#Йонджун

[birudeboysdog]

AU в якому Йонджун тільки-но перевівся в нову школу, а Субін має занадто добре серце.

Адаптуватись завжди складно, особливо коли соціум – це не твоє.

Йонджун марних надій щодо нової школи не мав, бо навряд чи щось змінилося у ньому самому. Батько завжди казав, що основна проблема саме в ньому – в його сині. Не в людях, що оточували Йонджуна, звісно ж ні.

Тож перший день в новій школі пройшов так само як і будь-який інший день в старій.

Єдине – якийсь хлопець зі спокійною усмішкою роздивлявся його весь час у їдальні, а приставучий хлопчина, якому Йонджун відразу ж надавав тумаків (здається, Йондю? Йонгу? Бомґю!) причепився, як реп'ях.

Цей Бомґю зі своїми жартами та винятковою яскравістю характеру, від якої аж виїдало очі, так дістав Йонджуна, що той вилетів з їдальні весь червоний від гніву.

Взагалі, це ще одна «велика проблема», через яку його поперли з минулої школи, та і з позаминулої... Невміння контролювати гнів.

Занадто багато речей у цьому житті бісило Йонджуна до побіління стиснутих кулаків.

Сидячи на високому кам'яному бордюрі поряд з парковкою, він дивився на повільно проповзаючі повз хмаринки на небі, відчував як прохолодний вітер знижує його градус кипіння.

Раптом десь зліва щось шаркнуло.

– Ну, все одно я не хотів лякати тебе підкрадаючись, тож…

Чарівна та спокійна усмішка.

– Тож налякав оцим от, – додав Йонджун, роздивляючись хлопця перед собою. Здається, це один з його нових однокласників, який постійно тусив з Бомґю.

У його руках два стаканчики з морозивом, а в очах зацікавленість.

Йонджуну не подобались приязні, з ними складніше за все. Йому подобалось, коли його залишали у спокої.

Він відвернувся, продовжуючи споглядати у небо.

Хлопець сів поруч, торкаючись плеча – занадто близько як для знайомих, а вони навіть не знайомі.

– У їдальні морозиво роздавали, я подумав і тобі приніс.

Йонджун фиркнув. Ніяке морозиво їм не роздавали, воно продавалося тут поряд у вагончику з прикольною намальованою кицькою.

– Брехати погано, мама не вчила?

– То ти не будеш? Ну добре, ні то й ні, – промовив хлопець тихо, та ніби вже збирався піти, але раптом повернувся до Йонджуна. – Тоді я з'їм обидва, в мене заболить горло, я не зможу відповідати у класі, отримаю погану оцінку, мама буде сваритися, ой як я її розчарую…

– Ну добре-добре, дай сюди.

Йонджун занадто швидко здався. Було щось у цьому хлопцеві таке, що казало «змирись та слухайся».

– Я Субін, до речі, – промовив, підносячи до рота ложку з морозивом. – Фу, ванільне. Ненавиджу ванільне.

– Мені все одно як тебе звати.

Субін чомусь посміхнувся, спостерігаючи, як Йонджун ложка за ложкою поглинає солодюче морозиво.

– Ну звісно ж... Йонджун, правильно? Ти завжди такий, чи то мені так пощастило?

Витираючи залишки з липких губ, Йонджун розвернувся, хмурячись.

– Який «такий»?

– Дещо грубуватий.

Йонджун нічого не відповів.

Бо так. Завжди. З усіма. Так вже вийшло.

– Не зважай на Бомґю, його експресивність це такий спосіб подружитися. Просто дай йому шанс, менше бийся і побачиш – він обов'язково тобі сподобається.

Йонджун знову фиркнув, вже голосніше.

– Ще чого. Мені ніхто не подобається.

Субін знизав плечима.

– Ніколи не знаєш, що буде завтра, еге ж?

Та, піднявшись, пішов.

Йонджун ще довго дивився йому вслід, аж поки не пролунав дзвоник, відволікаючи від думок.

Цілий тиждень Субін діставав його своєю прихильністю.

То займав йому місце в їдальні поруч з собою, то запрошував сісти з ним поряд у класі, то ставив дурнуваті питання типу «яку музику ти полюбляєш?», «який твій улюблений фільм?», «а ти читаєш книжки?»

Дратувайло ходяче.

