#теракти | Explore Tumblr posts and blogs

hungarywar · 11 months ago

Text

Угорщина періоду 1939-1990рр.

Міклош Хорті вступив у Другу Світову війну на боці Німеччини та її союзників, інші варіанти чесно кажучи в Угорщини особливо і не було, Угорщина як держава була принижена після Першої Світової війни. Тому Угорщина воювала на боці країні Осі аж до 1945 року. Варто сказати, що з початком Другої світової війни у 1939 році, комуністичні бойовики і інші ліві злочинці, активізувались були в Угорщині, на замовлення СРСР вони мали робити різні злочини включаючи теракти і вбивства, робити все, щоб Угорщина потрапила в комуністичну окупацію. Уряд Хорті рішуче протидіяв комуністичним і соціалістичним злочинцям, з 1939-1945 рік, було ліквідовано чимало комуністичних бойовиків, варто зазначити, про самих відомих з них:

Ференц Рожа комуністичний діяч, вів нелегальну комуністичну пропаганду в Угорщині в 1930-х роках, в кінці 30-х років проводив зібрання комуністів, був одним з керівників підпільного комуністичного руху, співпрацював з злочинним комуністичним режимом в СРСР.

Ференц Рожа був першим редактором нелегального (з 1 лютого 1942) центрального друкованого органу компартії Угорщини - газети "Сабад неп" ("Szabad Nép", "Вільні люди").

1 червня 1942 р. схоплений поліцією Угорщини, через два тижні страчений.

Ендре Шагварі комуніст і злочинець, приєднався до комуністичного руху, ще з часів навчання в університеті, у 1930-х роках був активним діячем комуністичного підпілля. У 1937 році, разом з іншими комуністами напав, на ��таб ульра правої партії Схрещені Стріли, за що був заарештований, на 8 місяців, з початком Другої Світової війни, активніше починає діяти в комуністичному підпіллі. 27 липня 1944 року, під час затримання Ендре Шагварі відкриває вогонь, по поліцейських детективах, внаслідок чого був ліквідований.

Міклош Штайнмец комуністичний злочинець, вчасно мігрував в СРСР, воював в Іспанії на боці комуністів, брав участь у Другій Світовій війні воюючи у складі армії СРСР, ліквідований у боях за Будапешт.

Роберт Кройц комуніст, брав активну участь в злочинному комуністичному русі в другій половині 30-х років, працював на заводі, вів комуністичну агітацію, під час Другої Світової війни, виступав ярим противником влади Хорті в Угорщині, брав участь в комуністичному підпіллі, заарештований 23 листопада 1944 році, засуджений військовим судом до смертної кари разом із своїми поплічниками, а саме Іштваном Паткі та Барнабасом Песті, всі вони були страчені 24 грудня 1944 року.

Ян Ференц комуніст, активний учасник підпільної комуністичної партії, довгий час був в СРСР, був лікарем, під час Другої світової війни, часто затримувався поліцією Угорщини, був засуджений на невеликі терміни покараня, після виходу з в'язниці, у 1943 році приєднався до комуністичного руху в Югославії, брав участь в боях з німцями та італійцями, під час боїв потрапив в полон і потрапив в фільтраційний табір, де піддавався катуванням і помер в 1945 році.

Після 1945 року, Угорщина була окупована комуністичними військами СРСР, які там зберігались до 1991 року. Комуністична окупація Угорщини тривала до 1989 року. Варто зазначити, що в Угорщині після 1945 року був встановлений злочинний комуністичний режим, а також в країні перебували радянські війська. Все це негативно впливало на суспільство, воно було обурено, що в Угорщині встановився комуністичний злочинний режим, і що в країні були радянські війська. Напруга вибухнула під час Угорського повстання проти комуністичної диктатури в 1956 році. Передумови повстання були такими:

Терор комуністичної окупаційної влади, масова націоналізація і грабунок населення, у містах і селах. Зростає кількість антикомуністичних організацій, які ведуть підпільну діяльність, з 1945 по 1955 близько 10% населення Угорщини зазнає переслідувань і покарань від комуністичної влади. Комуністична злочинна влада спиралась на радянські окупаційні війська, що стояли в Угорщині. Саме на них спиралась влада Матьяша Ракоші, комуністичного диктатора, який був відповідальний за окупаційній комуністичий терор в Угорщині.

Комуністична влада поспішала заволодіти всіма важелями економіки. Протягом 1947—1949 рр. було націоналізовано банки, середні й дрібні підприємства. Одночасно розпочато колективізацію сільського господарства, що проводилася насильницькими методами. Було введено п'ятирічний план. З 1949 по 1953 роки рівень життя при комуністичній окупації впав на 17—20 %. Денний заробіток селянина був недостатній, щоб купити й кілограм хліба. На 1956 рік 30 % населення було на межі, а 55 % — за межею бідності. Шахрайство охопило всю Угорську Народну Республіку, в ньому народ вбачав додатковий заробіток. Подекуди спалахували страйки проти низької зарплати, робочої норми, нестачі їжі.

У 1949 році лідер угорської католицької церкви, кардинал Йожеф Міндсенті, був заарештований і засуджений до довічного ув'язнення. Польське повстання, яке спалахнуло у 1956 році, дало поштовх, антикомуністичним силам Угорщини, до рішучих дій.

16 жовтня 1956 студенти університету в Сегеді організовано вийшли з комуністичної «Демократичної спілки молоді» (угорського аналога комсомолу) і відродили «Спілку студентів угорських університетів та академій», яка після війни була розігнана урядом. Протягом декількох днів відділення спілки з'явилися в Печі, Мішкольці та інших угорських містах. До руху приєдналися студенти Будапештського університету будівельної промисловості (тепер Будапештський технологічний університет).

У президії ЦК КПРС уважно слідкували за тим, що відбувалося в Угорській Народній Республіці. 20 жовтня, після інформації про поїздку до Польщі, яка теж була окуповна комуністами на VIII пленум ЦК ПОРП радянської делегації на чолі з Хрущовим, заслухали питання про стан в Угорській Народній Республіці. Було запропоновано знову направити в Угорську Народну Республіку Мікояна, Жукову та Мікояну запропонували повернути солдатів у свої частини. Було вирішено відкликати з Угорської Народної Республіки радників КДБ. Ця пропозиція враховувала досвід залагодження відносин із Польською Народною Республікою.

22 жовтня студенти сформулювали перелік з 16 вимог до органів влади і запланували на 23 жовтня марш протесту від пам'ятника національному герою Юзефу Бему до пам'ятника револю��ійному поету Шандору Петефі. Основними вимогами повстанців були:

Виведення радянських військ з країни

Вибори до Угорської партії трудящих

Нова влада на чолі з Імре Надем

Всенародні вибори

Повна реорганізація економіки під керівництвом фахівців

Право на страйк

Повна ревізія індустріальних норм та негайне і радикальне врегулювання заробітної плати

Вільна преса і радіо

Скасування ÁVN

Таким чином СРСР готувався до того, що його війська будуть залучені до придушення повстання.

23 жовтня 1956 року все розпочалось.

О 3 годині дня біля пам'ятника Бему почалася демонстрація, в якій взяли участь близько 200 тис. людей — студентів та представників інтелігенції. Спочатку демонстранти несли червоні прапори і транспаранти, на яких були написані гасла про радянсько-угорську дружбу, але з вимогами про включення Імре Надя до складу уряду та іншими наведеними вище вимогами.

Петер Вереш, голова Спілки письменників, прочитав натовпу маніфест, а студенти зачитали своє проголошення, а потім натовп скандував заборонену «Національну пісню», в якій говориться: «ми більше не будемо залишатися рабами». Хтось у натовпі зняв офіційний угорський прапор з установи і вирвав з його середини комуністичний герб — так з'явився прапор революції. Згодом більшість з натовпу перейшла мостом через Дунай, щоб приєднатися до демонстрантів, зібраних навколо парламенту.

