#удар ногою

[lavinawhite]

Давно нічого не було. Тримайте такий текстик:)

Щось дивне, чому я не можу вигадати назву Як завжди, в принципі…

Холодно. Морозець, легкий та свіжий, пробирає до кісток. На тобі – тонка нічна сорочка, що ледь-ледь прикриває здатна відчуватись задубівши тілом. Старі поїдені дошки впираються в спину. Боляче. Тіло, твоє змучене холодом тіло, тремтить. Біль розтікається по судинах і зводить тебе з розуму. Темрява огортає цей клятий сарай в кінці старого, занедбаного саду.

– Минуло вже багато років, – шепочеш ти, обіймаючи себе за плечі, – а цю халупу все ще не знесли. Навіть і не думали. Бо точно б знесли до чорта, зрівняли з землею так само, як і невелику альтанку недалеко від будинку.

Але це тихе місце все ще ховається під ковдрою із засохлих гілок ожини та кущів малини, прикрашених рідкими всохлими листочками. І ти втискаєшся випираючими хребцями в порепані дошки. Крізь вікно холодний вітер заносить кілька пожовклих ��источків. Суха трава шепоче колискову, а вітер підспівує. Повіки важчають з кожною хвилиною, проведеною в цьому нещасному запиленому кутку сараю. Праворуч – важкий комод, що дихає старістю. З ліва ж розташувались потерті коробки. Час наповнив їх опалим листям та гілочками. І ти сидиш тут, вглядаючись в темряву, вслухаючись в кожен хруст гілки під ногою чи кожне зітхання, що долине з двору. Стомлені повіки все нижче та нижче, а забарикадований скаліченим часом столом вхід потроху перетворюється в кілька темних розпливчастих плям. Але ти не маєш права на сон.

– Не тут і не зараз! – молишся ти, потираючи занімілі пальці. Десь поряд запищала миша. Маленька сіра плямка пробігла зовсім близько і зникла в іншому кутку сараю. Тихе поскрипування старих дерев навколо, шепіт трав та посвистування вітру в стрісі усипляють твоє стомлене тіло.

Місяць вже високо над твоїм маленьким сховком. Він кидає тонке прозоре світло крізь дірки в стелі. Світло грає на пошарпаних дошках, на облізлих стінах. А ти потроху заспокоюєш своє серце, що кілька годин тому вистрибувало з грудей. Лише кілька годин тому. Ти просто не віриш. Не віриш, що тепер твоє життя залежить від того, чи стулиш ти стомлені очі хоч на мить, чи забудешся у сні на кілька хвилин. І ти сидиш, пощипуючи себе за плечі та мариш сном у м’якенькому ліжку власної квартирки десь на третьому поверсі в самісінькому центрі міста. Але за мить знову повертаєшся в холодну реальність, вкриту товстим шаром пилу та павутиння. Тут пахне мишами та старістю, а не чистотою та свіжістю. Тут зовсім поряд – небезпека. Холоднокровна, голодна та зовсім божевільна. Ця небезпека рискає по зарослому бур’янами городу і насвистує колискову. В її руках – тесак. В очах – божевілля. От ти і сидиш тут, переповнюючи своє сполохане серденько сподіваннями дожити до того чудового моменту, коли сонячні промені ніжно доторкнуться до твого обличчя та прошепочуть: тепер ти вільний та в безпеці. Хоча скоріше за все компанії поліцейських та хоч якомусь відчуттю безпеки радітимеш більше. Точно більше, аніж цим хоч і спокійним, але таким коротким хвилинам наодинці з собою. Важкий удар в двері змусив затремтіти всю будівлю. Твоє серце стислось, а кров знову охолола.

– Я знаю, де ти, паскуда мала! – долинає з-за дверей. Темний силует майорить крізь шпарини між потрісканих дошок. Холодно. Морозець, легкий та свіжий, пробирає до кісток. На тобі – тонка нічна сорочка, що ледь-ледь прикриває здатна відчуватись задубівши тілом. Старі поїдені дошки впираються в спину. Боляче. Тіло, твоє змучене холодом тіло, тремтить. Біль розтікається по судинах і зводить тебе з розуму. Темрява огортає цей клятий сарай в кінці старого, занедбаного саду.

– Минуло вже багато років, – шепочеш ти, обіймаючи себе за плечі, – а цю халупу все ще не знесли. Навіть і не думали. Бо точно б знесли до чорта, зрівняли з землею так само, як і невелику альтанку недалеко від будинку.

Звичайно, вона знає, що ти тут. Як завжди, ти ховаєшся в цьому будиночку, що стоїть в самісінькому кінці городу. Це єдине місце, де ти ховався в п’ять і в пя’тнадцять. Тож варто було розраховувати зустріти тебе тут і в двадцятьп’ять.

[nadehika]

22.09.2019

Я задовбалася...

В мене завжди такі позитивні початки постів🙃 Ні.

Реально.

Сил вже немає.

Як мені дожити ще тиждень до відпустки?

Те що я весь час получаю на роботі від начальства - факт. На наступний місяць з мене вже теж зняли премію за те в чому моєї прямої вини немає. Навіть сам начальник сказав що я не винна, а премію мені зняв через те, що я просто напросто не замітила що НЕ МОЮ ділянку погано помили🙄 Ага, не мою. Мій провтик лише в тому що я йшла останньою... З тих що погано прибралися після себе теж зняли, але, блін, я то тут при чому?🙄 Ось таке воно справедливе життя... Більше того, сьогодні мені начальник зранку скинув відео по вайбері де начебто я не додивилася і погано помили обладнання. І все. В мене вже немає ніякого бажання йти на роботу. Я хочу вже звільнитися. От просто взяв і зіпсував мені вихідні. І так, я в цей раз також не відчуваю вини, оскільки те що він скинув просто напросто не відмивається🙃 Але фіг кому що докажеш, тому я в понеділок знову получатиму ні за що... ОБОЖНЮЮ свою роботу блет.

Від цього всього я просто розридалася і тепер в мене немає ніякого настрою... Як же я не хочу йти на роботу... Мені так погано...

Я вже більше року пишу час від часу про те що хочу звільнитися. І до сих пір не зробила цього... Але мені здається, що скоро цей момент настане... Просто чисто теоретично до відпустки я ще може протримаюся 5 робочих днів, і може 2-5 тижнів після, але ж потім мене знову буде дуже гребти... Тим більше після всієї дурні яка почала відбуватися на роботі... От реально, я не звільнилася через декілька причин, але зараз вони всі просто зрушилися на мене, і я вже задихаюся від цього всього.

