#вогники

[lanternlightersblog]

#Repost @artksuna • • • • • • Я вже почала готуватись до Різдва🌟#ksuffoxx #різдво #ліхтар #сніг #вечір #святвечір #зима #вогники #свічки #листівки #малюю #christmas #candles #snow #winter #aqarelle #watercolor #sketches #sketch #рисуюкаждыйдень #люблюрисовать #Ukrainewillwin #lanternlighter https://www.instagram.com/p/Cldov1gIi2t/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[hot-sunflower]

🔮🧶🌌

Вітерець мляво хитає чорно-зелені гілочки. У самій гущі чутно жалюгідне скиглення та дитячі голоси, може якісь діти знову заблукали поки бавилися з блукаючими вогниками. Ці палаючі негідникі завжди не розуміють коли потрібно зупинитися, щоб випадково не вбити невинне дитя...

Але як з'ясувалося діти виявилися у набагато небезпечніший ситуації.

Хлопчик та руда дівчинка скоцюрбилися в обіймах біля дерева.

–Ти в цьому не винен! Він перший на нас напав, він перший намагався вбити нас! Будьласка, ходімо далі, його зникнення вже могли помітити!!

Тремтячі рученята хлопчика тримали ніж а біля їх ніг лежав мертвий чоловік.

Вигляд молоді віяв якусь сумну ностальгію. Час плине, а історії не змінюються, якими би різноманітними не були...

–А-але я вби-ив його!! Його кров всюу-уди! - Затинаючись промимрило дитя. Дівчина пальцями витирала кров з його чола.

Дитина наче не чула супутницю крізь істерику та сльози, він не міг повірити що вбив. В очах обох забагато страху та провини, але дівчина була більш зібраною. Здається вона бачила мерців вже декілька раз.

Цікаво.

Що дитина відомого лиходія та дитина його відомого ворога героя, роблять біля трупа помічника цього самого героя. У лісі, далекому від їх домівок лісі.

Дуже цікаво.

Їм близько п'ятнадцяти, зарано для продовження сімейного діла, та і не виглядав мертвець понівеченим.

Отже...

–Що відбувається? – Лунає переліссям.

Діти нажахані повернулися до неї.

–Хто ти?!– Крикнула руда, потім повернулася до хлопця – Ти знаєш її?–

Хлопець натомість зібрався та уважно вдивлявся у обличчя незнайомки, він трохи прижмурив червонуваті очі, наче і не було тільки що сліз.

– Ні, я ніколи не бачив її раніше. Одяг не схожий на форму працівників наших батьків. – Хрипко зазначило дитя.

– Я можу прихистити вас там де ніхто ніколи вас не знайде, якщо ви звісно захочете та честно розповісте чому ви вбили цього чоловіка і що робите посеред лісу вночі.

– Спершу скажи хто ти така! – Вигукнула руда.

Ці діти їй подобаються.

– Я берегиня лісу.

Миттєва тиша. Навіть у такий чарівний час людям складно повірити що охоронці та берегині досі існують. Та хіба не самі люди винні в цих зникненнях? Як важко.

Після хвилин роздуму хлопчик трішки піднявши руку спитав:

– Цей ліс що, чарівний? –

–І так, і ні. З одного боку, місце у якому ми зараз знаходимося, не є якимось особливим. З іншого, у цьому лісі е вхід до справжнього чарівного лісу берегинею якого я є. –

– Тоді якщо...– Намагалася викрикнути руда, та хлопчик закрив їй рота доленею.

– Ми розповімо! Тільки пообіцяйте що ми будемо живі та в безпеці! – Його сірі очі сяяли рішучою чесністю яка нагадувала погляд її молодшого брата.

Слово берегині непорушне, хлопчик напевно це знав.

Як мило. Вона дуже хоче поспілкуватися з ними якомога більше.

– Я клянуся, якщо я пере��онаюся що ви не злодії та злочинці я обов'язково надам вам захист та прихисток. –

Здається, після обіцянки їх життя перестане бути таким нудним і вічним.

🌑🌌🧶

У шкільному неспокою в мене не було часу на творчість або щось що мені подобається тому я трішечки забула про свій Тамблер.

Маю визнати, що мені абсолютно подобається ця замальовка, мабуть над її виконанням мені потрібно попрацювати краще але я надто хвора і виснажена для цього зараз. В голові в мене вже є певний початок, та трішечки теми, але я не дуже впевнена куди цій історії логічніше рухатися...

🌡️😵‍💫🌱

[maarchelll]

Картини. Картини. Картини.

Вогники у лісі.

Освітлення гірської дороги?

Загублені душі?

Упавші зорі, що кожної ночі летять за горизонт?

[dymdrimluga]

Lavinia Dufale, an eminent researcher of ancient manuscripts. Art by me

Character belongs to

[msmorpheus2001]

Справжня радiсть приходить з часом

Чотири рази, коли Артур радий бачити Мерлiна та один раз, коли Мерлiн радий бачити Артура.

*******

— Це, здається перший раз у моєму життi, коли я радий тебе бачити.

Слова злiтають з вуст Артура легко й швидко, наче тi птахи, що зiбралися у вирiй, як тiльки землю огорнула холодна зима.

Сапфiровi очi дивляться в блакить навпроти,та хоч Пендрагон нiзащо не визнав би цього навiть пiд загрозою смертноï кари - знайомi вогники всерединi зiниць його слуги надають наснагу, заспокоють.

От вiн. Живий. Нема бiльше мертвотно-блiдоï шкiри, поту та спазмiв болю, як у той фатальний вечiр, коли Мерлiновi губи торкнулися, здавалося б звичайного келиха, де на днi ховалася пелюстка отруйноï квiтки.

Хлопець клiпає, схоже трохи шокований такими люб'язнощами короля.

Тягар, який всi днi подорожi так i тиснув груди Артура, врештi спадає.

Статура з ледь згорбленоï, важкоï знову перетворюється на бiльш розслаблену, а стримувана втома розтiкається жилами. Скiльки часу вiн не спав, боячись за життя того, кого батько прозвав "звичним замiнним слугою"?

Скiльки разiв дорiкав собi через неспроможнiсть спинити невідворотне?

М'язи гудуть, а кров стукає у венах.

Пульс прискорюється, невiдомо чи ж з радощiв чи з хвилювання.

Вiн стирчить на порозі Мерлінової кімнати (що почасти є помешканням ïхнього старого придворного лiкаря), в сумнiвах возячи носаком черевика об пiдлогу.

— Я ...теж радий тебе бачити.

Горнучись у теплу ковдру, парубок ледь посмiхається. Напруга, що була помiтна в його плечах, спадає, як останнє листя з дерев восени.

Схоже, чарiвник теж відчув певну полегкiсть, коли майбутнiй король постав перед ним живiсiнький та неушкоджений.

Його дихання стає рiвнiшим, а нiгтi вже не стискають тканину, що огортає його тiло так сильно.

Принц споглядає все ще трохи вологi темнi пасма та широку посмiшку, розмiрковуючи про те, що все ж це набагато приємнiше видовище, анiж спотворене болем обличчя.

Вiн старається не звертатися до тих спогадів, що переслiдували його всi цi довгi ночi.

Тремтiння пробiгає поза пазухою, лоскочучи хребет та викручуючи суглоби та кiстки.

Артур проганяє страшнi видiння можливоï втрати. Мерлiн живий, це не марево.

— Я принiс тобi дещо, — враз згадує він про свою ношу.

Мерлiн ворушиться, його реакцiя повiльна, так, наче отрута ще не повнiстю припинила свою жахиву дiю. Але, можливо, Артур просто параноïк та це лише результати, що свiдчать про швидке одужання.

В його руках таця та вона … наповнена продуктами.

— Це…?

— Ïжа … подумав, ти захочеш … ну, знаєш … перекусити … я сходив на кухню … до кухарок та попросив харчi для тебе, тож, здається, вони були … щедрими.

Посмiх лунає в порожнiй кiмнатi.

Вони знову зустрічаються поглядами. Лицем Мерліна проминає тiнь здивування та скороминучого спалаху щастя.

— Дякую...

Артур притримує наваженi смаколики на тарiлцi та робить крок, в той час, як Мерлiн вже збирається пiдвестися.

— Можеш сiсти, я принесу.

