#відгук

[blog-of-restless-dreams]

Нещодавно почав проходити першу частину Half Life, хоч ще 14-15 років починав в нього грати. Але зараз я отримую задоволення від цього. Хоча гра усь��го-навсього старше мене на 3 роки (я 2000 року), і графіка у неї не дуже хороша, хоча для того часу вона гарна, але ігролад тут прекрасний, ти отримуєш кайф від подій, у яких ти перебуваєш. А граємо ми за вченого тестера, звати його Ґордон Фрімен, і йому не пощастило опинитися у гущі подій, експеримент провалився, і відкрився портал, у якому мутанти-прибульці почали "гуляти" та знищувати увесь науковий комплекс Black Mesa. Саме з такими виродками нам треба розбиратися, ну і взагалі вижити в цьому комплексі, адже він дуже великий.

Чим прекрасна ця гра? Просто своєю атмосферою, шутером, візуалом, головоломками і цікавим сюжетом. Культова гра, яку я раджу проходити усім. Якщо ремейк гри Black Mesa не тягне комп'ютер, раджу пограти в оригінал, він не менш прекрасний :)

[lisa-is-chilling]

значить вирішила я влаштувати собі a walk down the memory lane, ака перечитати книжки, які читала підліткою - у 12-15 років. почала з найлегшого: "кава з кардамоном". і що я можу сказати, я вже розписала план для її обговорення на подкасті.

ця книжка виявилася ніби дороге вино - з часом лише краща. у 13 років вона здається поверхневою, простою, але з роками розкриваються нові і нові рівні сприйняття. на момент, коли я її читала вперше, авторка опублікувала лише 2 частини, зараз їх уже 4. остання книга про небажану вагітність у юному віці. це інтригує.

я прикінчила її за 2 дні. читати легко, ніби мастити підтоплене масло на хліб. дуже хочу записати про це епізод, поділитися своїми думками, бо у мене є що сказати.

[foolish-neko-reads]

"Енеїда" І. Котляревський

видання ілюстроване А. Базилевичем.

Іноді на полицях сімейних бібліотек зберігаються справжні скарби. Як ось це подарункове видання 1969 року, що його подарував друг моєму дідусеві. Дідуся, на жаль, вже давно нема з нами, а книга збереглася. Їй уже 54 роки.

Тішить, що попри час, коли її надрукували, у книзі майже нема відбитку совка. Вона просякнута українським духом. В усіх улюстраціях, в кожному слові - українство. І я знаю, про що кажу. Бо скачав з інету інше видання, збірку трьох найвідоміших творів, і там від зносок усе ригає.

Ілюстрації Базилевича - це окремий витвір мистецтва. Жваві, барвисті, живі. І хоч сама по собі "Енеїда" - травестія і сатира (на відміну від Вергилієвої", що уславляла імператора), ілюстрації виконані з любов'ю та турботою. Не забув ілюстратор і про ледь помітні, але дуже важливі дрібнички, як то традиційні українські куманці на столах, характерні глечики та страви.

Мені дуже пощастило, що у мене вдома є ця книга.

Про те, що Енеїда - геніальний витвір мистецтва, про який ще за часів самого Котляревського віщували, що вона увійде у віки, нема й мови. Мені здається, що тут краще почитати літературознавців, бо я точно не зможу краще за них пояснити культурну, літературну, історичну, народну цінність цього скарбу.

Про що можу особисто я судити, як простий читач, то це про сприйняття твору з особистої точки зору.

Енеїда легка, грайлива, ритмічна. Її приємно читати. Особливо людям, які поціновують віршову форму і добре її сприймають. В мене з цим складнощі, але все одно Енеїда не може не сподобатись. Вона весела, ніби панібратська. Розмовляє з читачем як з другом. Вона одночасно оспівує героїв, але й кепкує з них. Не вивищує ні козаків, чиї подвиги описує, ні богів Олімпу, ні правителів. У цьому, здається, і криється українська душа. Вільна й незалежна, яка не знає сліпого поклоніння.

Також дійсно раджу перед Котляревським прочитати Вергілія. Це складно, але вартує того. Сюжет краще розкривається. Видно, де Котляревський посилається на оригінал, звідки які події взято, а де він підлаштовує античний сюжет під українські реалії. Де з чим я, до речі, не погоджуюсь. Мені не подобається як Котляревський змінив образ Камілли. У Вергілія вона оспівується як прекрасна, смілива амазонка, воїтелька, а Котляревський зробив із неї негарну кентаврицю. Він, звісно, і над Турном посміявся, і багато над ким ще, але ось ця з��міна Камілли мені не сподобалась.

Гадаю, Енеїду треба читати з розумінням. Зі знанням витоків. Бо якщо просто зубрити як на уроці літератури і сліпо повторювати про геніальність та значущість, втрачається усе задоволення. Енеїда - це жартівливий переказ Вергілія, знання його поеми додає глибини. А ще читати примітки - добре і важливе заняття (якщо в них не пригадують малоросію у кожному слові, буе).

[ya-chytouch]

СТОКГОЛЬМ

Тепер прийшла пора писати відгук. Сказати, що мої припущення про книгу не виправдались - то не сказати нічого. По-перше, це книжка не про апокаліпсис. Втім, йдеться про щось серйозне і страшне, від чого Бог зійшов на землю, бо порушився баланс. Якщо ви спитаєте мене - який такий баланс? - я лише загадково посміхнусь і мовлю - ви що, хочете все розуміти, розкласти по поличках, аби все було прозоро і логічно? жалюгідні обивателі... і на тому слові повільно полину у туманну далечінь. І не дам вам жодної конкретики. Правда ж в тім, що я сама не знаю, про який баланс йдеться. Але, так, він порушений і всі приречені. То, апокаліпсис?... Нехай буде так. По-друге, дівчина з обкладинки не споглядає врятоване нею місто, як може здатись на перший погляд. Принаймні в цій книзі, вона нічого не врятувала - то вона просто так пафосно стоїть, що є цілком характерним.

Setting

Є сенс розпочати з того, де ми є і в якому контексті розгортаються події. А читати нам зовсім не про Стокгольм, а про досить специфічний Київ circa 2035 року, хоча деякі дії відбуваються і в Карпатах (представлених як депресивний і відмираючий регіон). Отож, якась там війна з участю лендлізу закінчилась (тепер ясно яка), і після того Україна потрапила під контроль західних організацій. Майже все тепер стало зосереджено в руках західних інвесторів, ще й Мирослава (головна персонажка) ніби натякнула, що Україна стала напівколоніальною країною, а якийсь найманець-СБУшник докинув про “напівдемократичність”. На тій самій сторінці трохи вище є абзац, який ніби писала рашка, аби відмовити Україну йти в ЄС: “наприкінці двадцятих багато хто підтримував посилення зовнішнього контролю, незважаючи на табуювання "питання національного приниження (?) і поступки власними інтересами", але на те тоді всім було байдуже, всіх цікавила тільки економіка, і в результаті Заходу дали стільки контролю, що в давніші часи деякі пункти могли б вважатись за державну зраду” (зліплені цитати). Себто, бідною Україною скористались, і вона не є самостійною, а просто маріонетка. Згадується про повалення військового уряду, сфальсифіковані вибори, і, як результат, диктатура. Класично, скрізь панує корупція, поліція виступає оплотом свавілля, передмістя Києва кишить бандитами і безхатченками. 

А де громадянське суспільство? На це автор дає відповідь, щоправда, пізніше: “Після того, як війна скінчилася розчаруванням і підписанням чергових мирних угод – волонтери стали нікому не потрібні, їхній внесок в розбудову армії замовчувався. Стихійні лиха, пошукові операції та зникнення дітей все ще мали змогу впливати на позицію влади і дозволяли залучати небайдужих громадян, але будь-яка спроба суспільства втручатися в роботу державних організацій зазвичай зазнавала невдачі.” Словом, дуже зручно - двома реченнями автор остаточно зводить громадян до “фонової сірої маси”, яка не має заважати йому описувати те, як світ рятує групка людей. Насправді, це дуже очевидна письменницька акомодація. Автор помічає в своєму задумі якусь невідповідність, але йому лінь ламати голову над тим, як логічно все прописати. Тому, він просто нашвидкуруч латає цю plot hole, і проблему вирішено. Так можна робити, звісно, але то ліпше якось маскувати, бо дуже впадає в очі.

Відверто, вибір саме такого гіпертрофовано негативного сетінгу викликає в мене дуже багато питань. Поясню: навіть якщо багато гострих суджень про владу і журналізм стосуються 2035р, то в деяких місцях ці опінії поширюються і на раніші періоди державності України. Наприклад, “не перше десятиріччя” правозахисні організації жаліються на Київські катівні, які “раніше” слугували тими самими фабриками зброї масово��о ураження і наркоти, і “вже багато років” Банкова виступає за означення всього найгіршого. З таких сентенцій, можна, боронь Боже, зробити висновок, що ми типу завжди були такі кримінальні і зачухані, того нема чому дивуватись, що докотились до диктатури.

До чого я веду? До того, що позиціонування України в майбутньому як занепалої і “гнилої” держави ще можна виправдати творчим задумом автора. А от коли вже говоримо про посилання на “тяглість” цих злочинних традицій, то разом це створює образ України як by default відсталої і “імпотентної” держави. 

Почекай, скажете ви, але ж не все, що сказано у творі, відображає думку автора! Ну і що, що, на думку якогось магічного типа, СБУ - це “непрофесійна, провінційна служба безпеки бідної та нікому не потрібної східноєвропейської країни”, а про українців той тип каже, що вони є найгіршим, що може бути в світі, “смердючими, нікому не потрібними жебраками, не здатними навіть у самому центрі Європи жити відносно пристойно”. Ну і що, що один найманець (?) транслює, що “майже всі зараз сидять на колесах, бо інакше витримувати цю країну було б неможливо”. Так, потім, ще хтось “думає” - “Будемо відверті, як країна ми не відбулися, а як нація заслуговуємо на загибель чи принаймні чергову політичну кризу.” Але ж то все персонажі - чи важать їх вислови, і чи треба тим перейматись?

Звісно, погоджусь я, одне речення, кинуте магічним типом чи найманцем не дорівнює думці автора і придирання не вартує. Проте якщо схожі судження зустрічаються достатньо часто, нехай, на кожній 20й сторінці (приблизно) 600сторінкового тексту, і при тому жоднісінького разу не спростовуються - то на виході отримуємо повноцінний мотив, який, хочемо того чи ні, певним чином відкладається в голові. Варто також зважати, що не кожен читач вміє запам’ятовувати хто саме що сказав, або і відрізняти думку автора від думки персонажа, особливо якщо то не речення, виділене реплікою. Про те, що може собі подумати про Україну якийсь непідготовлений вестернер, читаючи потенційний переклад “Стокгольму”, навіть уявити страшно! Не кажучи вже, що мене, як українку, такі сентенції спонукають писати WTF на полях кожної сторінки in question. 

Тому, з таким прийомами треба бути дуже і дуже обережним. Впевнена, що, якби такий сетінг прописав якийсь неукраїнський письменник, йому б “незлецьки” влетіло. І було б ясно, за що. 

Сюжет

Сетінг ми оглянули, а тепер я спробую переказати сюжет. Для мене це - найважча частина відгуку, бо тексту і подій багато, а от когерентності (зв’язності, себто) - не дуже. 

