#ніжний

[yuleehandmade]

⚪Білий бант (Оповідання Володимира Сенцовського) У Тимка завжди сверблять руки. Це так вихователька Наталя Лук’янівна каже, коли Тимко щось накоїть або тільки хоче накоїти. Гралися на подвір’ї. Галинка була лікарем. До неї підходили дівчатка, роззявляли ротики і голосно казали: «А-а…» Тимко стояв, осторонь і з цікавістю стежив за Галинкою. На голові у неї був кумедний білий бант, схожий на метелика. Коли дівчинка нагиналася, бант стріпував крильцями, ніби хотів злетіти. Хлопчик сам не помітив, як рука сіпнула той бант і він розв’язався. Від злості на себе Тимко аж за пальця себе вкусив. А Галинка звела на нього великі сині очі й от-от заплаче. Підійшов Андрійко. Докірливо глянув на Тимка: — Цей бант пов’язала моя мама, бо Галинчина захворіла і в лікарні лежить. Стоїть Тимко, червоніє… І чому в нього сверблять руки? #бантик #оповідання #оповіданнядлядітей #білий #білийбант #білийбантик #метелики #дівчинкаукраїночка #дівчинкамоя #донечка #косички #хвостики #ніжний #біленькі #атласністрічки #handmade #ukrainochki #forgirls #toddler #toddlermom #todler #toddlermomlife (Біла Церква) https://www.instagram.com/p/CnzI4JXK6z7/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[luerron]

✨🌿✨🌿лісові хтоні🌿✨🌿✨

Велет та потерчата. Велет колись був людиною: романтичним юнаком, котрий дивився на цей світ не так, як інші. Він жив у селі, хоча ліса йому були набагато ближчі, тому він доволі часто пропадав там і зовсім не боявся лісових істот. Вночі він любив дивитися на зорі, любив він також і співати, придумувати казки, а тому діти постійно юрмилися біля нього, щоб почути нові історії. Голос в нього був ніжний, немов солов'їний спів. Не був він схожий на типовго хлопчину тих часів, скоріш мав навіть деякі жіночі риси і, на жаль, це не давало йому спокійного життя від інших людей. Дехто з хлопців вирішив, що він якесь демонічне створіння і з друзями своїми потайки від селян у темну ніч вирішили втопити нечистивого, щоб не спокушав інших. Велет загинув, не доживши і до 20-ти років. Проте ліс пам‘ятав Велета та його чарівні пісні, те як він дбав про ліс і його створінь. Тому Господар лісу зробив його однією зі своїх лісових істот, що став він схожий чи то на мавку, чи то на болотника. Міг він приймати як подобу дівчини, так і юнака, та міг повертати собі людську зовнішність (але на дзеркальних поверхнях можна було побачити його справжню зовнішність).

Тепер свої казки Велет розповідає потерчатам та іншим молодшим духам, співає їм свої чарівні пісні. А людей він ніжним голос��м заклик��є у ліс і губить їх там, бо вже не пам‘ятає життя свого людського і ким він був до загибелі, поки не побачив одного разу Чару…

(а хто такий Чара розповім якось потім)

[not4yourmind]

Мені дуже сильно потрібен хтось. Друг чи подруга. Я маю втопити своє відчуття самотності. Але навряд це можливо.

Я скачав тіндер і це відверто не те. Один пафос, жінки з голими зада��и і тд. Це не про мене. Я про ніжний та чуттєвий ментальний ��в'язок. Але напевно це вже нікому не потрібно.

Якби не робота я б просто спав 24/7. Але обов'язки перед іншими людьми ще якось тримають.

Де знайти сили? Відчуваю себе жахливо. А ще мені так болить серце,що я задумуюсь над походом до лікаря. Ніколи не мав з цим проблем.

[inthenameof-thoughts]

Він виріс у селі, далеко від будь-якого великого населеного пункту. Його душу сформували розміреність і визначеність фермерського життя, ніжний запах весняних трав, мудрий погляд улюбленої корови і народні пісні, співані під час сутінок, коли поля і гори заливало рожево-синє світло заходячого сонця. А коли сонце остаточно зникало за обрієм, та повітря наповнювалось холодним вітром, він підводив голову і бачив тисячі зір. Йому здавалося, що небо підморгувало йому своїми незліченними очима, обіцяючи, що що б він не робив або думав тієї ночі – воно збереже це в таємниці.

