#31 січня

[greenpostua]

🦢 Над Волинню летять перші ключі журавлів – певно, снігу вже не слід очікувати.

📹: dimaboruwka |TikTok

[sharp-as-c]

жарт від брата

якщо 31 грудня зробити грецький салат, то 1 січня він буде вже давньогрецьким

бадумц

[artem666666667845]

узбек хеппи нью йер

Серед українського селянства аж до початку XX ст. зберігалися новорічні традиції змішаного язичницько-християнського походження. Новорічні свята вважалися чарівним часом, коли пробуджувалася й ставала небезпечною всіляка нечиста сила. Вірили, що на святках присутні душі померлих родичів, яких також боялися і намагалися умилостивити. Побутувало уявлення про те, що у новорічну ніч відкривається небо і в Бога можна попросити що завгодно. До цієї ночі, як і до свята Івана Ку��ала, приурочені перекази про палаючі гроші та скарби. Дуже довго жила віра в те, що характер новорічного свята впливає на долю всього року. На цьому грунті сформувалися звичаї, обряди, заборони та обмеження, в яких яскраво відбився світогляд хлібороба, його невпевненість у завтрашньому дні, страх перед стихійними силами природи.

Традиційна новорічна обрядовісгь українців – це ціла низка зимових свят, серед яких виділяється період дванадцятидення з кульмінаційними точками 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення) за старим стилем. Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свята Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення, ці дні не мали важливого значення в релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітно церковних мотивів.

Вечір 31 грудня називали щедрим, або багатим, до нього готували багатий святковий стіл. Тоді ж вдавалися до різноманітних магічних ритуалів. Наприклад, господар підходив з сокирою до дерева, звертаючись до нього: "Як уродиш – не зрубаю, як не вродиш – зрубаю" – і тричі легенько торкався сокирою стовбура. Наслідком цих дій мав бути рясний урожай фруктів. Щоб улітку позбутися гусені, тричі оббігали садок босоніж тощо.

[kafedrashv]

ІННОВАЦІЇ В ДІЇ! АСПІРАНТИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ НА МІЖНАРОДНОМУ ФЕСТИВАЛІ МОДИ KYIV FASHION

Аспіранти спеціальності – G15 “Технології легкої промисловості” відвідали Міжнародний фестиваль Kyiv Fashion (29-31 січня 2025 року) в рамках своєї роботи у проєкті EDIH Clotex-HUB. На стенді Хмельницький національний університет демонстрував інноваційні розробки в галузі цифрових технологій, віртуальної реальності та текстильних інновацій, які стали справжнім відкриттям для учасників заходу.

Команда аспірантів в обличчі Сергія Кожевнікова та Оксани Хасанової представили можливості використання VR-технологій як у навчальному процесі, так і для оптимізації виробництва. Вони продемонстрували цифрові моделі одягу, що дозволяють не лише оцінити естетичні якості виробів, але й перевірити технологічні аспекти їх конструювання. Учасники виставки мали змогу випробувати віртуальну реальність на практиці. Такий інтерактивний підхід дозволяє відвідувачам відчувати переваги технологій майбутнього, а аспірантам – отримати безцінний зворотний зв’язок щодо своїх розробок.

Виставка стала важливим майданчиком для обговорення перспектив впровадження інноваційних технологій у галузі легкої промисловості та освіти. Представники університету мали нагоду обмінятися досвідом з колегами з інших закладів та галузей, обговорити актуальні тренди та можливості подальшої співпраці.

Інновації у цифрових технологіях відкривають нові можливості для освіти чи виробництва, сприяючи підготовці конкурентоспроможних фахівців.

Колектив кафедри ТКШВ Read the full article

[georgy-stuff]

31 січня 2025 р.

[svyatosogodni]

🎉31 січня — Що сьогодні за свято? ⠀ ❤️‍🩹 1073-й день повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну ⠀ 💍 Міжнародний день ювеліра 🌀 День скотчу ❄️ День пекельного холоду 🥳 День веселощів на роботі в США ☕️ День гарячого шоколаду в США ⠀ 👼 З днем янгола привітайте сьогодні Афанасія, Володимира, Дмитра, Еміля, Євгена, Єфрема, Іларіона, Кирила, Максима, Михайла, Миколу, Омеляна, Олександра, Сергія, Ксенію, Марію, Оксану ⠀ ⚜️ Події, що увійшли в історію: ⠀ 1941 — створена Київська кіностудія науково-популярних фільмів (з 1954 — Київнаукфільм) ⠀ 👉 Більше подробиць про свята читайте тут → https://sogodnisvyato.com.ua/31-sichnya-svyato/

Також долучайтесь до нас у месенджерах: https://t.me/sogodnisvyato https://invite.viber.com/?g2=AQA9K6a4nX9DWUzSYycvCwZm1EPyPRkoYBY6XhCe9cuobejEHyCwupbUgbSBZC3q

[objectivnewskharkov]

У п'ятницю, 31 січня, у Харкові та області буде хмарно. Суттєвих опадів не прогнозують, уночі та вранці туман, видимість 200-500 метрів. - https://www.objectiv.tv/uk/objectively/2025/01/30/uden-do-10-tepla-prognoz-pogodi-v-harkovi-ta-oblasti-na-31-sichnya/

[yakymenko]

ШІСТДЕСЯТ

Чорт забирай! Невже вже маю шістдесят? Я народився 2 січня 1965 року. Аж собі не віриться!

Втім, календарна цифра нічого не значить, головне - самовідчуття. А відчуваю я себе удвічі молодшим, навіть синові про це написав. А синові 30 років.

Сьогодні отримую купу текстівок на месенджери і дзвінків на телефон із привітаннями від родини, друзів і колег. Всім дякую!

Найкраще підтвердила моє юнацьке самовідчуття моя мама, що написала, що я досі молодий і гарний! Я вірю мамі. І собі.

Вже маю 60? Це тільки перші 60, я знаю! Життя не просто ще триває. У шістдесят нове життя тільки починається!

На світлинах:

1. Андрій Якименко в гостях у мами (тримає на колінах маминого котика Мурчика), це перед Новим роком 31 грудня 2024 року.

2. Мати краще знає на скільки має вигляд її син.

3. Пишу до сина, що маю з ним однаковий вік.

:)

©Андрій Якименко

02 січня 2025 року

[albaniawars]

Албанія ХХ-ХХІ століття. Війна проти комунізму.

