#fiua interview

[frnkieroukraine]

– What would you like your legacy to be? – "He was never full of shit." [laughs] 

[frnkieroukraine]

Українські субтитри на інтерв'ю від Zach Sang Show (тривалість 1:12:05). Barriers, креативність, життя митців, карикатура, якою стали емо і поп-панк, погана та хороша увага, My Chem, "Це новий Сіетл!" і "Люди не забудуть, що ви діснеївський гурт, бро".

(думки)

[frnkieroukraine]

Повний переклад інтерв'ю для Upset (опубліковане 22/5/2019)

Автор статті: Алі Шатлер. Джерело: х (вартість: £2)

"Я не почуваюся тією самою людиною, якою був раніше," зізнається Френк Аїро. Спочатку був період рівномірного розвитку і прий��яття того, що він привертав до себе увагу, що супроводжувало реліз його дебютного сольного альбому Stomachaches. Альбом, записаний у підвалі для нікого, крім самого себе, згодом став чимось набагато більшим. Розділяючи ті страхи з аудиторією, що була настільки ж налякана, у турах по всьому світові, він поступово почав відчувати себе комфортно у ролі лідера.

Далі – пошук душі та криваві дослідження Parachutes, альбому про втрату, розпач і спасіння, альбому, запис якого був найважчим процесом за все життя Френка, але ті боротьба і зусилля створили величність.

Однак перед тим, як відбувся його реліз, Френк, його шурин і учасник його гурту Еван Нестор і їхній менеджер Пол Клеґґ потрапили в автомобільну аварію, яка ледве не вбила їх. Вони вижили, але після цього все змінилося назавжди.

"Цикл Parachutes був таким неповноцінним, – починає Френк. – Записати такий альбом, бути готовим нарешті випустити його, а потім різко зустрітися з чимось таким, що забирає в тебе все, – це розбило нам серце."

Коли гурт повернувся до турів близько чотирьох місяців потому, "я почувався зовсім іншою людиною. Коли переживаєш щось таке, що настільки наближує тебе до смерті, коли буквально зустрічаєшся з нею і раптом повертаєшся назад, твоя ДНК змінюється. Я відчуваю, ніби кожна клітина мого тіла зовсім змінилася. Тепер я інтерпретую речі інакше, думаю про речі інакше. Тепер все інакше на смак для мене. Я не та сама людина, якою був раніше."

The Patience зіграли свій останній концерт 30 грудня 2017. Після цього Френк не виходив на сцену протягом 15 місяців [ну якщо не враховувати ось цей один раз – FIUA]; це найдовший період, за який він не грав наживо, з того часу, коли йому було 13. Відхід від звичного йому способу життя в турах неймовірно лякав його, але йому були потрібні зміни.

І тепер він повернувся. Нова людина, новий гурт, новий альбом.

Barriers яскраво відображує захоплення новим початком. Пам'ятаючи про минуле, але не будучи прив'язаним до нього, цей ал��бом уособлює чесність, терміновість і дієвість. За час перерви він створив не тільки пісні, а і збудував новий гурт.

"Я намагався зрозуміти, що таке життя. Я намагався проводити час з дітьми, моєю дружиною та насолоджуватися теперішнім. Я мав вилікувати своє тіло та розум, і це зайняло певний час."

Він використав ті місяці поза центром уваги "просто аби повернутися до того, що робить усе вартим того," як він пояснює. Френк так довго жив без дорожніх валіз, а тепер: "Я не знаю, чи ця нова людина може цим займатися."

Коли дати туру почали наближатися, він почав турбуватися. "Я переживав дивний спектр емоцій і страхів. Чи я знаю, як не займатися цим? Чи здатний я вижити у реальному світі без цього? Чи зможу я зробити це знову після всього цього часу? Дивно змушувати себе зустрічатися з усіма цими страхами і залякувати себе до того, аби, як ти сподіваєшся, зробити щось чудове.

Ось чому Barriers відчувався настільки важливою виконаною справою для мене. Здавалося, ніби все знову як уперше. У моєму минулому житті це було тим, чим я займався. Але тепер, живучи у цьому новому тілі та дихаючи цим новим повітрям, чи я знаю, як робити це? І звісно ж є новий гурт. Усе було таким новим, дивним і недовідомим. Це був перший альбом, який я написав після аварії – а це було чимось, про що я мав поговорити, не маючи слів, аби описати це. Як мені навіть спробувати поговорити про свої почуття, якщо ніщо не здається достатнім для того, аби описати ці емоції? Є різноманітний спектр емоцій, з якими я зараз пораюся, які я досі не розумію до кінця, але Barriers допомагає мені зробити це."

"I know I don't have to explain myself to you, – співає він під час руйнівного обвалу пісні Six Feet Down Under, – but I might feel better if I try." ["Я знаю, що не маю пояснювати себе вам, але, можливо, мені стане краще, якщо я спробую."]

Тепер, повертаючись з "іншого боку", Френк рішуче допомагатиме іншим пройти через багно. Роками він ділився своїми власними тривогами з іншими та був рольовою моделл��, зразком для тих, хто мі�� знайти себе в цих зізнаннях. Та Barriers трохи інший; він написаний, аби створити контакт. Він призначений для того, аби розпочати рух. Frank Iero and the Future Violents чітко усвідомлюють що і як вони хочуть надихати.

Назва гурту створилася випадково. Стюард неправильно почув "Frank Iero and the Patience", коли гурт летів у Сідней, але Френк закохався у цю фразу та моментально записав її.

"Можливо, це могло би бути щось на кшталт назви для пісні, але з часом я все більше почав думати про це словосполучення і що воно означало. Я почав думати про обсяг/масштаб гурту, речі, через які ми пройшли, і те, що життя можна порівняти з шибковим склом чи тихим озером. Ти можеш просто дивитися на нього і пасивно жити чи можеш сягнути його, взяти камінь та кинути його в те озеро, активно брати участь."

Ти можеш спостерігати за тим, як речі змінюються, чи ти можеш змінювати речі.

"Це дуже навмисна, різка та жорстока дія, але я не думаю, що вона обов'язково негативна. Це спосіб активно "трощити" усе та залишити після себе слід."

Ідея альбому та назви гурту – інклюзивна. "The Future Violents [майбутні нападники] це не тільки п'ятеро членів гурту; це також слухачі – саме вони будуть активно брати участь, впливати на речі та лишати по собі слід."

"Я відчуваю, що все змінилося, – каже Френк про особисте перед тим, як перейти на глобальне; така сама гнучка зміна відбувається і в Barriers. – Я готовий до чогось нового. Мені потрібно це. Я думаю, що все, що ми робили у минулому, має бути стерто, і має з'явитися нова іскра. Сподіваюся, що я можу додати палива у цей вогонь, і якщо так буде, то в цьому і є весь сенс. Налякати один одного до біса, аби отримати змогу спробувати зробити щось таке, що ми ніколи не думали, що зробимо колись."

Втрачати нічого. Та на цьому альбомі Френк безстрашно видає багато самого себе. "Це прокляття креативної людини – намагатися зрозуміти, що ти показуєш, а що ховаєш, і коли ти вирішуєш відпустити усе це, що подумають люди? Чи вони зрозуміють це? Через це важко пройти, але ми робимо це кожного разу. Я завжди думав, що найбільший страх митців це дізнатися, що вони збожеволіли. Єдина річ, за яку ми усі так відчайдушно тримаємося, це здоровий глузд. Коли ти виходиш за межі, наскільки далеко слідуєш за своїми піснями та ідеями – іноді ти ходиш по лезу ножа. І буває важко зрозуміти, впав ти чи ні."

Френк завжди був голосом для багатьох людей, що його не мали, що не знаходили слів, аби описати свою внутрішню боротьбу. "Я би хотів сказати, що тобі це не потрібно, але я справді думаю, що таким є кінцевий результат… Фінальна стадія будь-якого витвору мистецтва. Раніше я думав, що усе закінчується на тому, коли сам митець завершує витвір. Що це і є кінець самого витвору. Та з роками я почав усвідомлювати, що реліз – це тільки перший крок. Останнім кроком є те, коли люди сприймають твій витвір і потім самі роблять щось через це; надихаються та створюють інше після цього.

Коли люди справді розуміють, про що ти говориш, це чудове відчуття. Коли ти граєш ті концерти та люди підспівують, коли це від серця: не просто тому, що вони прочитали текст на аркуші з упаковки платівки, а тому, що вони відчувають це. Коли ти відчуваєш, вони відчувають теж. Це все, чого ми завжди хотіли. Як люди, ми просто хочемо, аби нас розуміли.

