобою і всепоглинаючою агресією.

Воллі... Ні, Валдо. Валдо пошкодує про це.

🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔

[okkkkk-w]

питаю у мами, чи можу я випити трохи коли, яку вона собі купила. декілька разів повторила питання, але мене ігнорують. дивлюся впритул на маму. врешті-решт вона озивається: "зі мною хтось розмовляє? там дзижчить щось, це до мене звертаються?".

цей "жарт" був на взагалі не в тему, це не була відсилка до чогось. не було підґрунтя в-з-а-г-а-л-і. батько теж почав підколювати, тому я просто пішла з кухні, так і не дізнавшись, чи можна мені попити тієї клятої коли.

прийшла до кімнати мама. сказала, що якщо я себе так буду поводити, то *звичайні батьківські погрози*. я пояснила що мені було неприємно. у відповідь: "ой, ну я ж не хотіла тебе образити, це був просто жарт, а ти тепер так перекрутила, наче я справді над тобою знущалася".

от тепер не знаю: це я занадто сильно відреагувала, чи мамин "жарт" справді невдалий?

[benjamiina]

так багато думок, які зводяться до однієї теми, що навіть не знаю з якого боку підібратися. але мушу, бо треба розтасувати собі ж на користь.

мені майже 21, і все частіше я бачу, як мої однокласники, чи просто знайомі однолітки створюють сім'ї, народжують дітей, типу займаються потенційно дорослими речами. і тоді я дивлюсь на себе, і думаю: любонько, якщо прирівнювати твої цінності до їхніх, то виходить одна народжена дитина - дорівнює одному вагомому твору мистецтва. тобто, я б вже мала написати книжку, чи намалювати 10 тисяч картин.

але ніщо не береться нізвідки, дитина не з'являється просто так у матці, цінність мистецтва не вимірюється суто техніками. щоб щось отримати, потрібно щось вкласти, типу час, ідею, зусилля, ну чи щось інше, у випадку з народженням дитини.

я щиро захоплююсь людьми, які створюють чарівні світи. чи то кіно, чи мультик, книжка або малюнок. я захоплююсь сміливістю авторів.

у світі де вдалий цикл життя - це коли ти створив сім'ю і маєш дитину, складно мати інші погляди. складно вживатися з допіканням соціуму/рідних, типу: ти займаєшся дурнею, пора дорослішати. але я не хочу, я завжди буду чимдуж бігти від цього, і якщо хтось таки зажене мене в цю клітку, я зламаю собі шию.

я хочу займатися цією дурнею, я хочу створювати щось, що буде магічним прихистком для мрійників, для дітей, що живуть в понівечених дорослих.

щоб досягти визнання, треба померти, або бути генієм. я помру, але після цього, хочу щоб мене згадували не за ''це твоя бабуся Дара, і вона була жахливою матір'ю'', а за написаними історіями, малюнками, теплом від них.

а поки ти не відомий нікому, руками піднімаєш власні ноги для наступного кроку, доти будеш стояти між двох вогнів. страх бути висміяним, чи визнаним посмертно (не факт).

а що як не вдасться, що як я помру наодинці з своїми світами? що як усі навколо будуть з жалем дивитися на мене, як на божевільну дорослу дитину?

мені потрібне щогодинне нагадування, що я це роблю, бо щиро люблю, тоді приходиш до тями, і не підкошуєшся, тихо любонько, тобі тільки от буде 21, і ти не плануєш здаватися

[girl-with-demons-in-her-soul]

Активно шукаю способи реалізації себе, щоб не залишитися без засобів існування. Основна проблема — відсутність фактичного досвіду. Почала працювати ще на межі 2019-2020 років під чужим акаунтом, тому мені нема як підтвердити той факт, що я в��е багато років батраю заводом для написання текстів.

З іншого боку, є ��омпанії, які готові надати послуги навчання людям, які не мають досвіду. Тут виникає інша проблема — я наче і знаю англійську мову, але, курва, не говорю нею. Вже тиждень переглядаю вакансії і намагаюся зрозуміти як зняти цей блок в голові. Як почати розвиватися, суміщати це з навчанням та не жертвувати творчістю.

Мабуть, як завжди надто багато від себе хочу. Але насправді втомилася від застою, самокатувань, поганого настрою і почуття безвиході. Можливо, зараз я пишу це, бо це правильно, а не тому, що я дійсно готова до кроку вперед, коли крок назад теж вихід. Проте в мене немає вибору. Або я буду продовжувати жити і тонути в тому болоті, або врешті зроблю своє життя кращим.