Той завмирає, а мовчанка огортає ��римiщення.

— Менi вже краще, я можу…, — наполягає Мерлiн.

— Нi, Мерлiне, я знаю, що ти … але я хочу сам.

Артур придушує зародженi пуп'янки роздратування вiд його впертостi.

Мерлiн вгамовує непокору та слухається.

Гучний дзенькiт посуду розриває тишу.

— Дякую … за все, — знову повторює Мерлiн серйозно.

— Припини. Не тобi варто висловлювати подяку … я б не змiг … не змiг iнакше … просто покинути. А ти ...випив ту отруту … хоч i не мусив.

Артур стоïть навпроти, його п��гляд втупився в одну з дiрок на сирi, наче в нiй були прихованi всi таємницi цього свiту.

— Так … ну … я не мiг iнакше, — цитуючи свого повелителя, промовляє Мерлін.

— Але ж ти теж врятував мене чи не так? — продовжуючи, запевняє він, а пальцi тягнуться до яблука, що переливається багряно-персиковими відтінками. Пальцi граються з фруктом, гладять шкiрку.

— То 1:1?

Мерлiн знизує плечима, веселiсть знову грає в його рисах.

— Так … точно.

Він бере до рук ще одне яблуко, зеленіше, та кидає його Артуру.

— Пригощайся. Гадаю, сам я не впораюсь з цим.

Той ледь осмiхається, спритно впiймавши пiдкинутий плiд, і спотерiгає за тим, як Мерлiн вiдкушує шмат та прожовує, але тут кутик його вуст смикається.

— Таке кисле? — запитує Артур.

— Нi … я просто подумав … забудь.

Він штовхає Мерліна ногою.

— Кажи вже.

— Дивно бачити, як принц приносить своєму слузi ïжу … та це … втiшно й не так вже й погано.

Пендрагон холодно гмикає.

— Не надто тiшся. ��дже це було вперше та востаннє, завтра тобi вже доведеться повернутися до звичних обов'язкiв, начистити менi обладунки та випрати сорочки.

Та в його очах все ще виблискують iскри веселощiв.

— Гаразд, Ваше Величносте, — поводить бровою Мерлiн, так само безпардонний та вдоволений собою.

Та, схоже, Артур і не проти.

Вiн розвертається, прямуючи до виходу.

Торкнувшись ручки, Пендрагон обертає голову.

— Побачимось завтра, Мерлiне.

— Так. Побачимось завтра.

Артур крокує довгим коридором, роздивляючись яблуко, яке жартома вручив його такий незграбний, трохи необережний, зовсiм неосвiчений в манерах та бойових мистецтвах, але вiдданий і готовий на все слуга.

В його свiдомостi проминає думка, що, можливо, завтра вiн обiйдеться без прання ��орочок Мерлiном, адже не такi вони вже й бруднi.

*******

— Це другий раз в моєму життi, коли я радий тебе бачити.

Це речення ледь не збиває Мерлiна з нiг, коли вiн прочиняє дверi кiмнати Артура. Скрегiт рiже вуха, йому здається, що саме через це його слух може погiршитися в сто разiв. Мерлiн гадає, що, мабуть, слiд буде змастити цi клятi петлi, та … усвiдомлення зовсiм забирає з-пiд його нiг землю, трощить ïï на маленькi шматки.

Вiн бiльше не повернеться.

Анi тобi буденних обов'язкiв, анi прогулянок з метою зiбрати всi необхiднi трави для Ґаюса, анi самого старого – трохи суворого, вередливого, але доброго чоловiка, який за короткий промiжок часу став для нього, як батько, якого в нього нiколи не було.

Така умова Нiмуе. Його життя за життя його матерi.

Бинти й мазь в руках тремтять. Шкiра вкривається дрижаками.

— Так і будеш стовбичити бiля входу чи зайдеш? — озивається

врештi Пендрагон, розсiдаючись на стiльцi та витягнувши ноги перед собою.

Його вимогливий голос повертає Мерлiна до реальностi.

— Га? А, так. Звичайно, я йду.

Чаклун ще недоладнiше, нiж зазвичай, ворушиться в бiк свого володаря, зберiгаючи безгомiння.

Спиняючись бiля столу, вiн кладе на поверхню невелику пляшечку.

— Готовий? — тільки й питає.

Кивок.

Пальцi тягнуться до пов'язки, обережно розв'язують, ледь стикаючись з раною, та сам дотик змушує Пендрагона зціпити зуби на декiлька секунд.

— Потерпи. Буде трохи боляче.

Артур набирає якомога бiльше повiтря в легенi. На мить йому видається, що вiд вдиху його нутрощi спалює вогонь агонiстичного болю, та за мить все минає.

Бруднi бинти висять на долонях Мерлiна, аж поки вiн не стискає та не вiдкладає ïх подалi.

Він дiстає лiки та перевiряє шрам, що лишився на шкірі.

Пальцi ледь-ледь лоскочуть, проте Артур лише зiтхає, насолоджуючись прохолодною сумiшшю.

Вона знiмає напругу в органiзмi, послаблюючи його муки.

Дотики частішають, а з ними зростає і невдоволення Пендрагона, якому обридла така нестерпна тиша.

— Ти неговiркий сьогоднi.

Мерлiн спиняється вiд цiєï рiзкуватоï заяви, марля шкрябає його руки.

— Ранiше ти не скаржився … тобi було до вподоби.

Артур гмикає.

— Цього разу iнакше.

Мерлін знову повертається до обробки рани.

Хоробре та гостре зауваження так i коле шпилькою кiнчик його язика, проте не злiтає з вуст.

Не зараз.

— Поясни, що з тобою коïться, Мерлiне?

Проникливi аквамариновi очi дивляться вимогливо, проте тиснути Артур не збирається.

— Нiчого. Все ...в порядку.

Пiдло, надто нахабно обманює Мерлін, майже завершуючи перев'язку.

— Ти не вмiєш брехати...ауч, — враз смикається той.

Він затягує тугiше.

— Так краще триматиметься.

Нiжнiсть знову проникає в його рухи, але раптово Артур мiцно, проте зовсiм не боляче перехоплює його зап'ястя, наче попереджаючи.

— Артуре, я мушу...

— Так, але спершу ти скажеш, що, в бiса, з тобою вiдбувається. Негайно.

Навiть ослаблений пораненням, розсiдаючись на дерев'яному стiльцi з вирiбленими вiзерунками та короткими нiжками, вiн так само лишився самим собою, жадаючи видобути правду з Мерлiна.

— Я справдi радий, що ти живий...

Артур вiдпускає його, та руки не забирає повнiстю.

Мурахи знову бiжать спиною мага вiд спомину пережитого.

— То це через хвилювання за мене?

Мерлiн ледве посмiхається.

— Можливо, — ухиляється вiд прямоï вiдповiдi той.

Пендрагон дивиться у простiр мiж ними, кудись на малу трiщинку на пiдлозi бiля нього.

Мерлiн не в змозi розгадати, якi думи заполонили мозок Його Величностi.

— Артуре, я… — врештi зважується заговорити вiн. — Я завжди буду служити тобi й готовий зробити все, щоб … захистити тебе.

Це зовсiм не запитання, скорiше обiцянка.

Нiгтi зачiпляють голу шкiру, поширюючи жар попiд нею.

Погляд Артура теплiшає, промiнцi-зморшки грають навколо повiк, проте за мить вони згасають, як той недопалок свiчки вiд подиху.

— Чому ти кажеш менi про це?

Химерний щемливий вiдбиток невиразноï тривоги проминає в виразi його обличчя.

— Лише хотiв, щоб ти … щоб ти знав про це.

Пендрагон нетипово для самого себе совається у пошуку бiльш зручноï пози.

Мерлiн забирає руку вiд матерiï, такоï шорсткоï, але водночас м'якоï.

З бинтуванням закiнчено.

— Знав, що я…вiрю, що хоч ти й бовдур, проте ти…вiдданий. Та колись будеш добрим королем.

Прiзвисько-образа дана Мерлiном в перший день ïхньої зустрiчi лише на хвилю змусила Артура посмiхнутися.

— Не знаю, чи сприймати це як образу, чи як комплiмент. Адже до другого ти не схильний.

Мерлін закочує очi, та не вiдчуває злостi. Лише незначний тупий бiль, змiшаний з сумом, що гуп��є крихiтним молоточком по кiстках його черепа.

