#лебідка

[greenpostua]

🦢🥰 Лебідь повернувся до лебідки після лікування крила у ветеринара.

📹: Shona Farrely | @torontostar

[benjamiina]

лебідка 🦢

[novingbubble]

Лебідка

Закована у лещатах

З кривавим крилом лебідка

Вдається їй ще прощати

Попри прожиті біди

Прикута, безмовна, нерухома

Її радує лише білий лебідь

З його поглядом проходить кома

Не проходить лише безвихідь

Чи врятується бідна пташка?

Яка доля її спіткає?

Ще жевріють надії у бідолахи

Хоч і майбутнього не вбачає

[mariamyke-blog]

Життя лебедя у двох діях з антрактом

«Лапи в лебедів доволі короткі, через що вони, пересуваючись по землі, створюють дещо незугарне враження. Зате вони прекрасно літають!» (Володимир Флінт. Словник назв тварин. Птахи)

 Лебедятко з усіх сил опирається, але з нього настирно роблять людину,  Зігфріда,  і дають в руки зброю. Ротбарт – сучасний доктор Франкенштейн. Оділія – молода вертихвістка. А Одетта – примарне кохання.

Так, це вже не казка, не класичний варіант лібрето Володимира Бегіче��а і Василя Гельцера  це сучасна версія «Лебединого озера», втілена видатним балетмейстером Раду Поклітару на сцені Муніципального театру опери і балету для дітей та юнацтва.

  Тут декорована сцена, креативні костюми і недекорована реальність. Перше – звичне, а друге – рідко притаманне балету. Ще одна ремарка: у модерновому балеті Поклітару немає виворотності стоп, пачок, грант і тандю батманів у чистому вигляді. Залишилась тільки система героїв, а ще досконала музика Петра Ілліча Чайковського, від якої за всю історію балету не відходив жоден хореограф-постановник.    

  Сюжет класичного лібрето майже відтворює німецьку казку. За одним лише винятком: фінал балету трагічний. Зігфрід нападає на Ротбарта і виходить переможцем. Однак вже занадто пізно – Одетта гине на очах у коханого.

  Раду Поклітару все зробив  інакше. Зігфрід від природи є лебедем. Його родину на озері вбивають мисливці, а лікар Ротбарт, що звик знущатись з людського єства,  забирає лебедятко  до своєї лабораторії  і перетворює птаха на людину. Зігфрідові важко адаптуватися, він вчиться ходити, їсти, говорити... Ротбартова донька Оділія крутить голови чоловікам, зрештою – вона така сама, як і її оточення. Зігфрід дивується з неї, а вона своєю чергою не проти звабити й дикуна. Але він відчуває, що Оділія – це щось інше, чуже і мріє про таку ж кохану, як він, з лебединим серцем. Це все лише мріяння, насправді ж Зігфрід потрапляє на війну, де поруч з ним щодня когось вбивають і він мусить стати вбивцею… та не може. Зігфрід марить іншим світом, іншим життям. Він перебуває більше уві сні, ніж наяву. Зрештою, побачивши, що з нього  не вийде солдата-вбивці, лікар повертає йому природне єство. Знову ставши лебедем Зігфрід гине від мисливських рушниць.  

  Які ж небезпечні моменти підстерігали  хореографа-постановника, що ризикнув так рішуче переформатувати класику?                                  

      Перший такий момент: Переосмислення. Нова концепція класичного і давно відомого сюжету. Головну роль у балеті Поклітару абсолютно чітко відведено Зігфріду, жіночі ролі тут менш важливі. Герой-лебідь з’являється у виставі двічі – до і після перетворення на людину. Він виконує надважливу місію: починає і замикає дійство. Його грають Всеволод Маєвський (учень хореографічного училища) і провідний артист КиївМодерн -Балету Олексій Бусько.

   Перетворення, яке без кінематографічних спецефектів важко відтворити правдоподібно, тут відбувається вельми прозоро – птахові за допомогою шприця вводять ін’єкцію. Коли він зникає, летить пір’я і на сцені з’являється Зігфрід-людина. Мовою балету артист передає невимовне сум’яття –  спершу нерозуміння того, що все ж таки  з ним відбулось, потім відчуження і незугарбне, як того вимагає роль, перетворення на людину. Олексій Бусько і мімічно, і настроєво абсолютно тонко передає лагідну вдачу Зігфріда.  