Смішно, що я завжди думав, що пишу обнадійливі та майже святкові пісні, але люди казали мені, що це не так. Але мені так не здається. Коли я випускаю пісню чи альбом, люди запитують: "Чому це настільки маркітне і депресивне?" А я не думаю, що воно таке."

Загрозливий, колючий погляд пісні Police Police є політичним і танцює серед сірих барв. "Є речі, які ми всі можемо назвати поганими. Ідея полягає в тому, що ми всі маємо пам'ятати, що людяність – це ключ. Справа не в "правильному" і "неправильному", а в тому, що треба піклуватися один про одного. Справа не у правилах; справа в любові."

Наповнена навмисним напруженням і буденними жахами, ця пісня – переломний момент гурту. "No more silence while children scream, locked in cages built overseas," – лютує вона ["Ні секунди більше мовчання, коли діти кричать, заперті в клітках, що за морями збудовані," – це про дітей нелегальних іммігрантів у США, що були відділені від батьків та тепер знаходяться у таборах; одне слово – Трамп]. "Every time we condone another version of hate, we get farther from God," – продовжує вона, але віддає силу слухачеві, надію на яскраве майбутнє та наполегливість вжити заходів саме зараз ["Кожного разу, коли ми потураємо новій версії ненависті, ми віддаляємося від бога"]. "Я відчував, що мав написати таку пісню. Я не міг спостерігати за тим, що відбувалося навколо, і не сказати нічого про це," – пояснює Френк.

"The pursuit of happines is a fucking right [Пошук щастя це, блін, право людини], – звучить золоте переконання. – Це не просто слова на аркуші паперу. Я хочу вірити, що світло приходить з темряви. Адже якщо ні, то в чому сенс? Мені би хотілося вірити, що зараз ми справді переживаємо найтяжчі часи. Негатив зараз такий гучний, бо страх допомагає продавати газети та змушує людей натискати на посилання, але я дійсно думаю, що у кінці тунелю є світло і ми побачимо його, як тільки люди почнуть усвідомлювати. Тоді ми почнемо підтримувати одне одного, а не гнітити. Більшість людей – хороші та намагаються зробити все кращим. У мене є надія, справді; адже це все, що в тебе може бути."

Це початок з нуля. Після досягнення відчуття завершеності та чистоти з такими релізами, як "Nothing Above, Nothing Below" Death Spells і "Keep The Coffins Coming", "Barriers" починається з обіцянки пісні A New Day's Coming. "Це не перша пісня, яку я написав для цього проекту. Цю пісню я співав дітям, але тоді вона ще не була "зрілою". А коли ми почули її вже після того, як записали, через колонки, то я подумав: "Оу мен. Це те, що очищує. Після цього можна подати будь-що." Тому вона мала бути першою піснею, уособленням надії, нових починань і "тепер може статися будь-що". Та ця пісня не зі звичного репертуару Френка. Це вже можна знайти, прослухавши половину альбому та дійшовши до апокаліптичного галасу Moto-Pop, що гарчить на слухача з обіцянкою рядків "We create a new sound to kill the old sound. We open old wounds to flood the room." ["Ми створюємо нове звучання, аби вбити старе. Ми відкриваємо старі рани, аби затопити кімнату."]

Також в альбомі натрапляємо на "шепітливу пружність" Medicine Square Garden, дистортнуту будову Ode to Destruction і шум Basement Eyes [вбийте мене за такий переклад, а автора за таку поезію. "Elsewhere there's the whispered bounce of MSG, the fuzzy build of OtD, and the thrash of BE"], що благає "I just want something to believe in" ["Я просто хочу знайти щось, аби вірити в це"]. І у Френка є кілька таких речей.

"Більш за все це любов і моя сім'я. Мої діти щодня вселяють у мене надію. Та пісня про те, як ти проводиш час у своєму підвалі з друзями й ви разом створюєте щось. Вона про те, як ти тримаєшся за саме ті речі, через які почав займатися цим, той блиск в твоїх очах та іскра. Це не зовсім натхнення і це не бажання отримати славу чи вдачу. Це щось інше. Це щось набагато чистіше [непорочне]. Протягом життя ти бачиш, як це світло меркотить, а потім гасне в людях, з якими ти розпочинав, і ти сподіваєшся, що вони знайдуть шлях назад [до цього світла].

Це не обов'язково про перебування в гурті; це може бути про що завгодно в твоєму житті, що тебе переймає і надихає. Саме те полум'я робить нас нами. Знайти щось, у що можна вірити, – ось що важливо. Якби ви спитали мене: "У чому сенс усього? В чому сенс життя?" – я би відповів, що це точно пошук щастя. Знайти ту річ, ту мету, що змушує тебе встати та пройти через усе це. Те, що робить усе вартим того. Коли ти рухаєшся до тієї мети, коли займаєшся тим, що тобі подобається, час летить, і в тебе усмішка на обличчі, й ти почуваєшся добре через це. Це саме те піднесення, за яким можна вічно гнатися та ніколи не зупинятися," – він посміхається перед тим, як згадати свій час перерви від турів. "Я не думаю, що можу повністю відрізати креативний бік себе, ту частину, яка потребує турів, потребує грати музику; але я не думаю, що маю бути в максимальному режимі, як робив це раніше."

Після того, як Аїро почав "сольну кар'єру", кожний з його альбомів був різний на смак, мав різні назви гурту. Це завжди відчувалося чимось недовгочасним/моментальним, але The Future Violents відчувається так, ніби тут свідомо щось будується. Це новий початок, і здається, що далі буде тільки більше. "Це дивно; ви не перші, хто каже мені це. Проект тільки розпочався, але штука в тому, що той факт, що ви не перша людина, яка каже мені це, має означати щось. Це справді відчувається інакше. Мені подобається те, що я придумав правило, що гурт змінюватиметься кожного разу, що і учасники, і назва змінюватимуться, але правила створюються для того, аби їх порушувати. Я гадки не маю, що буде далі, але знаю, що маю хороше відчуття. Я знаю, що цей альбом пробуджує чудові відчуття. Це щось таке, чим я дуже пишаюся.

Коли я тільки-но почав писати цей альбом, я не міг осягнути цього. Я не міг уявити, як справді закінчу його. І тепер, коли я вже його записав, я не можу уявити своє життя без цього альбому. Не можу уявити, як я не написав ці пісні та вони не стали частиною мого життя. Це чудове відчуття. Чи це продовжуватиметься? Хто зна. Чи я запишу ще один альбом? Чорт його зна."

Важливо те, що є зараз. Інше може почекати. "Моя головна мета – надихати людей робити те, що, як вони думають, вони не можуть зробити. Випхнути це за межі їхньої зони ��омфорту. Бути наляканим." Френк переживав це багато разів; він знає, наскільки потужною штукою це є. "Це важливо – робити те, що лякає нас до біса. Я бував у таких ситуаціях. Багато. Мені було би легко сказати: "Та ні, не робитиму цього. У мене є великі плани, але я ніколи їх не виконаю." Те відчуття, коли ти не спроможний зробити щось, ця думка "не можу" – я хочу атакувати це. Досягти успіху в чомусь, що ти думав, ти не зможеш зробити, – ось воно. Саме такого ми потребуємо більше."

Руйнуючи ті бар'єри – саме так ми змінимо світ.

[frnkieroukraine]

Інтерв’ю та акустичний сет у студії Voice Of America, кінець червня 2019, Вашингтон. Еван, Френк, Такер і Кейлі акустично виконали три пісні в студії VOA: Basement Eyes (з піаніно), Miss Me (зі скрипкою), Young and Doomed (зі скрипкою). Такер за драм-машинкою.

У межах інтерв'ю поговорили про жанрову різноманітність численних релізів Аїро, про склад The Future Violents, про теперішні тури й минулі, про всяке. Френк сказав, що мріє зіграти шоу на Алясці й у Південній Африці.

Інтерв'ю було взяте ще у червні під час туру Східним Узбережжям США, коли FIATFV тільки починали грати особливі міні-сети для тих, хто купив VIP-квиток, перед концертами. Аїро каже: "Дуже круто мати можливість грати малий концерт і потім більший концерт в один і той же день."

[frnkieroukraine]

"Я не можу уявити, як записуватиму новий альбом... адже цей досвід настільки ж збагачує тебе, наскільки він спустошує тебе... Але як я не можу уявити, що робитиму це знову, так само я не можу уявити, що НЕ робитиму цього."

