birudeboysdog

[birudeboysdog]

Viago from “What we do in the shadows” 🧛

[birudeboysdog]

s2ep5 Ed and Stede <3

[birudeboysdog]

AUTUMNNNNN

[birudeboysdog]

HB!

[birudeboysdog]

is it sunset or sunrise? it is falling down or soaring up

[birudeboysdog]

[birudeboysdog]

newtmas + physical touch (pt 1)

[pt 2]

[birudeboysdog]

newtmas + physical touch (pt 2)

[pt 1]

[birudeboysdog]

The Runner & The Lover (part two)

Thomas' and Newt's story told in songs find part one here listen to it here

[birudeboysdog]

If I could do it all over again, I would, and I wouldn’t change a thing.

[birudeboysdog]

I really relate to Thomas in the first maze runner

I too am disoriented, angry, and want to kiss Newt

[birudeboysdog]

Продовження АВ про хвороби, сум та трохи про комфорт!

✧ початок історії мінчансонів можна знайти тут✨

✧ текстове продовження можна знайти тут✨

✧ історію Синміна, Чанбіна та Хьонджіна, що відбувається водночас з історією хлопців, можна почитати ось тут✨

✧ скріни з переписками💬

✧ бонус! 🐿️🐺🐰 у різні періоди часу!🥰

Гарно провести час за читанням!💞 І вкотре вибачте за плутанину з постами😅

✧✧✧

✧✧✧

✨БОНУС!✨

«Це ти»

«🐰»

끝

Частина |

Частина ||

Паралельна історія Синміна, Чанбіна та Хьонджіна

тег-лист: @leyunqa @iliuetssttip @ukrfanficshn

[birudeboysdog]

Про хвороби, сум та трохи про комфорт... Або ж АВ, у якому Мінхо та Фелікс з Чоніном хворіють на корону, а Чан з Ханом тур��уються про надвелику кількість речей.

✧ адаптований для тамблеру варіант моєї старої твітерської АВ💙

✧ це текстовий фрагмент, що є продовженням подій SNS АВ, початок (частина |) ось у цьому пості✨

✧ є фрагменти скрінів з переписки💬

✧ завершення історії у вигляді скрінів з чату та бонус можна знайти у ||| частині ось тут✨

✧ події у переписці інших хлопців, чия історія відбувається паралельно, можна знайти ось тут✨

Гарно провести час за читанням!💞 І вибачте, що так розкидано, тамблер не розрахований на велику кількість медіа файлів🥺

Хан тричі постукав у двері номера, нервово озираючись. Чомусь приходити до Чана так пізно відчувалося немов злочин, хоча це фактично навіть не було його ідеєю…

«Ні, це брехня…» подумалося, адже навіть якщо Мінхо не попросив би перевірити, він все одно пішов би. Бо це ж Чані хьон. Той самий хьон, що роками живе з відчуттям гіпервідповідальності за усілякі дрібниці, той самий хьон, що вважає ніби будь-які негаразди, що трапляються з ними, його особиста провина. Чані хьон, що ставить себе на останнє місце, а їх усіх – на перше.

Двері прочинились, дозволяючи Джісону увійти. Руки з паперовим пакетом їжі з доставки самі собою піднялися у жесті одночасно і вибачень і задобрення. Чан подивився спочатку на пакет, потім на Хана, і знову на пакет.

– Ліно… – застогнав, забираючи їжу.

– Ні, я Джісон. Не думав, що ми з ним настільки схожі…

Тихий сміх Чана змусив метеликів у животі нервово завозитися. Хан опустив голову додолу, бо точно знав – Чані всміхався, і якщо він хоч на секунду зазирне в ті очі навпроти, то йому кінець. А вони з Мінхо домовилися не тиснути, дати своєму хьону повну свободу вибору, яким би цей вибір не був. Хоча Джісон щиро не розумів проблеми часом. Для нього закохатися в Ліно вийшло легко і природно, ніби злива восени. Усвідомити, що він, схоже, закоханий і в Чана вийшло трохи складніше, проте все ще природно. Чому тоді для останнього все це так важко?..

«Можливо, тому що я йому не подобаюся так…»

Бажання піти засвербіло під шкірою.

– Я передам, що з тобою все добре, і…

Чан перебив його, розвертаючись.

– Ти їв?

– Ні… – Бо надто хвилювався за Ліно, котрий як і завжди замість того щоб поговорити про своє самопочуття сховався за грою у мовчанку, не бажаючи хвилювати. «Яка дурна дитина…»

Кивком голови йому наказали зайти, і Джісон послухався.

Всівся на твердий матрац готельного ліжка, роздивляючись навкруги, поки Чан діставав з пакета контейнери з їжею та шукав на столі ще одні палички. Він лишився, бо Чана завжди заспокоювало піклування про інших.

– Я писав Ліно сьогодні.

– То й що?.. – Джісон прийняв з його рук столові прибори.

– Подумав, тобі варто знати, він же типу твій…

– Хлопець?..

У відповідь лише мугикання.

Усмішка сама собою розтягнулася на губах. Людина, що лається більше ніж будь-хто, не може промовити такі прості слова.

Довелося прикусити язика, стримуючи «він міг би бути й твоїм хлопцем». Хан обіцяв собі не бути надто жадібним.

– Це окей. Можеш писати йому скільки заманеться, я не проти.

Чан із зітханням байдуже ткнув їжу паличками. Розвертаючись на стільці відклав контейнер подалі на стіл.

– Здається, я сказав йому що він мені подобається…

Джісон на мить завмер. Це вже великий прогрес, насправді…

– М?

– Кажу, я написав йому, що він мені подобається. Це вийшло майже випадково, я не мав якихось намірів, просто…

– Ти визнав, що він тобі подобається, це добре. І, до твого відома, це не новина.

Чан похмурнішав.

– Лише хотів, аби ти знав… Вибач.

Знову його кляте почуття провини.

Апетит кудись зник.

Джісон тричі поплескав по ліжку поруч із собою запрошуючи сісти, Чан слухняно поплентався до нього.

– Тобі немає за що вибачатися, розумієш? Ти нічого поганого не зробив…

Говорити ось так з Чаном – важко, адже часу наодинці у них майже ніколи й не було. Створювали музику втрьох, гуляли новими містами всі разом, або ж групками, навіть просто побазікати лише з ним рідко коли виходило – завжди був хтось ще. І тому від розмови з Чаном без сторонніх вух йому слова застрягли в горлі.