  Другий ризикований  момент – характер Ротбарта. Цей персонаж  не професор Преображенський, не має добрих намірів. Він – звичайнісінький маніяк своєї справи, який хоче відчути себе всемогутнім на землі. Від Сергія Кона в ролі лікаря  вимагалось не перебільшити з негативом, залишатись «темною конячкою», яка рухає сюжет. Ледь помітна серед білих крил лебедів, але багатозначна, військова форма підкреслила  бездушний характер лікаря.  Можна довго домислювати: що ж собою символізує Ротбарт?  Можливо, рок, фатум, тяжкі обставини суспільства, що змушують людину зраджувати своїй природі... Або ж Ротбарт  просто-напросто доводить, що геній і злодійство сумісні.    

 Третій крок-ризик – межа у трактовці образів  Одетти та Оділії. Причому крихкий баланс не у відчуттях  Зігфріда. Безперечно, він розуміє, що йому потрібна Одетта. Суть у тому, що Оділія справжня, жива, тілесна, а Одетта – примарна, плід фантазії юнака. Це зовсім не  класичні контрасти чи розбіжності сприйняття –  чорний та білий лебеді, темне і світле начало. Оділія – спокуса, якої Зігфрід не приймає і не потребує, а Одетта – це інша спокуса, жити мріями, що врешті теж не приносить нічого доброго. Ці ролі, аби підкреслити зовнішню схожість героїнь, зазвичай виконує одна артистка, а наразі – Олена Долгіх – Оділія та Еліна Віннікова – Одетта.  

 Небезпека четверта – танець  маленьких лебедів. Це  відомий момент, певний стереотип рухів, тож треба мати  відвагу, аби з ним експериментувати. І Раду Поклітару знову ризикнув, вивівши на сцену трьох артистів балету: двоє з них  – лебеді, одна – лебідка. Танець  вийшов найепатажнішим упродовж вистави. Ці ж артисти виконують  символічні образи мисливців, сержантів, блазнів. Адже в різних шоу та гумористичних передачах чоловіки повторюють ці відомі перехресні рухи і це завжди викликає сміх.

Деякої шаржованості не вдалось уникнути, але, швидше за все, в хореографа-постановника і не було такої мети.   Зняти колір

  Ще один, п’ятий тонкий момент – зброя в балеті. Якщо вона навіть бутафорна, може зробити виставу важкою. Але ж Поклітару  закинув Зігфріда в армію, а потім на війну. Само собою не обійшлось без людей у військовій формі  з гвинтівками. Від настрою, заданого танцем маленьких лебедів, не лишається і сліду, коли починають танцювати солдати. Зрештою, спрацьовує старе сценічне  правило  – якщо є рушниця – вона повинна вистрілити. В останній дії зброя в руках солдат спрацьовує…  – вони вбивають лебедя.

 На закінчення шоста, остання небезпека – Смерть Зігфріда. Його не поглинули хвилі озера, він не загинув у людській подобі... Ротбарт  усе ж повернув Зігфрідові його лебедине втілення. Це суперечить тому, що Ротбарт не схильний до вчинків, викликаних жалістю. Так і є, просто Зігфрід, з якого не вийшов солдат, вже не потрібний Ротбарту. Провівши останній експеримент – створення з людини лебедя – вчений позбувся жертви.

  Класична музика потребує виключно якісного виконання, тому «Лебедине озеро. Сучасна версія» – це перша вистава трупи «Київ Модерн-Балет», яка відбувається  в супроводі симфонічного оркестру театру під керівництвом Сергія Голубничого.

 Робота над костюмами  і декораціями Ганни Іпатьєвої та Андрія Злобіна тривала понад чотири місяці.  Образи героїв   абсолютно модернові. В звичному балеті ми розуміємо, що це лебідь, через витончені рухи, білий колір пачки, оздоблення зачіски...  У цій виставі Київ Модерн-Балету  у лебедя є крила, у  військових – зброя і стилізований камуфляж, у лікарів – накидки-халати... Складна хореографія вимагала зрозумілих костюмів.  

В «Лебединму озері. Сучасна версія»  Раду Поклітару не зрадив власному стилю: прямі, не по-балетному поставлені стопи артистів, «квадратні» рухи перемежовані з плавними, витонченими  і, звісно, хореограф зберіг право артистів на голос у прямому сенсі цього слова – під час особливо емоційних масових сцен герої вибухали криком.

  П’ятнадцята вистава «Київ Модерн-Балету» «Лебедине озеро. Сучасна версія» пройшла на межі відвертих емоційних  відчуттів. Від початку й до кінця дійства Поклітару ввижався канатоходцем, котрий от-от може неправильно ступити  і вся вистава перечепиться, впаде... Але ні, найтонші місця пройдено успішно.

(Опубліковано в журналі «Театр», 2012 р.)