#напади

[adeseya]

Як ви познайомилися з своїм хлопцем/дівчиною?

В мене напади самотності і я не їбу як І ДЕ знайомитися

[helliriana]

Если научрук нападает на тебя с неожиданными вопросами о результатах работы в выходные дни, напади на него с целым файлом о текущем состоянии работы и возникших вопросах в пол12 ночи.

[yournextexmistake]

мені ще хочеться, щоб мої перентси мали несподівані напади німоти, як у мене буває.

щоб вони затикали свої пиздаки нахуй, коли я знаходжуся поряд. ї так само, як я, підбирали кожне йобане слово, бо не можуть розслабитися поряд. щоб їм горлянки перетискало примарною удавкою, щоразу, як намагаються заговорити.

[maarchelll]

Коли у мене стаються різкі напади гарного настрою, як от сьогодні, то я стаю хаотичною і непередбачуваною.

Спокійно сиділа, їла, аж раптом вирішила піти в магазин і купити ту сумку, на яку зажлобила грошей. Прийшла, вона мені не сподобалася і зараз я на зупинці, чекаю автобус, щоб поїхати на інший кінець міста у свій улюблений магазин, бо там МОЖЕ буде щось краще.

Магазин закривається о 19, автобуси тут їздять як хочуть. Велика ймовірність, що я не встигну, але я вже тут, тож)

[zephyread]

🏛️ Герої

Стівен Фрай Антична міфологія

⭐10\10. Для всіх, хто цікавиться грецькою міфологією. Захопливий стиль розповіді та багато не дуже відомих деталей з авторськими поясненнями.

Інші книги серії: "Міфи", "Троя"

Про що. Тут міфи про Персея, Геракла, Орфея, аргонавтів і не тільки. Як завжди всьому виною любовні походеньки Зевса, після прочитання яких сидітимеш і думатимеш ну він і💀💀

Окремо хочу подякувати за шрифт, який не напружує очі. Папір дуже приємний і м'якенький на дотик з прикольним орнаментом. І звісно неймовірні відомі і не дуже картини на глянці за сюжетами міфів.

Майже на кожній сторінці є авторські зноски з коментарями та поясненнями, тож гуглити щось, що вам невідоме, не доведеться.

Особисті враження: так, мені дуже сподобалося. Здавалося б, що там тих міфів, тим паче про Геракла — чули вже мільйон разів та ще й діснеєвський мультфільм є. Але саме завдяки деталям, які не розповідаються у інших переказах, від цих міфів неможливо відірватися. От наприклад ви знали, що Геракл убив свою дружину Мегару і дітей, бо Гера наслала на нього ілюзію і він думав, що то монстри? І саме через цей гріх він мусив служити Еврісфею і здійснювати свої подвиги? Чи що у Геракла були великі проблеми з самоконтролем і напади гніву?

[unhonestlymirror]

🇩🇪 Записки лікаря в Німеччині:

Я працюю сімейним лікарем 5 місяців. За цей час я прийняла понад дві сотні українських пацієнтів.

Коли я уявляла собі роботу у Нойштадті (богемний район у центрі Дрездена), у голові виникав образ патлатих іпохондриків, які спочатку дивляться на свої біркенштоки, а потім довірливо повідомляють, що в них паморочиться в голові і німіють пальці. У чому справа, лікарю? Може в моїй новій веганській дієті, а може в тому, що я люблю Сартра?

Медикаментів ніяких не приймаю, не п’ю, курю тільки траву, але вона біо. Зробіть мені аналізи на все і дайте отрути! Але тільки рослинного походження і місцевого виробника, не хочу підтримувати діяльність трансатлантичних корпорацій і великих фармкомпаній.

Коли я думала про роботу в Нойштадті, я уявляла собі ��іпертонічну хворобу, застуди, геморої, грибки на нігтях і натовп молодих невротиків з хворобливою пристрастю до мистецтва, словом когось на кшталт мене самої.

На третій день моєї роботи я прийняла пацієнтку зі Львова, яка просто нагуглила кабінет сімейного лікаря біля свого будинку.

Їй пощастило.

Я говорила з нею українською і ще не цілком розібравшись, як усе працює, зробила повний медичний огляд і неврологічне обстеження.

Одразу зробила, замість того, щоб «дати термін» через місяць.

Пацієнтка скаржилася на біль у грудях.

Щоправда, протягом п’яти років.

З усім ентузіазмом і параноєю не надто досвідченого лікаря, я вирішила виключити інфаркт.

Взяла в неї кров на тропонін і зробила кардіограму.

Пацієнтка залишилася задоволена. Медсестри не надто.

Через два тижні жива черга сягала воріт, що виходять на вулицю.

Двір у нас великий, тож людей було не менше двадцяти. І це о 8-й ранку.

Українці множилися в геометричній прогресії.

Приходили на «гострі години прийому» як до себе додому, вигадували собі термінові скарги, а потім підморгували мені «лікарю, я їм там сказала, що пронос і блювота, але просто не хотіла чекати».

Приходили з немовлятами, кішками, хитромудрими формулярами німецькою і похоронними листами українською.

Приходили з претензіями, що я не педіатр і пропозиціями спекти київський тортик, якщо ми зробимо їм рекламу.

Приходили з переломами, зубним болем, панічними атаками.

Одним словом, приходили поговорити.