[..]

Про публікацію демо Joyriding у 2013: "Так сталося, що я давав інтерв'ю, певно, для Kerrang!, і щось надихнуло мене, і я записав цю пісню того ж вечора і вирішив: "Якщо я чекатиму надто довго, то буду наляканий і не захочу нікому це показувати, тож краще опублікую це зараз." Я так і зробив, опублікував в інтернеті. Та реакція на пісню, напевно, так надала мені впевненості, що я просто продовжив писати пісні та записувати їх, і в результаті це перетворилося на Stomachaches."

[..]

Про нову музику від Death Spells: “Не знаю. Насправді ми навіть обговорювали це, бо турили нещодавно [FIATFV і Джеймс Дьюїс]. Ми подумали, що в нас буде дуже багато вільного часу під час цього туру й ми встигнемо записати альбом Death Spells, але часу зовсім не було [сміється]. Тож цього не сталося. Але  Death Spells це один з тих проектів, де я просто гадки не маю, що буде.”

[frnkieroukraine]

Інтерв’ю від 28 червня, де Френк та інтерв’юер обговорюють інклюзивність на концертах і музичних сурдоперекладачів. Ф: "Пам'ятаю, вперше у нас був сурдоперекладач на концерті, коли ми грали в 930 Club у Вашингтоні із Thursday. Вона була на сцені збоку і переклала увесь сет. Я подумав: "Це так круто." Я й сам хотів би вміти це робити." 

Запитують, чи було таке раніше та чи планується у майбутньому, аби на концертах були створені умови для глухих фанів. Френк каже про важливість візуального елементу, як-от було з Death Spells, де відео-ряд доповнював музику; і додає, що хотів би спробувати мати сурдоперекладача на концертах, але це важко в плані організації: чи має це бути людина, яку береш із собою в тур, і тоді вона добре знає сет, або чи має це бути окремий перекладач у кожному клубі, адже перший варіант може обій��ися дорожче?

[frnkieroukraine]

Цікаве з інтерв’ю для Prelude Press (31/7/2019)

(Оригінал інтерв’ю та більше фотографій за посиланням: thepreludepress.com/interviews/2019/7/31/frank-iero-2019-barriers-interview)

“За останні три роки я усвідомив, наскільки важливим є мій час. І щастя. Раніше я був прихильником ідеї “жодних шкодувань”, та тепер думаю, що це не реалістична ідея. Я думаю, що вона насправді безглузда. Думаю, в тебе мають бути шкодування. Думаю, прожити життя без шкодувань значить і не прожити його зовсім. Я думаю, ти маєш отримувати рани та ранити інших людей, і почуватися винним через це. Ти маєш знати, які наслідки несуть за собою твої слова і дії, й саме так ти розвиватимешся як особистість.”

[..]

“Думаю, іноді, під час свого розвитку як митця, ти сам обмежуєш себе чи люди очікують від тебе цього. Думаю, на цьому альбомі, можливо, навіть більше, ніж на будь-якому з попередніх, я відчував, що правил не існує і що я міг спробувати зробити щось, що мені завжди хотілося зробити. Написати таку пісню як A New Day’s Coming чи Six Feet Down Under – це були такі стилі та такі почуття, які мені завжди подобалися і яких мені завжди хотілося спробувати досягти самому, але, може, я просто надто багато думав про це чи почувався ніби: “Ну, знаєте, люди думають, що я маю робити ось цю штуку. Можливо, я маю просто продовжувати робити те, що я знаю чи що я вже робив раніше.” Тож зруйнувати цей бар’єр теж було великим кроком і прийняти рішення: “Знаєте що? Я можу робити що захочу.” Й іноді навіть просто спробувати і потерпіти поразку в цьому все одно має позитивний ефект, розумієте? Але цього разу, я думаю, ми справді вийшли за межі та досягли успіху.”

[..]

– ... Ти знаєш, що робитимеш після [циклу Barriers]?

“Я не знаю. Справді. Іноді я думаю: трилогія; це непогано. На цьому можна було би зупинитися. Але хто зна, які ще можливості з’являться. Я не думав, що зможу написати ще один альбом після Parachutes, і аварія сталася три роки тому, і я подумав: “Може, я більше не зможу цим займатися; я тепер не знаю, як.” А потім усі ці музиканти, з якими я хотів співпрацювати більше двадцяти років, опинилися вільними і хотіли записати альбом, тож як я відмовлю такій можливості? Я не можу.

Отже, що, я думаю, буде далі? Певно, ще одна можливість, якій я не зможу відмовити [сміється]. Хто зна.”

[frnkieroukraine]

Хороше інтерв'ю від 29 травня. Багато балачок про те, як Френк починав грати в гуртах і як Хембоун і Джамія дуже вплинули на курс його життя, про нью-джерські музичні дива, про лейбли, про дітей, The Waffle Spot у Сан-Дієго, про Barriers... Аїро розповідає, як Хембоун сміливо забивав концерти для Pencey Prep: "Він просто заходив у якийсь клуб і казав: "Йоу, ми гратимемо в тому клубі, що за квартал звідси, але я думаю, що тут ми би зібрали набагато більше людей," – і це спрацьовувало! Крейзі."

[frnkieroukraine]

Інтерв’ю для подкасту Lead Singer Syndrome з Шейном Толдом (11/7/2019)

(Джерело: https://cms.megaphone.fm/channel/JJW4505537447?selected=LSS7274010680. Перекладено уривками.)

Про те, що навіть після розпаду гурту My Chemical Romance досі знаходять нову аудиторію: "Хіба це не божевілля? Я от ще думаю… Адже про деякі з моїх улюблених гуртів я дізнався так само. Я ж народився у 1981, тому, коли я дізнався про Misfits, їх уже давно не було. Те саме з Black Flag, Minor Threat. І це було типу: "Дідько! Тепер я нарешті знаю про існування цієї музики, але не можу піти на концерт цього гурту." Тому це здається божевіллям – самому бути таким гуртом для когось іншого. Ну, в юнацтві я д��знавався про нову музику від старших за мене дітей; у старшій школі я почав грати в гуртах з дітьми зі старших класів, а вони робили мені мікс-тейпи, касети з різною музикою, тож я дізнавався про все через старше покоління. Та все одно це відчувалося так, ніби я сам це знайшов, я відчував, що ніби володію цим, адже ніхто з моїх ровесників не слухав таку музику. Тож це круто. Але я не знаю, як саме це відбувається для всіх цих дітей… Тепер я граю соло-концерти, а аудиторія стає все молодшою; на концерти приходять діти у футболках My Chem, вони тільки-но дізналися про гурт – усе це дуже класно! Мені подобається це. Але я не знаю, як це відбувається. Я думаю, що так само, як і було в моєму випадку, і якщо це правда, то це чудово – що така традиція досі існує."

Френк розповідає, що після аварії у 2016 й інтенсивних турів у 2017 він узяв рік перерви, аби все переосмислити. Він так довго відкладав написання альбому через те, що не міг впоратися з тим, аби поговорити про цей досвід у піснях, нарешті описати це й ніби довести до логічного кінця – бо все, що він писав, не здавалося тим, що відповідало би рівню важливості цього досвіду. А коли він дізнався, що Такер Рул і Метт Армстронг – музиканти, з якими він хотів грати разом більше 20 років – нарешті були вільні, це підштовхнуло його до написання альбому. "Думка про те, що вони обидва були вільні й були готові записати альбом, а я не був готовий, хоча чекав на цю можливість 20 років, бо не міг впоратися зі своїми проблемами, – думка про це реально засмучувала мене. Я подумав: "Скільки ще речей ця клята аварія забере від мене, бо я їй дозволятиму?" Тож я почав писати пісні. І чим більше я писав, згодом я зміг впоратися і з темою аварії, і коли я довів це до кінця, то подумав: "Дідько. Все, від чого я цурався протягом усієї своєї кар'єри, тепер не здається настільки страшним." Тож ми почали писати пісні."