Перша причина і найвагоміша - А.. Я дійсно не звільнялася, так як надіялася що у нас можуть бути стосунки. Але коли він прийшов на роботу через 3 тижні прогулу, він навіть не привітався зі мною. Більше того, він жодного слова мені не сказав, за цей час. А ще почав вести себе так ніби ми незнайомі, і ніколи знайомими не були😳 Він не те що ігнорує, він навіть виду не подає що мене знає. І це дуже розбило мені серце. Так, я намагалася подолати свою симпатію до нього, і мені це майже вдалося... Але коли я його побачила після довгої його відсутності, я ніби всім єством (дивне порівняння😅), потягнулася до нього. Я привіталася дивлячись на нього з неймовірною радістю, а він просто пройшов мимо, і навіть поглядом не подав що ми знайомі. Таке враження що мені просто плюнули в обличчя. Насправді, це дуже боляче. І таке тривало весь минулий тиждень... Найгірше те, що це ще один велетенський удар по моїй самооцінці... Він просто викреслив мене з життя... Я не знаю як це пережити, але зараз це не єдина проблема.

Друга причина по якій я тут залишилася - заробітна плата. Так я отримую в місяць по 10-12 тисяч гривень. Мені, людині яка рік тому закінчила університет це довго здавалося нереально великими грошима (тим більше що мої батьки отримують нижчу зарплату). Але давайте глянемо правді у вічі - зараз в Україні це середня зарплата. Більше того я почала ловити себе на думці що це дуже мало 🤔 Так, мені по суті вистачає цих грошей, але коли я в магазині побачила нереально красиву сумку за 2500 грн, то зрозуміла що не можу собі її дозволити🤔 Хоча не так. Дозволити її я можу, але під кінець місяця я буду їсти мівінку, ну або не їстиму нічого🙃 Я вже мовчу про те що ті крихти грошей які я почала відкладати на ринопластику, всі підуть на мою поїздку в Берлін. І, насправді там крихти а не гроші... Та й для того щоб відкласти на ринопластику і нормально жити, мені потрібно відкладати гроші з такою зарплатою 2-3 роки. А це не той рівень життя який я хочу.

Третьою причиною того чому я ще досі тут працюю стала моя відповідальність. Я як відповідальна людина просто не можу взяти і кинути свого начальника який мене всьому вчив. Точніше не могла. Мені здавалося це кощунством. Ну, підвести людину яка вкладала у тебе свої сили. Але тепер дивлячись тверезо на ситуацію коли я ЗАВЖДИ виходжу у всьому винною, з мене ні за що знімають гроші, і кожного дня ��ене морально вбиває начальник, ідея про мою відданість здається безглуздою... Мені просто огидно тепер його бачити. Мені починає від нього нудити (в прямому сенсі цього слова), і я замітила що кожен робочий день я намагаюся не потрапляти йому на очі, щоб просто не получати черговий виговор. Так я відповідальна. І я серйозно відношуся до роботи. І я переживаю за все, і намагаюся по максимуму якісно все робити. Але нажаль цього ніхто не цінує. Я можу місяцями ідеально виконувати роботу і мені слова вдячності не скажуть, а якщо раз за декілька місяців трапляється якийсь трабл, то я получаю так ніби найбільший правопорушник на цьому підприємстві 🙄 Задовбало це все. Реально вже немає ніякого терпіння на цю всю безглуздість...

І ще одна причина через яку я хочу звільнитися - моє здоров'я. Я також, вже давно писала про те що відчуваю себе погано. Вчора я здала кров на аналіз на алергенів (вибрала 3: епідерміс морських свинок, і 2 кліщі хатнього пилу), бо найбільша підозра саме на це. Залишилося ще зачекати до середи щоб дізнатися результати. Але я була б не я, і походу в мене ще алергія на холод😳 На цей вид аналізи не здаються, тому єдиний варіант, під час відпустки навідатися до дерматолога та алерголога... Нє, ну якщо вірити гуглу, і Гугл картинками, то це насправді алергія на холод. В мене на руках потемніло (почервоніли участки шкіри, вони дуже лущаться, і шкіра сама тріскає, а тріщини ще й кровоточать). І це дуже боляче. Взагалі ці симптоми у мене з'явилися ще зимою і були присутні до червня. Потім літом все пройшло (так як було тепло), і ось коли почалися перші похолодання знову з'явилися... Найгірше в такі моменти що руки у мене дуже печуть. Таке враження що вони горять. І печія збільшується при контакті з водою, кремом і т.д. Тобто, навіть, помити руки мені боляче... І я боюся уявити як це все буде коли температура сягне менше 0 градусів...

А ще на минулому тижні я десь розтягнула зв'язку, і було боляче ходити. І от коли я відпрошувалася у свого начальника щоб у п'ятницю не прийти на роботу, а полежати дома 3 дні, він мене не відпустив🙄 І я так і проходила цілий день з болючою ногою. Щоб ви розуміли, мені було боляче при кожному кроці, а робота в мене така що я постійно на ногах... Після цього в мені щось ніби надірвалося... Мені стало бридко по відношен��ю до цієї людини... Особливо коли мене почали попрікати тим що я часто хворію, хоча за рік я пропустила всього один робочий день, точніше навіть половину, оскільки півдня я таки пропрацювала, а далі не змогла так як мені стало дуже погано... Ага, а мене попрікають у тому що я часто хворію...

І знову через усі мої переживання мені погано фізично...

Знаєте, я зараз в дуже поганому психологічному стані... Ці всі усвідомлення, розчарування в людях, вони ніби проходять по мені фізично. І мені боляче від цього всього.

Я вже надивилася декілька вакансій на роботу в Польщу. І незважаючи на те що зарплата там не набагато більша, я готова кинути все і поїхати туди. Тут реально мене вже ніщо не тримає... Тут я останнім часом отримую лише негатив... Я не хочу прожити своє життя в таких токсичних умовах...

Я просто хочу щоб мене любили...

А в житті чергова нещаслива осінь...

[not4yourmind]

Дивлячись на це, можна зрозуміти як деградує моя писанина з часом.