— Але твоя поведiнка сьогоднi вельми…загадкова…ти неначе…кудись зiбрався?

— Так, тобто нi…ну не зовсiм. Це дрiбниця.

Артур проникливим та одночасно вичікувальним поглядом втуплюється в Мерлiна, але нiчого не вiдбувається.

— Гаразд, — врештi киває він.

— Вдалого…чого б ти там собi не задумав. Сподiваюсь, ти не збираєшся до таверни, адже завтра зранку ти мусиш бути рiвно о тiй годинi, що й зазвичай.

Серце Мерлiна стукотить сильнiше й швидше.

— Так. Звiсно.

Вiн погоджується. Та жодних наступних ранкiв не буде.

Його пальцi тягнуться до сорочки Пендрагона та пiдiймають ïï.

— Вдягнеш?

— Мабуть, слiд…незручно розсiдатися з голою спиною…вiд стiльця вона свербить.

Мерлiн акуратно пiдносить ïï та починає вдягати, опинившись в особистому просторi Артура.

Цього разу це вiдчувається…iнакше. Не так. Але реагувати на це вiн не збирається.

Лунає стогін страждань вiд порухiв та розтягування ледь вкритих шкiрочкою ран.

— Маю надiю, ця штука скоро мине, тренуватися просто неможливо.

Мерлiн хоче засмiятися. Ще не видужавши, принц рветься до бою.

Завзяття цього парубка завжди вражало та злило його водночас.

— Принаймнi, ти не помираєш та марення минули.

Артур завмирає, підiймаючи голову.

— Ти знаєш про...? Але звiдки?

— Гвіневра розповiла про все, що...було.

Пендрагон моргає та враз на його щоках проступає легкий рожевий рум'янець.

— Все?

Ствердний кивок.

Вiн знову затинається, як дитина, що лише навчилася говорити.

Мерлiн вiдступає та швидко розвертається до столу перед ним.

— Гвен…Гвіневра...сказала, що...

Його руки вiдсовують настоянку, принесену для покращення сну, подалi.

— Ти говорив, поки знаходився не при тямi...бурмотiв щось…нерозбiрливе…пов'язане з Камелотом, батьком, нею…та мною.

Мерлін все ще жадає повернутися лицем до Артура й страшиться цього, боïться побачити спалах надiï на неможливе, знаючи про майбутнє, яке його чекає.

Дихання лунає аж надто гучно.

Артур тiпається в намiрi чи пiднятися, чи, навпаки, зайняти комфортнiше положення.

Шкiра в посвiтi невеликого вогнища вiдливає золотаво-бронзовими нотками.

Його пальцi стискають бильця.

— Але нiчого...нiчого конкретного вона не розказала, — бреше Мерлiн, замикаючи десь за гратами душi, забуваючи правдивi слова його подруги: "Вiн кликав тебе...декiлька разiв. Благав лишитися. Спершу я навiть не розiбрала таке тихе бурмотiння, але потiм зрозумiла."

Вiн мусить іти. Якщо гаяти час, мати помре, i тодi ...

Мерлiн не мiг допустити цього, як i пробачити невдачу. Нiмуе чекала.

— Угу ....

Артур кидає погляд на вікно та темнi хмари, що заполонили небеса.

Краплi дощу вже починають тихо стукотiти по дахах.

— Я можу йти? — врештi допитується Мерлiн, охочий почути згоду якомога швидше.

— Так.

Шарудить, крокуючи до дверей. Та раптово приглушений голос зупиняє його.

— Мерлiне,— той озирається,— щодо тих...галюцинацiй i взагалi....я....

Артур заглядає в вiчi навпроти.

— Я....це все...

— Лише чуднi видiння, викликанi отрутою звiра та про якi варто не згадувати? — дещо надтиснуто завершує за нього Мерлiн з нiмим питанням і ковтає важку грудку в горлi.

Придушити зародок почуттiв вдалося (принаймнi так йому здається, вiн раз за разом переконує себе, що так буде краще, хоч справляється з цим поганенько)

Губи Артура на секунду кривляться, а нiгтi вже не дряпають поруччя.

Купа емоцiй чергуються та сполучаються в ньому. Але от холод та серйознiсть проявляються в його рисах обличчя.

— Так. Звичайно. Спробуй лише комусь розповiсти, і я ....

— Вiдправите мене в колодки?

— Сьогоднi ти здогадливий.

— Так...так, — посмiхається вiн наостанок.

І Мерлiн виходить крiзь дверi, не зроняючи бiльше анi слова.

Вiн спiшно йде коридорами замку.

В грудях дивно тисне вiд промовлених Артуром слiв, але йому байдуже.

Зараз важливiше iнше. Зробити це заради матерi, заради Артура.

Така його доля, обов'язок.

I вiн його виконає.

*******

— Це третiй раз у життi, коли я справдi радий тебе бачити, Мерлiне.

Вiн зводить погляд догори, де осяяний яскравим сонячним промiнням стоïть колишнiй принц — новий король Камелоту — Артур Пендрагон.

На його обличчі відбивається безлiч емоцiй, якi той не здатен приховати.

Та, певно однi з найвидимiших - це бiль, сум, страх, розчарування.

Вiднинi влада королiвства належить молодому Артуру.

Мерлiн бачить, як крiзь стiну всього негативу всерединi того пробивається рiшучiсть, готовнiсть захищати свiй народ, прагнення зробити цi землi процвiтаючими, тривкими, розвинутими.

— Ти сидiв тут весь цей час?

Мерлiн киває.

— Я не мiг лишити вас.

Не хотiв, певно, так було б ще правильнiше. Провина здавлювала його душу. Через нього Утер помер.

"Мерлiне, послухай мене, ти не винен, чуєш? Моргана використала чари, якi обернули закляття життя на протилежне. Ти не змiг би нiчого вдiяти"

Саме це сказав йому Ґаюс декiлька годин тому. Проте вiн був не зовсiм правий.

Якби вiн тiльки знайшов той амулет ранiше. Якби тiльки вiн мав чари, якi б розбили страшне прокляття.

Та навiть магiя була безсилою проти смертi, що невпинно пiдтягала своï жорна до Утера.

— Ти хороший друг, Мерлiне, — ледь-ледь посмiхається Артур i враз простягає тому руку, пропонуючи допомогу, що робив надто рiдко.

I Мерлін бере ïï. Теплу, сильну, як завжди. Затерплi м'язи крутило, але він і слова не зронив, чхаючи на власний дискомфорт, холод мармуру зник.

Вони стояли рiвно один до одного.

Тiльки зараз, коли миттєва крихта радостi вiд появи володаря розчинилася в тривозi, Мерлiн помітив, як почервонiли очi Пендрагона вiд слiз.

Донедавна невеликi кола пiд очима стали темнішими, а неслухнянi пасма сплуталися.

В зiницях того читалася втома.

— Я...дещо принiс...ïжу...можливо, вона трохи схолола, — враз згадує Мерлін, схиляючись до виступу, на якому стояла тарiль.

— Подумав...ви захочете поïсти хоч трохи.

Він підняв посудину і стиснув пальцями.

— Я не надто ....

Та зiтхнувши, Артур все ж згодився, не бажаючи знезцiнювати справу кухарок, а тим паче псувати харчi.

— Дякую… — вдруге за ïхнє спiльне перебування разом каже він.

Можливо, через довгi години безсоння, а може так i справдi було - Мерлін гадає, що той був вдячним не лише за ïжу.

— Поснiдаєш зi мною?

Мерлiн клiпає, не одразу усвiдомлюючи суть слiв.

— Поснiдати? — наче натренований папуга, повторює вiн.

Артур слабко киває.

— Добре.

Мерлін зовсiм не вiдчуває голоду, проте якщо не зробити цю важливу для органiзму справу - це матиме вельми неприємнi наслiдки.

— Тодi ходiмо, — сухо каже Пендрагон.

Вони йдуть проходом.

Мерлiн оглядає опущенi плечi, схилену фiгуру перед ним, знову й знову пригадуючи хвилини смертi Утера й картає себе.

Артур зиркає на сiмейний герб, проходячи повз.

Важкiсть втрати повертається, як колесо воза. Повiтря в легенях стає менше.

Утер мертвий.