Також обговорюють той факт, що Barriers записаний зі Стівом Альбіні, наживо, на плівку. Френк каже, наскільки запис наживо це крута штука ("Ми граємо в кімнаті усі разом, в усіх мі��рофонах чутно звуки від інших теж. І я думаю, саме тому альбом і звучить таким чином. На альбомі ти чуєш, як ми надихаємо один одного прямо там. Ти не можеш підробити це.") і що, коли записуєшся на плівку, ти не можеш просто виправити якісь моменти: "Якщо почнеш шкрябати лезом по плівці, аби прибрати щось, то можеш випадково усе нафіг зіпсувати.*сміється* Тому краще все одразу правильно зіграти." На цій ноті інтерв'юер згадує цікавий факт про те, як Саймон і Гарфанкел записували свої вокальні гармонії, за які їх усі й знають: "Вони обидва співали в один мікрофон, бо коли вони записували свої партії на різні мікрофони, це просто не мало такий ефект, не працювало чомусь." У відповідь Аїро згадує старі студійні записи блюзових музикантів: "Гурт записується у кімнаті з одним мікрофоном, і коли настає черга одного з хлопців грати соло, то ніхто не підкручує йому звук вище, а він просто буквально стає ближче до мікрофона. Це так працювало. І є щось дуже особливе в цьому, щось дуже природне."

Також інтерв'юер запитує про те, чи Френк певним чином показував у альбомі те, що вплинуло на нього, й чи були в нього моменти, коли він думав: "Вау, не можу повірити, що ми змогли отаке записати" й "Не можу повірити, що це я." Аїро відповідає: "Так, звісно. Особливо коли записуєш пісню, яка зовсім виходить за межі твого звичайного репертуару. Як-от A New Day's Coming. Ця пісня – моя спроба записати соул-пісню з 1960-х. Любов до такої музики в мені виховав батько; Отіс Реддінг – один з моїх улюблених артистів усіх часів. Тож я подумав, що запишу таку пісню на кшталт чогось з репертуару Отіса Реддінга, і люди подумають, що це, ну, до біса дивно, та мені начхати. *сміється* Я просто зроблю це, подивлюся, чи зможу з цим впоратися. Думаю, ми змогли спробувати записати щось таке по-своєму, зробити свій варіант. І звісно є певні моменти, яких я хотів досягти… У пісні Mineral "Slower" є момент, коли все стихає, і це триває довше, ніж ти очікуєш, а потім різко звук повертається і просто ніби розбиває скло. Це найкращий момент, принаймні як на мене, який… який коли-небудь був. *регочуть* Це просто настільки гарна річ. І є такий момент в останній пісні в альбомі, 24k Lush, коли все сходить на шепіт, а потім різко повертається… Тож такі моменти і є цими маленькими "натхненнями", які ти використовуєш."

Інт.: "На останньому концерті My Chem, чи ти знав, що він буде останнім?" Френк: "Ні." Інт.: "Чи є дивне відчуття шкодування з цього приводу? Чи відчувається воно незакінченим?" Френк: "… Ні якось… Бо… Знаєш… Чи ти хочеш, аби тобі вистрелили в обличчя, чи в потилицю?" Інт: "…" Інт: *регоче* Інт: "Вау. Ти використовував це порівняння раніше?" Френк *сміючись*: "Ні." Інт: "Бо це моооощь. ��ені знадобилося кілька секунд, аби допетрити. Я якраз балакав з Раяном з Yellowcard і він розповідав, що після того, як вони відіграли останній концерт, в гримерці всі плакали. Мовляв, не можу повірити, що це закінчилось. І воно мало скінчитися… Так, ти маєш рацію… Вау, ну і ну." *сміється*

Ще вже в кінці інтерв'юер запитує про можливість реюніону MCR, Френк фиркає. Інт: "Ну, може, в тебе є ще якісь мощні фразочки, як ота…" Френк *сміється*: "Ну, тоді скажу… Чи ти хочеш, аби тобі вистрелили в голову один раз чи ДВІЧІ?" *регочуть*

¯\_(ツ)_/¯

[frnkieroukraine]

5 альбомів, що сформували Аїро як особистість

(Джерело: відео від Tidal Brasil)

"Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band", The Beatles, 1967 (слухати)

"Мій батько був барабанщиком, і на вихідних я ходив на його виступи. А вдень мені треба було чистити його барабанні тарілки. Тож у підвалі мого дядька я мив їх, і під час цього міг поставити будь-яку платівку, яку тільки забажав би, з його колекції альбомів. І однією з тих платівок, що постійно привертала до себе мою увагу, була Sgt. Pepper's, адже сама обкладинка, та і все пов'язане з цим альбомом якось інтригувало мене. Адже з цим альбомом був створений ще цілий інший чудовий світ. Це суперовий альбом від початку до кінця. Не знаю, чи ви чули його, він може бути досить незрозумілим [сміється]. Але це точно один з тих, які допомогли мені сформуватися як особистості… І, думаю, він допоміг мені усвідомити, що існує більш великий світ… Він допоміг мені почати більше цінувати оформлення альбомів і всі "внутрішні роботи", які пов'язані із записом платівок."

"In Utero", Nirvana, 1993 (слухати)

"Коли цей альбом вийшов, я, напевно, був у восьмому класі чи, може, це був початок дев'ятого. Тоді я вперше почув цей альбом і подумав: "О боже, я і раніше любив цей гурт, але тепер звуч��ння змінилося, і це змушує мене відчувати щось настільки неймовірне, що я навіть не знаю, як це описати словами." Ну і звісно Nirvana приголомшили увесь світ, уся увага була зосереджена на них, але те, що вони пішли до Стіва Альбіні [до речі, інженер на Keep The Coffins Coming, Barriers] та записали саме такий альбом, уже після настільки успішного "Nevermind", – це був сміливий ��рок. І я пам'ятаю, як слухав цей альбом і думав: "Чому цей альбом звучить саме так? Ким є той хлопець, що записав його?" Це було вперше, коли я почав думати про те, як альбоми записуються, і про інженерів, що формують звучання альбомів. І звідти я дізнався про Jawbreaker, що приводить нас до третього альбому…"

"24 Hour Revenge Therapy", Jawbreaker, 1994 (слухати)

"Це ще один альбом, записаний Стівом Альбіні. Думаю, відкриття Jawbreaker дуже допомогло мені зрозуміти важливість текстів пісень і те, яким справжнім поетом був Блейк [Шварценбах]. Це ніби сформувало мене у юнацтві, зародило бажання писати кращі тексти, розумніші тексти, вміти балансувати між саркастичністю та душевністю. Іноді у цьому процесі текст може стати досить маркітним, у мене є така тенденція [сміється]."

"Waiting", Thursday, 1999 (у цьому гурті грав барабанщик FIATFV Такер Рул) (слухати)

"Цей альбом вийшов на лейблі Eyeball Records, з яким я підписував контракт, коли був у Pencey Prep, а потім і з My Chemical Romance теж. Thursday були тим гуртом, які досягли успіху… серед нашої групи друзів, вони були такими ж дітьми, як і ми; вони написали ці пісні у своєму підвалі. Та раптом вони були на радіо та MTV, і усе почало відбуватися для них. Усі тоді усвідомили, що це не просто якимсь людям з далеких міст так щастить, а таке відбувається з людьми, з якими ми знайомі. Мовляв, нам краще взяти себе в руки та теж спробувати."

"Like the Exorcist, But More Breakdancing", Murder By Death, 2002 (у цьому гурті грав басист FIATFV Метт Армстронг) (слухати)

"Теж альбом на лейблі Eyeball. Ось як було: Thursday були таким гуртом, про який усі думали, мовляв, боже, це найкращий гурт на світі, краще бути не може, їхні концерти найкращі, ��а вони наші друзі. А потім з'явилися Murder By Death і всі ніби такі: "О, почекайте, вони навіть ще краще і вони просто виходять за межі звичайного." Це відкрило нам очі, ми зрозуміли, що можна було думати не тільки про гітару, бас і барабани, а набагато ширше. Думаю, це справді допомогло My Chem хотіти стати краще, практикуватися більше і ніби розширити своє звучання."

[frnkieroukraine]

Швидке “запитання-відповідь” і спогади з Warped Tour (via Rock Sound, 30/6/2019)

– Як вижити на фестивалі?

“Якраз нещодавно придбав собі нові вушні затички, і вони дуже подобаються мені. Я більше не граю концерти без них. Це дивно. Я дуже довгий час ненавидів вушні затички й усіляке таке. Останні,може, два роки не можу грати концерти без них. А ще я прикусив собі губу сьогодні, це жесть *показує*. Не прикусуйте свою губу на фестивалі.”

– Автором якої пісні з історії музики ти би хотів бути?

“Blitzkrieg Bop [The Ramones]. Це проста відповідь, але справді, коли чуєш цю пісню, то думаєш: “Як же хочеться, щоби я був її автором!” Вона надто хороша.”

– З якими гуртами з цьогорічного лайнапу Warped ти би хотів співпрацювати?

