#кари | Explore Tumblr posts and blogs

msmorpheus2001 · 1 year ago

Text

Справжня радiсть приходить з часом

Чотири рази, коли Артур радий бачити Мерлiна та один раз, коли Мерлiн радий бачити Артура.

*******

— Це, здається перший раз у моєму життi, коли я радий тебе бачити.

Слова злiтають з вуст Артура легко й швидко, наче тi птахи, що зiбралися у вирiй, як тiльки землю огорнула холодна зима.

Сапфiровi очi дивляться в блакить навпроти,та хоч Пендрагон нiзащо не визнав би цього навiть пiд загрозою смертноï кари - знайомi вогники всерединi зiниць його слуги надають наснагу, заспокоють.

От вiн. Живий. Нема бiльше мертвотно-блiдоï шкiри, поту та спазмiв болю, як у той фатальний вечiр, коли Мерлiновi губи торкнулися, здавалося б звичайного келиха, де на днi ховалася пелюстка отруйноï квiтки.

Хлопець клiпає, схоже трохи шокований такими люб'язнощами короля.

Тягар, який всi днi подорожi так i тиснув груди Артура, врештi спадає.

Статура з ледь згорбленоï, важкоï знову перетворюється на бiльш розслаблену, а стримувана втома розтiкається жилами. Скiльки часу вiн не спав, боячись за життя того, кого батько прозвав "звичним замiнним слугою"?

Скiльки разiв дорiкав собi через неспроможнiсть спинити невідворотне?

М'язи гудуть, а кров стукає у венах.

Пульс прискорюється, невiдомо чи ж з радощiв чи з хвилювання.

Вiн стирчить на порозі Мерлінової кімнати (що почасти є помешканням ïхнього старого придворного лiкаря), в сумнiвах возячи носаком черевика об пiдлогу.

— Я ...теж радий тебе бачити.

Горнучись у теплу ковдру, парубок ледь посмiхається. Напруга, що була помiтна в його плечах, спадає, як останнє листя з дерев восени.

Схоже, чарiвник теж відчув певну полегкiсть, коли майбутнiй король постав перед ним живiсiнький та неушкоджений.

Його дихання стає рiвнiшим, а нiгтi вже не стискають тканину, що огортає його тiло так сильно.

Принц споглядає все ще трохи вологi темнi пасма та широку посмiшку, розмiрковуючи про те, що все ж це набагато приємнiше видовище, анiж спотворене болем обличчя.

Вiн старається не звертатися до тих спогадів, що переслiдували його всi цi довгi ночi.

Тремтiння пробiгає поза пазухою, лоскочучи хребет та викручуючи суглоби та кiстки.

Артур проганяє страшнi видiння можливоï втрати. Мерлiн живий, це не марево.

— Я принiс тобi дещо, — враз згадує він про свою ношу.

Мерлiн ворушиться, його реакцiя повiльна, так, наче отрута ще не повнiстю припинила свою жахиву дiю. Але, можливо, Артур просто параноïк та це лише результати, що свiдчать про швидке одужання.

В його руках таця та вона … наповнена продуктами.

— Це…?

— Ïжа … подумав, ти захочеш … ну, знаєш … перекусити … я сходив на кухню … до кухарок та попросив харчi для тебе, тож, здається, вони були … щедрими.

Посмiх лунає в порожнiй кiмнатi.

Вони знову зустрічаються поглядами. Лицем Мерліна проминає тiнь здивування та скороминучого спалаху щастя.

— Дякую...

Артур притримує наваженi смаколики на тарiлцi та робить крок, в той час, як Мерлiн вже збирається пiдвестися.

— Можеш сiсти, я принесу.

Той завмирає, а мовчанка огортає примiщення.

— Менi вже краще, я можу…, — наполягає Мерлiн.

— Нi, Мерлiне, я знаю, що ти … але я хочу сам.

Артур придушує зародженi пуп'янки роздратування вiд його впертостi.

Мерлiн вгамовує непокору та слухається.

Гучний дзенькiт посуду розриває тишу.

— Дякую … за все, — знову повторює Мерлiн серйозно.

— Припини. Не тобi варто висловлювати подяку … я б не змiг … не змiг iнакше … просто покинути. А ти ...випив ту отруту … хоч i не мусив.

Артур стоïть навпроти, його погляд втупився в одну з дiрок на сирi, наче в нiй були прихованi всi таємницi цього свiту.

— Так … ну … я не мiг iнакше, — цитуючи свого повелителя, промовляє Мерлін.

— Але ж ти теж врятував мене чи не так? — продовжуючи, запевняє він, а пальцi тягнуться до яблука, що переливається багряно-персиковими відтінками. Пальцi граються з фруктом, гладять шкiрку.

— То 1:1?

Мерлiн знизує плечима, веселiсть знову грає в його рисах.

— Так … точно.

Він бере до рук ще одне яблуко, зеленіше, та кидає його Артуру.

— Пригощайся. Гадаю, сам я не впораюсь з цим.