На площах Будапешта Ясаі, Марі, П'ятнадцятого березня, на вулицях Кошута і Ракоці до демонстрантів приєднувалися радикальніше налаштовані групи. Вони вимагали відновлення старої угорської національної емблеми, старого угорського національного свята замість дня звільнення від фашизму, скасування військового навчання та уроків російської мови. Крім цього були висунуті вимоги проведення вільних виборів і виводу радянських військ з Угорської Народної Республіки.

О 8-й годині вечора Ерне Ґере по радіо різко засудив демонстрантів. У відповідь на це велика група демонстрантів спробувала зайняти будинок радіо з вимогою передати в ефір програмні вимоги демонстрантів. Ця спроба призвела до зіткнення з підрозділами угорської держбезпеки, в ході якого після 9 години вечора з'явилися перші вбиті та поранені. Група повстанців проникла на територію казарми Кіліана, де розташовувал��ся три будівельних батальйони, і захопила їхню зброю. Багато будапештців самі приєдналися до повстанців.

Запеклий бій у будинку радіо і навколо нього тривав усю ніч. Потім начальник Головного управління поліції Будапешта підполковник Шандор Копачі розпорядився у повстанців не стріляти, в їхні дії не втручатися. Він беззастережно виконав вимоги зібраного перед управлінням натовпу про звільнення ув'язнених і зняття червоних зірок з фасаду будівлі.

Об 11-й вечора на підставі рішення Президії ЦК КПРС начальник генштабу збройних сил СРСР маршал Соколовський наказав командиру так званого Особливого корпусу радянських військ почати висування в Будапешт для надання допомоги угорським військам «у відновленні порядку і створенні умов для мирної творчої праці». З'єднання та частини Особливого корпусу прибули в Будапешт до 6-ї години ранку і вступили в бої з повстанцями.

У ніч на 23 жовтня 1956 року керівництвом УПТ було ухвалено рішення призначити прем'єр-міністром Імре Надя. Його нерідко звинувачували в тому, що формальне прохання до радянських військ надати допомогу в придушенні повстання було послане не без його участі. Прихильники стверджують, що це рішення було ухвалене за його спиною Ґере та колишнім прем'єр-міністром Хегедюшем, а сам Надь був противником залучення радянських військ.

За джерелами з обох боків, вночі Хрущов запитав по телефону Ґере, чи дає він згоду на введення військ в Будапешт. Ґере промовчав. Війська ввели 24 жовтня о 2 години ночі, не чекаючи офіційного запрошення угорської сторони, його потім оформили заднім числом.

Антикомуністичні угорські повстанці.

Знищений комуністичний провладний функціонер.

До 12:00 24 жовтня танки Червоної армії стояли біля будівлі парламенту, солдати Червоної армії утримували мости та перехрестя, які контролювали доступ до Будапешта, тоді як угорські революціонери забарикадували вулиці, щоб захистити своє місто від Червоної армії . Того ж дня Імре Надь став прем’єр-міністром замість Андраша Гегедюша . У національній радіопередачі прем'єр-міністр Надь попросив припинити вогонь між Червоною армією та угорськими революціонерами та погодився розпочати відкладені політичні реформи, ухвалені в 1953 році. Незважаючи на благання прем'єр-міністра Надя, групи революціонерів у Будапешті озброїлися та вели постійну боротьбу з комуністами.

У редакції комуністичної газети Szabad Nép охоронці стріляли по неозброєних демонстрантах; у свою чергу антикомуністи напали та вигнали поліцейських з будівлі газети. Тоді угорські революціонери помстилися поліцейським . 25 жовтня на площі Кошута перед будівлею парламенту Угорщини зібрався натовп, який представляв собою змішану групу цивільних демонстрантів, включаючи жінок, дітей і людей похилого віку. Більшість із них прибула з масової демонстрації біля «Асторії» в супроводі трьох радянських танків, на які демонстранти залізли.У той же час колона радянських танків з двома делегатами Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС), відправленими до Угорщини, членами Політбюро Анастасом Мікояном і Михайлом Сусловим, а також головою КДБ Іваном Сєров��м і Михайлом Малініним, командувачем головнокомандувач радянських військ в Угорщині прямував до штаб-квартири Угорської робітничої партії (УРП) на вулиці Академії, де вони мали взяти участь у засіданні Центрального виконавчого комітету (ЦВК), яке мало розпочатися о 10 ранку. Під тиском радянських делегатів ЦВК звільнив Ерне Геро з посади лідера партії та обрав на його місце Яноша Кадара. Тим часом натовп, який демонстрував на площі Кошута, обрав делегацію для виступу зі своїми вимогами в парламенті, але урядова охорона та рота бронетанкового полку Міністерства оборони за підтримки семи радянських танків Т-54, вишикуваних перед парламентом, утрималися. демонстрантів подалі від будівлі. Події в Асторії повторювалися, демонстранти намагалися подружитися з радянськими солдатами, роздавали двомовні листівки, а деякі лазили на гвардійські танки. Через кілька хвилин після 11 ранку генерал Сєров вирішив оглянути обстановку на площі Кошута в супроводі кількох радянських і угорських офіцерів і танка. Побачивши кількох радянських солдатів, які браталися з демонстрантами, Сєров наказав зробити попереджувальні постріли, що викликало масову паніку на площі. У подальшій плутанині радянські танки, вишикувані перед будівлею парламенту, у відповідь поцілили в будівлі на іншій стороні площі. Інший радянський танк, який рухався з сусідньої вулиці, вів прицільний вогонь по демонстрантах, які намагалися втекти. Ця акція забрала найбільше життів. Кількість загиблих досі спірна, оцінки коливаються від 75 до 1000.

Згідно з іншою версією подій, яка вже з’явилася під час революції, але досі не доведена, поліцаї комуністи стріляли в зібраних протестувальників з даху будівлі Міністерства сільського господарства. У тумані війни деякі солдати Червоної армії помилково відкрили вогонь у відповідь на дах, помилково вважаючи що там є революціонери.Угорські революціонери озброїлися зброєю, захопленою у поліцейських а також зброєю яка була, подарована антикомуністичними солдатами, які дезертирували з угорської армії для участі в угорській революції проти СРСР; з-поміж натовпу біля парламенту озброєні революціонери стріляли в комуністів на даху.

Тим часом націоналістична та антикомуністична лояльність розірвала структуру командування угорської армії у відповідь на наказ комуністичного уряду військовим на придушенням народних демонстрацій проти радянського контролю над Угорщиною. Підрозділи угорської комуністичної армії в Будапешті та в сільській місцевості залишилися поза участю в Революції, оскільки місцеві командири уникали політики, щоб уникнути репресій проти революціонерів. Відбулась 71 пере��трілка з націоналістами та антикомуністичними революціонерами в п’ятдесяти громадах. 26 жовтня в місті Кечкемет, біля офісу державної безпеки та місцевої в’язниці, Третій корпус угорської армії на чолі з генерал-майором Лайошем Дюрко розстріляли сімох антикомуністичних протестувальників і заарештували організаторів антирадянського протесту. За наказом Дюрко винищувачі ВПС Угорщини розстріляли демонстрантів з гармат у різних містах , отримавши похвалу Яноша Кадара після поразки «контрреволюції» як «єдиного командира дивізії, який за закликом партійної організації шість разів прокотився в межиріччі Дунаю і Тиси, трощачи все» .

У той час як угорські революціонери билися з солдатами і танками Червоної армії за допомогою стрілецької зброї та коктейлів Молотова на вулицях Будапешта, по всій Угорщині революційні робітничі ради взяли на себе владу та оголосили загальні страйки, щоб зупинити економіку та функціонування громадянського суспільства. Позбавляючи Угорщину від впливу та контролю з боку СРСР, революціонери знищили символи комунізму, такі як червона зірка та пам’ятники Червоній армії, і спалили комуністичну літературу. Крім того, революційні ополченці, такі як 400-осібна міліція на чолі з Йожефом Дудашем, нападали та вбивали комуністичних функціонерів. Бронетанкова дивізія угорської армії, дислокована в Будапешті, під командуванням Пала Малетера очолила Угорську революцію проти контролю СРСР над Угорщиною та домовилася з революціонерами про припинення вогню незважаючи на це, угорські революціонери ліквідовували комуністичну номенклатуру.