На небі мегаполісу вночі світився тільки місяць і великі планети, світло яких було жорстоко постійним – жодного підморгування. Мільйони жителів цього міста звертали свої втомлені очі до цих небесних тіл – він не мав гарантій, що саме його молитви почує синій бог. Він почувався дрібним і незначним, наче для нього тут не залишалось місця. Він згадував безмежний простір навколо села у горах, де відчувалося, що світ був створений для людина, а людина – для світу, і його серце стискалося у болі і задусі. Та піти він вже не міг. Тут були його перспективи, його майбутнє. Він зробив свій вибір і вирішив триматися його – терпіти шум, закривати очі на бруд і сміття, шукати когось, кому можна буде довіряти так, як підморгуючим зорям.

[mmwe0il]

тигреня дивиться у дзеркало

[dazatsu, nsfw]

одяг летить у різні сторони, поки руки Ацуші заривалися в улюблене тіло. його губи залишаючи багряні плями. він чує як Осаму стогне під ним, але ж вони ще не почали навіть. це тільки початок.. тільки початок.. 

Дадзай стискає стегна хлопця над ним своїми руками. він стискає їх так, що залишаються сліди від його долонь. йому подобається знати, що завжди ніжний Ацуші зараз над ним домінує.  йому подобається це відчувати. але хто сказав що сьогодні Накаджіма буде це робити? Дадзаю подобається підіймати свої стегна та бачити як тигреня обурено на нього дивиться. він посміхається та опиняється зверху, не дозволяючи своєму коханому знову завоювати активну позицію. не цього разу.

— що ти робиш? ми ж домовилися..  — Ацуші знову притиснутий до ліжка, на ньому знову з’являються засоси. з його грудьми знову граються. — Осаму… будь ти проклят.. — ніжні хмикання. маленькі сльози на його очах від приємних відчуттів. чомусь не хочеться навіть давати супротив через те що Осаму знову робить усе як йому хочеться.. руки повзли до волосся шатена, а потім Накаджіма зарився в них так, наче буде виривати їх.

— тобі ж подобається.. — шепіт.  Дадзай знає як збуджувати свого коханого. його рот тепер зайнятий смоктанням сосків, поки руки вже ніжно торкаючись до талії спускалися до стегон, до колін, а потім брали та робили так, щоб його тіло було між цими чарівними ніжками. 

— подобається.. — Ацуші стогне у відповідь. в кімнаті стає спекотно. запахи змішуються з терпкого одеколону Дадзая та приємним запахом карамелі з дитячого шампуню котрим користується Ацуші. це приємно. дуже. 

Дадзай нічого не відповідає, та тягне свої руки у штани під самим Ацуші. пальці доходять до дупи. штани приспускаються, а ті самі долоні стискають сідниці. стискають сильно. так щоб потім залишися сліди. Осаму перебирає пальцями, та мне ті сідниці наче тісто. через це стогони його коханого стають трішки болюче голосними та відривними. Дадзай кусає соски, а потім зализує їх.

штани Накаджіми летять на підлогу. з трусами також.

— гарний який.. — Осаму ніколи не буде залишати свого коханого без компліменту в самі інтимні моменти. він сидить на своїх колінах та роздивляються усього Ацуші. усього. без виключень.

— не кажи так.. — тигреня облилось червоним. він не може таке чути у свою адресу. Дадзай вже колись йому погрожував, що виїбе через такі слова перед дзеркалом.. цього разу так і зробить.

— чому?  чому не казати? ти й справді гарний.. — в руках Осаму вже було мастило, він змащував свої пальці настільки багато, як міг. він косо дивився на Ацуші. йому не подобалось таке ставлення свого коханого до самого себе. Ацуші ж мовчав йому у відповідь. просто мовчав. він відводив очі в інший напрямок. 

пальці Дадзая вже входили до Накаджіми. він ніжно та повільно їми рухав. інша ж рука брала праву ногу та підіймала її в верх.. губи проходилися по ній поцілунками. багряними засосами. Дадзай залишав стільки слідів після себе.. залишав їх багато. йому подобалось це. дуже. можливо деякі зникнуть завтра, або після завтра.. але деякі залишаться на неділю або навіть дві. 

тепер Осаму обережно входить членом в середину. він обіймає Ацуші та смокче його груди. він повільно штовхається. поки чужі руки на його спині шкрябають його спину. вони це роблять до почервоніння. 