Вдих-видих. Реальнiсть із силою дає йому копняка. Вiн залишився без матерi, батька й навiть власноï сестри, яка за мож��ивості готова встромити меч йому прямо в серце.

Артур знову стискає й розтискає долоні, безсилля розтiкається тiлом.

Мерлiн простує поряд, так само беззвучний.

І Пендрагон сам не вiрить, та цей недолугий слуга тiшить серце та дарує лiхтарик надiï в непрогляднiй темрявi, яким здається його майбутнє.

Вiн штовхає дубовi дверi зали, не звертаючи уваги на охоронцiв, приставлених по боках.

Тi лише тактовно вiддають честь, поки Пендрагон минає ïх.

— Тримайте, — трохи хриплим голосом каже Мерлiн через кілька хвилин, ставлячи тарiлку перед ним.

Артур не вiдповiдає, сідаючи на стілець.

Його очi втупленi в незриму для iнших точку.

Мерлін не наполягає анi на дiалозi, анi на швидкому поглинаннi принесеного. Вiн прямує вбiк, аби не вiдволiкати короля.

— Мерлiне, присядь.

Мерлiн зупиняється і якихось десять секунд обдумує все.

Вiн сідає поруч, почуваючи себе трохи незвично, бо зазвичай такi мiсця займали лише вельможi.

Артур оглядає шинку, сир, шмат хлiба та два яблука.

"В iншi днi, мабуть, вiн би скаржився, що цього надто мало", подумав Мерлiн з певною тугою.

Пендрагон, недовго подумавши, роздiлив все мiж ними обома.

Це змусило Мерлiна спантеличено й непомiтно роздивлятися своï руки та все навколо з недовірою.

— Тобi теж потрiбно щось з'ïсти, — спокiйно вiдзначає Артур, вкладаючи перед ним їжу.

Мерлін глипає на нього.

— Я не думав, що ти....

— Я запропонував тобi поснiдати, саме це ми й робимо.

Мерлiн нiяк не прокоментував це, повiльно починаючи кусати й жувати.

Артур повторював. Його рухи були наче на автоматi, нiбито це не Пендрагон, а лише його точна копія.

В примiщеннi панувала тиша. Нiхто не смiв тривожити ïхню трапезу.

Завершивши, вони все ще не пiдводилися.

— Я приберу.

Не втримавшись, Мерлiн пiдхопився та схопив блюдо.

Коли вiн вже збирався було вирушати геть, його лiкоть стисли пальцi.

Вiн закам'янiв в очiкуваннi. Хватка Артура була в деякiй мiрi сповнена благання вислухати.

— Мерлiне. Я мушу сказати, що я...все ж вдячний, що незважаючи на все ти лишився тут зi мною. Коли батько помер, я… — його рука трохи послабила натиск, — вiдчував лише порожнечу та не знав, куди маю рухатися далi. Я все ще вiдчуваю певну...розгубленiсть через те, що...допустив це.

Блакить неба заглянула в морськi хвилi. Ïхній обмін поглядами тривав кiлька секунд.

Артур сидiв перед ним, оголяючи свою душу, бу��учи вiдвертим повнiстю. Не таючи нiчого.

— Ти не винен в смертi Утера, Артуре...ти не мусиш...

Мерлiн робить пiвкроку та спиняється, усвiдомивши, що не може перетнути межу особистого простору свого друга.

— Не мусиш карати себе за це...твiй батько ...гадаю, вiн не хотiв би, щоб ти так думав, нiколи не хотiв.

Артур мовчить.

— Та я точно знаю, що вiн хотiв, щоб ти продовжував королювати в Камелотi.

— Та чи буду я гiдним правителем? Чи готовий я зайняти це мiсце?

Невизначено допитується невiдомого кого той.

— Так,— впевнено пiдтверджує Мерлiн,— нi я, нi Гвiневра, нi жоден житель мiста не має сумнiвiв.

Артур податливо посмiхається.

— Ти сказав це, щоб таким чином пiдтримати мене?

— Нi, ти ж сам затверджував, що я в цьому не мастак. Тому це правда.

Ти будеш гарним королем.

Артур схил��є голову, рiзноманiтнi роздуми труять його мозок.

— Сподiваюсь, це не лестощі. Я не люблю цього, — без натяку на веселощi заявляє той.

— Як i я.

Розумiння, що вiн аж надто довго тримає свого вiрного слугу, вдаряє в скронi, як та блискавка.

Пендрагон вiдпускає Мерліна, випадково (а може й нi) зачепившись за його шкiру, вiд чого нутрощi всерединi згортаються, як папiр.

Вiн підводиться і швидко відходить до вiкна.

Мерлiн тим часом топчеться до виходу. Нiгтi дряпають матерiал порожнього полумиска.

Вiн старається не надто зосереджуватися на тому, що саме це було й що це значило для них двох.

— Мерлiне? — озивається Артур, навiть не здригнувшись.

— Мг?

— Я хотiв би, щоб завтра ти також поснiдав зi мною...

— Ти...маєш на увазi просто снiданок?

— Звичайно. Ти та я.

Нотка суперечливостi майорить в цьому запрошеннi.

— I краще нiкому не…не казати про це. Зрозумiв?

Тепер очi кольору уламку берилу зазирнули в майже такi самi, тiльки глибшi. У них вирує купа несказаних слiв, що так i зависають десь у просторi мiж ними.

— Так, Ваше Величносте.

— Можеш поки йти. Я покличу тебе...потiм, — лише й проказує наостанок Артур.

І Мерлiн іде, як його й попрохали.

Настала нова ера для Камелоту, яку очолить новий володар.

Й Мерлін буде поруч з ним завжди, якi б часи на них не насувалися.

Проходячи повз тронну залу, вiн пiдносить погляд на престол, де нещодавно засiдав Утер.

Злiсть та легка огида змiнилися на змирення та короткий полиск жалощiв, що згас за хвилину.

Доля привела до правління Артура, й вiн готовий слiдувати за цим поводирем, який є його життєвим дороговказом.

Вiтер з-��оза фiранок колихає той самий гобелен, а свiтло фарбує його в багряно-вишневий колiр кровi, змiшаний з золотом величезного вишитого на полотні дракона.

*******

— Це четвертий раз в моєму житті, коли я радий тебе бачити, і я кажу про справжнього тебе, — видушує з себе Артур, знаходячись на смертному одрi, в обiймах Мерлiна. Тіло не слухається, а кiгтистi пазурi кончини прискорено пiдбираються до розуму, стелячи туман запаморочливостi, що все наростав, жадаючи втягнути його в чорнющу безодню.

Нi волога, нi багнюка вже не викликають жодних переживань.

Одне твердження крутиться в його головi - Мерлiн чаклун.

Як на диво, немає ненавистi, яку так хотiв привити його тато, немає жадоби знищити "магiчне порiддя" (як iнодi Утер кликав чародiïв).

Чому? "Чому?", кричить голос в ньому та відповідь вiдома.

Не може та, певно, нiколи б й не змiг. Не щодо Мерлiна.

Хоч мiркування-гадюки болюче кусають його душу, шепочучи:

"Вiн обвiв тебе навколо пальця. Хiба не бачиш? Що, як вiн зрадник...?"

Та розчавленi словами "Я робив це лише для вас. Заради вас", вони гинуть у млi.

Лишився лише вдячнiсть, сум, любов, провина i … хирлявий згусток невiри, переконаностi в тому, що це лише жарт. Мерлiн розiгрує його.

Та його очi, переповненi дещо пригнiченою правдивiстю, не брешуть.

Все всерединi Пендрагона зламалося від цих новин. Та образа за приховування такоï важливоï деталi зникає, змінюючись на усвiдомлення чому його слуга не розкрив таємницi.

Лежачи посеред лiсу, маючи глибоку травму вiд меча Мордреда, Артур осмислює всi роки життя поруч з цим простим на перший погляд хлопцем.

Йому нiбито дали ляпаса, до того ж не одного. Зрозумiлими постають "те саме чуття Мерлiна", його дивакуватiсть, достоту все.

Артур видихає, кривлячись вiд страждань, якi приносить рана.

Вiн заплющює очі, лише на хвилинку уявляючи, а що, якби все було iнакше та вiн не був настiльки позбавлений спостережливостi. Що, якби вiн не iгнорував цi сигнали, про якi натякало його єство?