У Будапештському районі Чепель 250 комуністів захищали Чепельський металургійний завод, а 27 жовтня угорська армія відновила порядок у Чепелі; через два дні угорські революціонери знову захопили Чепель після відступу угорської армії 29 жовтня. У будапештському районі Angyalföld комуністи, 350 озброєних робітників і 380 комуністичних солдатів захищали фабрику Láng. Угорські ветерани-антифашисти Другої світової війни брали участь у відвоюванні редакції комуністичної газети Szabad Nép. У місті Сарваш озброєна охорона захищала Угорську комуністичну партію та комуністичний уряд Угорщини . Зрештою, успішні атаки революціонерів на парламент призвели до краху комуністичного уряду Угорщини , а перший секретар Ерне Геро та екс-прем’єр-міністр Андраш Гегедюш втекли з Угорщини до СРСР; Імре Надь став прем'єр-міністром, а Янош Кадар - першим секретарем Комуністичної партії Угорщини. Уряд Надя звільнив політичного в'язня генерала Белу Кіралі, щоб відновити порядок в Угорщині за допомогою Національної гвардії, що складається з поліцейських, солдатів і лояльних до Угорщини революціонерів . 30 жовтня 1956 року національна гвардія генерала Кіралі напала на будівлю Центрального комітету Угорської комуністичної партії та вбила всіх прорадянських офіцерів Угорської комуністичної партії, поліцейських і прорадянських угорських комуністів, яких вони зустріли; і більшість військ Червоної армії відійшли з Будапешта до гарнізонів в угорській місцевості. З 28 жовтня по 4 листопада бої припинилися, оскільки багато угорців вважали, що радянські військові частини відступають з Угорщини . Відповідно до післяреволюційних комуністичних джерел, приблизно 213 членів Угорської партії трудящих були лінчовані або страчені протягом цього періоду. Це був прояв народної любові до комуністичної влади.

Новий комуністичний уряд прем’єр-міністра Імре Надя був здивований швидкістю, з якою Угорська революція поширилася з вулиць Будапешта на всю Угорщину, і, як наслідок, крахом старого комуністичного уряду Герьо-Хегедюша. Як глава уряду, прем'єр-міністр Надь попросив кожного угорця проявити політичну витримку, щоб відновити громадський порядок в Угорщині. Будучи єдиним комуністичним угорським лідером, який мав політичну довіру серед угорців, політичні дії уряду Надя дозволили СРСР розглядати антирадянські протести угорців як народне повстання, а не як антикомуністичну контрреволюцію . 28 жовтня 1956 року комуністичний уряд Надя оголосив про припинення вогню між націоналістами, антикомуністами та комуністами Угорщини, і що для вирішення національної кризи прем’єр-міністр Надь:

розглядати повстання як «велику, національну і демократичну подію», а не як антикомуністичну контрреволюцію забезпечити беззастережне припинення вогню і надати політичну амністію революціонерам вести переговори з революціонерами розпустити поліцію безпеки ÁVH створити національну гвардію Угорщини організувати негайний вихід Червоної армії з Будапешта та з Угорщини 1 листопада уряд Надя офіційно оголосив про вихід Угорщини з Варшавського договору та про міжнародний статус Угорщини як політично неприєднаної країни. Оскільки Національний уряд перебував при владі лише десять днів, не пояснили детально свою політику; однак редакційні статті тогочасних газет наголошували, що Угорщина має бути багатопартійною соціал-демократією, не залученою до російсько-американської холодної війни . Близько 8000 політичних в'язнів було звільнено, особливо кардинал Йожеф Міндсенті . Заборонені політичні партії, такі як Незалежні дрібні власники та Національна селянська партія («Партія Петефі»), знову з’явилися, щоб приєднатися до коаліції.

У 1170 громадах Угорщини було 348 випадків звільнення революційними радами місцевих адміністраторів; 312 випадків звільнення реврадами начальства; і 215 випадків, коли місцеві жителі спалювали комуністичну адміністративну документацію своїх громад. У 681 громаді антикомуністичні та націоналістичні угорці пошкодили та знищили символи гегемонії СРСР, такі як Червона Зірка та статуї Йосипа Сталіна та Леніна; 393 громади пошкодили радянські військові меморіали; і 122 громади спалили книги Маркса, Леніна та Сталіна.

Місцеві революційні ради формувалися по всій Угорщині , як правило, без участі стурбованого Національного уряду в Будапешті, і взяли на себе різні обов'язки місцевого самоврядування від неіснуючої Комуністичної партії. До 30 жовтня ради були офіційно санкціоновані Угорською партією трудящих, і уряд Надя попросив їх підтримати як «автономні, демократичні місцеві органи, сформовані під час революції». Так само були створені ради робітників на промислових підприємствах і шахтах, а також скасовано багато непопулярних правил, таких як норми виробітку. Робітничі ради прагнули керувати підприємством, захищаючи інтереси трудящих, створюючи соціалістичну економіку, вільну від жорсткого партійного контролю. Місцевий контроль з боку рад не завжди був безкровним; у Дебрецені, Дьйорі, Шопроні, Мошонмадьяроварі та інших містах натовпи демонстрантів були обстріляні з боку ÁVH, внаслідок чого багато людей загинули. ÁVH були роззброєні, часто силою, у багатьох випадках за допомогою місцевої поліції.

Всього налічувалося близько 2100 місцевих революційних і робітничих рад, в яких налічувалося понад 28 тис. чоловік. Ради провели об’єднану конференцію в Будапешті, яка вирішила припинити загальнонаціональні страйки робітників і відновити роботу 5 листопада, при цьому більш важливі ради направили делегатів до парламенту, щоб запевнити уряд Надя у своїй підтримці.

24 жовтня 1956 року Політбюро СРСР обговорювало, як вирішити політичні повстання, що відбулися в країнах Варшавського договору, зокрема польське Жовтневе та угорське повстання. На чолі з В’ячеславом Молотовим жорстка фракція КПРС проголосувала за військове втручання, але проти неї виступили Хрущов і маршал Георгій Жуков, які шукали політичного вирішення угорського повстання. У Будапешті радянська делегація доповіла Москві, що політична ситуація в Угорщині була менш конфронтаційною, ніж повідомлялося під час самого повстання. У гонитві за політичним рішенням Хрущов сказав, що запит Ерне Геро про радянське втручання від 23 жовтня свідчить про те, що Угорська комуністична партія зберегла довіру угорського народу, оскільки угорці протестували проти невирішених соціально-економічних проблем, а не ідеології. Тим часом на Заході Суецька криза (29 жовтня – 7 листопада 1956 р.), коли Французька та Британська імперії захопили Суецький канал у Єгипту, скасувала політичну можливість військового втручання Заходу в Угорщину. 28 жовтня Хрущов заявив, що радянська військова інтервенція в Угорщину буде помилковою імітацією англо-французької інтервенції в Єгипет.

У СРСР 30 жовтня 1956 р. Президія КПРС вирішила не скидати новий угорський уряд. Маршал Жуков сказав: "Ми повинні вивести війська з Будапешта, а якщо потрібно, то і з Угорщини в цілому. Це урок для нас у військово-політичній сфері". Потім Президія прийняла і опублікувала Декларацію Уряду СРСР про принципи розвитку і дальшого зміцнення дружби і співро��ітництва між Радянським Союзом та іншими соціалістичними державами, в якій говорилося, що «Радянський уряд готовий вступити в відповідні переговори з урядом Угорської Народної Республіки та з іншими учасниками Варшавського договору з питання про перебування радянських військ на території Угорщини.

