homebody-lu

[homebody-lu]

бути тривожною означає вести постійну боротьбу з собою. нагадувати та переконувати, ламати страхи та переступати через надумане.

[homebody-lu]

на півтори тижні приїхала додому і геть не знаю чим себе тут зайняти. гризу себе тим, що не домовилась наперед за зйомки. а так.... броджу вулицями міста, власною кімнатою і не розумію куди себе приткнути. намагалась організувати фотозйомки, але все не так швидко, як мені б того хотілось. через застій починаю накручуватись: та хто в мене взагалі буде замовляти фотосесії, як про мене дізнаються, я абсолютно не знаю як розкручувати профіль в інстаграмі.... і багато всього такого. впадаю трішки у відчай.

[homebody-lu]

він став моїм пластирем. довга його відсутність відкриває старі рани. і я згадую те літо, коли все втратило сенс. і ось я знову тут. в стані пустки.

[homebody-lu]

Навесні ходила з Таньою на Кукул, фотографувала гори і портрети. Тоді впевнилась у тому, що це саме той напрямок, в якому я відчуваю себе органічно і в якому варто розвиватись. Тоді я відкрила похідний сезон. Декілька днів тому я його завершила — мене запросили бути фотографом в турі. Навʼязлива думка: що я взагалі роблю? І в процесі, і вже при обробці. Наче стало чужим і більше не цікаво. Не подобається. Там і захворіла, що вибило мене на декілька днів і зараз приходиться заново повертатись до набутих переконань у зйомках. Заново себе мотивувати робити наступні кроки. Бо отією зйомкою в горах і крайньою студійною я геть не задоволена. Вони наче перекреслюють весь прогрес.

Словом, цікаво це все. Як за декілька місяців все радикально змінилось. А я більше не знаю про що я і що мені взагалі подобається.

[homebody-lu]

обнулення.

пошук нового.

я дивлюсь на свої старі опори, на яких будувала свою особистість, і більше себе там не впізнаю. розумію, що це все був самообман, бажання видати за реальне щось далеке, не властиве мені. я закохалась у вінтажну стилістику і намагалась впихнути себе в її рамки. але тільки зовні, для картинки. скуповувала якісь атрибути, до прикладу підсвічники чи сукні. ті самі сукні, які похмуро висять у шафі впродовж року. якщо я і одягну якусь, то лише для фото. і в цьому нема мене. є наче бажання бути, але тільки для соц. мереж, бо в повсякденності я такого не вдягну.

і це усвідомлення стало першим дзвіночком, що я роблю щось не то. що це зовсім не про мене.

зараз я на порозі нового, хоча нового і нема. я просто продовжую бути собою. але точно не буду себе запихати в надумані рамки, які зі мною не мають нічого спільного. я відпускаю це. так, мені щиро подо��ається та стилістика, де дерево, коричневі піджаки, дуже багато ручної роботи, де льон і крафтовість, та я буду спостерігати за цим збоку, не створюючи спеціально.

[homebody-lu]

два місяці від переїзду. стан: від "я не знаю що роблю зі своїм життям" до "я знаю чого хочу". мені здається, це вперше, коли я бачу настільки чітко свій подальший шлях: куди я прагну і що для цього слід робити. знаю свої наступні кроки, знаю заради чого я це роблю, знаю, що це єдине правильне рішення.

ще місяць тому я серйозно роздумувала над створенням каналу на ютубі. про гори та дорогу. думала про дизайн поліграфії. про пейзажну зйомку. про те, щоб водити людей в гори. я думала про все що завгодно, окрім найбільш очевидного варіанту. чомусь я вперто не помічала єдине, що мало значення. я у цьому варюсь роками, відколи придбала фотоапарат. обираю не ті варіанти, втікаю від банального, наче хочу бути "не такою", чи що. як результат - тупик. куди йти далі, як розвиватись, як на цьому заробляти, читати жити, - незрозуміло. я прикривалась якимось виправданнями, що звучали доволі раціонально. проте все простіше: я боялась брати на себе відповідальність.

зараз я в новому для себе стані. коли є ціль. коли є конкретні зрозумілі кроки. коли немає страху, бо я дозволила собі помилятись. бо ідеально не получиться без практики. і тільки через практику, і ще раз практику - дуже багато практики! - можна дорости до бажаного рівня. а ще я хочу заробляти. бо гроші дають можливість жити краще та наповненіше. та чомусь я завжди прикривалась, що гроші це не головне і всяке інше бла-бла. гроші - важливі. і я хочу їх заробляти. такі прості істини, та мені знадобилось дуууже багато часу, щоб їх визнати.