Я знав на що йду, але цікавість брала гору.  Мені конче необхідно було знати, на що спроможна уява і сліпа впевненість людей, тому  я почав обдумувати план. Все було досить легко. Принаймні на папері. За тиждень до того я замовив дорогий іграшковий пістолет. Він був важчий ніж звичайні забавки і тому дуже походив на реальний.   Я був на місці потенційного експерименту двічі. Обидва рази, там майже не було людей, тому можна припустити й про третій безлюдний раз.  Що ж сказати, готувався дуже ретельно. Купив диктофон, на який записав звук спуску затворного механізму якоїсь незрозумілої мені зброї. Все для максимального пафосу та подібності до холівудських фільмів. Потім сам, на швидку руку написав додаток до свого доволі старого телефону. Суть додатку була досить проста. Задати необхідний рівень паніки та тривоги. Тому таймер у вигляді старих цифрових годинників, який супроводжувався звуком нагло вирізаним з клієнту Counter Strike 1.6 абсолютно справлявся з цією ситуацією. Тепер лишалось діло за малим. Майстерністю і виконанням.  Let`s start the show. То був звичайний сірий день . Я б сказав осінній. Дерева неспішно похитувались в такт подихам вітру. Це було мені навіть на руку. В такі періоди, я , чомусь, відчував себе впевненішим. Було близько дванадцятої дня. Я підійшов до вже знайомої точки.  Цей день , я обирав не випадково. Мені вдалось проникнути в бази даних данного відділення і обрати той персонал, який мені був зручний.  Точніше ��міни , в які випадає цей персонал. Я впевнено але повільно зайшов у банк. На вході, як я й чекав , стояв охоронець. Чому саме він мені був потрібен тут сьогодні?  Спільний акаунт з дружиною в соціальних мережаx, що свідчить про легку участь «підкаблучника» . Такими легко маніпулювати.  Має доньку. Любить свою сім'ю, а значить дуже добрий і головне, не буде вмикати героя.   Я нагнувся зав'язати шнурівки непомітно оглядаючи місце.  2 бабусі сидять в черзі в кассу.,охоронець, один менеджер і ще студент, який напряму вже обслуговується. Його не потрібно, молода кров точно почне грати, і від нього не зрозуміло , чого очікувати.  Тому будемо чекати , доки він піде в надії, що більше ніхто не заявиться в банк.   Поки зав'язував, побачив шкарпетки охоронця, що тільки підтвердили мою теорію доброго підкаблучника. Це дало мотивації. Студент пішов. Я зайняв своє місце в черзі і чекаю, доки кассир впорається з бабусями. Мені потрібна була конкретно друга, за якою була моя черга. Перенесемось до самого екшону, тобі ж це цікаво, правда?  Ось той ключовий момент. Початок. Бабуся неспішно відходить від віконця каси, а я одразу ж даю свої документи  і швидко поясню умови послуги, яка мені потрібна , все ще спостерігаючи за нею . Даю телефон у віконце з сфотографованим платіжним рахунком, перед цим вмикнувши додаток, який за хвилину викличе  таймер поверх фотографії.  Ось бабуся  підходить до дверей, і я , як майбутнє покоління підхоплююсь, щоб притримати їй двері. Все просто. Мені було потрібно підійти ближче до охоронця. Після акту вихованості і безкінечних спасибі, я гордо направився назад до каси роблячи останній крок. Поставив усе, на своє припущення. І не прогадав…. Я «ненароком» розкидав свої файли по всьому банку. Прямо від охоронця і до себе. Момент ікс. Так чи ні?. Все таки я був правий. Таким легко маніпулювати і все пішло по сценарію. Він нагнувся і почав збирати мої папери. З внутрішньої кишень свого пальта я дістав свою іграшку, одним рухом натиснув на кнопку диктофону і приставив пістолет до опущеної голови охоронця. Він би зрозумів, що це підробка, того весь цей спектакль тільки заради цього його положення. Таймер вмикнувся дуже голосно. Менеджер почала панікувати. Я  повернувся до неї  і сказав, що робити, пригрозивши пострілом в голову охоронця.  Він не рипався, як я й казав, а гучний таймер тільки додавав напруженості ситуації. Касир віддає менеджеру гроші, який вона складає в сумку. Ще 50 секунд таймера. З максимальним спокоєм, я  нажав на диктофон ще раз і пригрозив їй поквапитись. 30 секунд , вона йде до мене. 20 пакет з грошима в мене. 10  глухий удар ногою в охоронця, щоб нейтралізувати його. 5 прощальні бульбашки з пістолета в лице менеджера. 0 я сідаю в щойно прибувшу міську маршрутку. Все. На людській довірі і уяві. Так просто. Але звичайно ж будуть наслідки. Саме тому , я зараз тут і пригощаю тебе цим дорогим віскі. Ах так, до речі. Через хвилин 10 тут будуть копи, тому через 7 тобі варто мене покинути. Можу прояснити тобі ще декілька деталей. Навіщо таймер? Бо вибухівка. А вибухівка це більш серйозно, ніж звичне пограбування... Касир шокована, бо цей таймер просто  в її руках зараз. А це зайвий час для мене. Я можу закластись , що врешті вона так  і не викликала нікого. Що?. Ну так , звичайно, я сказав. Зроблять все як треба, всі лишаться цілі. Це ж пафос, друже. Я просто не міг такого не сказати.  Я показав свій диктофон кнопкою до кассира і махнув головою на телефон з таймером. Вона все зрозуміла. Банк не тримав дурних людей, тільки наївних. Так …. Ти правий. Був ще один відвідувач, який зайшов після мене. Я не брав його в увагу.  Маленькі пухові вуса, згорблена хода і слабке тіло. Як я й уявляв, він просто забився в куток і не ворушився, в думках благаючи , щоб про нього забули.  Мені дуже з цим пощастило. Я міг стояти до нього спиною  і не боятись за зрив плану. Наввіть, якби на його місці була якась п'ятнадцятирічна школярка я б переймався більше.   Напевно, тому що був схожим на нього раніше і знав напевно, що хлопець буде робити в такій ситуації. Ну…пора.. Тобі час зникнути.. Я оплачу нашу бесіду і дякую тобі за неї. Просто запам'ятай , не довіряй всьому, що бачиш, але якщо бачиш знай , що мусиш робити, адже не завжди пістолет це іграшка.