В Угорщині 30 жовтня після чуток про те, що таємна поліція має в’язнів-антикомуністів, і чуток про розстріл антикомуністичних демонстрантів у місті Мошонмадьяровар, озброєні протестувальники напали на загін AVH, який охороняв будівлю штаб-квартири Угорщини. Партія робітничого народу на Köztársaság tér (Площа Республіки) у Будапешті. Антикомуністи вбили понад 20 офіцерів ÁVH і призовників ÁVH; голова будапештського партійного комітету Імре Мезе також був убитий. За кілька годин у СРСР транслювали репортажі та зняті сцени угорського антикомуністичного повстання, яке відбулося на площі Республіки; і КПРС пропагували образи комуністичних жертв угорського повстання. Лідери Угорської революції засудили напад на штаб-квартиру ÁVH і попросили протестувальників припинити насильство натовпу.

30 жовтня в Будапешті Анастас Мікоян і Михайло Суслов розмовляли з прем'єр-міністром Імре Надем, який сказав їм, що геополітичний нейтралітет Угорщини є довгостроковою політичною метою Угорської Народної Республіки, яку він хоче обговорити з президією КПРС. Хрущов розглядав геополітичні варіанти розв’язання СРСР угорської антикомуністичної революції, але декларація Надя про нейтралітет Угорщини не сподобалась Радянським комуністам і вони почали готувати напад. Основні причини це:

Одночасні політичні рухи до багатопартійної, парламентської демократії та демократичної національної ради робітників могли «привести до капіталістичної держави» в Угорщині та Польщі, кожен рух кидав виклик авторитету комуністичних партій у Східній Європі . Мілітаристи з КПРС не зрозуміли б, що СРСР не втрутився в Угорщину. Ця десталінізація відчужила жорстких членів КПРС, для яких антикомуністичні протести загрожували радянській гегемонії у Східній Європі. Повстання робітників у Східній Німеччині (17 червня 1953 р.), репресії якого призвели до смерті 84 протестувальників і 700 антикомуністичних ув’язнених, вимагали нового комуністичного уряду Німецької Демократичної Республіки.Те, що робітничі протести в Познані (червень 1956 р.), репресії яких вбили 57–78 антикомуністичних протестувальників, створили польський жовтневий рух, який встановив польський комуністичний уряд, менш залежний від наказів з Москви. Угорський геополітичний нейтралітет і вихід з Варшавського договору порушили буферну зону держав-сателітів, якими СРСР захищався від ��торгнення . В Угорській Народній Республіці антикомуністичні бойовики дійшли висновку, що «Угорська комуністична партія є втіленням бюрократичного деспотизму» і що «соціалізм може розвиватися лише на засадах прямої демократії». Для антикомуністів боротьба угорських робітників була «за принцип прямої демократії» і за те, що «вся влада має бути передана робітничим комітетам Угорщини». У відповідь Президія порушила фактичне припинення вогню. і придушив Угорську революцію. План Радянського Союзу полягав у тому, щоб оголосити «Тимчасовий революційний уряд» на чолі з Яношем Кадаром, який звернеться за допомогою до Радянського Союзу для відновлення порядку в Угорщині. Кадар перебував у Москві на початку листопада та підтримував зв’язок із радянським посольством, ще будучи членом уряду Надя . СРСР надсилав дипломатичні делегації до інших комуністичних урядів у Східній Європі та до Китайської Народної Республіки, намагаючись уникнути непорозумінь, які могли б спровокувати регіональні конфлікти, і транслював пропаганду, пояснюючи своє друге радянське втручання в Угорщину. Радянські дипломати маскували свої наміри, залучаючи уряд Надя до переговорів про виведення Червоної армії з Угорщини.

Крім того, Мао Цзедун вплинув на рішення Хрущова придушити угорське повстання. Заступник голови Комуністичної партії Китаю Лю Шаоці тиснув на Хрущова, щоб він придушив угорську революцію військовими засобами. Хоча китайсько-радянські відносини були нестабільними, думка Мао мала велике значення серед членів Президії КПРС. Спочатку Мао виступав проти повторного втручання, про що було повідомлено Хрущову 30 жовтня, до того, як Президія зібралася і прийняла рішення проти угорського втручання пізніше Мао передумав і підтримав інтервенцію в Угорщину .

1-3 листопада 1956 року Хрущов повідомив союзникам СРСР по Варшавському договору про своє рішення придушити Угорську революцію. Хрущов зустрівся з польським комуністичним політиком Владиславом Гомулкою в Бресті, Білорусь; а потім розмовляв з лідерами Румунії, Чехословаччини та Болгарії в Бухаресті, Румунія. Зрештою, Хрущов поїхав до Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія і поговорив з Тіто (Йосипом Брозом), який переконав Хрущова встановити Яноша Кадара новим лідером Угорської Народної Республіки замість Ференца Мюнніха . Через два місяці після придушення СРСР угорської революції Тіто сказав Миколі Фірюбіну, радянському послу в Югославії, що «політична реакція підняла голову, особливо в Хорватії, де реакційні елементи відкрито підбурювали працівників югославських органів безпеки до насильства.

Події в Угорщині зустріли спонтанну реакцію в Польщі. У багатьох польських містах і селах вивісили угорські прапори. Після радянського вторгнення допомога простих поляків угорцям набула знач��их масштабів. По всій Польщі були створені громадські організації та самодіючі комітети допомоги для розподілу допомоги угорському населенню, напр. Громадський громадський комітет творчих об’єднань (Бидгощ), Студентський комітет допомоги угорцям (Краків), Товариство друзів угорців (Тарнув), Комітет допомоги угорцям (Люблін), Комітет допомоги угорцям (м. Члухув). Окрім офіційної підтримки, яку координує Польський Червоний Хрест, було відправлено один конвой – один, організований Комітетом допомоги студентам для угорців з Кракова.

До 12 листопада по всій Польщі зареєструвалося понад 11 тисяч почесних донорів крові. Статистика Польського Червоного Хреста свідчить, що тільки повітряним транспортом (15 літаків) до Угорщини було доставлено 44 тонни медикаментів, крові та інших медичних засобів. Значно більшою була допомога, надіслана автомобільним та залізничним транспортом. Польська допомога оцінюється приблизно в 2 мільйони доларів США 1956 року.

24 жовтня 1956 року державний секретар США Джон Фостер Даллес ( у 1953–1959рр) рекомендував Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй скликатися для обговорення вторгнення СРСР та окупації Угорської Народної Республіки без вирішального результату, оскільки, незважаючи на Севрський протокол (22–24 жовтня 1956 р.), англо-французьке втручання в політику Єгипту – Суецька криза, спричинена захопленням Великобританією та Францією єгипетського Суецького каналу – завадили Заходу критикувати імперіалізм СРСР; віце-президент США Річард Ніксон сказав, що: «Ми не можемо, з одного боку, скаржитися на втручання Рад в Угорщину, а з іншого боку, схвалювати те, що англійці та французи вибрали саме той час для втручання проти Насера. Незважаючи на попередні вимоги відкату комунізму та лівого звільнення Східної Європи, Даллес сказав СРСР, що: «Ми не бачимо ці держави Угорщину та Польщу як потенційних військових союзників».

4 листопада 1956 року СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки, яка критикувала вторгнення СРСР в Угорщину, і замість неї прийняв резолюцію 120 Ради Безпеки ООН, яка зобов'язувала Генеральну Асамблею вимагати від СРСР вивести Червону армію з Угорщини. Незважаючи на 50 голосів за вихід, 8 голосів проти і 15 утрималися від цього питання, комуністичний уряд Угорщини Кадара відхилив присутність спостерігачів ООН в Угорській Народній Республіці .

У США два факти визначили бездіяльність уряду Ейзенхауера дослідження армії США «Угорщина, діяльність опору та потенціал» (січень 1956 р.), яке рекомендувало відмовитися від військового втручання США в Угорщину на боці угорських революціонерів; та таємна Рада національної безпеки, яка заохочувала антикомуністичне політичне невдоволення у Східному блоці лише через психологічну війну, диверсії та економічну війну.