Той ледь осмiхається, спритно впiймавши пiдкинутий плiд, і спотерiгає за тим, як Мерлiн вiдкушує шмат та прожовує, але тут кутик його вуст смикається.

— Таке кисле? — запитує Артур.

— Нi … я просто подумав … забудь.

Він штовхає Мерліна ногою.

— Кажи вже.

— Дивно бачити, як принц приносить своєму слузi ïжу … та це … втiшно й не так вже й погано.

Пендрагон холодно гмикає.

— Не надто тiшся. Адже це було вперше та востаннє, завтра тобi вже доведеться повернутися до звичних обов'язкiв, начистити менi обладунки та випрати сорочки.

Та в його очах все ще виблискують iскри веселощiв.

— Гаразд, Ваше Величносте, — поводить бровою Мерлiн, так само безпардонний та вдоволений собою.

Та, схоже, Артур і не проти.

Вiн розвертається, прямуючи до виходу.

Торкнувшись ручки, Пендрагон обертає голову.

— Побачимось завтра, Мерлiне.

— Так. Побачимось завтра.

Артур крокує довгим коридором, роздивляючись яблуко, яке жартома вручив його такий незграбний, трохи необережний, зовсiм неосвiчений в манерах та бойових мистецтвах, але вiдданий і готовий на все слуга.

В його свiдомостi проминає думка, що, можливо, завтра вiн обiйдеться без прання сорочок Мерлiном, адже не такi вони вже й бруднi.

*******

— Це другий раз в моєму життi, коли я радий тебе бачити.

Це речення ледь не збиває Мерлiна з нiг, коли вiн прочиняє дверi кiмнати Артура. Скрегiт рiже вуха, йому здається, що саме через це його слух може погiршитися в сто разiв. Мерлiн гадає, що, мабуть, слiд буде змастити цi клятi петлi, та … усвiдомлення зовсiм забирає з-пiд його нiг землю, трощить ïï на маленькi шматки.

Вiн бiльше не повернеться.

Анi тобi буденних обов'язкiв, анi прогулянок з метою зiбрати всi необхiднi трави для Ґаюса, анi самого старого – трохи суворого, вередливого, але доброго чоловiка, який за короткий промiжок часу став для нього, як батько, якого в нього нiколи не було.

Така умова Нiмуе. Його життя за життя його матерi.

Бинти й мазь в руках тре��тять. Шкiра вкривається дрижаками.

— Так і будеш стовбичити бiля входу чи зайдеш? — озивається

врештi Пендрагон, розсiдаючись на стiльцi та витягнувши ноги перед собою.

Його вимогливий голос повертає Мерлiна до реальностi.

— Га? А, так. Звичайно, я йду.

Чаклун ще недоладнiше, нiж зазвичай, ворушиться в бiк свого володаря, зберiгаючи безгомiння.

Спиняючись бiля столу, вiн кладе на поверхню невелику пляшечку.

— Готовий? — тільки й питає.

Кивок.

Пальцi тягнуться до пов'язки, обережно розв'язують, ледь стикаючись з раною, та сам дотик змушує Пендрагона зціпити зуби на декiлька секунд.

— Потерпи. Буде трохи боляче.

Артур набирає якомога бiльше повiтря в легенi. На мить йому видається, що вiд вдиху його нутрощi спалює вогонь агонiстичного болю, та за мить все минає.

Бруднi бинти висять на долонях Мерлiна, аж поки вiн не стискає та не вiдкладає ïх подалi.

Він дiстає лiки та перевiряє шрам, що лишився на шкірі.

Пальцi ледь-ледь лоскочуть, проте Артур лише зiтхає, насолоджуючись прохолодною сумiшшю.

Вона знiмає напругу в органiзмi, послаблюючи його муки.

Дотики частішають, а з ними зростає і невдоволення Пендрагона, якому обридла така нестерпна тиша.

— Ти неговiркий сьогоднi.

Мерлiн спиняється вiд цiєï рiзкуватоï заяви, марля шкрябає його руки.

— Ранiше ти не скаржився … тобi було до вподоби.

Артур гмикає.

— Цього разу iнакше.

Мерлін знову повертається до обробки рани.

Хоробре та гостре зауваження так i коле шпилькою кiнчик його язика, проте не злiтає з вуст.

Не зараз.

— Поясни, що з тобою коïться, Мерлiне?

Проникливi аквамариновi очi дивляться вимогливо, проте тиснути Артур не збирається.

— Нiчого. Все ...в порядку.

Пiдло, надто нахабно обманює Мерлін, майже завершуючи перев'язку.

— Ти не вмiєш брехати...ауч, — враз смикається той.

Він затягує тугiше.

— Так краще триматиметься.

Нiжнiсть знову проникає в його рухи, але раптово Артур мiцно, проте зовсiм не боляче перехоплює його зап'ястя, наче попереджаючи.

— Артуре, я мушу...

