#І все на світі треба пережити...

[lisa-is-chilling]

знову і знову повертаюсь до теми роботи. я заганяюсь, дуже сильно. відчайдушно шукаю другу роботу і взагалі дупля не ріжу, які ще навички маю окрім як розмовляти англійською (я квір, я не настільки особлива - усі ми володіємо іноземними мовами). але якщо зупинитись і подумати: це мені щиро здається, що я недостатньо хороша викладачка, чи це в мене грає синдром відмінниці?

мене хвалить А., мені дають учнів, переважно учні від мене не йдуть і я їх влаштовую як спеціалістка. в чому тоді проблема? можливо, в хуйовому періоді простою, який залишив мене один на один з тривожністю та напівпустими кишенями (і ні, це не від того що я знову купила книжки (принаймні не зовсім)). у мене немає стабільності, немає безпечного простору, ВЛАСНОГО простору, я постійно літаю по квартирі та верещу, щоб всі замовкли, і це діє через раз, бо мама кожне друге заняття починає кричати на брата. і я вже не витримую. я повинна була з'їхатися зі своєю подругою на місце її друга, але той дав задню і просить декілька місяців щоб знайти собі місце. я вже морально готова до самостійного життя, я його прагну, бо нарешті досягла моменту, коли рости просто немає куди. мої можливості тут вичерпались, і щоб рухатись далі мені потрібно, власне, буквально рухатись далі в інше місто.

я втомилась, університет знову нависає наді мною, через що моя тривожність знову постукала мені в двері (йди нахуй), все моє єство вимагає нових можливостей та власної бляха кімнати, але я замкнута в циклі потрібна квартира - потрібні гроші на квартиру - потрібна краща робота - потрібно жити в хмельницькому. і тут все реально поза моїм контролем. я вимушена просто сидіти на жопі рівно і чекати або початку вересня, що є сезонним припливом учнів, або поки той чувак нарешті не звалить і я не переїду до подруги на орендовану квартиру в місті. я волочу своє існування і просто намагаюсь пережити це все.

намагатимусь зробити щось по предметам, бо сесія орієнтовно в жовтні (до якої в мене немає завдань з половини предметів, але кого то їбе :/ ), також хочу присвятити час письменству. треба вже нарешті розізлитися на все на світі та написати довбану книжку. п'ять років пишу, а на роман так і не розродилась - треба виправляти помилку. також збираємось з подругою на днях записувати подкаст, обговорюватимемо "барбі", а ще хочу зберегти індивідуальний проєкт, де буду говорити про все, що подруга не читає, не дивиться і не слухає (бо в інших людей реально є життя, на відмінну від мене). я не пропаща, мені 20. я не повинна знати усі відповіді, хоча заради справедливости, війна значно ускладнює їх пошук.

[2572331]

про буття 18 річною дівчиною

спойлер: це буде дуже довгий текст, й тут я буду повторювати з попередніх постів. 

я ніби за хвоста лювлю цей ста��, відчуття. сприйняття себе в просторі, це відчуття свого тіла. 

буває думаю про це. в моїй голові це завжди було так складено, тому для мене цей стан натуральний, логічний, правильний. 

так званий girlhood. 

я не знаю чи свідомість того, що я не вічна, що це кінчиться, що таке перший і єдиний раз.

але я є в цьому повність. так намагаюсь на себе не тиснути, нічого з цим не робити, а просто бути в цьому, жити. 

дні такі ліниві, ніжні, спокійні. бувають і тривожні, смішні, сумні, тужливі.

все так накладається на тебе. шар за шаром: музика, смішливі, гарні- закохані подруги, погода, твоя буденність, розмови рідних, гарні хлопці, які постійно шось тобі розказують й тобі смішно від того , твоє бачення майбутнього. 

світ, як у фільмі, де є тільки ти. шось постійно є на фоні, але ти просто є. як шось таке стабільне й непорушне.

й це ніколи не забудеться, все те, що стається воно і буде для мене “моя молодість”, коли я була така собі дівчинка софія. сама в своїй самоті й завжди з кимось. 

я вже розумію, що я хочу й хто я. починаючи від того, які риси характеру я хочу розвивати, як я хочу прожити ці дні, як я хочу спілкуватись до того з ким, що мені треба від цих людей, як зі мною не можна,  з чим я пов’яжу це життя. мені вже хочеться мати шось “своє” в творчості, в характері, в знаннях. 

** 

мені багато говорять про мене, люблять сказати, який хлопчик мені треба був би, на кого вчитись, як влаштувати життя. 

якось мені сказали : софія, у тебе гоноровий характер, з тобою просто не буде. бо не буде. бо нема просто, не було. але я прагну бути доброю людиною. 

якось сказали : ти гарна. чи я не знаю? знаю. але я заніміла, якби стояла гола там. таке вперше. але це зараз я надаю цьому таке значення. 

сказали : мені подобається, як ти показуєш в творчості стосунки, простір, запах і кольори. ( є особливий вид моєї творчості і знаю, який він, я знаю що він і є такий) але це так чудово. 

казали : якщо цього не зробиш ти, то ця сцена ніколи не стане такою, як могла б стати. ( оце мене просто розбило ). 

багато кажуть й я як ніхто інший свідома цих речей, але чути це від близьких людей - шось інше. 

*** 

дивлюсь на людей ніби іншими очима. 

мене це пантеличить. ніби щоразу людина міняється, якась пластична. мені здається, у мене на всіх такі закохані очі якісь. 

є один персонаж і на нього погляд у мене міняється щодня. й так бути має, ми для чогось зустрілись, у той час за таких обставин. 

*** 

я хочу бути всім, я хочу пережити тисячу досвідів, але не можу. 

я собі визначила чого я хочу найбільше ( я обрала чіт версію ) й типу йду до цього. ( мені так видається). 

*** 

мрію бути творцем, що творить, а не робить, бо на це є попит. це буквально саме жахливе, що я можу уявити в своєму світі - фотографувати лав сторі в якій студії. ноу. 

я хочу творити, бо це є в моїй голові, бо це моє. щоб не здуріти на худий кінець. 

всі ми егоїсти.

[loftysmb]

Скільки б я не стверджувала, що треба завжди рубати з плеча, в мене є щонайменш одна людина, яка лишається зі мною не зважаючи на обставини.

Навіть важко сказати, що вона помилялась в житті і цим робила всім проблеми. Скоріше лажала і при чому нормально так, з можливістю повністю поламати собі життя. В такі періоди ми зазвичай мінімізували спілкування, а коли й бачилися, то все зводилось до моїх спроб вправити їй мізки. Ближче до 11 класу все більш-менш наладилось, але дивлячись назад, я розумію наскільки жахливі речі вона робила і чим це могло обернутися.

Чи було це неправильно і чи не краще було б просто відхреститися від цього? Так. Чи я це зробила? Ні.

Це буквально моя найближча подруга. Може обставини склались би інакше, якби вона шкодила мені напряму. Не зважаючи на все, вона просто неймовірно чесна і завжди надійна в стосунках зі мною. Але маючи те, що було...Я все ще вважаю її близькою людиною. І мені було неймовірно погано від думки, що вона руйнує своє життя, а не від того, як це впливає на мене.

Можливо це був важкий період, який треба було пережити разом. А можливо мені так простіше виправдовувати свою слабкість до неї. Скільки я себе пам'ятаю, за 14 років нашого спілкування, було різне: її булили, її травили, вона вляпувалась в жахливі компанії. В усіх цих випадках я була на її стороні, навіть коли її рідні від неї відхрещувались. І я точно знаю, що навіть якщо в світі буде одна людина, яка її підтримує, то це буду я.

І так само в мене нема жодних сумнівів, що якщо мені треба підтримка або допомога, то вона буде поруч. Бо вона завжди є поруч, коли мені це необхідно, навіть не зважаючи на відстань мі�� нами.