Важлива заувага: автор колись навчався на факультеті політології, тому в книжці дуже багато різних змов, “многоходовочок”, високих посад і таємних таємниць. Навіть набір дійових - не осіб, а груп - досить специфічний - маємо найманців, штурмовиків (які потім виявляються безликими ляльками-зомбі), поліцію, парламентарів, сектантів, тих типу магічних типів, журналістів, двох чуваків, що вбивають головного редактора (забула, від кого вони) і повстанців (типу народ, але мені не відомо яка формальна причина їх револьту). Всі ці групи діють водночас, і в усіх є якась своя адженда; усі ці лінії звиваються, переплітаються і подекуди заплутують, що є закономірним. І тому, коли усвідомлюю, що маю розповісти про сюжет, мені стає лячно - але я все ж спробую викласти все так, як зрозуміла. Звісно, не обійдеться без ліричних відступів, бо this is what you came for.

І ще - важливе уточнення: Валентин Поспєлов любить поганяти читача back and forth по подіях “минулого” і “сьогодення”, але я описуватиму події більш лінійно і якомога стисліше. Втім, захопіть на всяк випадок чаєчок і пиріжечок, бо все одно буде довго.

Починаємо.

Отож, один з офісних центрів Києва захоплюють сектанти невідомої релігії, і… просто сидять там пару місяців. Звісно ж, будівля оточена трьома шарами різної поліції і військових. Тим часом, в місті тривають якісь заворушення, народ повстає проти влади, поліція застосовує сльозогінний газ - коротше, неприємна ситуація. 

Але це все фон. Починається все (і триває) з Мирославою-журналісткою, яка прокидається з наркотичним похміллям (?) і їде брати інтерв’ю в тих сектантів. Не найліпше завдання, але це їй треба, аби відновити свою журналістську кар’єру. Мирослава намагається добути якусь ��нформацію від харизматичного ватажка сектантів (Ло), але той поводить себе дуже загадково і “непроникно”, на перших хвилинах розмови перебирає ініціативу в свої руки, говорить з нею на якісь “значущі” абстрактні теми - коротше, в неї нічого не виходить, але її керівництву, здається, на то якось байдуже, того вони посилають її туди знов і знов. 

Взагалі, ці інтерв’ю дають більше інформації про Мирославу, ніж про Ло. Як справдешній hot bad guy, він все знає про її життя і діяльність. Через нього автор нам натякає, що Мирославу викинули з журналістики, бо вона написала якусь там до болю геніальну статтю, і розкрила якусь надзвичайно важливу правду, через яку всі ці тексти одразу видалили з інтернету (автор ніби не чув про архіви Тані Микитенко або вірить в те, що скріни горять). Та, а не “прибрали” Мирославу повністю через те, що “ви писали її (статтю - ред.) занадто щиро… втім те, що стаття вийшла недосконалою і її так складно читати, зберегло вам життя”. 

(Це пояснення, як на мене, звучить нереалістично, враховуючи, що в тій Україні панує диктатура - а диктатура не залишала б живою людину з ТАКИМ цінним знанням. Тут автор явно хотів викрутити важливість і талановитість Мирослави на максимум (хе, як і скрізь), але і не хотів позбуватись головної персонажки на перших сторінках. Тому я сприймаю це як ще один кейс авторської акомодації обставин до своїх подальших сюжетних потреб - причому досить незграбної.)

 Тим не менш, з усіх тих розмов не стає зрозуміліше ні про суть Мирославиного “таланту”, ні про те, чому Ло зайняв ту будівлю і чого йому треба. А сюжет рухається далі, і ми гортаємо сторінки з надією, що далі буде більше пояснень.

Згодом, в захопленому офісному центрі призначають прес конференцію (вай нот) і в переплеті якихось інтриг і “зрад”, на той самий день чи то влада, чи то вояки вирішують “брати фортецю штурмом”. Відбувається стрілянина, гатять в усіх підряд, але Мирославу, звісно ж, беруть в заручниці за наказом самого Ло (через її талант, напевно, доказів якого ми не побачимо на жодній з подальших сторінок). Поки на нижніх поверхах відбувається мінування і все таке, Мирослава приходить до тями, просить відвести її до Ло, бачить його при німій молитві, особливого обурення своїм заручництвом не виказує, і спокійно йде за ним туди, куди він її поведе. А він веде її на дах офісного центру, сідає з нею в ледь-живий ґвинтокрил, і вони летять в невідоме. Якщо вам здається, що Мирослава не дуже суб’єктна, то вам не здається.

Ще в цій частині - другій - є сюжетна лінія з найманцями, які вбивають Мирославиного головного редактора і знаходять в нього на столі якісь таємні папери. Один з них (не папір, найманець) їде в архіви розбиратись детальніше, і натрапляє на суперпершокласнозасекречені дані про аномальні штуки на території країни. От уявіть, що все, що бачили в Битві Екстрасенсів - то правда, бо в тих документах про щось таке і йдеться, і за тим стоїть якийсь ОРДЕН. Потім в архіві з’являється the магічний тип і намагається вбити найманця. 

За класикою жанру, замість actually вбивання перший виголошує тираду про Бога (що він мертвий), Біблію (що це головний роман) і ще багато загадкових філософських штук про Орден, до якого він, очевидно, належить. За класикою жанру, поки той користається змогою висловитись про поганість України, з’являються (нізвідки) інші магічні типи, що його вбивають. Чесно кажучи, попри деяку клішейність, сторінки з цією сюжетною лінію одні з найцікавіших, і чи не єдині, що проливають хоч трохи світла, а не заплутують далі. Хіба що, можна було обійтись без цього пафосного накидання на Україну. (Так, мене це “незлецьки” зачепило).

Тим часом в місті далі відбувається повстання, а президент, міністр і ще якийсь важливий тип сидять в підземеллі і дають згоду на те, аби стати маріонетками якогось чувака, який прийшов до них домовлятись, політика, політика, політика, кінець другої частини (всього їх 4). 

Ах, і ще є малий розділ про те, що науковці на станції виявляють підвищений рівень радіації в місті, але під кінець робочого дня вони надто задовбані, аби щось робити, того просто йдуть додому. Здається, я і то відчуваю більше відповідальності, коли о шостій вечора мені прилітає мейл від клієнта (а може і ні, хто мене зна).

Між 2 і 3 частинами йде “інтерлюдія”, яку я б найбільше радила прочитати. Там 7 сторінок, але вони викликають більше емоцій і цікавості, ніж перша і друга частина в сукупності. (А ми тим часом перетнули екватор, пропоную зробити святковий сьорб чаю і читати далі).

Частина третя, відбігаємо на рік назад і їдемо з Мирославою в Карпати писати статтю про зникнення місцевих дітей (саме ТУ статтю). В аеропорті, “який не справив на неї жодного враження” (а Мирослава така бідна на емоції, що таке зауваження цілком має місце бути) зустрічаємось з її охоронцем. Вона істерить, що той запізнився на декілька хвилин. На наступний день персонажка заплановано зустрічається з ватажком місцевих ромів у кафе, в якому через хвилину починається погром (типу місцеві думають, що це роми покрали дітей). З’являється поліція, і на Мирославу одразу кидає оком один поліціянт; потім журналістка їде на зустріч з мером, а на другий день на якийсь брифінг, де стається сварка між місцевою і столичною поліцією  - коротше, багато всього, і між тим абстрактні, але, безсумнівно, “дуже глибокі” розмови з охоронцем. А потім Мирослава йде на “побачення” з тим самим поліціянтом з кафе - певно, щоб вивідати якусь інформацію. 

І ось тут дозволю собі зробити довгий “ліричний відступ”. Справа в тім, що у тому розділі є дуже красномовне речення про те, що, “напевно, в тому і полягав її (Мирославин - ред.) журналістський талант - зачаровувати різних чоловіків незалежно від їх політичних поглядів”. Я б такого речення не писала, бо воно дуже об’єктивізуюче і суголосне тезі, що жінки мають професійний успіх через експлуатацію своєї сексуальності - навіть такі “суперталановиті”, як Мирослава (або ж автор хотів навмисно принизити свою персонажку!). Але загалом, не класно таке писати, бо читачі можуть подумати, що автор або сексист, або слабо відбиває контекст. Чи, в крайньому випадку (а я схиляюсь саме до нього) що Валентин Поспєлов просто знає жінок хіба здалеку, і через необізнаність дозволяє собі робити найнеймовірніші припущення. 

Гарна ілюстрація останньої тези - метафора про “жах, що хотів зірвати з неї спідню білизну” (який Мирослава наче б то відчуває при думці, що їй не вдасться виконати свій професійний обов’язок). Я не знаю, що відчувають чоловіки, коли бояться (можливо, і дійсно страх за свій зад), проте це не дає ніякої підстави робити таких припущень про жінок. Якщо вам здається що я приколупалась на рівному місці, то підставте у це речення на місце Мирослави персонажа-чоловіка - звучить абсурдно, так? Сподіваюсь, що таким чином мені вдалось проілюструвати свою думку. Але то ще не кінець.

Бо на наступний день той самий поліціянт намагається зґвалтувати Мирославу, підстерігши її в коридорі готелю. На щастя, поруч опиняється її охоронець. Він рятує жінку, а потім пропонує їй викликати поліцію і поїхати до лікаря. Мирослава каже, що і мови не може бути про поліцію - навпаки, пропонує дати комусь хабар, аби ця історія ні до кого не дійшла - все заради репутації, очевидно. Охоронець, в свою чергу, починає її “заспокоювати”, що, типу, в таких ізольованих поселеннях як те село, сексуальне насильство не є рідкістю, бо “коли навкруги нічого та нікого немає, то подібний стан, який, зазвичай, можна зняти за допомогою пляшки, або навіть повії… він стає патологічним, нестерпним”.  

З цього Мирослава робить висновок, що всі в тому місці навіжені, і взагалі, “бідний лейтенантику, бідний хворий виродку. Яким має бути життя людини для того, щоб… з іншого боку, нічого особливого не відбулось. Сексуальна агресія, приниження через статевий акт - все це так притаманно людині загалом, що дивуватись було зайвим”. WTF, подумала я, прочитавши цей абзац. Просто disaster. Вводити таку делікатну сцену, і отак її описати? А потім ще приписати персонажці ТАКІ слова? Типу, “та нічого особливого не сталось, ну звихнувся хлопець - геть не при собі був, не тримав себе в руках просто, втратив контроль! Ну падло, але ж він хворий на голову, шо з нього візьмеш… На його місці кожен би так, попробуй пожити в Карпатському селі. Та й взагалі, всі ми не святі, всі ми трохи збочені, того фіг з тим”. 

І так, Мирославину мотивацію можна зрозуміти, зважаючи на те, що вона загалом цинічна і має ампутовані емоції. А тут ще й місто в небезпеці, в поліції свої внутрішні скандали (та й сам злочинець - поліціянт), в неї - репутація, словом, не хочеться в’язнути в якійсь такій історійці. Та й думки її спричинені шоковим станом. А опісля вона йде гуляти по готелю, і інтерактує з хлопчиком, що сидить в лоббі і грає в жорстоку гру на своєму планшеті. 

І саме цей момент мені не ок. Цей момент ніби “заминає” всю історію, робить її цілком пересічною і буденною - та ще й в комбінації з філософською Мирославиною сентенцією про те, що треба бути вище того всього, так як схильність до насильства - то стандартна людська вада. І плювати хочеться, що це, наче б, такий “холодний” авторський стиль - серед тої кількості “глибоких” сентенцій, якими нашпигований твір, з легкістю можна було б втулити щось типу “завжди ��егше виправдати втратою контролю чиїсь дії, які вже нема змоги виправити; завжди можна дозволити собі втратити контроль, коли знаєш, що не будеш за це відповідати, бла бла”.  