"Оу мен, не знаю. Мені здається, зараз усі надто багато колабів роблять. Але... так багато друзів грають сьогодні! *називає кілька гуртів назви яких неможливо розібрати* Думаю, Anti-Flag грають зараз. Я люблю Кріса, і Джастіна. Ще Quicksand сьогодні грають. Уолтер крутий, вони нереальні. Взагалі от з Quicksand було би прикольно співпрацювати. Не знаю.”

– Найкраща фестивальна історія?

“Не знаю, як люди роблять це... Ссуть у пляшки весь день і кидають їх в людей. *сміється* Це до дідька дивно! Не знаю, усі фестивальні штуки дивні. Думаю, фестивалі дуже схожі на Діснейленд: ти купляєш якийсь наряд і носиш його тільки в той день, бо він має сенс тільки в той час у тому місці. “О, звісно ж, я носитиму цей смішний капелюх з вухами у своєму повсякденному житті!” Ні, це так не робиться! “Звісно ж, я насру собі в руку й кину це на сцену!” Ні, ти не робиш цього в житті, але ти робиш це на фестивалях. Це супер дивно.”

Два найкращих спогади з Warped Tour: “Ми [My Chem] грали в Далласі тоді, може, на якомусь паркінгу. Ми грали якусь пісню, і раптом натовп почав заразом стрибати. І це так кльово – побачити, як натовп рухається так, як тобі завжди хотілося, аби він рухався. І я дивився на усіх цих людей і помітив одну голову серед інших: у нього було висвітлене волосся, він був у червоних сонцезахисних окулярах і тримав коктейль у руці, при цьому стрибаючи. Йому було так добре, він широко посміхався. І це був Метт Скіба [Alkaline Trio, blink-182]! Я подумав: “Вау, це чудово!” Отак ми і зустріли Метта Скібу.

Другий спогад пов’язаний з тим випадком, коли техніка відмовила і в нас лишилися тільки акустичний звук барабанів і спів натовпу, і це був чудовий досвід. Тоді можна було відчути, що нам нічого більше не потрібно – мовляв, є тільки ми і ви [фани]; це було круто.”

[frnkieroukraine]

Збірка латиноамериканських інтерв'ю (квітень 2019)

(Фото: instagram.com/p/BwxPwqJj0LY)

Ні з іспанської, ні з португальської перекладати ми не можемо, але гугл перекладач, можливо, з перекладом англійською порається краще, ніж українською, тому ми переклали з англійської, що була перекладена з іспанської/португальської! Має сенс? У будь-якому випадку, ось що нового і цікавого ми дізналися з кількох інтерв'ю, а якщо бажаєте прочитати їх повністю, то можете перейти за вказаними посиланнями і гугл перекладач допоможе вам. Коротше, якість і достовірність не гарантуємо, але це було якось так:

Rolling Stone Brazil, 27/04/2019, Бразилія

Про очікування від Barriers: "Думаю, саме в цьому і полягає уся краса цього проекту. Кожний альбом звучить по-різному. Ви можете чекати на неочікуване. Young and Doomed дуже підходила для того, аби дати людям перше враження від альбому. Завжди є хоча б одна чи дві пісні з альбому, які ніби як мапа показують напрямок того, куди ти рухаєшся. Я думаю, що через музику ми святкуємо наші недоліки. Ідея в тому, що, незважаючи на все, через що ми проходимо, деякі речі – наші успадковані особливості. (?) Ці відчуття тривоги та депресії, залежність – це те, що є в нас, навіть якщо умови нашого виховання були хорошими. Ці речі залишаються у тебе в голові. Ідея полягає в тому, аби усвідомити, що ці поразки насправді не є нашими поразками, що насправді це те, що робить кожного унікальним. Ніхто не є однаково "проблематичним". Саме тому я думаю, що я люди – такі інтригуючі та красиві, адже ніхто з нас не ідеальний. Кожний має в собі щось унікальне, що робить його індивідуальністю, і ми всі маємо пишатися цим."

Про "смерть жанру": "Це смішн��. Рок-н-рол зараз дуже доречний. На мою думку, те, що зараз відбувається, це тероризм з боку музичної індустрії, мовляв: "О ні, рок не так добре продається, як поп, тож не виходьте з мейнстриму, не робіть нічого іншого, нічого, що відрізняється, адже якщо це не спрацює, то нам кінець," – і це неправильне рішення. Рок-н-рол і має бути небезпечним, виходити за межі, а в нас є тільки багато мейнстримного року, який не є таким і не робить цього. Ми маємо дивитися вперед. Існує так багато нових гуртів, що руйнують кордони й роблять чудові речі; якщо ви любите рок, ви, певно, знаєте про це. Але доречність і продажі альбомів ніколи не значили нічого для мене. Я займаюся тільки тим, чим мені подобається займатися."

Publimetro, 22/04/2019, Чилі

Про постійну згадку про MCR: "У мене було більше гуртів, ніж я маю пальців на руках [сміється]. Я не знаю, як інакше цим займатися і як можна не згадувати MCR при цьому. Але мені це нормально. Адже це щось, чим я займався певний час і чим я пишаюся. Це допомогло мені стати тією людиною, якою я є сьогодні. Думаю, не існувало би усіх цих альбомів, які я випустив, якби я не грав у тому гурті." Про виконання пісень MCR наживо: "Насправді мене тільки одного разу попросили про це. Не думаю, що люди вважають, що я зіграю ті пісні. Думаю, ситуація була би інакшою, якби я був вокалістом у тому гурті. Але ті люди, які відвідують концерти, ніколи не очікують, що я зіграю ті пісні. А якщо є такі, що очікують, то вони не праві [сміється]." Також Френк спростовує минулорічні плітки про те, що MCR могли повернутися на сцену заради останнього (всеамериканського) Warped Tour, кажучи, що це ніколи не планувалося.

[Примітка: у цих інтерв'ю часто запитують про MCR і всюди пишуть "ex-MCR", бо Аїро був у країнах Південної Америки востаннє у 2008 році, разом з MCR (але не на всіх концертах, бо йому довелося залишити тур через сімейні обставини), і його пам'ятають там саме через це. Що взагалі-то норм, тому якщо у вас починає горіти, то це даремно.]

HumoNegro, 26/03/2019, Чилі

Про ідею назви Future Violents: "На мою думку, жити та брати участь у суспільному житті – це дія навмисна і насильна. Ти можеш бути пасивним спостерігачем життя і дивитися на ��ії інших, а можеш сам виконувати певні дії, аби змінювати речі. Активно проживати своє життя і робити щось, аби змінити світ, – це насилля. Ця ідея розповсюджується не тільки на учасників гурту, а ще й на слухачів – на всіх, хто готовий розпочати активне життя. У цьому наш меседж. […] Я хочу, аби люди, коли послухають [Barriers], були якимось чином вражені ним: чи він їм сподобається, чи вони його ненавидітимуть – як завгодно; я хочу пробудити в людях якісь відчуття стосовно цього. Я би хотів, аби слухач зрозумів, про що саме він дізнався, прослухавши цей альбом, що саме йому сподобалося і що не сподобалося, і зробив щось з цього приводу. Я хочу, аби люди мотивували мене змінювати речі на краще своєю музикою." Також згадують Parachutes, і Аїро підтверджує, що це був дуже важливий альбом для нього й він допоміг йому стати кращим музикантом, але зараз, з тими музикантами, з якими він співпрацює, вони підіймають це на більш високий рівень. "Мені пощастило, що з випуском кожного нового альбому я можу сказати, що це мій найкращий альбом". Також Френк дякує фанам за їхню терплячість і невпинну любов і підтримку, за привернення уваги місцевих промоутерів, які допомогли влаштувати концерти, і обіцяє, що концерти будуть варті такого тривалого часу очікування.

[frnkieroukraine]

Френк ділиться спогадами з концертів (Setlist.fm, квітень 2019)

Річі Хейвенс

"Я був на кількох концертах Річі. Вперше – зі своїм батьком. Ми з татом завжди сходилися на музиці та на фільмах жахів. Він сказав: "Я хочу взяти тебе з собою на концерт цього хлопця." Таким чином я одразу зрозумів, що це була людина, на яку я мав звернути увагу. Ві�� ніби "виплив" на сцену. Саме те, як він грав і скільки сенсу було у словах, які він співав, те, як саме він грав, було настільки ритмічно. Він ніби усім тілом грав цей ритм. І я думаю, що саме це зрезонувало зі мною… Ха! Каламбур.