— Так, але спершу ти скажеш, що, в бiса, з тобою вiдбувається. Негайно.

Навiть ослаблений пораненням, розсiдаючись на дерев'яному стiльцi з вирiбленими вiзерунками та короткими нiжками, вiн так само лишився самим собою, жадаючи видобути правду з Мерлiна.

— Я справ��i радий, що ти живий...

Артур вiдпускає його, та руки не забирає повнiстю.

Мурахи знову бiжать спиною мага вiд спомину пережитого.

— То це через хвилювання за мене?

Мерлiн ледве посмiхається.

— Можливо, — ухиляється вiд прямоï вiдповiдi той.

Пендрагон дивиться у простiр мiж ними, кудись на малу трiщинку на пiдлозi бiля нього.

Мерлiн не в змозi розгадати, якi думи заполонили мозок Його Величностi.

— Артуре, я… — врештi зважується заговорити вiн. — Я завжди буду служити тобi й готовий зробити все, щоб … захистити тебе.

Це зовсiм не запитання, скорiше обiцянка.

Нiгтi зачiпляють голу шкiру, поширюючи жар попiд нею.

Погляд Артура теплiшає, промiнцi-зморшки грають навколо повiк, проте за мить вони згасають, як той недопалок свiчки вiд подиху.

— Чому ти кажеш менi про це?

Химерний щемливий вiдбиток невиразноï тривоги проминає в виразi його обличчя.

— Лише хотiв, щоб ти … щоб ти знав про це.

Пендрагон нетипово для самого себе совається у пошуку бiльш зручноï пози.

Мерлiн забирає руку вiд матерiï, такоï шорсткоï, але водночас м'якоï.

З бинтуванням закiнчено.

— Знав, що я…вiрю, що хоч ти й бовдур, проте ти…вiдданий. Та колись будеш добрим королем.

Прiзвисько-образа дана Мерлiном в перший день ïхньої зустрiчi лише на хвилю змусила Артура посмiхнутися.

— Не знаю, чи сприймати це як образу, чи як комплiмент. Адже до другого ти не схильний.

Мерлін закочує очi, та не вiдчуває злостi. Лише незначний тупий бiль, змiшаний з сумом, що гупає крихiтним молоточком по кiстках його черепа.

— Але твоя поведiнка сьогоднi вельми…загадкова…ти неначе…кудись зiбрався?

— Так, тобто нi…ну не зовсiм. Це дрiбниця.

Артур проникливим та одночасно вичікувальним поглядом втуплюється в Мерлiна, але нiчого не вiдбувається.

— Гаразд, — врештi киває він.

— Вдалого…чого б ти там собi не задумав. Сподiваюсь, ти не збираєшся до таверни, адже завтра зранку ти мусиш бути рiвно о тiй годинi, що й зазвичай.

Серце Мерлiна стукотить сильнiше й швидше.

— Так. Звiсно.

Вiн погоджується. Та жодних наступних ранкiв не буде.

Його пальцi тягнуться до сорочки Пендрагона та пiдiймають ïï.

— Вдягнеш?

— Мабуть, слiд…незручно розсiдатися з голою спиною…вiд стiльця вона свербить.

Мерлiн акуратно пiдносить ïï та починає вдяг��ти, опинившись в особистому просторi Артура.

Цього разу це вiдчувається…iнакше. Не так. Але реагувати на це вiн не збирається.

Лунає стогін страждань вiд порухiв та розтягування ледь вкритих шкiрочкою ран.

— Маю надiю, ця штука скоро мине, тренуватися просто неможливо.

Мерлiн хоче засмiятися. Ще не видужавши, принц рветься до бою.

Завзяття цього парубка завжди вражало та злило його водночас.

— Принаймнi, ти не помираєш та марення минули.

Артур завмирає, підiймаючи голову.

— Ти знаєш про...? Але звiдки?

— Гвіневра розповiла про все, що...було.

Пендрагон моргає та враз на його щоках проступає легкий рожевий рум'янець.

— Все?

Ствердний кивок.

Вiн знову затинається, як дитина, що лише навчилася говорити.

Мерлiн вiдступає та швидко розвертається до столу перед ним.

— Гвен…Гвіневра...сказала, що...

Його руки вiдсовують настоянку, принесену для покращення сну, подалi.

— Ти говорив, поки знаходився не при тямi...бурмотiв щось…нерозбiрливе…пов'язане з Камелотом, батьком, нею…та мною.

Мерлін все ще жадає повернутися лицем до Артура й страшиться цього, боïться побачити спалах надiï на неможливе, знаючи про майбутнє, яке його чекає.

Дихання лунає аж надто гучно.

Артур тiпається в намiрi чи пiднятися, чи, навпаки, зайняти комфортнiше положення.

Шкiра в посвiтi невеликого вогнища вiдливає золотаво-бронзовими нотками.

Його пальцi стискають бильця.