Зґвалтування - це ж теж політика, гендерна нерівність - це теж політика, це все те сама power dynamics. І “зам’яти” це питання загальною схильністю людини до сексуального насильства не те щоб цинічно (хоча це теж), а навіть якось дуже по-дурному - ніби піти в аквапарк, і прольопатись годину в мілкій дитячій ванночці, замість зануритись в дорослий басейн і спуститись хоча б з одної гірки. Не враховуючи вже знов той самий факт, що таким чином насильство ніби “легітимізується”. І хто б що не казав, що це, мовляв, бачення Мирослави, а не автора, але саме автор відповідає за кожнісінький меседж свого тексту - і якщо той меседж не дуже адекватний, то “нема чому дивуватись”, коли прилітає суспільна реакція.

(Але ж ні, політика - то певно про чоловіків, що ділять між собою світ, і сексі жінок, що намагаються будувати кар’єру за законами патріархального світу. А тупі фємкі хай просто найдуть собі мужиків.)

Повертаємось до сюжету. Тепер познайомлю вас з Валентином. Попередньо, Мирослава зустрічала молодика з ім’ям автора в лоббі готелю (коли той був п’яний, як чіп), а потім ще “дистанційно цокнулась” з ним під час побачення з поліціянтом. Валентин-персонаж, безсумнівно, є якимось pet-образом Валентина-письменника (що є закономірним), бо в Мирослави до нього ну дуууже особливе ставлення. Наприклад, якоїсь ночі поліція попросила її забрати його з відділку (бо він дав їм її номер, який винишпорив у готелі, що схоже на сталкінг) і вона така вся - встала і поїхала серед ночі забирати алкаша, якого бачила два рази в житті (так, Валентин-персонаж - це самовпевнений письменник-пияк). Після визволення, вона завела його в кафешку, де він намагався домовитись, аби вона вивідала для нього пару речей за допомогою свого журналістського посвідчення - мовляв, і для його письма добре, і їй для статті знадобиться інсайдерська інфа. Мирослава, що дивно, не послала його до біса, а пожілалась, що місто закривають і матеріалу не вийде. Тоді він попрощався, а вона занепокоєно кинула йому “Ти що, просто підеш? Так неввічливо” - та той зухвало кинув своє “Я зателефоную”. 

Так от, на наступний день після “непорозуміння” з поліціянтом, Мирослава йде до старої церкви, яку знайшла напередодні, говорить з тамтешнім дивним священником, по дорозі назад зустрічає мера, який їй натякає, щоб не тусила з Валентином і взагалі вшивалась в Київ (до слова, те містечко якраз мали закрити, а на дорогах поставили блокпости). По тому, Мирослава йде додому, і “майже інтуїтивно і без жодної мети” наби��ає - так, саме номер Валентина.  Нє, ну може вона дійсно знадилась на його обіцянки інсайдерської інфи. 

Валентин з’являється біля її готелю на якійсь дивній машинці і везе її в глибину лісу в закинуту психіатричну лікарню, аби вона відвідала чувака, який в 2024 вчинив якусь наругу над дітьми. (Ага, все правильно, це жінка після спроби зґвалтування сідає з якимось крейзі чуваком в машину і їде в лісову психлікарню, так-так.). В лікарні її розвертають, бо відвідини дозволені тільки родичам, як-от якійсь місцевій жінці, і коли Мирослава виходить звідти, Валентина вже нема. Тоді вона зупиняє рандомну машину і просить водія вивезти її звідти (це жінка після спроби зґвалтування ВДРУГЕ сідає до незнайомця - ще й посеред глухого лісу). Потім вона бачить котедж, біля якого стоїть Валентинова машина, просить водія зупинитись, і йде туди.

Тут я просто КРЕЧУ про те, як криво зшитий цей епізод - самі події цікаві і дуже навіть інтригують, проте оця тема з Мирославиною безпідставною довірою Валентину і катання по лісі з напівзнайомими мужчинами описує модель поведінки АБСОЛЮТНО НІЯКОЇ РЕАЛЬНОЇ ЖІНКИ, ЯКА ЗАЗНАЛА НАСИЛЬСТВА ЗА 1 ДЕНЬ ПЕРЕД ТИМ. Мені здається, що це просто вершина споконвічних мемів про men writing women - як чоловік (ще й боксер-любитель), Валентин Поспєлов не знає такого поняття як “боятися їхати кудись з незнайомими чоловіками”, і для нього не є очевидним, що Мирослава мала б того остерігатись. Тому я раджу Валентину виходити за рамки свого сприйняття світу, якщо він вже вибрав писати про жінку як головну персонажку свого твору - бо “любити писати жінок” і “вміти писати жінок” - дуже різні речі.

До речі, з моменту приїзду в психлікарню автор натякає, що це типу Мирослава потрапила в минуле, і котедж є розв’язкою цієї теми. В ньому журналістка зустрічає незнайому жінку, розмовляє з нею, а потім, дуже елегантно прописаним способом, з’ясовує, що та жінка вже мертва - і непритомніє. Цей епізод, як і інтерлюдія, дуже пронизуючий. 

Але він не триває довго - потім знов починається загадковий хаос, коли (вже типу в теперішньому) з’являється Мирославин охоронець, злий на те, що вона десь вештається без його відома. Далі він навантажує напівпритомну жінку фразами типу “Ти що, досі нічого не зрозуміла? І чого я не здивований..Ти втрачаєш глузд!”, а потім в такому стані веде її через ліс до якогось оглядового майданчику, з якого видно пекельну картину з зомбі-ляльками, спаленням тіл, катуванням людей, мером того містечка і зниклими дітьми (які спостерігають за дійством). Мирослава не особливо реагує. Охоронець починає розповідати якісь конспірологічні штуки про клани, що володіють всім у світі, що їм треба діти, бо то майбутнє, і ще про Бога. Багато підкреслено значущих, гнітючих, але від того не зрозуміліших фраз. Автор ніби відчуває, що читач засинає над його фоліантом, і намагається вразити “шок-контентом”. Але до 474 сторінки читач до такого звикає і реагує на це типу “ще якась загадка, яку мені ніхто не пояснить, whatever”.  

“Вони скрізь, ти просто не розумієш, вони пронизали все, багато століть граються в якусь політику, але всі прикидаються, що не помічають, ех, ти мене, бляха, не розумієш, їм належить весь клятий світ, влада - це диявол” - говорить охоронець, а Мирослава дивиться на нього скляними очима. Той каже, що “оооо бачив я такі очі, вони вже заволоділи тобою, поселились в тебе в голові” - потім привозить журналістку в аеропорт, кидає “і сам не знаю, нащо я тобі це показав” і на тому, в принципі, все. Тільки під кінець Мирослава роздумує про продажність журналістики, і вирішує, що неможливо мовчати вічно, а треба почати писати. Писати щиро, “до тремтіння і нервового зриву, до крику та сліз” (курсову, чи що АХАХАХАХ ). Ну, словом, нічого конкретного, просто завершальна пафосна “промова” під урочисту музику.

Ого, думаєте ви. Зараз буде четверта частина, де все стане на свої місця. Буде легше. Пийте чаєчок, скажу я. Пийте чаєчок і їжте пиріжечок з вишнями. 

Вертаємось в гелікоптер (в часовому проміжку - десь рік вперед). А той саме здійснив нем’ягку посадку серед заметів (але то було плановано), і Мирослава з Ло вийшли звідти. Ло починає говорити максимально абстрактні речі, Мирослава каже, що не розуміє, і той повторює щось типу “ну тоді старайся силь��іше”(ця фраза гарно описує мою взаємодію з цим текстом). Проілюструю, бо це дуже смішно:

– Я не розумію, – сказала Мирослава,  кліпаючи очима.

– Ти маєш, чорт, ну давай, спробуй це знову.

– Я не можу, – з подивом мовила Мирослава і хитнула головою.

– Тут немає жодних правил, жодної послідовності дій, – Ло стояв перед нею і уважно дивився, в його очах значно менше холодних спалахів, аніж зазвичай. – Пересічна, але безумовна дезінтеграція, спробуй, спробуй це знову.  (А, тю, так би одразу сказав)

Потім Ло каже Мирославі “всі твої спогади- фальшиві” і натякає, що вона перебуває під впливом пігулок і “магії”, говорить про Бога, загрозу людству через стрімінгові сервіси, потім каже про свою приреченість у “війні”з якоюсь іншою силою, і ще багато загадкового і незрозумілого тексту. Після того, вони йдуть в якийсь лісовий будинок, там зустрічають якусь жінку (типу ту ж, що в котеджі), спускаються в підвал, і власне, в тому підвалі Ло і Мирослава … знаходять “доньку бога” в образі істоти без очей (!) і з лускою по тілі(!). Очевидно, Валентин Поспєлов підіймає градус все вище, проте на 516 сторінці вже звикаєш до того, що “все пропало, як ти не розумієш” і особливо нічому не дивуєшся. А, ну ще там смішно, як Мирослава на рівному місці вдарила Ло в обличчя і тим самим звалила з ніг, а потім вони розмовляли, ніби ніц не сталось. Потім в той будинок прийшли якісь агенти зла, вбили ту жінку, але Мирославу і Ло врятувала якась кудлата істота, що з’явилась нізвідки. На цьому моменті, здається, я остаточно змирилась з тим, що зрозуміліше не стане, і просто дочитувала останні сторінки.

Під кінець, Ло і Мирослава дістались до засніженого поля, де мав бути якийсь чекпоінт. Мирослава почала за щось вибачатись перед Ло, а той сказав, що не вибачить їй ніколи (more drama pls); потім, на тому місці звідкись з’явились журналісти і поліція, закордонна тьотя сказала Мирославі, що “ви ж розумієте, що це премія Сахарова?”(Мирослава ж дуже талановита, і, щоб ви знали, ніхто, ніхто не пише так, як вона), і ще багато всього на купу. Наша персонажка стояла в заціпенінні, думала важливі думки, а потім розвернулась і побігла до того таки чекпоінту - човна біля річки. 

Ось, власне, і все. Так, там ще була пресуха уряду, який раніше домовлявся з якимось чуваком в підвалі, щ�� якась там політика, змови, багато всього. Багато імен, посад, таємничих фраз - по-доброму, я б мала скласти список всіх персонажів і гарненько розкласти все по поличках, розібрати всі-всі лінії і не писати “політика, політика, політика”. Але це було б нечесно, бо це не відображає мого правдивого сприйняття твору. 

Персонажі (деякі)

Давайте тепер пройдемось по менш динамічних речах, наприклад, по сету персонажів. Одразу скажу, що у всьому творі не зустріла жодного персонажа, за якого хотілось би вболівати. Так, на початку ми зустрічаємо Мирославу, і інстинктивно починаємо вболівати за неї. Проте, до середини книги вона втомлює, а під кінець викликає роздратування. 