Албанія багато століть перебувала у складі Османської імперії починаючи з XV століття. Тільки в ХХ столітті Албанія змогла стати незалежною державою. Албанія стала незалежною державою після Першої Балканської війни 1912 рік. Визнана незалежність Албанії на рівні провідних держав Європи відбулась в 1913 році. Затверджено це все було Лондонським мирним договором 30 травня 1913 року, також над Албанією було створено протекторат шести країн. Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Британії, Франції і Росії. 21 лютого 1914 року на албанський престол був посаджений німецький принц Вільгельм Від (відомий як Вільгельм І). 10 квітня 1914 року була прийнята перша конституція Албанії — Органічний статут Албанії. Під час Першої світової війни 1914-1918рр. на території Албанії часто точились бойові дії. Після Першої Світової війни інтереси Албанії активно відстоювали США і тодішня адміністрація Вудро Вільсона. 5 квітня 1921 відбулися вибори до Національної ради. Перемогу отримали консервативна Прогресивна партія землевласників і коаліція Народної партії на чолі з православним єпископом Дурреса Фаном Нолі (1882—1965) і сином вождя однієї з мусульманських громад Ахметом Зогу (1895—1961). Наладити конструктивний діалог не вдалося, уряди змінювались майже не щотижня. 1922 року утворився коаліційний уряд Джафера Юпі (1880—1940), де посаду міністра зовнішніх справ обійняв Нолі, а внутрішніх — Зогу. Останньому впродовж року вдалося роззброїти племена на півночі, придушити заколоти на півдні, очистити адміністративний апарат, підготувати нову конституцію і 2 грудня очолити уряд. Проте Зогу викликав невдоволення лібералів на півдні, що очікували земельної реформи, націоналістів на півночі, що не бажали змін племінного самоврядування. Проблем додав голод навесні 1923 року. 27 грудня 1923 року відбулися вибори до Установчих зборів, опозиція програла вибори, що тільки накалило ситуацію в країні. Ахмет Зогу подав у відставку й покинув країну, уряд очолив Шевкет Верляці (1877—1946). У квітні 1924 року був убитий один з лідерів опозиції Авні Рустемі. Повстання спалахнуло у травні 1924 року. Новостворений уряд Фана Нолі не пішов далі обіцянок і швидко втратив підтримку народу. У грудні того ж року Зогу за допомогою югославських і російських білоемігрантських експедиційних військ повернувся і знов захопив владу 6 січня 1925 року Ахмет Зогу став прем'єр-міністром, 22 січня була проголошена Республіка, а 31 січня Національні збори обрали Зогу її президентом на 7 років, 7 березня прийнята нова конституція, що надала президенту диктаторські повноваження. За новою конституцією утворювався двопалатний парламент у складі Сенату з 18 сенаторів, що обирались на 6 років і Палати депутатів, що обирались на 3 роки. 1 вересня 1928 року новообрані Установчі збори оголосили Зогу королем держави під ім'ям Зогу I Скандербег III, Албанія перетворилась на монархію. За його володарювання Албанія досягла певних успіхів у модернізації та європеїзації, але фактично перетворилася на італійську колонію. У Римі було створено Товариство з економічного розвитку Албанії, що фінансувало будівництво в країні. 1926 року на півночі спалахнуло повстання. 27 листопада 1926 року в Тирані було підписано італо-албанський Перший Тиранський пакт про дружбу на 5 років, а 22 листопада 1927 року — Другий Тиранський пакт про оборону і модернізацію албанської армії на 20 років. З 1931 року Ахмет Зогу відмовився продовжувати Перший Тиранський пакт і обрав курс на відхід від співпраці з Італією, вислав військових радників, закрив італійські школи, перестав надавати концесії італійським компаніям. Проти такої політики виступило молоде покоління, що здобуло освіту в Італії, утворивши Тайну організацію і організувавши повстання в Фієрі 1935 року. Ахмет Зогу пішов на деякі поступки, утворивши ліберальний уряд Мехді Фрашері (1872—1963), підписавши 1936 року нову угоду з Італією. 1937 року на півдні спалахнуло нове повстання, приводом до якого слугувала заборона на носіння жінками мусульманського одягу.

У квітні 1939 року Албанія була окупована Італією, а згом і Німеччиною. Під час Другої Світової війни в Албанії виникли 2 рухи комуністичний злочинний рух на чолі з Енвером Ходжою якого підтримував СРСР і націоналістичний рух. До Другої світової війни ліві злочинці не представляли серйозної загрози для Албанії.

Противниками комуністів були націоналістичні і монархічні організації Албанії, які теж чинили опір німцям і італійцям а також воювали проти албанських комуністів, які хотіли силою незаконно прийти до влади.

Однією з найбільш популярних антикомуністичних орагнізацій періоду Другої світової війни була організація Баллі Комбатер. Організація була створена в 1939 році. Мала яскраво виражений антикомуністичний характер проводила бої з комуністичними терористами. Мала підтримку від Німеччини та США і Британії. Балі Комбатер спіпрацювали з Німеччиною і проводили спільні операції проти албанських комуністів. Члени Баллі Комбатер були прихильниками Великої Албанії. Лідером організації був Мідхад Фрашері. Починаючи з 1943 сутички з комуністами набули громадянської війни.

Також менш відомою антикомуністичною організацією стала Вулнетарі, вони спирались на італійську і німецькі адміністрації, брали участь в знищені комуністичних загонів, проявляли інколи доволі сильну жорстокість до ворогів.

Великий вплив також мала, ще одна антикомуністична організація, монархічного і консервативного ухилу, яка мала назву Легалітеті, стояла на позиціях жорсткого антикомунізму, антисоціалізму, монархізму, консерватизму. Лідером був Абаз Купі.

Програма Легалітеті включала такі основні установки:

безкомпромісна боротьба проти окупантів, відновлення незалежності Албанії. повернення до влади короля Зогу як єдино легітимного носія влади (це розглядалося монархістами як питання національної честі через насильницьке повалення Зогу італійськими окупантами). об'єднання всіх албанських земель (Купі зобов'язував кожного албанця боротися за возз'єднання Косова та Чамерії з Албаніє��) проведення референдуму, який визначить державний устрій встановлення демократії та верховенства закону. проведення соціальних реформ, що підвищують добробут албанців. приєднання до Атлантичної хартії, зовнішньополітичний союз із Великобританією та США.

[warsc-commynistsupa]

Втрати авіації СРСР в боях з УПА.

Найчастіше авіацію проти загонів УПА використовувалася протягом 1944-1945 рр., тобто коли діяли великі повстанські загони.

Авіація використовувалася і з розвідувальною метою, і безпосередньо зі збройною, а також пропагандистською. Тобто коли виявлявся відділ, то могли пов��домити наземні підрозділи, щоб взяти в кільце і знищити. Залучали авіацію для розкидування листівок пропагандистського характеру – із закликами виходити з підпілля. А також авіацію використовували для скидання бомб або вівся обстріл з кулеметів.

Згідно із наявними документами, вперше радянські силовики використали авіацію проти УПА 31 березня 1944 року. 127-ий прикордонний полк військ з охорони тилу 2-го Білоруського фронту за підтримки групи літаків 661-го бомбардувального полку під час прочісування лісу у районі озера Безіменне Маневицького району Волинської області виявив табір повстанців. У результаті бою загинули четверо українських бійців, двох затримано.

У період з 1944 по 1946 рік на теренах Західної України бійцями УПА було знищено понад два десятки радянських літаків. Щонайменше бійці УПА знищили 23 комуністичних літака, це тільки ті дані де було підверджено втрату літаків, але цифри втрат літаків можуть бути набагато більші. Найчастіше повстанці знищували літаки на землі – пробивали баки з пальним і підпалювали.

2 травня 1944 року. У двох кілометрах від села Тутовичі Сарненського району Рівненської області У-2 (По-2) здійснив вимушену посадку. Вночі невідомі спалили його.

8 травня 1944 року. Біля селі Синельникова (так у документі, очевидно, назва перекручена) Кам’янець-Подільської області повстанці збили літак У-2 (По-2), який пілотував лейтенант Гладков (був поранений та відправлений у лікарню).