Необов’язково зі мною, іноді терапевтичний ефект мала бесіда в кімнаті очікування з іншими пацієнтами. Завжди приємно побачити, що комусь гірше, ніж тобі.

Згодом я навчилася розуміти хто з якого міста за скаргами.

Іноді я розуміла за говіркою, що людина з центральної України, безпомилково вираховувала одеситів за нашою флегматичною пихатістю, а галичан за цим прекрасним «пані Іринко».

Іноді лінгвістичної проникливості не вистачало і тоді мені на допомогу приходили симптоми.

За місяць ро��оти я зрозуміла, що якщо молода жінка астенічної комплекції не може спати і не може їсти — швидше за все, вона з Херсона.

Я зрозуміла, що якщо пацієнтка за шістдесят уперше в житті скаржиться на раптові напади безпричинного страху – швидше за все, вона з Харкова.

Я зрозуміла, що якщо 40-річна жінка схудла на 17 кг (і це не маніфестація цукрового діабету або онкологія) – найімовірніше, вона з Маріуполя і в неї хтось загинув.

Люди приходили різні.

Я завжди запитувала німецькою «auf russisch oder ukrainisch», багато хто говорив «та яка різниця», україномовні раділи і розповідали про те, як нещодавно були в російського сімейного лікаря, який називав їх націоналістами і просив перейти «з української на нормальну».

У Дрездені це часта історія.

Багато лікарів переїхали з Росії 20 років тому і досі живуть у затишній радянській реальності, ностальгуючи за морозивом по п’ять копійок і засланням до Сибіру.

Люди приходили різні.

Різного віку, професій, статусу, вірувань і переконань, усі вони приходили з надією на гіпотиреоз або нестачу вітаміну Д.

З надією на те, що вони отримають таблетку і їхнє життя стане менш нестерпним.

Фрау А. почала плакати, щойно сіла на стілець.

«Я нічого не встигаю, дитина в садочку, я ходжу на курси німецької, але нічого не запам’ятовую, зі мною щось не так, я тупа, будь ласка, перевірте щитовидку».

Через п’ять хвилин виявилося, що курси дуже інтенсивні. П’ять годин, щодня, дитина постійно хворіє, чоловік хоче йти на фронт, вона погано спить.

Коли вчителька німецької дає тест, у Пані А. тахікардія і пересихає в роті.

– Ви взагалі збираєтеся тут залишатися? – запитала я, – вам навіщо потрібна німецька?

– Та ні, думаю, що влітку додому, не будемо ми тут, не хочу.

– Ну так сприймайте це як спосіб провести час і соціалізуватися.

Пані А. здивувалася, вона чекала, що я буду її лаяти за це.

Так і сказала.

Це також пострадянська травма — весь час чекати, що інші знають краще, що тобі потрібно.

У неї не було гіпотиреозу, але їй допоміг лікарняний на два тижні.

Пані Б. прийшла з іншим питанням.

«Я не хочу свого чоловіка, інших – так, а його – бачити не можу», вона зробила паузу: «Знаю, недобре так казати, у багатьох чоловіки далеко, вони стражд��ють, але ми першого дня війни виїхали з дому, ми біля кордону з Польщею живемо. Лізе постійно, вже сил немає! Знайома казала, може в мене щось з гормонами».

У неї не було гіпотиреозу, але виявилося, що чоловік її б’є.

Гіпотиреоз був у Пані С. із Нікополя, яка думала, що в неї гіпертиреоз, бо серце стукало як ненормальне щоразу, коли вона читала новини.

Нікополь обстрілювали щодня, там залишилися її мама і сестра.

Люди приходили різні, але всі за одним і тим самим.

Будь ласка, дайте нам якусь причину. Чому так погано? Як далі жити?

Подаруйте діагноз, дайте те, з чим можна боротися, те, що можна контролювати.

Найчастіше я цитувала Франкла і говорила:

«Усе, що ви відчуваєте, – природно. Ненормальна реакція на ненормальні обставини – нормальна. Ви – жива людина».

Я валідувала їхнє право бути розчавленими через власне безсилля.

Я виписувала антидепресанти і заспокійливі частіше ніж ібупрофен.

Багатьом пацієнтам було соромно від того, що їм погано.

Не може ж випадати волосся через війну? А кола під очима, відсутність сил, я вчора вдарила свою дитину, невже це теж через війну? А чому в мене щотижня застуда?

У Києві діти теж ходили в садок і все було нормально. А постійна печія? А чому стрибає тиск і ночами я прокидаюся від того, що серце вистрибує з грудей?

Я — просто руїна, війна тут ні до чого, перевірте гемоглобін!

Особливо соромно було чоловікам.

Я ж не на війні, не в окупації, тут мирне небо, мені б гарувати, а я сиджу на соціалці і ще по лікарях тиняюся.

Люди недооцінювали кількість зусиль, які доводиться витрачати на виживання в умовах нової реальності.

Біженство — це не туристична поїздка.

Біженство — це спроба вмістити своє життя у дві валізи і водночас удавати, що все нормально, щоб не налякати дітей.

Біженство — це коли ти повністю залежиш від інших людей і бюрократичних інституцій.

Люди бояться джоб-центру більше ніж лейкозу.

Я взяла аналізи у літнього чоловіка в рамках чек-апу і мене насторожив його загальний аналіз крові.