стогони та ляпанці. вони заповнюють кімнату. повно різних поцілунків. Накаджіма стискає простирадла своїми пальцями.

презерватив змінюється на інший. з цим же змінюється кімната на ванну. змінюється поза. тепер Ацуші стоїть спиною до коханого та руками тримається за раковину умивальника поки позаду його талію стискає Осаму штовхаючись та залишаючи засоси на плечах. він шепоче на вушко щось красиве про Ацуші та кусає те вухо. 

Накаджіма опускає свою голову вниз, та заплющує очі. він май��е на межі. він віддається як остання повія. він покусує свої губи. а потім знову дивиться на себе у дзеркало, коли Дадзай помічає таку його поведінку та підіймає голову за підборіддя дивлячись на Ацуші через дзеркало. йому не подобається, що той не бачить те наскільки гарний. він хоче, щоб Ацуші дивився на себе його очима. завжди. 

по стегнах щось пробіглося. щось гаряче. Осаму відстає від свого хлопця та виходить. він обережно знімає презерватив та зав’язує його. він кидає його на підлогу та підхоплює Накаджіму. щоб той не набив собі через виснаження після процесу коліна. раптом вирішить впасти тут ще.

— моя квіточка.. — Дадзай ніжно цілує в плечі та спускається трішки нижче по спині. Ацуші ж і далі тримається за раковину дивлячись на себе у дзеркало. він важко дихає та інколи спускає свій погляд на шатена. 

— і хто це.. буде прибирати?.. м? квіточка буде прибирати? — цей обурений голос можна впізнати з тисячі.

— я, квіточка.. я вилижу все до блиску.. 

— я подивлюся на це. обов’язково буду дивитися як ти усе вилизуєш.  — на це, Осаму трішки посміявся та притиснув Ацуші до себе ближче. він все зробить… зробить усе, щоб Ацуші не сердився.

:｡✿*ﾟ‘ﾟ･✿.｡.:* *.:｡✿*ﾟ’ﾟ･✿.｡:｡✿*ﾟ‘ﾟ･✿.｡.:* *.:｡✿*ﾟ’ﾟ･✿.｡:｡✿*ﾟ‘ﾟ･

посвята.

@agyagar досміялися, з днем народженя, хлопчик пес патрон

[2572331]

імхо

школа не вчить головного.  ( не будемо брати фактор колективу ). школа не вчить цінувати ту саму школу. нам не внушають думку про те, що школа це не зубрьожка уроків, це не домашні завдання, це не тримати себе в сталевих рукавицях. 

школа це занадто багато про інше. це про почуття комфорту, рідного, ніжного. для мене це завжди таким було. я доперла до цього десь у 8 класі, коли в спину мені дихали фрази :” це моя остання дискотека”, “ це останній раз я здаю книжки “, “ я більше не буду ходити на фак��льтатив з біології “. і в цьому було моє абсолютне, всеохоплююче щастя, мало кому воно було дане ( у 8 то класі ). 

я завжди кайфувала від цього відчуття єдності, заангажування в шось більше, але я ніколи не була в цьому. в нас в класі було декілька людей, які буквально жили в кабінеті організаторів. завжди були якісь концерти, сценки, сценарії, робіння фотозон, плакати, перший дзвоник.останній! 

в школі має бути шось про це, дітям мають вкладати в голови , вони мають цінити момент, в них має бути це чітке розуміння поваги до вчителів, до, власне, цього періоду, бо потім вони точно будуть сумувати за цим, ностальгія точно хапане. вони мають бути зацікавлені в цьому.

я з 8 класу пам’ятаю, дай боже, 10 днів, а з 9 і того менше. 

( треба сказати: в мене просто так гарно все склалось.. це був ніжний 2019, тоді було дуже приємно і я щоразу безмірно вдячна, що саме так мені випало. бути в 9 класі в 2019/20. деколи мене від однієї думки про це накочуються сльози ).

я б віддала все, тільки щоб хоч на тиждень повернутись в школу. а пам’ять вона сука - забудеш. хоч би на деньок, хоч би ще раз пройти ту алейку о 7.40, хоч би ще раз, хоча б разочок. 

і зараз я маю не менше щастя! цілковите занурення в життя своєї шараги. мені це дуже подобається. ці всі відео, оце :” Софія, ходи, будем знімати відео “, “ - з групи треба три людини.. ну може ти Софія “, “ - а хто йде на конкурс?” . 