Все могло бути інакше. Не так.

Не так … неправильно.

Його знову кличуть. Хто ж, як не Мерлiн?

Вiн сидить оплiч нього, сльози течуть щоками.

— Артуре … ти не можеш пiти ...

Король дивиться на передсвiтанкове небо. Маленькi цяточки-зорi востаннє миготять.

— Мерлiне...послухай мене… — розпочинає вiн.

— Нi, нi, нi...бережiть сили...ми ...ми вже скоро дiйдемо ...ми зможемо...

— Мерлiне ...— в голосi звучить прохання все ж почути його, — нi...ти не ....я не можу....

— А я не можу ось так покинути тебе.

— Мерлiне, менi шкода.

Маг блимає та спрямовує погляд на нього.

— Ти не мусиш...

— Мушу. Ти маєш знати, що...

Кашель перериває його.

— Я не хотiв, щоб ти ...приховував це...свою...частину себе...я не хотiв, — як молитву-вибачення бурмоче Артур.

— Ти не винен. Такою була моя доля.

Мерлiн болюче посмiхається.

— Я мiг змiнити ïï, але ....

— Забудь про це, Артуре, чуєш? Все це вже не важливо.

Артур кладе голову на його

плечi. Мертвий крижаний холод обпiкає тепло тунiки Емрiса.

Вiн шукає якомога бiльше дотику.

— Я мушу сказати тобi дещо, чого не казав ранiше ....

Знову кахикання, трохи тихiше.

Пальцi Артура торкаються пасм волосся слуги, гладять, наче пестять, тягнуться вгору й завмирають поблизу пiдборiддя Мерлiна.

Вiн вiдкриває та закриває рота.

— Дякую… — врештi проказує вiн.

Мерлін бачить в його зiницях домiшки знайомого почуття.

— Дякую тобi за все.

Вони зависають в сантиметрах один вiд одного.

— Дякую...що ти завжди був поряд зi мною, — звертається Пендрагон. Рука падає до Мерлiновоï, й той одразу ïï стискає, ще дужче притягаючи того до себе.

Райдужки скляніють, тьмянiшають, життя згасає.

"І завжди буду", хоче вигукнути чарiвник, проте не в силi. Замiсть цього лиш повторює:

— Не вмирай...Артуре ...Артуре, прошу ...

Просить Мерлiн його, але вiдгуку нiякого.

І тодi вiн кричить, випускаючи розпач на волю. Оклик тоне десь в гущi лiсу навкруги, лякаючи пташок, що злiтають у височину до хмар, цвiрiнькають.

Мерлiн схиляє голову, його лоб зачiпає блiде чоло Його Величностi.

— Пробач, що я пiдвiв тебе, Артуре.

Вiдхилившись, вiн висловлює тяжкi думки вголос.

Лещата здавлюють його серце.

Долонею поправляє бiлявi пасма останнiй раз, втираючи струмки солоних слiз.

Тишу руйнують лише схлипування.

Аж поки через деякий час вони не зтихають зовсiм, похованi в шелестiннi листя.

*******

— Це перший раз у моєму житті, коли я радий тебе бачити.

Каже Мерлiн, стоячи по щиколотки в освiжаючiй водi Авалону. Хвильки озера гойдаються, розбиваються об нього, змочують штани, викликаючи бажання почухатися, забратися подалi.

Вiн й думати забув про те, що вже втратив юну наснагу так швидко долати кiлометри до визначеного мiсця.

Ноги ступають пiщаним дном.

Очi споглядають постать, не маючи вiри, чи ж насправдi це, чи сновидiння з загальновiдомим кiнцем.

Артур, його король, повернувся з потойбiчного свiту. Як i прорiкав дракон.

"А Каллiгара, старий чорт, не збрехав", ледь не заволав щасливо Мерлiн та все ж стримався.

Похитуючись, Пендрагон зводить погляд на того. У ньому проступає впiзнавання та зерна радостi, спантеличення, розгубленостi та iнтересу.

— Мерлiне? Що сталося? Як я ....

Вiн не встигає договорити, як чаклун згрiбає його в обiйми, забуваючи про обачнiсть чи можливi вiдмовки Артура.

Півтори з гаком тисячі рокiв тягнулися як те пекло, з рiдкiсним мерехтливим посвiтом уповань на скору зустрiч з його вiрним другом, коханням, що загинуло на його руках.

На диво, той не заперечує з такого вчинку й сам лине в цю хватку, вiдповiдаючи акурат як i його слуга.

Його мокре волосся лоскоче шию Емрiса. Краплi води потрапляють пiд сорочку, але це викликає лише радісне тремтіння.

Вони туляться один до одного, не звертаючи уваги на все навколо.

А потiм Мерлiн вiдпускає Артура.

— Де ми? Це не ...надто схоже на...на Камелот, — з неохотою вiдводиться той.

— Це майбутнє. I ти ...та й я ...ми в ньому.

Поблизу прноситься вантажiвка, гуркочучи колесами та лишаючи по собi стовп куряви.

Артур легенько.здригається, простягаючи долоню до пояса в намiрi взяти меч, та враз Мерлiн обхоплює його зап'ястя.

— Не треба. Все нормально. Це лише машина.

— Машина?

— Потiм поясню, — слабко посмiхається він, відпускаючи руку Артура.

— Ти пам'ятаєш хоч щось...? — уточнює вiн зтурбовано.

— Не надто...тiльки як прокинувся тут, на березi ...здається, я налякав жiнку, яка ...була вдягнена дивно та прогулювалася тут.

Артур видихає.

— Вона заверещала та втекла.

— Нам варто пiти.

Мерлiн робить крок, та Пендрагон знову продовжує розмову.

— Знаєш ...я ще дещо пам'ятаю.

— Мм?

— Те що було тодi...перед тим як я...

Ковтнувши важку грудку в горлi, Мерлiн бубонить:

— Помер?

Гiркота обпiкає язик та пiднебiння.

— Так...той день в лiсi, коли ти зiзнався, що вмiєш ...чарувати, — непохитно вимовляє вiн таке ще декiлька столiть тому грiзне слово,— ти намагався врятувати мене вiд рани, яку нанiс Мордред.

— І не вдалося.

Зажура проштрикає цей вислів наскрiзь. Та минуле варто лишити в минулому. Мерлiн не бажає ще раз пригадувати, як час вiд часу прокидався посеред ночi у холодному поту та гарячих сльозах, хитаючись на тремтячих руках - i все лише через одну й ту ж картину-жахiття смертi Артура.

Враз той пiдходить до нього.

Вода вже не хвилює нiкого з них.

— Все, що я казав тодi....це правда, Мерлiне. Та лише частина....

— Що ти маєш на увазi?

— Я справдi...вдячний тобi за все,— вiн розводить руками, нiбито в спробi зобразити, про що йде мова,— ти надто багато зробив для мене ....

— Артуре, я не потребую...

— Нi, цього разу, Мерлiне, ти дасиш менi скiнчити. Бо хоч я поки не второпав, що це за новий ...свiт, та дещо лишиться незмiнним - я твiй король. І ти ...— Артур ткнув йому в груди вказівним пальцем,— мусиш мене слухати.

Мерлiн полегшено осмiхнувся. Йому не вистачало цього зухвальства. Не вистачало цих суворих синiх очей, що дивилися на нього рiшуче. I хай Мерлiн буде проклятий, якщо хоч часточка його противитиметься судженню того, що вiн сумував за Артуром.

Сам його покiрний вираз обличчя заохочує володаря.

— Все це мало бути iнакше...не в клятому озерi невiдомо де...та, мабуть, я сам винен, потрiбно було сказати про це ранiше. Ще тодi, але я не змiг, бо в той день це здавалося згубною справою.

Пендрагон вагається. Казати про своï багаторiчнi (поправочка — багатовiковi) почуття не так вже й легко.

— Проте от ми знову зустрiлися тут, в цьому мiсцi, та Мерлiне...чорт, ти мусиш знати, скiльки б я не був вiдсутнiм, я...кохав тебе.

Мерлiн зберiгав мовчанку.

— Я шкодую, що я не ...не зробив так само багато як ти для мене за допомогою магiï....

Вiн нахиляє голову, в роздумах, як краще роз'яснити причини мук з цього приводу.