За словами А. Росса Джонсона в International Journal of Intelligence and CounterIntelligence: «Всупереч твердженням, які тривають донині, угорські передачі Радіо Свобода не розпалювали революцію, не закликали угорців воювати з Радянським Союзом і не обіцяли допомогу Заходу. Вони критикували бажання… був лідером реформ Імре Надем у особистих образливих висловлюваннях і містив емоційну нахабність, яку угорські слухачі легко могли витлумачити як ознаку солідарності та підтримки Заходу». Після того, як СРСР переміг антикомуністичну угорську революцію, революціонери розкритикували ЦРУ та його Радіо Свобода. мережі за те, що вони ввели в оману угорців, щоб повіри��и, що Захід — НАТО і США — виженуть СРСР з Угорської Народної Республіки. Хоча підбурювання до насильства офіційно суперечило політиці Радіо Свобода, внутрішній аналіз, проведений радником Радіо Свобода Вільямом Ґріффітом, показав, як резюмував Архів національної безпеки при Університеті Джорджа Вашингтона, що «мовлення Радіо Свобода в кількох випадках натякало на те, що іноземна допомога буде надана, якщо угорцям вдалося б створити «центральне військове командування» і «закликав угорців «продовжувати енергійну боротьбу»». Сам Гріффіт писав, що «справжніх порушень політики було відносно небагато» — зокрема, чотири з понад 300 перевірених трансляцій, — але визнав, що «резюме часто не відображало змісту програми, як вона була остаточно написана (це не так. лише з програмами, де мало місце порушення політики; підсумки за період, що розглядається, у багатьох інших випадках виявилися дуже неточними описами остаточно створених програм).» Ласло Борхі, пишучи в Journal of Cold War Studies, стверджує, що мовлення Радіо Свобода, санкціоновані чиновником ЦРУ Кордом Мейєром, часто були «необережними, навіть безрозсудними» та підривали паралельні зусилля адміністрації Ейзенхауера з переговорів про незалежність Угорщини в рамках, схожих на фінляндізацію: «Ця суперечлива політика саботувала загальний підхід. Чим сильніше боролися повстанці , тим менше було шансів на врегулювання шляхом переговорів. Але небажання Сполучених Штатів протистояти радянським військовим діям означало, що прагнення Угорщини до визволення було самогубством». У 1998 році посол Угорщини Геза Єшенскі критикував бездіяльність Заходу в 1956 році як нещиру, нагадавши, що політичний вплив ООН з готовністю застосовувався для вирішення Корейської війни (1950–1953).Крім того, дослідження Hungary, 1956: Reviving the Debate about U.S. (In)action During the Revolution підтверджує, що уряд Ейзенхауера не втручався в Угорську революцію, яка сталася в радянській сфері впливу, оскільки СРСР відповів би війною.

1 листопада Імре Надь отримав повідомлення про те, що радянські війська увійшли в Угорщину зі сходу та рухаються до Будапешта . Надь шукав і отримав запевнення радянського посла Юрія Андропова, які виявилися фальшивими, що Радянський Союз не вторгнеться. Кабінет міністрів за згодою Яноша Кадара оголосив нейтралітет Угорщини, вийшов з Варшавського договору та звернувся за допомогою до дипломатичного корпусу в Будапешті та Генерального секретаря ООН Дага Хаммаршельда, щоб захистити нейтралітет Угорщини . Андропова попросили повідомити свій уряд про те, що Угорщина негайно почне переговори про виведення радянських військ.

3 листопада угорську делегацію на чолі з міністром оборони Палом Малетером запросили взяти участь у переговорах щодо виведення радянських військ у радянському військовому командуванні в Текелі поблизу Будапешта. Близько опівночі того ж вечора генерал Іван Сєров, начальник радянської поліції безпеки (КДБ), наказав заарештувати угорську делегацію , а наступного дня радянська армія знову атакувала Будапешт.

Другу радянську інтервенцію під кодовою назвою «Операція «Вихор» розпочав маршал Іван Конєв. П'ять радянських дивізій, що дислокувалися в Угорщині до 23 жовтня, були посилені; Невдовзі радянські війська досягли загальної чисельності 17 дивізій. Для проведення операції в Угорщину було направлено 8-му механізовану армію під командуванням генерал-лейтенанта Амазаспа Бабаджаняна та 38-му армію під командуванням генерал-лейтенанта Хаджі-Умара Мамсурова з сусіднього Прикарпатського військового округу . Повідомляється, що деякі рядові радянські солдати вважали, що їх відправляють до Східного Берліна для боротьби з німецькими фашистами . До 21:30 3 листопада радянська армія повністю оточила Будапешт.

О 03:00 4 листопада радянські танки проникли в Будапешт уздовж Пештського боку Дунаю двома ударами: один вгору по дорозі Сорокшарі з півдня, а інший вниз по дорозі Ваці з півночі. Таким чином, до того, як пролунав хоч один постріл, совєти фактично розділили місто надвоє, контролювали всі плацдарми та були прикриті з тилу широким Дунаєм. Бронетанкові підрозділи перейшли в Буду і о 04:25 зробили перші постріли по казармах на дорозі Будаорсі. Невдовзі в усіх районах Будапешта було чути радянську артилерію та танковий вогонь. Операція «Вихор» поєднувала удари авіації, артилерії та скоордин��вані танково-піхотні дії 17 дивізій . На озброєнні радянської армії були середні танки Т-34-85, а також нові Т-54, важкі танки ІС-3, 152-мм мобільні штурмові гармати ІСУ-152 і бронетранспортери БТР-152 з відкритим верхом.

Знищений радянський БТР на вулицях Будапешту, угорськими революціонерами.

Знищені танки на вулицях Будапешту.

Між 4 і 9 листопада угорська армія чинила спорадичний і неорганізований опір, Жуков доповів про роззброєння дванадцяти дивізій, двох бронетанкових полків і всіх угорських ВПС. Угорські бійці продовжували свій найсильніший опір у різних районах Будапешта (найвідоміша битва при Корвінському проході), у місті Печ і навколо нього в горах Мечек, а також у промисловому центрі Дунауйварош (тоді називався Шталінварош). У Будапешті воювало від десяти до п’ятнадцяти тисяч бійців опору, причому найжорстокіші бої точилися в опорному пункті робітничого класу Чепель на річці Дунай. солдати були в переважній більшості лояльні до революції і або боролися з вторгненням, або дезертирували. ООН повідомила, що не було зареєстрован�� випадків, коли підрозділи угорської армії воювали на стороні СРСР.

О 05:20 4 листопада Імре Надь оголосив своє останнє звернення до нації та світу, оголосивши, що радянські війська атакують Будапешт і що уряд залишається на своїх постах. Радіостанція Free Kossuth Rádió припинила мовлення о 08:07. У Верховній Раді відбулося екстрене засідання Кабінету міністрів, на яке були присутні лише три міністри. Коли радянські війська прибули, щоб зайняти будівлю, почалася домовлена евакуація, залишивши державного міністра Іштвана Бібо як останнього представника національного уряду, який залишився на своїй посаді. Він написав «За свободу і правду», хвилюючу прокламацію до нації та світу.

О 06:00 4 листопада в місті Сольнок Янош Кадар проголосив «Угорський революційний ��обітничо-селянський уряд». У його заяві говорилося: «Ми повинні покінчити з безчинствами контрреволюційних елементів. Година дії пролунала. Ми збираємося захищати інтереси робітників і селян і досягнення народної демократії» .