— Але нiчого...нiчого конкретного вона не розказала, — бреше Мерлiн, замикаючи десь за гратами душi, забуваючи правдивi слова його подруги: "Вiн кликав тебе...декiлька разiв. Благав лишитися. Спершу я навiть не розiбрала таке тихе бурмотiння, але потiм зрозумiла."

Вiн мусить іти. Якщо гаяти час, мати помре, i тодi ...

Мерлiн не мiг допустити цього, як i пробачити невдачу. Нiмуе чекала.

— Угу ....

Артур кидає погляд на вікно та темнi хмари, що заполонили небеса.

Краплi дощу вже починають тихо стукотiти по дахах.

— Я можу йти? — врештi допитується Мерлiн, охочий почути згоду якомога швидше.

— Так.

Шарудить, крокуючи до дверей. Та раптово приглушений голос зупиняє його.

— Мерлiне,— той озирається,— щодо тих...галюцинацiй i взагалi....я....

Артур заглядає в вiчi навпроти.

— Я....це все...

— Лише чуднi видiння, викликанi отрутою звiра та про ��кi варто не згадувати? — дещо надтиснуто завершує за нього Мерлiн з нiмим питанням і ковтає важку грудку в горлi.

Придушити зародок почуттiв вдалося (принаймнi так йому здається, вiн раз за разом переконує себе, що так буде краще, хоч справляється з цим поганенько)

Губи Артура на секунду кривляться, а нiгтi вже не дряпають поруччя.

Купа емоцiй чергуються та сполучаються в ньому. Але от холод та серйознiсть проявляються в його рисах обличчя.

— Так. Звичайно. Спробуй лише комусь розповiсти, і я ....

— Вiдправите мене в колодки?

— Сьогоднi ти здогадливий.

— Так...так, — посмiхається вiн наостанок.

І Мерлiн виходить крiзь дверi, не зроняючи бiльше анi слова.

Вiн спiшно йде коридорами замку.

В грудях дивно тисне вiд промовлених Артуром слiв, але йому байдуже.

Зараз важливiше iнше. Зробити це заради матерi, заради Артура.

Така його доля, обов'язок.

I вiн його виконає.

*******

— Це третiй раз у життi, коли я справдi радий тебе бачити, Мерлiне.

Вiн зводить погляд догори, де осяяний яскравим сонячним промiнням стоïть колишнiй принц — новий король Камелоту — Артур Пендрагон.

На його обличчі відбивається безлiч емоцiй, якi той не здатен приховати.

Та, певно однi з найвидимiших - це бiль, сум, страх, розчарування.

Вiднинi влада королiвства належить молодому Артуру.

Мерлiн бачить, як крiзь стiну всього негативу всерединi того пробивається рiшучiсть, готовнiсть захищати свiй народ, прагнення зробити цi землi процвiтаючими, тривкими, розвинутими.

— Ти сидiв тут весь цей час?

Мерлiн киває.

— Я не мiг лишити вас.

Не хотiв, певно, так було б ще правильнiше. Провина здавлювала його душу. Через нього Утер помер.

"Мерлiне, послухай мене, ти не винен, чуєш? Моргана використала чари, якi обернули закляття життя на протилежне. Ти не змiг би нiчого вдiяти"

Саме це сказав йому Ґаюс декiлька годин тому. Проте вiн був не зовсiм правий.

Якби вiн тiльки знайшов той амулет ранiше. Якби тiльки вiн мав чари, якi б розбили страшне прокляття.

Та навiть магiя була безсилою проти смертi, що невпинно пiдтягала своï жорна до Утера.

— Ти хороший друг, Мерлiне, — ледь-ледь посмiхається Артур i враз простягає тому руку, пропонуючи допомогу, що робив надто рiдко.

I Мерлін бере ïï. Теплу, сильну, як завжди. Затер��лi м'язи крутило, але він і слова не зронив, чхаючи на в��асний дискомфорт, холод мармуру зник.

Вони стояли рiвно один до одного.

Тiльки зараз, коли миттєва крихта радостi вiд появи володаря розчинилася в тривозi, Мерлiн помітив, як почервонiли очi Пендрагона вiд слiз.

Донедавна невеликi кола пiд очима стали темнішими, а неслухнянi пасма сплуталися.

В зiницях того читалася втома.

— Я...дещо принiс...ïжу...можливо, вона трохи схолола, — враз згадує Мерлін, схиляючись до виступу, на якому стояла тарiль.

— Подумав...ви захочете поïсти хоч трохи.

Він підняв посудину і стиснув пальцями.

— Я не надто ....

Та зiтхнувши, Артур все ж згодився, не бажаючи знезцiнювати справу кухарок, а тим паче псувати харчi.

— Дякую… — вдруге за ïхнє спiльне перебування разом каже він.

Можливо, через довгi години безсоння, а може так i справдi було - Мерлін гадає, що той був вдячним не лише за ïжу.

— Поснiдаєш зi мною?

Мерлiн клiпає, не одразу усвiдомлюючи суть слiв.

— Поснiдати? — наче натренований папуга, повторює вiн.