Ця суміш дивних відчуттів від комфортної тиші між ними й водночас нервового очікування і неможливості висловити думку так само легко, як це виходить з Ліно… Живіт крутило.

– Тобі незручно зі мною, так? Через те що мені подобається Мінхо?..

– Ні… – Як пояснити щось, коли ти не можеш це «щось» навіть уголос вимовити? – Я… Я…

З кожною секундою все сильніше хотілося щоби тут із ними був Ліно. Він завжди знав що сказати, підтримував і ніби обіймав самою душею. Хан безмежно сумував за ним, хоч вони не бачилися лише як��йсь тиждень.

– Мені його не вистачає… – бовкнув, торкаючись лобом твердого плеча.

Колись Чан приносив не менше затишку ніж Ліно. Чому все так різко змінилося?..

– З ним усе буде добре. Зате він трохи відпочине, так? Якщо звісно не почне тренуватися від нудьги… – долоня лягла на його ще вологе після душу хвилясте волосся, пальці торкалися шкіри, вимальовуючи кола нижче потилиці. – Треба було написати йому список аніме для перегляду, але він на все відповідає «я це вже бачив», хіба таке можна стерпіти?!

Сміх вирвався з легенів, і у ту мить Хан відчув як його накрила лавина полегшення. Ніби птах вилетів із клітки, що тисла на нього звідусіль, і нарешті розправив крила у вільному небі.

З Чаном все ще так само спокійно як і колись. Чан все ще для нього синонім слова «затишок», як і Ліно. Нічого не втрачено, все ще можна змінити.

Джісон обережно торкнувся руки у своєму волоссі, стиснув зап'ястя, опускаючи долоню вниз, аби побачити як гарно у світлі настільної лампи виглядають їх сплетені разом пальці.

Він не мав казати «ти подобаєшся мені», бо це рахувалось би за тиск, не мав казати «у моєму серці вистачить місця на вас обох», «я старатимуся кожен день, тільки би бачити як ти щасливо всміхаєшся», тому тільки підняв очі, зустрічаючись з теплим поглядом.

Очі це дзеркала душі. Всі переживання, всі почуття – як на долоні, якщо тільки зазирнеш. Чан дивився, та чи бачив те, що викарбувано на серці?.. Як лячно насправді лишитися самому, як немає жодного бажання питати «а чи подобаюся я тобі?», бо страх та тривожність нашіптували, що Хан просто не може, ніяк не може, подобатися двом таким чудовим людям одночасно, ні.

Чан торкнувся губами волосся біля скроні.

Він стримався, стиснувши губи – так ніжно Джісонове серце ще ніхто не ранив.

Руки міцно лягли на плечі, пригортаючи в обіймах. По серцю, здавалося, побігли тріщини. Воно не розбивалося гучно на дрібні уламки кришталю в мить, а тихо й повільно покривалося мереживом ледь помітних червоних ліній.

Звісно він не подобався ��ану, авжеж. Принаймні не так, як той подобався йому…

– Мені теж без нього якось… сумно. Мабуть, це я винен. Треба було краще слідкувати за вами всіма, берегти від стресу.

Джісон згадав нарешті за чим прийшов у першу чергу. Його серце почекає.

– Неправда. Багато людей в одному місці це завжди ризик, з цим ти нічого не міг зробити. – Ці двоє так часто переживають за речі, на які неможливо вплинути. – У Мінхо в голові ті самі думки, ви буваєте так схожі…

Чан хмикнув.

– І тому ми обидва тобі подобаємося? Бо ми схожі?

Вкусивши себе за щоку зсередини, він, відсторонившись, кивнув. Мабуть, це дійсно одна з причин – йому подобалися відповідальні, серйозні, що водночас з тим дуркують не гірше за дітей у завжди слушний для цього момент.

– Ти визнав, що я тобі подобаюся… Це добре. І до твого відома, це не новина.

Чан надто здогадливий, надто розумний, але і надто необережний з його пораненим серцем.

Хан, ховаючи за усмішкою гіркий присмак не пролитих сліз, підвівся.

– Ми домовилися, що я тобі цього не казатиму, тому буду дуже вдячний, якщо ти не скажеш про це Мінхо.

На якусь секунду погляд Чана став сумнішим. Руки, що ще хвилини тому стискали його в обіймах, тепер стискали край матраца.

– Секрети від другої половинки це погано, ти знаєш?

Він знав. Але він не мав «половинки», Мінхо був лише одним з тих, кому належало його серце.

– Поїж. І напиши Ліно що все гаразд.

Зрештою, він лишиться один.

Тому що Мінхо подобався Чану, подобався так, як ніколи не буде Хан, і Мінхо… Мінхо кохав Чана так само сильно, як кохав Джісона.

Хіба його серце не хоче щоб обидві важливі для нього людини були щасливі? Навіть якщо це страшно – залишитися на самоті?

– Доброї ночі, хьон.

– Хані, чекай-чекай.

Джісон зупинився, з силою стискаючи ручку дверей, тримаючись за неї, ніби вона могла витримати всю важкість думок у його голові.

Не став озиратися, не хотів, аби Чан бачив підступні сльози, що готові були зірватися будь-якої миті. Він чув як ліжко тихо скрипнуло, коли Чан підвівся, чув клацання кнопок, поки той набирав повідомлення для, скоріше за все, Ліно.

Навіщо було зупиняти?..

– День важкий видався, я вже хочу…

– Почекай, прошу, Джісоні.

Мабуть, він все ще не хотів писати Мінхо без його відома, без його присутності. Хан торкнувся лобом холодного дерева перед собою у марних сподіваннях, що це допоможе, вгамує його почуття.

Скільки він повторював собі – не можна мати надію. На кожен погляд, кожен дотик він лише повторював собі, що надія не має жити, бо потім буде ще болючіше. І все одно, йдучи сюди, він все ще сподівався, що його почуття взаємні, що Чан бачить у ньому щось більше.

Все виявилося навіть гірше, ніж він уявляв.

Тихій смішок стиснув серце.

– Чому він завжди так довго відповідає?..

Хан усміхнувся. «Бо це Ліно».

– Мабуть, обирає найсмішніший варіант відповіді, – пробубонів у двері.