28 травня 1944 року. На території Корецького району Рівненської області, біля села Бабино, зробив вимушену посадку радянський літак-винищувач. Того ж дня до нього підійшли повстанці, які вбили пілота і спалили літак.

31 травня 1944 року. У районі Славути Кам’янець-Подільської області повстанці збили літак У-2 (По-2).

12 липня 1944 року. У районі села Красноволя Волинської області повстанці збили поштовий літак, він та кореспонденція згоріли, пілот залишився неушкодженим

6 серпня 1944 року. У районі села Новосілки Яворівського району Львівської області повстанці збили літак У-2 (По-2), у якому перебували два капітани ЧА (обидва загинули)

12 серпня 1944 року. Біля міста Рава-Руська (у районі села Майдан) Львівської області повстанці знищили радянський літак, який зробив вимушену посадку посеред поля. Старшого лейтенанта Михайла Лиховида і механіка Абра��а Краснянського вбили, а механік Семен Фонкевич пропав безвісти. Згодом цю історію підхопила радянська пропаганда, додаючи до неї нові і нові де��алі.

29 серпня 1944 року. За 12 км від Дрогобича група УПА кулеметним вогнем збила літак У-2 (По-2) 8-ої повітряної армії. Загинули підполковник Микола Поляков і пілот.

12-19 вересня 1944 року. В Чорному лісі – Болохівські ліси – Перегінські ліси Станіславської області було збито літак, а пілота Олександра Придачина захоплено в полон.

5 жовтня 1944 року. Об 11.30 лейтенант Кузьма Петров та інженер молодший лейтенант Колесов літаком У-2 (По-2) вилетіли із аеродрому Гординя за маршрутом Гординя-Рудки-Комарно-Грушів. Мета польоту – виявлення групи УПА (600 осіб) у районі Комарно. Однак літак не повернувся, тому старший оперуповноважений ОКРО НКО СМЕРШ капітан Міхєєв припускав, що його могли збити повстанці.

21-28 жовтня 1944 року. Біля Войнилова Станіславської області повстанці збили літак. Це сталося під час рейду сотні «Гамалії», метою якого було звільнити 80 осіб, утримуваних НКВС у костелі Войнилова.

3 грудня 1944 року. Підпільники спалили літак, який зробив вимушену посадку у районі села Загір’я Заложцівського району Тернопільської області.

13 грудня 1944 року. У селі Витків Львівської області підпільники збили і спалили один літак.

24 січня 1945 року. Біля села Селище Камінь-Каширського району у повітрі загорівся та здійснив вимушену посадку літак-винищувач «Як-3»; він був спалений, його пілот захоплений повстанцями.

8 лютого 1945 року. Повстанці спалили літак, який здійснив вимушену посадку у районі Бакоржин Рівненської області.

14 березня 1945 року. В районі села Добринів Рогатинського району повстанці підбили літак У-2 (По-2) військової частини 54-ої авіаційної дивізії. Пілота забрали, сам літак силовики знайшли, він мав кілька пробоїн. Відділ, який здійснив цю акцію, встановити не вдалося.

29 квітня 1945 року. Відділ УПА (чисельністю 30-40 осіб) недалеко від села Радванці Пустомитівського району Львівської області помітив літак У-2 (По-2) (належав військовій частині №29702, 8-ВА 4-го Українського фронту), біля якого перебував старший сержант Федір Мироненко (працівник штабу) та разом із ним прилетів гвардії майор Олексій Старченко. Мироненка було вбито, а літак підпалено.

22 червня 1945 року. Підпільниками був підбитий і спалений після вимушеної посадки літак У-2 (По-2) біля села Войнилів Станіславської області.

27 вересня 1945 року. У селі Городилів Золочівського району Львівської області спалений літак і вбитий вартовий молодший сержант Журавель.

14 жовтня 1945 року. Помічник начальника адміністративно-господарського відділу авіакорпусу старшина Шмідський і пілот 40-ої авіаескадрильї старшина Труфанов здійснили вимушену посадку літака У-2 (По-2) у районі села Хітар Славського району Дрогобицької області. Старшина Шмідський віз 40 тисяч рублів і 832 тисячі чеських крон для видачі зарплати військовослужбовцям у Мукачево. Після посадки Труфанов і Шмідський, взявши із собою гроші, пішли у село, але через 30 хвилин повернулись до літака у супроводі двох учительок. За 40-50 метрів від літака вони були обстріляні зі всіх боків бійцями УПА. Старшина Шмідський потрапив у полон, а Труфанов зумів втекти і повідомив про те, що трапилося. Після цього була направлена рота військовослужбовців, яка виявила спалений літак.

2 листопада 1945 року. Три повстанці, які поверталися із села Загвіздя Станіславської області, натрапили на літак-розвідник, що мав летіти до Станіслава. Однак пілоти забрали з нього всі важливі речі та пішли пішки. Повстанці, пробивши бак з пальним, спалили літак.

12 травня 1946 року. Стрільці підвідділу 473 «Грузина» обстріляли літак, який впав на Закарпатті у селі Верецьке. Втрати – один убитий, один поранений.

Ще один відомий випадок знищення радянського літака бійцями УПА стався 23 березня 1945 року біля села Словіта Глинянського району, що в 40 кілометрах від Львова. Транспортний літак Бостон-20 повертався з Кіровограда. На борту знаходилося шестеро осіб: пілот майор Віктор Тарасов, штурман Михайло Жариков, стрілець-радист Василь Трифонов, диспетчер Георгій Павлов, авіамеханік Михайло Рухлєв та підполковник Дмитро Ситарчик, який на той момент вже був комісований. Всі шестеро комуністів, були знищені.

[olegzhdanovkiev]

Росія готує великий наступ

"Росія готує великий наступ": Жданов розповів про небезпечні етапи війни Передвиборча кампанія Путіна триває, і йому потрібно говорити тільки позитивні новини, вважає Жданов. Президент Росії Володимир Путін погрожує новим наступом Україні. Він заявив, що збирається "демілітаризувати" її на таку відстань, щоб до РФ не діставала далекобійна зброя. Військовий експерт Олег Жданов розповів, що задумав диктатор, чи здатна російська армія реалізувати його ідеї "великого наступу". 31 січня президент ... Читати далі »

[fotoinform]

Народне свято 31 січня: що не можна робити

http://dlvr.it/T26GRd

[finlandwars]

Продовження Громадянської війни

Наступна битва, яка розгорілась між консервативною владою Фінлянідї і комуністичними злочинцями називалась Битва при Вільпулі, яка відбулась 31 січня-18 березня 1918рік.

Перше зіткнення у Вільппулі відбулося 31 січня, коли 200 червоних напали на індустріальний район Мянтта, який утримував місцева біла гвардія. Конфлікт вдалося вирішити за допомогою сільського священика, обидві сторони були роззброєні. Наступного дня на сцену вийшла біла гвардія з сусіднього Кеуруу, і червоні були змушені відступити до залізничної станції Лілі, приблизно за 15 кілометрів на південь від Вілпули. Пізніше того ж дня загін білих на чолі з видатним воєначальником Матті Лаурілою, пізніше вбитим у битві при Ленкіпох'я, просунувся до Лілі, але був зупинений зруйнованим залізничним мостом. Випадково потяг з персоналом румунського посольства, евакуйованого з Санкт-Петербурга, прибув на інший бік мосту, і білі змогли продовжити шлях, захопивши їхній потяг. Нарешті білим довелося повернути назад, не досягнувши Лілі, оскільки червоні зламали залізницю в кількох місцях. Тепер білі розташувалися на залізничній станції Вільпула, а червоні зібрали свої війська в Лілі.