Артур слабко киває.

— Добре.

Мерлін зовсiм не вiдчуває голоду, проте якщо не зробити цю важливу для органiзму справу - це матиме вельми неприємнi наслiдки.

— Тодi ходiмо, — сухо каже Пендрагон.

Вони йдуть проходом.

Мерлiн оглядає опущенi плечi, схилену фiгуру перед ним, знову й знову пригадуючи хвилини смертi Утера й картає себе.

Артур зиркає на сiмейний герб, проходячи повз.

Важкiсть втрати повертається, як колесо воза. Повiтря в легенях стає менше.

Утер мертвий.

Вдих-видих. Реальнiсть із силою дає йому копняка. Вiн залишився без матерi, батька й навiть власноï сестри, яка за можливості готова встромити меч йому прямо в серце.

Артур знову стискає й розтискає долоні, безсилля розтiкається тiлом.

Мерлiн простує поряд, так само беззвучний.

І Пендрагон сам не вiрить, та цей недолугий слуга тiшить серце та дарує лiхтарик надiï в непрогляднiй темрявi, яким здається його майбутнє.

Вiн штовхає дубовi дверi зали, не звертаючи уваги на охоронцiв, приставлених по боках.

Тi лише тактовно вiддають честь, поки Пендрагон минає ïх.

— Тримайте, — трохи хриплим голосом каже Мерлiн через кілька хвилин, ставлячи тарiлку перед ним.

Артур не вiдповiдає, сідаючи на стілець.

Його очi втупленi в незриму для iнших точку.

Мерлін не наполягає анi на дiалозi, анi на швидкому поглинаннi принесеного. Вiн прямує вбiк, аби не вiдволiкати короля.

— Мерлiне, присядь.

Мерлiн зупиняється �� якихось десять секунд обдумує все.

Вiн сідає поруч, почуваючи себе трохи незвично, бо зазвичай такi мiсця займали лише вельможi.

Артур оглядає шинку, сир, шмат хлiба та два яблука.

"В iншi днi, мабуть, вiн би скаржився, що цього надто мало", подумав Мерлiн з певною тугою.

Пендрагон, недовго подумавши, роздiлив все мiж ними обома.

Це змусило Мерлiна спантеличено й непомiтно роздивлятися своï ру��и та все навколо з недовірою.

— Тобi теж потрiбно щось з'ïсти, — спокiйно вiдзначає Артур, вкладаючи перед ним їжу.

Мерлін глипає на нього.

— Я не думав, що ти....

— Я запропонував тобi поснiдати, саме це ми й робимо.

Мерлiн нiяк не прокоментував це, повiльно починаючи кусати й жувати.

Артур повторював. Його рухи були наче на автоматi, нiбито це не Пендрагон, а лише його точна копія.

В примiщеннi панувала тиша. Нiхто не смiв тривожити ïхню трапезу.

Завершивши, вони все ще не пiдводилися.

— Я приберу.

Не втримавшись, Мерлiн пiдхопився та схопив блюдо.

Коли вiн вже збирався було вирушати геть, його лiкоть стисли пальцi.

Вiн закам'янiв в очiкуваннi. Хватка Артура була в деякiй мiрi сповнена благання вислухати.

— Мерлiне. Я мушу сказати, що я...все ж вдячний, що незважаючи на все ти лишився тут зi мною. Коли батько помер, я… — його рука трохи послабила натиск, — вiдчував лише порожнечу та не знав, куди маю рухатися далi. Я все ще вiдчуваю певну...розгубленiсть через те, що...допустив це.

Блакить неба заглянула в морськi хвилi. Ïхній обмін поглядами тривав кiлька секунд.

Артур сидiв перед ним, оголяючи свою душу, будучи вiдвертим повнiстю. Не таючи нiчого.

— Ти не винен в смертi Утера, Артуре...ти не мусиш...

Мерлiн робить пiвкроку та спиняється, усвiдомивши, що не може перетнути межу особистого простору свого друга.

— Не мусиш карати себе за це...твiй батько ...гадаю, вiн не хотiв би, щоб ти так думав, нiколи не хотiв.

Артур мовчить.

— Та я точно знаю, що вiн хотiв, щоб ти продовжував королювати в Камелотi.

— Та чи буду я гiдним правителем? Чи готовий я зайняти це мiсце?

Невизначено допитується невiдомого кого той.

— Так,— впевнено пiдтверджує Мерлiн,— нi я, нi Гвiневра, нi жоден житель мiста не має сумнiвiв.

Артур податливо посмiхається.

— Ти сказав це, щоб таким чином пiдтримати мене?

— Нi, ти ж сам затверджував, що я в цьому не мастак. Тому це правда.

Ти будеш гарним королем.

Артур схиляє голову, рiзноманiтнi роздуми труять його мозок.

— Сподiваюсь, це не лестощі. Я не люблю цього, — без натяку на веселощi заявляє той.

— Як i я.