[kuroptax]

Життя за світом

есей

Володимир Ющенко заходить до зали театру. На рядах для глядачів настільки темно, ніби там нічого не існує. Те, що нагадує, коли натикаєшся, стільці, попри м'який чи твердий (місцями) доторк настільки тоне в темряві, що не спадає й думати, що туди можна сі��ти. Єдине світло направлене на стару дерев'яну сцену, на ній стоять кілька осіб в костюмах жінок. Роздивитись обличчя неможливо - замість облич статичні тверді маски з однією-двома рухливими частинами. Виглядає ніби та сама сцена з The Magnus Archives. Їхня зайнятість самими собою оманлива. Йому обіцяли показати виставу, натомість, схоже, він сам прийме у ній участь. Дами теж здивовані: вони очікували, що він вже запам'ятав свої рядки, а він просто роздивляється.

Звісно, це коли згасне світло, вони стануть чимось іншим. Володимир Ющенко має усі шанси пережити важкі сегменти жаху, котрі невідомо чим закінчаться. Сегменти - бо описати їх тривалість напрочуд складно. Коли вони завершаться, і світло засяє, все знову виглядатиме так, ніби вистава продовжується. І говорити про наслідки будуть тільки рядками із п'єси, натурально як була вся говорильня до того. Такими рядками фабулу ніхто не прорве. Що сталося з Володимиром? Дами пояснять рядками із п'єси. Усвідомлення цих слів буде цілком на вашій совісті. Не факт, що Володимир зможе пояснити себе. Не факт, що він знайде слова КРАЩІ, ніж ті, якими володіють дами. Що сталось між ними, сталось в цілковитій темряві. Плівки не маєте. Тож саме вам доведеться підлаштовуватись та розуміти їх: вони одне одного вже нібито порозуміли. Попри те, що Володимир тільки починає. А що з часом? Як довго це тривало? КОЛИ це тривало? Хіба Володимир Ющенко може сказати точно? Усі дами роблять вигляд, ніби НІЧОГО не сталось. І до, і після були вписані у фабулу, отже логічно, що все, що сталось В - мусило належати фабулі. Ці дами - монстри. Коли вони перешіптуються, вони наближаються одне до одного, змикаючи свої маски так, як змикаються та дивляться одне на одного будівлі вулиць. Це клітка, всередині якої не можна побачити назовню. А всі, хто назовні, заглядають до неї, щоб подивитись на інших. Тому що там можна упізнавати. Володимир Ющенко лякається, коли впізнає ту маску, що познайомила його зі своєю фабулою, хоча нажахала його не фабула. Володимирові ніхто не вірить. Усі шукають причини його зблідлості у виставі. Світ писано пам'яттю. Пам'ять писано надуманим. Ніщо, навіть найбільш відчутне, не увійде в світ, якщо воно не буде описано словами, що мають сенс. Тобто - відоми��и словами. Можливо, поняттями. Але поза світом існує життя. Воно не є не-/під- свідомим чи потенціальним, воно є актуальним та незапам'ятовуваним. Наша свідомість живе щиро, та ми звикли думати тим, чим були навчені думати. До того ступеню, що часто не тільки іншим намагаємось пояснити щось пережите чимось відомим, але й самому собі запам'ятовуємо через відоме. Не все нам відоме ми переживаємо, і не все пережите - відоме. Інколи щоб передати пережите його треба перш надумати. Не в тому біда, що ніхто не вірить, що поза світом існує інший світ. В тому біда, що поза світом нема світа. Але ті, хто був там, думають, що то теж світ. Не в твердоухості слухача проблема, а в вузькоротості свідка. Вони змагають знайти у світі відповідник того, що є поза світом. Не дивно, що їм ніхто не вірить: коли річ, на яку ти показуєш, є в світі, чому ж думати, що вона не зі світу? Можна так само показати, мовляв, ось вона - тут. І це буде переконливо, бо складно не дослухатися. Свідомість річ ситуативна. Рухлива. Зберігати положення довго чи зберігати кілька положень одночасно їй не притаманно. Себто, щойно ми остаточно відводимо свідомість від пережитого, пережите зникає. Щоб пережите можна було відтворити, воно спершу має стати частиною пам'яті. А це - не робота свідомості, і це не те, що станеться само собою. Я переживаю багато почуттів, котрі не мають назв. Інколи я намагаюсь описувати їх назвами почуттів, які ніколи не переживав. Я не вважаю себе надміру унікальним - тож припускаю, що такі почуття переживали й інші. Але, пишучи про мене, ніхто не напише, що я їх переживав, бо я ніколи не називав їх точно. Ніхто - це зокрема і я. Сам біограф, хай навіть який близький досвід має, спершу має знати вдалу назву цього досвіду. Без цього ми з ним, що справді відчували …, увійдемо в історію як ті, що кохали. А після того як переживали …, запам'ятаємось як ті, що полюбляли спокій. Чи все ж байдужість? Чи зосередження? Може тягнути світове в позасвіт це й наруга, але це можливо. Ну й що, що поза світом нема світу - це не означає, що там заборонено жити, як в світі! Не варто наосліп ходити по кухні так само, як по вітальні, але ніхто не заборонить. Зрештою завжди можна намагатись описувати простір півмірами: по цій половині ходити як по вітальні, через три кроки як по спальні. Все ще не буде надто точно, але стукатись об меблі станете рідше - велика спокуса на тому й зупинитись. У темряві не так легко повірити, що крім вітальні й спальні існує кухня, якщо ти ніколи не знав кухні.

Світ та правила народження

Ми народились поза світом. Або те, що стало на��и, народилось поза світом. Дещо з народженого поза світом увійшло в світ. А щось народилось уже в світі. Сприятливих умов для його народження поза світом не було, втім, воно імовірно цілком зможе жити назовні. Але це сталось вже після того, як виникли ми. А до того, поруч з тим, що стало нами, поза світом, жило і ще багато іншого. І не все з того прийшло з нами. Через нас народжене в світі може вийти поза світ. Не переживаючи ніколи певного почуття, я можу прагнути його, і навіть знаходити. Чи знаходити щось, що вважатиму достатньо схожим. Тут як в Дюркгайма: "Мислити поняттями не означає просто бачити реальність найбільш узагальнено, це значить скеровувати на сприйняття світло, яке його освітлює, проникає й перетворює." Втім інколи здається, що народжене поза світом привести у світ складніше, ніж навпаки, хоч воно й передує світові в індивідуальному смислі. Можливо, саме тому. Можливо, просто тому, що немає вивченої навички шукати (у найбільш близькому і єдиному справді відчутному). Почуття часто здаються автохтонними. Ознакою нас. Останнє, певно, вірно - в рамках світу. А перше - не факт. Кохання, як ми його знаєм, могло бути надумано. Кимось конкретним, в конкретний момент часу, який, ймовірно, навіть можна визначити, бо воно УВІЙШЛО в історію. Воно стало частиною світу, і навіть не до кінця зрозуміло, чи виникло всередині, чи було приведено. Щойно усвідомлюєш це, потрапляєш в ситуацію бідолаги, що пережив зустріч з надприродним, але не в змозі ні описати її, ні довести, ні зрозуміти. ЩОСЬ ТОЧНО відбувається в ті моменти, коли ти відвертаєшся від кам'яних янголів, але щораз, коли ти дивишся - вони виглядають цілком вписаними в світ, картина - буденною. Їхній рух ніби лишився поза світом, але ж ти знаєш, що він був. Світ здається неповним без життя. Щирість видається моторошною (тому найщиріші з нас щирі тільки в зрозумілому). Поезія говорить не до тебе.

Кінець

Цей текст писано плутано, бо його спершу треба надумати, а це доволі непросто.

[maks-bookman]

Подорож у славетний Леобург, останню обитель бунтарства

Подорож у славетний Леобург, останню обитель бунтарства

 Ірина Грабовська  «Леобург». Якщо вам подобаються книги про подорожі в альтернативну реальність, то ця книга буде для вас цікавим відкриттям. Книга товстунець. Складається з двох частин.

