homebody-lu

[homebody-lu]

на півтори тижні приїхала додому і геть не знаю чим себе тут зайняти. гризу себе тим, що не домовилась наперед за зйомки. а так.... броджу вулицями міста, власною кімнатою і не розумію куди себе приткнути. намагалась організувати фотозйомки, але все не так швидко, як мені б того хотілось. через застій починаю накручуватись: та хто в мене взагалі буде замовляти фотосесії, як про мене дізнаються, я абсолютно не знаю як розкручувати профіль в інстаграмі.... і багато всього такого. впадаю трішки у відчай.

[homebody-lu]

він став моїм пластирем. довга його відсутність відкриває старі рани. і я згадую те літо, коли все втратило сенс. і ось я знову тут. в стані пустки.

[homebody-lu]

Навесні ходила з Таньою на Кукул, фотографувала гори і портрети. Тоді впевнилась у тому, що це саме той напрямок, в якому я відчуваю себе органічно і в якому варто розвиватись. Тоді я відкрила похідний сезон. Декілька днів тому я його завершила — мене запросили бути фотографом в турі. Навʼязлива думка: що я взагалі роблю? І в процесі, і вже при обробці. Наче стало чужим і більше не цікаво. Не подобається. Там і захворіла, що вибило мене на декілька днів і зараз приходиться заново повертатись до набутих переконань у зйомках. Заново себе мотивувати робити наступні кроки. Бо отією зйомкою в горах і крайньою студійною я геть не задоволена. Вони наче перекреслюють весь прогрес.

Словом, цікаво це все. Як за декілька місяців все радикально змінилось. А я більше не знаю про що я і що мені взагалі подобається.

[homebody-lu]

обнулення.

пошук нового.

я дивлюсь на свої старі опори, на яких будувала свою особистість, і більше себе там не впізнаю. розумію, що це все був самообман, бажання видати за реальне щось далеке, не властиве мені. я закохалась у вінтажну стилістику і намагалась впихнути себе в її рамки. але тільки зовні, для картинки. скуповувала якісь атрибути, до прикладу підсвічники чи сукні. ті самі сукні, які похмуро висять у шафі впродовж року. якщо я і одягну якусь, то лише для фото. і в цьому нема мене. є наче бажання бути, але тільки для соц. мереж, бо в повсякденності я такого не вдягну.

і це усвідомлення стало першим дзвіночком, що я роблю щось не то. що це зовсім не про мене.

зараз я на порозі нового, хоча нового і нема. я просто продовжую бути собою. але точно не буду себе запихати в надумані рамки, які зі мною не мають нічого спільного. я відпускаю це. так, мені щиро подобається та стилістика, де дерево, коричневі піджаки, дуже багато ручної роботи, де льон і крафтовість, та я буду спостерігати за цим збоку, не створюючи спеціально.

[homebody-lu]

два місяці від переїзду. стан: від "я не знаю що роблю зі своїм життям" до "я знаю чого хочу". мені здається, це вперше, коли я бачу настільки чітко свій подальший шлях: куди я прагну і що для цього слід робити. знаю свої наступні кроки, знаю заради чого я це роблю, знаю, що це єдине правильне рішення.

ще місяць тому я серйозно роздумувала над створенням каналу на ютубі. про гори та дорогу. думала про дизайн поліграфії. про пейзажну зйомку. про те, щоб водити людей в гори. я думала про все що завгодно, окрім найбільш очевидного варіанту. чомусь я вперто не помічала єдине, що мало значення. я у цьому варюсь роками, відколи придбала фотоапарат. обираю не ті варіанти, втікаю від банального, наче хочу бути "не такою", чи що. як результат - тупик. куди йти далі, як розвиватись, як на цьому заробляти, читати жити, - незрозуміло. я прикривалась якимось виправданнями, що звучали доволі раціонально. проте все простіше: я боялась брати на себе відповідальність.

зараз я в новому для себе стані. коли є ціль. коли є конкретні зрозумілі кроки. коли немає страху, бо я дозволила собі помилятись. бо ідеально не получиться без практики. і тільки через практику, і ще раз практику - дуже багато практики! - можна дорости до бажаного рівня. а ще я хочу заробляти. бо гроші дають можливість жити краще та наповненіше. та чомусь я завжди прикривалась, що гроші це не головне і всяке інше бла-бла. гроші - важливі. і я хочу їх заробляти. такі прості істини, та мені знадобилось дуууже багато часу, щоб їх визнати.

отож зараз я працюю над портфоліо. студійні лаконічні портрети. побільше чорно-білого. тут ще вчитись і вчитись, але я бачу потенціал. як в собі, як у фотографі, так і у обраній стилістиці.

холод сприяє тому, щоб заповільнитись. хочеться пригальмувати. обмежитись робочими поїздками і зосередитись саме на розвитку. тобто багато практикуватись у зйомках, пропонувати пофотографувати знайомих за оплату студії, нащупувати свій стиль обробки, вчитись працювати з людьми у студії, освоїти ретуш і багато-багато інших кроків. хочу у грудні ��же брати комерційні замовлення. багато працювати. рости. щоб наступного року грошей було вдосталь: і на нову камеру, і на подорож до Ісландії, і на брекети.