я дивлюсь на нашу віце директорку і мені шось аж робиться. боже, якби я не прагла до того, що я собі придумала, я прагла б бути такою віце директоркою, викладачкою математики. я знаю, що мене любить все гроно педагогічне, але вона... чи можна сказати, що я улюблениця з потоку? так, я одна з тих дівчат - вискочок,ну і шо? нічого. 

але якби чудово зараз не було, я все ще сумую за тою Софійкою з 2019, за тим гуманітарним класом, за тою алейкою о 7.40. 

[ashesofrosesss]

кожен предмет и кожен промінь сонця тут застигали в очікуванні, поки у стінах ще дихало життя, котрим нещодавно було просякнуте все. відлуння її низького голосу, аромат лілій, бузку і стиглих абрикос залишали плями страждань, радощів та відчаю всюди, чого торкався її ніжний погляд. бути тут означало дрімати у обідню спеку у красивому прохолодному склепі, розписаному рунами, рядками з пісень та зізнаннями. кожна деталь пахла втратою і була отруєна неминучим руйнуванням, оскільки вона прийшла сюди востаннє, пообіцявши собі замурувати спогади разом з речами, котрі більше не належать тій, яка залишиться полохливою тінню у великому маєтку і не зможе існувати під сонячним світлом. яскраві спогади будуть роїтися у кутках, під старими шафами, у важких дерев'яних комодах серед шовкових шарфів, котрі ще пахли її парфумом, на просторій кухні, де була ціла колекція не глазурованого керамічного посуду, якого вона не хотіла позбутися навіть попри вмовляння.

[ilyusya]

given ost

Ацуші знову дивиться на місце, де раніше існував з Акутаґавою. Ця маленька квартирка була найкомфортнішою домівкою для Накаджіми за все його життя. Ранкові обійми з партнером, спільний сніданок, взаємодопомога і багато поцілунків, які так обожнював Рюноске. Миті з ним такі теплі і наповнені музикою.

Ацуші з усмішкою згадує старі дні, коли випадково натрапляє на фотографію свого партнера, хоч йому і доводиться витиратися сльози після цього. Бо навіть через фотографію він може відчути ніжний дотик Акутаґави, його усмішку та його почуття. Але фотографію завжди доводилося відкласти і повернутися до своїх справ, бути одному.

І Ацуші все змирився, що у всьому буде шукати його. В матеріальних чи духовних речах, в інших людях чи в собі.

І йти зараз по вулиці одному, бачити величезний натовп людей і на мить відчути легкий дотик до свого волося. Так акуратно, як це робив Акутаґава. Він завжди торкався Накаджиму так, щоб не налякати, хоч хлопець більше не боявся.

Пальці Рюноске згадуються як щось янгольське, хоча, звісно, цього хлопця янголом не назовеш. Але, не дивлячись на те, що Акутаґава завжди характеризував себе як ''чисту злість'', він справді бу�� хорошою людиною, яка запам'яталася не лише Ацуші.

І голову знову крутить від думок, коли кожен день щось нагадує Рюноске. Бо кров ніколи ще не була такою лякаючою. Тому, що молитва за упокій настільки гидка, що він неї тягне блювати. Бо красивої смерті не буває.

Вмерти за іншого благодушно, але, може, це тільки Ацуші вважає свого хлопчика благодушним.

Бо набагато благодушніше вижити заради іншого.

Натовп повільно розходиться, а руки Рюноске зникають з волося Накаджіми і знову вітер стає жорстким і гучним. Знову можна відчути метушню людей навкруги і шкодувати, що більше ніколи не відчуєш метушню Акутаґави.

[romanticlandscape]

іноді мені здається, що ми разом уже двадцять років. що ми пройшли період гарячої пристрасті та отримали ніжний трепетний спокій, взаємоповагу та взаєморозуміння. разом з ним я відчуваю себе такою дорослою, виваженою, коханою, справжньою жінкою свого чоловіка. у мене не болить голова від вічних:"де він", "що він", "з ким він". я відчуваю себе найважливішою, найпривабливішою найсексуальнішою для нього одного. найрозумнішою та найкращою в усіх сенсах. нарешті мені не потрібно постійно змагатися за право бути щасливою, не потрібно доказувати, що я чогось варта.

у той самий час, кожен раз, коли ми проводимо ночі та дні разом, я відчуваю себе коханкою, яку зустріли в п'ятничний вечір у барі та, пірнувши у пристрасть з головою, забули про здоровий глузд. або підлітками, які цілуються на кожному куті не випускаючи рук один одного.