Пізніше того вечора Кадар закликав «вірних борців за справжню справу соціалізму» вийти зі схованки та взятися за зброю. Але підтримка Угорщини не була матеріалізована, і бойові дії не набули форми громадянської війни, а, як сказано у звіті Організації Об’єднаних Націй, форми «добре оснащеної іноземної армії, яка придушила переважаючою силою національний рух і знищила уряд"

До 08:00 після захоплення радіостанції організована оборона міста зникла, і багато захисників відступили на укріплені позиції . Між 08:00 і 09:00 парламентська варта склала зброю, і сили під командуванням генерал-майора Кузьми Гребенніка захопили парламент і звільнили полонених міністрів уряду Ракоші-Хегедюша. Серед звільнених були Іштван Добі та Шандор Ронаї, обидва з яких стали членами відновленого соціалістичного уряду Угорщини . Оскільки радянські війська також піддавалися нападам у цивільних кварталах, вони не могли відрізнити військові від цивільних цілей. З цієї причини радянські танки часто повзали головними дорогами і без розбору обстрілювали будівлі. Угорський опір був найпотужнішим у промислових районах Будапешта, де Чепель зазнав сильних ударів радянської артилерії та авіації .

Останні опорні пункти проти радянського нападу були розташовані в Чепелі та Дунауйвароші, де бої тривали до 11 листопада, перш ніж повстанці нарешті поступилися радянським військам. Коли бої закінчилися, угорські втрати склали близько 2500 загиблих. На Будапешт припав основний тягар кровопролиття, у якому загинуло 1569 мирних жителів. Приблизно 53% загиблих були робітниками; половину всіх угорських втрат становили люди молодше тридцяти років. З радянського боку було вбито 750 осіб, поранено 1450. Приблизно 80% усіх радянських втрат припало на бойові дії проти повстанців у восьмому та дев’ятому районах Будапешта.

Отже варто сказати, про підсумок США і НАТО не допомогли угорським антикомуністичним силам, і революція була придушена, на стороні угорських революціонерів брали участь у війні частини УПА які були в цей час в еміграції в Європі. Під час революції угорські антикомуністичні сили стратили щонайменше 213 членів комуністичної партії Угорщини, прокомуністичних та прорадянських офіцерів, серед ліквідованих був Імре Мезе, він став комуністом ще з кінця 20-х років 20 століття, воював на боці комуністів в громадянській війні в Іспанії, пізніше на стороні французьких комуністів проти німців, і в 1956 році, він отримав заслужене покарання у вигляді страти. Також в боях було ліквідовано 53 комуністичних військових Угорщини, які стали на бік радянських окупантів. Також було вбито в боях за Будапешт було знищено 750 радянських окупантів. Отже в підсумку було ліквідовано антикомуністичними повстанцями, щонайменше 1016 комуністичних злочинців. Після цих подій в Угорщині в підпіллі виникає дуже багато антикомуністичних організацій, мета яких повалення комуністичного уряду. Після 1956 року, до влади в Угорщині приходять комуністи на чолі з Яношом Кадаром, розпочинається так звана епоха Кадара, яка позначається поступовою відлигою, і зменшенням репресій.

Знищений радянський танк у Будапешті.

Варто також сказати, що у 1980-х роки в Угорщині стали передумовою до падіння комуністичного режиму, у 1980-х роках все більше руйнувалась комуністична система, лібералізація поступово проникала в усі сфери життя Угощини, вона вийшла на найкращі показники серед комуністичних країн.

І як наслідок у 1989 році, відбулась мирна революція, яка завершилась падінням комуністичного уряду. Угорщина досягла певних довгострокових економічних реформ та обмеженої політичної лібералізації у 1980-і роки, проте великі реформи відбулися лише після усунення Яноша Кадара з посади генерального секретаря ВСРП на партійній конференції у травні 1988 року. Новий генсек Карой Грос, який керував економічною реформою на посаді голови уряду та виступав за плюралізм у рамках однопартійної системи, спочатку сприймався прихильником досить радикальних перетворень порівняно з прихильниками збереження режиму у незмінному вигляді. Однак усередині партії зміцнювалося реформаторське крило, представники якого були обрані на партійній конференції до складу політбюро: Реже Ньєрш, який був у 1940-х роках членом Соціал-демократичної партії Угорщини і депутатом від неї в парламенті, а в 1960—1970-х роках керував проведенням економічної реформи посаді секретаря ЦК ВСРП; секретар ЦК Міклош Немет, який вивчав економіку не лише в Університеті економічних наук ім. Карла Маркса, а й у Гарварді; переконаний прихильник демократизації Імре Пожгаї. Усередині партії виникли «гуртки реформ», які незабаром об'єдналися в Союз реформ, і Народно-демократична платформа. У листопаді 1988 року Немет змінив Гроса на посаді голови уряду. Янош Кадар так і не був засуджений за свої злочини, бо помер у 1989 році. З ним і померла комуністична епоха. У січні 1989 парламент прийняв «демократичний пакет», який включав плюралізм профспілок, свободу асоціацій, зборів і друку, новий закон про вибори, радикальний перегляд конституції.

16 червня 1989 року, у 31-у річницю страти Імре Надя, Пала Малетера та Міклоша Гімеша, їх останки, а також тіла загиблого при придушенні повстання 1956 року полковника Йожефа Сіладі та померлого під слідством міністра Гези Лошонці, були урочисто перепоховано . На церемонію прийшли близько 250 тисяч людей.

24 червня на пленумі ЦК ВРРП Реже Ньєрш був обраний головою ВРРП і став вищою посадовою особою в партії, також було створено Президію ВРРП, до якої увійшли Ньєрш, Грос, Немет і Пожгаї. Напівреформатор Ґрос втратив можливість гальмувати демократизацію.

Усунення «залізної завіси» між Угорщиною та Австрією у травні 1989 року стало однією з найважливіших подій завершального етапу холодної війни. 27 червня 1989 року угорський міністр закордонних справ Дьюла Хорн та його австрійський колега Алоїз Мок спільно розрізали прикордонний паркан, щоб підкреслити розпочату Угорщиною 2 травня 1989 року ліквідацію захисних споруд. Межі між рядом соціалістичних країн Східної Європи були раніше відкриті. Десятки тисяч людей, особливо східних німців, прямували через Угорщину до Австрії та ФРН. Важливу роль у падінні «залізної завіси» та возз'єднанні Німеччини відіграв Європейські події 1989 року.

Національна опозиція у вересні 1987 року заснувала Угорський демократичний форум (ВДФ). Ліберально налаштовані студенти у березні 1988 року створили Альянс молодих демократів (відоміший під угорською абревіатурою Фідес). Як демократична опозиція влади у листопаді 1988 року був сформований Альянс вільних демократів (АСД). Однак до весни 1989 ці організації не мали великого впливу, шукали і знаходили опору у демократичних груп і лідерів усередині ВСРП: ВДФ у І. Пожгаї, АСД — у партійних реформаторів, що об'єдналися навколо Р. Ньєрша.

22 березня 1989 року 8 опозиційних організацій (ВДФ, АСД, Фідес, відтворені партії Незалежна партія дрібних господарів, Соціал-демократична партія Угорщини та ін.) створили своє об'єднання «Опозиційний круглий стіл» (ОКС). Пізніше до нього увійшла Християнсько-демократична народна партія. Найбільшим впливом на ГКС користувався Угорський демократичний форум. На ініційовану ВРРП нараду з громадськістю, пріоритетною темою якої була розробка нової конституції, було запрошено ГКС поряд із традиційно близькими комуністам профспілками, молодіжними, жіночими та ін. організаціями. Процес переговорів між ВСРП і ГКС, що розгорнувся навесні, проходив поетапно: підготовка двосторонніх переговорів, їх проведення, що розпочалися 13 червня і отримали офіційне найменування Національний круглий стіл тристоронні переговори (за участю сателітів ВСРП, які не відіграли помітної ролі). 18 вересня на останньому засіданні Національного круглого столу організації-учасники (крім АСД та Фідес) підписали підсумкову угоду про створення основ парламентської демократії та звернулися до глави уряду з проханням винести підготовлені поправки до законів на затвердження парламенту. Питання, про які не вдалося домовитися, було винесено у листопаді на референдум.

У жовтні 1989 року ВСРП фактично провела свій останній з'їзд (на який не було обрано 5 із 21 членів Політвиконкому партії та 79 із 109 членів колишнього ЦК), на ��ьому переважали представники Союзу реформ та Народно-демократичної платформи. Партія перетворилася на Угорську соціалістичну партію (ВСП), яка зайняла соціал-демократичні позиції. Головою ВСП було обрано Реже Ньєрш. 80% членів ЦК було обрано вперше.