Я теж люблю книги про альтернативні версії Землі та подорожі в альтернативні реальності. Ця книга цікава тим, що вона наша, рідна, українська.

Сюжет теж складається з двох частин. Перша частина знайомить нас зі світом Леобурга, містом яке існує у другій реальності, в якому живуть винахідники, вчені, митці й останні бунтарі, які нікому не підкорилися. Це місто свободи, місто прогресу.

Трохи стімпанку додає якоїсь родзинки сюжету. Авторка створила цікавий світ, в якому опинився наш земляк. Його пригодам можна тільки позаздрити, але краще мандрувати разом з ним та переживати всі небезпечні пригоди. Заздрість то вже занадто.

Історія вийшла цікава. Хоча перша частина програє другій на розвиток подій та атмосферність.

Поряд з головним героєм будуть і інші персонажі. Їх теж можна назвати головними. Вони будуть разом розв'язувати глобальні проблеми у двох світах. А проблем буде дуже багато. Одні двійники чого варті та політичні інтриги.

Ірина Грабовська створила цікавих персонажів, я б сказав неперевершених. Герої книги ніби взяті з реального життя та були перенесені у шалений вир пригод, де кожному відведено особливе місце. Кожному герою дана своя особлива роль, доля. Персонажі живі, колоритні зі своїми характерами та тарганами.

За кожного позитивного персонажа ти хвилюєшся, як за свого рідного. Чудова написана й любовна лінія та ще й органічно вписана у самий сюжет. Читач не може відділити якісь окремі сюжетні ходи, в цієї історії все дуже потужно пов’язано. Сподобалось, як авторка детально описує світ Леобурга, політичні обставини тощо. Не менш цікаві пригоди відбуваються в нашому світі. Й все це настільки переплетено та пов’язано, що відірватися від книги не можливо. Поглинаєш сторінку за сторінкою.

Письменниця поступово розігріває читача у першій частині, доводить до сверблячки. Таємниці, вбивства, розслідування першої частини ведуть читача, обплутують його павутинням інтриг, готують до чогось. А потім, настає дія другої частини. Й ти ніби падаєш у прірву, летиш вниз з водоспаду, щоб з��нуритися у потік нових подій, з яких неймовірно важко виринути.

Друга частина захоплює тебе як торнадо. Починає обертати навколо подій, напруження зростає. Словами важко передати свої відчуття щодо сюжету, це треба пережити разом з героями книги. Проковтнути не один пуд солі. Друга частина – це війна, революція, бої за свободу. В цій частині авторка проводить паралелі з сучасними подіями в Україні й це теж додає плюсів сюжету, емоційності.

Після книги відчуваєш бурю емоцій, тебе штирить ще довгенько. Хочу ще додати плюс за неймовірну фантазію авторки, яка придумала різні технічні «вироби». Це й залізні люди, й літоциклетки, паротяги та паромобілі тощо. Всі ці дивовижні досягнення Леобурга підкорюють читача. Хочеться підійти та помацати. Дуже реалістично промальовані.

Книга вийшла емоційною, особливо друга частина. Читається легко й швидко шляхом неймовірного сюжету. Масштаб подій приголомшує.

Про книгу можна писати й писати. Але краще прочитати, щоб самому зробити висновки.

Дякую авторці за цікаву подорож. Було приємно познайомитися з неймовірною історією Леобурга.

Це дуже крута українська література, яку варто прочитати.

Моя оцінка 10 з 10.

   А ви читали цю книгу? Яке враження залишилося у вас? Пишіть у коментарях.

**********************************************

Ставте вподобайку. Шукайте   «Хроніки Книголюба» у соцмережах. Рекомендуйте своїм знайомим та друзям.

************************************************

Текст відгуку пройшов перевірку на плагіат. Унікальність тексту 100%

Якщо знайдено помилку в тексті – пишіть

**********************************************************

#враження_UA #читаю_книги_щодня #ПроКниги_Що_почитати #Хроніки_Книголюба  #ІринаГрабовська  #відгукнакнигу  #українські_письменники  #сучасна_українська_проза  #блог_про_книги   #книжкове_суспільство  #блог_українською #читаюукраїнськихавторів   #український_стімпанк

[imkotatery]

*одного разу в Одесі

В Одесі я познайомилася з класною людиною. Він з Києва, з Дніпровського району. Ми їхали разом поїздом в Київ і доволі багато говорили ще на самому проекті.

Найдивнішим фактом стало те, що в нас майже однаковий смак в їжі. Ми обидва "нічого" не їмо і ми навіть купили абсолютно ідентичну їжу в поїзд. Я думала, таких людей як я - не існує, але ж нє. І це насправді не єдине, що об'єднувало. Там ще була безумовна любов до українських виконавців (хоча тут маю зазначити, що в порівнянні з ним я про українську музику не знаю нічого), любов до піших прогулянок, до подорожей. В нього насичене, цікаве життя, як власне і в мене.

Розмови були настільки глибокими. З самого початку. Навіть коли ��и сиділи в чийсь кімнаті зі стаканами вина і шутили ні про що. Але найглибшими вони стали в ту поїздку до Києва. В мене є список романтичних кіношних тропів, які я хотіла б пережити в реальності. Хотіла туристичний роман. Хотіла познайомитися в картинній галереї. Хотіла розмов в поїзді. Отримала за день до дня народження. Як не дивно, доволі багато романтичних історій трапляються саме під мій дн, ніби це такі подарунки від Всесвіту. З моїм асексуальним спектром насправді дуже важко визначити коли тобі подобаються люди romantically, а коли це просто платонічна закоханість в особистість. Але в нього дуже красива посмішка, і погляд (прям не очі, а саме погляд)

В якийсь момент в наше купе зайшли люди, і ми вже говорили пошепки і сиділи дуже близько один до одного. І тоді ми заговорили про Київ по-справжньому. Про те, як сильно я хочу там жити. Про те, як я хотіла туди поїхати в 2020. На що він відповідав, що дуже сумно що не поїхала. Не знаю чому, але я пояснювала, що я про це не шкодую. Розповідала про Тучу (мою найкращу кішку на світі). Про друзів. Про Рому, трохи. Зараз може здаватися, ніби я прочитала монолог в купе, а він робив вид що слухав, але насправді він теж багато чого розповідав. Про батьків, про дитинство, про його власне повернення до рідного Києва. В мене дуже давно не було настільки відкритих, чесних, інтимних розмов. Я сумувала за цим. Пройшло 2 тижні, а я все ще думаю про цю поїздку. Все ще думаю про людину, з якою було можна розділити переживання і досвід.

Якби там не було, я точно закохалась в ту ніч. Я б хотіла, щоб вона не закінчувалася. Я б хотіла знову мати друзів, з якими можна буде отак розмовляти вночі на якісь важливо-неважливі теми. Я б хотіла бути чесною, відставивши сарказм і жарти. Хотіла б мати людину, якій можна відкритися, яка знала б про мене більше ніж треба. За ці роки я якось навчилася знаходити людей на ось таки секундні спогади, проте так і не навчилася як з цих моментів будувати дружбу. Вчора він мене вчора спитав чи я переїхала до Києва. Ну і я ж відповіла, що ще не знаю, але дуже хочу. Він тоді сказав, що мені точно треба переїжджати. Теж так думаю. І насправді, хотіла б тут залишитися. Знімати кімнату і навіть працювати де завгодно якщо чесно. Аби можна було жити в цьому неймовірному місті. І з цим хлопцем хотіла б ще раз зустрітися, але то ж я хочу. Така от історія.

[crimson-cipher-blog]

Ваш перший раз з фізикою

А ви пам'ятаєте свій перший раз з фізикою?

Я пригадую один вечір, мені років 9 чи 10... Я ще навіть Гаррі Поттера в прозі для себе не відкрила. Читала лише якісь дитячі журнали в бібліотеці, Марка Твена, Артура Конан-Дойля, Всеволода Нестайка... Але вже на мишу записалася в книжковий клуб сімейного дозвілля, бо там треба було лише правильно підробити підпис батьків на дозвіл до 18+ і відправити купон поштою.