Чаклун провiв, мабуть, вiчнiсть, вичiкуючи на нього. Це тривало так довго, й сумнiви пазурями шкребуть Артурову душу.

Враз Мерлiн легенько зачiпає передплiччя того.

— Ти зробив. Так само багато. Навiть бiльше. Не лише для мене. А й для королiвства. I я вдячний...як i твiй народ.

Очі Пендрагона зволожуються.

Його давнiй товариш посмiхається ласкаво.

— I Артуре ....

— Так?

— Я теж тебе кохаю.

Той набирає якомога бiльше кисню в груди. Невиразна тiнь проскакує його обличчям.

— Можливо, Ґаюс був правий, знаєш?

Мерлiн збентежено глипнув на нього.

— Щодо чого саме?

— Що ми просто бовдури.

— То виправмо це?

— Залюбки.

Наближаючись, Артур неспiшно накриває його губи у вiдчайдушному цiлунку, вiдчуваючи, як тягар, що навис над ним, спадає.

Цiлувати Мерлiна було навiть лiпше, нiж Пендрагон собi уявляв. Довгий перiод розлуки лише розпалив ïх обох.

Тепер тi мали години, тижнi, мiсяцi, щоб вивчити один одного та своî поривання.

Брижi пiдiгрiвали ïхнi п'яти.

— Все ж варто забратися звідси геть. Тобi треба перевдягтися, щоб привертати менше уваги, — запропонував Мерлiн, коли поцiлунок обiрвався і його тепер вже коханець розмiрковував, що, здається, це найдивнiше, що вiн чув пiсля такого.

Та з його трохи чудернацьким Мерлiном це видавалося звичною рiччю, яка була Пендрагону до вподоби.

Вiн побрiв слідом, дивуючись його бадьоростi та жвавостi.

"Певно, справа в чарах"

Та з цим Артур вирiшив розiбратися пiзнiше. Зараз його чекав принципово новий свiт з його дивацтвами.

Та вiн був певен, що вони з Мерлiном якось впораються з цими труднощами.

Два молодих на вигляд парубки йшли все далi.

Водяна гладь озера, що була подiбна до величезного дзеркала, затягнулася ранковим туманом ще сильнiше. А за небокрай зринув ворон-альбiнос, червонi очі якого полиснули в свiтi малого промiнчика сонця.

[2572331]

мене зачаровує думати, що все, що сталось (навіть тиждень тому) - це історія. 

от була така собі Софійка тиждень тому. пила чай з шоколадками під час відлючень світла, валялась на підлозі, слухала пісні, фотографу��ала вогники за вікном. а за тиждень це вже тільки в її пам’яті. 

казали, що відключень треба ��оятися, ти залишаєшся сам з своєю голову, з цим набридаючим голосом. це не про мене. більшість часу я думаю, що світ мене спіймав! (я дуже самодостатня, мене не лякає самота). але коли я так не думаю, то дуже тяжко, дуже погано. 

от і лежала така собі я, в велюровій кофті і в навушниках й все було тоді  погано. якось давило, думати томишся. а зараз я пишу в твітер ( да ) ці всі пісні і прикольно, таке дурне вже не думається.

моє друге улюблене заняття після випивання чаю літрами : приймати ванну. лежиш, тепло, тісно, світло від ліхтарика і все. і сам на сам, і музика. підливаєш воду, підливаєш. а за тиждень пишеш ці пісні в твітер і впирає.

це вже історія, прикольно, да. 

[hochuderuniv]

Блекаути погано на мене впливають

— Чи бачила ти колись, як горить вогонь? Він повільно з'їдає матерію навколо себе, залишаючи лише попелястий образ того, на чому горів. Та мало хто помічає велич вогню. Лише його руйнівну силу.

Дивно, як раніше це було вугіллям, а зараз лише схожа на вугілля формою сажа.

Запала мовчанка. Темні стіни кімнати зблиснули в вогні запальнички Рити і стос паперів, що мирно лежав на столі, зайнявся жовтогарячим полум'ям. На моє здивування, горів він не довго. Кілька верхній папірців згоріли до тла, решта документів обгоріла збоків. ��огонь зблиснув вдруге. Цього разу Рита вирішила, нехтуючи всіма правилами, які сама встановила, прикурити в приміщенні. Модрина, не довго думаючи, підхопила цю ідею. Та замість клацання запальничкою вирішила, що може дозволити собі невеличкий цигарковий поцілунок.

Місто огортали сутінки. Дівочі очі відбивали вогники цигарок, поки дим ширився тихою кімнатою

[firelitmoon]

Я своя єдина приманка заебися блять обманка!

Хай зуби мої колять, долоні мої молять.

Руки мої пишуть, всі ці оліові картини котрі нікого не колишуть! Надушить мене шкіра десь у шиї, сколихнуся я з своеї могили. Коліна в бруду- мені не ново! Я просив о камінцях сам, писав я на папері як страчений і хворий чимось новим незнайомим.

Дізналися люди о паперах червоних,але я склався. Руки підіймалися чи в таниці чи в шалені просьби, Знають же- не брехун лиш трошки хетрун.

Поцілунки на моїх плечах як вогники шипіли поки я пензли не випускав з перстів. В пасті цій я головний в коштовностях, з очікуваними кайданами на запʼястях. Наче король своїх тортурів

[halamydnyk]

「So long I'll see you cause my Buick's outside waiting blues」

беззворотньо

та

неомислимо.

вокзал. чи вокпрохіднийдвір.

гарячий запах мазуту, що кохався в куряві шляхів.

голос процик й далі щось оголошує мертвими гучномовцями,

розклади розлук либонь.

снувати між життями, що

гублять піксельні вогники

в своїй розгубленості.

потяг прибуває. потяг відходить. ...по судинам...з життя.

цього дня.

глузд сяде в вагон,

назавжди полишивши

кліть голови.

по підробним документам

на ім'я "розсудок".

в один кінець.

на 37ме місце.

без постілі.

без чаю в металевому

таврі метрополії.

і покине. і піде.

лиш.

коротке. спантеличене.

прощання.

вкрадливий по��ляд між

захаращених фіранок.

з першої колії.

відбува.

електроаксон,

сполученням

"симфора - безвість".

щасливої дороги.

лиш побреду

в згасаючий вечір.

несвідомо.

21.08.24

[homebody-lu]

Людина, що втратила любов до зими, здається, її віднайшла.

Завдяки Юрі я знову хочу святкувати, наряджати простір, вмикати вогники, запалювати свічки, радіти снігу і його хрускоту під ногами. Він кидає мене в сніг і лягає поруч - дрібні сніжинки сиплються на нас зверху. Граємо в сніжки і погрожуємо один одному зірваними бурульками. Я так багато сміюсь і ще міцніше стискаю його руку. Його гумор, турбота, мудрість - все, про що я і не мріяла. Я не знала, що так може бути. Він - найкраще що зі мною сталось.

Ми не говоримо про його інтернатуру і можливий переїзд, але для себе я вирішила, що поїду за ним будь-куди. Відмовлюсь від звичного тут, аби тільки бути поруч. І це мене не лякає чомусь зовсім, а дається легко. Наступний рік буде дуже цікавим. Непростим, з викликами. Війна тільки посилює це відчуття, бо 2024 обіцяє багато розчарувань.

Хочу стискати його в обіймах, проводити руками по широкій спині, відчувати дихання животом, засинати в його руках і просинатись під одним одіялом. Не підганяю події і дозволяю всьому відбуватись вчасно. На днях познайомилась з його компанією і навіть ходила на батл. Я знаю, що йому, як і мені, не зовсім зрозуміло як себе поводити в нових обставинах. Я закриваюсь і німію. Він же приносить мені їжу, дбає про наповнення піали, віддає своє худі.

— Цього року батл був кращий. — Ну, я би не сказала... Учасники сильніші, але минулого року було цікавіше. — Цього року я був не сам.

Не вірю, що мені є з ким розділити цю зиму і навіть планувати святкування нового року. Не вірю, що знову вірю в краще. Я теж більше не сама.

[taemnyi-santa]

Карота: Одним разом все сфоткати не вийшло, бо по-перше там так багато всього!!!!! А по-друге в мене багато діючих осіб.