[zhitomir]

З листопада без перемог: житомирське «Полісся» привезло з Прикарпаття нічию

Житомирський ФК "Полісся" востаннє вигравав в Першій лізі ще 15 листопада 2020 року. 3 очки житомирянам не вдалося взяти і в Івано-Франківську, де відбувся матч з місцевим ФК "Прикарпаття". Як пише SportArena, з перших хвилин бойовиті господарі почали тиснути на редути "Полісся". Вже на третій хвилині справжнє випробування на міцність пережив воротар житомирян, колись - перспективний воротар дубля Динамо Маханьков. Він не з першої спроби впорався з ударом Геника з лінії штрафного, зате встиг ногою вибити м'яч, який добивали інші хазяйські гравці. Можна сміливо сказати, що страж ворі�� гостей зняв м'яч з ноги у форварда Барчука. На 20 хвилині щільно пробив Борисевич - знову Маханьков не став фіксувати м'яч після сильного удару. Пізніше універсал господарів дуже добре перевірив житомирського воротаря і зі штрафного. А що ж "Полісся"? Більшість стандартів - мимо каси. З гри можна згадати, як Даудов дотепно підключив на куті воротарського Галенка, але форварду незручно було бити робочої ногою, він вирішив прострілити - і відправив м'яч туди, куди навіть не біг ніхто з одноклубників. Ще раз крутив метрів з 20-ти по діагоналі досвідчений Грицук - але не докрутилв у дальній кут. Те, що "Прикарпаття" постарається обов'язково використати кінцівку першого тайму, було очевидно. І ось на 36 хвилині Семотюк відпрацював м'яч для Барчука і той ударом в дальній кут забив - рефері взяття воріт не зарахував. Мабуть, через офсайд у Волошиновича, який набігав назустріч м'ячу. Що не вийшло в цьому моменті - вийшло вже через кілька хвилин. Спрацювала знову ця ж зв'язка. В ході швидкої атаки через лівий фланг на вістрі опинився Барчук, але його удар прийшовся в суперників. Зате першим на підборі був Волошинович, який і пробив в дальній кут - 1:0.  

Другий тайм "Прикарпаття" розпочало з дуже перспективного штрафного - Маханьков потягнув точний удар Барчука. А ось "Полісся" не завжди встигало за переміщеннями суперників. Коли Гавриленко пристойно "зустрів", здається, Семотюка, рефері Когут видалив його з поля. Відразу згадався матч першого кола між суперниками на столичному стадіоні імені Баннікова - коли починало 22 гравця, а закінчувало 19... Здавалося, вести в рахунку в більшості - це велика заявка на перемогу. Але слизький рахунок "Прикарпаття" не змогло ні закріпити, ні утримати. Після передачі Галенкова з правого флангу бив Терехов. Його удар голкіпер потягнув, однак на добивання встигав Островський і з близької відстані зрівняв цифри на табло - 1:1. Цей епізод дещо засмутив гру, як її розуміла кожна з команд: госты в меншості і не сподівалися на переможний штурм, у господарів просто не вистачало в запасі гравців калібру Волошиновича, Барчука, Семотюка - щоб переломити хід поєдинку. А коли в кінці ще й видалили Борисевича, це була крапка. Після 17 зіграних матчів "Полісся" займає 10-й рядок турнірної таблиці. Наступний суперник житомирян - "Металіст 1925". Матч відбудеться 5 квітня в Житомирі. 

  Прикарпаття (Івано-Франківск) — Полісся (Житомир) – 1:1

Голи: Волошинович, 45 – Островський, 76 Прикарпаття: Новак, Кузьмін, Мелінішин, Француз, Геник, Курко, Борисевич, Кохман, Семотюк, Волошинович, Барчук. Запасні: Пицан, Пархуць, Дитко, Воробчак, Сондей, ��арасюк, Хома, Ульянов, Сикач, Пастух, Цюцюра, Андрейчук. Головний тренер: Руслан Мостовой. Полісся: Маханьков, Понєдєльнік, Терехов, Швець, Прокопчук, Шевченко, Гавриленко, Галенков, Грицук, Даудов, Галенко. Запасні: Яшков, Акубардія, Островський, Притиковський, Ковальов, Андрущенко, Коваль, Глагола, Жук. Головний тренер: Сергій Шищенко. Видалення: Борисевич, 90+3 – Гавриленко, 65 from Журнал Житомира http://zhzh.com.ua/news/2021-04-01-9669 Читай Новости Житомира на zhzh.info

[semenmonk-blog]

Розвернулася і махнула ногою. Як думаєте, наскільки ефективні удари ногами з розвороту? Не плутати з ефектністю😉 #спас #спасрівне #удар #ударногою #тренування #тренуваннярівне #бойовімистецтва #козаки #рівне #martialarts #kick #ukraine #cossack https://www.instagram.com/p/BrSHigfjVoN/?utm_source=ig_tumblr_share&igshid=1qv1o0igdkx9s

[mhhposts]

Таксист, що побив пасижира за відмову оплатити послуги, проведе за гратами 5 років

New Post has been published on https://www.agtl.com.ua/legal/taksist-sho-pobiv-pasijira-za-vidmovy-oplatiti-poslygi-provede-za-gratami-5-rokiv.html

Таксист, що побив пасижира за відмову оплатити послуги, проведе за гратами 5 років

18.09.2018 Корабельний районний суд м. Миколаєва завершив розгляд кримінального провадження відносно гр. К. Останній визнаний винуватим у вчиненні кримінальнихправопорушень, передбачених ч. 1 ст. 121, ч. 3 ст. 355 КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження та примушування до виконання цивільно-правових зобов'язань, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я), за наступних обставин:

01.01.2017 р. працюючи водієм таксі та відповідно здійснюючи послуги з перевезення, приїхав до магазину “24 години” по вул. Декабристів, 16 в м. Миколаєві, де очікував пасажирів.

В цей час, до нього підійшов потерпілий гр. А., який знаходився в стані алкогольного сп'яніння, та звернувся з проханням перевезти його в мікрорайон Кульбакіно. Обвинувачений погодився та повідомив, що така послуга за перевезення у святковий день складатиме 200 грн., на що останній погодився. Приїхавши до пунк��у призначення, потерпілий повідомив, що в нього немає грошей оплатити за отриману послугу та запропонував в якості запоруки передати останньому в тимчасове користування мобільний телефон “Fly Q6”, однак не зміг знайти названий телефон у кишенях свого одягу.

На такі дії потерпілого, обвинувачений гр. К. із застосуванням фізичної сили витяг останнього із салону автомобіля та з метою примушення його до виконання зобов'язань по сплаті за послуги з перевезення, навмисно наніс потерпілому один удар рукою в область голови, від якого останній нахилився вперед, та відразу навмисно наніс ще один удар ногою в нижню частину живота, чим спричинив потерпілому тілесні ушкодження у вигляді тупої травми живота та внутрішньочеревного розриву січового міхура, спричинивши тим самим тяжкі наслідки.