Я відправила його до гематолога і довго пояснювала йому і його дружині чому важливо туди піти.

Говорила про те, що є варіант, що це хронічна інфекція, тоді потрібно шукати фокус, але найімовірніше це лейкоз.

Вони помітно нервували і я почала думати, що перевантажила їх інформацією. Виявилося, що нервували вони не через це.

Завтра у них був призначений термін у джобцентрі.

Люди зі сльозами на очах благають дати їм антибіотики, бо не можна пропускати курси, за які платить держава (ну і ще тому, що в Україні антибіотики без рецепта і люди звикли ковтати їх як цукерки).

Люди приходять у пошуках причини, яка пояснила б, чому їм так погано, але сподіваються переконатися, що все нормально.

Навіть найзавзятіші хроніки, які роками ігнорували свій ХОЗЛ, туберкульоз або серцеву недостатність, раптом приходять на прийом. Почасти тому, що на шару і оцет солодкий, а за страховку все-таки платить держава. Почасти через те, що бояться залишитися без ліків, а в аптеці тут так просто не купиш ні антибіотики, ні транквілізатори. Почасти тому, що їм важливо знати, що смерть наразі на іншому боці річки. Вони не помруть найближчим часом. На чужій землі. Не попрощавшись із найближчими.

Нещодавно у всіх київських новинах передавали історію про жінку, яка відвезла сина до садочка, а потім в її авто прилетів уламок снаряда. Після обіду усіх дітей забрали, а за хлопчиком так ніхто й не прийшов.

Наступного дня в мене було три пацієнтки з панічними атаками.

У всіх маленькі діти.

«Чого ви боїтеся? Спробуйте зафіксувати думку, яка запускає страх», – запитала я у Фрау О., вона була в мене вже багато разів через сильну мігрень.

«Ну чого-чого» – Пані О. різко видихнула. – «Що з ними буде, якщо я того? Одному – дев’ять, другому – п’ять?»

Вона не змогла вимовити слово «помру».

Люди приходять різні, у когось букет зппп, у когось свята трійця: гіпертонія, діабет, серцева недостатність, у когось психіатричний анамнез завдовжки в життя, у когось рідкісне аутоімунне захворювання або генетична патологія, але status praesens ��� один і той самий.

Війна.

Майже у всіх хтось залишився в Україні. Старенька мама, брат-інвалід, кішка, яку ніяк не виходило взяти з собою, бо слінг із немовлям і друга дитина під боком. Залишився будинок, у якому щойно закінчили ремонт, робота, документи, закоханість, юність, могили рідних, іпотека…

Довелося бігти швидше, ніж вдавалося усвідомити, що відбувається.

А потім не було часу на усвідомлення, потрібно було вижити, доїхати, знайти де спати, оформити документи, влаштувати дітей до садочка чи школи, знайти ��вартиру, меблі, педіатра, спрей від астми для молодшого і засіб від цвілі на стінах. Чужою мовою, у чужій побутовій реальності.

Коли там усвідомлювати та й чи треба?

Цей біг завмер.

Завмер і залишився всередині.

Багато українців і українок усе ще біжать і не можуть зупинитися.

Біжать від минулого і від майбутнього, від страху, від війни і від її наслідків, від необхідності вибору і від прийняття катастрофи.

Однією ногою в Україні, іншою в Німеччині.

Паралельно у двох реальностях.

Вранці — німецька школа, ввечері — українська. А що? Дитина йшла на золоту медаль, треба не відставати.

Вранці — курси німецької, ввечері — онлайн університет. А що, у мене останній курс медичного університету.

Вранці — скайп із чоловіком (якщо в нього світло буде), ввечері — Різдво з німецькими сусідами і спроба пояснити на пальцях що таке кутя.

Вранці — співбесіда на роботу в пфлегегайм (з Б1 уже беруть працювати до будинку літніх людей), а ввечері істерика з приводу того, що чоловік віддав друзям дитяче ліжечко.

Вранці — сльози і битви з 5-річкою «не хочу в німецький садок», ввечері — український хор і підготовка до концерту з метою збору коштів для України.

Кажуть, ранок покаже, що вечір не скаже, але що робити, коли ранок пересварився з вечором?

Йти до сімейного лікаря.

Не за пігулкою – за надією. 💛💙

©️ Ірина Фінгерова, дрезденська лікарка.

®️ Infopost.Media.

[pumpkinpieloft]

Мені потрібна допомога мабуть що, бо в голову останнім часом лізе ну таке вже люте лайно від чого повернулись мої тривожні напади. В надії лягаю спати, щоб хочаб у снах не думати про те лайно, але навіть у снах мій мозок тим лайном навантажений.

[paularamari]

Книга «Як писали класики» (автор — Ростислав Семків)

Писати книги про те як правильно писати книги — справа невдячна. Ну, будьмо відвертими: у кожного з тих, хто регулярно стукає по клавіатурі в надії створити шедевр (або просто розважитись, це теж справа особиста) є свій набір відпрацьованих методів, або напади хаотичного натхнення, коли у жаданні терміново щось надрукувати тремтять руки й починається лихоманка. Кожен пише по-різному. Не існує магічного рецепту як стати визначним літератором й отримати Нобелівку. Однак, багато з нас, райтерів (я в тому числі) із задоволенням такі книги читають. А ще їх полюбляють новачки, що з острахом дивляться на пусту сторінку свого непочатого рукопису й гадки не мають з якого боку до нього підступитися.

