#і все було так просто і так звично

[nadehika]

02.07.2023

Коротше я мала написати про своє побачення з не дуже симпатичним турком. Коротше він значно симпатичніший ніж на фотографіях😅 Але більше за нього мені сподобався момент який я осягнула значно пізніше - я з ним на побаченні спілкувалася більше 4-ох годин лише англійською мовою🙀 Для мене це шок. Я ще нещодавно не могла з'єднати 3 слова а тепер ми просто говорили про все на світі більше ніж 4 години підряд🙈 А ще я йому сподобалася, незважаючи на те що я вела себе звично не вдаючи себе за кращу людину ніж я є. Він кликав мене ще раз гуляти, але я була на роботі, а зараз в нього відпустка і він полетів в Туреччину. Але я почала його ігнорувати😅 Впринципі як і завжди 😅 Він мене в якийсь момент запитав чи я сором'язлива (я не тупа і зрозуміла що він хотів мене поцілувати), але я сказала що я дуже сором'язлива, і він не ризикнув. Потім коли ми прощалися він спеціально доторкнувся рукою до мого коліна, на що мій організм відразу взбунтовався, і я його ледве не копнула😅 Ну і якщо вже йти про те що мені не сподобалося - це його запах. Ні він не смердів 🤣 Просто він пах якимись спеціями і чимось таким східним. І мені просто не подобається цей запах. А взагалі як людина він досить нормальний, цікавий і приємний (якби ще не мацав мою колінку😅). Мені сподобалося з ним спілкуватися, але разом з тим я відразу зрозуміла що нічого романтичного до нього не відчуваю, і не відчую... Тобто все Окей, але це не моя людина (хоча можливо мені потрібно було дати йому шанс🤔). І я, впринципі, могла б з ним дружити, але нічого більше...

Коротше якось так. Я в якийсь момент думала ще сходити на декілька побачень з тіндера, але якщо чесно я вже готова здатися і визнати що я не створена ні для стосунків ні для побачень ні для любові/романтики. Я втомилася постійно щось очікувати на щось надіятися, намагатися комусь сподобатися. Окей я буду просто негарною, соціофобною, інтровертною старою дівою. Все я не маю більше сил та і віри у ці любові та шлюби. Може у когось вони виходять вдалі, але у мене взагалі нічого не виходить. Потрібно просто закрити цю сферу в своєму житті і рухатися у напрямку інших. Єдине, не знаю що робити зі своєю романтичною натурою, яка все ще надіється на те що зустріне свою взаємну любов...

А ще, в мене таке враження що я втрачаю своїх друзів. Я підозрювала що наші стосунки будуть відрізнятися від тих що були коли я була в Україні, але не думала що настільки... В мене таке враження що останні декілька місяців я граю в одні ворота. Дійсно останнім часом тільки я є ініціатором наших коротких розмов... Дзвінків з подругами не було вже дуже давно так як для них це постійно не на часі, а повідомлення (відповіді на мої запитання, так як я ініціатор розмов), стають все коротшими і коротшими. І мені стає від цього так сумно. Таке враження що тільки я намагаюся тягнути цей якір нашої дружби... Окей, колись я так втратила одну подругу, але спробую і зараз. З завтрашнього дня я не буду писати їм перша. Якщо я для них хоча б щось значу вони напишуть мені. Напишуть же?

А ще моментами я дуже хочу додому. Я так сильно скучила за рідними, за своєю кицею і машиною😅 Так хочеться всіх побачити і обійняти...

Останнім часом я почуваюсь дуже самотньо. Я просто приходжу додому і мені немає з ким поговорити... На роботі ми також говоримо з колегами лише про роботу... І типу в мене тут взагалі немає друзів... Моя подруга в якої я жила, погрузла повністю в дітях і вагітності, тому я її просто не напрягаю. А інших близьких людей у мене тут немає...

І я ще більше заплуталася в собі. Я ще більше не знаю що робити і як далі жити...

Зараз я почуваю себе максимально одинокою...

[homebody-lu]

Коли його руки всюди. Засинати разом. Просинатись разом. Я пробуджуюсь ще до світанку і переконую себе не впадати назад у сон - мені треба бути тут, свідомо, зараз, запам'ятовуючи тепло тіла поруч, його дихання і сплетіння рук навколо мене. Від мене надто часто йшли, щоб я не цінувала ці миті. Я знаю, що попереду ще не одна така ніч, я впевнена в ньому як, мабуть, не впевнена сама в собі. Та звичні реакції не пропадуть просто так.

Моє вовченя.

Я виказую свою залежність від нього кожного разу, коли нам приходиться прощатись. Ми мало говоримо про свої почуття, та надіюсь, він все і так бачить. З таким теплом дивлюсь на нього, коли він вмикає старі записи диктофону: писав вночі пісню.