іноді я - це мала дівчинка, яка втоплюється в сльозах від довоєнних спогадів про свою загиблу пташку, а він той, хто на Різдво дарує малого зеленого папугу, який стає мені найкращим другом.

з ним я наче дівчина зі старого фільму в вінтажному довгому платті та відкритих туфлях,яка збирається на побачення, дивлячись на нього у дзеркало, він посміхається і заповнює кімнату своїми неперевершеними легкими парфумами. а я наче закохуюсь все більше.

з ним я невиспана, безглузда, розслаблена, без макіяжу. з ним я курю маріхуана десь на березі в Амстердамі та катаюсь на байку, а потім говорю про англійську фонетику, іспанську та літературу. а він терпляче слухає.

з ним я така різна, але безмежно закохана.

[tenderdevil]

Навіщо мені хлопець, якщо він не може обісрати зі мною людей, які мене бісять?

Або не бісять. Або взагалі будь кого.

Правильно, такого мені не треба.

Адже в мене є ти, добрий, чутливий, уважний, ніжний, але коли ти заводишся зі мною попиздіть. Ух. Я ловлю від цього не менший оргазм, ніж від сексу.

[takkaseta]

Окей. ЧуАку, невеличкий фанфк українською, погнали!

ДИСКЛЕЙМЕР!! Якщо вам не подобається данний пейрінг, то окей, я не маю нічого проти. Просто не читайте, якщо ви прихильники інших пейрінгів і інші окрім своїх отп не приймаєте, то ваше право, до мене просто не лізьте

Це був сонячний ранок суботи. Акута спав, закриті штори були ледь-ледь привідкриті. Як тут його розбудив ніжний поцілунок та слова

- Акута~, вставай

- мм? Чу..?

Накахара сидів на кутку ліжка та дивився на коханого.

- я приніс тобі сніданок, ніякі ні ні не приймаються, в тебе вихідний, можна і сніданок у постіль

Акутагава сів на що Чуя простягнув йому піднос на якому були: кава та домашній пиріг

- о..ого, дякую

- ну як? Оціниш пиріг, я сам готував

- це невмофівно смачно

- хаха, прожуй спочатку, я ж можу і зачекати з відповіддю поки ти їси

Акутагава їв сніданок із великим задоволенням. Чуя ж був просто радий зробити приємно Акуті. Проте їх чудовий ранок перебив стукіт у двері

- хто ж то, я піду гляну, а ти доїдай, не спіши

- а..

- ні ні, я сам розберусь. І взагалі, я дуже старався коли готував, не хочу що б тебе відволікли від коштування!

Чуя пішов дивитись кого ж принесло. "От дітько, і як мені їй пояснити??" Подумав Рудий дивлячись в двірне око за якою стояла Ґін, сестра Акутагави.

- вітаю, що треба?

- доброго дня Чуя-сан... а я до брата, де він? З ним щось сталось?

- пффф нуу ні, ти що, абсолютно нічого, все в порядку

- ЧУУУ, ХТО ТАМ?, - раптово почулося з кімнати

- АКУТАГАВА ЦЕ Я!!!, - Ґін без тактно відпихнула Накахару та увійшла захлопнувши двері

- агов! Нічого не сплутала??

- ні, а ви?

Акутагава вийшов, явно на дуже швидку руку вдягнений, з кімнати. Почалась німа сцена

- що тут відбувається?? Пояснення будуть?? Брате?

Хлопці пішли на кухню разом із Ґін, та почали все пояснювати. Паралельно будучі дуже гостинними. Чу запропонував дівчині кави та пирога, проте та відмовилась

- стоп, стоп, стоп. Ще раз. Тобто ви пара? І ви живите разом. І при чому давно. Я правильно розумію?

- так, саме так.

- Акута, чому ти мені не розповідав....??

- я ....

- він дуже хвилювався, що ти не так сприймеш, що може т-

- та ні, нормально, та я давно здогадувалась

- ЩО *хлопці в один голос*

- хахахаха, ну добре Чуя-сан не розумів, що я матиму здогадки. Але ж ти Акута, ти ж мій брат, як ти міг не подумати про таке

- е... ну повернемось до теми, чого ти прийшла? Якщо хотіла зустрітись, могла напистаи смс як завжди, до чого прям приходити?