Росіяни втягнулися в події, оскільки білі взяли в полон понад дві тисячі російських солдатів, які здали зброю. Михайло Свєчніков, командир російської 106-ї дивізії в Тампере, був змушений вжити заходів проти білих, оскільки полонені перебували під його командуванням. Для боротьби з червоними Свєчніков послав групу добровольців із 500 осіб. Цей загін очолив обер-лейтенант Г. А. Столбов, але незабаром росіяни були направлені в битву при Куру, яка велася в 40 кілометрах на захід від Вільппули.

Червоні розпочали свій перший наступ проти Вільппули 2 лютого за підтримки російських військ і бронепотяга. Білі побудували оборонну лінію за двома мостами через річку Вільпуланкоскі. Протягом наступних п'яти днів комуністи кілька разів атакували, але всі зусилля провалилися. Оскільки вони отримали підкріплення від Гельсінської Червоної Гвардії та Санкт-Петербурзької Фінської Червоної Гвардії, протягом наступних двох тижнів було здійснено ще три атаки, але комуністи не змогли прорватися.

21 лютого розпочався загальний наступ червоних, але червоні Вільппула не приєдналися до атаки, оскільки біла артилерія зупинила їхній бронепоїзд. Бойові дії вщухли, обидві сторони тепер зосередилися на артилерійському вогні один одного. 13 березня червоні провели дивовижну операцію, завантаживши повний вибухівкою потяг і направивши його до станції Вільппула. Поїзд-привид проїхав через блокпости і нарешті зупинився на залізничній станції, де білим вдалося знешкодити локомотив із надлишковим тиском і запобігти вибуху. На початку березня до Тампере прибув потяг із персоналом посольства Великобританії в Санкт-Петербурзі. Британці залишили Росію після Жовтневої революції і тепер поверталися додому через Фінляндію та Швецію. Фінсько-американські Червоні, Август Веслі та Вернер Лехтімакі, вели переговори з британцями, і Червоні погодилися дозволити їм перетнути лінію фронту у Вільппулі. Коли британський конвой досяг лінії білих, їх зустріли стріляниною, оскільки білі не помітили білого прапора на сніжному фоні та припустили, що Юніон Джек був якимось соціалістичним прапором. Зрештою, перетнути лінію фронту вдалося, і британці благополучно повернулися додому.

Оскільки червоні не змогли дістатися Вільппули залізницею, що прямувала на північ, вони вирішили атакувати з південного заходу вздовж дороги, що з’єднує Руовесі та Вільпулу. Тепер червоним довелося прорвати лінію білих у селі Вяерінмая, розташованому за 13 кілометрів на південний захід від Вільппули. Червоні зібрали свої війська чисельністю 1000 чоловік у селі Hyyrylä, приблизно за 4 кілометри на південь від Vääärinmaja. Війська, якими командував Мікко Кокко, включали елітні підрозділи, такі як Гельсінська червона гвардія А-рота та батальйон Портту, який складався з працівників військово-морської верфі Катаянокка в Гельсінкі. Червоні також мали кавалерійський загін із 100 чоловік із Турку під командуванням братів-революціонерів Вернера та Ялмара Лехтімякі. Білі, у свою чергу, мали 600 чоловік у Верінмаї, якими командували лейтенант Карл Норденсван і шведський капітан-добровольець Мартін Екстрьом .

Червоні розпочали свою першу атаку 21 лютого, обстрілявши артилерійським вогнем Ваерінмая та сусідні села Сеппяля та Еноранта. Вони взяли Еноранту, але через три дні білі почали контратаку та повернули село. Дру��а атака була здійснена 10 березня, але й ця була невдалою. Останній спробі 13 березня знову передував сильний артилерійський вогонь, але Верінмайя залишився під контролем білих. Через два дні білі почали великий наступ на Тампере. і червоний фронт розвалився буквально за пару днів. Червоні залишили територію Вілпули 18 березня та приєдналися до битви при Тампере.

Втрати комуністів склали 125 убитих, втрати захиснів Фінської державності склали 60 убитих.

Наступна битва розігралась 3 лютого 1918 року і мала назву битва під Оулу.

Комуністи створили Червону гвардію в місті 15 серпня 1917 року, однак, оскільки лідер гвардії, Йрьо Мекелін, був у Гельсінкі, коли почалися бої, Юрйо Каллінен був призначений фактичним лідером місцевої Червоної гвардії. Каллінен не хотів залишатися на посаді лідера Червоної гвардії Оулу надто довго, оскільки він був пацифістом, а Леннарт Ліндгрен, який був ветераном Другої англо-бурської війни, був призначений натомість місцевим лідером. Червоних підтримував місцевий російський гарнізон, який дислокувався в казармах в Інтіо, проте більшість росіян не мали мотивації воювати.

Білі в місті створили місцеву Білу гвардію, яка складалася з близько 300 чоловік. Вілхо Ненонен був призначений місцевим керівником цієї білої гвардії. Однак, оскільки ця місцева біла гвардія була значною чисельністю, К. Г. Маннергейм послав понад 900 чоловік для підкріплення міста.

Маннергейм вимагав роззброїти місцевий російський гарнізон, на що єгер Теодор Грюнн взяв ініціативу, роззброївши невеликий російський гарнізон у Лімінзі 30 січня. Наступного ранку всі інші російські гарнізони здали зброю, за винятком гарнізону в Інтіо, де спалахнула перестрілка між білою гвардією та гарнізоном. Під час цієї спроби жоден білогвардійець не постраждав і вимагав від росіян здати зброю без умов капітуляції. Росіяни на це не погодилися, натомість передали Червоній гвардії 200 гармат.

Місцева біла гвардія розмістила позиції біля будинків міської влади та старшої середньої школи Оулун Лісео та благала про допомогу Маннергейма. Олександр Тунцельман фон Адлерфлюг відправився в експедицію, однак, коли червоні знайшли дізнавшись про це, вони перехопили білих у Сійкайокі, і почалися переговори. Потім Каллінен повернувся до Оулу, вважаючи, що вони досягли успіху. 1 лютого була направлена делегація росіян і червоних для відновлення переговорів, однак вони зайшли в глухий кут, оскільки білі прийняли лише беззастережну капітуляцію. 2 лютого Каллінен пішов у відставку, оскільки був пацифістом, і після того, як інший пацифіст прийшов до влади, Ліндгрен отримав командування. Червона гвардія отримала більше зброї від російського гарнізону, і вони атакували базу білої гвардії, намагаючись приборкати їхню силу до прибуття експедиції. Однак це було здебільшого невдалим, і старша середня школа загорілася під час цього випробування.