Тож я замовила собі якусь книгу, не пам'ятаю точно назви, але щось типу тодішніх популярних енциклопедій про все на світі, назбирала кишенькових грошей і отримала книгу через тиждень.

Але книга виявилася дуже складною, і мені було нудно, допоки я не відкрила розділ з фізикою та не прочитала про наукові досягнення Ейнштейна. Закрила книгу і нічогісінько не зрозуміла. Як час може ставати повільнішим біля масивних тіл? Як це так, щоб довжина могла бути короткою і змінюватися у будь-якого тіла, якщо рухатися з білясвітловою швидкістю? Як взагалі виміряли швидкість світла? І потім до мене дійшло якось, пізніше, в шостому класі, коли у нас тільки почалася фізика. Коли першим що прийшло в голову сказала, що з латини фізика - це природа. І мене це дуже трігернуло тоді. Як це так, фізика, велична наука, яку я ніц не розумію - це проста природа? Яку можна потрогати?

Коли я згадую свій перший раз з фізикою - це завжди очікування запитань та відповідей, які хоча б щось пояснять. Коли я займаюся фізикою заради своєї простої цікавості - це чудова нагода отмати більше інформації, ніж моя голова може вмістити. Як один раз про мене пошуткував колега - тобі б, Настя, ще б планку оперативки в голову.

Тому, коли я прочитала Проблему трьох тіл Лю Цисіня в 2018-му році, мене облило холодною водою від ідеї, закладеної в книзі. Це дуже талановита та цілісна повість минулого Землі, яка проводить тебе через архіви й історичні епохи, наче ти вже це пережив, наче це й було минулим Землі. Ти читаєш цю книгу, тебе переборює бажання закрити та думати, думати, думати... Але ти з кожною сторінкою продовжуєш поглинати прочитане і переживати цю трагедію. Продовжуєш порівнювати. І єдиний раз, коли я дійсно відчувала щось таке, наче це невідворотна подія, наче це має статися в майбутньому - це ще новела Історія твого життя від Теда Чана. Читаючи Проблему трьох тіл, ти наче шкірою відчуваєш, що це має колись статися. Колись ми маємо це пережити.

Я б хотіла, щоб цю книгу прочитав кожен і задав собі одне єдине питання - чи натиснули б ви кнопку? Чи зробили б ви вибір? Чи кричали б ви від болю, але продовжували виконувати свою роботу?

Одвічне питання зради і наслідків.

[w-armansky-blog]

Man muss alles auf dieser Welt durchleben Und jedes Ende ist, im Grunde genommen, ein Neubeginn. Und man soll im Voraus nicht wahrsagen, und die Vergangenheit ist keine Träne wert.

So lasst uns fröhlich sein vor allen Leuten, Lass die Mühle ihren ewigen Grieß mahlen, Das Herz ist wie eine Scherbe in der Brust stecken geblieben. Es ist okay, all das heilt der Tod.

Lass alles Ungesehene sichtbar werden. Lass alles, was verziehen ist, verziehen sein. Lass uns das Zeitalter so leben, wie es sein soll. Leider hängt von uns nichts ab.

Man soll leben. Irgendwie muss man leben. Man nennt es Erfahrung, Ausdauer und Abhärtung. Und man soll im Voraus nicht wahrsagen, und die Vergangenheit ist keine Träne wert.

Und so ist es, wie es ist. Aber es könnte noch schlimmer sein. Und es könnte ganz, ganz böse sein. Und bis dein Verstand von Elend noch nicht verbittert ist, sei kein Sklave und lache, wie Rabelais!

So lasst uns fröhlich sein vor allen Leuten, Lass die Mühle ihren ewigen Grieß mahlen, Das Herz ist wie eine Scherbe in der Brust stecken geblieben. Es ist okay, all das heilt der Tod.

Lass alles Ungesehene sichtbar werden. Lass alles, was verziehen ist, verziehen sein. Das Einzige, was von uns abhängt – zumindest das Zeitalter so zu durchleben, wie es sein soll.

Lina Kostenko (1936) ist eine der wichtigsten zeitgenössischen Dichterinnen der Ukraine.

[math-teacher]

Сьогодні в нас в школі був останній дзвінок. Онлайн…

Я плакала від слів нашої директриси..

«Ну, що ми вільні )

Нам, батькам, буде вас не вистачати, адже, як сказала Юлєчка, тепер діти повністю ваші .

Я казала в промові, але напишу ще тут, напевно ж не всі мене слухали:

Я безмежно вдячна кожному нашому педагогу, тьюторам, психологам та адмінкоманді.

В небезпеці, в бомбосхо��ищах, на ґанку на морозі, щоб впіймати інтернет, в умовах, коли на душі була суцільна рана, ви зібрали свою волю в кулак, відкрили свої серця та щодня виходили на якісний зв'язок із вашими учнями, підтримували їх, вислуховували, навчались, як працювати із дітьми в нових умовах, підтримували один одного, всміхались на нарадах через біль та страх та вірили у краще.

Я щиро дякую, пишаюсь вами, пишаюсь тим, що ви це зробили!

Юля вчора підкинула мені прекрасну цитату Ліни Костенко:

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Не будемо сумувати за минулим, адже воно вже минули, прекрасне, чудове, але минуле.

Але будемо мріяти про майбутнє - ми разом всією школою на переможній лінійці 1 вересня у вільній мирній Україні.

До понеділка, мої гарні! »

І так ми ще працюємо😞

[dolynaharp]

I just started playing the harp, the hand position and many other details need practice, but I have achieved some small goals and it gives me the motivation to develop further. It will be my second education, so it can be considered both the finish and the start. And everything in the world you have to live through, because every finish is essentially a start. And you don't need to tell the fortune forward, and it's not worth crying over past...Lina Kostenko Я не так давно почала займатися арфою, постава рук і багато інших деталей потребують практики, але деякі маленькі цілі вже виконано, і це дає наснагу розвиватись далі. Це буде моя друга освіта, тому можна вважати це і кінцем, і початком. І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. І наперед не треба вopожити, і за минулим плaкати не варт…Ліна Костенко

[ruushinynerve]

Хочу вже завершити те замовлення, геморне. Сумніваюсь все, як його робити, щоб не завалити. Думки про зовнішність накрили знову, що лице і фігура в мене неприємні. І інші недобрі думки чекають на горизонті. Ох, де той Гендальф, який з променями сонця здолає їх.

Бл. Я писала величезний текст про депресію, а він злетів. Ну може то і на краще. Думки я злила. Головна думка там була про те, що уся ця романтизація дуже, дуже жорстоке смердюче лайно. І не треба обманюватися. Депресія це отрута на все життя. Якщо вилізеш з цього - диво. В ній немає нічого привабливого чи крутого. Увесь цей dark вайб, залиште це для фільмів. В реальному житті ви ніколи не захочете пережити це, ха-ха, каламбур, ви ризикуєте не пережити ц�� за власним бажанням. Продублюю сюди одну з метафору: "Прикольно, коли ви у лісі на дні криниці, брудної і затхлої, поруч ніхто ніколи не пройде, все що ви можете бачити - це коло над головою, в якому пливуть сірі хмари і крапає холодний дощ, наповнюючи вашу могилу днем за днем?"

Депресія - це не те, що прикольно відчути, вона не робить тебе якимось особливим. Вона вирізає тебе з життя, ти стаєш ледь функціональним шматком людини. Ти завдаєш клопотів і проблем оточуючим. Вони переймаються за тебе, витрачають свої сили і ресурси на тебе, чи тільки погіршують твій стан, не розуміючи, а ти впевнюєшся з кожним днем все більше, що ти найгірша людина у світі, всім заважаєш і не заслуговуєш на життя. Ти не відчуваєш нічого, апатія зжирає тебе, тобі хочеться плакати, але навіть на це емоцій не вистачає. Навіть випилитись немає бажання, бо в голові порожнеча, пустота у емоціях.