Крім того, з метою отримання від потерпілого оплати за послуги перевезення, обвинувачений гр. К. знайшов в куртці останнього належний потерпілому мобільний телефон “Fly Q6” і забрав собі, повідомивши, що поверне його після сплати боргу за послуги перевезення та покинув місце вчинення кримінального правопорушення.

Визнавши громадянина К. винуватим у вчиненні зазначених кримінальних правопорушень, суд призначив йому покарання за ч. 1 ст. 121 КК України у виді позбавлення волі строком на 5 років та за ч. 3 ст. 355 КК України у виді позбавлення волі строком на 4 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначив гр. К. покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.

Крім того, суд стягнув з обвинуваченого на користь держави в особі Миколаївської лікарні швидкої медичної допомоги витрати на стаціонарне лікування потерпілого в сумі 4 635,31 грн., а також на користь потерпілого гр. А. матеріальну та моральну шкоду на загальну суму 18 178,94 грн.

Источник: protokol.com.ua

Остались вопросы? Обращайтесь! ЗАКАЗАТЬ УСЛУГУ

[soundstudiesblogrus]

Лотреамон «Песни Мальдорора»

Мне рассказывали, что я родился на свет глухим. В плену у глухоты прошли мои первые годы, так  что  я  не  слыхал  человеческой речи. Правда, говорить меня научили, хотя и с  большим  трудом;  но  чтобы  понять собеседника, я должен был прочитать то, что он  напишет  мне  на  бумаге,  и только тогда мог ответить. Так было, пока не настал злосчастный день. К тому времени я уже достиг отроческого возраста, был чист, хорош собою и  восхищал всех умом и добросердечием. Ясное лицо мое отражало свет непорочной  души  и приводило в смущение тех, у кого запятнана совесть. С благоговением  взирали на меня люди, ибо моими глазами на них глядел ангел. Однако же я  знал,  что не всегда мое чело, что так  любили  с  материнской  нежностью  лобзать  все��женщины, будет увито цветами юности -  они  завянут  вместе  с  быстротечною весною жизни. Порою даже мне приходило на ум, что  этот  мир  и  этот  купол неба, усеянный дразняще  недоступными  звездами,  быть  может,  не  столь  и совершенны, как мне мнилось. И вот настал злосчастный день.  Однажды,  устав карабкаться по кручам и плутать, утратив правый путь*  в  темных  лабиринтах жизни, я поднял истомленные, с кругами синевы, глаза на вечный  небосвод,  - я, юнец, дерзнул проникнуть в тайны вселенной. Но взор мой встретил пустоту. Объятый ужасом и дрожью, я заглядывал все глубже, глубже и наконец увидел... Увидел весь покрытый золотом трон из человеческого кала, а на нем с ухмылкою самодовольного  кретина  и  облаченный  в  саван  из  замаранных  больничных простынь восседал тот, кто величает себя Творцом! Сжимая в руке гниющий труп без рук и ног, он подносил его поочередно к глазам, и к носу,  и  ко  рту  - да-да, ко рту, к своей разинутой пасти, так что не оставалось сомнений,  что сделал он с сим омерзительным трофеем. Ноги  его  утопали  в  огромной  луже кипящей крови, и порой из нее высовывались,  как  глисты  из  вонючей  жижи, несколько голов, - высовывались боязливо и в тот же  миг  скрывались  вновь,  дабы  спастись  от  наказанья. Ослушнику  грозил  удар  карающей  пяты   по переносице, но люди - не  рыбы,  как  обойтись  им  без  глотка  воздуха!  А впрочем, если не рыбье, то лягушечье существованье  влачили  они,  плавая  в этом чудовищном болоте. Когда же рука Творца  пустела,  он  шарил  ногою  и, зацепив за шею острыми, как клещи, когтями следующую жертву, выуживал ее  из красного месива - чем не отменный соус! Всех, всех ждала одна участь: первым делом Творец откусывал  каждому  голову,  затем  отгрызал  руки  и  ноги,  а напоследок сжирал туловище, - собирал без остатка с костями вместе. Покон��ив с одним, брался за д��угого, и так всю вечность; час за часом.  Лишь  изредка он отрывался, чтобы возгласить: "Раз я вас сотворил, то волен делать с вами, что хочу. Вы невиновны предо мной, я знаю, но никакой вины не надо; я потому вас истязаю, что ваши муки - мне отрада".  И  жуткий  пир  возобновлялся,  и череп вновь трещал под челюстями, и комья мозга застревали  в  бороде.  Что, читатель, верно у тебя самого потекли слюнки? Верно, и ты не прочь  отведать свеженького, аппетитного мозга, только что извлеченного  из  головы  славной "рыбки"? Ужас сковал меня пред этим виденьем, я не мог вымолвить  ни  слова, не мог пошевельнуться. Трижды готов был  рухнуть,  как  мертвец,  но  трижды удерживался на ногах. Меня бил озноб, внутри все кипело и  клокотало,  будто лава в жерле вулкана. Я задыхался, словно стальной обруч стиснул мне  грудь; когда же, вне себя от страха и удушья, я стал хватать  ртом  воздух,  то  из моих разверстых уст исторгся крик... пронзительно-надрывный крик, такой, что я его услышал! Тугие жгуты, стягивавшие слух, ослабли, барабанная  перепонка затрещала под напором того воздушного потока, что,  хлынув  из  моей  груди, разлился далеко окрест. Стена врожденной глухоты рухнула разом. Я слышал!  Я обрел недостававшее пятое чувство. Но, увы, оно не принесло мне радости! Ибо если с тех пор я начал различать человеческий голос, то каждый раз при  этих звуках меня пронзала боль с  такою  же  страшною  силой,  как  тогда,  когда оцепенев, взирал я на муки невинных жертв. Стоило кому-нибудь заговорить  со мною, как все, что открылось мне в потаенной глубине  небес,  вновь  оживало пред глазами и речь сородича была лишь отзвуком того неистового  крика,  что потряс все мое существо. Я не мог  отвечать,  передо  мной  вновь  всплывало жуткое кровавое болото, и волосы вставали дыбом  от  стонов,  подобных  реву дикого слона, с которого живьем сдирают кожу. А когда с годами я лучше узнал Человека, то к чувству  жалости  прибавилась  бешеная  ярость,  -  разве  не достойно ее жестокое чудовище, способное лишь изрыгать хулу да изощряться  в злодеян��ях. И к тому же беззастенчиво лгать, что  зло  среди  людей  большая редкость! Но все это в прошлом, и я уже давно зарекся вступать  в  беседу  с человеком. А каждый, кто приблизится ко мне, пусть онемеет, пусть  ссохнутся его голосовые связки, чтобы  не  смел  прельщать  меня  красивыми  речами  и изливать предо  мною  душу  в  словах,  подобных  соловьиному  пению.  Пусть смиренно сложит руки на груди, опустит очи долу и молчит, да,  пусть  хранит священное молчание. Довольно я н��страдался, когда меня днем и ночью,  словно свора псов, терзали кошмары и воскресало открывшее мне тайну бытия  виденье, - одна лишь мысль о том, что эта пытка повторится, мне  претит.  О,  знайте: сорвется ль с гор лавина, возопит ли в выжженной пустыне  львица,  оплакивая смерть детенышей, иль затрещит столетний дуб,  сокрушенный  небесным  огнем, иль смертник возопит в темнице пред тем как положить  главу  под  гильотину, или гигантский спрут, торжествуя победу над жертвой кораблекрушения или  над неосторожным пловцом, подымет шторм на море - знайте, все эти звуки  во  сто раз приятнее для слуха, чем гнусный голос человека!