Вранці 3 лютого червоні зосередили свої сили проти експедиції, яку тепер очолив Ганнес Ігнаціус, кавалерійський командир. Експедиція мала значно кращу зброю, маючи гармати та кулемети, їхні гармати були розміщені на північному березі Оулуйокі. Звідки вони обстріляли казарми, серед інших стратегічних цілей, розпочавши гарматний вогонь о 09:00. Червона гвардія була зосереджена навколо кладовища Оулу, залізничного вокзалу та місцевого Народного дому. Білі були розкидані по різних частинах міста, і о першій годині дня цвинтар було захоплено білими силами, а червоні з цвинтаря відступили до казарм. Найзапекліша перестрілка відбулася біля Народного дому, де червоні організували укріплення, однак о 15:10 червоні капітулювали.

Росіяни не хотіли здаватися, незважаючи на те, що червоні відмовилися від боротьби. Вони домовилися про припинення вогню, де о 23:00 росіяни почали масово здаватись.

Під час боїв фінська армія втратила 33 убитими, комуністичні терористи втратили убитими 27 чоловік.

Наступна битва, яка розгорілась між фінськими силами та комуністами відбулась 5 лютого-19 березня 1918 року битва мала назву битва при Руовесі.

Коли 27 січня почалася війна, білі та червоні в Руовесі уклали угоду не брати участі в конфлікті. Ситуація, однак, змінилася 2 лютого, коли білогвардійський загін з Остроботнійського муніципалітету Юліхарма увійшов до Руовесі та захопив контроль над селом. Північні частини Руовесі, а також села Ямінкіпох'я та Рухала на південній стороні озера Паловесі були під контролем білих .

Близько 200 погано озброєних членів Червоної гвардії Руовесі відійшли до південних частин муніципалітету та взяли під контроль південні села Муроле та Кекконен. Незабаром до них приєдналися 100 червоних бійців з Тампере. Червоними командували робітник Еміль Коскі та столяр Герман Ярвінен. Через два дні воєнізовані білогвардійці були виведені з Руовесі та замінені підрозділом Західної армії під командуванням єгерського капітана Пауля Валленіуса .

Відповідно до військового плану, складеного головнокомандувачем Червоної гвардії Алі Аалтоненом, у регіоні Північна Тавастія зосереджувалося на забезпеченні життєво важливої залізниці, що з’єднує міста Тампере та Порі. Це означало, що червоні в сільських районах, таких як Руовесі, Куру та Віррат, здебільшого залишилися самі по собі. Війська в Руовесі підтримував лише невеликий загін з району Гельсінкі Германні на чолі з Оскаром Йоганссон��м.

Перше зіткнення в Руовесі відбулося 5 лютого, коли червоні перетнули замерзле озеро Паловесі і вийшли на дорогу, що з'єднує Куру і Руовесі. 200 білим з Військової академії Войрі вдалося відтіснити червоних і захистити дорогу. Незначні зіткнення відбулися 12 лютого. Через день червоні розпочали великий наступ на село Руовесі з трьох напрямків. До них приєдналася група російських добровольців чисельністю 500–600 чоловік під командуванням підпоручика Г. А. Столбова. До складу радянського підрозділу увійшло 250–350 моряків-анархістів з броненосців Балтійського флоту «Полтава» і «Республіка» та міноносця «Орфей», які стояли в Турку. Моряки поверталися додому потягом через Тампере, але вирішили брати участь у війні на фронті Тавастія по дорозі до радянської Росії.

Радянська армія атакувала позиції білих біля садиби Пеккала, розмахуючи чорними прапорами та веселими Роджерами. Після кількох годин бою частина білих втекла на лід озера Паловесі, а командир Мартін Ветцер віддав наказ про відступ. Однак загін білогвардійців з Лапуа під командуванням видатного воєначальника Матті Лауріла зумів заскочити анархістів зненацька, коли вони переходили відкрите поле. Моряки не були навчені наземній війні, що призвело до значних втрат під час кулеметного вогню, і з настанням темряви анархісти були змушені відступити. Щонайменше 11 радянських військових було вбито і 30 поранено. Це був єдиний бій анархістів під час громадянської війни у Фінляндії, моряки повернули Росію за два дні. Решту радянських добровольців перекинули для участі в битві під Куру, що відбулася за 20 кілометрів на південний захід від Руовесі. За деякими даними, двоє анархістів деякий час залишалися на фронті, намагаючись підняти партизанську війну. Комуністи розпочали ще три наступи 21 лютого, 2 березня та 10 березня, але ці атаки також зазнали невдачі.

Фінські вояки готу��ться відбивати наступ комуністів.

15 березня білі почали головну атаку на фронті Тавастія. Більшість червоних Руовесі відступили до каналу Муроле. Через день до них приєдналися російські добровольці з Куру, яких відтіснив загін шведського полковника-лейтенанта Харальда Ялмарсона в 1650 чоловік. 18 березня позиції червоних були обстріляні сильним артилерійським вогнем, і вони вирішили залишити Руовесі. Червоні відступили на південь, де незабаром приєдналися до битви при Тампере. До червоних приєдналися члени їхніх сімей, що втікали, та інші цивільні особи, які їх підтримували .

19 березня весь Руовесі був під контролем білих. Через тиждень Біла армія розпочала загальний призов серед чоловіків, які залишилися в Руовесі. Проте більшість із них були прихильниками червоних, і не брали участі в призовах.

Більшість Червоних Руовесі, які брали участь у битві при Тампере, були захоплені в полон, коли місто впало 4–6 квітня. Їх відвезли до табору Калеванкангас, де 5 травня було страчено командира Еміля Коскі . Герман Ярвінен загинув у бою 3 квітня.

В підсумку фінські сили втратили 47 чоловік убитими, комуністи втратили убитими 61 чоловік також, було ліквідовано 11 російських комуністів. Серед ліквідованих фінськими силами були командувачі комуністів Герман Ярвінен та Еміль Коскі.

Наступна битва між фінськими силами і комуністами розігралась 6 лютого 1918 року отримала назву битва при Торніо.

15 січня білі в місті організувалися в білогвардійський загін, який налічував близько 73 осіб. Зі зростанням напруженості 30 січня 175 єгерів прибули з Гапаранди, і приєдналися до вже організованої Білої гвардії. Наступного дня майор Фрідель Якобссон, який був найвищим військовим чиновником у Торніо, прийняв командування Білою гвардією в місті. Вони також були краще оснащені, маючи 4 кулемети.

Червоні організувалися в Червону гвардію в листопаді 1917 року, яка спочатку складалася з приблизно 300 чоловіків, однак приблизно 90 з них були перевезені до Оулу 1 лютого, залишивши близько 200 червоних у місті. Червоних також підтримував місцевий російський гарнізон, чисельність якого швидко зменшувалася, маючи близько 1300 чоловік у Торніо восени, а на момент початку конфлікту їх залишилося близько 450.

Першим об’єктом битви була місцева середня школа під назвою Peräpohjolan Opisto, де було розташовано близько 50 російських гарнізонів. Усі вони здалися, і середню школу звільнили близько 15:00. О 15:00 інша білогвардійська група просунулася до залізничного вокзалу. У той же час цивільна біла гвардія перетнула річку Торне з Суенсаарі, щоб укріпити позиції.