Я ще багато чого писала, але не хочу вже все це сюди зливати.

[cozy-stacy]

tag 2/30 questions to help you become more aware//

1. Як ти реагуєш на те, коли не отримуєш те чого хочеш? Засмучуючь, можу трохи покапризувати, але потім мирюся і рухаюсь далі. Це взагалі звичайна історія для мене.

2. Як ти домовляєшся з негативно налаштованими людьми? Складно, я емпат і дуже вразлива людина. Якщо мені потрібно працювати з клієнтами для яких скандал це норма, то я намагаюсь звести наші бесіди до мінімуму, спілкуємось суто по справі. Якщо ж негативно налаштована людина знаходиться в колі мого спілкування...то вона різко з нього виходить, тому що я не збираюсь псувати свої й без погані нерви.

3. Чи можеш ти тримати все під контролем, коли мова йде про речі які шкідливі для тебе, але з якими ти  час від часу мусиш стикатися? Контроль і Анастасія Хітрова це дві паралельні лінії, які певно ніколи не перетнуться. Хоча можливо я до себе надто сувора. Все ж я таки змогла кинути курити, навчилася розпоряджатися фінансами та зав'язала з випивкою і травою.

4. Як ти переживаєш нелегкі життєві ситуації? Зараз більш пофігістично ніж раніше, з думкою про те, що скоро це все минеться і я зможу все владнати. Завжди все налагоджується, як не крути, просто потрібно пережити ще один нелегкий життєвий етап. 

5. Як ти реагуєш на важкі життєві ситуації, які ти не можеш контролювати? Злюсь перші 4 години, потім мене відпускає. Несправедливо, нечесно, але це життя і я нічого з цим не вдію, воно палицею не гладить, а б'є.

6. Як ти справляєшся з негативом в своєму близькому оточенні? Як я вже казала, я мінімалізую спілкування. Якщо це не працює, то я просто видаляю цей контакт. Та іноді життя складається так, що цією людиною може бути родич, наприклад як моя бабуся. Вона дуже токсична людина, енергетичний вампір. Я не хочу жити з нею в одному місті, тому що розумію, що таким чином до 30 років у мене все волосся стане сивим, тому я поїхала як найдалі. Таким чином ми контактуємо не часто і у висновку сваримось не так часто як могли б. Кордони, їх потрібно чітко визначати.

7. Як ти справляєшся з челленджами в своєму житті? З креативом. Кожен мій день це пригода у сфері кретинізму, і щоб остаточно не зійти з глузду і залишатися панянкою з баблом я мушу постійно хитрувати та підлаштовуватися під ситуації. 

8. Як ти реагуєш на різку зміну планів без твого відома чи твоєї згоди? Ситуації бувають різні, і всяке в житті відбувається, тому не думаю, що плани змінюються без вагомої на то причини, якщо так то я просто мирюсь з цим. А якщо комусь просто раптом не захотілося, змінився настрій, виникла інша ідея чи ще щось і він вирішив все змінити (чи скасувати) не запитавши мене то я буду справедливо зла. 

9. Як ти реагуєш на зміни? Нова робота, переїзд, новий стиль життя, технології, люди і все інше? З позитивом. Мене зміни мотивують працювати і робити більше, я вважаю, що це завжди на краще.

10. Як ти реагуєш на гострі стрессові ситуації? Погано, я плачу. Але краще мені виплакатись ніж тримати все в собі і нарощувати тривогу

11. Як ти реагуєш на ситуації, які вимагають щоб ти вийшла з зони комфорту? Я інтроверт - вийти на вулицю для мене означає вже покинути зону комфорту. Я постійно це роблю спілкуючись з новими людьми і беручись за нові (і складні) проекти. Це вже для мене звичка. Але я стараюсь час від часу відновлювати енергію, тому що постійне перебування за зоною комфорту вганяє мене в сильний стрес. 

12. Як ти справляєшся з несприйняттям своєї роботи? З гіркотою, мені сумно що когось незадовільнили мої старання. І тут мова не лише про роботу, але й про банальний суп чи пляцок в який я могла б душу вкласти, а тато скаже, що треба було менше на вогні тримати, чи більше цукру дати. Коротше це все легко пережити, але чути мало приємно.

13. Як ти справляєшся з тим, коли тебе неправильно розуміють чи неправильно сприймають? Ще ніхто і ніколи (навіть я сама) не сприймав мене адекватно. Окрім моєї мами та викладачки з зарубіжної літератури. Всі вважають мене дивачкою, в той момент коли я хочу донести щось особливо близьке моїй душі. Саме тому я нікому не розповідаю про блог і не відкриваюсь до кінця, це нікому не треба. Все рівно скажуть, що я якась не така.

14. Наскільки ти вмотивована змінити своє життя на краще? Зараз як ніколи просто.

15. Наскільки ти залежна від чужих думок? Я народилась в 1998 році, у мене є фейсбук, інстаграм, кожного дня я дивлюся ютуб. Я перепонена інформацією, я нею буквально давлюся...і так, на мене впливає думка мас. Але мені подобаються джерела впливу які я сама собі обрала. Це еко-блогери, це журналістки які виступають за свободу слова та пацифізм, це люди які борються за свої права, це адекватні феміністки, це книголюби та мегаталановиті фотографи. Так, я точна залежна від їх впливу, бо вони чудові. 

16. Як ти борешся з емоційним болем? Гідозипамом

17. Як ти реагуєш коли хтось засуджує тебе, кепкує з тебе чи зловтішається? Я уявити боюся яке мусить бути IQ у дорослої адекватної людини, щоб займатися такими дурницями. В дитинстві я гостро на це реагувала, бо думала що це трагедія. А потім я зрозуміла, що не всі люди такі ж хороші, як моя мама і деяким з них приносить задоволення дивитися на мої страждання та сльози. Тому навіщо дарувати їм можливість насолоджувтись моєю печеллю. Таких людей необхідно шкодувати, бо вони наскрізь гнилі, і іншим способом вони задоволення від житття ніколи не отримають. Осуд, злоба та грубість це їх єдина втіха. Але не моя, мені є чим в цьому житті тішитися.

18. Як ти реагуєш коли лажаєш з роботою чи робиш якусь серйозну помилку? Намагаюся АСАП усе виправити, по іншому ніяк. 

19. Як реагуєш на помилки, які допускають інші люди? З розумінням, на цій планеті був тільк один Ісус, і то я думаю, що він шарлатан.

20. Як ти справляєшся з невизначенністю, невідомістю чи тоді коли все виходить з-під твого контролю? Погано, я ненавиджу невизначенність, це біч мого життя, яка останнім часом переслідує мене. В такі моменти я страюся брати свою долю в свої руки і пливти туди, куди я хочу, а не куди мене несуть обставини.

21. Як ти спілкуєшся з людьми, які тебе дуже образили чи використали в минулому? Ніяк не спілкуюсь. На вулиці звісно привітаюсь, але не більше. 

22. Як ти справляєшся з перешкодами в стосунках, проблемами у стосунках та всіма поганими речима які в них є? Тут палиця двух кінців. Все залежить від того, як на це реагує інша сторона, чи дає підтримку, чи допомагає впоратися з проблемами, чи розуміє що проблема взагалі є... Якщо тянеш це все на собі сам і тримаєш образи в собі, то і життя стає не милим друзі, я серйозно. Мої відносини з Джоном багато для мене означають, але в один момент вони означали для мене набагато більше ніж потрібно було і це ледь не призвело до трагедії. Я завжди сприймала все що каже мені Джон дуже близько до серця і через це деякий час скандали в наших стосунках були нормою. Майже кожного тижня ми знаходили привід для сварки. Потім я почала ходити до психолога, ми змінили ставлення одне до одного і якось я пофігістичніше почала ставитись до усього що відбувається і жити стало простіше. Я прийняла рішення, що для мене немає нічого важливішого за моє власне благополуччя. Тоді все й почалось якось легше переживатись. Не те щоб мені стало взагалі пофіг, і хай той Джон горить синім полум'ям, зовсім ні, просто драматизму стало менше.