Пам'ятаю, як тільки він закінчив концерт, він поклав свою гітару, сказав: "Дуже дякую всім," – тримаючи руки разом отак 🙏. Потім він одразу пішов у кінець зали, став там і тиснув руку кожному, хто прийшов, поки вони виходили. І я подумав: "Вау, це до дідька круто." Я зробив фото з ним, він дав мені медіатор, я подумав: "Оу мен, я теж хочу так робити."

The Bouncing Souls

"Одного разу я пішов на концерт Bouncing Souls і Weston у The Pipeline [клуб у Нью Джерсі]. У старшій школі я тільки-но починав цікавитися панк-роком і всяким таким. Мій друг сказав мені: "Ти маєш послухати місцеві гурти, що грають зараз," – і почав робити мені касети/мікс-тейпи. Bouncing Souls були з одного боку касети; він сказав мені: "Послухай цю касету і скажи, чи подоба��ться вони тобі, бо вони грають тут наступного тижня, і я тоді куплю квитки." Я пішов додому і вивчив цю касету; я був приголомшений тим, що це були люди родом звідти ж, звідки і я, і що вони пишуть музику для дітей, таких як я, і вони гратимуть концерт у клубі за кілька кварталів, і я зможу побачити їх – усе це просто не вкладалося в голові. Панк-рок рулить!"

Stone Temple Pilots, The Meat Puppets, Jawbox

"Цей концерт був моїм першим великим рок-концертом. Stone Temple Pilots турили разом із The Meat Puppets і Jawbox. Вони відкрили сет з пісні Vasoline і натовп оскаженів. І я пам'ятаю, що Jawbox грали першими тоді й одразу ж приголомшили мене. І навіть мій тато нагнувся до мене й сказав: "Цей гурт до дідька кльовий!" І я такий: "Я знаю! Цей гурт до дідька кльовий!" *сміється* Та тоді я теж чув Jawbox вперше, але я вдав, що був великим фаном, і сказав татові *хизуючись*: "Ага, ага, вони- Ти маєш почути альбом, він чудовий." *сміється*

Якщо тобі подобається гурт, ти маєш довіряти їм у тому, що вони можуть брати з собою у тур такі гурти, які ти, можливо, не чув раніше, але вони думають, що ти маєш почути їх чи що вони тобі сподобаються. Тож скористуйся своїм квитком на повну та виправдай його вартість – подивися концерт від початку до кінця з усіма гуртами в лайн-апі."

[frnkieroukraine]

Переклад інтерв’ю для uInterview (травень 2019)

(Перекладено уривками. Інтерв’ю у трьох відео)

Аїро про Barriers: "В альбомі є багато різних музичних жанрів і тем, яких я дуже довго намагався сягнути. Я часто порівнюю пісні з романами: ти можеш зустріти людину та подумати, що у вас вийшли би гарні стосунки, але ви розумієте, що зараз не час. Тож мені здалося, що зараз нарешті був правильний час для цього. [..]"

Аїро сподівається, що фани візьмуть для себе з альбому ось що: "Думаю, ми створюємо найкращі речі, коли лякаємо один одного до біса. У моєму житті та, певно, в житті багатьох інших людей, було багато таких моментів, коли я думав: 'О, чи не було би класно, якби я зробив ось це чи міг би зробити це? Але ні, я не можу.' Розумієте? Може, через те, що це надто страшно чи ти думаєш, що не впораєшся з цим. Думаю, люди можуть боятися поразки. Та як на мене, це одні з найкращих моментів – коли ти вразливий, коли ти пробуєш зробити щось, що не здавалося можливим. Тому я сподіваюся, що люди почують, як я сам роблю ці "стрибки віри", і що це надихне їх зробити те саме."

Про роботу зі Стівом Альбіні: "Він називає себе [не продюсером, а] звуковим інженером [сміється]. І він майстер своєї справи, він геній. Та він наполягає на тому, аби ти сам був продюсером. І це така роль, яку я не був впевнений, що хотів би виконувати. Та десь на половині процесу запису наш ��арабанщик Такер Рул сказав мені: 'Ти же знаєш, що ти – продюсер цього альбому?' А я такий [повільно, пошепки]: 'О ні.[сміється] Здається, так і є.' Та було легше працювати, коли хтось настільки професійний, як Стів, був за пультом. Коли я мав будь-які прохання чи пропозиції, ми могли одразу це реалізувати. Це дуже допомагало."

Про спадок My Chem та яскраві спогади: "Це диво – коли ти можеш створювати музику в підвалі зі своїми друзями, а потім люди чують її та вона їм подобається. Це вже дивовижно. А займатися цим на такому великому масштабі протягом 12+ років і так сильно вплинути на світ, що навіть після [закінчення проекту] з'являється нова аудиторія, – це просто щось неймовірне. Це подвійне диво [сміється]. А потрійне диво вже у тому, що ти маєш змогу робити те саме знову вже у новому проекті, турити, писати пісні, які подобаються людям по всьому світові. Це неймовірно." Далі Френк розповідає, що і в MCR, і в сольному проекті сталося багато таких речей, про які він мріяв, і що він дуже вдячний за це. Як він розповідає, наприклад, у юнацтві записуєш собі у блокнот: 'Чи не було би круто грати на одній сцені з Браяном Меєм?' – мовляв, так, але цього ніколи не станеться. Але це сталося. І так само з цим проектом: турити різними країнами, дихати тим самим повітрям, яким дихають ці люди, які навіть не знають англійської, але на пам'ять співають тексти пісень – і Френк згадує той яскравий момент, коли фани в Сан Паулу голосно співали BFF (х) – пісню, яку він написав разом зі своїми дітьми.

У третьому відео Френк розповідає про себе: як виріс у сім'ї музикантів і т.д. Під кінець забуває свій вік: "Мені 30 з чимось зараз... 36, 37 чи 38 – щось із цих трьох." Йому у жовтні буде 38. :)

Фото зі зйомки інтерв’ю від 8 травня 2019 (х)

[frnkieroukraine]

Трохи цікавого з інтерв’ю для Concert Pipeline (Сан Франциско, квітень 2019)

Джерело: https://player.fm/series/1232430/231459701. Інтерв'ю з Аїро триває з 26:08 до 56:34. Обговорюють багато всякого. З нового маємо ось що…

Після року перерви Френкові справді було важко повернутися на сцену, адже це вперше в його житті, коли він вирішив перепочити від турів на такий довгий період, як рік і кілька місяців. У нього були сумніви навіть у тому, чи зможе він знову цим займатися. Він нервував перед початком туру. Але Taking Back Sunday для нього як сім'я, як він уже пояснював і раніше, тому вони дуже допомогли у ��ьому процесі "повернення".

Про нових музикантів, залучених до проекту: "Партії Такера [Рула] справді запам'ятовуються, він справді може писати пісні за барабанами"; "Метт – справжній басист, а не як часто буває, коли гітарист грає на басу тільки тому, що хтось мав це робити, а місце гітариста в гурті вже було зайняте".

Про хімію між учасниками гурту: "Ти ніколи не знаєш, як ці люди реагуватимуть одне на одного, адже вони ніколи не грали в одному гурті разом. Незважаючи на те, що я знав, якими хорошим музикантом був Такер, і Метт, і Еван, і Кейлі – усі окремо в різних гуртах, але я гадки не мав, чи спрацюються вони разом. І побачити те, як вони реагували одне на одного, як грали ті пісні, які я показував їм, – було чудово, це надихало мене. І думаю, перебування у кімнаті разом із такими майстерними музикантами зробило мене кращим."

Як ми вже знаємо, дві пісні з альбому розпочалися з ідей від Евана Нестора і одна – з ідеї від Метта Армстронга – на попередніх альбомах такого не було. У цьому інтерв'ю Аїро повідомив, що остання пісня в альбомі, 24k Lush, була саме тою, яку розпочав Армстронг. "Цього разу це більше відчувалося як співпраця між членами гурту, і це було чудово. А також саме у процесі запису це вперше, коли в мене є повний гурт, який може записуватися наживо."