нехай же збудеться.

[homebody-lu]

цікаво, як змінюються акценти і думки в містах. як минулого тижня, повернувшись в Те, я буквально плакала від щастя і співала оду любові місту, а сьогодні відчуваю фразу "чужію" і таки прагну нового. цікаво, як я помічаю вдома те, чого не помічала раніше, хоча воно й очевидне. і як підмічаю на відстані нові бажання. бо тут я ніби амеба - нічого не хочу і нічого не роблю. банально навіть підігріти їжу мені для себе важко. в Ріному ж виникає бажання готувати, підрізати стебла квітам і підтримувати порядок. цікаво, як мені комфортно з людиною і як за два тижні спільного життя я тільки цього тепер і хочу. ніякого болісного притирання. мама запитує чи ми не сваримось, а я й не розумію, чому можна сваритись. відчуваю, як про мене піклуються, коли приносять смаколики і заварюють чай, коли я валяюсь на дивані із болем в животі.

в неділю мають приїхати його батьки. і хочеться, щоб це було так само легко, як і все інше в наших стосунках. а ще через тиждень вони кличуть на море. а я не знала, що так можливо, тому намагаюсь подолати страх - якось із ним домовитись. із цього випливає, що і зі своєї сторони я маю познайомити його із своїми батьками. а я відтягую і боюсь. соромлюсь, мабуть. і от я приїхала сьогодні додому, а замість того, щоб проводити час із батьками, я замикаюсь у своїй кімнаті і хочу повернусь у дім інший, що за 200 км. знову сварки. хотіла б сказати, що на рівному місці. і коли я жила тут постійно, то якось все нівелювала, ну бо звичне, рутинне навіть. а тут - контрасти: сім'ї, яку ми намагаємось створити, де взаємодопомога і розуміння, і сім'ї, де я виросла, де суцільні маніпуляції і придирки - сценарій, якого я найбільше боюсь.

[homebody-lu]

настрій змінюється похвилинно: то я плачу і хочу додому, то спокійно починаю вибудовувати якусь рутину. отож, переїзд в Р, день другий.

проснулась із думкою: «що я тут взагалі забула?!» і поки важко знаходити одразу відповідь. заварила каву, увімкнула музику на фон - стало трішки краще. очі боялись, коли дивились на весь гармидер в кімнаті, але руки починали робити. все, як вчила мама. згадую її в ці дні як ніколи раніше. телефоную частіше, ніж зазвичай. важко сепаруватись в такому вже дорослому віці. треба це робити значно, значно швидше. бо в свої практично 29 я розумію, шо зовсім не хочу дорослішати.

поки важко. поки хочеться додому. і радію шо за декілька днів я таки поїду до звичного і рідного. а тут треба себе випихати із ракушки і кудись іти. знайомитись з містом і відпочивати. відчуваю, що не вистачає хлібної роботи, хлібних розмов і хлібних планів. звично відкриваю планер, а тут тільки пусті аркуші майбутнього.

[homebody-lu]

хоча думаю про це від зими, і перший внесок зроблений ще на початку липня, якось досі не віриться, що я переїжджаю.

настільки міцно вросла корінням тут, настільки сильно люблю своє рідне місто і людей в ньому, настільки ж важко прийняти думку, що прийдеться попрощатись. не хочу повертатись до кочового життя, де багато годин марнується в дорозі. але і не хочу залишати це місто. поки навіть в голові не вкладається, як воно буде. і навряд стане ясніше, допоки не почну жити на два міста. наче розділяю своє серце навпіл.

ще більш незрозуміло а чим же там займатись. перше враження про місто було геть поганим. не хочеться знайомитись з новими людьми, не хочеться виходити зі своєї бульбашки. не хочеться будувати своє життя заново.

п��тання грошей, роботи, спільного побуту теж стоїть з великими знаками питаннями. але я, обороняючись, обираю про це все не думати. просто живу день за днем. досі не усвідомлюючи що завтра треба скласти першу частину речей. а я все ще не знаю що треба з собою перевозити.

[homebody-lu]

повертаючись додому після декількох днів на горах, розумію, як же сильно мені не вистачало цього всього: втомитись настільки, щоб більше нічого не могти і ні про що більше не думати - тільки ця мить в дорозі і краєвиди, що змінюються за вікном плацкарту. біль в спині, ногах, декілька синців та ще більше укусів комарів. втома така вʼязка, що не хочеться говорити. лиш роззутись і споглядати за сусідами по вагону. бути вдячним собі за цю гірську пригоду, бо це завжди про повернення до себе.

[homebody-lu]

люблю знімати в туман. попри ризик побачити перед собою лише білу матову стіну і носки власного взуття. в туман все здається містичнішим, точно перебуваєш на іншій планеті. а миті, коли він, бодай на дві секунди, та все ж розсіюється, і перед очима повстає вся велич природи — незабутньо вражаючі. тоді кожен зроблений кадр ще цінніший, а захоплення масштабами гостро відчутне.