Книга «Як писали класики» прекрасна у багатьох аспектах. П��-перше, вона чітка, лаконічна й гарно структурована. По-друге, Ростислав Семків, автор, зробив за нас левову долю роботи: прочитав мемуари/статті/автобіографій письменників й переніс основні тези вже в свою книгу. Класно? От і мені сподобалось. Хоча я читала деякі з автобіографій, на які посилається пан Семків, звичайно там не було покрокового списку що треба зробити аби написати роман. А тут є. Ну і по-третє, «Як писали класики» — файний нон-фікшн, який просто приємно читати.

У зазначеній книзі розбирають методи низки письменників: Агати Крісті, Джорджа Орвелла, Рея Бредбері, Курта Воннеґута, Мілана Кундери, Маріо Варґаса Льйоси та Умерто Еко. Власне мене особливо цікавили перші три автори, тому в цьому пості буду оперувати цитатами, що стосуються саме їх творчості. Тим паче, цитат і так буде море, гадаю, вам вистачить))

Перша в черзі — Агата Крісті.

Кожен роман, кожне оповідання авторки, — а написала вона 66 романів й 12 збірок оповідань, — у процесі створення переходять два чітко видимі етапи: продумування і самого письма. Перший із них — довгий та хаотичний. Агата намагається побачити історію, яку збирається розказати, до найменших деталей, обмірковує сюжетні ходи, уявляє приміщення та пейзажі, повсякчас повторює їхні описи, проговорює діалоги персонажів. Словом, вона живе у своїх текстах і, як ми вже зна��мо, переносить туди людей, інтер’єри, цілі шматки свого життя. Другий етап — саме письмо. Але вже й безпосередня підготовка до нього має кілька стадій. Починається все із численних зошитів та записників, куди оті проговорені описи та діалоги потрапляють одразу ж після прогулянок Лондоном чи заміськими теренами. Наступна стадія мучить Агату найбільше. Це три або чотири тижні сидіння перед чистим аркушем, заправленим у машинку (писала вона від руки олівцем або одразу ж друкувала). Тоді, як зізнається авторка, її охоплюють нерішучість, непевність, апатичний смуток, нехіть та навіть лінощі. Але рано чи пізно бажання писати пересилює їх і сюжет, ви��остаючи на попередніх записах, як на дріжджах, рівно лягає на папір. Далі з’являється чернетка. Більш чи менш поширена, вона може містити й увесь текст, але радше це значна частина тексту, яку потім авторка відкладає й повертається до неї пізніше, часом після роботи над іншим сюжетом. Крісті цінує комфортність письма, хоча насправді для комфорту їй треба зовсім небагато. Вона пише, поки їй не стане нудно, а потім полишає сюжет «до кращих часів». Урешті — фінал. Треба знайти для роботи зо два тижні, більше нічим не займатися і закінчити текст.

Оця тема з фіналом, коли треба працювати над текстом й більше нічим не займатися, мене особливо потішила. В принципі, я багато у кого це зустрічала (Стівен Кінг ховався від дітей чи то у темному кутку, чи то у комірчині; Бредбері тікав у гараж, щоб його не чіпали), однак Агата Крісті перевершила всіх: дитину — в школу-пансіонат, чоловіка — в окремий кабінет, хай там свою роботу робить, хатні справи — то взагалі не її клопіт.

Це усвідомлення тотожне чи паралельне прийняттю авторкою своєрідного професійного кодексу, в якому фаховість — це вміння виконувати роботу якісно та вчасно, і це вміння не залежить або не має залежати від зовнішніх обставин. Неодноразово в «Автобіографії» Агата Крісті наголошує на небажанні, неготовності писати той чи інший текст, проте далі говорить про рішучий намір його завершити, обов’язок закінченої роботи та задоволення від виконання поставлених завдань саме всупереч відсутності будь-якого натхнення. До кінця цих вельми продуктивних спогадів у читача складається чітке розуміння: письменник, що пише детективи, не має бути натхненним митцем. Сама Крісті каже, що це ремісник, майстер, який повинен уміти добре зробити свою справу.  

Тут я знову згадала Кінга, який каже що писати треба регулярно, по десять сторінок в день, і позаздрила талантам тайм-менеджменту, які, вочевидь, даруються тільки обраним.

Поїхали далі.

Агата Крісті дивиться на свій жанр не так печально. Для неї важливий не убивця, психології якого вона не досліджує й до якого у неї, у переважній більшості випадків, немає жодного співчуття. Її цікавить жертва й можливість покарати зло. Сама авторка вважає свої тексти різновидом середньові��ного мораліте — драми про перемогу добра. Вона завжди на боці жертви, тому жалю в переслідуванні й покаранні винних не мають ні Пуаро, ні навіть міс Марпл. Словом, для Агати Крісті детектив — це також виховний інструмент, що має застерігати від злочину.

Думаю, більшість сюжетів Агата Крісті творила за таким собі принципом «що трапиться, якщо...». Варто було якійсь небезпеці з’явитися неподалік — і вона одразу уявляла собі наслідки, причому найгірші із можливих. (Це насправді було спадковим: гіршого завжди очікувала і її бабуся).