Парламент на сесії з 16 по 20 жовтня ухвалив закон, що передбачає багатопартійні парламентські вибори та прямі президентські вибори. ВНР була перетворена на Республіку Угорщина, у її конституції гарантувалися права людини і громадянина, а також було створено організаційну структуру, яка забезпечила поділ повноважень між судовою, законодавчою та виконавчою владою.

На референдумі, що відбувся 26 листопада 1989 року, виборці схвалили обрання президента після парламентських виборів, необхідність звіту правлячої партії про свою власність, припинення діяльності партійних осередків на провадженні, розпуск робочої міліції.

Весною 1990 року відбулися перші вільні вибори, внаслідок яких до влади прийшла опозиція.

У період з 12 березня 1990 по 19 червня 1991 радянські війська були виведені з території Угорщини. Після падіння комуністичного режиму, в Угорщині відбулась заборона тоталітарних символів комунізму, за їх пропаганду передбачено кримінальна відповідальність. Революціонери 1956 року визнані національними героями Угорщини. Також відбулось кілька судових процесів над комуністичними діячами, які були причетні до злочинів проти революціонерів Угорщини. Найбільше на позиціях антикомунізму в Угорщині стоїть партія Йоббік.

Також варто сказати про найвідоміших ліквідованих радянських окупантів в Угорщині.

7 листопада 1956 року було ліквідовано капітана військ СРСР Олександра Бобровського був збитий зенітним вогнем угорських революціонерів.

Юрій Бурмістров рядовий ліквідований повстанцями на вулицях Будапешта 24 жовтня.

Петро Волокітін старший лейтинат ліквідований в боях біля аеропорта Будапешта.

Іван Горячев сержант ліквідований в Будапешті з групою радянських окупантів.

Григорій Громницький старший лейтинант ліквідований групою революціонерів під час боїв, за одну з вулиць Будапешту.

Михайло Зінуков старший лейтинант, був ліквідований разом з групою комуністичних окупантів в центрі Будапешту .

Дмитро Кармішин штурман ІЛ-28 був знищений вогнем, зенітної батереї повстанців.

Іван Карпов старший лейтинант ліквідований під час боїв за кінотеатр в центрі Будапешта.

Сергій Коханович полковник, який воював в Другій Світовій війні, ліквідований разом з групою радянських окупантів, на околиці Будапешту.

Анатолій Кузьмін молодший сержант, брав участь в боях з угорськими антикомуністами, ліквідований в центрі Будапешту.

Микола Муравльов капітан знищений разом з групою радянських окупантів під час зачисток будівель Будапешту.

Олексій Соловьйов сержант приймав активну участь в каральних акціях проти мирного населення ліквідований угорськими повстанцями.

Володимир Ярцев старший лейтинант авіації, ліквідований вогнем зенітної артилерії угорських повстанців.

#Hungarian Revolution of 1956

0 notes

bulgariawar · 11 months ago

Text

Теракти і Атаки Комуністів.

Після придушення комуністичного повстання у 1923 році, основні лідери комуністів емігрувала, але багато активних терористів з БКП, залишилась плануючи теракти, диверсії і напади на представників влади Болгарії. Так у 1925 році був вчинений дуже серйозний теракт.

Після придушення Вересневого повстання БКП було заборонено законом, багато її членів було заарештовано і зазнавали переслідувань, що змусило їх піти у підпіллі. Керівники Г. Димитров і В. Коларов встигли виїхати з країни і перебували в Радянському Союзі, а в Болгарії, внаслідок заборони, було заарештовано майже все керівництво компартії та багато її членів. У умовах у лавах Військової організації БКП посилюється вплив групи лівих комуністів, якими готується акція.

Керівники ВО БКП Димитр Хаджидімітров та Димитр Златарєв пропонують знищити директора поліції Володимира Начова та кількох інших вищих чинів, відповідальних за білий терор. Їхня ідея активно підтримується Станке Димитровим, секретарем ЦК, який пов'язується з цього питання з Георгієм Димитровим та В. Коларовим, проте ті її не схвалюють, оскільки на їхню думку подібна акція має бути тісно пов'язана з народним повстанням, інакше вона приречена на провал .

Тим часом ситуація в країні погіршувалась: 11 лютого був заарештований і закатований до смерті активний діяч софійського відділення БКП Вілчо Іванов; 10 березня змінено Закон про захист держави, за яким вже не лише членство в БКП каралося смертю, а й допомога та приховування її членів; 26 березня було вбито Яко Доросієва, керівника оперативного відділу ВО БКП. Усі ці події змушують керівництво ВО БКП діяти навіть без схвалення Комінтерну.

Через посилену охорону Володимира Начова стала зрозумілою безперспективність нападу на директора поліції. Тоді було обрано іншу мету: на відспівуванні депутата правлячої партії «Демократична змова» генерала Костянтина Георгієва в Соборі Святого Тижня мали бути присутніми багато політичних діячів країни.

Заупокійну молитву було призначено на 16 квітня (Великий четвер). До цього дня, за допомогою раніше завербованого ВО БКП паламаря Петра Задгорського, до собору було внесено 25 кілограмів вибухівки. Вона була закладена під одну з несучих колон купола. О 7-й годині ранку до собору прибув керівник операції Нікола Петров. Жалобна хода увійшла до собору о 15 годині, службу вів митрополит Стефан (майбутній екзарх). Однак сам цар Борис III був відсутній — він знаходиться в Арабаконаку, де за два дні до цих подій зазнав нападу анархістів. Спочатку труна була поставлена поруч із замінованою колоною, але потім було вирішено, через велику кількість присутніх, перенести її трохи вперед. Так, випадково, найбільш високопосадовці були віддалені від місця вибуху. Відповідно до плану операції після початку співу Задгорський подав знак. Петро Абаджієв привів у дію пекельну машину, і о 15 годині 20 хвилин пролунав вибух. З оглушливим гуркотом обрушився купол собору. У повітрі встав смерч із уламків черепиці, цегли, балок. Високий чорний стовп диму повис над столицею… У цей момент царський автомобіль виїхав на вулицю, що веде до собору. На місці загинуло 134 особи; включаючи померлих від поранень - 213 осіб, у тому числі 12 генералів Стефан Нерезов (генерал від інфантерії, командувач Першої болгарської армії під час битви за Дойран), Калин Найденов (генерал-лейтенант, військовий міністр під час Першої світової війни), Кристю Златарєв (генерал-лейтенант, командувач ��динадцятої македонської піхотної дивізії), Іван Стойков (генерал-майор), Павло Павлов (генерал-майор), Станчо Радойков, Іван Табаков (генерал-майор), Стоян Пушкаров (генерал-майор), Григорій Кюркчієв ( генерал-майор), Олександр Давидов (генерал-майор), Петро Лолов (генерал-майор)), 15 полковників, 7 підполковників, 3 майори, 9 капітанів, 3 депутати, ще 500 людей було поранено.

Соборна площа була негайно оточена військами. ЦК БКП декларативно засудив теракт як «необдуману дію, згубну для антифашистського руху. Увечері 16 квітня владою оголошено військовий стан. Радянська сторона відмежувалась від своєї причетності до теракту.

Увечері 16 квітня поліцейським комендантом Софії було призначено капітана Кочо Стоянова. Він сформував чотири оперативні групи, які негайно розпочали масові облави. Серед перших було заарештовано Петра Задгорського. Комуністи намагалися його прибрати, але це їм не вийшло — Задгорський видав усіх, з ким мав контакт. У ході облав було вбито керівників ВО БКП Коста Янкова та Івана Мінкова. Решта членів Військової організації було заарештовано, лише трьом учасникам нападу на собор вдалося втекти через Королівство СХС до Радянського Союзу. Це були Нікола Петров, Димитр Златарьов, Петро Абаджієв (1944 р. Абаджієв повернувся до Болгарії, в чині полковника РККА).