Так, нам дано шматочок її бекграунду, якісь деталі про складне дитинство (яке, очевидно, дає їй карт-бланш на зневагу до всіх і вся), щось про навчання і початки кар’єри. Поспєлов на кожному кроці намагається підкреслити унікальність Мирослави чи-то через описи її професійного таланту, чи через зовнішність “маленької спокусливої дияволиці”, чи через почуття стилю (надзвичайно унікальний all-black look + мартінси - бо що більше підкреслює оригінальність мислення, ніж мартінси??), чи через “нетакіяквусіх” смаки, тощо. Але Мирослава в описах і Мирослава в дії - це дві різні Мирослави. Мирослава в дії просто пливе за течією і бурчить; її відправляють на інтерв’ю з сектантами - вона йде, для пристойності обурюючись; Ло не дає їй можливості написати викривальний матеріал - вона знов обурюється і злиться, але продемонструвати свій професіоналізм не може; Ло бере її в заручники - вона не задає питань, і просто йде за ним; перебуває в стосунках з чоловіком, якого зневажає, працює на чоловіка, якого зневажає, знаходиться серед людей, яких зневажає - але не змагається щось змінити або діяти самостійно. Хіба, під кінець. І це, зауважте, головна персонажка трилеру. Так, безперечно, для “поглиблення” образу автор накидує Мирославі багато красномовних філософських реплік про розчарування в житті, стосунках і все таке, але, відверто, її роздуми радше нагадують бунт песимістичного підлітка, аніж умовиводи дорослої жінки (Мирославі десь під 30). Додамо до цього мої попередні зауваги про неавтентичу подачу “жіночого досвіду”. Словом, персонажка вийшла дуже штучною і такою, що не викликає не те що емпатії, а навіть якогось інтересу. 

Взагалі, її вайб можна описати мемом 

Хіба що - I do not like it, бо за 600 сторінок могла б розродитись хоч на 1 притомну дію.

Інші образи цього твору теж не викликали в мене особливого ентузіазму - тому в мене нема натхнення про них писати (амінь, думає мій заморений читач, посьорбуючи охололий чай). Хіба що мене дуже насмішив Валентин. Валентин-письменник не тільки дав тезкові свою професію, а ще й зробив його тим персонажем, для якого Мирослава постійно робить виключення, і який, певно, має якісь ключі до таємниць. (Ну не може Валентин просто так писати свій твір, йому мало почесної посади автора, він має бути значущим ще й безпосередньо в площині твору.) Це знову ж, не заборонений прийом, а просто трохи смішна історія.

Ще одним смішним аспектом, що стосується персонажів Стокгольму, є їх імена. Пантелеймон Куліш, Олесь Гончар (президент), Іван Самойлович (прем’єр), мер Свидригайло, млявий бойфренд Йосип, найманий вбивця Левко - впевнена, що Валентин Поспєлов вводив такі імена з певним задумом, проте для мене це одразу робить твір схожим на якийсь фанфік-вінігрет. Сподіваюсь, воно того вартує, бо ці дивні неймінги дуже впливають на серйозність сприйняття тескту. 

Загалом, персонажі Поспєлова змальовані як уособлення якоїсь певної професійної функції; вони ідеалізовані і абсолютні. Поспєлов приділяє дуже багато уваги описам зовнішності, політики в нього майже завжди товсті, а bad guys, які не політики, “занадто вродливі”; коли ж мова заходить про жінок (яких у творі небагато), то в гру вступає ще й “звабливість”. Наприклад, Мирослава - “маленький спокусливий вампір”, а от при описі Юстини Поспєлов зауважує, що “І хоча, мабуть, Юстині бракувало звабливості - вона була надзвичайно гарною молодою жінкою”. Ще, чоловіки у Стокгольмі зазвичай повні зневаги до жінок, а жінки - до чоловіків. Це, напевно, щоб було більше теншену і контрасту, коли черга прийде до прописування романтичних чи сексуальних епізодів. Впевнена, що без висловлювань типу “всі чоловіки вважають жінок хвойдами” та “чоловіками легко керувати, бо вони слабкі і не здатні до конфронтації” автору не вдалось би передати всю глибину його задуму. 

Так, це я іронізую, аби ви не заснули за моїм трактатом, тому посмійтесь.

ПАФ (Претензія на АФористичність)

Якщо ми вже почали про секс, то закінчимо за упокій, то варто зауважити, що Поспєлов доточує його до абсолютно рандомних уривків - про марність світу, про консюмеризм, про фемінізм, бої в центрі Києва, просто так, тощо. Наприклад, Мирослава заходить в кабінет до свого редактора, і там “пахне сексом”. Бармен в кафе вмикає телевізор, і “вже за секунду залу огортала балаканина неприємних і втомлених від наркотиків та безладного сексу поп-зірок.” В роздумах про світові режими читаємо: “В країнах жорстоких доводиться бути чемним, в демократичніших – можна дозволити собі лаятися чи публічно визнати, що часто-густо приймаєш піґулки на вечірках і не проти групового сексу.” Ну, і таке інше. Напевно, це потрібно, аби щоб зробити текст “дорослішим” - та сама причина, з якої неповнолітні п’ють і курять. Можемо це бажання зрозуміти, чому б і ні.

Але ж в деяких випадках ці згадки не просто недоцільні, а й викликають сміх. Наприклад, в описі сцени Йосипового збудження під час обговорення нестабільної політичної ситуації (насправді, він налиґався винця) виринає фраза “Невідоме зазвичай не лякає, а викликає легке сексуальне збудження” (овва, Валентине,  good for you). Після того йдуть чотири незв’язних абзаци про те, що секс в стосунках - це “гра без переможців, гра, у якій той, хто програв, отримує більше” (що означає “програти в сексі”? America egsplein). В Мирославиних роздумах про самотність, Поспєлов пише: “Все ж таки державна служба завжди має сексуальний підтекст. Будь-яка власність держави має сексуальний підтекст”(особливо гуртожиток ВНУ або пописана парта в аудиторії, hot). Сідаючи в таксі з чорношкірим водієм, Мирослава зауважує, що “Він зовсім не був схожий на кремезних красенів з порно – звичайнісінький миршавий виродок.” (мало того, що тут віє расизмом, так ще й Валентин вирішив, що всі чорношкірі мають бути схожими на порноакторів).

 І так далі, і тому подібне.

Що цікаво, персонажі Поспєлова займаються сексом або з обов’язку (якщо зі своїм партнером), або в рамках хіті чи подружньої зради (якщо з кимось іншим). Меседж: любов - то для дурних, все купляється, всі ми хтиві тварини, а якщо думаєте, що в вашому кейсі все не так, то ви наївні і не знаєте всієї правди. В принципі, в тон твору такі ідеї вписуються, проте недолугі вирази типу вищенаведених, чи от “нелетальна зброя всякчас схожа на сексіграшки” викликають легке почуття крінжу і багато питань про незакриті гештальти самого автора.

Проте, мушу віддати належне - крінжовими в Стокгольмі є не лише сентенції про секс. В творі взагалі дуже багато “роздумів на вільну тему”, під які годиться запалити цигарку, сплюнути собі під ноги і думати про продажність політики та журналістики, самотність, моральний розпад, гнилість людських стосунків і таке інше на тему “жизньтлєн” (вибачайте за російську). Чи не кожна ситуація супроводжується глибокодумними узагальненнями типу:

“Естетика підкорення руйнує уявлення про безпеку і плекає безпорадність, щоб потім плекати садизм”

“Хоробрість – це вміння бігти швидше за своїх переслідувачів і не лишати слідів на нічній рівнині. Замість звільнення на нас очікує безсоння.”

“Здавалося, що це і була відповідь на більшість великих людських надій. Сподіванням бракує сенсу, політична доцільність потребує реставрації.” 

Таку хворобу в текстах я для себе називаю “претензія на афористичність” - це коли автор ніби мріє, аби його десь цитували, тому на всяк випадок генерує якомога більше мудрованих сентенцій. Всі ці речення (яких в даному випадку добра третина книжки) подані як роздуми і написані якомога пафоснішим тоном. Через це, з першого погляду вони здаються дуже глибокими, і неуважному читачу починає здаватись, ніби він читає розумну книжку.  В Айн Ренд точно було таке, і через те я кинула її читати на 70 сторінці, бо мої очі втомились закочуватись і була небезпека їх випадіння �� орбіт. Зі Стокгольмом такого вибору в мене не було (чесно кажу), тому я просто писала “ПАФ” на полях, аби якось себе розважити.

Звісно ж, речень-роздумів, що не звучать як нонсенс, набагато більше, але я б не назвала їх супер глибокими. Кожна думка зводиться до того, що “людьми маніпулюють”, “все продажне”, “that’s what the government wants you to think” і інше тоном снобізму втаємниченого, що, знову ж, є нормальним в контексті цього твору і лягає в його настрій. Але самі по собі ці роздуми не є оригінальними або новаторськими, і тим більше їх не варто сприймати як лекції з політології чи журналістики, як роблять деякі екзальтовані читачі.

Стиль

Нарешті дозволю собі перейти до короткого огляду стилю.  Про пафос і снобізм втаємниченого я щойно згадувала, і розвивати цю тему не буду. Зійдемось на тім, що книжка читається з відчуттям, що тобі постійно треба прогортувати назад і перечитувати, чи чогось не упустила. Згодом до цього звикаєш і починаєш надіятись, що пояснення прийде в кінці. А потім і ту надію кидаєш, і просто бігаєш очима по рядках в очікуванні останньої сторінки (точнісінько як ви зараз за читанням мого трактату). Як на мене, Валентин Поспєлов “переборщив” з таємничістю. Так, можна зрозуміти, що Стокгольм - перша частина трилогії, і можуть бути недомовки. Проте написати недомовок на 600 сторінок - це вже вилити з водою дитину (причому доньку Бога if you know what I mean). 

Інший аспект, який особисто мені дуже уповільнював читання і неодноразово збивав з пантелику - сама мова твору. Поясню. Коли читаєш Стокгольм, то виникає враження, що читаєш лінивий переклад з англійської. Можливо, це хиба редактури, а можливо це сам Поспєлов імітує стиль перекладних книжок, які сформували його стиль (скоріше друге). Лаються персонажі теж на “американський” кшталт (“що за лайно?”, “лайна шматок”, “лайно повне.”). 

Валентин Поспєлов називає цю штуку в себе “вестернізацією”, проте в такому разі виникає питання - навіщо? В чому сенс - обирати Україну як майданчик для розвитку подій, але писати про це в “вестернізованій манері”? Хіба, щоб потім було легше перекладати на англійську - і тоді переклад точно буде автентичніший, ніж оригінал. 

Підсумок 

Так вийшло, що цей трактат мені випало дописувати 31 грудня 2022 року. Тому, з повною відповідальністю можу стверджувати, що серед моїх цьогорічних чтив ця книга стала найбільшим розчаруванням. Розчарували штучні стереотипні персонажі, розчарував сетінг (на фоні останніх подій таке писання взагалі видається блюзнірством), розчарував сам стиль і особливо те, що на 600 сторінок я не знайшла жодної думки, за яку вартувало б зачепитись. З хорошого в цій книжці те, що на певному етапі пафосні вислови перестають дратувати, і починають смішити - але це вже копіум в дії. 

На мою думку, замість штампування невдалих мудрованих абзаців, автору слід було приділити більше уваги ретельному “продумуванню” сюжету - аби уникнути тих самих очевидних акомодацій, “латок” з двох речень і багатьох нелогічних штук. Тим самим, книжка б скоротилась чи не наполовину, але ця половина була б набагато концентрованішою і чіткішою. Також, в наступних частинах Валентину варто більше уваги звернути на прописування жіночих образів, бо в Стокгольмі з цим біда. Мало того, що деякі моменти взагалі нереалістичні з жіночої перспективи (як-от поїздки в ліс з незнайомцями), то ще й часто-густо від них віддає сексизмом. Я підозрюю, що Валентинів сексизм виникає радше з недбалості, ніж з наміру, проте, недбало писати про жінок бо “а шо там про них писати госсспаді ща всьо буде” це теж якоюсь мірою сексизм. 