На другий тиждень нерви Йонджуна здали й він вже був готовий битися з цим Субіном до синців, але вирішив, що це гарантує йому виліт зі школи, а це своєю чергою дуже засмутить маму. Він не міг вчинити так знову.

Треба було зробити щось звичне, що його підбадьорить.

І Йонджун змінив колір волосся на синій, вже вкотре.

Це теж було однією з причин, за що його не дуже любили в позаминулій школі: він то рожевоволосий, то синій, то чорний, як нормальні люди, то знову синій, потім рудий, а ще був червоний, здається…

У новій школі до цього, видно, ставилися більш лояльно, бо все, що він отримав замість вигуків та насмішок було стримане витріщання.

Особливо від Субіна, що не відлипав очима він нього весь день, аж поки не підійшов після уроків сказати:

– Дуже гарний колір, тобі пасує!

– Так, я знаю, вже не вперше так фарбуюсь, – відповів Йонджун сухо.

Субін хмикнув, схиляючи голову набік.

– Не відмовишся сходити зі мною по айс амерікано?

– Відмовлюсь. Я не п'ю каву.

– Ти п'єш каву, і ти любиш айс амерікано.

Знову ця дурна усмішка.

Субін попрямував по дорозі, досить повільно, аби Йонджун встиг його наздогнати.

– Я йду не з тобою, а просто тому що мені теж у цей бік, ясно?

– Звичайно.

– І я теж якраз хотів купити собі кави, зрозуміло?

– Добре.

Йонджун засопів, немов скипілий чайник, Субін же як міг стримував веселу усмішку, що так і просилася освітити все навколо.

Субін тішився своїй маленькій перемозі. Тішився як дитина, щиро.

Йонджуну, можливо зовсім трошки, подобалось, як Субін усміхається, подобалось як він увесь час намагається допомогти всім навкруги, навіть Бомґю, а він ще той дратувайло.

Йонджун хотів запитати, ще у перший місяць, чому це Субін до нього такий добрий, не зважаючи на те, який він у відповідь грубий з ним? Та, схоже, Субін просто такий вродився – рятівник знедолених, герой без плаща, добра душа. З ним не виходило бути агресивним, бо він не реагував на всі викиди Йонджуна, і якось само собою виходило, що на початку розмови той відповідав як звик, огризаючись, а під кінець вже як звичайнісінька людина, близький друг Субіна, з яким він от уже четвертий місяць.

Тепер вони сиділи поруч на уроках та в їдальні, ходили пити каву разом у невеличку, але затишну кав'ярню поряд з домом Субіна, головний плюс якої – ніяких студентів чи учнів, окрім них двох. Субін навіть двічі проводжав Йонджуна додому, але після того, як батько спитав хто цей друг, Йонджун почав прощатися з Субіном за два квартали від дому.

Новою та дивною річчю стало і витріщання.

Ще у минулій школі Йонджуна цькували за це і багато, бо він міг просто дивитися на когось хвилинами, помічаючи всю красу: витончені риси обличчя, ямочки на щоках, веснянки наче зіркове небо, щасливі чи навпаки сумні очі... Йонджуну подобалися люди, коли вони не намагались заговорити чи образити, подобались, як подобаються картини відомих художників.

Як мистецтво.

Але Субін був інакшим.

Гарним, звичайно, особливо його завжди спокійна усмішка чи маленькі кучері біля самої шиї.

Субін подобався, навіть коли говорив чи щось робив. Подобався не як витвір мистецтва, на який помилувався та пішов, а як подобаються люди, з якими ти хочеш провести якнайбільше часу, може навіть усе життя.

Тож, коли Субін запропонував прогулятися разом із ним до притулку для тварин, де він на волонтерській посаді, як справжній відповідальний дорослий, допомагав тваринам, Йонджун не роздумуючи погодився.

У притулку знаходилися переважно коти, та переважно покинуті старими господарями.

Привітна літня жінка, що працювала тут, розказала йому, що Субін знається на котах, як ніхто, вони його люблять та швидко йдуть у руки, хоча більшість з них доволі агресивні на початку.

Щось клацнуло у голові.

Субін знайшовся серед кліток з чорним наляканим котом на руках.

Йонджун тихо навшпиньки підійшов ближче до них, затримуючи дихання, аби не налякати створіння ще більше.

– Тихо, тихо, спокійно, все добре, добре, це Джуні, мій добрий друг, він тебе не скривдить.

