#со чанбін

[birudeboysdog]

«Порятунку немає»

Неприступна фортеця, оточена крижаною, пробираючою до кісток водою; охоронці, що гірші за Цербера; троє в'язнів, що не мали б тут бути.

● Сторінки щоденника втікача,

● Один день – одна сторінка з життя,

● Пост буде постійно оновлюватися!

18 березня 1962

«Розчарування»

Ось що я чув від матері більшу частину свого не такого вже й цікавого, не такого вже й довгого життя.

«Ти міг би податися у столярі як більшість, чи може попроситися до дядька Френка секретарем, якщо так мрієш про друкарську машинку!» казала частіше ніж підносила довгий сірник до дешевої сигари, а курила вона майже постійно.

«Дядько Френк» насправді ніякий мені й не дядько, він взагалі-то і не Френк, а Пак, та завдяки своїй не зовсім азійській зовнішності його брехня вже давно стала правдою.

Не знаю навіщо я пишу так багато... Мабуть, я просто не знаю як почати.

Не думаю, що хтось колись прочитає це нашкрябане твердим канцелярським олівцем на пом'ятому шматку посірілого паперу, яким тільки й можна що підтерти сраку, послання...

«Розчарування» мати казала мені, бо грошей у нас не було, бо брати мене, вже дорослого хлопака, до себе на роботу мало хто хотів, бо з десяти років я тільки і жив мріями про те, як одного дня стану відомим на весь світ письменником.

Але одного дня моя дурна голова вирішила, що якщо гроші самі не йдуть до мене, можливо варто мені піти за тими грошима?

26 жовтня 1961 року (пам'ятаю той день ніби він був вчора) я пограбував Банк Процвітання у Сент-Луїсі. Вже 3 листопада я сидів на лаві підсудних, моя мати навіть не прийшла на слухання. Востаннє я бачив її у листопаді, коли вона прийшла аби ще раз назвати сина розчаруванням та повідомити, що викреслила мене зі свого життя.

Місяць я відсидів у тюрмі в Сент-Луїсі.

За першу невдалу спробу втечі мене добряче відлупцювали спочатку охоронці, а потім і сусіди по камері, за те що з собою не взяв. За другу – те саме. За майже вдалу третю – перевели до більш сонячної Каліфорнії.

Спочатку я здивувався і моєю першою думкою було «вони ідіоти, Сонячний Штат це ж ніщо у порівнянні з похмурим туманним Міссурі!»

Та це я ідіот, тому що читаючи газети кожного дня у моєму мозку чомусь не відклалося що ще є в Каліфорнії, у майже двох кілометрах від берега Сан-Франциско.

Місце, з якого немає виходу. В'язниця, з якої ще нікому не вдавалося втекти.

Скелястий, з жорсткого каменю, холодний ніби Вічна Мерзлота, Алькатрас.

З вікон автобуса, крізь міцні товстенні решітки, я встиг зачепитися поглядом за пейзаж: чисте небо, сліпуче сонце, квіти, що цвіли ніби всюди, насичено зелена ковдра, яка обіймала землю...

А потім ми, новенькі в'язні, «свіже м'ясо» як таких тут кличуть, під конвоєм вийшли з клятого задушливого автобуса, ланцюги на ногах та руках дратуюче бряжчали, і я вперше побачив його – свій «дім» на найближчі -надцать років.

Разюча різниця відібрала у мене дихання на якусь мить.

Замість зеленої ковдри з соковитої трави – сіра суха земля, немов по цьому острову пронеслися сотні пожеж.

Замість цвітіння квітів та розкішних дерев – сторожові вежі з озброєними охоронцями та здоровенними прожектора��и. Навіть сонце тут чомусь не гріло, лише з жалістю дивилося згори на наші пропащі душі.

Переживши серію принизливих процедур, описувати які у мене немає жодного бажання, нас познайомили з новими правилами та розпорядком.

Ранній підйом, ранній відбій, робота як привілей та нагорода, яку треба заслужити зразковою поведінкою, тиск та ніякого усамітнення ні на секунду.

На першому тижні було найважче.

Зранку мене поглинала хвиля полегшення, хвиля радості, тому що нарешті можна вийти, розім'яти ноги після довгої, нескінченно довгої безсонної ночі в камері розміром два на два метри. Навіть тварин у цирку тримають у кращих умовах, я певен.

Та вже після сніданку полегшення змінювалось сковуючим відчаєм та страхом. Страхом з'їхати з глузду, застрягнувши у часі як комахи у рідкій смолі.

Всі ці сидіння у відкритій камері, де навіть скористатися туалетом без очей на твоїй шиї не можна, всі ці «ніяких особистих речей поки не заслужиш», ніяких книжок та газет, лише безкінечні витріщання у стелю чи голі стіни.

Звісно, все це лише аби зламати дух.