– Ну нарешті… – полегкість у його голосі. – Джісоні? Подивися на мене.

Зітхнувши, він озирнувся. Чанова усмішка світилася ніби різдвяна ялинка, про красу його ямочок він міг би написати з десяток пісень.

Долоня все ще стискала дверну ручку, коли Чан підійшов ближче, лишаючи між ними малу відстань у кілька сантиметрів. Десь поряд все ще жило сподівання втамувати власні почуття, коли тихе запитання «можна тебе поцілувати?» прискорило серцебиття.

Джісон кивнув. І відчув дотик пальців на своїй щоці й у куточку ока, звідки пустилася одинока сльозинка, відчув тепло дихання на своїх губах перш ніж поцілунок змусив його заплющити очі, розчиняючись у такій великій кількості почуттів, що голова йшла обертом. Подумки він благав, щоб ця мить тривала вічно.

Чан відсторонився, у його очах майоріла дивна загубленість. Хан мимоволі облизав губи, на думку не спадало жодного розумного слова.

Від того, що вони просто мовчки стояли біля дверей, розглядаючи обличчя один одного, щоки почали палати рум'янцем.

Вони заговорили одночасно.

– Ти…

– Я…

– Добре, кажи.

– Ні, краще ти.

Тепло долоні Чана пропалювало шкіру до самісінького серця, зігрівало його. Чан почав говорити, прикипаючи поглядом до підлоги, міцно стискаючи його руку.

– Я все ще не впевнений ні в чому, і гадки не маю чи все це працюватиме насправді, але я дуже хочу, щоб працювало. Тому що ти мені подобаєшся. І тому що Ліно мені подобається. І я, чесно, абсолютно не розумію що з цим робити…

Джісон затамував дихання, боячись наполохати, стримуючи радісний крик у грудях, бажання притиснути Чана до себе у шалених цупких обіймах.

– Гадаю, я хотів би спробувати… щось… із вами… – Його вуха сяяли червоним. – Боже, чому це так ніяково?!

Хан засміявся, опускаючи голову Чану на плече. Від легкості на душі коліна зрадницьки підгиналися.

Він подобався Чану, подобався, як подобався Ліно!

«Неймовірно…»

– Обіцяю, я робитиму все можливе, аби ви з Мінхо були щасливими. Справді.

Обійми більше не стискали серце болем, поцілунок у скроню не пускав по ньому дрібні тріщини, навпаки, Джісону здалося, що ніколи ще до цього він не почувався таким живим.

Заправляючи його неслухняне пасмо за вухо, Чан прошепотів:

– Щасливими з тобою?..

– Щасливими зі мною.

Частина |

Частина |||

Паралельна історія Синміна, Чанбіна та Хьонджіна

тег-лист: @leyunqa @iliuetssttip @ukrfanficshn

[birudeboysdog]

Про хвороби, сум та трохи про комфорт... Або ж АВ, у якому Мінхо та Фелікс з Чоніном хворіють на корону, а Чан з Ханом турбуються про надвелику кількість речей.

✧ адаптований для тамблеру варіант моєї старої твітерської АВ💙

✧ частково скріни з переписками💬

✧ текстовий фрагмент подій далі можна знайти у || частині ось тут😌

✧ продовження у вигляді переписок та бонус можна знайти у ||| частині ось тут✨

✧ події у переписці інших хлопців можна знайти ось тут✨

Гарно провести час за читанням!💞 І вибачте що так розкидано, тамблер не розрахований на велику кількість медіа файлів🥺

✧✧✧

Частина ||

Частина |||

Паралельна історія Синміна, Чанбіна та Хьонджіна

тег-лист: @leyunqa @iliuetssttip @ukrfanficshn

[birudeboysdog]

Про хвороби, сум, та трохи про комфорт... Або ж АВ, у якому Фелікс, Чонін, та Мінхо захворіли на корону, а Чанбін, Синмін та Хьонджін сумують за обіймами.

✧ адаптований для тамблеру варіант моєї старої твітерської АВ💙

✧ скріни з перепискою💬

✧ історія, що трапилася водночас з тією, яку переживають Мінхо, Чан та Хан. Опис цих подій можна знайти тут (початок, у скрінах), ось тут (текстове продовження), а також ось тут (продовження у скрінах + бонус!)✨

Гарно провести час за читанням!💞 І вибачте, що так розкидано, мінуси тамблеру...🥺

✧✧✧

Паралельна історія з Чаном, Ханом та Мінхо:

Частина |

Частина ||

Частина |||

тег-лист: @leyunqa @iliuetssttip @ukrfanficshn

[birudeboysdog]

𝑆𝑂𝐹𝑇 𝑈𝑁𝐼𝑉𝐸𝑅𝑆𝐸

АВ, у якому у Спока палають вуха, коли хтось вимовляє його ім'я без його відома, а Кірк надто часто промовляє «Спок» останнім часом

•×• легкий nsfw,

•×• легкий hurt/comfort

Спеціально для чудової @leyunqa , з Днем Народження, кицю!🥹

Кірк чекав довгих сорок секунд перш ніж двері до власної каюти відчинилися перед обличчям. День видався, можливо, найважчим з усіх на цьому тижні, й не через напружені стосунки з Клінгонцями, не через неполадки у його дівчинки Ентерпрайсу, а через двадцяти двох годинну зміну разом зі Споком на мостику.

Особисте пекло Джима Кірка, ось що це.

З кожним днем навіть просто перебувати поруч ставало все важче. Не в дні, сповнені безумними пригодами, дні у шаленому ритмі, коли знову треба рятувати планету та команду, ні. У дні клятої порожньої тиші, блукання по космосу у пошуках хоч чогось. В такі дні Кірку найважче.

Тому що Спок прекрасний. Тому що Спок смішить навіть не докладаючи зусиль. Тому що Спок гарячий ніби зірки, у прямому сенсі. Коли він стоїть поруч з капітанським кріслом, Джим відчуває цей пекельний жар і не до кінця поки розуміє, чи він належить високій температурі тіла Спока, чи йому самому через рій неприпустимих думок.

Він міг би назвати їх друзями. Так, вони точно друзі. Спок радиться, ділиться думками з приводу абсолютно різних питань, проводить з ним свій вільний час, граючи в шахи, і це… Це те, що роблять друзі, так?