Дякую величезне моєму таємному Санті 😘 Я вже писала на ХФ свою концепцію побажань до подарунків, і вона працює прям як треба. Я прошу для себе щось недороге, але те, що я знаю мені точно треба - цього разу це квітучі олівці, після списання я їх посаджу в горщики і буде в мене корисна зелень. Кажу, що у мене є допитлива дівчинка. яка теж буде щось в посилочці для себе виглядати - і для цієї малої тьоті Санта презентував єдинорожку та цуциків з щенячого патруля - влучання 100%

І не забуваю про своїх мур-мявчиків - для них прям ого-го який мішечок поживної смакоти 😇

А ще є свічки-ялинки, бенгальські вогники, маленька шоколадка (на неї теж є бажаючі), і найголовніше листівка 😍

Дякую, Санто, ми всі в захваті!!!

[prolisokblog]

Різдвяні вогники

Різдвяні вогники З 20 по 24 грудня 2021 року у відділенні надання соціальних та реабілітаційних послуг для дітей з інвалідністю Територіального центру соціального обслуговування Святошинського району м. Києва проходила виставка новорічних робіт "Різдвяні вогники". Вихованці разом з педагогами виготовили різноманітні новорічні вироби, виявляючи творчість, фантазію, уяву, напередодні новорічних та різдвяних свят створили для всіх святковий настрій. Розглядаючи дитячі роботи - милуєшся, дивуєшся і ... Читати далі »

[bez-nichoho]

Листопад

Функція або основна ознака кожного з місяців закодована у його назві. І якщо з більшістю місяців все зрозуміло одразу, то з листопадом все трохи складніше. Опадання листя — це доволі проста метафора вмирання. У листопаді дерева оголюються і сповільнюють рух власних соків. Трави стають ламкими і сухими. Земля порожніє. До початку цього часу плоди мають бути зібрані. А усе, що було зоставлене на ��олях, вже так і лежатиме до весни. Листопад — час вологи і гниття. Час туману. У листопаді підкрадається велика ніч. Стає холодно, приходять перші серйозні морози і сніги. У листопаді все (за)вмирає. Але листопад — це трохи більше, ніж (за)вмирання. Ми знаємо про це дуже добре. І без природніх метафор. Для нас листопад обрамлений смертю. Немов розмита світлина у чорній рамці. Листопад починається із дня, коли ми несемо світла́ і крихти тепла нашим померлим. Починається із вшанування пам'яті про Сандармох. А завершується — вшануванням пам'яті про Голодомор. Велика смерть на початку. Велика смерть наприкінці. Листопаду дуже личать маленькі вогники свічок, які часом гаснуть від пронизливого вітру, і довгі чорні пальта. Високі чоботи і широкі парасолі. Листопаду личить тиша і спокій. Листопаду личить пам'ять. Адже де смерть, там і пам'ять. І скільки не посилай на неї танків, скільки не відправляй матвєєвих і алафєров, які прагнуть пустити нашій пам'яті кулю в потилицю — нічого не вийде. Нашу пам'ять, на відміну від вогників свічок, не задути. Не стерти. Не знищити. Вони й самі не помітять, коли наша пам'ять перетворить їх на попіл. Коли їхні рукави займуться від маленької свічки, коли вогонь огорне їхні кволі тіла. Коли у ньому зникатимуть їхні божевільні очі. І листопад також буже для них місяцем-смертю. Але без пам'яті. Бо пам'ятати їх ніхто не буде.

[alisfel]

#minsungAU, де предебютний Джісон побачив нового трейні, який якимось чином виявився красивішим за… та за всіх красивішим, якщо чесно.

Джісон вважав себе найкрасивішим у компанії. Можливо, не найталановитішим (про що він ніколи не скаже), можливо, не найдобрішим, але в красі з ним ніхто не міг зрівнятися. Напевно.

Ну, Хан у це вірить, поки одного дня їм не представляють нового трейні.Хлопець зніяковіло махає рукою, стараючись приховати знервованість, а Джісон не може відвести погляду від його очей. Вони такі.. Гарні? Великі?У них відблискують вогники світла, через що Хан аж відкриває рота.

Джісон не каже ніслова, навіть забуває привітатися, поки пильно стежить за хлопцем, не почувши його імені. Вони зустрічаються декілька разів поглядами, але Джісон навіть не думає робити вигляд, що він не витріщається. Хан вперше бачить людину красивішу за всіх, кого він знає.

Джісон не думає, що хлопцю може бути ніяково через нього, поки Кріс не штовхає його в плече, подивившись своїм фірмовим поглядом «Джісон, досить». Хан закочує очі, звісно, бо друг деколи веде себе занадто серйозно, але слухається.

— А як його звати? — шепоче Джісон на вухо Крісу.

— Ти серйозно? Ти його пропалив поглядом і навіть не почув імені?

— Бля, та скажи, я трохи… Відволікся, — цокає Хан, кусаючи губу.

— Лі Мінхо. Він професійно займається танця…

— Хочу подивитись, як він танцює, — перебиває Джісон.

— Хан, не лякай людину. Він сором‘язливий, ти ж бачиш, — Кріс киває в бік Мінхо, а Хан знову зависає, дивлячись на його почервонілі щічки.

— Він гарний, — тихо каже Джісон.

— Що? Це ти кажеш? Хан Джісон? Ти?

— Ой, та йди нахуй, — цокає хлопець, штовхнувши друга.

Джісон тепер дивиться на Мінхо завжди: коли бачить його на тренуваннях, коли бачить його в коридорах, навіть одного разу витріщився на нього в туалеті, поки за це не вибачився Кріс.

Тільки от нормально познайомитись Джісон… боїться. Хоча ні, він нічого не боїться! Просто поки не вдається.

Джісон, щоправда, думає про Мінхо кожен день, тому коли заходить у зал і бачить його там, навіть не зразу розуміє, що хлопець справжній.

— Привіт, — вітається Лі, помахавши рукою. — Кріса покликав кудись стаф, він просив тобі передати.

— Йоу, — видавлює з себе Джісон, відчуваючи, як потіють долоні. — Ем-м, дякую, напевне.

Мінхо трішки усміхається і швидко-швидко кліпає, поки не відвертається. Джісон фізично відчуває, як тому ніяково.

— Як тобі компанія? — питає Хан, підходячи ближче й сідаючи навпроти хлопця.

— Все класно, — каже Лі, поки Джісон під столом старається витерти долоні в джинси. — Вивчив той набір танців, мені сказали, що я побив рекорд Момо.

— Серйозно?! Крутяк! — Хан із захватом протягує кулак до Мінхо, щоб той стукнувся із ним.

А коли їхні кулаки доторкаються, Джісон не розуміє, чому по тілу ніби струм проходить. Може, у нього розвинулася фобія дотиків?

— Дякую. Я послухав ваші треки. Мені сподобалось.

— Кріс дав послухати? — Хан чомусь злиться. Він взагалі-то хотів це зробити першим.

— Ні, я сам знайшов.

— О! — занадто радісно каже Джісон. — Хочеш, я тобі покажу свої улюблені?

— Це будуть ті, які написав ти? — сміється Лі, що викликає у Джісона теж усмішку.

— Не тільки, ті двоє теж нормально пишуть.

— Тоді добре, покажеш колись, — погоджується Мінхо.

— Чому «колись»? — хмуриться Хан. — Пішли зараз?

— У нас же тренування.

— Ти вивчив дофіга танців за два тижні, тебе не будуть сварити за прогул, — цокає Джісон, встаючи з місця.

— Але… А тебе? Я не хочу неприємностей.

— Не будь занудою, Мінхо. Пішли, я пок��жу тобі ще й нашу улюблен�� кав‘ярню.

І Мінхо йде, хоча півдороги тривожно дивиться на телефон, щоб зразу побачити, якщо їм подзвонять.

Джісон не розказує, що написав Крісу «Я пішов з Мінхо погуляти. Прикрий!!! Ти ж друг!!!», а у відповідь отримав «Я в ахуї, що він тебе після всього не боїться, але ок. НЕ СОРОМ ЙОГО ТІЛЬКИ».

І Джісон не соромить, бо вони зразу знаходять, про що поговорити. Джісон старається жартувати, щоб чути сміх Мінхо і бачити його котячу усмішку, розказує тільки цікаві історії, щоб йому не стало скучно. А коли Лі хвалить треки, Джісон незрозуміло для самого себе червоніє.