те, як перегукується стиглий зелений із сіруватою пеленою. як колишуться високі трави від вітру, а на фоні оцей білий шум. як перехоплює подих, коли краєвид таки визирає знизу. і боїшся пропустити цю швидкоплинну мить, тому жадібно все споглядаєш. закарбовуєш у памʼяті.

[homebody-lu]

Навіть розуміючи, що то грім, всеодно завмираю від страху, бо перша реакція — вибухи,

[homebody-lu]

Я не можу довго застигати в недіянні. Без планів та бажань щось побачити, щось відзняти, кудись поїхати. Мені важко в апатії, бо я не можу розслабитись. Лиш гнічу себе, що роблю недостатньо. І, здається, що це вже кінець. Межа, за якої нічого, окрім одноманітної буденності. В якій нічого поганого нема, і я б хотіла навчитись нею насолоджуватись. Та ще більше я б хотіла повернути собі отой вогник, жагу та цікавість, коли веде бажання і це є найголовнішим. Тому час-від-часу я роблю певні спроби себе пробудити. В мене получається, проте ненадовго. І от зараз, після тижнів пригнічення, я знову відчуваю силу ідеї. Цього разу хочу досліджувати рідний край за допомогою естетичної фотоскладової. В голові поки багато питань і пошуків (формату, місць, можливостей), та щиро надіюсь, що я задумане здійсню. А для початку чітко окреслю.

[homebody-lu]

Така цього року раптова весна. Зелень вривається у будні, квіти розквітають з майбутнього. Скільки ж смертей цієї весни і скільки безнадій. Багато думок про розлуки та втрати, багато нагадувань собі чому неможливо просто жити своє життя, коли в твоїй країні війна.

Тут тюльпани розпустилися, а в Києві прийшов натовп попрощатись з воїном.

[homebody-lu]

найцінніше.

[homebody-lu]

Вчорашній день був сповнений красою, гордістю і надією. Зранку мила велосипед, готуючи його до початку сезону, слухала птахів і намагалась вгамувати хвилювання за Машу — в обід починався її перший майстер-клас по хлібу. Надіюсь, що не останній, адже вона настільки органічна і чудова в ролі викладача. Ми зібрались в особливому просторі, бюро естетики, Настя засервірувала тематично стіл, підготувала наїдки, приділяла увагу кожній деталі. Маша помітно нервувала, а я намагалась забрати все це собі, адже вона обов'язково справиться. Власне, так і сталось. Дуже сильно пишаюсь нею і вірю у найкраще майбутнє у хлібній справі.

Не дочекавшись кінця, побігла швидко додому, аби зібратись у міні-пригоду з Юрою. Знайшли класну локацію за кілометрів 30 від міста. Там скелі і ні душі. Похмуре небо і Юра з гітарою. Бігала навколо нього з камерою і охала від краси. Зробили декілька спільних фото. Любуюсь ними — нами. Жаль, не вистачило часу на все задумане - сонце швидко сховалось за горизонт і вертались до машини ми вже з ліхтариками.

А вдома, за переглядом фото з мк, приходить повідомлення від Саші. Мудака. І всередині все перевертається. Раніше я думала, що це відчуття говорить про закоханість. А зараз розумію, що то про небезпеку. Він невтомно пише, що хоче поговорити і так само невтомно мені телефонує. Я ігнорую і прямо говорю, що нам нема про шо говорити. А він продовжує писати. Мені смішно. І трохи сумно, бо я стільки часу вбила на цю людину, не помічаючи його маніпуляцій. Як добре, що мені справді байдуже і не треба притворятись. Трохи потішила своє самолюбство.

[homebody-lu]

"What if this is a past life as well, and we are already something else to each other in our next life? Who do you think we are then?" PAST LIVES (2023) dir. Celine Song

[homebody-lu]

І ти щось плануєш, і щось хочеш, і навіть гориш планами та самим життям. А потім згадуєш про війну. Не те, що би про неї можна хоч на мить забути. Та буденність стає стерпною, бо більше немає ресурсу реагувати на весь цей жах. Вибухи, трупи, жертви... це все стає нормою. Лякає тільки думка про майбутнє, що це все ніколи не закінчиться і жертв буде значно, значно більше. Та працює ппо, а в місті спокійно. На якийсь час. Нема блекаутів, та і з рідних всі живі. Ти намагаєшся жити звично.

"Підвищена тривога, пройдіть негайно в укриття" лунає на всю кімнату. Якесь нове сповіщення. І від того стає тривожно. А далі новини про області навколо, де стались вибухи. І ти знову не відчуваєш себе в безпеці. Знову за крок. Бо тебе хочуть вбити. Просто за те, що ти українка. Ракети для ппо закінчується, а значить, вогонь повертається.

Безкінечне циклічне пекло. А росію досі толерують. Може в мене і немає більше сил на страх та біль, проте на злість - досхочу.