Розумiння, що вiн аж надто довго тримає свого вiрного слугу, вдаряє в скронi, як та блискавка.

Пендрагон вiдпускає Мерліна, випадково (а може й нi) зачепившись за його шкiру, вiд чого нутрощi всерединi згортаються, як папiр.

Вiн підводиться і швидко відходить до вiкна.

Мерлiн тим часом топчеться до виходу. Нiгтi дряпають матерiал порожнього полумиска.

Вiн старається не надто зосереджуватися на тому, що саме це було й що це значило для них двох.

— Мерлiне? — озивається Артур, навiть не здригнувшись.

— Мг?

— Я хотiв би, щоб завтра ти також поснiдав зi мною...

— Ти...маєш на увазi просто снiданок?

— Звичайно. Ти та я.

Нотка суперечливостi майорить в цьому запрошеннi.

— I краще нiкому не…не казати про це. Зрозумiв?

Тепер очi кольору уламку берилу зазирнули в майже такi самi, тiльки глибшi. У них вирує купа несказаних слiв, що так i зависають десь у просторi мiж ними.

— Так, Ваше Величносте.

— Можеш поки йти. Я покличу тебе...потiм, — лише й проказує наостанок Артур.

І Мерлiн іде, як його й попрохали.

Настала нова ера для Камелоту, яку очолить новий володар.

Й Мерлін буде поруч з ним завжди, якi б часи на них не насувалися.

Проходячи повз тронну залу, вiн пiдносить погляд на престол, де нещодавно засiдав Утер.

Злiсть та легка огида змiнилися на змирення та короткий полиск жалощiв, що згас за хвилину.

Доля привела до правління Артура, й вiн готовий слiдувати за цим поводирем, який є його життєвим дороговказом.

Вiтер з-поза фiранок колихає той самий гобелен, а свiтло фарбує його в багряно-вишневий колiр кровi, змiшаний з золотом величезного вишитого на полотні дракона.

*******

— Це четвертий раз в моєму житті, коли я радий тебе бачити, і я кажу про справжнього тебе, — видушує з себе Артур, знаходячись на смертному одрi, в обiймах Мерлiна. Тіло не слухається, а кiгтистi пазурi кончини прискорено пiдбираються до розуму, стелячи туман запаморочливостi, що все наростав, жадаючи втягнути його в чорнющу безодню.

Нi волога, нi багнюка вже не викликають жодних переживань.

Одне твердження крутиться в його головi - Мерлiн чаклун.

Як на диво, немає ненавистi, яку так хотiв привити його тато, немає жадоби знищити "магiчне порiддя" (як iнодi Утер кликав чародiïв).

Чому? "Чому?", кричить голос в ньому та відповідь вiдома.

Не може та, певно, нiколи б й не змiг. Не щодо Мерлiна.

Хоч мiркування-гадюки болюче кусають його душу, шепочучи:

"Вiн обвiв тебе навколо пальця. Хiба не бачиш? Що, як вiн зрадник...?"

Та розчавленi словами "Я робив це лише для вас. Заради вас", вони гинуть у млi.

Лишився лише вдячнiсть, сум, любов, провина i … хирлявий згусток невiри, переконаностi в тому, що це лише жарт. Мерлiн розiгрує його.

Та його очi, переповненi дещо пригнiченою правдивiстю, не брешуть.

Все всерединi Пендрагона зламалося від цих новин. Та образа за приховування такоï важливоï деталi зникає, змінюючись на усвiдомлення чому його слуга не розкрив таємницi.

Лежачи посеред лiсу, маючи глибоку травму вiд меча Мордреда, Артур осмислює всi роки життя поруч з цим простим на перший погляд хлопцем.

Йому нiбито дали ляпаса, до того ж не одного. Зрозумiлими постають "те саме чуття Мерлiна", його дивакуватiсть, достоту все.

Артур видихає, кривлячись вiд страждань, якi приносить рана.

Вiн заплющює очі, лише на хвилинку уявляючи, а що, якби все було iнакше та вiн не був настiльки позбавлений спостережливостi. Що, якби вiн не iгнорував цi сигнали, про якi натякало його єство?

Все могло бути інакше. Не так.

Не так … неправильно.

Його знову кличуть. Хто ж, як не Мерлiн?

Вiн сидить оплiч нього, сльози течуть щоками.

— Артуре … ти не можеш пiти ...

Король дивиться на передсвiтанкове небо. Маленькi цяточки-зорi востаннє миготять.

— Мерлiне...послухай мене… — розпочинає вiн.

— Нi, нi, нi...бережiть сили...ми ...ми вже скоро дiйдемо ...ми зможемо...

— Мерлiне ...— в голосi звучить прохання все ж почути його, — нi...ти не ....я не можу....

— А я не можу ось так покинути тебе.

— Мерлiне, менi шкода.

Маг блимає та спрямовує погляд на нього.

— Ти не мусиш...

— Мушу. Ти маєш знати, що...

Кашель перериває його.