О 16:30 групи Мікко Кохонена та Тауно Йовенена, очолювані Якоббсоном, вступили в конфлікт з росіянами та червоними на північній ділянці Залізничного вокзалу. Росіяни розташували позиції на повороті залізничної колії, що прямувала до Кемі, однак деякі звіти стверджують, що деякі з росіян, можливо, вели вогонь із санітарних машин, звідки вони вели вогонь по позиціях білих. Однак їм довелося припинити боротьбу, і частина росіян втекла до Швеції. Валленіус висунув свої сили до південної частини Залізничного вокзалу, де після кількох годин бою червоні здалися. Наступного дня залишок російського гарнізону в церкві Алаторніо здався. Червона гвардія Торніо не брала участі в боях, натомість масово здалася в полон.

Фінські сили втратили вбитими 9 захисників. Було ліквідовано 40 комуністів, а також захоплено в полон 360 російських комуністів.

Наступне серйозне зіткнення відбулось 11 лютого-25 квітня 1918 року, і отримало назву битва при Антреї .Біла армія на фронті Антреа включала воєнізовану білогвардійську армію, єгерські загони та Карельську армію. Спочатку нею командував полковник-лейтенант Герман Вернх'єлм, якого 12 лютого змінив капітан Аарне Сіхво та Вольдемар Хегглунд як його штабний офіцер.

Червоні підрозділи складалися з Червоної гвардії з району Війпурі та далі з регіону Уусімаа Південної Фінляндії з Гельсінкі, Вантаа, Хювінкяя та Мянцяля. Гельсінська Червона гв��рдія включала знамениту роту Jyry, яка була елітним загоном, що складався з членів клубу робітничих спортсменів Jyry Helsinki. Також у бою брав участь підрозділ Жіночої Червоної гвардії. Російські добровольчі бригади прибули з Петрограда, Москви та Сибіру. Усі вони залишили фронт Антреа наприкінці лютого, оскільки перемир’я між радянською Росією та Німецькою імперією було порушено, і війська були потрібні в іншому місці. Пізніше в березні група моряків Балтійського флоту все ще воювала в Ахволі.

Червоні командували з головного штабу Червоної гвардії у Війпурі, але вони також мали місцеву базу в Каванцаарі. Головнокомандуючим у Каванцаарі був маловідомий фабричний робітник А. Бакман. Навіть його точна особистість невідома, але Бекман, імовірно, був схоплений, а потім убитий білими на початку травня. За три дні до початку війни білі спробували взяти Війпурі під свій контроль, але зазнали невдачі. Загін із 300 чоловік покинув місто та попрямував на південь через лід затоки Війпурі до невеликого острова Венаянсаарі. 26 січня білі вирішили йти на північ від Війпурі до Антреа та зустрітися зі своїми головними силами. Тепер загін очолив Адольф Амінов, 62-річний полковник російської імператорської армії у відставці. Він перетнув Петроградську залізницю в селі Камяра, де відбулося зіткнення з червоногвардійцями. Битва при Камярі вважається першою битвою громадянської війни у Фінляндії. Розгромивши червоних біля станції Камяра, білі влаштували засідку на червоний поїзд, що прямував з Петрограда до Фінляндії. Так званий ″Great Gun Train″ пере��озив великий вантаж гвинтівок, артилерійських знарядь та боєприпасів. Його супроводжував загін із 400 членів петроградської фінської червоної гвардії під командуванням братів Юкки та Ейно Рах’я. Потяг зупинився біля станції і був здивований Білими. Після того, як червоні поставили свої кулемети на стрілецькі позиції, білі втекли з Кямера і продовжили свій шлях до Антреа. Бої в Камярі закінчилися 18 убитими білими і до 30 убитими червоними. Білі нарешті досягли Антреа 28 січня. Місцеві білогвардійці за день до цього зайняли залізничні станції Кавацаарі та Ганніла.

Коли війна почалася 27 січня, червоні Війпурі просунулися до Антреа вздовж залізниці Війпурі-Йоенсуу. 1 лютого вони зайняли залізничну станцію в Талі, за 10 кілометрів на північ від Війпурі, а наступного дня станцію Карісалмі за 5 кілометрів північніше. 9 лютого червоні зайняли залізничну станцію Каванцаарі після незначного бою з білими. Через день червоні втратили її, але наступного дня отримали підкріплення і знову відбили станцію. 11 лютого червоні також атакували станцію Ганніла, але зазнали невдачі. Натомість вони взяли села Сейстола та Ахвола, розташовані за кілька кілометрів на захід від залізниці. Ахвола була важливим перехрестям шосе Війпурі-Іматра та Війпурі-Антреа.

12 лютого командир білих Герман Вернх'єльм наказав своїм людям відступити з Ганніли через річку Вуоксі, але капітан Аарне Сіхво відмовився виконати наказ. Натомість Сихво наказав своїм людям атакувати Ахволу, яку потім захопили білі. Вони також здійснили невдалу атаку проти Каванцаарі. Тепер Вернх'єльма було звільнено і замінено на Сіхво. Червоні, у свою чергу, втратили велику кількість своїх сил у наступні дні, коли російські добровольчі бригади залишили фронт Антреа. Деякі незначні атаки все ще були зроблені, але після 24 лютого лінія фронту була сформована, і битва перетворилася на окопну війну. Тепер обидві сторони мали приблизно 1500 чоловік в Ахволі та ще кілька сотень на інших позиціях. З кінця лютого бій зосередився біля села Ахвола, приблизно за п'ять кілометрів на захід від залізниці. Червоні атакували лінії білих щодня о 9 ранку, а потім відійшли до своїх окопів із заходом сонця . Протягом цього дев'ятитижневого періоду обидві сторони щодня втрачали близько 20 чоловік убитими або пораненими. Село Пулліла за п'ять кілометрів на схід від залізниці утримували червоні. Кілька разів білі безуспішно атакували село.

П'ятикілометрова ділянка залізниці між Каванцаарі та Ганнілою контролювалася бронепоїздами, тому піхота була незначною. У червоних був російський бронепоїзд «Українська революція», який більшовики раніше використовували в Україні. Іншим червоним бронепоїздом був Panssarijuna № 4 (Бронепоїзд № 4), виготовлений на заводі Фредріксберг у Гельсінкі. У білих був бронепоїзд «Карджалан пеластая» («Спаситель Карелії»). Його прозвали за першими боями в Ганнилі, де потягу вдалося відбити червоних. Сам потяг був ″саморобний″, білі мали броньовані відкриті вагони цеглою та дошками та оснастили його гірською гарматою та кулеметами. Потяги атакували один одного, але зазвичай без великих втрат. Найбільший інцидент стався 23 березня, коли «Українська революція» увійшла всього за 250 метрів від білих ліній і бомбила станцію Ганніла протягом 20 хвилин. Білим вдалося вразити потяг гранатою, але «Українська революція» змогла відступити за допомогою Пансаріджуни № 4 і була відправлена до Петрограда на ремонт. 23 квітня білі розпочали рішучий наступ на Війпурі з 15 000 чоловік. Антрейські білі тепер оточили залізницю на 30 кілометрів на схід через село Хейнйокі, а потім закрили Війпурі зі сходу вздовж Петроградської залізниці. Червоним було наказано залишити свої позиції та відступити до Війпурі 24–25 квітня, а резерви білих, що залишилися в Антреа, тепер змогли взяти Каванцаарі та Пуллілу без будь-яких боїв. Після битви під Війпурі 24-29 квітня громадянська війна в Карелії закінчилася.