Ще одна заувага - про відповідальність за токсичні меседжі. Стокгольм просто помережаний токсичними цитатками - чого тільки вартує лінія з реаліті шоу про “товстунів”. Відображають ці думки позицію автора чи ні - діло десяте. Якщо ти пишеш твір, де пропагується фетфобія, це не означає, що ти фетфоб - але означає, що ти опосередковано пропагуєш фетфобію. І так з сексизмом, расизмом, і іншими -ismами, в яких багато хто обвинувачує Валентина Поспєлова. Письменник несе відповідальність, хоче він того чи ні. 

Загалом, Стокгольм - дуже недбало написана книга. Якщо таке ще можна пробачити якомусь буклетику на 125 сторінок, то здоровенній книженції - ні. Звісно, я могла б пообіцяти, що надалі слідкуватиму за творчістю автора, і чекатиму на продовження книги. Проте, як сказала Мирослава (і тут буде моя улюблена фраза) - до біса обіцянки, їх все одно неможливо дотримуватися.

[anastasiathewriter]

“Daisy Jones and The Six” by Taylor Jenkins Reid (Українська версія)

Переклад: “Дейзі Джонс & The Six”

Goodreads: 4,24/5

Жанр: роман

Рік написання: 2019

Вікове обмеження: 18+

“Passion is... it's fire. And fire is great, man. But we're made of water. Water is how we keep living. Water is what we need to survive. My family was my water. I picked water. I'll pick water every time.”

Сьогодні хотілося поговорити про книгу, яка перевершила всі мої очікування. Так, я з самого початку це стверджую, бо… Ну гаразд, треба зайти здалеку. Влітку я взялася читати книжку "Сім чоловіків Евелін Гюго". Це типово розпиарена книжка у booktok, але тоді я ще нічого не розуміла у цьому. Починалася книга добре, всередині стало нудно та, чесно кажучи, не цікаво. Кінець я так й не зустріла, тому що було занадто передбачувано.

Я тоді подивилася на автора та й зареклася більше ніколи не купувати її книги. Так, так, враховуючи той факт, що в мене вже стояла на полиці ще одна книжка.

Ахх, Дейзі Джонс. Я не покладала великої надії на цю книжку. Ну правда, коли я таки наважилася прочитати її, тому що вона була в моєму списку до прочитання вічність, я все тягла.

Перші п'ятдесят сторінок, і я загубилася. Я читала книжку залпом, вночі, вранці, вдень, ввечері і так дві доби.

Перше, що було круте у книзі, – це стиль написання. Я взагалі дуже люблю, коли автори мають свій стиль. У Рейд у цьому плані він існує. Вона любить писати книжки у стилі інтерв'ю у зірок минулого століття. Це було в "Сьоми чоловіках", це також було й в "Дейзі Джонс". Але якщо Евелін Гюго мене дратувала, та жодного разу не викликала в мене симпатії чи жалю, то Дейзі Джонс мені запала в душу.

Коротко:

Дейзі Джонс є центральним персонажем книжки. Вона відірва 1970-х років, трохи групіз, трохи композитор, трохи співачка. Все разом призводить до того, що її помічає продюсер. Разом вони записують альбом та він вистрілює.

Біллі Данн – це другий центральний персонаж, та він із групи “The six”, яку він створив разом зі своїм братом, та ще чотирма персонажами. Біллі дуже своєрідний. На початку книги він зустрічає своє кохання – Каміллу – і вони одружуються. У перемішування з цим у групи починається зоряна година, і це вдаряє Біллу в голову. Він починає сильно вживати різні незаконні речовини, тусуватися з групіз, і загалом втрачати себе.

Дейзі та шістка, які працюють, на той самий лейбл, домовляються записати дует, щоб пропіарити один одного. Але так відбувається, що після дуету публіка хоче постійно бачити їх разом. Таким чином й відбувається "Дейзі Джонс & The Six".

Далі я спойлерувати не буду, хоча дуже хотілося б! Головні персонажі мені дуже імпонують, і це з огляду на те, що я зазвичай не люблю читати книги такого типу. Мені не цікаво читати про музику, як вона створюється та загалом шлях музичних гуртів. Але ця книга затьмарила все. Персонажі наповнені. Сюжет насичений. Це та сама книга, яку ти не можеш припинити читати. Тобі цікаво, що станеться далі. Та на моїй пам'яті, я рідко зустрічала романи, які мене так затягували.

І на секунду це книга з рекомендацій booktok. Але це також книга, яку просував Reese's book club. Це книжковий клуб, створений Різ Візерспун. Особисто я читала лише три книги з її клубу. І дві з них мені дуже сподобалися. Про другу я ще напишу, якщо не забуду.

Але це ще не все. Також планується екранізація, і дуже скоро. У березні наступного року Amazon Prime випустить серіал з Дейзі Джонс. І щось мені нагадує, що це буде пожежа.

Ця книга – моя особиста жирна рекомендація.

Моя оцінка 5/5

[red-dina]

“Атеїст” Харенко

Спокусила назва книги, але це єдине цікаве книзі, тут звичайний релігійний художній твір, як нещасний атеїст після балачок стає щасливим віруючим.  

Автор розкидається такими поняттями як сенс життя,  правильність,  душа і слабко уявляє внутрішній світ атеїста. Вгадаєте,  що саме автор називає сенсом життя? 

Історія про те, як атеїст, в розпачі, після розмови з віруючим бомжиком їде за далекі моря до афонського старця щоб нудити йому питаннями про сенс життя і в якийсь момент заявляє, що все одно вб'є себе, як і збирався ще до розмови з бездомним, бо життя нудне. Нудне,  Карл! 

Після 20 сторінок зрозуміла, що досить всяку маячню читати, моє життя не для такого. 

І я як атеїстка, в якої було колись таке ж бажання як в головного персонажа, не впізнаю в ньому ні атеїста, ні людину в розпачі. 

Якщо автор і хотів щось філософське донести, судячи з останньої фрази в книзі, то саме атеїстам міг би коротше, навіть оцією ж фразою, без всього абсурду, що до неї було 

В книгарнях опис до цієї книги просто набір слів,  може відгук врятує когось від розчарування

[bayraktarka-hanma]

Попри те, що деякі слова англійською я погано сприймаю, ЦЕ БУЛО ГАРЯЧЕ. Чудова еротична історія (після всіх тих горорів, що я подивилась, мене важко злякати) з психологічною складовою. І те, як автор_ка сприймає Юджі та Сукуну, як дві різні особистості, просто прекрасно.

Brother (Part 2)

When you start dating Yuuji, you don't know that your sweet sunshine boy has an evil twin who wants to have his brother's girl, too.

Part 1 ++ Halloween Masterlist 2023

Pairing: Sukuna x Reader (female) + Yuuji x Reader Genre: Horror, smut Word Count: 6k Warnings: 18+, dark content, consensual sex with Yuuji + noncon with Sukuna. Rough sex, degradation, humiliation, getting called slut, whore, cheater. Forced orgasms, pussy spanking, squirting, cumshots, creampie, kind of forced breeding. Sukuna isn't a nice guy in this story. Sukuna and Yuuji look completely alike. Sukuna doesn't have his tattoos. All characters are of age. This story is 18+. Minors don't interact.

The flashbacks of that night haunt your every thought. The memories of being forced to watch yourself in that dirty bathroom mirror and Sukuna standing behind you with his hands all over your body. His sneer, his mocking laugh. The helplessness you felt. The humiliation of cumming against your will and getting taunted for it.

Sukuna broke you that night. And maybe you would have stayed there on the bathroom floor lying in a puddle of squirt and cum after he was finished with you, waiting for someone to walk in and find you. But there was one thought that kept repeating in your mind over and over again: Yuuji must never find out!

You knew he would blame himself for what his brother had done to you out of jealousy.

And so you scrambled to your feet and hastily cleaned yourself before you stumbled back to the party with a fake smile plastered onto your face. When you spotted Yuuji in the hallway, all your instincts screamed at you to run the other way. He looked too much like his brother.

But you forced yourself to stay and smile as he walked towards you and smiled that big sunshine smile and pulled you into his strong arms.

"Cutie! I was wondering where you went. Did you meet some friends? Oh, why are your clothes wet?"

You forced yourself to lie to him when his gaze trailed over you with a worried expression on his pretty face.

"Oh, I knocked into someone, and she accidentally poured her drink over me. It's ok, baby, don't worry."

You forced yourself to go home with him after the party and sleep in his arms. Arms that felt exactly like the ones that had held you captive.

And since that night, you keep forcing yourself to act like everything is fine. You do it to protect Yuuji from a knowledge that will hurt him.

It's been three days since the party. Three days since you met the evil twin. And the shame and disgust still cling to you.

And the fact that the man who did this to you has the same face as your boyfriend makes this whole thing even more fucked up. Anytime you look at Yuuji, you now also see his brother.

And another thing bothers you: Yuuji lied to you.

You remember your first date very clearly. The typical small talk the two of you exchanged to get to know each other. What are your hobbies? What is your favorite color? Do you have any siblings?

You remember loud and clear that Yuuji said he has no siblings.

You are currently sitting on Yuuji's bed, watching a movie, but all you can do is stare at his side profile, watching him with narrowed eyes. Was it a misunderstanding? You can't stop yourself from blurting out,

"Yuuji? Do you have a brother?"

"Huh?"

Big golden eyes blink at you in surprise, and Yuuji shakes his head,

"I only have my grandpa. Didn't I tell you?"

Your heart is beating too fast. He is doing it again!

"I thought maybe you have a sibling who lives somewhere else....goes to college in another town or something, and you forgot to mention them."

"Oh, I see! But no. I am an only child."

He grins at you, that cute big boyish grin, and stretches, causing his hoodie to ride up and expose some of his firm tan abs before he laughs softly and lunges towards you to wrap you in his strong arms and pull you into one of his bear hugs.

You feel irritation well up in you. Why is he lying to you? Yuuji is such a sweet guy. Always smiling, always helping others, always so sweet and fun to be around. He always seems so genuine. And yet. He is keeping a dark secret from everyone. But why?

Is he worried you will leave him if you find out there is another guy who looks like Yuuji but is a violent and cruel sadist? You blink. Maybe that is it.

It must be hell for Yuuji to have a twin like that. Sukuna said he is the family curse. Now that you think about it, you realize that this is true. He is Yuuji's curse. Anytime Yuuji looks in the mirror, he sees the face of his evil twin. No wonder he doesn't want to talk about Sukuna! No wonder he moved far away from his hometown to attend college here!

But what was Sukuna doing at that party? Did he travel here to visit his brother and then see the two of you at the party? Is he gone again now? Or is he still somewhere near? Is he lurking in the shadows? Is he watching his brother's every move?

You gulp hard. It scares you to think Sukuna might be here, stalking you and Yuuji.

Instinctively, you snuggle closer to your boyfriend, seeking comfort, seeking his protection. And Yuuji reacts to it immediately, cuddling you tightly and pressing a tender kiss to your forehead, sighing softly before he tells you how happy he is to have you and how much he loves you. His lips find yours and kiss you sweetly before they wander down your body, kissing, licking oh so tenderly, the complete opposite of his brother's touch.

Your anger at him has dissipated. Yuuji is a victim, too, cursed with a twin like Sukuna. And so you let Yuuji touch you. You caress his soft pink hair and moan his name as you spread your legs for him willingly when he asks you in that sweet, low voice if he can please eat you out.