Що для психіатра тривожний розлад, то для письменника — скарбниця сюжетів. Розумію Агату Крісті на всіх рівнях, хоча з моєю тривожністю мені б личило, мабуть, писати виключно книги про апокаліпсис.

 У будь-якому випадку, робота над романом починається із розробки інтриги, коли перед очима письменниці мають постати злочинець і жертва.

Для написання детективів виглядає як робоча порада.

Ще три поради дає Агата Крісті стосовно сюжету. Перша стосується побічних сюжетних ліній: їх не має бути багато й основне — не заплутатися в них. [……] Друга її порада стосується специфіки однієї із додаткових ліній — любовної. Для мене особисто цілком очевидно, що роман повинен містити роман. Саме так: у кожному романі має бути роман. Підозрюю, що читачі починають читати товсті книги найперше тому, що їх гріє неписана угода з автором: він (чи вона) там точно розкажуть про чиїсь любовні переживання. [……] Остання сюжетна порада Агати Крісті стосується того, що в доброму романі з’являтися не повинно. Це слова, які вона повторює вслід за одним із перших своїх рецензентів: заберіть із книжки всі прямі повчання! Одна справа — мораль, яку читач сам для себе виносить із тексту, інша — нав’язливе моралізаторство, через яке він може покинути читання.

Любові побільше, моралізаторства й сюжетних гілок поменше.

У підсумку маємо наступне (мій улюблений момент книги: тези! Списком! Зручним! Моя любов!):

З Агатою Крісті розібралися, переходимо до Джорджа Орвелла.

Виглядає, що найдієвішою усвідомленою спонукою Орвелла до письма була діккенсівська у своїй суті спроба привернути увагу до гноблених та знедолених. Так Орвелл став анархістом, а потім — соціалістом. Комуністи лякали тоталітарністю мислення, тому аж так далеко письменник у своїх лівих переконаннях не зайшов. Проте від першої книжки з’являється те, що автор пізніше назве головним джерелом енергії власної творчості: митець не просто має бути ангажований боротьбою за певний ідеал, як того вимагатиме Жан Поль Сартр у своїй книзі «Що таке література?» (1947). Ні, на думку Орвелла, писати треба у стані «щедрого гніву» — значної й гострої схвильованості темами книги.

Разючий такий контраст з Агатою Крісті: пані сама зауважувала, що пише переважно розважальну літературу, а Орвелл зосереджувався на необхідності висвітлити гострі соціальні та політичні теми. Власне, «Колгосп тварин» добряче на це натякає.

Після Іспанії Орвелл повертається зневірений у перспективах лівого руху, проте наново починає цінувати ліберальну демократію. Тому під час Другої світової він, як і багато інших британських письменників, долучається до підтримки та розвитку структур національної антифашистської пропаганди. Більше того, він стає шефом одного з великих пропагандистських підрозділів ВВС — завідував студією програм, які транслювали на Індію, де також потрібно було запобігти поширенню прокомуністичних та, зокрема, прояпонських настроїв. Є навіть лист, у якому Орвелл намагається залучити до виступів на ВВС відомого англо-американського поета Томаса Стернза Еліота, який загалом був аполітичним. Словом, Орвелл став одним із чільних пропагандистів й не шкодував про це. Подібне цілком вписувалося в його концепцію «щедрого гніву».

Пропаганда, як бачимо, ��уває різна. Однак, повернемося до питання «Як писати книги?». Що пропонує нам пан Орвелл?

Варто говорити те, що хочеш сказати. Варто відсікати зайве. На думку Орвелла, основна хвороба сучасного йому письма, як художнього, так і публіцистичного, полягає у надмірі використання мови. Він наводить цілі пасажі, взяті зі статей чи есеїв знаних на той час авторів-публіцистів, які, ��к вважає письменник, містять багато зайвого або несуттєвого. Мова повинна чітко виражати думку, щоб читач одразу міг збагнути, що хотів сказати автор, й не губився у довжелезних реченнях. Звідси кілька лаконічних правил, які вбережуть текст від плутанини та, відповідно, зменшення читацького інтересу. Найперше, як пише Орвелл, варто уникати неоригінальних зворотів та метафор.

Мої численні метафори зараз ридають під столом. Люблю їх, не можу відмовитися, їй бо.

Те ж можемо сказати про набір радянських кліше на кшталт «фронт робіт», «переможні звершення», «героїчні зусилля» і т. д., які відображають звичний для того часу зв’язок культури та виробництва, коли письменника уявляли радше «інженером людських душ», ніж вільним автором, який просто намагається розповісти цікаву історію. Бачимо також, що в подібних зворотах активно функціонує мілітарна лексика, адже радянська держава у власній пропаганді завжди поставала перед загрозою зовнішнього вторгнення чи внутрішнього шкідництва. Сказане є вельми доброю ілюстрацією того, що Орвелл називає «політичною мовою», яка наскрізь просякла ідеологією, але не стільки передає сенс, скільки його завуальовує.

Отут повністю погоджуюся. Власне, якщо Орвелл називає це «політичною мовою», то я чула більш влучне слово «канцеляризм». Особливо цим хворіли в радянському союзі; з книг, надрукованих там же, це повитягало покоління моїх батьків і моє покоління. Жахливе явище, насправді.