отож зараз я працюю над портфоліо. студійні лаконічні портрети. побільше чорно-білого. тут ще вчитись і вчитись, але я бачу потенціал. як в собі, як у фотографі, так і у обраній стилістиці.

холод сприяє тому, щоб заповільнитись. хочеться пригальмувати. обмежитись робочими поїздками і зосередитись саме на розвитку. тобто багато практикуватись у зйомках, пропонувати пофотографувати знайомих за оплату студії, нащупувати свій стиль обробки, вчитись працювати з людьми у студії, освоїти ретуш і багато-багато інших кроків. хочу у грудні вже брати комерційні замовлення. багато працювати. рости. щоб наступного року грошей було вдосталь: і на нову камеру, і на подорож до Ісландії, і на брекети.

нехай же збудеться.

[homebody-lu]

цікаво, як змінюються акценти і думки в містах. як минулого тижня, повернувшись в Те, я буквально плакала від щастя і співала оду любові місту, а сьогодні відчуваю фразу "чужію" і таки прагну нового. цікаво, як я помічаю вдома те, чого не помічала раніше, хоча воно й очевидне. і як підмічаю на відстані нові бажання. бо тут я ніби амеба - нічого не хочу і нічого не роблю. банально навіть підігріти їжу мені для себе важко. в Ріному ж виникає бажання готувати, підрізати стебла квітам і підтримувати порядок. цікаво, як мені комфортно з людиною і як за два тижні спільного життя я тільки цього тепер і хочу. ніякого болісного притирання. мама запитує чи ми не сваримось, а я й не розумію, чому можна сваритись. відчуваю, як про мене піклуються, коли приносять смаколики і заварюють чай, коли я валяюсь на дивані із болем в животі.

в неділю мають приїхати його батьки. і хочеться, щоб це було так само легко, як і все інше в наших стосунках. а ще через тиждень вони кличуть на море. а я не знала, що так можливо, тому намагаюсь подолати страх - якось із ним домовитись. із цього випливає, що і зі своєї сторони я маю познайомити його із своїми батьками. а я відтягую і боюсь. соромлюсь, мабуть. і от я приїхала сьогодні додому, а замість того, щоб проводити час із батьками, я замикаюсь у своїй кімнаті і хочу повернусь у дім інший, що за 200 км. знову сварки. хотіла б сказати, що на рівному місці. і коли я жила тут постійно, то якось все нівелювала, ну бо звичне, рутинне навіть. а тут - контрасти: сім'ї, яку ми намагаємось створити, де взаємодопомога і розуміння, і сім'ї, де я виросла, де суцільні маніпуляції і придирки - сценарій, якого я найбільше боюсь.

[homebody-lu]

настрій змінюється похвилинно: то я плачу і хочу додому, то спокійно починаю вибудовувати якусь рутину. отож, переїзд в Р, день другий.

проснулась із думкою: «що я тут взагалі забула?!» і поки важко знаходити одразу відповідь. заварила каву, увімкнула музику на фон - стало трішки краще. очі боялись, коли дивились на весь гармидер в кімнаті, але руки починали робити. все, як вчила мама. згадую її в ці дні як ніколи раніше. телефоную частіше, ніж зазвичай. важко сепаруватись в такому вже дорослому віці. треба це робити значно, значно швидше. бо в свої практично 29 я розумію, шо зовсім не хочу дорослішати.

поки важко. поки хочеться додому. і радію шо за декілька днів я таки поїду до звичного і рідного. а тут треба себе випихати із ракушки і кудись іти. знайомитись з містом і відпочивати. відчуваю, що не вистачає хлібної роботи, хлібних розмов і хлібних планів. звично відкриваю планер, а тут тільки пусті аркуші майбутнього.

[homebody-lu]

хоча думаю про це від зими, і перший внесок зроблений ще на початку липня, якось досі не віриться, що я переїжджаю.

настільки міцно вросла корінням тут, настільки сильно люблю своє рідне місто і людей в ньому, настільки ж важко прийняти думку, що прийдеться попрощатись. не хочу повертатись до кочового життя, де багато годин марнується в дорозі. але і не хочу залишати це місто. поки навіть в голові не вкладається, як воно буде. і навряд стане ясніше, допоки не почну жити на два міста. наче розділяю своє серце навпіл.

ще більш незрозуміло а чим же там займатись. перше враження про місто було геть поганим. не хочеться знайомитись з новими людьми, не хочеться виходити зі своєї бульбашки. не хочеться будувати своє життя заново.

питання грошей, роботи, спільного побуту теж стоїть з великими знаками питаннями. але я, обороняючись, обираю про це все не думати. просто живу день за днем. досі не усвідомлюючи що завтра треба скласти першу частину речей. а я все ще не знаю що треба з собою перевозити.