З 1 по 11 травня у Софії пройшов суд над членами ВО БКП, результатом якого стають смертні вироки, у тому числі для Петра Задгорського та підполковника Георгія Коєва, у якого ховалися Марко Фрідман та вбитий під час арешту Іван Мінков. Верстаті Димитров, Петро Абаджієв, Димитр Грінчаров, Микола Петріні та Христо Косовський були засуджені до страти заочно (троє останніх було вбито до кінця того ж тижня).

Найвищий з обвинувачених — Марко Фрідман — заперечував причетність БКП ��о нападу. Військовий стан було скасовано лише 24 жовтня 1925 року.

Після цього теракту, уряд Болграії вирішив раз і назавжди покінчити з комуністичними і соціалістичними терористами. Фізичними виконавцями стали групи офіцерів запасу, організовані ІІІ секцією Військового міністерства Болгарії, поліцейські та діячі ВМРВ.

За підрахунками історика Георгія Маркова у квітні 1925 року було вбито 400-450 осіб. За даними з книги Музею революційного руху в Болгарії, у період з 1924 по 1926 роки було:

вбито у перестрілках з поліцією, засуджено на смерть після нападу на Собор Святого Тижня та вбито військовими та іншими організаціями – 503 особи; вбито анархістів, членів їхніх терористичних організацій – 105 осіб; убито у внутрішніх зіткненнях у македонськ��х організаціях та ВМРВ, спровокованих урядом — 76 осіб. Серед жертв терору були як відомі ліві політики та комуністи, соціалісти і анархісти. Вбивства відбувалися як показово, на вулицях при світлі дня, так і таємно, у в'язницях Громадської безпеки, військових казармах та поліцейських дільницях. Офіційною версією смерті багатьох комуністів було «застрелено при спробі втечі».

У тодішній офіційній пропаганді викрадення та вбивства приписувалися «не підконтрольним елементам». Насправді ж групи користувалися повною підтримкою та захистом з боку уряду. Так, наприклад, Іліянський форт використовувався для поховання тіл убитих, а погану славу садистів здобули капітани Кочо Стоянов та Цвятко Ніколов (отримав прізвисько «Чорний капітан»), окружний начальник у Ловечі Микола Тифчев — Караджі Осман.

Жертвами квітневих подій стали відомі комуністичні злочинці такі як: Іван Манев, Олександр Боримечков, Ганна Маймункова, Жеко Димитров, Тодор Страшиміров, Димитр Грінчаров, Христо Косовскі, Темелко Нєнков, Микола Петріні, а також видатні комуністи і їх симпатики Гео Мільов, Йосиф Сергій Рум'янцев.

Внаслідок масового терору у різних частинах країни активізувалася діяльність радикально налаштованих опозиційних груп, сформованих із комуністів, землеробів та анархістів. Серед їхніх видатних керівників були Мітьо Ганєв, Василь Попов та Тінко Сімов. Група Тінко Сімов стратила Миколи Тифчева - Карджі Османа.

Проте, зіштовхнувшись із військовими частинами, озброєні групи змушені були відступити межі країни. Але незважаючи на фізичне знищення багатьох членів БКП, у партії тривала внутрішня боротьба з приводу курсу нового повстання проти уряду Олександра Цанкова. Зрештою помірковане крило, під керівництвом Василя Коларова та Георгія Димитрова, переважило і в 1926 році курс на підготовку повстання було знято.

Отже підсумок серед відомих, ліквідованих комуністів і їх посібників цих років були: Олексій Бермилієв ліквідовний поліцією в 1925 році, Методі Олексієв ліквідований націоналістами у 1924 році, Георгі Андріянов ліквідований націоналістами в 1932 році, Дімітар Яцев учасник комуністичного повстання 1923 року, ліквідований під час данного повстаня, Дімітар Бараков знищений силами націоналістів у 1931 році, Стамен Велінов один з учасників повстання 1923 року, ліквідований в боях з армією Болгарії у 1923 році, Асен Велчев знищений під час подій 1923 року, Антон Ганчев учасник комуністичного повстання, знищений в 1937 році під час громадянської війни в Іспанії, де воював на стороні комуністів, Георгі Георгієв анархіст ліквідований під час сутички з військами у 1923 році, Борис Давідков ліквідований у 1923 році, Михайло Дашин ліквідований силами поліції у 1924 році, Дімітар Дончев комуніст, який брав участь в комуністичному повстанні в 1923 році, такоє в 1924-1925 роках займався підпільною терористичною діяльністю, в 1930 році направлений в Румунію, де був схоплений та розстріляний у 1931 році, Яко Доросієв ліквідований у перестрілці з поліцією в 1924 році, Петро Енєв комуніст брав участь в теркатах проти влади Болгарії, розстріляний військовими у 1925 році, Андрій Іванов комуніст знищений під час повстання комуністів в 1923 році, Пенчо Калканов комнуніст терорист ліквідований у 1926 році, Васіл Каравасільєв комуніст учасник повстання 1923 року розустріляний поліцією у 1924 року, Стефан Караджієв ліквідований під час комуністичного повстання у 1923 році, Ангел Кірков комуніст ліквідований силами націоналістів у 1923 році, Ангел Коларов і його охоронець Алеко Васильєв, знищені у 1924 році, Дімітар Кондов комуніст знищений під час подій 1923 року, Васіл Корітаров комуніст знищений націоналістами в 1923 році, Борис Костов комуністи знищений в 1923 році, Дімітар Костов і Кирило Костов знищені у 1923 році, Нікола Коферджієв ліквідовний під час поліцейської операції у 1931 році, брав участь в комуністичних терактах і повстанні 1923 року, Іван Коюмджієв комуніст знищений у 1923 році, Іван Крачанов ліквідовний в 1925 році, відповідальний за ряд комуністичних терактів, Георгій Коюмджієв ліквідовний під час комуністичного повстання в 1923 році, Михаїл Кінчев знищений у 1923 році, силами поліції, Микола Лісічев знищений під час подій 1923 року, Іван Манєв комуніст бойовик БКП, застрелився в 1925 року коли був оточнений силами поліції, Георій Манушкін брав участь в повстанні комуністів, знищений націоналістами в 1923 році, Стойчо Малушев комуніст учасник повстання 1923 знищений націоналістами, Божидар Мітрєв, комуніст учасник повстання 1923 року, учасник терористичних актів 1924-1925рр, входив в бойову групу БКП, виявлений і знищений націоналістами у 1932 році, Атанас Міховскі комуніст, бойовик знищений націоналістами у 1924 році, Георгій Москов комуніст, член бойових груп БКП, ліквідований поліцією 1931 року, Нено Цирвуланов комуніст лікар, знищений після теракту у 1925 році, Олександр Ніколов комуніст активний учасник спротиву 1923 року, знищений націоналістами Болгарії, Костадін Патоков комуністичний бойовик входив в бойову групу БКП, ліквідований в 1925 році, Георгій Шомов комуніст учасник повстання 1923 року, ліквдований в боях з армією Болгарії, Тодор Чопов анархіст ультра лівак, ліквідований під час повстання 1923 року, Стоїл Чолаков комуніст учасник повстання 1923 року, заарештований і знищений поліцією Болгарії, Йордан Цицков комуніст ліквідований націоналістичними силами у 1925 році разом з ним також знищили Стояна Газерського, Ангела Кіпрова, Партені Партенієва, Симиона Попова, Трошана Трошанова, Костадіна Трендафілова, Кральйо Цветкова, Йосифа Чакальського, Петара Чакальського. Михайло Цицелков комуніст ліквідований у 1924 році поліцією Болгарії, Янчо Хайдуков активний комуніст і учасник виступу 1923 року знищений націонлаістами, Асен Хадживасильєв командував загоном комуністів повстанців, знищений силами націоналістів в 1923 році, Коста Сандєв комуніст активний учасник подій 1923 року, захоплений в полон і розстріляний.

#Bulgaria

0 notes