І оскільки вони друзі, те, що робиться в голові Кірка, воно… Воно недоречне. Дуже недружнє. Дуже пере-дружнє.

Сідаючи на холодні простирадла ширшого ніж потрібно ліжка, Кірк не може перестати думати про Спока. Про його розумний, дещо байдужий у більшості випадків, погляд, про зневажливо підняту брову у відповідь на дурні запитання, про відсотки ймовірності будь-чого, які він вираховує за лічені секунди. Як же це гаряче, Господи, за що це йому.

Не завадило б з кимось поговорити, можливо. Або переспати.

Але говорити про Спока, тим паче про цю ос��бливу проблему… Ні, нізащо, навіть з Боунсом.

До сходження на Землю чи у міжгалактичний порт ще довгих три роки, а секс з кимось з команди абсолютно недопустимо для капітана.

Людське тепло, якби ж хоча б на кілька годин… Поцілунки та дотики швидко повернули б його до норми.

«Не сміши» кричав внутрішній голос, «тобі не потрібні будь-які дотики, ти хочеш аби тебе торкався він»

Кірк злегка стукає долонею скроню в надії, що цей голос випаде з голови на ліжко та піде собі, але цього не відбувається. Як і минулого разу. Як і позаминулого. Як і… Добре, він вже доволі довго у стані «Господи, Спок, просто торкнися мене на одну секунду, я благаю!»

І це погано. Це дуже-дуже погано.

У холодній кімнаті Кірку знову стає спекотно від власних думок. Від «а що як»

Що як Спок на секунду, одну чортову секунду відірве свої довгі тонкі пальці від шахової фігури і торкнеться його зап'ястя. Відчує як підскочить його пульс, як у скаженому ритмі заб'ється серце від одного тільки дотику, тепла чужої долоні.

Що як поволі Спок підніме ці пальці від його руки до обличчя, обережно торкнеться подушечками вилиці, проведе по щоці вниз до підборіддя, підійме, аби зазирнути в очі Кірка і побачити темне бурхливе море з бажання. Опустить долоню нижче до шиї й стисне як тоді, коли Джим розізлив його, коли вперше побачив у Спока емоції і як це було захопливо і страшно водночас.

Він важко ковтає клубок у горлі.

Чому ж це так нестерпно…

Та Кірк знає що допоможе. Знає, адже вже майже місяць тільки на цьому тримається.

У Спока знову палають вуха. Вже вп'яте за цей місяць, вже вдруге на цьому тижні.

Це дивно, адже температура корабля завжди стабільно прийнятна, а говорити за його спиною про нього мало хто наважується, принаймні вони не використовують ім'я, віддаючи перевагу, як це називається у людей, прізвиськам – Містер Холодний, Містер Байдужий та інші похідні. З якоїсь, поки не визначеної, причини, більшість вважає його беземоційним, хоча він вже кілька разів демонстрував протилежне.

Він ставив запитання кільком членам команди чи не обговорювали вони його у пізню по людським міркам годину, та всі ніяково відповідали, що звісно ні, «з чого б раптом». Тож Спок полишив спроби відкритої конфронтації. Замість цього він почав намагатися самотужки вирахувати хто це міг би бути. Статистично – кожен. Та якщо брати з урахуванням того, що частина команди не мала до нього жодного відношення, оскільки вони майже не перетиналися, відсоток ймовірних кандидатів стрімко наближався до 36, плюс півтора відсотка похибки.

За три тижні Спок перевірив 29 відсотків з 37,5. І його вуха досі темно зелені та ніби горять вогнем, що досить неприємно. На щастя, це рідко триває довше десяти чи п'ятнадцяти хвилин, чого якраз вдосталь вистачає для, як висловився б Капітан Кірк, «перемити йому кісточки» що є метафоричним виразом до слова «пліткувати», тобто «обговорювати».

Все це починало дратувати, а Споку не подобалося дратуватися.

Він прийняв рішення прямо тут і зараз покласти цьому край (знову людський популярний вираз, що означає «впевнено закінчити справу»)

І допоможе йому з цим його єдиний у житті друг – Джим Кірк.

Тому що він є власником доволі розвинутого інтелекту, дуже добре знає власну команду, отже зможе відповісти на питання хто б це міг бути в першу чергу, а також ніколи не відмовляє в допомозі.

Спок покинув свою каюту без форми, у зручній футболці людського стилю та піжамних штанах і подумки благав, аби ліфт до поверху капітана залишався пустим весь час і ніхто не побачив його не в образі суворого Старшого Помічника.

Ніхто не повинен знати справжнього Спока. Крім, можливо, Кірка.

Обережний дотик до вух – ті справді гарячіші ніж зазвичай, набагато гарячіші. Ймовірно, хтось там без кінця промовляє його ім'я по колу, знущаючись.

Двері ліфта відчиняються, випускаючи його на потрібний поверх.

З ввічливості він збирається постукати та спитати через комунікатор дозволу зайти, але двері каюти одразу ж відчиняються, і його окутує приємна напівтемрява. За секунду очі звикають до зміни освітлення. Погляд падає на підлогу та розкидану на ній форму (капітан ніколи не відрізнявся охайністю в подібних речах), мандрує по кімнаті далі й нарешті знаходить ліжко.

До Спока долітають звуки важкого поверхневого дихання та ім'я, що Джим повторює з різною інтонацією: на видиху дуже тихо, майже не чутно, а потім жалібно благаючи, ніби загублена у вулканських пустелях людина просить води, а після голосніше, вимагаючи.

Він чує власне ім'я – «Спок». Вуха перестають палати.

Кірк нервово блукає кімнатою з кута в куток, запевняє себе, що це не страшно, це майже нормально («та де в біса це нормально, на якій планеті?!»), це лише спосіб зняти напруження і все, нічого протизаконного («він твій друг, це неетично»), і він точно потім зможе дивитися Споку в очі («аякже, як і всі ці тижні, що ти тікаєш від нього з палаючим обличчям, звісно, Кірк, гарна ідея!»)

Слабка думка немов промінчик надії виринає з вирію саркастичних – «треба лише поговорити з ним, і може…», та її одразу ж заміняє друга – «просто подумай про щось інше, не про нього»

Точно, він так і зробить.

Крокує до столу, відкриває найнижчу шухляду, дістаючи звідти на третину спорожнілу маленьку пляшечку силіконової змазки, біля ліжка знаходить серветки.