До кінця другого тижня я вже точно знав скільки темних цяток від прибитих москітів (яких на острові через високу вологість просто незчисленна кількість) на стелі – 87, та які з них складаються у сузір'я. Ці цятки викарбувалися на сітківці, я почав бачити їх навіть у найтемніші ночі, коли води затоки та Тихого океану вирують у найжахливіших найгучніших штор��ах, які я коли-небудь чув.

В одну з таких ночей я твердо вирішив – мені треба, просто необхідно, навіть ще більше ніж просто «необхідно» тікати звідси якнайшвидше. А ще тримати розум гострим та не піддаватися цій сірій трясовині, що затягує на дно зневіри.

Тому сьогодні, під світлом повного місяця я пишу це.

Це мої думки, моє серце, моя обіцянка собі, що звучить як:

Я вдихну чистого повітря з материка, ще з'їм свіжого, але трохи підгорілого знизу, м'якого хліба з пекарні, що знаходиться за рогом з самого дитинства, я обов'язково виберуся, чого б це мені не коштувало.

19 березня 1962

Підйом о 6:30 це не щось незвичне для мене насправді.

Витерпіти весь цей клятий, довгий, немов потяг з вугіллям, день, щоб написати хоч три слова на папері – ось що виявилося важко.

О 6:30 підйом, о 6:55 перекличка. Якщо ніхто не відкинувся за ніч або не втік («ха! звідси ще ніхто не втікав!» гаркають охоронці майже кожного ранку) – всіх ведуть у їдальню на поживний смачний сніданок. І це зараз не іронія, ні, тут і справді готують неначе вдома. У Сент-Луїсі баланда на смак гірша за грязюку з болота, але тут... Тут навіть м'ясо дають.

Гадаю, це також одна з причин чому мало хто наважується втекти (крім, звісно, охорони під зав'язку, веж, що прожекторами освітлюють майже всю територію цілодобово та найголовніше – решіток камери, які відмикаються не старим іржавим ключем як у Сент-Луїсі чи більшості інших в'язниць, а електронною системою, на яку вплинути зсередини клятої завузької камери ніяк не вдасться)

Навіщо тікати з місця, з якого шанс вдалої втечі складає приблизно, не знаю, я ніколи не був великим математичним генієм, але приблизно 13-15 відсотків? Тим паче, що тут у тебе є робота, можливість зайнятися якимось хобі, а ще їжа смачніша за страви твоєї мамці з жерстяних банок часів війни?

Але у мене немає роботи, немає дозволу на заняття чим завгодно, та якби і все це було, все одно ніщо не замінить мені ті легкі пориви вітру, що скуйовджують волосся, сонце, що ніби радіє тобі, свободу прокидатися о котрій забажаєш та займатися чим забажаєш. За ці тижні в Алькатрасі я проклинав 26 жовтня шістдесят першого стільки разів, скільки бурхливі води затоки бились об бетонні стіни, а це, повинен я сказати, багато.

Та я відволікся.

Дана мною обіцянка гріла мене сьогодні, гріла надією та бажанням нарешті щось робити(гадаю, як метафорично, так і буквально, тому що ховати свої папірці у камері мені здалося поганою ідеєю, зважаючи на постійні обшуки, тож я носив їх з собою, запнувши за пояс штанів)

Думки про самогубство відійшли на другий план, більше не хотілося раптово смикнутися під конвоєм, що вів нас на сніданок та встигнути порахувати скільки куль прилетить у моє втомлене тіло.

Я почав думати та планувати.

Перше і найголовніше: аби втекти потрібен розум та терпіння. Я не вийду звідси вже завтра, це неможливо, але за місяць чи може три? Це більш вірогідні терміни.

Друге: як би це не було сумно, та мені потрібен напарник. Хтось, хто доповнюватиме мій план, якого поки немає, але він точно буде. Можливо мої попередні спроби втечі виявилися невдалими саме через брак другого компоненту пазла. Компоненту, якого, звісно, можна залишити тут, як тільки він припинить виконувати свої функції.

Третє: потрібен надійний план. Надійніший за ті, що я створював раніше. А для цього потрібні знання. Графік зміни охоронців, розташування всіх будівель, внутрішній двір та до чого він примикає. А для цього, в свою чергу, треба вийти з камери. Тобто потрібно поводитися ідеально, отримати роботу та, якщо дуже пощастить, навіть шанс грати на якомусь інструменті у місцевому оркестрі.

А ще треба виспатися. Добряче-добряче виспатися. Попереду мене чекають важкі дні.

20 березня 1962

Фортуна була ще тією сукою до мене протягом життя. Та сьогодні, схоже, я нарешті їй сподобався...

Джонсон з блоку A зламав руку (звісно, що йому допомогли), а це означало пошук працівника на заміну, і цим працівником можу стати я, якщо ще трошки пощастить.