[oroeve-blog]

Коли будує протягом тривалого удар партнера, шкіру до 35 градусів. Це призводить до глобальні використовувати свій удар ногою в загальні сили. Використовуйте свої руки, щоб вам було легше тримати рівновагу під час представлення Свого закладу отбивающуюся ногу поруч з м'ячем. Тримайте м'яч близько до землі, щоб отримати найбільш відповідними наслідками.

Важливо, щоб практикувати давати в шкіру в хмарочосі в незалежному режимі, а не хоча в період практики. Слідуючи навчання і спостереження поводження з м'ячем полегшить вам, коли прийшов порядку на іграх. Введення Мережу в верфі на практиці цілі зйомки можуть бути дуже корисні, щоб виховувати себе, що прямий постріл.

Подружитися з нашими товаришами по команді. Це спрацює вам переносити, які, змін, допоможе перемістити шкіру на майданчику сильно, також значно більш ефектно. Використовуйте сигналів, фізичних чи думку, що команда учасника не зрозумієш, тільки ваші свої будуть розуміти саме те, про що ви працюєте. Цей Арсенал допоможе вам успішно виграти гру.

Футбол якийсь із спеціально поширених зусиль в світі. Якщо ви знайдете пишатися гри, у мене є шанс, що реклама, розміщена тут, передав тобі визнати, що тому. Радуйся с до точки зору, ваша діяльність як спортсмена, тренера або глядача.

[juliabatkilina]

New Post has been published on Julia Batkilina

New Post has been published on http://www.juliabatkilina.net/language/uk/%d0%b2%d0%b5%d1%87%d0%b5%d1%80%d1%8f/

Вечеря

моторошна замальовка

Коли вони уже випили другу, а кіт, якого звали просто Кіт, схопив зі столу шмат ковбаси і звично утік під довгасту шафку для тарілок і каструль, у дворі знов почалося. Сусід з першого поверху особливо гидотно і голосно заволав: “Курвааа!” Жінчий вереск, ридання, звуки посуду, що розбивався – все це вони чули мало не щовечора. Обоє – господар і його гість – знали, що згодом в тій же квартирі завиє собака, і від того виття, хоча Граф крихітний і з малесенькою пащею, в жилах захолоне кров.

Не могли почекати хоч до завтра, – кинув Сашко. Він так часто бував тут у гостях, що в нього зявилася власна чашка, улюблена, якою ніхто більше не користувався. На тій чашці якраз було намальовано такого собачку, як Граф. Бадьорого, в рожевій попонці. Не те що той занедбанець знизу, бідолаха. А якось я кинувся її обороняти – а вона мені по пиці натовкла, і то такою твердою качалкою для тіста, – повідомив Євген, господар. – І що діється в тій голові, іди знай. От тому я не приїжджав на такі виклики, – сказав Сашко і розлив по третій у маленькі гранчаки з молочно-білого скла. – Коли ще мав приїжджати. А я тебе ще за це шпетив, – сказав Євген. І вони випили. В місті була середина осені, дощова, як завжди, у відчинену квартирку віяло вологим вітром, до скла прилип кленовий лист, золотавий по краєчках і трошки зелений посередині. Крики і вереск не замовкали ані на секунду, але багатоквартирний будинок наче вимер – десь швидко закривали завіси, десь – кватирки. Ніхто не звернув уваги – всі дуже старанно її не звертали. Євгену здавалось, що в такі години, коли ті двоє здіймали галас, весь двір ставав тихшим. Навіть ті, хто вигулював собак лише у певні години, відкладали вихід ніби випадково, під тиском обставин, якщо скандал починався раніше. Він покопирсався в тарілці. Дістати смачну їжу було не так уже й легко, але не дарма Євген був одружений з найчарівнішою і найвинахідливішою жінкою. Тільки от думати про це було зовсім недоречно. За дам! – сказав Сашко і озирнувся нишком на зачинені кухонні двері. Знадвору заволали ще сильніше. Жіночий вереск перейшов у якесь безумне виття, передсмертне, на яке уже зовсім потойбічно озвався Граф.

Хай вони припинять, будь ласочка, – Іринка поклала голову на подушку. – Хай би мені голову відтяли, тільки б не слухати цього. В маленькій напівтемній кімнаті густо стояли синюваті сутінки. Горіла – на половину потужності – одна лише лампа, прикрита помаранчевим абажуром. Синтетична матерія була навіть наче така сама ноздрювата, як шкірка помаранча. Насмішка над осінню і слізьми. Не кажи так, – Олена здригнулась і притисла до себе плюшевого ведмедя, кислотно-жовтого, в крислатому старовинному брилі. – Нащо такі слова. А що? – сухо прошурхотіла Іринка, – що? Хіба кожного дня з купою людей не чинять саме так? Ти перебільшуєш, – твердо відповіла Олена і жбурнула ведмедя в куток. Бриль розіп’явся там, наче медуза. – Ніхто нікому не рубає голів, Іринко, ну що ти вигадуєш, ти ж знаєш.. Треба мати якусь…адекватність, нащо ти.. Та пішла ти, – крикнула Ірина голосно й страшно, і виття Графа з першого поверху напливло на її голос, так що той став єдиним зойком із собачою скаргою. Вони могли б побитися – Іринка, худа і бліда, з колами під очима, і добродуха навіть на вигляд, пухка Олена, чиї округлі принади мало не розривали замалу ультрамодну сукню чорного кольору. Але замість цього вчепились одна в одну, чи то задушити, чи то обійняти, і заридали обидві.