Загалом, навколо все не так вже й погано. Незважаючи на застій, продовжую жити. Продовжую пити чай щодня, ловити крутих покемонів. О, опублікувалася в журналі, є частиною чергового (вже другого) збірника оповідань. Не вважаю свою творчість вартісною на цьому етапі, але це який-не-який рух. Краще спробувати і зрозуміти, що "ні, це не моє", аніж не спробувати зовсім.

Від презентації збірника в Києві я відмовилася. Їхати далеко, сама ніколи так не подорожувала. Так, це можливість продати свої збірники, бо навряд вийде це зробити на місці. Можливість показати себе, але також це просто годування власного его, яке не призведе ні до чого хорошого.

Сьогодні розмовляла про те, що в японській культурі, попри масову вестернізацію, залишається образ захисту. Себто, здебільшого вони зображають героя, який спершу не стримується, а тоді приходить до шляху гармонії, підсилює себе через вміння захиститися, зануритися в себе, відмовитися від чогось всередині себе. Думаю, це досить мудро, адже екологічно захиститися значно важче, аніж напасти у відповідь. Десь таким героєм є я зараз.

Мого друга мобілізували, зараз він їде на навчання. Взагалі, у мене з ним дивні стосунки. В тому плані, що... іноді він здається мені більше наставником, аніж другом, хоч моментами той старий алкоголік (сподіваюся, якщо раптом слова до нього дійдуть, він не образиться, бо це локальний жарт) менш зрілий, аніж я. Можливо, такою онлайн-дружбою �� компенсую відсутність певного "дорослого, якому можна довіритися"? Чорт його зна, але не хочеться втратити одну з небагатьох людей, яким я можу написати в будь-який момент свого депресивного стану і не відчувати сорому чи засудження в надмірній негативності. Спробую допомогти чим зможу і, сподіваюся, мій хлопець буде нормально до цього ставитися. Не хочеться вчергове обирати між дружбою (наставництвом) і стосунками. Звісно, я оберу стосунки, але в такій ситуації це буде дуже і дуже боляче.

Якось так завершився день 16 листопада і почався день 17 листопада 2023 року. Десь так виглядає мій потік свідомості, коли є багато речей, якими хочеш поділитися, але не маєш для цього достатньо безпечного простору. Ну або не хочеш його помічати, заховавшись за негативом.

[not4yourmind]

Думав обманути себе, ліг спати об одинадцятій. Заснув, але менше, ніж на дві години. І от вже 5 годин кручусь в ліжку. На годиннику шоста ранку. Чергова ніч без сенсу. Клавіатура липне від розлитого на неї «Живчику» і вже не так впевнено клацає. На кухні пищить холодильник, який чомусь перестав щільно закриватись. Хай пищить. Все одно щоразу, як я його поправляю він через деякий час продовжує це робити. Є в цьому якась символічність. Наче як його попускає на невеликий термін, а потім знову цей нав’язливий, однотонний та зовсім не потрібний нікому писк. Для чого він пищить? Щоб нагадувати, що він відкритий? Так я й так це знаю. Для чого ці думки? Щоб нагадувати, що щось не так? Так я й так це знаю.

Взагалі, проаналізувавши своє життя я зрозумів чому пішов «здвиг по фазі». Ну принаймні зараз мені здається, що зрозумів. Завтра може все змінитись, але все ж… Мене просто дуже багато найобували.

От прямо в найгіршому значенні цього слова. Саме найобували.

Починаючи від дошкільного періоду, де зі мною дружили через якісь практичні бенефіти по типу тих, що в мене завжди був м’яч або велосипед, продовжуючи шкільними, де два моїх «найближчих» друга буквально маніпулювали мною задля отримання певних вигод. Бували такі ситуації, що коли я проявляв якесь своє бачення ситуації. Наприклад на фізкультурі при грі у футбол на мене «ображались». Таким чином я лишався в тотальному ігнорі. І це могло тривати дуже довго. І ігнор цей поширювався на весь клас, бо «друзі» були доволі впливовими. Відмінники. Як і я. І продовжувалось це до того моменту, поки я не купував зі своїх збережень їм пачку сухариків. Сам її не їв. Це просто було «підношення» для «дружби». Який же сюр. Але це було регулярно. Принаймні зараз я дуже чітко пам’ятаю 5+ таких випадків. Як тільки я приносив цю пачку сухариків зі мною всі починали дружити.