Не пам'ятаю (а може просто і не знаю) де саме працював Джонсон, чи то у пральні, чи то у столярні, та й однаковісінько. Головне – у мене є можливість, бодай і примарна, нарешті розім'яти ноги чимось більшим ніж чотири з половиною кроки від ґрат і чотири з половиною назад. Розім'яти мізки чимось більшим ніж перерахування трупів ��лятих комарів.

Господи, нехай тільки за ніч поб'ють ще когось з привілейованих, це значно збільшить мої шанси...

Жорстоко, так, але тут або ти, або тебе – іншого просто не дано Богом. Він покинув це місце. Замість нього лише власна вдача та розум.

Вчора я згадував про інший фрагмент пазла, так? Вже сьогодні мені здається, що я помилявся.

За сніданком, поки всі мовчки пхали до рота їжу, я оглядав майже кожного у великому залі їдальні. Шукав когось, навіть сам не розуміючи кого, і звичайно ж не знайшов.

Це він знайшов мене. Так було б правильніше описати те, що відбулося.

Поки мої очі блукали по безмозких (інакше як вони сюди загриміли) головам, мені у спину вперся чийсь погляд. Це відчуття ніби й досі зі мною – раптове, як порив вітру в сонячну погоду, швидко охоплююче все тіло немов занурення у ванну з гарячою водою.

Я озирнувся.

У нього були щирі теплі очі.

«Що людина з такими гарними очима робить в Алькатрасі?» подумалося мені в ту мить, коли наші погляди зустрілися.

Може він вбивця? Може гангстер? Грабіжник банків? Чи такий самий невдаха як і я?

«Очі ніколи не брешуть, Синміне» казала мені мати, коли я хуліганив, а потім просила підняти голову та подивитися на неї – лише заз��рнувши в очі вміла з точністю обчислювальної машини вирахувати чи я брешу.

Що казали мені його очі?

Гадки не маю.

Я злякався. Зізнатися навіть самому собі в цьому дуже важко, але я злякався. І одразу ж відвернувся, більше не відчуваючи на своїй спині важкого погляду.

Насправді я пишу це досить пізно, пізніше ніж звик, місяць вже тікає від мене на інший бік Алькатрасу, а все тому що я чекав. Чекав, що мене поб'ють інші в'язні якраз перед відбоєм, чи, можливо, після четвертої, чи в обід. Бо ж що як цей погляд у спину був погрозою розправи?

Та цього не сталося.

Я подумав тоді «що як це не погроза, а навпаки – застереження?»

Що як він, хто б він не був, почув перешіптування охоронців, яким кортіло випустити пар після довгої зміни на якомусь бідоласі, й сьогодні той бідолаха – я? Що як ці теплі очі побачили косі погляди на мене, які явно не обіцяли нічого хорошого?

Тому я чекав допізна, чекав на звук брязкання ключів від постових кімнат на поясі охоронця, чекав на електронний ��вук відпирання камери, чекав на побиття важкою палицею по нирках. Цього теж не сталося.

І я сів писати... не знаю що, як це назвати? Щоденник? Опис моїх днів? Нехай так.

Не знаю чому, та той погляд не йде з голови. Можливо, він нічого і не означав, а все це лише плід моєї уяви й нічого більше, та...

Він точно з мого блоку. Кілька разів я бачив його за сніданком зовсім поруч зі мною, а потім на якийсь час він зник. Плітки поплили різні: хтось казав, що його вбили, а тіло кинули в океан, хтось казав, що навпаки, перевели у блок для пай-хлопчиків, а хтось – що він у карцері за бійку.

Ніхто не вгадав. Як виявилося, він місяць провалявся на ліжку в лікарняному крилі через ангіну та переохолодження.

Весь час пишу «він», тому що імені я не знаю. Знаю лише що у нього кучеряве волосся кольору шоколаду, щирі очі та спортивна підтягнута статура. Я нізащо не хотів би бути його ворогом, тому що ці м'язи скрутили б мене у баранячий ріг та викинули б з вікна за лічені хвилини – я, на превеликий жаль моєї матері, бійцем не був. Зате у моїй черепній коробці повно мізків, що краще ніж гора м'язів. Хоча, знову таки, він не виглядає як тупа гора м'язів, скоріше як розумна гора, а це значно небезпечніше.

Зараз майже 6 ранку. Я навчився приблизно вираховувати час за розташуванням місяця, ранніми променями сонця що сходить та перемовинами охоронців між собою. Я майже не спав, засинаючи лише на короткі хвилини, холодна рука паніки постійно висмикувала мене зі сну від найменшого шуму, проте мій розум як ніколи гострий. Він шепоче мені, що така людина як він мені б знадобилася. Дуже знадобилася для втілення мого плану. Головний пункт цього плану все ще «придумати план», та я нікуди не поспішаю, ні-ні, у мене є вдосталь часу. Що таке час у такому місці, як Алькатрас, врешті-решт?

тег-лист: @ukrfanficshn @leyunqa @iliuetssttip

[nanalee-me]

#хьонбін ав де немає місця коханню, є лише секс, але чи надовго...