Друга рекомендація йде ще далі — треба позбутися зайвих слів. Ця вимога лаконізму лежить в основі всього авторського стилю Орвелла. Умберто Еко у своїх книжках про письмо радить насолоджуватися переліками, що відображають розмаїття художнього світу, який намагається розгорнути перед нами автор. Орвелл радить протилежне. Його стиль вимагає суворості до власного тексту. «Якщо можете викреслити слово, — ��ише британець, — то викреслюйте!»

Повертаємось до тези «кожен пише як хоче».

Ця вимога насправді суголосна загальним уявленням Орвелла про роль літератури. Це ідеологічна роль: література повинна боротися, тобто таки бути пропагандою. Нехай і в найзагальнішому сенсі. При цьому не йдеться про пласку пропаганду якихось суто політичних ідей, адже захист моральних цінностей, певних уявлень про красу та гармонію також є процесом переконування читача. Автор повинен мати активну позицію та чітко маніфестувати її у своєму тексті.

Сказав як відрізав.

Тож, підсумуємо те, що хотів донести Джордж Орвелл:

І, останній в цьому огляді (але не останній в книзі) — Рей Бредбері.

Муза насправді перебуває усередині митця, тому прогодувати її означає самому не залишатися голодним. Бредбері радить починати з поезії — читати трохи віршів кожен день, адже добра поезія загострює дію наших відчуттів та дарує нам парадокси цікавих метафор. Не буду називати поетів, яких він згадує, вони актуальні радше для англомовного читача. Адже поезія сильніше, ніж проза, залежить від мови та щільніше працює із нею. Якщо коротко, він радить читати модерністів. У нас відповідними й знаковими постатями будуть Павло Тичина, Євген Плужник, Володимир Свідзинський, Олена Теліга, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Григорій Чубай, Василь Герасим’юк, Наталка Білоцерківець, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Остап Сливинський, Ірина Шувалова та інші, не менш цікаві. Есеїстику та прозу теж потрібно читати регулярно — до того ж, саме таку, яку потім хочеш писати.

Якби Бредбері написав такий пост у с��цмережах, я б поставила мільйон вподобайок. Якщо хочеш гарно писати — треба багато читати. Це факт, без цього далеко не попреш. Хороші книги збагачують словниковий запас, допомагають запам’ятати сталі конструкції, формують набір метафор, цікавих образів (вибач, Орвелл), коротше з усіх боків одні плюси.  

Наступний логічний крок — імітація. Нема нічого страшного, коли молодий автор наслідує стиль та розвиває теми своїх улюблених письменників. По-перше, так справді можна навчитися писати на певному рівні, по-друге, точно так написати не вдасться — щось буде переосмислене, а щось — змінене.

Не «пишу фанфіки», а «займаюся літературною імітацією». Так і буду всім казати, щоб не задовбували.

Тож перше, що необхідно мати, аби розповідати цікаві історії, — це досвід. Життєвий, який був у батька та діда нашого письменника, та літературний — досвід читання багатьох книг. Бредбері читав надзвичайно хаотично: у його есеях часто стоять поряд такі визнані автори, як Ч. Діккенс чи Т. С. Еліот, першорядні фантасти, як Г. Веллс чи Дж. Орвелл, а також популярні колись письменники, імена яких нам зараз нічого не скажуть. Утім цілком можливо, що якраз отака строкатість давала йому можливість писати різноманітно, ерудовано та яскраво. Читати і всотувати враження від життя Бредбері не стомлювався ніколи. Друга важлива річ — праця. Я вже згадував колосальні обсяги написаного ним у 40-ві, проте й наступні десятиліття були не менш плідними. Постійна праця давала можливість писати легко, швидко, урухомлювати досвід, перетворювати його на динамічні сюжети оповідань.

Всі класики кажуть, що треба постійно писати, тільки ніхто не пояснює коли це робити. Нє, ну я розумію, коли у тебе дружина вкалує (факт: дружина Бредбері працювала й тягнула сім’ю, поки він писав), а ти — Твориш з великої літери Т, питань немає! А от що робити простим смертним, трохи незрозуміло *бурчить*

Крім глобальних розмірковувань, які можуть прозвучати аж надто оптимістично й тим викликати деяку недовіру, Рей Бредбері дає й значно чіткіші поради. Він американець, а отже — прагматик, тому про власні підходи до письма говорить доволі конкретно. Де знайти сюжет? От варто просто зараз сісти за стіл (нам тепер — за ноутбук) і написати про десять речей, які ми любимо, які ненавидимо, які н��с дратують. Зробили? От про це й треба писати, каже Бредбері. І ми одразу матимемо 30 потенційних сюжетів, 30 наших правд, про які точно говоритимемо схвильовано і переконливо. [……] Щоб не залишитися без історій, які можна реалізувати, черговий раз сівши за друкарську машинку, Бредбері використовує ним самим придуманий прийом, який я б назвав прийомом відкладених асоціацій. Бредбері вірить, що сни якось дозволяють комунікувати з музою, а тому кожного ранку, щойно прокинувшись (перш ніж сідати за оповідання), ще у напівсні він хапає ручку й фіксує на папері перші кілька слів, котрі спадають йому на думку.

Якщо я буду занотовувати перше, що спадає на думку після пробудження, це буде словник нецензурної лексики.