23. Як ти проводиш свільний вільний час? Пишу для блогу, дивлюсь фільми, катаюсь на велосипеді, читаю (рідко, та все ж), чіллюсь з Джоном.

24. Як тобі в голову приходять нові ідеї та свіжі думки? Натхнення всюди, в людях, в фотокартках,  в ароматах

25. Як ти спілкуєшся з людьми чий світогляд зовсім відрізняється від твого? Якщо у нас різні світогляди і ніхто нічого не намагається нав'язати, то я прекрасно спілкуюсь з такими людьми, цікаво дізнаватися щось нове і відкривати свій мозок для іншопланетних думок. 

26. Як ти реагуєш на погані новини? Зі збентеженням, якщо це ще й безпосередньо стосується мене то ще більшим збентеженням, але тут головне взяти себе в руки вчасно

27. Як ти справляєшся з насиллям, хейтом та стражданнями в цьому світі? Борюся з цим як можу. А таких дівчаток як я багато, точно більше за будь-який хейт та насилля.

28. Як ти відновлюєш і де береш свою енергію? Я люблю бути наодинці сама з собою, чи затишній кав'ярні один на один з ноутом. Коли я пишу, я відчуваю як накоплюю в собі енергію, неначе наїдаюсь усіма словами, які ж сама і пишу. Це допомагає мені. Ще мені допомагає м'ятний чай і здоровий міцний сон. 29. Чи рівномірно ти розподіляєш свою енергію на себе та на справи, якими тобі подобається займатись? Десь 60 на 40. Все ж я намагаюсь більше відновлювати енергію, аніж віддавати її.

30. Як виглядає звичайний день твого життя? Я прокидаюсь десь о 9:00, приводжу себе до ладу, йду на автобус який везе мене в Рінг, де я проводжу за ноутбуком майже цілий день. Вірогідність, що я зустріну Сергія Матвійчука близько 90%. П'ю багато води з лимоном, якщо буде настрій я обов'язкво перекушу. Ввечері ми з Джоном зустрічаємось і разом їдемо додому. Після вечері ми приймаємо душ, дивимось щось розслабляюче на ніч і лягаємо спати.

[frnkieroukraine]

Уроки панку – Стів Альбіні та Френк Аїро (Kerrang! вересень 2017)

Коли Френкові Аїро було лише 10 років, звучання альбомів, продюсером яких був Стів Альбіні, кардинально змінило його світогляд. І ось, 25 років потому, отримавши можливість співпрацювати із цією людиною, Френк і досі відчуває його вплив на своє життя. Метт Аллен спостерігав, як ці двоє обговорювали панк, життя і той самий альбом Nirvana… Автор ілюстрації: Сем Данн. (джерело)

Після закінчення туру з дебютним альбомом Stomachaches, Аїро хотів налаштуватися на запис безстрашної панк-рок збірки Keep The Coffins Coming, та тільки одне ім’я спадало на думку – Стів Альбіні; спочатку цей хлопець грав у андерграундних гуртах Big Black, Rapeman і Shellac, а потім став популярним завдяки своїй інженерській роботі в записах альбомів, які визначили цілу еру в музиці. У 80х-90х роках, під час вибуху доби панку в Америці, Стів співпрацював із купою улюблених гуртів ваших улюблених гуртів, враховуючи Pixies, The Jesus Lizard, Fugazi і найбільш виняткових Nirvana у записі їхнього третього і фінального альбому In Utero.

Сесія в студії була швидко спланована.

«Я знав Френка, – каже Стів сьогодні. – Я знав про нього, та не був ознайомлений із самою музикою і його сольною кар’єрою та планами.»

Френк і його гурт, The Patience, спакували апаратуру в машину і поїхали до студії Стіва в Чикаго, де записали чотири пісні: I’m A Mess, BFF, No Fun Club, You Are My Sunshine (х) – ніби тизер до наступного альбому гурту, який звучить сиро та водночас миттєво захоплює. «Саме завдяки цій роботі в студії я впевнився у тому, – каже Френк, – як мають звучати ці пісні та наступний альбом.»

Kerrang! зібрали Стіва та Френка разом для того, аби поговорити про важливість панку, Nirvana, визначні музичні впливи та про найдивніше: огірки та каву.

СТВОРЕННЯ НОВОГО ЗВУКУ

Френк: «Мені було 10 чи 11, коли я почув Nirvana ‘In Utero’, The Breeders ‘Pod’, Pixies ‘Surfer Rosa’ і подумав: “Хто займається цим? Чому через ці альбоми мені здається, що ці барабани знаходяться в одній кімнаті зі мною? Чому я відчуваю бас у своїх грудях?” Це був Стів…»

Стів: «Ти перелічив кілька найвидатніших гуртів того часу. Думаю, мені дуже пощастило, що я розпочав свою діяльність саме тоді, коли музична сцена була настільки родючою, коли величезна кількість сильних та видатних гуртів писали свої кращі альбоми. Дуже багато андерграундної та експериментальної музики і року пішло саме від цього вибуху панку, потім кожен пішов шляхом певного відгалуження.»

Френк: «Чи нервував я під час зустрічі зі Стівом? Ще б пак! Він такий один на мільйон. Я думав, він виявиться таким «продюсером», але цього не сталося. Він одразу скаже вам, що це слово йому не подобається.»

Стів: «Мене кілька разів звинувачували в тому, що я поводжуся так, ніби я ходячий холодильник. Зазвичай під час сесій я тримаю язика за зубами, а не нав’язую свої погляди на те, як все має звучати і як гурт має взаємодіяти. Це тому що в мене у самого був досвід запису в студії зі своїми гуртами, коли я не хотів, щоб хтось інший вказував нам, що робити.

Бувало таке, коли я відчував, що гурт не може впоратися зі своєю задачею, але саме такий досвід запису альбому, саме переживання і подолання цього – важлива штука для них. Звісно, я міг би покликати сесійних музикантів і отримати симулякр їхньої музики, але тоді цей альбом насправді не відображав би тих людей, які його написали. Коли купуєш платівку, то не купуєш звучання – ти купуєш усе, що призвело цю людину до того, що вона створила таке звучання…»

Френк: «Stomachaches я записав наодинці, тому я не знав, чи хотів би записувати наступний альбом з кимось іншим і у справжній студії, а не у своєму підвалі. Тому я очманів, коли почув від Стіва такі слова: “Те, чим ти займаєшся, призвело до того, що ти зараз тут, і певно, ти робиш все правильно, і мені не треба казати тобі, що пісня гарна. Якщо тобі все здається правильним, тоді так і є.” Якби я не отримав цей досвід тоді або досвід з попередніх подій, який призвів до цього, то не знаю, чи вистачило б мені впевненості продовжувати сольну кар’єру.»

Стів: «Мені здається, що, якщо я добре впораюся з роботою і гурт буде радіти результатам, це буде набагато краще для усіх, ніж ‘Час історій від дядечка Стіва’ або моє постійне пусте схвалювання чиїхось дій.»

Френк: «Ми й гадки не мали, що на нас чекає. Ми тільки завершили тур зі Stomachaches, і в мене було кілька пісень, які здавалися мені непоганими. Я знав, що хотів записати BFF і No Fun Club зі Стівом. Він трохи прихворів тоді, коли ми приїхали. У той день в Чикаго було холодно, і я пам’ятаю, що як тільки ми приїхали, він вдягнув комбінезона і вже був готовий працювати.»

Стів: «Комбінезон і досі здається дивною штукою, але насправді він може стати у пригоді, коли ти повзаєш по підлозі, намагаючись підключити апаратуру і при цьому не зіпсувати свою одежу. Пам’ятаю, довелося викинути один комбінезон, коли ви записувалися, бо кишені порвалися.»