— Я не хотiв, щоб ти ...приховував це...свою...частину себе...я не хотiв, — як молитву-вибачення бурмоче Артур.

— Ти не винен. Такою була моя доля.

Мерлiн болюче посмiхається.

— Я мiг змiнити ïï, але ....

— Забудь про це, Артуре, чуєш? Все це вже не важливо.

Артур кладе голову на його

плечi. Мертвий крижаний холод обпiкає тепло тунiки Емрiса.

Вiн шукає якомога бiльше дотику.

— Я мушу сказати тобi дещо, чого не казав ранiше ....

Знову к��хикання, трохи тихiше.

Пальцi Артура торкаються пасм волосся слуги, гладять, наче пестять, тягнуться вгору й завмирають поблизу пiдборiддя Мерлiна.

Вiн вiдкриває та закриває рота.

— Дякую… — врештi проказує вiн.

Мерлін бачить в його зiницях домiшки знайомого почуття.

— Дякую тобi за все.

Вони зависають в сантиметрах один вiд одного.

— Дякую...що ти завжди був поряд зi мною, — звертається Пендрагон. Рука падає до Мерлiновоï, й той одразу ïï стискає, ще дужче притягаючи того до себе.

Райдужки скляніють, тьмянiшають, життя згасає.

"І завжди буду", хоче вигукнути чарiвник, проте не в силi. Замiсть цього лиш повторює:

— Не вмирай...Артуре ...Артуре, прошу ...

Просить Мерлiн його, але вiдгуку нiякого.

І тодi вiн кричить, випускаючи розпач на волю. Оклик тоне десь в гущi лiсу навкруги, лякаючи пташок, що злiтають у височину до хмар, цвiрiнькають.

Мерлiн схиляє голову, його лоб зачiпає блiде чоло Його Величностi.

— Пробач, що я пiдвiв тебе, Артуре.

Вiдхилившись, вiн висловлює тяжкi думки вголос.

Лещата здавлюють його серце.

Долонею поправляє бiлявi пасма останнiй раз, втираючи струмки солоних слiз.

Тишу руйнують лише схлипування.

Аж поки через деякий час вони не зтихають зовсiм, похованi в шелестiннi листя.

*******

— Це перший раз у моєму житті, коли я радий тебе бачити.

Каже Мерлiн, стоячи по щиколотки в освiжаючiй водi Авалону. Хвильки озера гойдаються, розбиваються об нього, змочують штани, викликаючи бажання почухатися, забратися подалi.

Вiн й думати забув про те, що вже втратив юну наснагу так швидко долати кiлометри до визначеного мiсця.

Ноги ступають пiщаним дном.

Очi споглядають постать, не маючи вiри, чи ж насправдi це, чи сновидiння з загальновiдомим кiнцем.

Артур, його король, повернувся з потойбiчного свiту. Як i прорiкав дракон.

"А Каллiгара, старий чорт, не збрехав", ледь не заволав щасливо Мерлiн та все ж стримався.

Похитуючись, Пендрагон зводить погляд на того. У ньому проступає впiзнавання та зерна радостi, спантеличення, розгубленостi та iнтересу.

— Мерлiне? Що сталося? Як я ....

Вiн не встигає договорити, як чаклун згрiбає його в обiйми, забуваючи про обачнiсть чи можливi вiдмовки Артура.

Півтори з гаком тисячі рокiв тягнулися як те пекло, з рiдкiсним мерехтливим посвiтом уповань на скору зустрiч з його вiрним другом, коханням, що загинуло на його руках.

На диво, той не заперечує з такого вчинку й сам лине в цю хватку, вiдповiдаючи акурат як i його слуга.

Його мокре волосся лоскоче шию Емрiса. Краплi води потрапляють пiд сорочку, але це викликає лише радісне тремтіння.

Вони туляться один до одного, не звертаючи уваги на все навколо.

А потiм Мерлiн вiдпускає Артура.

— Де ми? Це не ...надто схоже на...на Камелот, — з неохотою вiдводиться той.

— Це майбутнє. I ти ...та й я ...ми в ньому.

Поблизу прноситься вантажiвка, гуркочучи колесами та лишаючи по собi стовп куряви.

Артур легенько.здригається, простягаючи долоню до пояса в намiрi взяти меч, та враз Мерлiн обхоплює його зап'ястя.

— Не треба. Все нормально. Це лише машина.

— Машина?

— Потiм поясню, — слабко посмiхається він, відпускаючи руку Артура.

— Ти пам'ятаєш хоч щось...? — уточнює вiн зтурбовано.

— Не надто...тiльки як прокинувся тут, на березi ...здається, я налякав жiнку, яка ...була вдягнена дивно та прогулювалася тут.

Артур видихає.

— Вона заверещала та втекла.

— Нам варто пiти.

Мерлiн робить крок, та Пендрагон знову продовжує розмову.

— Знаєш ...я ще дещо пам'ятаю.

— Мм?