And when he is lying on top of you later that night, fucking you into the mattress with deep but loving thrusts, you find yourself digging your nails into the buff muscles of his back, clinging to him, scratching his skin, as if you want to make sure he will never leave again.

You need him here with you. As long as Yuuji is here, you are safe from Sukuna. You wrap your legs tightly around his hips, arching your back to meet his horny thrusts, begging him for a second round, begging him to fuck you again and again and stay inside you all night.

He doesn't know it, but you need him to claim you back. You need the good twin to overwrite what the evil twin did to you.

You feel guilty the next morning when Yuuji gets up and stands before the bed with his back to you, and you see the deep red scratches your nails left on his muscular back.

But he just shrugs and grins that cute sheepish grin at you,

"Don't worry, cutie. It doesn't hurt, and I really loved how you didn't want to let go of me. That was so cute! I love knowing that I made my girl feel good."

It's party time again on Saturday, but you go there with an uneasy feeling. You cannot stop the shudder running down your back. You cannot stop your gaze from wandering restlessly through the room, watching, waiting, worrying.

Is Sukuna somewhere near?

You cling to Yuuji desperately, holding his hand the whole time, hugging him, burying your face in his broad chest, unwilling to let go.

He thinks it's cute that you are so clingy and kisses you sweetly, smiling at you so innocent and sweet. It breaks your heart. You need to protect this smile, this innocence.

You realize with horror that Sukuna isn't just Yuuji's dark secret anymore. He is also yours.

He managed to force his way into your life, into your relationship, into your body, and into your mind.

Yuuji gently pries his hand out of your grasp, smiling apologetically before he presses a gentle kiss to your cheek and tells you that he has to use the bathroom real quick.

"I'll be back in a second, cutie!"

You feel like an idiot at how terrified you feel when your boyfriend leaves the room. You stare after him, watching him make his way through the crowd, taller than most of them, his pink hair standing out. Your gaze stays glued to that flash of pink, watching him walk further and further away from you, and with him, the safety you felt leaves you too.

You grab the cold bottle of coke from the table next to you, holding on to it as if it is your lifeline. You feel your breath speed up, and your hands cramp from how tightly you clutch the bottle while your gaze is fixed on the open doorway, heart hammering fearfully in your chest as you count the seconds waiting for Yuuji to come back. This time, you won't leave your spot. You won't wander around alone.

A flash of pink appears in the doorway, and you slump against the wall as a relieved smile lifts your lips. Until your mind provides a disturbing thought. Is that Yuuji? Or is that the wrong twin? How can you be sure this is Yuuji and not Sukuna, who is walking towards you? Isn't that gaze too devilish? Isn't that a smirk instead of a smile?

The relief you felt a moment ago is replaced by panic. Your heart is racing, your vision dancing with black spots. The bottle you were clutching so desperately slips out of your hand and lands on the floor.

You are frozen in place, watching an Itadori twin walk toward you without knowing which one it is. You stare at him like a deer trapped in the headlights, eyes wide, heart hammering wildly.

But then he blinks, and his lips lift in the typical broad smile. You can hear his happy laughter, even across the loud mix of voices.

You exhale loudly and shake your head to clear your thoughts. Stupid. You are so stupid! Of course, this is Yuuji! You curse yourself for being so paranoid and confusing your sweet, loving boyfriend with his evil twin.

Yuuji reaches you and leans down to peck your lips sweetly. He pulls away, and worry washes over his handsome face.

"Are you ok, baby? You look a bit sick. Do you need some cold water? Or some fresh air? Do you want us to leave?"

You smile at him weakly, shaking your head, still feeling shaken but refusing to let the memory of Sukuna ruin your evening.

"No, I'm fine, baby."

You step closer and wrap your arms around him, getting on your tiptoes to kiss him deeply, trying to chase every trace of his twin away. You just have to keep kissing Yuuji. When he kisses you, you know who he is. You know that this is the right twin. That this is your sweet Yuuji.

Your left foot steps in the small puddle of coke, soaking through the canvas of your Converse, dampening your sock uncomfortably, but your lips keep moving against Yuuji's desperately.

You spend the night at Yuuji's, falling asleep in his strong arms, spooned by his warm buff body, finally feeling at ease here in his bed with his body pressing so reassuringly against your back.

But your dreams aren't that comforting.

You dream of a black hallway with hundreds of mirrors lining its walls. On the other end of the hallway stand two men. They both have the same pink hair and undercut. They have the same face and the same build. And they watch you with the same eyes as they both lift a hand, reaching out for you, silently beckoning you over. Come here, come to your boyfriend.

You wake up with a gasp. The red neon digits on the alarm clock tell you it's still the middle of the night. Yuuji's strong arms are still wrapped around you, his body is still pressing against your back, his warm breath is on your neck.

Warm lips close around your skin and suck. You moan softly, pushing your ass against the warm body behind you, rubbing it over the growing bulge in those boxer briefs. Maybe a good fuck with Yuuji will chase away the lingering uneasiness from the bad dream.

The lips on your neck become bolder, sucking roughly on your skin. The arms around you tighten, making you squeak because it's painful. Large, strong hands dig firmly into the soft flesh of your belly.

Your eyes widen, your body turning rigid as fear crashes over you. Cold dread fills your every fiber as you realize this isn't Yuuji behind you.

"Missed me, brat?"

Sukuna's low, mocking laugh fills your ears, and you spiral into the dark again. You tumble from one nightmare into the next. But this time, you can't wake up from it.

How did Sukuna get into Yuuji's apartment? Does he have a key? Or did he break in? And most importantly...

"Wh.. where is Yuuji?"

Sukuna's nails dig painfully into your skin. His voice sounds rough, angry,

"I don't like it when you talk about him while I am with you! You have no manners, brat!"

His hands grab your tits firmly, kneading them roughly through Yuuji's shirt that you wear for the night. The huge hard bulge of his erect cock is rutting firmly against you, letting you know what he will do to you.

And you know there is no escape.

You are once again trapped in the evil twin's arms. You cannot run from him, and you can't even scream, or you will alert Yuuji. Yuuji, who is probably in the kitchen or bathroom, and if he comes in here and sees you with his twin... You must protect him! He must not know!

And that leaves you here in the arms of this monster.

Sukuna shoves one hand under your shirt, groping your tits roughly, squeezing them possessively, and pinching your nipples between his fingers until they sting from a mix of pain and pleasure.

His other hand pushes between your thighs, forcing them apart so he can yank your panties to the side and expose your pussy to him, giving it a mean, hard slap from behind that makes you gasp.

Sukuna's mocking laughter fills your ear.

"Gotta remind that pathetic little cunt again what it feels like to get fucked right."

His unrelenting fingers slip between your pussy lips and push inside you, making tears well up in your eyes. Sukuna doesn't give you time to adjust but starts fingering you instantly, fucking you with two long fingers, hard and fast, making your whole body tremble from fear and pleasure. To your horror, you can hear the filthy squelching noises of your wet cunt, creaming up against your will.

"Oh, do you hear that? Your slutty little cunt is weeping for me. You thought about my cock every day, didn't you? Don't be shy, tell me all about it, slut! Tell me how much you missed getting fucked by me!"

Against your better judgment, you try to beg for his mercy,

"S...Sukuna, please just stop..."

A long finger curls brutally inside your cunt, pressing against your g-spot and massaging it with firm, rough circles, making your thighs press together and your body shake.

"Uh uh, what did I tell you?"

Of course, you should have known there is no mercy in him. You know his game by now, know what he wants. Sukuna fingers you brutally, torturing your g-spot, laughing when your hips jerk uncontrollably. Your resistance breaks, and you sob softly as tears of shame run down your face, and you tell him what he wants to hear,

"I'm sorry... I missed your cock so much, Sukuna. Please fuck me. Please let me cum on your cock again."

He laughs, opening his mouth and letting his canines graze over your neck,

"Bet you thought about me anytime my brother fucked you. A naughty cunt like yours isn't satisfied with a guy like my brother. You cheating little slut need my cock to fuck you right."

Your breath hitches, and your body goes rigid because you know what will come when Sukuna pulls his fingers out of you.

For a moment, your pussy flutters around nothing, but then Sukuna rams his thick hard cock deep into your wet heat, impaling you on his fat length with one brutal thrust.

Long fingers get shoved into your mouth, stuffing it with them, muffling your cries, filling your mouth with the taste of your own juices. You choke around them, but Sukuna just presses them firmer into your mouth, forcing you to take him from two sides, stuffing your cunt and your mouth as he uses you for his sick pleasure.

He humps you like a rabid animal, fucks you with brutal hard snaps of his hips while he groans in your ear, voice filled with glee and arousal,

"Ah yeah, that feels good. My brother fucked that little cunt so often that it molded to our cocks. You're such a dirty little cock slut, so insatiable, huh? Wanting every Itadori dick to fuck you stupid. Good thing you have two of us to fuck that greedy cunt."

His pace is brutal and unrelenting. His fat mushroom head hammers against your g-spot, torturing you with his cock, making your body react to the stimulation against your will, pussy creaming up for him, body jerking from pleasure in his violent hold.

Sukuna growls in your ear as one large hand grabs your wet pussy, keeping you in place, pulling you back against him. You keen around his fingers when he pinches your swollen clit meanly between two fingers, making your hips buck wildly.

"Take my cock, you slut!"

His taut balls slap heavily against your cunt with every rough thrust. Sukuna's fat cockhead is pressed against your g-spot, hitting it brutally, while his fingers attack your clit with rough strokes, rubbing hard, fast circles around it.

It's too much, too intense. The pleasure is hot and red, making your whole body jerk uncontrollably as you cry and sob around Sukuna's fingers. Your cunt shudders and pulses hotly around his brutal cock.

Heat floods your body as an intense orgasm gets forced out of you. Hot and wild, making you cum so hard that you think you will black out from it.

Your body is shaking from the intensity of your orgasm, pussy twitching hard around Sukuna's fat cock, which doesn't go unnoticed by him, of course,

"You little slut. Milking my cock so eagerly. You want more, huh? Want my cum this time? Was the greedy little cockslut sad that I didn't fuck her full last time, hm? Want to have your pussy fucked full like a big girl? Yeah, tonight you're gonna take my cum. I'm gonna fuck that greedy cunt full of it."

He growls, wrapping his arms around you and manhandling you into another position, on your belly, your face pressed into the pillow as Sukuna mounts you from behind. One of his hands is in your hair, grabbing it painfully and pushing your face down, keeping you firmly in place. But you couldn't go anywhere anyways. Not with his heavy body on top of you, fucking you brutally into the mattress.

He fucks his cock into your tight heat with erratic wild thrusts, giving himself over to pure primal need, punishing you with every hard thrust, chasing his orgasm with rough horny thrusts until you feel him cum in you, flooding your pussy with his hot seed.

"Yeah, take all of it, you greedy slut! I hope you get pregnant and have to carry my brat!"

He groans and growls as he leans down, cock still deep in your pussy, as if he wants to plug you up. His voice is amused when his lips brush over your ear,

"Now say thank you, you little slut."

You sob softly, hiding your face in the pillow, crying from the humiliation you feel as you mumble,

"Th... Thank you..."

But Sukuna's fingers twist painfully in your hair and yank your head up, forcing you to look at his sneering face. You hiccup as you stare at him with wide, tear-stained eyes. His mocking smirk looks even more evil here in the dim red glow of the alarm clock's light.

"Where are your manners, brat? Look at me while you thank me."