***

- дана робота ж лише вигадкою автора, й не має нічого спільного з реальними людьми;

- міні-міні

- міститься натяк на горні;

- не звертайте уваги помилки;

- якщо вам сподобається буду рада фідбеку;

- гарного прочитання.

***

Бін чекав цього вечора, чекав цілих два тижні, саме стільки той хто вже підіймається ліфтом на його поверх, був в поїздці. Сьогодні ж він написав що повертається, і одразу з аеропорту прилетить до квартири Со, незважаючи навіть на проливний дощ в місті, раніше Чанбіну це б сподобалось, але не в цей вечір. Цього разу все буде не так..

***

Хьонджін та Чанбін заможні, молоді люди, перший - відомий та перспективний художник, його картини займають головні місця на виставках по всьому світу, у нього неймовірний стиль та манера, в принципі як і він сам. Другий же - молодий але вже доволі успішний підприємець, він новатор в своїй сфері, ніколи не боїться ризикувати, тому й випереджає своїх конкурентів по ринку.

Познайомились вони на виставці, куди Чанбіна затягнула його люба матуся, ну як він міг їй відмовити? Правильно ніяк, тому через півгодини безглуздого блукання по галереї, він зайшов в останній зал де відбувався якийсь перформанс, саме тоді він побачив його!

Неймовірної краси хлопець сидів перед мольбертом тримаючи в руці пензель та виводив ним яскраві узори.. Бін не пам'ятає що було на картині, ��о його увага була прикута до, палаючих натхненням, очей..

В той вечір він не думав що матиме змогу навіть підійти до цього чарівного художника, але доля, а точніше пані Со, вирішила інакше, й, сама при цьому не здогадуючись, допомога цим двом розпочати свою історію.

Історію.. Кохання? Ні, що ви! Не кохання, а сексу без обов'язків.

***

З вечора їхнього знайомства пройшло вже чотири роки. Чотири роки, яскравих та довгих ночей переповнених пристасттю й палкої спокуси. Вони знають один про одного абсолютно все, але лише того що стосується ліжка, інше ж не є важливим для обох. А може ні? Можливо це не так?

***

Сьогодні ввечері його коханець прилітає з робочої поїздки, і одразу приїде до нього за гаряченьким, Бін це знає, але на серці у нього не спокійно.

Дзвінок в двері, і той двигун в грудях Со, що завжди працює як треба, неначе зупиняється, він підходить до дверей та тяжко видихаючи прокручує замок.

Перед ним постає він, той самий, все такий же неймовірно гарний, з чарівною посмішкою та, вже палаючими від нетерпіння, очами. Двері ще не встигають до кінця відкритись, як нетерпляча рука їх перехвачує та дьоргає швидше на себе, й всього за секунду Чанбін вже відчуває руки на своїх плечах, та солодкі, мов малина, губи на власних.

Хьонджін не став чекати, а одразу перейшов до діла, він одразу припав до цих припухлих та потрісканих від постійних покусувань, дурна звичка Со, яка подобається Хвану, губ.. ах він так за ними сумував. Джин вирішив, що сьогодні вони почнуть одразу, без надто довгих прилюдій, тому одразу поглибив поцілунок, виражаючи свою нетерплячість.

Його руки блукали по торсу, все частіше зупиняючись на твердих прокачаних грудях, він обожнював натреноване тіло Чанбіна, тому завжди з захватом м'яв його скрізь куди діставали власні довгі пальчики. Та зараз він вже дуже хоче перейти до чогось більшого, тому з смачним та голосним чмоком він випускає губи Біна з власного полону.

Швиденько витерши власну ледь рожеву помаду з губ Со, Хьонджін одразу почав спускатись на коліна, прикувавши свій погляд до ширінки джинс, в яких був його коханець, свої руки він перемістив на міцні бедра, потроху їх зжимаючи, але очі він не відводив від ледь помітної випуклості... Він так бажав те що сховано за цією тканиною, що н�� зважав ні на що!

Не забираючи своїх рук з таких обожнюваних бедер, Біна, Хван прикривши очі, легенько потерся власним носом об член, який все ще був схований в штанах.

- я так сумував – це були перші його слова від моменту як він перейшов поріг квартири..

- ти сумував лише за тим що в штанах? - голос Чанбіна, такий сумний, тихий, та якийсь ніби надломаний, – ти навіть не привітався.

- ха-ха Бінні ти чого, звісно ж я сумував за нашими зустрічами, ми ж не бачились цілих два тижні – говорячи це він навіть очей не підняв, надто був зайнятий знімаючи той дурнуватий пасок, який все ніяк не хотів піддаватись – я дуууже сумував..

- зупинись! – Чанбін звучить надто зламано..