Я не довіряю собі, своїм думкам і поривам. Іноді це схоже на саморуйнування, яке поки що під контролем. Я боюсь визнати власне щастя, наче, як тільки я розслаблюсь, це все зникне. Як було завжди.

Він забирає мене, звично, з дому своєю автівкою. Пропонує замовити суші. Ми їдемо до точки видачі. Я вчу його правильно тримати палички, коли ми сидимо в готельному номері біля вікна. Говоримо, сміємось, слухаємо музику. Займаємось значно цікавішими речами. Коли він виходить з душу, на мить, всього на одну мить, я бачу Сашу. Мене це не лякає, скоріше злить, проте я розумію. В дверях вбиральні нема замка, проте я відчуваю себе захищеною - мої кордони ніхто не порушить. Мене пригортають до себе після пробудження. Ведуть з собою за руку. І це так звично, ніби було так завжди.

Чотири роки тому я вкотре приїхала на квартиру до Саші. Ми ділили одне ліжко, проте зберігати дистанцію. Пам'ятаю, як він спав на моїх ногах поки я працювала за ноутом, і як вискакувало моє серце. Він тоді запропонував взяти суші. Це була та сама точка видачі. Здається, за них платила я. Я вчила його правильно тримати палички, в нього не получалось. Ми мало говорили і все було про напруження. Власне, якщо ми і говорили про щось, то тільки про нього. Я просто була тінню. Двері його ��биральні були зламані - не пам'ятаю як саме. Але пам'ятаю як він вирішив наді мною пожартувати і їх закрив зі зворотної сторони, щоб я опинилась в пастці. Він завжди довго спав. Тепер я розумію - для того, щоб уникнути контакту зі мною. Та я нікуди не йшла, була залежною і слабкою. Він вів мене за руку, а я сприймала це за винагороду, хотіла, щоб нас побачили всі.

Я зла на себе і на нього, що він досі виниряє в моїх думках. Стільки образ і болю, стільки травм і наслідків.

[aya-neia]

Майя і Раїн: Проект Азура

Компанія "БіоІнк" розробила панацею. Препарат "Амрітал" лікує найтяжчі хвороби. Та ціна, що сплатить людство за омріяне безсмертя може виявитися занадто високою…

Глава 1: В якій Майя зустрічає когось із минулого

Хол «Еліон» виблискував, наче тронна зала палацу. З високих вікон на спорожнілі вулиці столиці лилася м'яка класична музика.

Сьогодні вночі в готелі зібралися вершки суспільства. Недивно, що на дверях встановили металошукач, а озброєна охорона тричі перевіряла запрошення.

Здається, презентація «Бі-амрітала» — це чергова здибанка «для своїх». Сильні світу цього зібралися, щоб похизуватися квітучим життям.

Грець з ними, тільки-от, що вона тут забулася?

Пройшовши металошукач, Майя насилу поборола бажання втекти геть. Атмосфера розкоші тиснула на свідомість.

Лівою рукою вона звично вчепилася в браслет-вервицю, стала перебирати крихітні чорні намистинки. Зробила кілька глибоких вдихів. Треба заспокоїтися. Подумати про щось приємне…

Майя пробігла поглядом безладними рядами заможних гостей і майже одразу побачила його.

Чоловік у білому костюмі виділявся, наче перлина серед річкової гальки. Він виблискував яскравіше кришталю в розкішній люстрі.

— Леонард, — Майя мало не задихнулася, раптовий відчай паралізував тіло.

Леонард був тут, звісно ж, чому вона так здивувалася? Врешті-решт його батьки очолювали раду директорів ще коли «БіоІнк» був скромною фірмою з планами світового володаря.

Завдання ускладнювалося, вона мала знайти Морозцова і не потрапити на очі Леонарду.

Навіть подумати лячно, що станеться, коли чоловік її помітить. З яким гучним скандалом вона вилетить з вечірки або навпаки? Чим може закінчитися їхня зустріч після багаторічної розлуки?

Майя не відразу знайшла потрібну людину. Більше пів години вона безцільно блукала величезною залою, розглядала шанованих гостей, підслуховувала їхні розмови - переважно плітки.

Керівництво «Гененріс» було присутнє на презентації майже повним складом, а ось Олега Степановича ніде не було. Однак, його найкращий друг Грошевий з великим задоволенням спілкувався з усіма охочими.

Дочекавшись, поки професор наговориться з красунею-білявкою — відомою моделлю, чийого імені Майя не пам'ятала,  вона поспішила до вченого.