You sob weakly but force yourself to do as he commands,

"Th.. thank you, Sukuna. Thank you for f... fucking me.. and for g... giving me your cum."

He chuckles at your words, a sound full of mocking and triumph. One of his large hands grabs your chin, strong fingers pressing into your skin as he leans closer to lick over your cheek, licking up your hot tears,

"See, you can be a good girl if you want. It's a shame that I have to leave already, but my brother will be back any second now. 'Til next time, princess. Can't wait to make you cry with my cock again."

He leaves you lying there, pussy throbbing and full of his cum. You feel dirty, debauched, crying softly into the pillow.

You hate Sukuna so much, and you hate yourself, you hate your body, for reacting that way to him. How can you do this to Yuuji? Cumming on his brother's cock right here in Yuuji's bed? Lying here with your pussy filled to the brim with Sukuna's cum, while sweet Yuuji has no clue. Maybe Sukuna is right, and you are really a slut.

The door opens, and your body goes rigid. Which brother is it now? Sukuna or Yuuji? Somehow, both options sound terrifying at the moment. You are scared of Sukuna, but you feel guilty when you think of Yuuji.

You hastily wipe your tears off and force yourself to calm your breathing as you roll onto your side, pretending to be asleep.

The heavy weight of an Itadori man makes the mattress dip as he gets in bed behind you. You gulp hard. You don't dare breathe as a pair of muscular arms slips around you and a warm, buff body presses against your back.

But then a soft kiss is breathed on your neck, and a happy sigh exhaled against your ear.

Yuuji.

Sweet, strong Yuuji.

You snuggle against his buff body instinctively, needing him, needing his love and strength, even while you are drowning in shame and guilt.

Yuuji chuckles happily,

"Aww, hey, cutie, did I wake you up? I'm so sorry. I got hungry and had to make a sandwich. Come here. I'll cuddle you so my princess can sleep again. Or maybe we can do something else that will make you sleepy..."

His voice turns into a low, raspy whisper, making your pussy flutter even in this situation, as if you are conditioned to react with arousal to the sexy sound of his voice when he gets horny.

Yuuji's strong, muscular arms tighten around you as he nuzzles his face against your neck. You can feel his smile, and it makes things better and worse at the same time.

The guilt makes you feel sick. Here you are, lying in your sweet and loving boyfriend's arms, with your pussy still leaking his brother's cum.

Yuuji's lips trail tender kisses up and down your neck while he hums softly, oblivious to your inner turmoil. His large hands start wandering over your body. But it's such a different touch from Sukuna's. Yuuji's hands are gentle, loving when they slip under the old t-shirt he gave you, caressing your tits sweetly, circling your nipples tenderly until they are stiff and pleasure throbs in your lower belly.

Yuuji moans softly against your skin,

"I love you, baby. You feel so soft and sweet. I wanna spoil my pretty girl."

You can feel his fat cock hardening and pressing hotly against your ass through his boxers, so needy for you. But Yuuji is sweet about it, not demanding, not aggressive. He slips a hand into your panties to lovingly caress your clit with gentle slow flicks, pampering your pussy with his tender caresses.

Your head is spinning, lust pulsing hotly in your clit, making you spread your legs eagerly for Yuuji, pushing your throbbing cunt needily against his loving fingers, wanting to feel him, wanting him to chase away every trace of his brother.

He moans loudly when he feels more of your hot wet cunt, voice so sweet and sexy,

"Fuck, cutie. You are already so wet. That's so hot."

And your eyes fill with tears. You are choking on the guilt and shame. Knowing that most of the wetness is from the orgasm, Sukuna forced out of you and from his cum that's seeping out of you and coating your pussy lips so obscenely.

Suddenly, you see red. You can't take it anymore. You can't just lie here and spread your legs and let Yuuji pamper you as if you deserve it. As if everything is ok.

Nothing is ok! And it's all because of that monster, Sukuna! You hate him! You hate him for doing this to you and to his brother! You hate him for driving this wedge between you and Yuuji! But you won't let him destroy what you and Yuuji have! You won't let him win! Yuuji is the only Itadori brother you want to belong to, and you will prove it tonight!

You turn around in Yuuji's arms, making him gasp in surprise when you attack his lips with a fierce kiss, your hands running roughly through his pink hair, tugging on it and biting his bottom lip as you moan his name.

"Yuuji... I want to fuck, you baby. Let me ride you."

He moans in answer and rolls onto his back, pulling you with him eagerly while he licks into your mouth. You climb on top of him, straddling his lap, taking his fat cock in your hand and giving it slow, firm strokes that make him throw his head back and moan loudly.

Your mouth falls open as you watch him in the dim light. He looks just like his brother, just like Sukuna, but the difference is that you are the one in control now. 

Yuuji is just as strong as Sukuna. He could manhandle you and use you just like his twin, but he isn't like that. He is so sweet for you, such a good boy, obediently giving himself to you. You are the one who can do anything you want with him.

It sends a thrill through you, making your skin tingle with excitement and pleasure.

You are breathing heavily, grunting and gasping, lost in a feral need. You hastily pull your soaked panties to the side, not bothering to take them off, too lost in this primal need to get your man's cock into your wet needy cunt.

Yuuji moans loudly when you bring his fat mushroom tip to your puffy wet clit, rubbing it against your little bud, using Yuuji's cock to pleasure you.

Hot waves of pleasure shoot through your whole body, your clit pulsing hotly as you rub it against Yuuji, almost in a frenzy now in your need to fuck him and fuck every thought of Sukuna away.

You feel exhilarated by the power you have. Rubbing your wet messy pussy over Yuuji's twitching fat cock, hearing him moan and gasp. You're teasing his fat cock, basking in what you can do to him, how you can reduce an Itadori brother to a whimpering needy mess.

You watch that pretty face as he moans and whimpers, so openly showing you his pleasure. So submissive and good for you. His lips open in a loud, strangled moan, and then he starts begging you,

"Fuck... ah ah baby! Oh, cutie, please fuck me. Fuck me, baby, please. I need you, please wanna feel you. Please let me feel your pretty pussy around my cock!"

Your cunt is twitching hornily at his words. The power surge almost makes you cum all over Yuuji's swollen tip. But you need more. You need all of him. You finally sink down on his fat length, taking him in you in one eager motion until you sit completely on Yuuji's muscular thighs, his cock buried all the way in you, and your feral groan fills the small bedroom.

You feel dizzy with lust, dizzy with power, unable to hold back now that your boyfriend's cock kisses your g-spot and fills you so fully. You cry out softly, cumming just from sitting on Yuuji's fat cock.

You dig your nails into his buff pecs as you let him feel your pussy twitch around his cock, watching his pretty eyes roll back when he feels your orgasm around his cock.

"Yuuji! Ah, baby, you feel that? That's what you do to me, baby! I love you so much! I love you and your pretty cock, oh god!"

Sukuna could never do this to you! He can break and humiliate you, force you to cum on his cock. But he can never make you want him! You clench your teeth, not giving yourself or Yuuji a break, and start bucking your hips against him, riding his cock eagerly.

Soon you are bouncing wildly on Yuuji's fat cock with your head thrown back, moaning and screaming his name as you ride him hard, not holding back. And he lets you use him, lets you fuck him while his large hands knead your ass. His hips buck needily fucking his cock even deeper into you, so eager, so horny. And so sweet with his loud, needy moans and mewls, with his moaned love confessions and sweet praises.

Your sweet Yuuji.

He doesn't know he is fucking his brother's cum deeper into you with each deep horny thrust of his cock. He doesn't know he is mixing two Itadori seeds in your greedy pussy when he cums with a loud cry and fills you to the brim with his hot seed.

You won't let Sukuna win! You won't let him spoil what you have with Yuuji! Yuuji is the one you love. Yuuji is the one who deserves to cum in you and who deserves your pussy, and who deserves your orgasms. You will give him that! You will be his girl! You will fuck him even harder and cum even more for him than you do for his brother!

You moan Yuuji's name, not stopping but going for another orgasm, smiling when Yuuji lets you, even though he is mewling from how overstimulated his cock is.

And you slide up and down on him feverishly, letting his fat girth drag over your swollen clit until the pleasure peaks again and you feel your next orgasm wash over you in hot waves.

And this time, you finally squirt on him, feeling your hot creamy wetness gush over Yuuji's fat cock and his heavy balls, giving him your all.

He moans loudly when he feels it, his large hands kneading your ass firmly, guiding you up and down on his cock, letting you cum and cum and cum.

"Fuck, baby!! Yeah, make a mess on me, cutie. Fuck!"

Your pussy is overstimulated and puffy from how hard you fucked yourself on Yuuji's gorgeous cock. But you don't stop but keep riding him wildly. It's messy, slippery, and wet from your combined fluids, your cream and squirt, and Yuuji's hot cum that is seeping out of your cunt.

But you need more! You are in a frenzy, driven by the urge to cum on him again and again, making sure Sukuna loses this fucking game!

Yuuji is mewling under you, overstimulated, but letting you use him regardless, so eager to give you pleasure. And you ride yourself to orgasm after orgasm on his gorgeous fat cock, while moaning and screaming his name over and over again.

"Fuck! Yuujiii! Yes yes!! You're gonna make me squirt again, baby!"

You almost black out when the next orgasm rips through you. Your body is shaking uncontrollably, so weak that you just slump on Yuuji's lap, moaning even louder when his fat tip presses even firmer against your g-spot.

But Yuuji's strong hands catch you and hold you, lifting you up and down on his fat cock, letting you ride your orgasm out on him, his golden eyes watching the spot where your pussy and his cock are connected. The spot where you squirt all over him again, making a sticky mess on his cock and his abs, showing him how good his cock makes you feel.

"Yes! Yes! Oh, Yuuji!! Oh, baby!! I love you! No one could ever fuck me as good as you!"

I hope you are still here somewhere, Sukuna. I hope you hear me fuck your brother and how much I love it. I hope you hear me scream his name like I will never scream yours.

You spend the following week being a clingy girlfriend to Yuuji. Always hugging him, always snuggling against him, following him from room to room. He notices it but doesn't mind. He wears a bright, sunny smile on his pretty face, happy that his girl loves him so much. And he moans so sweetly for you when you keep him up every night for hours, fucking him almost desperately until the bed is a mess from your combined cum.

You try to keep Sukuna away by always being by Yuuji's side, telling yourself that the evil twin will not dare approach you while his brother is by your side. 

But it is hard at times.

Yuuji, Sukuna. Sukuna, Yuuji. They look the same, and it fucks with your mind. Sometimes, you get scared. Sometimes, you think Yuuji's fingers dig too firmly into your flesh. Sometimes, you think he is smirking at you. Sometimes you shudder when he fucks you from behind with hard, fast thrusts, and his low voice growls in your ear, sounding too similar to his brother.

You hate that the evil twin has that effect on you. That Sukuna somehow always seems to be with you, even when you are with Yuuji. But you have to make the best of this. You will love and fuck Yuuji even harder. You will spend even more time with him. Maybe this way, you can chase Sukuna completely away from your mind.

Maybe after college, you and Yuuji can move far away, making sure Sukuna will never find you again.

An old friend of Yuuji visits for the weekend. A guy with tousled black hair and dark blue eyes who watches his surroundings with a cool, intelligent gaze.

Fushiguro Megumi. He grew up with Yuuji. Went to school with him. They played together as little kids.

You wait until you are alone with him before you ask,

"Megumi?"

"Yeah?"

"Have you ever met Yuuji's twin brother, Sukuna?"