Інтерв'юер каже, що виглядає так, ніби Аїро подобається починати робити щось нове і складне без попередньої підготовки, й питає його про два випадки, які свідчать про це: коли він пішов з коледжу і коли розпочав сольну кар'єру. Френк пояснює: "Кинути коледж було важко. Я ніколи не хотів учитися там, справді. Я просто пішов учитися, бо пообіцяв батькові й дідусеві, що зроблю це, що "в мене є запасний план" [окрім музики]. Думаю, вони хотіли, аби я був першим з Аїро, хто мав би вищу освіту. І я такий: "Так, звісно, я зроблю це." Але я знав, що хотів тільки грати в гурті й усе. Дід і батько теж музиканти, вони розуміли, але також вони були знайомі з поганим боком цього і як ця індустрія може розбити серце – і вони не хотіли, аби це зі мною сталося: "Якщо ти можеш займатися будь-чим іншим, то будь ласка, вибери це." Тож я навчався у коледжі протягом трьох років, а потім в мене з'явилася мож��ивість поїхати в тур, слідувати за мрією, і я просто сказав: "Вибачте, я маю зробити це." Це розбило їм серце, і мені теж, розчарувати їх отак. Але я мав зробити це. І тепер, коли я вже старший і сам маю дітей, я розумію обидві сторони в цій ситуації [сміється]. І тепер я сам знаю, наскільки це лайно важке. Ти віддаєш усе, що в тебе є, для цього: свій час, свої гроші, свою любов, свій піт, сльози – і дуже рідко воно любить тебе у відповідь. Але ти займаєшся цим, бо в тебе немає вибору. Це єдина причина; бо це як дихання. Думаю, мій батько нарешті зрозумів, що я ніби "один із них", і просто сподівався, що бог допоможе мені [сміється]. Але тепер, думаю, він такий: "Фух, добре; тобі пощастило." [сміється]"

Про роль фронтмена: "Це ніколи насправді не було "рішенням" – розпочати сольну кар'єру. Я просто усвідомив, що тепер знаходжуся у такому положенні. Я завжди любив розпочинати гурти, я дуже рідко кажу "ні" цікавим можливостям, навіть якщо в мене немає часу на це, я просто погоджуюся, бо дуже хочу, тому намагаюся знайти час пізніше [сміється]. Я завжди грав у гуртах. Навіть під час My Chem були Leathermouth, бо я думав, що це був фантастичний гурт, і в них не було вокаліста, і я подумав, що спробую. А ще раніше я був вокалістом у Pencey Prep, бо ніхто інший не хотів виконувати цю роль. Мовляв, ми ж не розвалимо гурт через це, тож я буду співати, якщо так треба. І я ніколи не хотів виконувати роль фронтмена на концертах. Мені дуже подобалося бути збоку на сцені, грати на гітарі й усе; брати участь в написанні пісень і все таке, але не бути хлопцем, який каже: "Агов, як усі сьогодні почуваються?" Це не моя стихія. Але коли My Chem настав кінець, а у Death Spells теж розпочалася перерва, бо Джеймс [Дьюїс] мав турити з іншим гуртом, я просто почав писати пісні, бо це просто те, чим я займаюся. І не було ніког��, хто міг би співати в цьому випадку, тож мені довелося це робити! Я клянуся, я ніколи не мав наміру розпочинати сольну кар'єру. Я думав, що напишу ці пісні, запишу їх, сховаю десь і на цьому все. Але в результаті я показав їх кільком друзям, які цікавилися, чи я займався чимось новим, і вони зіграли ще комусь, а потім мені раптово запропонували реліз альбому. Я спитав у дружини, що робити, бо не знав, і вона сказала: "Ну, ти маєш спробувати, хіба ні? Якщо почнеш ненавидіти це, то зупинися." І… я не зупинявся з того часу, тож, думаю, мені це подобається [сміється]. Це дивно, справді, бо це одна з таких артистичних форм, про яку я не знав, що вона мені потрібна. Але тепер, уже спробувавши, я зрозумів, що люблю писати пісню з початку до кінця, бути тим, хто її подає. Я ні в якому разі не думаю, що я найкращий співак у світі, але я знаю точно, що те, про що я співаю, напряму пов'язано з ним, що в мене в серці… У цьому багато душі, багато емоції. Я знаю, що це щось унікальне. Іноді можеш почути свій голос на записі й це тебе не дуже приємно дивує, але він хоча би справжній. І це єдине, що я можу обіцяти: це ніколи не буде брехнею. Може, я не завжди потрапляю в ноти, але я точно ніколи не брешу."

Також обговорювали батьківство… "Ніщо не зрівняється з тим, коли ти пишеш пісню, а потім чуєш як на концерті люди співають її. І ніщо не зрівняється з тим, коли ти робиш щось і це змушує твоїх дітей посміхатися."

Цікава штука про татуювання: "Одна з моїх улюблених речей це робити татуювання перед концертом, а потім йти грати на сцену. Це дивно. Є щось у цьому, типу якось ендорфін приливає у кров, ти просто почуваєшся так, ніби здатний на що завгодно, ніби ти непереможний. Це справді дивно."

[frnkieroukraine]

Переклад інтерв'ю для The Noise + фото (Фінікс, Аризона, квітень 2019)

(Джерело: х)

– Поставлю, можливо, найлегше або найважче запитання серед усього, про що я тебе запитаю сьогодні: що було найкращою річчю, яку ти побачив тут у Музеї Музичних Інструментів (Фінікс, Аризона)?

ФА: "Уф. Телекастер Томмі Тедеско. Це було нереально. Я гадки не мав, що він є у цьому музеї. Я бачив документальні фільми про The Wrecking Crew, завдяки яким дізнаєшся, наскільки чудово вони всі вміли грати і на скількох піснях була саме та гітара, про що б ти навіть не здогадався. Тож побачити її просто перебуваючи тут було як "вааау".

– Є якісь нові інструменти, які б ти хотів використати на якомусь зі своїх альбомів?

ФА: "В цьому-то й справа: коли тобі випадає можливість потримати новий інструмент в руках, спробувати дізнатися, як він працює і який з нього можна отримати звук, – це чудово. Мені подобається іноді пробувати підходити до цього з боку, який мені невідомий, і думати: "Як би я думав про цей інструмент, якби ніколи не бачив, як хтось інший грає на ньому? Як би я міг отримати з нього звук, який я ніколи раніше не чув?" Це цікаво."

– Яким, на твою думку, був найбільш унікальний інструмент, який ти коли-небудь використовував у записі альбому?

ФА: "Ну, коли я ще грав у My Chem, то терменвокс був на одному альбомі, але це точно не один з таких, які можна помітити. Бо насправді це була просто така маленька прикраса. На цьому інструменті дивно грати. На новому альбомі Barriers є пісня за назвою Basement Eyes. Я хотів використати церковні дзвони, я хотів, аби приспів мав вайб від Філа Спектора, з перкусією і ніби таким відчуттям, яке отримуєш, коли слухаєш The Crystals, як-от пісню And Then He Kissed Me. Тож ми позичили таке собі піаніно, але воно ніби настільне, може, близько метра у висоту, десь на одну з половиною октави. Воно називається Vibrachime, і його продавали церквам, у яких не було багато грошей і які не мали орга́ну, і тоді вони могли грати різні штуки на цьому клавішному інструменті. І я маю на увазі, що це мало бути десь у 50-ті. У нього були заплутані кабелі, все виглядало так, ніби зараз загориться. І саме цей інструмент створює той гучний звук на тій пісні. Ось як ми цього досягли."

/Про альбом і запис в Electrical Audio: "Над цим було цікаво працювати, бо мені вдалося досягти звуку, який я хотів отримати. Зазвичай, багато часу в студії ти не маєш, особливо якщо ти не дуже популярний музикант чи на самофінансуванні й усе таке. […] Ми записали 17 пісень за 17 днів. Стів Альбіні був інженером. Він просто майстер своєї справи. І насправді він єдиний, з ким працюєш там, тобто в нього немає ніяких помічників, це тільки він у студії. Типу, іноді хтось принесе каву, а так нікого більше нема, ніхто не чіпає мікрофонів, нічого. Він усе сам влаштовує; він сидить за мікшерським столом. Він редагує плівку, звісно, це пряма дводюймова плівка. Ти маєш працювати із майстром своєї справи, аби зробити все, як треба, за таку кількість часу. І зміксували ми все теж у той же час." Така інтенсивна робота втомлює, пояснює Аїро: "Це важко. Ночуєте ви теж у студії там. Тож ви записуєтеся весь день, і після робочого часу теж працюєте над усіляким. Та ти проводиш там багато часу."/

– Деяких людей, яких ти залучив до запису альбому, ти знаєш вже досить довгий час. Такер Рул, наприклад. Як ти почуваєшся, отримавши можливість грати у гурті разом із ним?