- ох, це, ну я побачила що відкрилась виставка сучасного мистецтва у парку і побігла одразу кликати тебе, бо знаю, як тобі подобаються музеї, виставки та всяке таке

- ого, круто, а ми як раз не знали чим зайнятись, так, Чу?

- звісно, проте я думав запропонувати поїздку до Токіо і подивитись виставки там, проте це ми можем втілити на наступні вихідні

Поки Ґін і Чуя з'ясовували як швидше доїхати і хто поведе Акутагава весь сяяв. Для нього цей день був просто неймовірним

- ми ж підем всі разом? Зараз?

- га... а так, але ж вдінься, Аку

- вже біжу

- ого, він просто в захваті, а я так і знала що йому сподобається. До речі.. а ви

- завались. Я не збираюсь на це відповідати

- я ще не договорила

- я вже розумію про що ти питаєш.

- я готовий. Ідем.

- а ... так швидко...

Отож, компанія. Ґін у білій сукні, розпущене волося, загалом головна красуня парку. Чуя вдягнув класичні чорні брюки та білу рубашку і звісно ж свій капелюх. Акутагава наймодніший гот на районі, ну як завжди. І пішли вони на виставку. Так, вони неймовірно виділялись серед купи цивільних у звичайнісінькому одязі, проте їм було весело, Акута був у неймовірному захваті від виставок, Ґін була рада провести час з братом, Чуя радів, що Акута щасливий. Вони не помітили як пролетів час і звечоріло. Тому Акута запропонував що б вони всі в трьох пішли до ресторану. Чуя був не в сильному захваті, бо хотів би все ж провести час виключно з Акутою, Ґін була такої ж думки, проте обоє погодились аби порадувати Емохлопчика. Отакий чудовий вихідний

[sharp-as-c]

називаю жим ногами

✨️ніжний прес✨️

- ходімо на ніжний прес? - і сміюсь

[not4yourmind]

І як я до цього дійшов? Я дійшов до цього після сьогодні. Я спілкувався з різними людьми в бесіді "інтровертів". І я зрозумів, що насправді я нормальний. Що таких людей, як я, які не є дуже соціальними багато. Їх дуже багато, просто вони губляться за цим образом ��учасного активного життя, поки не можуть нічого розповісти крім як "сидів в дома, щось писав, дивився серіали\грав у ігри та читав". Їх дуже багато. Але це не робить їх поганими. Просто вони є. І важливо натрапити на саме ту людину, яка оцінить та прийме цей спосіб життя і спробує також зробити крок на зустріч цьому. Я дуже багато спілкувався протягом цих двох днів. І зрозумів, що насправді, я робив чимало кроків на зустріч. Деякі "інтроверти" не виходять з дому цілий місяць, а то й два. І їхні партнери це приймають. Більше того, вони це іноді роблять з ними. Бо їм це важливо. І ці "інтроверти" виходять з зони комфорту також: кіно, театри, прогулянки. Це все виявились такі "природні" проблеми, що я здивувався. І зрозумів, що глобально, можливо, я не маю себе змінювати. Я дуже турботливий, ніжний та теплий у стосунках був. Але по своєму. Я не міг днями розповідати як мені відчувається моя любов, але я її проявляв у дрібних деталях, які іноді і сам не помічав. І це - нормально. Виявляється це - нормально. Просто не так, як хтось очікує. Що стало останньою крапльою? Останнім переконанням стало те, що я ніколи не фанатів від аніме. Це цікаво, я розумію людей, які це люблять. Але це не моє. Але я зміг легко підтримати розмову про аніме з людиною. "Атака титанів", "Зошит смерті", "Важко любити отаку", "Сім'я шпигуна", "Магічна битва", "Людина бензопилка" і ще багато-багато. Я про все це знаю лише завдяки тому, що хотів бути ближчим до своєї партнерки. Значить. Я все таки йшов на компроміси? Значить я не такий поганий, як собі вигадав. Просто на це потрібно глянути під іншим кутом. Протверезити себе.. А ще я вичитав в книжці по психолгії цікаву фразу: "Хіба це справедливо, що десь у світі, хтось мріє про такого як ти. А ти себе зараз тут хочеш поховати на все життя та загнати в рамки, які ніколи потім не зможеш зняти?". І я подумав, що це дійсно так. Я завжди вірив у якісь закони атомів, закони всесвіту. Що ті атоми, які існують завжди знайдуть один одного навіть протягом великого часу. Тобто це не про Бога. Це про щось глибше та примітивніше. Про атоми споріднених душ. І десь, можливо, ходить саме та людина, яка чекає на мене. Або можливо якщо це була колишня, то вона ще повернеться. І для цього я сьогодні зробив крок. Подзвонив їй. Це було егоїстично. Але я б себе задушив, якби цього не зробив. Я стараюсь більше говорити долі "так" і менше сумніватись. Поговорили про нейтральне. В її все ще надзвичайний голос. Але це не важливо. Важливо лише усвідомити власну значимість. Те, що я хороший таким, яким я є. А більшість мене асоціює з ніжною, турботливою, доброю та відданою людиною. Емпатичною особою, яка завжди підтримає так, як вміє. Але це буде щиро. І я хочу зберегти це в собі. Всі "пацанські" пабліки після таких розлучень рекомендують піти та "витрахати 5-10 дівчат з тіндеру для того, щоб помститись". А я не можу цього. І саме цю рису. Рису порядності я хочу зберегти в собі. Вона є важливою. Оця справедливість та людяність. І я її стримаю в собі. Турбуюсь зараз про себе, щоб коли на шляху зустрілась саме та, кому я потрібен, я міг сфокусуватись на ній і забезпеченні її добробуту та підтримки. Як це було колись. НІ НИТТЮ!.