— Те що було тодi...перед тим як я...

Ковтнувши важку грудку в горлi, Мерлiн бубонить:

— Помер?

Гiркота обпiкає язик та пiднебiння.

— Так...той день в лiсi, коли ти зiзнався, що вмiєш ...чарувати, — непохитно вимовляє вiн таке ще декiлька столiть тому грiзне слово,— ти намагався врятувати мене вiд рани, яку нанiс Мордред.

— І не вдалося.

Зажура проштрикає цей вислів наскрiзь. Та минуле варто лишити в минулому. Мерлiн не бажає ще раз пригадувати, як час вiд часу прокидався посеред ночi у холодному поту та гарячих сльозах, хитаючись на тремтячих руках - i все лише через одну й ту ж картину-жахiття смертi Артура.

Враз той пiдходить до нього.

Вода вже не хвилює нiкого з них.

— Все, що я казав тодi....це правда, Мерлiне. Та лише частина....

— Що ти маєш на увазi?

— Я справдi...вдячний тобi за все,— вiн розводить руками, нiбито в спробi зобразити, про що йде мова,— ти надто багато зробив для мене ....

— Артуре, я не потребую...

— Нi, цього разу, Мерлiне, ти дасиш менi скiнчити. Бо хоч я поки не второпав, що це за новий ...свiт, та дещо лишиться незмiнним - я твiй король. І ти ...— Артур ткнув йому в груди вказівним пальцем,— мусиш мене слухати.

Мерлiн полегшено осмiхнувся. Йому не вистачало цього зухвальства. Не вистачало цих суворих синiх очей, що дивилися на нього рiшуче. I хай Мерлiн буде проклятий, якщо хоч часточка його противитиметься судженню того, що вiн сумував за Артуром.

Сам його покiрний вираз обличчя заохочує володаря.

— Все це мало бути iнакше...не в клятому озерi невiдомо де...та, мабуть, я сам винен, потрiбно було сказати про це ранiше. Ще тодi, але я не змiг, бо в той день це здавалося згубною справою.

Пендрагон вагається. Казати про своï багаторiчнi (поправочка — багатовiковi) почуття не так вже й легко.

— Проте от ми знову зустрiлися тут, в цьому мiсцi, та Мерлiне...чорт, ти мусиш знати, скiльки б я не був вiдсутнiм, я...кохав тебе.

Мерлiн зберiгав мовчанку.

— Я шкодую, що я не ...не зробив так само багато як ти для мене за допомогою магiï....

Вiн нахиляє голову, в роздумах, як краще роз'яснити причини мук з цього приводу.

Чаклун провiв, мабуть, вiчнiсть, вичiкуючи на нього. Це тривало так довго, й сумнiви пазурями шкребуть Артурову душу.

Враз Мерлiн легенько зачiпає передплiччя того.

— Ти зробив. Так само багато. Навiть бiльше. Не лише для мене. А й для королiвства. I я вдячний...як i твiй народ.

Очі Пендрагона зволожуються.

Його давнiй товариш посмiхається ласкаво.

— I Артуре ....

— Так?

— Я теж тебе кохаю.

Той набирає якомога бiльше кисню в груди. Невиразна тiнь проскакує його обличчям.

— Можливо, Ґаюс був правий, знаєш?

Мерлiн збентежено глипнув на нього.

— Щодо чого саме?

— Що ми просто бовдури.

— То виправмо це?

— Залюбки.

Наближаючись, Артур неспiшно накриває його губи у вiдчайдушному цiлунку, вiдчуваючи, як тягар, що навис над ним, спадає.

Цiлувати Мерлiна було навiть лiпше, нiж Пендрагон собi уявляв. Довгий перiод розлуки лише розпалив ïх обох.

Тепер тi мали години, тижнi, мiсяцi, щоб вивчити один одного та своî поривання.

Брижi пiдiгрiвали ïхнi п'яти.

— Все ж варто забратися звідси геть. Тобi треба перевдягтися, щоб привертати менше уваги, — запропонував Мерлiн, коли поцiлунок обiрвався і його тепер вже коханець розмiрковував, що, здається, це найдивнiше, що вiн чув пiсля такого.

Та з його трохи чудернацьким Мерлiном це видавалося звичною рiччю, яка була Пендрагону до вподоби.

Вiн побрiв слідом, дивуючись його бадьоростi та жвавостi.

"Певно, справа в чарах"

Та з цим Артур вирiшив розiбратися пiзнiше. Зараз його чекав принципово новий свiт з його дивацтвами.

Та вiн був певен, що вони з Мерлiном якось впораються з цими труднощами.

Два молодих на вигляд парубки йшли все далi.

Водяна гладь озера, що була подiбна до величезного дзеркала, затягнулася ранковим туманом ще сильнiше. А за небокрай зринув ворон-альбiнос, червонi очі якого полиснули в свiтi малого промiнчика сонця.

#merlin #merthur #мерлін #укртамблер #укрфанфікшн

4 notes · View notes