Або з дисками на комп. Деякі диски я все ще не отримав назад. Не знаю чому я це все згадав… ситуація трохи покращилась, коли я перейшов у інший клас. Але там з’явились проблеми іншого типу. Взагалі так дивно. Зараз дуже легко простежувати ці всі якісь обмани та маніпуляції. Чому я все життя на них ведусь? Вони ж не зникли після «початку спочатку» в університеті. Я тоді дуже сильно змінився, в мене наче як з’явились нові товариші та проявились справжні, мої захоплення. Але все одно більшість спілкування було через лабкі, якими я ділився. Або есейками. Знову успішність.

Мене просто часто найобували. Це продовжилось в університеті, коли я робив одногрупнику курсову, витратив на це 20 годин життя, а він «забув» сказати, що йому вона більше не потрібна і оплачувати він її не буде. Чи коли мене наїбали на мої ж колонки. Та чорт. Мене навіть університетська бухгалтерія хотіла наїбати на гроші. І наїбала би, якби я не звернувся до ректора з беззаперечними пруфами, які вже не можливо було ігнорувати.

А потім ці стосунки. Зрада. Купа брехні в процесі. Постійно. Регулярно. Знову зрада. І навіть після них. Стільки всього. Чого так? Якщо вірити в закон всесвіту про «кожен отримує по заслугам», то виходить я теж все життя всіх найобую? Але це ж не правда. ChatGPT каже, що вся проблема в довірливості, в самооцінці, в бажанні бачити в людей краще та рівняти їх по собі. Тож, виходить все таки проблема в мені.

Але блін. Це ж так тупо. Аналізуючи весь свій шлях. Навіть вчителі. От в чому я винен, якщо просто одного грудневого дня вчителька з літератури прийшла на роботу до моєї мами і розказала, який я поганий учень в присутності її колег та відвідувачів, не вивчив вірші і не здав якусь роботу. Але я здав. І вивчив. Весь клас це бачив. А коли я запитав для чого вона сказала не правду моїй мамі, два наступні роки мого шкільного життя перетворились на пекло. Виходить завжди я був винний сам. Чи як. Я вже не розумію. Стільки крінжі. Стільки обману. Чи це я сам себе найобую? Я навіть не знаю як реагувати.

Зрештою. Можливо всі з таким стикаються та я просто надмірно драматизую, як завжди. Відсутність сну, апетиту, втрата відчуття часу. Закономірні наслідки проявляються. Тому… не знаю. Сам винний. А на годиннику вже сьома ранку.

[plupk]

Проспав першу пару, бо мій організм вирішив ніяк не реагувати на будильники. Але то була лекція, тому не так погано.

Одразу після пар була технічна співбесіда. Не знаю.. мені здається я знов не отримаю оффер. Розмова була з менеджером і розробником, і ще й пройшла на пів години більше запланованого, але мені сподобалось.

В мати ввечері почала сильно боліти голова. Наче дійшло до рвоти, але я цього не бачив. Я робив презентацію і тоді батько зайшов попросити мене щоб я зустрів швидку. Наразі мамі стало легше, але під кінець я знов посрався з батьком. Через те, що він в будь-якій ситуації згадує про мої ��едоліки, навіть коли це не стосується мене. Заїбав.

Хочеться написати про щось добре, але не виходить блять). Пройшов тест

Якось не весело, але хуй з ним.

Не знаю, чи розповідав тут, але один з друзів поїхав закордон чи як він каже "десь в області". Завжди уникає цього питання в переписці, і ми через це з ним майже не спілкуємось. Мені це не подобалось, тому я спитав його, чи хоче він поговорити в відео-дзвінку (потім я картав себе, бо мені здавалось, що я вдався до маніпуляцій). Він погодився. Потім була задача зібрати друзів в один і той самий час. Я не казав нікому, чому саме. І, блять, один з друзів працює і йому взагалі здається що похуй. Ніякої ініціативності і відповідає з їбейшою затримкою. Мене вибішує таке ставлення, тому я прямо написав, що напевно будемо без нього. Ну а потім мене це все заїбало і я не хочу це все продовжувати, бо здається, що це потрібно тільки мені.

Хочу щоб мене просто обійняли і сказали який це пиздець. Я часто жартую і намагаюсь підняти настрій людям, але це все руйнується, коли їм похуй і вони хочуть його погіршити мені. Мені складно підтримувати спілкування як і раніше, але схоже це було потрібно лише мені. І через це стає або сумно, або злить. А я так не хочу проживати погані емоції.. вони забирають всі сили.