[yuschebot]

Щоб тут не було так пусто, викладу невеличкий фанфік по Танідзакі/Тачіхара🤍

Темнота. Вона була повсюди, вона закутувала у свої обійми, вона наповнювала кожен куточок т��сної квартири. Лише бліде сяйво від холодного, неначе смерть місяця, давало хоч трохи світла.

Це сяйво ледь помітно залишало бліки на пошарпаному підвіконні, запилених полиць з книгами, алое, якого давно ніхто не поливав і рудого, хоча скоріше кольору ржі волосся, ввідаючи срібним відтінком.

Легкий вітерець, своїми холодними пальцями пробрався під мою таку ж легку кофту, залишаючи свої холодні сліди і пускаючи мільйони мурашок по шкірі.

- Звичайно Танідзакі, ти саме в таку "теплу" погоду, вирішив відповідно одягтися, тихо бормочучи промовив я.

Тачіхара здається почув мене, і його спритні руки одразу ж сильніше притиснули до себе, немовби я, викинуте руде кошеня, яке ніколи не знало людської ласки. Пальці злегка затримтіли, чи то від холоду, чи то від відчуттів.

Схопивши в кільце рук і зарившись носом в чужу шию, я важко видихнув. Він всеодно зранку піде не попередевши, залишаючи за собою лише солодкі спогади, з такої приємної ночі і зігріте місце на ��іжку.

Але зараз, я сидів в нього на руках, на старому, трохи скрипучому дивані, намагаючись сильніше притиснутись і отримати більше тепла. А можливо я просто не хотів його відпустити? Боячись що як тільки випущу з кільця рук, він залишить за собою лише скромні спогади.

Байдуже. Не хочу про це думати. Хочу насолоджуватися тим, що є зараз. А зараз є його теплі пальці, які зарилися в мої пасма і повільно гладять, поки друга рука спустилася під кофту і погладжувала спину, від такого приливу ласки від нього, мене аж перетрусило і на хвилину я забув як дихати.

Тачіхара помітивши це, зарився носом в моє волосся і тихо хіхікнув. Я вдавано образився і легко вкусив за шию, залишивши ледь помітний слід, не величка помста, але яка ж приємна.

Якби ж то на цьому все не закінчилося, в його янтарних очах, спалахнув хитрий вогник, і я знав, ні до чого хорошого це не приведе. Він ледь помітно, немов хижак який побачив здобич, різко перекинув мене на диван і почав лоскотати і щіпати, кожен куточок тіла. Шанси вибратися з лап цього хижака, дорівнювали нулю.

Важко було стримувати сміх, здається я навіть зміг розбудити сусідів, які зазвичай лягають спати, ще коли навіть дев'ятої години нема. В очах зібралося не величка волога. Мої намагання відбитися руками й ногами пройшли марно. Тіло було надто чутливе, до чужих, але водночас таких рідних дотиків.