ФА: "Ох, це просто мрія, що стала реальністю. І Метт Армстронг також. Я їх обох знаю десь з 2000-2001. Я спостерігав за тим, як вони грали у гуртах, які я поважаю і яких вважаю нереальними. Thursday були одним із гуртів, які неймовірно грали наживо, і вони досі є такими. Пам'ятаю, як я думав: "Вау, мені б дуже хотілося пограти разом з Такером." І мені випала можливість пограти з ним пізніше у 2000-х, коли наш барабанщик з My Chem Боб Браяр захворів і мав поїхати додому. Думаю, Такер грав з нами під час австралійського туру тоді, і це було дуже круто. Він фантастичний барабанщик, і грати з ним було чудово. Але я також пам'ятаю, що думав: "Хотілося б написати з ним кілька пісень." Адже він грав партії, які хтось інший написав. І це завжди дивно. Це майже як одягати костюм свого батька. Мовляв, ти виглядаєш добре у ньому, але він ніколи не ��иглядатиме так, ніби він твій.

Тож я подумав: "Хіба не було би круто написати пісні з цим хлопцем?" І ще Метт, який грав у гурті Murder By Death. Я навіть пам'ятаю ті часи, коли вони ще називалися Little Joe Gould.  Вони увійшли до сім'ї лейблу Eyeball Records через Такера і Thursday. Я пам'ятаю, як подумав: "Вау, а я-то думав, що Thursday були найкрутішими. Святе лайно, цей гурт неймовірний!" Та в той же час, інструментал був зовсім різний. Звісно, вони мали віолончеліста та клавішника, і взагалі те, яку вони музику писали, – думаю, усе це дало усім з нашого мікрокосму зрозуміти, що це все не про "у мене є ці чотири акорди, я напишу ось цю пісню", а про "ти маєш і можеш зробити набагато більше." Думаю, це відкрило нам очі, показало багато нових можливостей, і тоді ми почали ставитися до цього більш серйозно і намагатися покращити свої навички. Пам'ятаю, як думав: "Ох, як круто би було пограти у гурті з отим хлопцем? Цей хлопець вміє грати."

– Тож дивно думати про те, що зараз ти ніби їхній бос, адже це твій гурт?

ФА: "Дивно знаходитися у цьому положенні, адже насправді я ніколи не хотів цього. Я завжди грав у гуртах, розпочинав гурти і опинявся у цій позиції тільки через те, що був саме тим, хто це розпочав, і ніхто інший не збирався виконувати цю роботу [головного], тож я думав: "Гаразд. Ну, хтось же має це робити, тож, напевно, я зроблю це." Але я дуже люблю ідею спільноти, мовляв, ми усі в цьому разом, кожен має право голосу. Мені подобається той процес написання пісень, коли ви всі перекидуєтеся ідеями між собою."

– Тож у цьому проекті процес написання пісень був колаборативним, спільним?

ФА: "У цьому проекті багато пісень розпочиналися з того, що придумував я, і саме так було протягом усього сольного проекту. Але саме у випадку цього альбому, думаю, саме через те, що я співпрацював з настільки майстерними музикантами, дві пісні розпочалися з ідей, які показав мій шурин Еван Нестор. А ще дві пісні, одна з яких увійшла до альбому, розпочалися з ідей Метта. Це сталося на кшталт: "Агов, у мене є цей риф. Як думаєте, можемо його використати?" І тоді ми джемили над цією ідеєю і раптово воно ставало піснею."

– У тебе є улюблена пісня з альбому? Яка?

ФА: "Є [сміється]. Вона називається Medicine Square Garden. Це була одна з таких пісень, яку я написав, уявляв, як вона має звучати, але думав, що буде важко пояснити комусь те, якою саме ця пісня має бути. І це або спрацює, або ні. І це буде один з тих випадків, що якщо воно не спрацює, то я засмучуся, адже я думаю, що вона дуже хороша, але мені потрібно, аби люди-…. Я не думаю, що зміг би записати цю пісню з будь-ким іншим, окрім цього гурту. Це божевілля. Це справді одна з тих пісень, з якою я зробив "стрибок віри". І оскільки все з нею вийшло добре і вона досі одна з моїх улюблених, я зрозумів, що це був успішний альбом."

/Інтерв'юер запитує про те, як аварія у Сіднеї у 2016 вплинула на пісні, та Аїро пояснює це так само, як пояснив у інтерв'ю для Font Row Live, яке ми вже перекладали, кажучи, що коли тобі треба розказати про якусь дуже важливу проблему, іноді це настільки важливо, що важко знайти слова, і це призводить до письменницького блоку./

– Чи виникали такого типу труднощі раніше у твоїй кар'єрі?

ФА: "Цього разу це була гігантська перепона."

– Чи бувало щось схоже на це раніше?

ФА: "Незначні речі. Знаєте, є певний досвід з дитинства, який важко переварити, поки не дорослішаєш. Як розлучення моїх батьків і різні речі такого типу, коли намагаєшся просто зрозуміти таке. Родина, залежність і певні речі, через які я пройшов. Але ніщо не було схоже на це, бо я думаю, що це було-… Це дивно. Дитячі травми розвиваються з часом. Ну, ти починаєш бачити речі з різних боків, і в тебе був час… Деякі люди кажуть: "У тебе є ціле життя, аби написати перший альбом," – а потім ти маєш, типу, 6 місяців, аби написати другий. Але з цим альбомом це все одно відчувалося дуже по-свіжому. І аварія сталася зі мною вже у моєму дорослому житті. У час, коли я вже мав сім'ю. Я думав, що я зрозумів, що до чого. І миттєво [плескає] усе змінилося."

– Це трошки cтрусонуло тебе.

ФА: "Так, звісно. Я думаю, коли тобі 25, ти божеволієш. Коли тобі вже 30, ти такий: "Гаразд, мені нормально, що я не знаю усього." Близько 35 ти думаєш: "Що ж, я вже починаю збирати усе до купи." А потім тебе збиває автобус [сміється]. І ти такий: "Оу мен, я знов нічого не знаю."

– Наостанок спитаю тебе про назви гуртів – Cellabration, Patience, Future Violents – чи вони якось пов'язані між собою?

ФА: "Із Cellabration була справа в тому, що тоді я тільки починав як соло музикант і не відчував себе комфортно у цій ролі, тож я хотів ніби "взяти із собою" щось, що відчувалося галасливим і захоплюючим [celebration – свято], аби відволікти від мого зніяковілого "ой, тут тільки я; це дивно". І я написав це слово інакше, бо мені подобалася ідея пов'язати це з клітиною [cell], типу цеглинкою у будівлі життя, чимось, що розпочинається звідси, а потім розвивається, росте та змінюється. Тож ось як це ім'я з'явилося. У випадку з Patience, терпіння мені було потрібно, аби впоратися, пройти через цей етап, де щось мало бути, аби "відволікати від мене". Я дуже хотів "узяти з собою" щось, що зрівняло би мене з усім іншим і що було би цією чеснотою, яка допомогла би зупинитися на хвилинку та почати цінувати теперішнє. Я витрачав так багато часу, думаючи про те, що буде далі, що буде після туру, що буде після перерви від туру, а потім після наступного туру. Мовляв, ти живеш так швидко, що не цінуєш те, що насправді відбувається. І я не хочу такого.

А в цьому випадку із Future Violents я почав думати про життя так, ніби ти стоїш біля озера і можеш пасивно вбирати все це в себе і бачити, що плаває у воді, як вітер ��пливає на течію. І ми іноді так робимо, ми живемо опосередковано через інших людей та іноді, коли все так спокійно, це непогано. Але є ще "активний" спосіб жити, коли ти можеш взяти камінець, і кинути його в озеро, і побачити хвилі від нього, і справді вплинути на світ. І я думаю, що ця дія – насильна [violent], і вона приносить неспокій, але не обов'язково несе у собі негативну конотацію. Це про залишок свого сліду та змінення речей, про те, як бути достатньо усвідомленим, аби хотіти ніби принести неспокій у щось, але у позитивному сенсі, й побачити, як ті хвилі підуть далі та вплинуть на інших людей. Тож у цілому мені подобається думати про сам гурт і про тих, хто слухатиме цей альбом, як про "майбутніх нападників" [future violents] – тих, хто виходить у світ, і змінюють його, і, сподіваюся, слухають цей альбом, який ми записали, – альбом, який я використав для того, аби зруйнувати ці стіни та бар'єри, які сам установив, – і потім використають його, аби зруйнувати власні бар'єри, і вийдуть у світ і зроблять речі, які до біса їх лякають. Адже саме тоді ми робимо щось по-справжньому прекрасне – коли ми настільки налякані, що не зробимо нічого "правильно". І це найкраща частина цього."