[homebody-lu]

повертаючись додому після декількох днів на горах, розумію, як же сильно мені не вистачало цього всього: втомитись настільки, щоб більше нічого не могти і ні про що більше не думати - тільки ця мить в дорозі і краєвиди, що змінюються за вікном плацкарту. біль в спині, ногах, декілька синців та ще більше укусів комарів. втома така вʼязка, що не хочеться говорити. лиш роззутись і споглядати за сусідами по вагону. бути вдячним собі за цю гірську пригоду, бо це завжди про повернення до себе.

[homebody-lu]

люблю знімати в туман. попри ризик побачити перед собою лише білу матову стіну і носки власного взуття. в туман все здається містичнішим, точно перебуваєш на іншій планеті. а миті, коли він, бодай на дві секунди, та все ж розсіюється, і перед очима повстає вся велич природи — незабутньо вражаючі. тоді кожен зроблений кадр ще цінніший, а захоплення масштабами гостро відчутн��.

те, як перегуку��ться стиглий зелений із сіруватою пеленою. як колишуться високі трави від вітру, а на фоні оцей білий шум. як перехоплює подих, коли краєвид таки визирає знизу. і боїшся пропустити цю швидкоплинну мить, тому жадібно все споглядаєш. закарбовуєш у памʼяті.

[homebody-lu]

Навіть розуміючи, що то грім, всеодно завмираю від страху, бо перша реакція — вибухи,

[homebody-lu]

Я не можу довго застигати в недіянні. Без планів та бажань щось побачити, щось відзняти, кудись поїхати. Мені важко в апатії, бо я не можу розслабитись. Лиш гнічу себе, що роблю недостатньо. І, здається, що це вже кінець. Межа, за якої нічого, окрім одноманітної буденності. В якій нічого поганого нема, і я б хотіла навчитись нею насолоджуватись. Та ще більше я б хотіла повернути собі отой вогник, жагу та цікавість, коли веде бажання і це є найголовнішим. Тому час-від-часу я роблю певні спроби себе пробудити. В мене получається, проте ненадовго. І от зараз, після тижнів пригнічення, я знову відчуваю силу ідеї. Цього разу хочу досліджувати рідний край за допомогою естетичної фотоскладової. В голові поки багато питань і пошуків (формату, місць, можливостей), та щиро надіюсь, що я задумане здійсню. А для початку чітко окреслю.

[homebody-lu]

Така цього року раптова весна. Зелень вривається у будні, квіти розквітають з майбутнього. Скільки ж смертей цієї весни і скільки безнадій. Багато думок про розлуки та втрати, багато нагадувань собі чому неможливо просто жити своє життя, коли в твоїй країні війна.

Тут тюльпани розпустилися, а в Києві прийшов натовп попрощатись з воїном.

[homebody-lu]

найцінніше.

[homebody-lu]

Вчорашній день був сповнений красою, гордістю і надією. Зранку мила велосипед, готуючи його до початку сезону, слухала птахів і намагалась вгамувати хвилювання за Машу — в обід починався її перший майстер-клас по хлібу. Надіюсь, що не останній, адже вона настільки органічна і чудова в ролі викладача. Ми зібрались в особливому просторі, бюро естетики, Настя засервірувала тематично стіл, підготувала наїдки, приділяла увагу кожній деталі. Маша помітно нервувала, а я намагалась забрати все це собі, адже вона обов'язково справиться. Власне, так і сталось. Дуже сильно пишаюсь нею і вірю у найкраще майбутнє у хлібній справі.

Не дочекавшись кінця, побігла швидко додому, аби зібратись у міні-пригоду з Юрою. Знайшли класну локацію за кілометрів 30 від міста. Там скелі і ні душі. Похмуре небо і Юра з гітарою. Бігала навколо нього з камерою і охала від краси. Зробили декілька спільних фото. Любуюсь ними — нами. Жаль, не вистачило часу на все задумане - сонце швидко сховалось за горизонт і вертались до машини ми вже з ліхтариками.

А вдома, за переглядом фото з мк, приходить повідомлення від Саші. Мудака. І всередині все перевертається. Раніше я думала, що це відчуття говорить про закоханість. А зараз розумію, що то про небезпеку. Він невтомно пише, що хоче поговорити і так само невтомно мені телефонує. Я ігнорую і прямо говорю, що нам нема про шо говорити. А він продовжує писати. Мені смішно. І трохи сумно, бо я стільки часу вбила на цю людину, не помічаючи його маніпуляцій. Як добре, що мені справді байдуже і не треба притворятись. Трохи потішила своє самолюбство.

[homebody-lu]

"What if this is a past life as well, and we are already something else to each other in our next life? Who do you think we are then?" PAST LIVES (2023) dir. Celine Song