Megumi's head whips around, and he frowns at you. His gaze is surprisingly hostile. Blue eyes narrow as he looks at you and answers in a cold voice,

"What do you mean? What sick game are you playing? Of course, I haven't met him. Sukuna died in the womb! Yuuji consumed his brother before he could be born. It's something that bothers him a lot. That's why he doesn't talk about it!"

The world around you seems to crumble away. You stare at Megumi, eyes wide, fingers tingling. For a long moment, a heavy silence fills the room. And then hysterical laughter bubbles out of your mouth. You can feel your mouth lift, stretching your cheeks in a horribly grotesque shape as your loud, hysterical laughter carries through the apartment, sounding shrill and insane.

And deep inside Yuuji, his evil twin throws his head back and laughs, too.

Do you understand it now, you stupid girl? There is no running from me. He is I, and I am he.

Thank you so much for reading the last part of "Brother"!! I hope you enjoyed it!! I had a lot of fun planning and writing this story. I love the horror elements, and I hope it could give you an uneasy feeling too lmaooo. It's so terrifying to me to imagine that the guy you love has the same face as the guy who does all those horrible things to you.

And how did you like the ending?? Ahhahaa, I am laughing with Sukuna. So much for running away together with Yuuji to escape his evil twin ;)

The smut part with Yuuji affected me A LOT. I hope my fellow Yuuji lovers had a feast with this!!

I hope you enjoyed this horror mini-series! Thank you so much for reading! Comments and reblogs would be sweet.

[zahnybida-blog]

(via Прощавай Крістофер Робін (2017). Рецензія на фільм)

[tired-aori-15]

❄🗝❄🗝❄🗝❄🗝Всі мої ключі і Ґайя🗝❄🗝❄🗝❄🗝❄

ну що ж, нещодавно осилила матолінець і про "ґайю" хотіла б розповісти трошки більше, бо з-поміж усіх історій ця зачепила найдужче. тому - викладаю коротеньку рецензію.

головний герой - такий собі юний чаклун іґніс, свято переконаний у власному пожиттєвому невезінні і через те відусоблений від чужих гризот та печалей. одначе свої ж принципи сердезі доведеться переглянути, коли шлях йому заступає ґайя - загадкова дівчина, людина до того ж (а чаклуни людей ой як зневажають), ще й при цьому жвава й нетерпляча, повна протилежність іґнісу. звестись їм доведеться випадково - він губить свій безіменний ключ (ключі - чаклунські магічні знаряддя), а у неї з цим ключем зв'язок. і це попри те, що ґайя - людина, а людям, ясна річ, чаклунство й чари недоступні. розплутуючи сю таємницю, герої поступово відшукують відповіді на питання, значно тяжчі й похмуріші: про дивні ключі та чаклунські уміння, легенду, котрою оповита ґайя, і взаємини чаклунів з людьми. сама ґайя - жива таїна, і іґніс довго над нею мудруватиме - допоки чудернацька правда не спливе назовні сама...

історія класна. вона пронизана оцим новорічним, різдвяним, загалом - зимовим вайбом (дуже актуально, зважаючи на нинішню погоду), прониклива й чуттєва, мов сніг на світанку під порогом. сюжет чудовий, герої щирі, їм співчуваєш насправжки, а сам всесвіт тут неабияк хитросплетений. слід ще відзначити, що ця книжка, по-перше, дилогія (незабаром вийде й друга частина), а по-друге - входить до більшої серії, заснованої на мітології найрізніших народів (іще історії звідти - "гессі" та "академія аматерасу", і в останній сам світ з його устроєм розписаний детальніше).

написана книга прекрасно, гідна усіх соплів і слюней, а її авторка ваших дитирамб. як не знаєте раптом, на що ліпше витратити зайві кошти, "всі мої ключі і ґайя" - те, що вам треба і про що ви зовсім не пожалкуєте. ну й наостанок - у книги неймовірне оформлення, так що принаймні вже задля цієї краси стояти на поличках ваших вона просто мусить :)

🕯і трішечки фотографій від мене🕯

[sharp-as-c]

відгук на книжку першу половину книжки Доторк Темряви

а ви теж коли бачите конкретного гарного мужика ЩОРАЗУ мокрієте і хочете його? бо гг книжки - да. і я, трясця, НЕ РОЗУМІЮ ЇЇ. вперше зустріла мужика - о, вот би він оволодів мною! це як взагалі? може, це я якась фригідна і така всепоглинаюча збудливість реально існує?

а ще чулувік з книжки - рееед флег. прикував жінку до себе контрактом, хоче її, але не дається їй, мамкина царапка; здається, у Лор Олімпус Гедес був більш класним; а цей образ жорсткого томного самотнього чоловіка в декілька віків віком, який такий добрий і чуйний, хоч прикидається похмурим, і вподобав дівчину 24х років, мммм обожнюю

варто зазначити, що читається дуже легко; і абсолютно не нудно, 250 сторінок за 3.5 години на одному диханні

[not4yourmind]

Хуйово від розуміння, що найкраща письменниця сучасності (на мою суб’єктивну думку) – твоя колишня.

Сьогодні одна моя добра знайома зробила реліз своєї нової книги на платформі Букнет. Поділилась посиланням, попросила почитати та дати відгук. Нічого серйозно, наче. Проте моя прагматична натура (ненавиджу її) знайшла десятки помилок на самій першій сторінці. Необгрунтовано складні речення, мінімальна художність написаного та просто нульове занурення в сетинг. І це все з дрібними орфографічними помилками, проблемами з пунктуацією, тощо. Навіть якщо відкидати все, то сам сюжет та спосіб його передачі мені взагалі не сподобався. І зрештою, вона є досить успішним автором на Букнеті, що дозволяє зробити висновок – більшість творів на платформі мають подібний рівень якості.

Я не претендую на роль літературного критика. Це все очевидно виключно моя думка, яка взагалі не є експертною. Я сам роблю дофіга різних помилок та критикувати вмію краще, ніж писати. Але… В колишньої не було цього всього. Я щиро кайфував від написаного нею. Здавалось, ніби кожне слово виварене, обдумане та поставлене саме там, де це потрібно. Є достатній рівень художнього забарвлення тексту, але в міру. Є постійний логічний зв’язок між реченнями. Відчувається складність написаного, але одночасно можна знайти в ньому первинний сенс, який обгортається в щось своє. Саме те, що я люблю в літературі. Певна критичність, яка межує з сучасним розумінням графоманства, але ним зовсім не є. Я б назвав це такою собі квінтесенцією володіння словом. Колись я часто виступав в ролі «бета рідера» і це мені щиро подобалось. Зрештою. Зрештою якось отак. Не всім дано писати. Але багато хто хоче це робити, чим лише шкодить літературі як явищу. Знову ж таки, моя суб’єктивна думка.

І що робити в поточній ситуації я не знаю. Я постарався підібрати правильні слова, щоб не образити відносно близьку мені людину. Повідомлення – відповідь було щось компромісним між моєю критикою та адекватним сприйняттям, що подібна творчість точно не моя. Вона нормально сприйняла це все. Але оця думка про оце все не давала мені спокою весь день. І зараз не дає.

Максимально хуйове відчуття.

[shchopidvalylo]

‘Пропитанно гомосятинойʼ відгук моеї матері о ганнібалу

[foolish-neko-reads]

"Я, робот" А. Азімов

В домашній бібліотеці мого покійного дідуся я, на свій подив, знайшов україномовні книги. Щиро дякую йому за це. Він був дуже розумною людиною, поліглотом. І мені дуже шкода, що я вже ніколи не зможу дізнатися з якими почуттями він ці книги купляв і читав. Але мене тішить думка, що колись його пальці торкались там, де тепер торкаються мої.

Перш за все хочу відзначити одну цікавинку - у передмові до циклу зазначено: "Батьки вивезли хлопчика з Росії, коли йому було три роки..."(себто 1923го), а також просковзує засудження капіталізму. Вушка радянської цензури і пропаганди не те що стирчать, вони майоріють. А Азімов був білоруським євреєм. І в Росії ніколи не жив. Отак совок підмінює поняття. Азімов народився ще до встановлення радянської диктатури і виїхав через рік після, але Кремль все одно записав його до "росіян". І все це - в українському виданні. Навіть українською мовою той, хто писав передмову, не міг сказати правду, а мав підкорятись цензурі і виправдовувати переклад загрозливої комуністичної літератури тим, що Азімов буцімто був росіянином.

***

Що ж до самої збірки, то вона мені дуже сподобалась.

Дія одного з оповідань як раз відбувається 2021 року. І за уявленнями Азімова люди вже пересуваються літючими таксі та облаштовують станції на Марсі й Меркурії. Разом з тим, помітно загальну тенденцію того, що люди не можуть передбачити технічний прогрес майбутнього. Азімов уявляв, що до 2030х з'явиться бездротовий та відеозв'язок, але він бачив його як чорно-біле зображення на екрані. В цілому, його майбутнє - це просунуте 20 сторіччя з усіма технологіями і уявленнями з 20 сторіччя.

Це мило і зворушливо. Можна також прослідкувати як уявлення людства про майбутнє змінились від часів Г. Веллса з його неймовірною "Машиною часу" до часів Азімова та його легендарної робототехніки.

Також мені подобається погляд Азімова на розвиток індустрії роботів і штучного інтелекту. У його всесвіті люди радикально вирішили питання, які ми зараз підіймаємо у таких творах як "Детройт: стати людиною", "Видозмінений вуглець", "Любов, смерть та роботи". Роботи та андроїди заборонені до використання на колонізованих людьми планетах, заборонено надавати їм людської подоби. Робот має зовнішньо разюче відрізнятись від живих істот. Проте, не всі його персонажі дотримуються цих правил.

У цьому циклі оповідей Азімов підіймає тему психології штучного життя, створеного людиною. І, як у будь-якої мислячої істоти, в них виникають свої прагнення, дилеми, страждання, й навіть релігія.

Це дуже легке та приємне читання для поціновувачів сай-фаю, ШІ та пригод. Попри те, що Айзек Азімов був вченим, професором, доктором наук, його книги зрозумілі читачеві з будь-яким багажем знань.

Тепер я хочу прочитати ще одну збірку його творів.

[ya-chytouch]

— Чому ви так пізно прийшли? — спитала. І саме тому, що від цих слів облилася рум'янцем, Орест Білинський не знав, як йому розуміти її слова: у прямому чи, може, чого доброго, у переносному значенні?

***

Змушений був признатись собі, що його перше враження, ніби Олена на якомусь відтинку не досягла свого духовного повноліття, було помилкове. Її наївність походила від того, що вона в душі залишалась чужою світові, в який ввів її Аркадій. Вона просто не прийнялась на новому грунті, куди її штучно пересадили.

[feyapyva15]

Невеличкий відгук на зав'язування волосся на ніч. Волосся з боків трохи стало пласким, але вчора я набризкав якогось спрею для кучерявого волосся, воно якимось чином робить волосся більш стійким. Тому після того як я його потрусив воно стало майже таким самим, як і вчора, окрім того що волосся ззаду в мене притиснилось занадто сильно. Але не критично.

[antaarf]

дякую дуже за відео із скетчбуками, тепер я відчуваю, що зможу заповнити свій скетчбук до кінця (вперше), дуже надихаєш малювати у традішці теж (⁠ ⁠◜⁠‿⁠◝⁠ ⁠)⁠♡

Дякую вам дуже за перегляд і за теплий відгук! Бажаю натхнення!