Котик низько заричав, здригаючи хвостом, але Субін продовжив повільно гладити спину, шепотів щось заспокійливе. Це заворожувало настільки, що Йонджуна від споглядання почало хилити в сон.

– Ти гарно з ними цей... – прошепотів поряд з вухом.

– Я знаю, мені кажуть це талант, – так само тихо.

– Так і є.

Йонджуну кортіло спитати «то зі мною ти теж, як з цими котами?», але не наважувався.

– Вони такі агресивні, бо не знали хорошого ставлення, не розуміють, що може бути інакше.

Йонджун дивився на довгі вії, в горлі раптом пересохло.

– Ти не можеш цього знати, – з образою в голосі, яку Субін не міг не розчути.

– Це завжди видно. Інакше б вони сумували за господарями, а не злились на все навкруги.

– То я для тебе типу що, як кіт, тільки трохи більше?

Субін різко повернувся, зустрівшись поглядом з розлюченим Йонджуном.

– Це не... Ні, звісно ж ні. Я просто... Хіба я не правий? Хіба ти злишся не тому, що у попередній школі до тебе погано ставились?

– Це не твоє собаче, а, пробач, ти ж у нас котолюб, кошаче діло.

Субін тяжко зітхнув, випускаючи кота назад у його клітку.

– Послухай, Йонджуне, я не хотів образити тебе, справді, я лише...

– ...хотів допомогти. Так, я здогадався. Але я про це не просив.

– І ніколи не попросиш. Ти занадто гордий.

Йонджун відвернувся.

Чомусь все це відчувалося неначе зрада. Йонджун наївно сподівався, що просто подобається Субіну і йому цікаво з ним, а виявляється, що це все лише його прагнення врятувати будь-яку тваринку, навіть таку агресивну та байдужу, як Йонджун.

Субін поклав руку йому на плече.

– Ти чудовий, Джуні, такий чудовий, як ніхто у всьому світі, навіть коли ти ненавидиш усе навкруги, включаючи мене.

– Хто сказав, що я тебе ненавиджу?

– А хіба ні?

Знову ця усмішка, тільки на цей раз занадто аж сумна.

– Ну може трішки, зараз.

Плечі Субіна опустились.

– То що будемо робити?..

Йонджун стояв, немов вкопаний, поки очі Субіна, що дивились на нього уважно, помічали будь-яку зміну.

– То як, складніше я за котів?

Субін хмикнув, прибираючи руку з плеча, залишаючи невагомий холодіючий слід.

– Котам дай їжу і ти вже їм подобаєшся, а з тобою...

– О, то ось що це був за фінт з морозивом. Ти приніс смаколиків, аби спрацювало.

Субін кивнув, повертаючись до клітки, просунув пальці крізь решітку, даючи коту себе обнюхати.

– Та не спрацювало. Ні з першого разу, ні з другого, ні навіть з сорокового. Ти впертий як цап, ти в курсі?

– Мені всі постійно це кажуть. А яка фінальна ціль? З котами, аби їх можна було без проблем віддати в нову сім'ю, а зі мною що?

– Я сподівався, що у процесі я почну тобі подобатись, як ти подобаєшся мені, та, схоже, ти мав рацію, коли казав, що тобі ніхто не подобається.

Серце підстрибнуло у саме горло, наче за Йонджуном хтось гнався. Може Субін помилився, може зовсім не те мав на увазі… У слова «подобатись» багато значень.

– Подобаєшся у сенсі...

– Я зрозумів, – Йонджун закотив очі.

– Ні, у сенсі подобаєшся подобаєшся, як, не знаю, дівчині подобається хлопець, чи мама подобається батьку, чи...

– Я ЗРОЗУМІВ, припини.

– Добре-добре...

Субін виглядав наляканим. Вперше за весь час.

Йонджун мав щось відповісти, сказати, що він йому теж, теж подобається, але слова застрягли десь в легенях, не даючи нормально вдихнути.

– Я... Ти... Ти подобаєшся... котам.

Субін звів брови в нерозумінні.

– Так, я знаю...

– Я – кіт. Ти подобаєшся котам. Ти подобаєшся мені!

Боже, нарешті в нього вийшло витурити ці слова зі свого рота.

– Ти подобаєшся мені! Ти! Мені! Подобаєшся!

Субін зашикав на нього, притискаючи долоню до рота.

– Та тихіше ти, зараз всі збігуться... Ти мені теж, я це вже казав.

Йонджун кивнув, роздивляючись обличчя перед собою. Так близько, так прекрасно, так...