- що? – нарешті він зміг розчіпити пасок, але його руки одразу були перехвачені та міцно окуті долянями Біна, – ооо, сьогодні граємо інакше? – та варто було його у підвести очі догори, він зрозумів, що щось не так, – Бінні, щось сталося? – він поволі піднявся, все ще закутий в міцних руках.

- я хочу припинити, – тільки зараз Хван розуміє, що Со взагалі ніяк не реагував на поцілок, на його дотики, він був не таким як завжди, а його очі весь цей час були на мокрому місці, Хьонджін дає собі уявного ляпаса, за те що взагалі нічого не помітив, він був таким захопленим та збудженим – Джині, я хочу розірвати все що було між нами!

- Чанбіні, якщо я не вчасно, то добре, давай я зараз поїду, а потім, коли ти будеш готовий, просто мені напишеш, і я повернусь, окей? Любий, ти ж знаєш, я завжди приїду – знову ця посмішка, така легка, Со не в силах дивитись на нього.

- я не напишу тобі! Хьонджін, я.. я не можу більше так! Я не хочу більше бути лише твоїм коханцем, мені цього замало. Я закоханий, і... Я хочу все це закінчити! - випалив все й одразу опустивши власні очі додолу, Бін.

Хватка його рук вже давно ослабла, тому Хван легко визволяє свої та поклавши їх на низ живота Біна плавно рухається вверх. У Со сироти виступають по всьому тілу від таких його дій, але в горлі формується ком, який навіть заплакати не дає. А той все підіймає свої руки по тілу вище, ніжно, повільно, неначе боїться що втратить, трохи зупиняючись на грудях та все ж переходячи на міцні плечі, він дуже їх любив, зізнатись чесно, він годинами міг дивитись на них, ледь торкаючись, поки Бін мирно спав після їхніх звичних марафонів. Він веде далі свої візерунки та нарешті вкладає руки на міцній шиї, зручно вмостивши свої пальчики, ледь погладжуючи за вухами, бо з��ає що Со таке подобається, він ще трохи дивиться на лице навпроти, бачить як уникають його погляду, бачить як тяжко Біну стримувати свої емоції.

- хей Бінні, любий, поглянь на мене, ну..– він не забираючи своїх рук з шиї намагається заглянути в очі навпроти.

Чанбін ледь тримається щоб не відштовхнути його, вигнати, більше не чути цього "Бінні", не чути цього ніжного голосу взагалі, але він далі просто стоїть не рухаючись, та дихаючи через раз, він не хоче піймати його погляд, боїться знову потонути та розчинитись в його Джині, боїться здатись і потім знову страждати.

- ммм гаразд.. ти не будеш мені дивитись в очі, так? – на його губах легка посмішка, він не хоче все так лишати, він не хоче закінчувати їхні "відносини" з Со, – ехх Бінні, Бінні.. я ж одразу казав, я попереджав, я просив не закохуватись. Ти ж взагалі сам цього хотів. Ти той хто не хотів серйозних відносин, це ти запропонував лише секс і нічого більшого. То чому ж зараз ледь не плачеш і кажеш що більше так не можеш, чому Бінні?

Чанбін мовчить бо не знає що має казати. Все що каже Хван – правда! Бін сам не хотів відносин, він завжди сам відмовлявся від прогулянок чи вечерь разом, а той з часом припинив пропонувати й зовсім.. Со збреше, якщо скаже що не закохався в Хвана з першого ж погляду в ці неймовірні очі, що виблискують намистинками щоразу як він тримає в своїх руках пензлі та малює. Чанбін закоханий в його картини, і в нього самого, ще з самого початку, але вирішив побудувати між ними кам'яну фортецю, він не дав відносинам і шансу. Лише його вина в тому що він заплутався в собі, у власних бажаннях та почуттях! Чому він одразу не зробив все правильно? Навіщо було вигадувати цю дурню, що відносини їм не потрібні? Він сам загнав себе у прірву!

- Чанбіііін, не мовчи, будь ласка. Просто скажи чому ти сам заборонив нам мати щось більше ніж секс, а зараз просто мене проганяєш. Ти просто награвся, чи як? Я більше не цікава іграшка? У тебе з'явився хтось ще? – в його солодкому та ніжному голосі можна почути ноти дрібного роздратування, сум та навіть біль, адже не він вигадав цю гру. Він знав що колись всьому цьому прийде кінець, й думав що зможе легко піти, але зараз він хоче знати причину, – Просто скажи. Чи я не заслуговую навіть на пояснення?

- ні, ні, ні ти.. ти заслуговуєш на весь світ, і точно не на мене! – Со швидко підіймає очі, хватає руками талію Хвана і більше не стримує сльози, що полились, як тільки той почав порівнювати себе з іграшкою, він не хоче аби він так думав. Він не іграшка - це Бін дурень, – Джині, я.. я ідіот! Я ��есь час боявся, що не гідний бути поряд з тобою, тому й відштовхнув тебе. Я бачив, що цікавий тобі, але я просто боявся, і все що міг запропонувати це лише секс.. Я винен сам! Ти не іграшка! Ніколи так не кажи. Ти не іграшка, чуєш, не іграшка – він вже не плаче, він ридає, опускає свою голову на плече Хьонджіна і більше не стримується, притискаючи його до себе ближе, а той лише й може погладжувати спину й тихо чекати поки Со заспокоїться.