Ще один його фетиш — це прихильність до малих прозових форм. Писати бажано оповідання, а починати писати прозу варто лише з оповідань. Великі форми — завдання перспективи й майбутнього. Нарешті, ще одне золоте правило Бредбері, що задає ритму письма додатковий вимір: оповідання має бути закінчене за тиждень. Якщо продовжити математику, то звідси випливає, що обсяг оповідання 7 тис. слів і більше, тобто приблизно 20-30 сторінок. Оптимальний обсяг роману Бредбері визначає у 50 тис. слів, що трохи менше 200 сторінок.

Нефігово так, але у Кінга все одно більше. Кхм, вибачаюся, пе��ейдемо до висновків:

Уф. Тут я поставлю крапку, бо самі бачите, скільки вийшло тексту. Сподіваюся, вам цей огляд стане у нагоді, якщо хочете придбати «Як писали класики», але все ще вагаєтесь.

[likaaaaaaaa]

Ладно, насправді є що сказати

Хочу трохи понити, бо вперше за останні декілька років ми повернулися до теми ревнощів. Думала що все окей, це у минулому і ось знову.

Що я відчула: неприємні відчуття, щось типу недовіри та трохи зради, трохи образи.

Знаєте в чому була причина? Я попросила незнайомого хлопця з молодших допомогти мені занести заліковки з однієї кафедри на іншу. Я його навіть особисто не бачила, переписувалися в тг. Він це зробив і я написала "дякую ❤️". І він поставив реакцію "💋". Чому він так зробив не ї#у, але вийшло трохи дивно. Я цю реакцію доречі не бачила до того, як ��ій чоловік її знайшов. Сам факт, що він заліз в мій тг, відкрив переписку і без контексту вціпився в це, був дуже не приємний.

Короче, ситуація х#йня, не вартує того, щоб сваритися, але ми трохи посварилися.

Тому мій інсайт, треба бути обережнішою, навіть з емодзі. А у вас, ваші половинки, ревниві? Як ви з цим справляєтеся?

Доречі, це була перша ситуація за 2,5 роки точно. Ми у шлюбі 1,7 десь. Дивно що ми реально до цього повернулися. Раніше напади ревнощів були майже кожен день. Як я це вивозила не знаю. Та у сімейному житті я таке вже не дозволю. Сподіваюся це був одиничний епізод.

[lisa-is-chilling]

я панікую. я скаженію. я ловлю напади тривожности один за одним, бо не можу дати раду навчанню. я писала вже усюди в намагання звести кінці з кінцями та назбирати предметів і матеріалів для вивчення.

плюс в тому, що заочники вивчають менше, ніж студенти денного. мінус в тому, що я мушу це зробити за місяць, і навіть менше.

6 обов'язкових предметів. плюс курсова англійською мовою. плюс 6 предметів академрізниці, які мені також необхідно закрити, хочу я цього чи ні. деякі предмети у мене досі висять в повітрі, і час спливає. мені важко почати працювати, коли я не бачу повної картини - я не можу почати складати пазли, поки вони не перевернуті ілюстрацією догори. я звинувачую у всьому свою тривожність.

все не так погано - якщо я завалю сесію, то просто піду на перездачу. я вивчу усе, що зможу, за цей місяць, але з огляду на роботу я не можу приділяти навчанню стільки ж часу, скільки й раніше. мені здається, я навіть зможу провернути цей трюк і вивчити усе за місяць зі допомогою чітерства, шпор, готових відповдей, здорової долі похуїзму та терапії, за яку доведеться відвалити половину своєї зарплатні. але це буквально підпис на направлення до психіатра. я перейшла на заочне не для того, щоб заганяти себе ще далі в стрес та панічні атаки (хоч це і трішки вилізло мені боком).

все не так погано - але могло би бути й краще. і за це я засуджую тих, хто відповідальний за такий поворот подій: йдіть нахуй, окей, от взагалі не смішно. тож складаємо детальний план дій, який хоча б трішки полегшить мою тривожність, та чекаємо відповіді від усіх-усіх, кому я написала, та що вони скажуть щодо сесії.

помоліться за мене, добрі люди. воно мені дуже знадобиться.

[qsmpbutua]

✨ QSMP, день 126✨

Яєчнастатистика:

🔵| Португальська!

🔵| ТейзерКрафт

Говорили про напади на кандидатів

Майк і Річарлісон підготували для Пака сюрприз

Майк і Річарлісон відвідали музей

Майк написав рекомендаційний лист для Фіта

Майк провів для Фіта та Філзи екскурсію новою ареною

🔵| Французька!

🔵| Багера

Досліджувала значення книги Беда і знайшла

Взяла деяких селян для замку

Написала рекомендаційний лист для Фіта на роботу двірником

Показала Фіт свою слідчу кімнату

Шукала Пана Гірчицю з Бедом і Фулішем

🔵| Іспанська!

🔵| Максо

Відвідав музей

Відвідав могилу Трампа з Даппером

Знайшов дивне місце з Даппером після того, як блискавка спалахнула

Знищив статую Кукуручо за допомогою Даппера

Почав перебудовувати сцену Гордіньо Гостозіньо з Фулішем, Бедом і Поммі

🔵| Англійська!