Френк: «[Сміється] Ти одразу його викинув, а я одразу пішов до смітника і витяг його. Після закінчення запису я слухав ці пісні на шляху додому, увесь цей час посміхаючись. Я чув ту кімнату, те звучання барабанів, про яке так довго мріяв… Я був дуже радий чути це.»

ВПЛИВИ ТА НАТХНЕННЯ

Стів: «Кожному, хто знайомий із записаною музикою, спадатимуть на думку певні альбоми – мовляв: “Саме таке звучання привернуло мою увагу до музики,” – і для мене це був перший альбом Modern Lovers, який складається просто із демо-версій пісень. Ті записи неймовірні. Те саме із The Stooges ‘Fun House’ – визначний альбом, ідеальний, неможливо було записати його краще; і це теж просто запис 8 пісень, які гурт зіграв у студії, як на концерті. До цього відносилися як до роботи… Альбоми записувалися за розкладом, як в офісі з 9 ранку до 5 вечора. З’являється хлопець і питає: “ОК, то який гурт я сьогодні записуватиму?” Вони просто відпрацювали це, а воно змінило моє життя.»

Френк: «Пам’ятаю, як заходив підвал у бабусі та там були барабани мого батька. Він там практикувався і іноді викладав теж. На вихідних я чистив його тарілки. Він грав у барах, де тоді ще дозволялося палити прямо у приміщенні, тому тарілки були вкриті жовтими плямами нікотину. І ніби винагородою за мою роботу завжди була можливість послухати старі платівки. Я слухав The Beatles, The Rolling Stones, до яких в мене просто не було доступу. Я дивився на обкладинку і думав: “О, я чув про цей гурт, послухаймо.” Отак я отримав повну освіту, поки займався роботою.»

Стів: «Ті альбоми Beatles записувалися буквально в такому ж режимі, як робота в офісі. Певним людям не дозволялося чіпати певне обладнання або ходити певними сходами. Це було настільки віддалено від звичного тепер психологічного стану в студії, наскільки можна уявити. Ідея була в праці, у прогресі; треба було впевнитися, що праця була доведена до кінця і всі були задоволені результатами. Ти не приходив туди, аби допомогти комусь пережити тяжке дитинство.»

Френк: «Які альбоми Стіва мали на мене вплив? Безсумнівно In Utero…»

Стів: «Я краще полишу кімнату, щоб ти зміг поговорити про це із інтерв’юером тет-а-тет!»

Френк: «Ха! Я купив його за власні гроші, бо моя мати не схвалювала пісню Rape Me і не розуміла, про що вона взагалі. Пам’ятаю, як слухав її в навушниках, бо не хотів, щоб це чули інші. Той альбом був нереальним для мене саме через те, як він звучав, і через простір, який я відчував у кімнаті. Він був наповнений такою емоцією та агресією, прекрасними надірваними звуками. Це змінило моє життя. Я думав: “Мені дійсно подобається цей гурт, і я дуже хочу дізнатися, хто записав цей альбом, бо я ще ніколи не чув такого звуку…”»

Стів: «В той час Nirvana переживали драму з лейблом, менеджерами і тому подібним – таке ставалося з кожним успішним гуртом того часу. А я тоді зовсім чимось іншим займався; працював із гуртом Killdozer над записом альбому, яким вони хотіли пишатися.»

СИЛА ПАНКУ В 2017

Стів: «Я краще дам Френкові сказати щось до того, як сам почну говорити, бо я зараз буду все обсирати.»

Френк: «[Сміється] Я думаю, нашим головним фокусом, метою та відповідальністю є те, що ми маємо нагадувати всім про людяність. Незважаючи на те, хто при владі, і скільки ненависті існує у світі, думаю, ми маємо нагадувати людям, що треба піклуватися один про одного. Показати їм, що ми не забули про людяність. Ми всі можемо зберегти це відчуття, і в цьому справа. [Сміється] Тепер, Стіве, можеш обсирати…»

Стів: «Я набагато старший за тебе, тому я мав спільний досвід з людьми, які якраз виходили на музичну сцену в один час зі мною. Панк став чимось таким, що змінило усіх, хто мав із цим справу, і дуже вплинуло на їхнє подальше життя. Панк як концепція і як суспільний рух сформував мій світогляд і, власне, моє життя: всі мої стосунки, прагнення і думки про свою поведінку; взаємна порядність в общині, впевненість у собі і повага до всіх різних людей на Землі.

Я виріс в Монтані, буквально жив в горах. Потім я навчався у коледжі в Чикаго, де раптово опинився посеред панк-рок сцени, оточений кльовими друзями, повіями, диваками і вперше побачив різноманіття людської діяльності. Я мав сприйняти це серйозно. Я не міг відсіяти це як щось чужорідне. Я мав прийняти всіх тих людей і всі ті речі, адже це стосувалося кожного з нас. Цей досвід сформував мене самого, панк зробив з мене гідну людину. Але панк як ідіома, панк як субкультура мало мене цікавить. Та здається, що кожні кілька років нове покоління дітей віднаходить у панку якісь ідеї для себе, і для тих дітей це може бути настільки ж важливо і суттєво, наскільки це було для мене, але зараз це настільки віддалено від мене, що я просто не можу пережити це так само, як вони.

Але, Френку, чи можу я запитати тебе про дещо? Твої твори іноді називають «ангстовою» музикою для підлітків. Чи не знаходиш ти, що більшість твоєї аудиторії – дорослі люди?»

Френк: «Цікаво, останнім часом це неймовірна суміш різних людей: у натовпі є мої однолітки або навіть старші за мене, а є і діти, які зазвичай зосереджуються у перших рядах, а дорослі тусують позаду, і таким чином вони вчать одне одного, як поводитися на концертах. Мені доводиться казати: "Гаразд, якщо ви відчуваєте, що сцена впивається вам у ноги, відступіть крок назад, поставте ногу на сцену для опори і станьте впевненіше." Доводиться проводити туторіал для перших рядів, це прикольно.

[Сміється] Агов, Стіве! Я завжди хотів спитати, чи можеш ти розповісти свій особливий рецепт кави?»

Стів: «Звісно! І до речі, Френку, цей рік видався дуже родючим – на нашому городі виросло дуже багато огірків, і вони дивовижні.»

Френк: «Чи хотів би я співпрацювати зі Стівом знову? Ще б пак! Він не такий, як усі.»

Стів: «Я дуже радий, що в нас була така можливість.»

ПАНК-РОК ПЛЕЙЛІСТ Стів і Френк радять один одному послухати деякі музичні гурти

Стів: «The Patois Counselors – класний гурт, вони грають такий синтезаторний панк, і я не чув такого ще ніде. Естетика синтезаторів остаточно вимерла з появою комп’ютерів у світі електронної музики, та зараз це проявляється у багатьох відгалуженнях рок-музики, і мені до біса це подобається.

Я дуже люблю гурт Dead Rider з Чикаго – це проект Тодда Ріттманна. Він залучив до цього самий цвіт електронної музики і організував свій гурт так, що вони створюють дійсно неземний звук, а таке нечасто зустрінеш сьогодні. Мені дуже подобається.

Щодо року, є один гурт з Атенс, штат Джорджія, який називається Motherfucker. Я був лише на одному концерті, та вони фантастичні. В них тільки один альбом, і вони мені подобаються, мені хочеться всіх підсадити на них.»

Френк: «Зараз я слухаю новий альбом The Homeless Gospel Choir. Це Дерек Занетті з Піттсбурга, ніби гурт з однією людиною у складі, але в альбомі грає повний гурт і це класно. Коли він грає наживо, то це тільки він і його гітара. Мені подобалися всі релізи Дерека, а цей останній перевершив попередній, який і так здавався мені відмінним. Цей альбом називається Normal.

Є ще гурт із Брукліна, який називається Wall. Думаю, вони випустили альбом два місяці тому і одразу ж розпалися. Тим не менш, я чув, що вони грали концерт нещодавно, тому я не впевнений. Мені описали цей гурт як жіночу версію Minor Threat, і �� думаю, це досить влучний опис.»