Вони не знають скільки так простояли, ніхто з них за часом не слідкував, вони просто стояли ось так в обіймах поки один з них плаче, а другий літає в своїх думках, першим розірвав цю довжелезну хвилину Чанбін, який вже виплакав все що тримав в собі роками, й нарешті заспокоївся. Він підняв свою голову та заглянув в спокійне обличчя Хвана.

- Джині.. Вибач! Я... Просто вибач! – чомусь в цей момент інших слів він знайти не міг.

- тож.. це кінець? - Хьонджін спокійний, він просто дивиться й намагається зрозуміти власні почуття.

- так. Це кінець! Я сам зруйнував все що могло бути між нами, ще з самого початку. Це лише моя вина!

- але ж нам було добре, як коханцям, хіба ні? Чому ми просто не можемо продовжити це? – Хьонджін справді не хотів аби це закінчувалось, йому було так добре, він хоче аби все залишалось так як є.

- Джинііі.. – в очах знову збираються сльози, здається він за все життя не плакав стільки скільки за цей вечір, – я не хочу! Я загнав себе в прірву, і я не хочу падати ще глибше. Мені боляче дивитись на тебе. Мені тяжко, розумієш..

- розумію, звісно ж. Нуу, гаразд – він прибирає свої руки з плеч Чанбіна та відходить, – тоді, це все. Я більше не буду приходити, – на його вустах з'являється посмішка, така до біса мила, – нам було весело ці роки і добре разом, тож дякую тобі! Ти хороший Бін, але й правда дурний, хах.. Прощай!

І він йде, обходить Біна, та швидко виходить з квартири, після себе залишаючи лише шлейф свого парфуму та порожнечу в серці Со.

Той вечір вони проведуть нарізно!

Чанбін буде плакати всю ніч, кричати, в глибину пустої квартири від болю та самотності. Буде картати лише себе. Й засне під ранок геть спустошений обіймаючи футболку Джині, яку ту колись залишив, аби мати в чому бути щоранку залишаючись у Біна на ніч...

А Хьонджін одразу закривши за собою тяжкі двері під'їзду Со, поїде в клуб де проведе всю ніч на танцполі, заглушаючи власні думки, та заливаючи в себе літри алкоголю, а під ранок прокинеться в квартирі якогось гарного хлопця, що мирно спав поруч.

Ось так прост�� невпевненість одного, привела їх лише до болю, відчаю та спустошення.. І хто ж знає що буде з їхньою історією далі, а може це й дійсно кінець?

[alisfel]

#minsungAU, де Мінхо разом із друзями чистить своє місто від поганих хлопців, хоча його команда теж не найдобріші, а Джісон — геній технологій, який розробляє їм новітню зброю та слідкує, щоб все проходило добре на завданнях.

tw: матюки, згадки зброї і чуть-чуть🤏🏻 горні

Джісон вже навіть не пам‘ятає, як у це вв‘язався, але ось уже другий рік працює з купкою недороблених месників, розроблюючи речі, які міг тільки уявляти, коли читав комікси про супергероїв.

Він експериментує з їхньою зброєю, зламує бази даних, розробляє ґаджети, які навіть сам деколи не може пояснити. На всіх завданнях Хан сидить у фургоні, слідкуючи через свої улюблені окуляри та комп‘ютер за ситуацією.

Тільки цього разу все йде не так. Особливо в той момент, коли Мінхо перестає відповідати, а його навушник вимикається. Джісона стає тільки на декілька хвилин, перш ніж він хапає свій пістолет і біжить туди, де востаннє був Лі.

Хан хвилюється більше, ніж боїться. У голову лізуть найгірші варіанти, тому він старається якнайшвидше добігти, але й не спалитись. Він вмикає всі можливі функції на своїх окулярах і тихо проходить попри якусь стару стіну.

Джісон не може дозволити, щоб з Мінхо щось трапилось. Хай цей придурок буде в порядку.

Хан мало не пищить, коли його хапають за руку і тягнуть на себе в кут між стінами. Джісон дуже лякається, але зразу думає, як краще відбиватись, поки не розуміє, що це Лі.

— Якого хуя ти вийшов з машини? — шипить Лі, він пошепки кричить, ще й допомагає собі грізним поглядом.

— Ти не відповідав мені! — каже Джісон у такому ж тоні, бо він, бляха, хвилювався.

— І що? Це значить, що треба виходити?!

— Це, сука, значить, що ти міг бути вже в якісь жопі!

— Якось би вибрався!