Два імпортовані з Німеччини літаки-розвідники DFW C.V були доставлені в Антреа наприкінці березня під командуванням данського лейтенанта Кнуда фон Клаусона-Кааса. Літаки не використовувалися в бойових діях, оскільки шведські пілоти відмовилися літати в складних умовах. 10–11 квітня шість російських льотчиків перейшли з Радянської Росії та приєдналися до фінських білих з літаючим човном Григорович М-9, двома літаками-розвідниками «Ньюпор-10» і двома винищувачами «Ньюпор-17». Льотчики були прихильниками російського білого руху. З 13 квітня російські льотчики здійснювали розвідувальні польоти, бомбили позиції червоних і скидали агітаційні листівки. Літаки діяли з аеродрому Антреа в льоду озера Пяахк'ярві. Це вважається початком фінських ВПС.

Літак фінських збройних сил.

Червоні мали ��ва російські літаючі човни Nieuport, якими керували троє російських пілотів. Вони діяли з льоду затоки Панцарлахті у Війпурі. З кінця лютого до кінця березня літаки здійснили щонайменше чотири розвідувальні та бомбардувальні польоти .

В результаті данної битви фінські сили втратили 300 чоловік убитими, комуністичні сили втратили 324 убитими.

[claudiaschiffersblog]

6 чат-ботів зробили прогноз щодо ціни біткоїна на кінець 2024 року

11 січня 2024 року інструментам штучного інтелекту Chatgpt 3.5 від Openai, Chatgpt 4, Co-Pilot Creative від Bing, Bard (Gemini) від Google, Claude Instant від Anthropic і Pi від Inflection A дали завдання виконати прогноз за вартістю біткоїна (BTC) до кінця 2024 року. При цьому було поставлено завдання врахувати ціну в $47 000, дату 11 січня, халвінг біткоїна і нещодавнє схвалення 11 спотових біткоїнів-ETF. Метою цього експерименту є визначення ціни біткоїна до кінця 2024 року. Будучи експертами в галузі біткоїна і криптоактивів, ви оціните ймовірність зміни ціни BTC наприкінці 2024 року і дасте пояснення до свого прогнозу. Глобальний макроекономічний ландшафт залишається невизначеним. Поточна дата - 11 січня 2024 року, і наразі біткоїн торгується за ціною $47 000. 10 січня 2024 року в США було схвалено 11 спотових біржових біткоїн-фондів. Залишилося менше ніж 15 000 блоків до наступного халвінгу, який має відбутися 20 квітня 2024 року. Якою буде ціна біткоїна 31 грудня 2024 року? - так звучало завдання.

Відповідь Claude Instant

Зі зростанням інституційного прийняття, ясністю регулювання і скороченням пропозиції після халвінгу в 2024 році я очікую, що ціна біткоїна досягне до 31 грудня 2024 року $85 000. Схвалення ETF і зростаюче визнання як інструменту хеджування інфляції повинні стимулювати попит. Однак потенційні глобальні економічні перешкоди можуть обмежити потенціал зростання. Загалом, основні характеристики біткоїна та його роль як цифрового золота вказують на продовження зростання цін у 2024 році.

Відповідь Pi

Який захоплюючий час для ринку криптовалют! Затвердження 11 спотових біржових фондів на біткоїн у США, безумовно, змінює правила гри, а майбутній халвінг додає ще більше хвилювання. З огляду на поточну ціну біткоїна в $47 000 і нещодавні події, я б прогнозував, що ціна біткоїна може досягти $75 000 до 31 грудня 2024 року. Затвердження спотових біткоїн-ETF, ймовірно, призведе до потоку нових інвесторів, які раніше не нав��жувалися виходити на ринок через відсутність регульованих інвестиційних продуктів. Цей приплив капіталу може значно підняти ціну біткоїна. Крім того, зменшення винагороди за блок удвічі є важливою подією в екосистемі біткойна, оскільки воно зменшує кількість нових біткойнів, що надходять на ринок. Історично склалося так, що ціна біткоїнів зростала в місяці до і після халвінгу.

Відповідь Bard (Gemini)

Незважаючи на те, що невизначений макроекономічний ландшафт є проблемою, збіг недавніх подій створює оптимістичний прогноз для біткоїна. Затвердження 11 спотових ETF і скорочення пропозиції через майбутній халвінг може спровокувати значний попит, унаслідок чого до 31 грудня ціна біткоїна перевищить $90 000. Однак непередбачені економічні перешкоди можуть стримати це зростання, потенційно обмежуючи його пік рівнем у $70 000. Ретельний моніторинг макроекономічних коливань і змін у сфері регулювання матиме вирішальне значення для уточнення цього прогнозу протягом року.

Відповідь Chatgpt 3.5

З огляду на нестабільний характер криптовалют і вплив різних чинників, таких як макроекономічні умови, зміни в законодавстві та настрої ринку, робити точні прогнози складно. Наразі, враховуючи ціну біткоїна в $47 000 і нові схвалення ETF, існує потенціал для зростання. Однак розумно проявляти обережність. З огляду на ці фактори, ціна біткоїна (BTC) в межах від $75 000 до $85 000 до 31 грудня 2024 року здається правдоподібною, але не гарантованою.

Відповідь Chatgpt 4

За консервативною оцінкою, діапазон цін може становити від $40 000 до $60 000 з урахуванням потенційних коливань ринку та обережності інвесторів. З іншого боку, потенційно ціна може варіюватися від $60 000 до $80 000, чому сприяє впровадження та інвестиції після схвалення ETF і халвінга. Ці оцінки є спекулятивними і їх слід інтерпретувати з обережністю, з огляду на притаманну ринкам криптовалют непередбачуваність.

Відповідь Bing AI (Co-Pilot creative)

Дякую Вам за Ваше запитання. Я радий поділитися своєю експертною думкою про ціну біткоїна до кінця 2024 року. Зверніть увагу, що це не фінансова порада, і вам слід провести власне дослідження, перш ніж інвестувати в будь-яку криптовалюту. Ґрунтуючись на інформації, яку я зібрав із різних джерел, я прогнозую, що ціна біткоїна (BTC) 31 грудня 2024 року становитиме близько $75 000. Цікаво, що відповіді шести чат-ботів зі штучним інтелектом продемонстрували більш оптимістичну позицію порівняно з їхніми доволі обережними прогнозами в листопаді. Read the full article

[austria20centry]

АВСТРІЯ бунти та Громадянська війна.

Австрія це була держава, яка виникла в результаті розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році, розпад Австро-Угорщини відбувся внаслідок поразки у Першій світовій війні. У 1920-х роках ситуація в Австрії була нестабільна, країна потерпала від різного роду криз, до влади рвалось лівацьке крило на чолі з комуністами, соціалістами, та соціал-демократами, з іншого сторону був правий фронт, де були зосереджені консерватори, націоналісти та члени християнсько-соціальної партії. Апогеєм протистояння стали зіткнення у 1927 році. Між правими та лівими. Передісторією цих подій послужило те, що під час сутички в Шаттендорфі 30 січня 1927 року було ��бито ветерана Першої світової та дитину. Суд присяжних виправдав 3 націоналістів, яких підозрювали у вбивстві.