А колись я тобі за Оленку по морді дав, пам’ятаєш? – сказав замислено Євген. Повільно говорив, швидко перекидав гранчаки. Ще б пак, ти гарячий був, та й я не поступався, мамі його трясця, – погодився захмілілий Сашко. Очі в нього були червоні і сонні, але він тримався, і говорив швидше, ніж тверезий, більше і охочіше. Євген подумав раптом, що за останні роки і близько не бачив Сашка таким балакучим. Там, де служив його старий друг, любителі побазікати не просувались по службі, та й жили недовго. Я б за неї тоді весь світ порвав, – повідомив Сашко, наколюючи на виделку слизький консервований гриб. – От ми дурні, га? Весь наш брат. За себе, за… ні кроку не зробимо, а за спідницю світ готові знищити. Скажи? Євген мовчав. А тепер я навіть не знаю, чи б вона лишилась поруч, якби зі мною отаке трапилось, – додав Сашко. – Може не ридала б, а пішла, нащо псувати малому життя.. Не думай так, – мляво заперечив Євген, відчуваючи сильно тільки одне – бажання виставити Сашка за двері і провести вечір з нею, з Іринкою. Але ж друзі так не чинять? Ти зрозумій, – пробурмотів Сашко, наче почув його думки. – Ти зрозумій, я ж не міг не прийти, коли у вас таке горе. Ми ж друзі назавжди, правда? Д��щ ущух. Вечірнє небо потроху переставало бути вершковим, міцнішало, наливалось темрявою. Наче й сусіди вгамувалися. Євгена трусило, мов у пропасниці, і він розплескав дефіцитну очищену горілку – по столу, по штанях. Кіт вислизнув за двері. Ти мене поважаєш? – спитав Сашко. – Скажи, ти мене поважаєш? Убиваааають! – тоненько проридало тоді з під’їзду, і після того – важкий удар. – Аааа! Ні, я не можу, – Євген встав. Кухня трохи пливла, але зовсім трохи. Провітритись – і буде легше. – Я тебе поважаю, але я не можу. Ти сиди, нащо тобі неприємності. Він рішуче сунув до зовнішніх дверей м’ятного кольору, трохи замурзаних знизу, бо Кіт. Стій, – простогнала Іринка. Коли тільки встигла побачити, що він іде? Коли встигла прочинити кімнатні двері. – Стій, ти вічно лізеш не в свою справу, хоч цей вечір посидь вдома, я благаю! Я не хочу, щоб ти у таку ніч ночував в клітці з алкашами! Іринко, все буде добре, кицю, – промимрив Євген, вслухаючись, чи не заплітається язик. – Ніхто мене нікуди не посадить. Не пущу! – Іринчине лице, рішуче і скам’яніле, здавалось у напівтемному передпокої особливо блідим, і кола під очима – особливо чорними. Її розкішне кучеряве волосся переплуталось, неохайно звисаючи на плечі і над очима. Іриночко, я тільки на хвилинку.. Я з ним! – Сашко професійно відсунув Іринку плечем – і все ж у його русі відчувалась якась тривожність, нервовість. Він наче мимоволі штовхнув Євгена ліктем. – Я з тобою. Під’їзд знову розписали непристойними і неохайними графіті. Освітлення було через поверх – знов нічого незвичайного. Квартира, з якої доносився безперестанний вереск, була на першому поверсі зліва. Двері відчинені, у дверях – хитаючись, п’яніший, ніж Євген і Сашко разом узяті, сусід. Ніхто не знав, як його звуть, кликали поза очі П’янюгою, цілком логічно. Жінка П’янюги, ридаючи, припала до порогу, простяглася млявою ганчіркою, сіро-чорно-коричневою, нема за що й оком зачепитись. І ні слова не розібрати, тільки суцільний стогін. П’янюга копав її ногою – методично, ліниво, куди попало. Вона навіть не збивалася з тої ж таки страшної рівної страдницької ноти, єдиної, на якій тягнулись її ридання. Євген спіймав себе на тому, що йому теж хочеться вдарити цю жінку – саме її. “Я справді чудовисько”, – подумав він, і ��аптова огида, яку він був відчув до Сашка, зникла. Припини! – крикнув, кидаючись до П’янюги. Що, бля? – спитав П’янюга, ледве повертаючи товсту червону шию. – Ти бля? Бля? І тоді Євген вдарив його в обличчя – хорошим, поставленим ударом, так, як вчили цілу вічність тому, а він не забув. Нна, – і додав ще по хребту, коли ця туша осіла, мов мішок з багном. – Сука. Вставайте, жіночко, – гречний Сашко уже піднімав жінку П’янюги під руки, а вона висіла на його руках, наче вмерла чи хотіла прикинутись такою. – Вставайте, все скінчилось. Ми йому ще наваляєм іменем закону, хай тільки спробує. П’янюгу прикували до батареї в підсобному приміщенні кайданками, які, звісно ж, були з собою у Сашка. П’янюга осів там на віники і старе дрантя, наче заснув – мабуть, так і було, серце билось, смердюче дихання справно отруювало все довкола. Сашко прикрив його старим плакатом “Життя нашого лідера: перші кроки”, переконавшись, що на фото – той, котрий помер, а не його наступник. І приклав свою печатку – “Іменем закону”. Жінка так і лежала на канапі, наче мертва. У нас прощальна вечірка, нема коли, – сказав Сашко. – Я викликав швидку, вас оглянуть. Коли вони йшли, Євген озирнувся. Порожня квартира, стіни в лахмітті старих вогких шпалер, розламана канапа посеред лункої бетонної кімнати, і з неї, з кубла подертої ковдри – за ними слідкували, за ним особисто слідкували великі сумні і перелякані очі. Євгену, сп’янілому і знервованому, повному якогось дивного хворобливого піднесення, здалось, що все місто має очі цієї жінки. На нього ж так і дивились останнім часом, так і дивились! Всі, і Іринка, і на роботі. Нема коли, – бурмотів Сашко. Поки вони дістались квартири і засіли на кухні, стало зовсім поночі. Іринка смажила картоплю, наче нічого й не було. Олена сиділа на підвіконні і курила – вишукано, з довгим мундштуком. Чарівниці, – Сашко потягнув носом повітря. – Картопелька, боже, яка картопелька! Я б тебе залюбки вигнала брудною ганчіркою, – спокійно повідомила Іринка, помішуючи картоплю, так, наче спитала, як солити. – І хоч розстрілюй потім мене. Ми не розстрілюємо! – прокричав Сашко – майже рикнув. – Що за дурнуваті забобони! Ти ще скажи, що ми спалюємо! Ти скажи, що ми їмо! Ви всі показились, таке верзете, наче ми в тринадцятому столітті, наче я якийсь сатрап…чи емір… чи той…мамлю��! Наче я працюю там…той…скажи і я скажу… в пропозиції! В інквізиції, Сашко, – Євген сів, втомлено кліпаючи. Він був уже геть тверезий, і на нього звалилась нудота і тоскність цього вечора – і він думав, що Іринку нема за що засуджувати. Врешті зрозумій, – Сашко поклав йому на плече свою важку хмільну голову, – хоч ти розумієш, що це – моя работа? Моя робота, і я роблю її добре. Я дітей годую, я не з тих збоченців, що отримують задоволення, ті, звісно, божевільні. А я просто виконую накази. Знаєш, як це часом важко! – на цих словах Сашко замовк. Наче одрізало. Вони сиділи поруч, закам’янілі, не в силах розірвати ці протиприродні обійми, не в силах щось сказати одне одному ще. Забирайся, – після паузи прошипіла Іринка. – Я більше не можу тебе тут бачити. Іди, виконавець. Тварюка ти безсоромна. Вона була бліда, рішуча, і цього разу добре було видно, що плечем її не відсунеш. В таких випадках Євген і сам побоювався цю жінку. Чого ти приперся взагалі, – це найгірше було – коли вона не кричала, а хрипко сичала, мов гадюка, а зараз, маючи в руках розпечену чорну сковорідку, Іринка виглядала і зовсім небезпечно. – Чого ти, сучий сину, приперся. А краще було б забрати його в камеру? – спитав Сашко, встаючи. – Краще було б твої крокодилові сльози лити на самоті? Га? Відповідай! Євгену стало недобре. Перед очима затанцювала кухня, слабенька лампочка під стелею, дошка для нарізання, тарілки з підсохлою ковбасою – все. Сашко, вона ж, – дихання забракло. Сашко наче став вищий, сильніший, наче заповнив собою всю кухню з фартуком у модних зелених кахлях, з фарбованими біло стінами, наче стіни були готові репнути, мов стиглий аґрус. Оце, – білий листок, що ліг на жирну ковбасу і одразу взявся плямами, був підписаний “Виконавець Олександр”, бо прізвищ вони не мали. – Оце – результат вашої власної короткозорості. Я вас багато разів попереджав, я зробив все, що міг, аби цього не трапилось. Але тоді, коли я отримав розпорядженна про твою, Женю, страту, я особисто поручився за твою чесність і думав, що ми як люди оце..посидимо. Це не краще, ніж у підвалі? Ні? Не краще? А як щодо того, що мене теж стратять, варто тобі припуститися помилки? А дітей у мене двійко. Хлопчик і дівчинка. Кому я розказую… Вам до себе байдуже, а до чужих дітей… Его��сти ви, от що я вам скажу. Слово “страта” впало на тиху кухню так, наче розірвалась бомба. Олена лягла головою на стіл і закрилась руками. Її плечі дрібно тремтіли. Картопля сичала в олії, і це було абсолютно непристойно. Але Євген відчув на язиці її присмак і захотів – просто зараз, хоч сирої, хоч руками. Та ну що ви, – промовив він. – Та ну що ви. Іринка повернулась до плити. Нахилила голову нижче. Був би ти ще справжній революціонер, Женю, оце б усе хоч якось, – кинув Сашко, мов камінчиком в лоба. – А ти ні за цапову душу. І мене потягнув. Ти думаєш, я радий? Я радий бути відбувайлом? Ти про мене не подумав, про нашу дружбу багаторічну, про жінок наших, які теж постраждають. Про те, що я вже місяць ні спати, ні їсти. Плювати тобі на все, а тепер хто винен? Сашко. Сашко – потвора бездушна, Сашко-той-самий. Але я розумію, в твоєму стані що ж… Євген встав. Вийшов покурити – і вперше Сашко не пішов слідом, видобуваючи на ходу з кишені модну запальничку.