[gutsulkakcenia]

Як багато означає звичайний глобус

Перебирала якісь стандартні програми, котрі за п"ять років навіть не всі встигла переглянути. І натрапила на додаток "Світовий час", там такий велитенський глобус і показує годину в кожному куточку нашого світу. Це буває вкрай рідко, щоб я тицяла по стандартних програмах, окрім будильника чи калькулятора, але сьогодні вирішила зайти туди. Я почала крутити глобус, збільшувати, проглядати де зараз котра година. Так цікаво уявляти, як живе і чим котрась країна. Особливо Кенія чи Фінляндія, чи може Гренляндія(дослівно “зелена країна”). Країни, про які знаємо не так багато(ми - пересічні), або ж в країни куди важче потрапити чим в Європу. І я подумала про одну річ. Якщо кожній людині дати в руки глобус  і залишити її з ним, то скільки б амбіцій у їхніх серцях народилося за кілька хвилин. У мене є знайомі, котрі жодного разу не були за кордоном. Котрі відверто не розуміють "оцих роз"їздів", бо " ну а шо там цікавого". І я дивлюся на оцей віртуальний глобус і думаю "який гігантський цей світ!!" Це ж неймовірно, побувати у кожній країні! Відкрити кожен народ для себе! Пережити цей досвід. Прикро, що нереально побувати всюди і побачити все, не можна пожити в кожному місті Землі! Ви тільки уявіть собі, кожне місто Землі!!! Їх безкінечністььььь. Я думаю, як би кожен з цих людей взяв в руки глобус і просто виділив декілька хвилин, то у їхньому мозку стався б маленьких вибух. Мова не йде про фінанси, можливості чи все те, що тягарем висить на людині, котра планує побачити світ. Я говорю про амбіції. Чому в нас так мало амбіцій? Чому мої однокласники, з котрими ми мали стільки уроків географії не мають жодного бажання виїхати з-за межі України бодай на трошки, а навпаки скептично ставляться до мандрівок. Мовляв: "ти не патріот, як ти можеш їздити, а не жити в своїй країні". І я от думаю, ну кому я потрібна з тим глобус проти таких слів. Бо про патріотизм теж не йдеться. 

Сотні людей живуть своїм маленьким життям у своїх маленьких містах і думають, що це і є межа. А я собі думаю: "а як там, в тій Антарктиді". Це ж зовсім інший світ! Я не схиблена на подорожах, але досвід, якй ми отримуємо в ході мандрівки, він безцінний. Так сумно прожити життя і нічого не бачити, бодай щось, хоть трішечки, одним оком. Просто нехай це прапор іншої країни на красивій будівлі чи лісабонський трамвай, вколотися якимось гігантським кактусом чи може просто скуштувати щось такеее неймовірне. Це ж дрібниці, але ��они будують наше життя. Зовсім іншого тебе, зовсім інше твоє життя. Мене вбиває мислення окремих скептиків.

Я не прагну об"їздити світ, не прагну навколосвітніх мандрівок, але у кожної людини має бути можливість побувати в іншій країні. Це дуже великий "бацц"!:) Є стільки всього, що можна позичити в інших культурах, що і зробить наше життя простішим. Я про все це думаю, коли беру в руки звичайний глобус і перевіряю годину в кожному куточку земної кулі. Так погано знаю географію, але так інтуїтивно відчуваю скільки неймовірних місць нас оточує. Скільки крайніх точок, загадкових міст, скільки всяких див заховано від нас у цілому світі. Це ж тільки уявити всі ці океани, льодовики, джунглі та піски. Коли дивимося на горизонт, ми ж бачимо таку піщинку. Малесеньку частинку світу, а нам здається, що це так далеко і так багато. Зовсім-зовсім маленьку, а так багато сховків, кілометрів, так багато води і зелені всюди. Так багато різних культур, традицій, історій, звичаїв. Скільки всього криється за штампами на митниці, поштовими листівками, сувенірними ятками. Чому ми так мало відкриваємо себе світу? Навіть якщо говорити не про подорожі фізичні. Мені здається, багаж знань про культури та їхні традиції робить своє. Погодьмося, дуже легко за бажання проектувати чиюсь культуру на конкретні ситуації із власного життя. Це ж ніби, коли є проблема, але багато варіантів її вирішення з можливістю поєднати навіть кілька. Особисто мене це все вчить простоти. Я думаю, це чи не основна філософія інших країн. Простоти в своїй зовнішності та простоти внутрішньої, в стосунках, в спілкуванні, в поведінці, у знайомстві чи виборі. Ця ейфорія від простоти всюдисуща і така солодка! Я не вважаю подорожі надзвичайно простими в реалізації, бо коли поцікавитися числом українців, котрі не мають змоги виїхати, стає аж страшно. Це нормально, бо є обставини, сім"ї, умови. Але мені чужі думки пасивних людей. Банально, тому що інші країни та подорожі змінюють, вносять щось своє та відкривають очі на різноманітні речі. Виявляється, щось є за межами області чи навіть країни!!

Зовсім не про патріотизм мова, не про те, що десь добре, а десь погано, не про статуси чи гроші, не про вихваляння, не про зверхність. про амбіції. про те якими ми стаємо після подорожей. про те, як змінюється наш світогляд після іншої країни. як змінюємося ми. про те, що стільки всього незвіданого. а ми можемо так багато дізнатися. дещо заховане, щось відкрите, але світ такииииий великий! кожен знайде щось для себе, завжди і всюди. про досвід. про людей(таких як ти) але інших. про те, що стільки народів, яких ти не розумієш. а як багато таких, що розумієш. про те, що можна знайти спільну мову завжди і всюди. про те що наша земля це безмежна кількість маленьких світів. про те, що якщо ми хочемо, то можемо бути світлом. бути тут. бути там. зникати і з"являтися. про довіру. про розчарування. про квитки і як багато вони можуть змінити. про те, що одна і та сама фраза - це завжди різна фраза. про колір шкіри. про вибір. про різні-різні ситуації. про подорожі, які вчать життя. або жити. ні, вони вчать  і того, і того. про очікування і дорогу. але це завжди насолода. про те, що ми такі вільні. як птахи. самі собі обрізаємо крила. про історії. врешті, про імена, котрі ти навіть вимовити не можеш! про те, що гроші це не рівноцінно можливостям. про те, що кожен день це скарб. твій. мій. наш. виявляється, так легко ділитися скарбами. найпростіше це роблять незнайомці. про те, що треба посміхатися, йдучи по вулиці. бо це життя. одне. ти не знаєш конкретної дати. потрібно встигнути все. про цілі. про твою мету. про спільні плани. про самотність і що це не страшно. нічого не страшно, бо усі ми сестри і брати. про те, що тобі допоможуть всюди. про питну воду і її ціну. про твоє уявлення стосовно життя. ти думаєш, що знаєш багато. про кольорові банкноти. у кожної країни свої. про слова і їхню силу. 

я можу продовжувати вічно. але ніколи в твоєму напрямку, бо для кожного це своє. це в серці. хочу карту для згадки, який великий цей світ. хочу багато видрукуваних фото, як нагадування про досвід. і цілі, як постійний сигнал до моєї амбіційності.

[vesnaflora]

І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт, І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть. Хай буде все небачене побачено, Хай буде все пробачене пробачено, Хай буде вік прожито, як належить, На жаль, від нас нічого не залежить... А треба жити. Якось треба жити. Це зветься досвід, витримка і гарт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт. Отак як є. А може бути й гірше, А може бути зовсім, зовсім зле. А поки розум од біди не згірк ще, – Не будь рабом і смійся як Рабле! Тож веселімось, людоньки, на людях, Хай меле млин свою одвічну дерть. Застряло серце, мов осколок в грудях, Нічого, все це вилікує смерть.

Лина Костенко

[stamboga]

І все на світі треба пережити, бо кожен фініш — це по суті старт. Ліна Костенко.