«Це людська природа, лише один зі способів зняти стрес, немає через що так нервувати» повторює собі, роблячи кілька глибоких вдихів та повільних видихів.

Кірк падає на край ліжка, одразу ж відкидаючись на спину. Звук розстібання ременя у такій тиші дратує, звучить ніби розкотистий грім. Він ігнорує неприємне відчуття прохолодного повітря на голій шкірі – надто вже звик до теплого, нагрітого присутністю Спока.

«Ні, припини про Спока! Зосередься!»

Він ще раз повільно видихає, розтираючи по руці змазку, нагріваючи її. Кілька хвилин і він знову зможе вільно дихати, хоча б на якийсь час.

Відчуття слизької долоні на собі не дуже приємне. Кірк напружується, зосереджуючись, вмикає уяву на повну.

Тепла долоня, що торкається його насправді належить не йому, а комусь іншому. Цей хтось – уособлення всього, чого Кірк так прагне: свободи, тепла, розуміння. Він уявляє, як хтось торкається волосся – довгі тонкі пальці заплутуються у пасмах, опускає руку нижче, ніжно проводячи по щоці, хапає за щелепу, втягуючи у низку швидких поцілунків, більше схожих на укуси на його губах.

Кірк стискає себе сильніше, трохи швидше рухає рукою вгору-вниз. З губ зривається короткий тихий вигук.

Уявляє, як його тіло, що тремтить від нетерпіння, утримують на місці, притискаючи долонею до ліжка. Як хтось промовляє низьким голосом «Джим», а після залишає губами дотик за дотиком на його грудях, животі й ребрах, де навіть трохи лоскотно.

У повітрі ніби з'являється статичний розряд. Кірк з шумом видихає, закидуючи голову. Заплющуючи очі міцніше, сам того не помічаючи, він кличе Спока, промовляє ще раз, благаючи – «Спок».

Здається.

Уявляє, як торкався б гарячої немов саме вулканське світило шкіри з зеленуватим відтінком, як сплітав би їх пальці разом, знаючи наскільки вони чутливі, розуміючи, що це дасть Споку можливість чути його почуття, відчувати голосні думки. Як обережно цілував би кінчики палаючих вух, рахуючи кожен рваний видих, кожне тихе «Джим» від задоволення.

Кірк прочитав би тисячі, навіть мільйони книжок, аби тільки знати найдрібнішу особливість вулканців. Він відклав би всі свої справи на потім, щоб годинами вивчати як Спок реагуватиме на поцілунок тут чи дотик там. Він присвятив би життя тому блиску, що бачив у очах Спока кожен день, тому затуманеному насолодою погляду, що мріяв колись у них побачити.

Він вимовляє у повітря «Спок», вкладаючи у це абсолютне усвідомлення своєї закоханості.

За власними думками Кірк не помічає як двері до його каюти відчинилися.

Кілька довгих хвилин Спок стояв не рухаючись. Він міг розвернутися, зачекати поки двері перед ним зачиняться та піти, вдати, що нічого не бачив та не чув.

А міг і залишитися.

Останнє «Спок», що лунає ніби музика, переконує. Він робить крок вперед, двері за ним зачиняються.

Джим на ліжку не звертає на нього уваги, не помічає присутність ще когось у кімнаті. У куточках його очей сяють краплинки сліз.

Вулканці не кохаються. Принаймні більшість з його роду. Це називається інакше, має інше значення, не має в собі емоцій.

Люди… Люди навпаки надто багато уваги приділяють коханню й особливо коханню в горизонтальному положенні.

Спок ніколи не розумів як це, ніколи й не хотів зрозуміти.

До Джима.

Поодинокі думки про красу синіх очей, що нагадували Земні океани, цікавість до того які на дотик розсипані по тілу шрами різної форми й довжини, які почуття пов'язані з ними, яким буде відлуння думок, коли Спок торкатиметься тих відміток, які Кірк заробив, рятуючи його життя.

Цікавість підштовхувала, крок за кроком, все ближче до ліжка, що з легкістю могло в��істити двох – яке марнотратство вільного простору.

Джим видихає у повітря його ім'я, повіки тремтять, кидаючи тіні на виразні вилиці. Спок обережно й повільно торкається долоні, що стискає простирадла в чіпких пальцях. Підіймається вище, торкаючись зап'ястя, але і це не викликає в Кірка реакції, здається, його свідомість зараз деінде. До чуттів Спока допливають м'які хвилі з тепла і задоволення. У бажанні отримати більше він веде пальці вгору по світлій шкірі, стискає плече – Кірк хмурить брови – зупиняється на шиї, відчуваючи шалений як для людини пульс. Почуття й емоції Джима стають чіткішими в його голові, вимальовуються у ще поки розмиті образи чогось яскравого й хаотично прекрасного.

Ліжко злегка прогинається під вагою ще одного тіла, Джим нарешті повільно розплющує очі, намагається впіймати обличчя Спока своїм розфокусованим зором.

У такій ситуації вірне очікування – побачити в цих очах страх, паніку чи гнів, але не відчай і глибокий сум.

Гірка посмішка з'являється на його губах, і Спок точно знає що вона саме гірка, бо відчуває цей присмак на язиці, відчуває як від долоні на спітнілій шиї до розуму ринуть важкі чужі почуття.

– Схоже, люди недооцінюють силу уяви… – шепоче Джим, відриваючи руку від простирадла.

Долоня Кірка на власній щоці не викликає дивних відчуттів, його пальці, що торкаються волосся, здаються прохолодними.

– Можу я?..

Спок робить глибокий вдих, збираючи думки до купи, перш ніж кивнути, але все одно з губ зриваються непрохані стогони, коли Кірк притягує до себе ближче, проводить пальцем по вушній раковині, слідом лишаючи легкий короткий поцілунок на гострому кінчику вуха.

– Завжди було цікаво як ти відреагуєш…

Сині очі надто блищать у напівтемряві, що абсолютно неможливо, та Спок бачить цей блиск перед собою, усвідомлює реальність цього погляду, відчуває як у його розумі вимальовуються прекрасні картини з яскравих кольорів емоцій. Вільною рукою він опускається нижче, торкаючись грудей і животу. Як тільки зупиняється, підчіпляє пальцем ремінь, сколихнувши тишу металевими звуками, кольори змінюються, до почуттів додається хвилювання з домішками нервового очікування. Спок стискає руку Кірка у своїй долоні, відновлює ритм, який зруйнував.