— Ага, вибрався б він, — Хан хмуриться сильніше, а злиться ще більше. — Я вже одного разу тебе такого вибраного намагався витягти з того світу!

— Ну, до тебе ж дійшов якось, і зараз би теж дійшов!

— Ти доповз! Тобі нагадати, у якому ти був стані? А якби щось ще гірше?!

— Я б все одно тебе знайшов! А що ти зараз доброго зробив?! Тільки змусив мене за тебе ще більше хвилюватись!

— Все, блять, закрий рот, бо я хочу тебе тільки вдарити.

— Не повіриш, я тебе те…

Мінхо не договорює, бо чує, як хтось наближається. Він притягує Джісона ще ближче до себе, закривши йому рот рукою, щоб той випадково їх не видав, і відчуває, що боїться. Востаннє Лі боявся, коли до фургона Хана декілька місяців тому наближались його чергові вороги.

Зараз страх знову викликає загроза Джісону.

Мінхо полегко міняє їх місцями, щоб стати спереду й закрити Хана собою. На це зразу отримує осуджуючий погляд хлопця, бо той дуже з таким не погоджується. Лі стискає в руці пістолет, готуючись до небажаної зустрічі.

— Тримайся позаду, будь ласка. Послухай мене хоч раз, — ледве чутно шепоче Мінхо. — Просто стій тут. Будь ласка. Я все зроблю сам.

— Але… — починає Джісон, дивлячись великими від страху очима.

Мінхо вже не чує, він кидає короткий погляд на Хана, а потім швидко вистрибує з-за стіни, направляючи пістолет прямо на незнайомця. Він будь-якою ціною захистить Джісона.

— Ти йобнувся, бля, Ліно?! — каже Чанбін, наставивши пістолет у відповідь. — Ну, давай позмагаємось!

— У вас дуель? — питає Хьонджін, підійшовши ззаду Со. — Ставлю дві пляшки пива на Біна.

Мінхо тільки полегшено видихає, опустивши пістолет, і повертає голову, щоб подивитись на Джісона. Той, навчений практикою, не виходить, поки Лі не махає рукою, покликавши до себе.

— О, Хані, я не сумнівався, — усміхається Чанбін під те, як Джісон закочує очі. — Після твого останнього «Де цей придурок, блять?» у навушнику, я й не думав, що ти на місці висидиш.

— Чому ти тоді не пішов його зразу рятувати? — нахмурившись, питає Мінхо.

— А нащо, якщо ти все одно б до нього першим прибіг? — знизує плечима Хван. — Пішли вже звідси, м? Фелікс з Чаном питають, де ми так довго.

— Ну, якби хтось, — Мінхо виділяє останнє слово, дивлячись на Джісона, — не вибіг із машини, то ми б ще швидше справились.

— Блять, Мі… — Джісон запиняється, бо не казати справжнє ім‘я. — Може, когось іншого би вже пришибло якоюсь хуйнею, якби цей хтось не вийшов!

— Тихо, курочки, не сваріться, — сміється Хван, рушаючи з місця першим.

— Блін, курочки захотів, — замріяно каже Чанбін. — Заїдемо в Мак.

Джісон ображено стоїть на місці, дивлячись на потилицю Мінхо, і навіть не думає йти. Взагалі, у ньому борються два бажання: стояти й піти швидко, щоб перегнати Лі. Вибрав він поки що перший.

— Ну і чому ти завмер? — повертається до хлопця Мінхо. — Пішли вже.

— Нікуди я не піду з тобою.

— Ти буквально за мною вибіг, — нагадує Лі. — А зараз вже не підеш?

Джісон мовчить, тяжко дихаючи й стискаючи кулаки. Його бісить, що Мінхо нічого не розуміє. Не розуміє, що той хвилювався, не розуміє, що Хан не міг його просто так залишити, коли він не відповідав. Не розуміє, що не можна вимикати навушник, бо Джіс��н тоді сходить з розуму.

Лі підходить ближче і усміхається кутиком губ, дивлячись на набундюченого хлопця.

— Ти скоро тріснеш від того, як надувся, — каже ��інхо, тицьнувши пальцем в щоку Хана. Він занадто сильно любить його щічки.

— Ти краще не робиш, ти знаєш? — майже гарчить Джісон.

Мінхо не забирає руки від обличчя Хана, а навпаки накриває його цілою долонею, ніжно погладивши. Джісон, навіть коли злиться на нього, викликає тільки тепло всередині.

— Хані, — кличе Мінхо, — потім на мене поображаєшся.

— Звичайно, поображаюсь, я з тобою навіть розмовляти не буду.

— Обов‘язково. Пішли.

Джісон переступає через себе й все-таки йде, але не дивиться на Мінхо, а потім не зважає на те, як Чанбін з Хьонджіном хіхікають з них. Хан просто злиться, що цей придурок не зважає на себе, та й ні на кого взагалі. І що в нього стає наглості, щоб злитись у відповідь!