🔵 | Бед

Дізнався про зн��кнення Пана Гірчиці

Пішов з Фулішем, Багерою, Волтером Бобом і яйцями шукати підказки навколо острова

Показав Фулішу Музей Яйця

🔵 | Фуліш

Будував Титана

Бився з Бедом майже 3 години

Проводив час з Поммі, Максо, Бедом і Лео

🔵 | Філза

Піклувався про Поммі і Таллулу

Кукуручо відвідав його і поставив кілька запитань

Відвідую нову арену, яку побудували Пак і Майк

Працював в ботанічному саду Таллули

🔵 | Фіт

Разом з Рамоном викликав Кукуручо

Кукуручо повів його в офіс федерації і запропонував роботу

Виконував місії Рамона

[adeseya]

Сумую за своєю самотністю

Я люблю бути наодинці із собою, мені це необхідно. Особистий простір, відсутність зайвих очей і голосів, лише я одна і мої особисті справи

Я гадала, приїду додому і проведу це літо, відпочиваючи і насолоджуючись можливостями власної кімнати, але приїхала також племінниця на невизначений термін, тож тепер я вимушена ділити з нею кімнату і ледь не кожну хвилину життя. Я так не можу. Я люблю цю малу, вона хороша і здебільшого мені з нею веселіше, але я критично потребую часу для себе і тієї клятої самоти

Я не вмію робити щось, що мені хочеться чи подобається, коли це бачать інші. І я починаю ловити хандру, журбу, смуток, апатію, часом агресію і сльозливі напади

Хочу бути сама

[sharp-as-c]

чому я не повертаюсь в Україну? відповідь банальна - бо боюсь

нічого глобально для мене не змінилось - робота та ж сама, майже нікуди не ходжу та ні з ким не спілкуюсь, іноді подорожую в якості єдиного хобі; ніякої допомоги тут не отримую, медицина гірша і дорожча, ціни високі, друзів немає

але я боюсь померти і я боюсь боятись ще дужче, коли над головою літатиме ракета

мені зле, коли страшно. паскудно. і я не контролюю напади страху навіть на курсі антидепресантів і заспокійливого

я не знаю, де я буду жити в січні, бо жодних планів немає. не знаю, де зупинюсь, яку мову вчитиму, як бачитимусь з рідними в іншій країні.

але знаю, що не під ракетами у мене є шанс побороти цю хвилю депресії і знову жити на всі сто, а не змушувати, вмовляти і переконувати себе

коли мене просять повернутись і засуджують, виникає бажання ревіти. бо я зрадниця, коли хочу вивільнитися від страху

[yournextexmistake]

"а чого ви не виїхали раніше"

22: я спала в куртці та чоботах, ледве з'їдала одну картоплину на добу, місто майже в оточенні. батько не хотів їхати + мати не хотіла без нього, а на мене психологічно тисла, щоб я не їхала. я спала по 2 години на 2 доби, увесь рік.

23: росіян відігнали, починаю лікування глибокого депресивного епізоду, антидепри знову роблять гірше, запалення внутрішніх органів, лікарні, багато лікарень, щоб відновитися, потім знову проходження МСЕК на три місяці, грошей знову немає, бо усі обстеження за мій рахунок, а до цього я лікувалася після лікування від дурних лікарів, двічі.

24: я знову починаю шукати роботу за кордоном, бо роботодавці тут ще гірше відносяться, матір знову єбе мізки, тисне психологічно, каже що я потраплю в бордель чи мене наїбуть з контрактом, каже, що я нікуди сама не поїду. знову каже, що не відпустить. мене намотує психологічно, але я продовжую шукати, попри все. несподівано батя вийобується *я зараз тут*

бонус, 20-21: намагалася з'ясувати звідки у мене судоми дистонічного типу та незрозумілі судомні напади. лікарі не їбуть, що це є чи приписують усе до симптомів діабету, бо у нас можуть тільки папірці перекладати туди-сюди.

усе моє життя, це коло пекла за колом пекла, ї ви, опинившись у моєму тілі зі своєю психікою — повісились ще б у перші десять років існування, від народження.

це лише краплинка з усього, що було.

[dhr-ao3]

Така собі пропозиція

Така собі пропозиція https://ift.tt/fJALo8v by HannaMalfoy Коли Драко Мелфой з'являється у її дверях і каже, що має пропозицію, Герміона Ґрейнджер не очікує, що це така пропозиція. З діамантовою каблучкою на пальці, вони з Драко мусять пройти крізь фіктивні заручини так, щоб усі повірили. Тільки тоді у Драко з'явиться шанс відновити своє родинне становище, а у Герміони ─ допомогти зупинити напади на маґлів. Words: 18423, Chapters: 6/6, Language: Українська Fandoms: Harry Potter - J. K. Rowling Rating: Not Rated Warnings: No Archive Warnings Apply Categories: F/M Characters: Draco Malfoy, Hermione Granger, Harry Potter, Ron Weasley, Astoria Greengrass, Adrian Pucey, Pansy Parkinson, Graham Montague, Ginny Weasley, Lucius Malfoy, Narcissa Black Malfoy Relationships: Hermione Granger/Draco Malfoy Additional Tags: Шлюб за розрахунком, Шлюбний договір via AO3 works tagged 'Hermione Granger/Draco Malfoy' https://ift.tt/8ZHDtKz September 15, 2023 at 04:42PM

[samotnya-shaurma]

Я навіть не знаю, що гірше, що у мене іноді якісь песимістичні напади, що сесія розпочалась в активній фазі, чи те, що в моє життя знов вирішила зазирнути людина, яка переламала мені особистість, за рахунок чого я стала краще, насправді-то