– Цілуватися не будемо, я ж типу на роботі... – зашепотів Субін, зовсім трохи червоніючи.

Він відчув, як під долонею розцвіла єхидна посмішка.

Коли це Йонджун слухав, що йому кажуть?

тег-лист: @ukrfanficshn @leyunqa @iliuetssttip

[glassofmess]

ФФ: У Новорічну ніч...

❄️❄️❄️

Фанхата: ТХТ

Жанр: флафф, повсякденність

Розмір: драббл

❄️❄️❄️

Вечірні вогні зимової вулиці відбиваються у вікні автобуса, в яке Йонджун дивиться пустими втомленими очима. Сніг повільно опадає на асфальт, нагромаджуючись білим покривалом.

Хлопець вертається з вечірніх пар, з корпусу, що стоїть ген на іншому кінці міста. Йонджун переводить погляд на салон автобуса, напханий людьми так, ніби кілька в консервах. Важко зітхаючи, він розуміє, що наступна зупинка - його, тож потрібно буде попросити вийти буквально пів автобусу, аби випхатися з транспорту.

"І звідки стільки людей о цій порі" - з сумом думає хлопець.

Піднімається, перепрошує жіночку, що сидить поруч, і хапається за поручні, випадково зачіпаючи обличчя хлопця, який стоїть поруч, і зриваючи його тканинну маску з одного вуха.

- Ой, перепрошую, я не навмисно, - дещо вищим від здивування і сум'яття голосом промовляє Йонджун.

Незнайомець, чиє обличчя трохи закриває каптур худі, затуляє ніс вільною рукою, перевіряючи, чи не поюшила кров з носа, що зачепив Йонджун, знімає повністю маску, а потім піднімає погляд на хлопця.

Дихання Йонджуна немов завмирає.

Великі блискучі очі, м'які пухкі губи, щоки, що дещо припали рум'янцем від холоду... На якусь мить Йонджун забуває, що саме він зараз робить і де знаходиться, поки потерпілий не промовляє:

- Ні-ні, все в порядку, зачекайте, я вас випущу.

Очі, що сміються, м'який приємний голос...

- Мгм, - бурмоче Йонджун і відводить погляд.

Пасажири з задньої площадки автобуса невдоволено виходять на засніжену вулицю, випускаючи Йонджуна і кількох чоловіків. Разом з пасажирами виходить і той хлопець.

Йонджун ще раз піднімає на нього погляд, але змушений відійти від автобуса, щоб дати сісти в транспорт іншим людям.

Цілу дорогу додому він думає лише про незнайомця, і його осяює, що той йому усміхнувся, коли Йонджун кинув на нього погляд, як виходив.

Усміхнувся.

--------------------------------------------

Ніч Нового Року. У центрі міста височить величезна штучна ялинка, біля якої зібрались купки людей. Йонджун разом зі своєю групою стоїть біля невеликого столика, розливаючи вино у паперові стаканчики.

З повним стаканчиком алкоголю, Йонджун повертається до свого друга, але раптом зачіпає когось плечем. Вино розливається на сніг під ногами і трохи на темну куртку незнайомця. Йонджун цикає собі під ніс і готується вибачитись, але слова так і не злітають з його вуст.

Це хлопець з автобусу.

У чорному пальті, з-під якого визирає каптур сірого худі. Рожеві вуха і щоки, ті самі повні губи.

- Перепрошую, я думав, що швидко пройду повз натовп, та не вийшло.., - каже хлопець. Він шумно видихає та обтряхує свою куртку.

Йонджун важко ковтає комок в горлі:

- Часом не пам'ятаєте мене?

Хлопець здивовано піднімає одну брову, але в наступну мить дзвінко сміється.

- Ахахах, точно! Ви ледь не розбили мені ніс!

- Ага...

"Він мене пам'ятає!" - лише і дзвинить в думках Йонджуна.

- Може, краще на ти? Мене звати Субін, а тебе?

Раптом до Йонджуна проштовхується його одногрупник:

- Йонджун, ми йдемо за пивом, ти з нами?

- Ні, я до вас пізніше приєднаюсь, - відповідає Йонджун, не відводячи погляду від Субіна.

Можливо, приєднається, може й ні. Адже лапатий сніг довкола, що притрушує волосся Субіна, його усміхнене обличчя і м'який солодкий голос - це все, про що зараз може думати Йонджун.