Тепер його вуха палають від допитливих дотиків пальців та нерівних видихів, а в розумі ніби розквітають найдивовижніші Земні квіти.

Але йому цього мало. Спок хоче ще, хоче побачити про що Джим думає, які образи малює йому його розум.

Він відриває долоню від шиї, піднімаючи її вище, та Кірк не дозволяє, перехоплюючи своєю. Спок через шкіру відчуває стійку невпевненість і страх, бачить на дні очей сум і невідворотність.

Джим намагається щось сказати, ховаючи погляд, та не наважується.

Спок цілує як цілують на Землі, м'яко зминаючи губи Кірка своїми, й всупереч ніжності поцілунку з силою згрібає його тіло в обійми, дозволяючи Джиму стискати талію стегнами з такою силою, що будь він людиною – на ньому залишилися б синці.

– Дозволь… – шепоче, знову намагаючись доторкнутися до скроні.

Кірк вагається, його нерівне дихання стає нерівним диханням Спока. Зрештою він киває, кладе долоню на гострі вуха – людські пальці обпікає жаром.

Розум Джима безмежний і яскравий, хаотичний, з темними кутами й потворними демонами всередині пітьми. Свідомість Спока на секунду губиться серед такої глибини, від напору образів і спогадів, почуттів.

Спок бачить себе очима Джима: на мостику, на новій невідомій планеті, за грою в шахи, усміхненого та сумного, байдужого й веселого після Кіркового жарту.

Чує чужі думки у ці миті: «прекрасний» пролунало в голові тоді, коли він трохи нахиливши голову вбік пояснював Консулу про стратегічні помилки; «геніальний» – коли вони разом із Сулу розробляли нову систему поливу рослин; «співчутливий», «справедливий», «чесний» – коли довелося вмовляти Зоряний Флот про особливе ставлення до біжен��ів зі зруйнованої надновою планети. Свідомість стає просякнута повагою, вдячністю й почуттям, яке так знайоме Споку. Воно надто нагадує жар вулканських світил, ніжність рідких подихів вітру і бурхливість океанів під час шторму.

Він не одразу помічає тремтіння пальців на своїй щоці й блискучі краплі у куточках очей. Джим дрібно тремтить під ним, намагається втиснути власне тіло у матрац сильніше, уникаючи дотиків до себе, своїх думок і душі.

Було б неправильно нічого не дати йому у відповідь, не відкрити хоча б маленьку частинку свого розуму – ту далеку й сховану, де він береже кожен спогад, пов'язаний з Кірком.

Цілувати Джима так, як це роблять на Землі надто приємно, надто захопливо. Відчувати його мандруючого у свідомості, знати, що він бачить його думки й дозволяє бачити свої…

Спок хапає Кірка за руку й кладе її собі на плече, поки пальці іншої все ще пестять чутливі вулканські вуха. Його накриває бажанням побачити яким буде розум Джима у мить найбільшого блаженства.

Власні пальці знову ненавмисно чіпляють ремінь, але ніхто з них двох не реагує на металевий звук.

Джим прекрасний. З нечітким темним поглядом, червоними щоками, пухкими губами, з яких вкотре зривається його ім'я. Краплинки поту стікають по чолу вниз до пальців Спока на скроні. Долоня на плечі тисне сильніше, швидкі пальці занурюються у волосся. Джим притягує до себе, цілує, розділяючи хвилю задоволення, що поглинає їх обох.

Його розум прекрасний. У ньому так багато різних спалахів емоцій, це нагадує Споку мерехтіння галактик і народження зірок, вибухи наднових… Ні, навіть гарніше. Яскравіше. Краще.

Краще за все, що він так любить, гарніше за все, що він коли-небудь вважав гарним, тепліше за будь-що.

Вперше за життя Спок не знаходить потрібних слів, не бачить сенсу щось казати вголос, лише перебирає вологі пасма й дивиться у сині очі.

Кірк вирівнює дихання, торкається тремтячою рукою краю його футболки. Спок відчуває, знає на підсвідомому рівні, що Джиму потрібні міцні обійми й гучні слова про те, що між ними тепер дещо більше ніж дружні відносини. Він притискає до себе, огортаючи у власне тепло, і залишає поцілунок на скроні.

Їм більше не потрібно слів, аби зізнатися у коханні.

тег-лист: @ukrfanficshn @iliuetssttip

[birudeboysdog]

«Порятунку немає»

Неприступна фортеця, оточена крижаною, пробираючою до кісток водою; охоронці, що гірші за Цербера; троє в'язнів, що не мали б тут бути.

● Сторінки щоденника втікача,

● Один день – одна сторінка з життя,

● Пост буде постійно оновлюватися!

18 березня 1962

«Розчарування»

Ось що я чув від матері більшу частину свого не такого вже й цікавого, не такого вже й довгого життя.

«Ти міг би податися у столярі як більшість, чи може попроситися до дядька Френка секретарем, якщо так мрієш про друкарську машинку!» казала частіше ніж підносила довгий сірник до дешевої сигари, а курила вона майже постійно.

«Дядько Френк» насправді ніякий мені й не дядько, він взагалі-то і не Френк, а Пак, та завдяки своїй не зовсім азійській зовнішності його брехня вже давно стала правдою.

Не знаю навіщо я пишу так багато... Мабуть, я просто не знаю як почати.

Не думаю, що хтось колись прочитає це нашкрябане твердим канцелярським олівцем на пом'ятому шматку посірілого паперу, яким тільки й можна що підтерти сраку, послання...

«Розчарування» мати казала мені, бо грошей у нас не було, бо брати мене, вже дорослого хлопака, до себе на роботу мало хто хотів, бо з десяти років я ��ільки і жив мріями про те, як одного дня стану відомим на весь світ письменником.

Але одного дня моя дурна голова вирішила, що якщо гроші самі не йдуть до мене, можливо варто мені піти за тими грошима?

26 жовтня 1961 року (пам'ятаю той день ніби він був вчора) я пограбував Банк Процвітання у Сент-Луїсі. Вже 3 листопада я сидів на лаві підсудних, моя мати навіть не прийшла на слухання. Востаннє я бачив її у листопаді, коли вона прийшла аби ще раз назвати сина розчаруванням та повідомити, що викреслила мене зі свого життя.