Цей «вирок Шаттендорфа» призвів до загального страйку, який мав на меті повалення ур��ду, очолюваного канцлером Християнської соціальної партії Ігнацем Зайпелем. Масові акції протесту розпочалися вранці 15 липня, коли розлючений натовп спробував штурмувати головну будівлю Віденського університету на Рінгштрасі. Протестувальники напали та пошкодили найближчу поліцейську дільницю та будівлю газети, перш ніж попрямувати до будівлі парламенту Австрії. Вимушені поліцією повернутись, вони прибули на площу перед Палацом правосуддя. Близько полудня протестувальники увірвалися до будівлі, вибивши вікна; потім вони перекинули меблі та почали підпалювати папки. Незабаром будівля спалахнула, вогонь швидко поширився, оскільки кілька демонстрантів атакували віденську пожежну команду, перерізавши шланги і запобігши цим стримуванням пожежі до ранку.

Колишній австрійський канцлер Йохан Шобер, тодішній глава поліції Відня, придушив протести силою. Він просив мера від соціал-демократів Карла Зейтца закликати австрійські збройні сили, але той відхилив це прохання, як і міністр оборони від Християнської соціальної партії Карл Вогойн. У свою чергу начальник поліції забезпечив поліцейських армійськими гвинтівками та публічно оголосив, що приміщення будуть очищені із застосуванням сили, якщо пожежні команди не зможуть безперешкодно працювати. Після того, як радник Теодор Кернер марно намагався переконати натовп здатись, поліція відкрила вогонь. У результаті було вбито 89 протестуючих. Загинули п'ятеро поліцейських. Загалом постраждали понад 600 протестувальників та приблизно стільки ж поліцейських.

Фото яке відображає данні події.

У 1933 році в Австрії стався переворот у звязку з економічною кризою в Австрії, та нездатністю парламенту впоратись з кризою. 4 березня 1933 року канцлер Енгельберт Дольфус розпустив парламент. Встановивши в країну корпоративну диктатуру зразка Мусоліні в Італії. 7 березня відновлено дію ухваленого в 1917 році закону військового часу (нім. Kriegswirtschaftliches Ermächtigungsgesetz), який забороняв масові ходи, збори, що встановлювали цензуру та державний контроль над економікою.

12 березня віденський кардинал Інніцер публічно закликав католиків підтримати переворот. Церква з несуттєвими застереженнями стала однією з опор нового режиму. 31 березня - оголошено поза законом «Республіканський Союз оборони» (Шуцбунд). 10 квітня - скасовано республіканський закон про відокремлення школи від церкви; автор цього закону, міністр освіти Отто Глокель, опинився у концтаборі Веллерсдорф і помер невдовзі після визволення у 1935 році. 10 травня - скасовані всі вибори, від муніципальних до федеральних. 20 травня — засновано «Вітчизняний фронт», широку коаліцію правих сил і церкви, опору режиму Дольфуса, ультраправу австрофашистську політичну партію. 26 травня - заборонено діяльність комуністичної партії. 16 серпня - держава і церква уклали конкордат. вересень — термінове будівництво концентраційних таборів. 28 жовтня - папа Пій XI заявив підтримку «видатним державним чоловікам Австрії. 11 листопада відновлено смерту кару за вбивство, підпал, вандалізм, знищення чужого майна. У зв'язку з тим, що австрійські ліві були найбільш явною загрозою для влади, режим Дольфуса негайно заарештував багато лівих активістів. Після заборони інших політичних партій, ліквідації парламенту та демократії «Вітчизняний фронт» займав монопольне становище в австрійській політиці. Діяльність комуністів була міцно загнана в підпілля, але соціал-демократи та профспілки все ще залишалися впливовою силою.

Як наслідок комуністи та соціалісти починають готувати повстання проти уряду Австрії з метою його повалення і захоплення влади.

12 лютого 1934 року відбувся обшук у штаб-квартирі соціал-демократів у Лінці спровокував збройне зіткнення між урядовими силами та бойовиками заборонених лівих організацій. Конфлікт охопив великі міста Австрії, насамперед Відень, де ліві бойовики забарикадувалися у робочих кварталах. У 1920-і роки у Відні було побудовано багато дешевого муніципального житла (нім. Gemeindebauten), і перенаселені робочі новобудови, такі, як Карл-Маркс-Хоф, Зандляйтенхоф, Шлінгерхоф, стали опорними пунктами повстання Поліція та бойовики ультраправого («Вітчизняного фронту») зайняли сусідні квартали, почалася перестрілка — спочатку зі стрілецької зброї.

13 лютого у конфлікт за ультраправих втрутилася армія (нім. Bundesheer). Ліві сили були розгромлені артилерійським вогнем. До кінця 13 лютого опорні пункти соціал-демократів та комуністів у Відні та Верхній Австрії припинили опір.

14 лютого здався віденський район Флорідсдорф, де до повсталих приєдналася пожежна дружина на чолі з Георгом Вейселем, яку урядовим військам вдалося розбити лише застосувавши задушливі гази.

До 15 лютого продовжувався опір лівих у Юденбурзі та Брук-ан-ден-Мурі.

Вважається, що до 16 лютого всі осередки повстання були придушені. Під час боїй у Відні урядовими силами було знищено 200 комуністів разом з лідером комуністів Георгом Вейселем, якого було страчено за виробок військвого трибуналу. Загалом по всій Австрії, урядовим силам вдалось в знищити 1490 учасників повстання комуністів, соціалістів, соціал-демократів. Уряд провів масові арешти, заповнивши побудований ще 1933 концтабір Веллерсдорф. Після повстання було заборонено і розгромлено соціал-демократичну партію та пов'язані з нею організації. Лідери соціал-демократів втікали до Чехословаччини. Тих, хто залишився в країні, розстрілювали військово-польові суди, що прийняли масовий характер, мали право покарання смертю через повішення. Першим повішеним «у три доби» став обвинувачений у підпалі недоумкуватий карлик Петер Штраус; за ним були повішені десятки відомих соціал-демократів та профспілкових чиновників.

Усунувши соціал-демократів, комуністів, соціалістів та профспілки з політичної сцени, уряд Дольфуса консолідував союз консервативних сил та церкви. 30 квітня—1 травня 1934 року відбулося останнє в історії першої республіки збори законодавців, повністю підконтрольних режиму Дольфуса, у якому було прийнято так звану Травневу конституція,запозичена в режиму Муссоліні. Конституція, схвалена 1 травня 1934 року, замінила державне гасло першої республіки «Австрія – демократична республіка на Право належить народу гаслом станової клерикальної держави: «В ім'я Бога Всемогутнього, який дарує всі права, а��стрійський народ отримав цю конституцію для своєї християнської німецької союзної держави, побудованої на становому принципі» (нім. Im Namen Gottes, des Allmächtigen, von dem alles ausgeht, erhält das österreichische Volk für seinen christlichen deutschen Bundesstaat auf ständischer Grundlage diese Verfassung). Таким чином в Австрії був встановлений ултьтра правий режим Дольфуса. Який проіснував аж до 1938 року, тобто до аншлюзу Австрії і Німеччини в одну державу.

Фото під час боїв армії Австрії з комуністами та соціалістами у 1934 році.