Якби він вів себе нормально, то Джісон нікуди б не вийшов. Він вигадав їм такі навушники, які дуже тяжко загубити чи випадково вимкнути, і чомусь тільки Мінхо може не відповідати час від часу. Придурок.

Вони завжди збираються у підвалі клубу Фелікса. Вони втрьох з Джісоном і Чоніном називають це лігвом, всі інші просто не заперечують. Там декілька кімнат і шумоізоляція, щоб не було чутно, як над ними скачуть люди на танцполі.

Джісон їсть свою малу картоплю з Маку вже 20 хвилин, не слухаючи, що обговорюють інші. Мінхо відмовився сидіти з ними, тому пішов у якусь іншу кімнату, але Хан все одно думає тільки про цю вперту гидоту. Він майже вже не злиться, але контактувати досі нема бажання.

Як і з будь-ким іншим, тому він йде від хлопців, придумавши, що просто попрацює за комп‘ютером. Але в улюбленій кімнаті Хана, де у них вся техніка, сидить Мінхо.

Джісон бачить, що той без футболки й намагається щось там собі зробити збоку, але розмовляти не хоче, як і питати, що сталось. Хан обходить Мінхо, щоб просто сісти за свій стіл. Але через декілька секунд все-таки дивиться, що Лі там робить.

Джісон цокає, коли бачить кров, і те, як нічого з нею не може вдіяти Мінхо, тому встає, щоб підійти ближче. Він мовчки промиває рану Лі, не дивлячись йому в очі, хоч і помічає його посмішку.

— Хані зі мною не розмовляє? — питає Мінхо, отримуючи у відповідь аж нічого. — Джісон-а, ти ображаєшся?

Хан підіймає голову й невдоволено заглядає Лі в очі.

— Я розізлився, бо з тобою могло щось трапитись, а я б міг не встигнути тебе врятувати, — каже Мінхо, беручи Джісона за руку, щоб той не пішов геть.

— Я нікуди б не пішов, якби ти не відключив бісовий навушник, — Хан відчуває, як знову починає злитись.

— Так було потрібно.

— Чудово, Мінхо. Я вигадую нам спосіб спілкування, щоб розірвати зв‘язок було практично неможливо, а ти його роз��иваєш сам, — обурюється Джісон. — Просто прекрасно.

— Деколи… мені тяжко чути твій голос.

— Що? То мені, блять, мовчати, щоб тебе не дратував мій голос?!

— Я не сказав, що він дратує, — Мінхо стримує руку Хана своєю, коли той намагається її вирвати. — Я сказав, що мені тяжко.

— І в чому різниця?!

— Я думаю тоді не про завдання, а про те, як хочу тебе. А це, знаєш, трохи відволікає.

— Що? — Хан впевнений, що він неправильно почув.

— Хочеш ще раз почути, що твій голос змушує мене думати, як я тебе хочу? — Лі підіймає брови, з хитрою усмішкою дивлячись на Джісона, а потім нахиляється до нього ближче, видихаючи майже в губи. — Я тебе хочу.

Хан голосно ковтає слину, дивлячись прямо на губи Мінхо, і відчуває, як жар проходить по тілу. Лі, який завжди зупиняв їх обох, якщо вони доходили у флірті занадто далеко, каже, що хоче його. Джісону потрібен деякий час, щоб це усвідомити.

— Коли ти встиг так розкачати свої руки? — шепоче Лі, проводячи долонями по цих самих руках, а потім різко притягує до себе Джісона за талію. — Мені подобається.

— Як можна було змусити мене так сильно хвилюватись просто тому, що тебе збуджує мій голос?

— Вибач?

— Мені тепер потрібно фільтр накладати для ваших навушників?

— Ні за що. Тобі тепер потрібно відповісти мені на поцілунок.

— Я досі на тебе злюсь, — каже Джісон, сціплюючи долоні позаду шиї Мінхо.

— Так буде навіть цікавіше, — шепоче Лі, цілуючи Хана.

Джісон розслабляється в руках Мінхо, відповідаючи йому на поцілунок. Він мільйон разів уявляв собі цей момент, хоч і думав, що такого ніколи не станеться. Хан відтягує волосся на потилиці Мінхо, поки той стискає його талію, і розриває поцілунок.

— Якщо ти ще хоч раз відключиш навушник, я відключу тебе, — погрожує Джісон.

— Обіцяю більше такого не робити, — тихо сміється Мінхо в губи Хану. — Якщо ти ще раз вийдеш із фургона, я запрограмую силове поле навколо нього.

— Ти не вмієш програмувати.

— Попрошу одного сексі-розробника це зробити.

— І якого ж?

— Хан Джісона, знаєш такого?

— Не пригадую. А що, він дуже сексі?

— Ти навіть не уявляєш, наскільки.

— Подобається тобі?

— Дуже, — каже Мінхо, закінчуючи цю розмову, щоб знову поцілувати Джісона.

the end 🤍