Місяць я відсидів у тюрмі в Сент-Луїсі.

За першу невдалу спробу втечі мене добряче відлупцювали спочатку охоронці, а потім і сусіди по камері, за те що з собою не взяв. За другу – те саме. За майже вдалу третю – перевели до більш сонячної Каліфорнії.

Спочатку я здивувався і моєю першою думкою було «вони ідіоти, Сонячний Штат це ж ніщо у порівнянні з похмурим туманним Міссурі!»

Та це я ідіот, тому що читаючи газети кожного дня у моєму мозку чомусь не відклалося що ще є в Каліфорнії, у майже двох кілометрах від берега Сан-Франциско.

Місце, з якого немає виходу. В'язниця, з якої ще нікому не вдавалося втекти.

Скелястий, з жорсткого каменю, холодний ніби Вічна Мерзлота, Алькатрас.

З вікон автобуса, крізь міцні товстенні решітки, я встиг зачепитися поглядом за пейзаж: чисте небо, сліпуче сонце, квіти, що цвіли ніби всюди, насичено зелена ковдра, яка обіймала землю...

А потім ми, новенькі в'язні, «свіже м'ясо» як таких тут кличуть, під конвоєм вийшли з клятого задушливого автобуса, ланцюги на ногах та руках дратуюче бряжчали, і я вперше побачив його – свій «дім» на найближчі -надцать років.

Разюча різниця відібрала у мене дихання на якусь мить.

Замість зеленої ковдри з соковитої трави – сіра суха земля, немов по цьому острову пронеслися сотні пожеж.

Замість цвітіння квітів та розкішних дерев – сторожові вежі з озброєними охоронцями та здоровенними прожекторами. Навіть сонце тут чомусь не гріло, лише з жалістю дивилося згори на наші пропащі душі.

Переживши серію принизливих процедур, описувати які у мене немає жодного бажання, нас познайомили з новими правилами та розпорядком.

Ранній підйом, ранній відбій, робота як привілей та нагорода, яку треба заслужити зразковою поведінкою, тиск та ніякого усамітнення ні на секунду.

На першому тижні було найважче.

Зранку мене поглинала хвиля полегшення, хвиля радості, тому що нарешті можна вийти, розім'яти ноги після довгої, нескінченно довгої безсонної ночі в камері розміром два на два метри. Навіть тварин у цирку тримають у кращих умовах, я певен.

Та вже після сніданку полегшення змінювалось сковуючим відчаєм та страхом. Страхом з'їхати з глузду, застрягнувши у часі як комахи у рідкій смолі.

Всі ці сидіння у відкритій камері, де навіть скористатися туалетом без очей на твоїй шиї не можна, всі ці «ніяких особистих речей поки не заслужиш», ніяких книжок та газет, лише безкінечні витріщання у стелю чи голі стіни.

Звісно, все це лише аби зламати дух.

До кінця другого тижня я вже точно знав скільки темних цяток від прибитих москітів (яких на острові через високу вологість просто незчисленна кількість) на стелі – 87, та які з них складаються у сузір'я. Ці цятки викарбувалися на сітківці, я почав бачити їх навіть у найтемніші ночі, коли води затоки та Тихого океану вирують у найжахливіших найгучніших штормах, які я коли-небудь чув.

В одну з таких ночей я твердо вирішив – мені треба, просто необхідно, навіть ще більше ніж просто «необхідно» тікати звідси якнайшвидше. А ще тримати розум гострим та не піддаватися цій сірій трясовині, що затягує на дно зневіри.

Тому сьогодні, під світлом повного місяця я пишу це.

Це мої думки, моє серце, моя обіцянка собі, що звучить як:

Я вдихну чистого повітря з материка, ще з'їм свіжого, але трохи підгорілого знизу, м'якого хліба з пекарні, що знаходиться за рогом з самого дитинства, я обов'язково виберуся, чого б це мені не коштувало.

19 березня 1962

Підйом о 6:30 це не щось незвичне для мене насправді.

Витерпіти весь цей клятий, довгий, немов потяг з вугіллям, день, щоб написати хоч три слова на папері – ось що виявилося важко.

О 6:30 підйом, о 6:55 перекличка. Якщо ніхто не відкинувся за ніч або не втік («ха! звідси ще ніхто не втікав!» гаркають охоронці майже кожного ранку) – всіх ведуть у їдальню на поживний смачний сніданок. І це зараз не іронія, ні, тут і справді готують неначе вдома. У Сент-Луїсі баланда на смак гірша за грязюку з болота, але тут... Тут навіть м'ясо дають.

Гадаю, це також одна з причин чому мало хто наважується втекти (крім, звісно, охорони під зав'язку, веж, що прожекторами освітлюють майже всю територію цілодобово та найголовніше – решіток камери, які відмикаються не старим іржавим ключем як у Сент-Луїсі чи більшості інших в'язниць, а електронною системою, на яку вплинути зсередини клятої завузької камери ніяк не вдасться)

Навіщо тікати з місця, з якого шанс вдалої втечі складає приблизно, не знаю, я ніколи не був великим математичним генієм, але приблизно 13-15 відсотків? Тим паче, що тут у тебе є робота, можливість зайнятися якимось хобі, а ще їжа смачніша за страви твоєї мамці з жерстяних банок часів війни?

Але у мене немає роботи, немає дозволу на заняття чим завгодно, та якби і все це було, все одно ніщо не замінить мені ті легкі пориви вітру, що скуйовджують волосся, сонце, що ніби радіє тобі, свободу прокидатися о котрій забажаєш та займатися чим забажаєш. За ці тижні в Алькатрасі я проклинав 26 жовтня шістдесят першого стільки разів, скільки бурхливі води затоки бились об бетонні стіни, а це, повинен я сказати, багато.

Та я відволікся.

Дана мною обіцянка гріла мене сьогодні, гріла надією та бажанням нарешті щось робити(гадаю, як метафорично, так і буквально, тому що ховати свої папірці у камері мені здалося поганою ідеєю, зважаючи на постійні обшуки, тож я носив їх з собою, запнувши за пояс штанів)

Думки про самогубство відійшли на другий план, більше не хотілося раптово смикнутися під конвоєм, що вів нас на сніданок та встигнути порахувати скільки куль прилетить у моє втомлене тіло.