На крихітному балконі досихали занедбані квіти. Іринка збиралась їх занести всередину, але тепер забула, і ніжні кімнатні джунглі повільно догибали під нічними заморозками. Кіт розсипав землю, як хотів, ніхто тепер не заважав йому розважатись, як тільки забажає його руда пухнаста голова. Євген тупотів подертими капцями по тому бруду і власним недопалкам, цигарка ніяк не хотіла розпалюватись, пальці мерзли. Унизу нарешті повели гуляти виснажених чеканням собак. Їхній щасливий гавкіт заповнював двір відлунням вщерть, як склянку – водою з крана із добрим напором. Виходили зорі. Повітря з присмаком бензину було смачне, як ніколи в житті. “І справді, чого ми всі визвірились на Сашка? – спитав себе Євген – здається, вголос. – Чи ж йому легко?” Ніжно дзенькнув комунікатор. На підсвіченому екрані з півдолоні – ввічливе повідомлення. “Професоре Є.В. Гума! Нагадуємо вам про призначену на сьому ранку п’ятого жовтня необхідну процедуру. Приємного вечора! З повагою, виконавча служба міста 12376” І, коли Євген уже збирався захололою рукою жбурнути пристрій з другого поверху на асфальт, підсвітка вихопила з осінньої темряви дещо блискуче. Ніж із широким лезом, схожим на лопатку для торта. Іринка щось за його допомогою колупала в горщиках, і лишила там, де заскочила її новина. Євген потягнув за руків’я, і ніж слухняно ліг у руку, шурхотнула земля – і от він весь тут. Сусіди не вітались. Нижче схилялись до своїх гавкучих спаніелів та вівчарок, до своїх, прости господи, йорків, і бігли чимдуж додому. Євген думав про Сашка, його дітей, про це смачне повітря, якого лишилось на його вік так мало, про смажену картоплю. Тоді – дивився на пустир за домом, думав, що далі починається ліс, що кордон недалеко, той дурнуватий неприступний кордон. Ставало холодно. Терпли пальці. Євген стояв на балконі, уявляючи холодні сірі очі Сашка і не наважуючись ні на що. Фото Karen Arnold