Вони починають проводити більше часу разом, ходять у кав’ярню, переписуються, навіть обіймаються деколи. Джісон завжди старається сідати поряд із Мінхо, а ще дуже біситься, коли його місце займає Синмін. І що, що вони швидше подружились?! Хан взагалі-то хотів сидіти біля Лі.

Джісон досі зависає, коли дивиться на Мінхо здалеку, бо хлопець дуже красивий. Він дуже красивий. Дуже. Про це Чанбін із Крісом знають найбільше, бо Хан їм кожного дня нагадує, ніби в них немає очей.

Джісон любить вечірки, які проводять раз у декілька місяців. Коли стаф робить вигляд, що нічого не бачить, а трейні можуть навіть пронести пиво в офіс. Кріс завжди проти, але завжди допомагає це зробити. Джісон просто користується ситуацією.

Все проходить добре, крім того, що Мінхо багато розмовляє не з Джісоном! Хан привітався, коли побачив його, постарався поговорити, але Лі все одно звернув увагу не тільки на нього. Не чесно, взагалі-то, бо Джісон тільки на нього дивиться, чому він не робить цього ж у відповідь?

— Зіграємо в пляшечку? — пропонує Рюджін, а Джісон зразу переводить погляд на Мінхо, щоб побачити, чи той погодиться.

Кончений, бляха, Хьонджін, який тягне Лі в коло. Джісону теж доводиться сідати туди, бо ж не залишати Мінхо самого з Хваном.

Хан нервово крутить пальцями застібку від кофти, поки інші крутять пляшечку. Він кожного разу сподівається, що нікому не випаде Мінхо, бо цього він допустити не може. Він просто дбає про психіку друга! Раптом йому попадеться якийсь… Хьонджін! Чи Синмін!

Але біда приходить з іншого боку — на Мінхо вказує пляшечка, яку покрутила Єджі. Це проблема. Потрібно терміново щось робити.

— Мінхо! — кличе Джісон, встаючи з підлоги. — А підемо… Ем… Підемо я покажу тобі всі поверхи? Пам‘ятаєш, я обіцяв? Пішли!

Джісон бере Лі за руку й навіть не чекає відповід�� — тягне за собою на вихід під змучене зітхання Кріса. Ну, придумає щось, щоб вибачитись за нього перед Єджі, вперше таке, чи що?

Хан не відпускає руку Мінхо, поки йде до свого улюбленого місця на передостанньому поверсі під сходами. Там велике вікно, через яке видно вже нічний Сеул зі всіма його вогниками. Але Джісон дивиться на них через очі Лі, у яких ті відбиваються.

— Ти не ображаєшся, що я… — обережно починає Хан, але замовкає.

— Що ти мене сюди привів? — питає Мінхо, а потім знизує плечима. — Не ображаюсь.

— Ні, я про… Ну, гру? Що я покликав тебе тоді, коли Єджі… Ну, показала на тебе. Не Єджі тобто, а пляшечка, але… Ти зрозумів.

— Ні, не ображаюсь, — усміхається Мінхо з трохи порозовілими щічками. — Я не хотів з нею цілуватись.

— Хотів із кимось іншим?

— Не знаю.

— А хто знає?

— Ти такий дивак, Джісон, — тихо сміється Мінхо, через що той зводить брови. — Не злись.

— Змусь мене, — з викликом каже Джісон.

Мінхо тільки ніяковіє, відводячи погляд, а Хан розуміє, що, напевно, хотів би бути на місці Єджі декілька хвилин тому. Напевно. А чи робити з цим щось?

— Я можу замість Єджі, в принципі, — каже Джісон, не знаючи, як буде це пояснювати.

— Що? — Мінхо заглядає в очі, зразу вибиваючи всю впевненість із хлопця.

— Ну, я ж забрав тебе звідти… А ти вже мав цілуватись, і, ну…

— Ти хочеш, щоб ми поцілуватись?

— Ні! — налякано махає головою Хан. — Тобто… Якщо ти, звичайно, не проти замінити Єджі на мене. Або можеш повернутись до всіх, наприклад.

— Я не проти, — зовсім тихо каже Лі.

Джісон не перепитує, хоч і дуже хоче. Він підходить ближче, бере руки Мінхо у свої й лагідно їх гладить, наважуючись подивитись у найкращі очі у Всесвіті. А потім зніяковіло усміхається, видихає й нахиляється ближче до Лі, який тягнеться до нього у відповідь.

Хан торкається губ Мінхо своїми й завмирає. Він шумно видихає через ніс, коли хлопець накриває його щоку теплою долонею, і почуває себе від цього трохи вільніше. Джісон ніжно відтягує губами верхню губу Мінхо, стискаючи його руку у своїй, й продовжує зовсім легко цілувати.

— Зійде за поцілунок у грі? — питає Хан, коли відхиляється, і не зважає на те, як горять його щоки.

— Зійде, — погоджується Мінхо, ховаючи такі самі червоні щічки в обіймах, коли обвиває Джісона руками.

Хан усміхається, розуміючи, що його перший справжній поцілунок стався з людиною з найгарнішими очима.

the end🤍

[2572331]

Танюші

Моя тітонька. я ніколи її не розуміла. от серйозно. вона завжди була занадто різка, емоційна, відповідальна. геть не як мама. 

мене скидали на неї коли я була мала. а до того як родилась я, вона проводила свої літні канікули ( оті 10-11 клас ) в будинку моїх батьків. я їй трохи заздрю через це. 

її чоловік повна відмінність. цілковита. я думала такого не буває )

коли в нас був ремонт ( і о так, це був червень 19, який чудовий був період ) я жила в них. не забуду. в квартирі прохолодно, пусто. тільки я і кіт. вазони. дощ, млосний, душний вечір, я читаю про пожежу в Атланті, за вікном дощ.

все стало ясно якось на Миколая ( за сумісництвом день народження мого дідуся ). бабуся хотіла донести шось з кухні, але не хотіла вставати з-за столу. ну я і сказала :“ давайте я принесу, сидіть “, а вона мені сказала: “ молодець, Софія “. так просто. така дурниця. не можу описати цього так як хотіла б.

тижні з два тому коли мені було нудно, якось вирішила покалякати листочки. думаю ви знаєте. ці рандомні малюночки/цитатки. але я от люблю своє письмо українською. не знаю чому ці букви чорнилом так аж приємно писати. отак і вийшов документ на декілька тисяч слів. про день народження мого дядька ( єй в останні дні грудня ). про відчуття єдності родини, про них. про неї більшою мірою. про звичку, яку я не розумію, про густе волосся, про чорні сукні. одночасно й про сімейні посиденьки біля ялинки. про вогники і про пізно повертатися додому. про ці всі скляночки, тарілочки, нарізки, кнапки. про торт. 

 мене це завжди трохи лякало. вона пече торти, я терпіти цього не можу. це буквально найгірше для мене. але якось так прикольно. 

питання, яке не дає мені спокою :“ а ти їй колись це покажеш ?”. а я не знаю. не знаю я. хотілося б. колись. я люблю її. така вона вже є. її всі люблять.  

[virtualdevkit]

Які функції потрібні в блогах Тамблер

Мені особисто це важливо, тому я запишу про це тут.

Нормальний розмір шрифтів. Якщо кнопки будуть мініатюрними, їх буде досить тяжко прочитати.

Пошук постів. Пошук працює лише по словам, що прописуються у тегах. Це допомагає відфільтрувати потрібні і не потрібні теми.

Питання. Дуже потрібна функція на випадок питань по якихось конкретних темах. Питання підключаються у налаштунках кожного блога окремо.

Пропозиції щодо цікавих тем для постів.

Функція чату. Не розумію чому її також рідко коли в темах враховують. Є чат під постами, а є також приватний чат. Я помічаю можливість обговорювати тему посту чомусь лише у блогах без тем.

Можливість поставити лайк до посту чи вогники.

Можливість зробити перепост якоїсь важливої інформації.

Опис блогу.

4 і більше посилань.

Назва блогу.

Своя яка-небудь прикольна аватарка.

Своє зображення на задньому фоні.

При пошуку тем та їх редагуванні потрібно дивитися чи є такі функції у наявності. Хоча якщо вас все влаштовує і деякі з них вам взагалі не потрібні, то окей.