Я почав думати та планувати.

Перше і найголовніше: аби втекти потрібен розум та терпіння. Я не вийду звідси вже завтра, це неможливо, але за місяць чи може три? Це більш вірогідні терміни.

Друге: як би це не було сумно, та мені потрібен напарник. Хтось, хто доповнюватиме мій план, якого поки немає, але він точно буде. Можливо мої попередні спроби втечі виявилися невдалими саме через брак другого компоненту пазла. Компоненту, якого, звісно, можна залишити тут, як тільки він припинить виконувати свої функції.

Третє: потрібен надійний план. Надійніший за ті, що я створював раніше. А для цього потрібні знання. Графік зміни охоронців, розташування всіх будівель, внутрішній двір та до чого він примикає. А для цього, в свою чергу, треба вийти з камери. Тобто потрібно поводитися ідеально, отримати роботу та, якщо дуже пощастить, навіть шанс грати на якомусь інструменті у місцевому оркестрі.

А ще треба виспатися. Добряче-добряче виспатися. Попереду мене чекають важкі дні.

20 березня 1962

Фортуна була ще тією сукою до мене протягом життя. Та сьогодні, схоже, я нарешті їй сподобався...

Джонсон з блоку A зламав руку (звісно, що йому допомогли), а це означало пошук працівника на заміну, і цим працівником можу стати я, якщо ще трошки пощастить.

Не пам'ятаю (а може просто і не знаю) де саме працював Джонсон, чи то у пральні, чи то у столярні, та й однаковісінько. Головне – у мене є можливість, бодай і примарна, нарешті розім'яти ноги чимось більшим ніж чотири з половиною кроки від ґрат і чотири з половиною назад. Розім'яти мізки чимось більшим ніж перерахування трупів клятих комарів.

Господи, нехай тільки за ніч поб'ють ще когось з привілейованих, це значно збільшить мої шанси...

Жорстоко, так, але тут або ти, або тебе – іншого просто не дано Богом. Він покинув це місце. Замість нього лише власна вдача та розум.

Вчора я згадував про інший фрагмент пазла, так? Вже сьогодні мені здається, що я помилявся.

За сніданком, поки всі мовчки пхали до рота їжу, я оглядав майже кожного у великому залі їдальні. Шукав когось, навіть сам не розуміючи кого, і звичайно ж не знайшов.

Це він знайшов мене. Так було б правильніше описати те, що відбулося.

Поки мої очі блукали по безмозких (інакше як вони сюди загриміли) головам, мені у спину вперся чийсь погляд. Це відчуття ніби й досі зі мною – раптове, як порив вітру в сонячну погоду, швидко охоплююче все тіло немов занурення у ванну з гарячою водою.

Я озирнувся.

У нього були щирі теплі очі.

«Що людина з такими гарними очима робить в Алькатрасі?» подумалося мені в ту мить, коли наші погляди зустрілися.

Може він вбивця? Може гангстер? Грабіжник банків? Чи такий самий невдаха як і я?

«Очі ніколи не брешуть, Синміне» казала мені мати, коли я хуліганив, а потім просила підняти голову та подивитися на неї – лише зазирнувши в очі вміла з точністю обчислювальної машини вирахувати чи я брешу.

Що казали мені його очі?

Гадки не маю.

Я злякався. Зізнатися навіть самому собі в цьому дуже важко, але я злякався. І одразу ж відвернувся, більше не відчуваючи на своїй спині важкого погляду.

Насправді я пишу це досить пізно, пізніше ніж звик, місяць вже тікає від мене на інший бік Алькатрасу, а все тому що я чекав. Чекав, що мене поб'ють інші в'язні якраз перед відбоєм, чи, можливо, після четвертої, чи в обід. Бо ж що як цей погляд у спину був погрозою розправи?

Та цього не сталося.

Я подумав тоді «що як це не погроза, а навпаки – застереження?»

Що як він, хто б він не був, почув перешіптування охоронців, яким кортіло випустити пар після довгої зміни ��а якомусь бідоласі, й сьогодні той бідолаха – я? Що як ці теплі очі побачили косі погляди на мене, які явно не обіцяли нічого хорошого?

Тому я чекав допізна, чекав на звук брязкання ключів від постових кімнат на поясі охоронця, чекав на електронний звук відпирання камери, чекав на побиття важкою палицею по нирках. Цього теж не сталося.

І я сів писати... не знаю що, як це назвати? Щоденник? Опис моїх днів? Нехай так.

Не знаю чому, та той погляд не йде з голови. Можливо, він нічого і не означав, а все це лише плід моєї уяви й нічого більше, та...

Він точно з мого блоку. Кілька разів я бачив його за сніданком зовсім поруч зі мною, а потім на якийсь час він зник. Плітки поплили різні: хтось казав, що його вбили, а тіло кинули в океан, хтось казав, що навпаки, перевели у блок для пай-хлопчиків, а хтось – що він у карцері за бійку.

Ніхто не вгадав. Як виявилося, він місяць провалявся на ліжку в лікарняному крилі через ангіну та переохолодження.

Весь час пишу «він», тому що імені я не знаю. Знаю лише що у нього кучеряве волосся кольору шоколаду, щирі очі та спортивна підтягнута статура. Я нізащо не хотів би бути його ворогом, тому що ці м'язи скрутили б мене у баранячий ріг та викинули б з вікна за лічені хвилини – я, на превеликий жаль моєї матері, бійцем не був. Зате у моїй черепній коробці повно мізків, що краще ніж гора м'язів. Хоча, знову таки, він не виглядає як тупа гора м'язів, скоріше як розумна гора, а це значно небезпечніше.

Зараз майже 6 ранку. Я навчився приблизно вираховувати час за розташуванням місяця, ранніми променями сонця що сходить та перемовинами охоронців між собою. Я майже не спав, засинаючи лише на короткі хвилини, холодна рука паніки постійно висмикувала мене зі сну від найменшого шуму, проте мій розум як ніколи гострий. Він шепоче мені, що така людина як він мені б знадобилася. Дуже знадобилася для втілення мого плану. Головний пункт цього плану все ще «придумати план», та я нікуди не поспішаю, ні-ні, у мене є вдосталь часу. Що таке час у такому місці, як Алькатрас, врешті-решт?

тег-лист: @ukrfanficshn @leyunqa @iliuetssttip