Тиша. Сміх нарешті затих, цей хитрий звір нарешті заспокоївся. Він все ще нависав наді мною, детально роздивлявся, немов би бачив перший раз. Довго я не міг тримати цей зоровий контакт, тому обійнявши за шию, нахилив до себе і втягнув в ніжний поцілунок.

Він був мені так потрібен. Його губи були теплими і потрісканими, через сильний вітер і через те, що він їх вічно кусав, але від цього поцілунок не був менш приємним. Повітря закінчувалося, тому ми відлинули один від одного.

Далі він перемістився на шию, я відчув його гаряче дихання, і укус... Не скажу що сильний, але синяк на ранок точно з'явиться.

– Хей, це було боляче.

– Не так і сильно вкусив. Взагалі ледь видно. З довільною усмішкою промовив, цей хитрий і впертий лис.

Він торкнувся вустами місця, де залишив свої, доволі таки помітні сліди, намагаючись хоч трохи залагодити свою вину.

– Давай лягати спати, обіцяю цього разу залиши��ись на сніданок. Тягнучи в свої обійми і більш менш комфортно розмістившись на цьому вузькому дивані, сказав він.

– Ти його і готуватимеш, вважай це вибачення за мої тілесні ушкодження. Поклавши свою голову йому на груди, взаємно обійняв і сховав хитру усмішку.

– Що?! Які ушкодження? Та там...

Не встиг він договорити як я перебив.

– Давай спати.

Залишивши легкий поцілунок на кінчику носа і щоці, я вимагаючи тепла, сильніше притиснувся до нього.

І знов його руки під кофтою, дарують свої тепло і комфорт, намагаючись хоч трохи зігріти в цю холодну і самотню ніч. Хоча вже далеко не в самотню.

[karasuaraara]

коли тебе з самого дитинства вирощують як снаряддя вбивства мова про веселощі чи взагалі свята йти не може. хван дзіньчень не те, щоб не знав новорічних традицій чи відчував хоч колись цю атмосферу - він поняття не мав коли його святкують.

офіційно він не переїжджав до ков тона, але все частіше і частіше лишався в того на ніч і то тут то там в квартирі лікаря з'являлася присутність іншої людини. того холодного й сніжного дня він вирішив з'їздити в свою квартиру і забрати комплект одягу.

хван дзіньчень ненавидів зиму. мало того, що холодно і сидіти по кілька годин на даху, вислідковуючи свою жертву, стає невитримним так і ці люди довкола. щасливі обличчя дітей, які дуріли у снігу, закохані, що зігрівали один одного, та що там казати, навіть голуби виглядали романтичнішими, що навіть темінь зимнього вечора не могла це приховати. серед усієї цієї картини хван дзіньчень почувався плямою яка все псує. саме в такі моменти він розумів наскільки відрізняється і що навіть якщо постарається все одно не впишеться тому все чого він хотів - якнайшвидше опинитися вдома.

дім ков тона зустрів його нетиповою вознею на кухні. ков тон хоч і вправно куховарив проте ненавидів це робити бо "стоїш дві години пахаєш щоб з'їсти за хвилину воно мені не всралося".

хван дзіньчень хотів був переодягтися а потім як у фільмах обійняти ков тона ззаду і дивитися що той майструє проте його збило з думки дерево прикрашене незліченними вогниками і купа коробок під ним, що стояли в спальні. якусь мить він не рухаючись дивився в одну відому тільки йому точку аж поки в реальність його повернув ніжний й хриплий голос що лунав десь з-за спини:

- я не знав які традиції нового року тобі до вподоби тому вирішив що ми можемо відсвяткувати обидва. почекай ще годинку і можеш розпакувати подарунки.

хван дзіньчень глянув на нього. ков тон стояв в пів метра від нього і його теплий погляд повністю обгортав його тіло. в той момент чоловіка переповняв букет емоцій: радість подив страх вдячність невимовне кохання. йому ��давалося що якщо він зараз їх не вислове воно розірвуть його з середині і спалять.

все що він в цей момент це міцно обійняти ков тона. в очах лікаря цей чоловік виглядав як велика дитина і він не міг стриматися і не обійняти у відповідь відчуваючи як під долонями розслабляються м'язи спини.

з того моменту як вони познайомилися хван дзіньчень дуже змінився. раніше для нього слово "дім" означало коробку в якій він міг поспати і залишити деякі речі. тепер же дім пах цигарками. дім заспокоююче гладив його по спині. дім тихо промовляв на вухо:

- з новим роком, хван дзіньчень.