— Якове Даниловичу, це ж ви, я права? Це така честь для мене, добрий вечір! — Майя посміхнулася як вміла сліпуче, звичайно, до посмішки моделі їй було далеко. — Я ваша велика шанувальниця! Я читала вашу монографію «Молекулярно-генетичні маркери» - це фундаментальна праця!

Грошевий кивав на кожне слово і прихильно посміхався:

— Дякую, дякую. Мій внесок у вітчизняну науку. Не чекав, що моя праця стане відома широкій аудиторії. Приємно, дуже приємно.

Майя спиною відчула чийсь пильний погляд, не витримавши вона нервово озирнулася. На відстані п'яти кроків стояв чорнявий хлопець в дорогому чорному костюмі. Майя ладна була поклястися, що ще мить тому там нікого не було.

Грошевий теж звернув увагу на гостя й розплився в радісній усмішці.

— Прошу мене вибачити, — тьмяні очі яскраво спалахнули, маска люб'язності спала з лиця. — Раїне, мій хлопчику!

Професор розкрив обійми, але наблизившись до гостя, просто поплескав його по плечу.

— Не думав, що батько дозволить вам приєднатися до нас!

— Його довелося довго вмовляти, — Раїн ввічливо посміхнувся, потиснув професору руку.

Хлопець був вищим за Грошевого десь на дві голови. Майя жваво уявила собі Більбо Беггенса. Поруч зі струнким молодим красенем Грошевий виглядав одутлим гобітом.

— Як добре, що ти його вмовив. Раїне, мій хлопчику. Коли ви повернулися?

— Тиждень тому, — Раїн відповідав стримано, але люб'язно.

Ясно, що Грошевого він знає давно і не за газетними публікаціями. Та й старий професор зрадів так, немов би зустрів близького друга.

— А чому батько мені не подзвонив? Який хитрун! Цілий тиждень в Києві, а старому товаришу ні дзвінка, ні звісточки!

Грошевий покликав офіціанта і дав Раїну келих шампанського, остаточно забувши про попередню співрозмовницю. Майя зітхнула і мовчки відійшла. Марно влазити в розмову зараз. Все одно безглуздо прикидатися, що вона знайома з цим Раїном і його батьком, ким би вони не були…

Майя непомітно придивилася до хлопця. Можливо, якщо вона опише його Єві, подруга дізнається, хто це такий?

Він здавався дивно знайомим. З кожною миттю тривожний дзвіночок «дежавю» ставав все голоснішим в її голові.

Як там Грошевий сказав? Раїн? З наголосом на «Ра». Яке незвичайне ім'я. А ось зовнішність у нього цілком собі слов'янська, може з невеликою домішкою східної крові.

«Я знаю тебе, Раїне. Не пам'ятаю звідки, але я точно бачила тебе...»

Майя примружилася, крадькома поглядаючи на юнака.

Очі у Раїна були неймовірного аметистового кольору зі сріблястими й бурштиновим вкрапленнями.

«Як дивно. Часткова гетерохромія?» — Майя посміхнулася.

Ось що буває, коли товаришуєш із доктором медичних наук.

Дівчина, що йшла повз Грошевого та Раїна збавила крок і озирнулася, те саме зробила її подружка. Вони збентежено перезирнулися і зупинилися неподалік, і Майя розуміла, чому.

Раїн був гарний якоюсь холодною та темною красою. Ореол таємничості й сили буквально приковував до нього погляд. Здавалося, він випромінює якесь невидиме світло.

Струснувши головою, Майя попрямувала геть. Дивне захоплення майже миттєво спало, варто було їй віддалитися від гостя. А аметистові очі розчинилися в метушливих думках.

Що накажете робити далі? Морозцова на вечірці немає, а з Грошевим поговорити не вдалося. Повернутися ні з чим, навіть думати не хотілося про поразку.

Майя глянула на годинник і з досадою клацнула язиком - як завжди, той зупинився і, як завжди, не вчасно. Що механічні, що електронні годинники завжди зупиняються, потрапляючи на зап'ясток.

— Зараз за десять хвилин дев'ята, якщо вам цікаво.

Майя аж підстрибнула від гучного, але м'якого баритона над головою.

Озирнувшись ліворуч, вона натрапила на блискучі аметистові очі. Раїн дивився на неї уважно й зацікавлено.

— Від кого ви ховаєтеся?

Майя змовчала, вона раптом відчула гострий як лезо ножа страх, і мимоволі позадкувала від чоловіка.

— Обережно, — Раїн застережливо по��ягнувся, та зарадити не встиг.

Наступивши на скатертину, Майя хитнулася, вдарилася боком об стіл і перекинула на себе графин з пуншем.

⚜️ ЧИТАТИ ІНДІ-НОВЕЛУ: https://aya-neia.com

⚜️ МОЇ СТОРІНКИ В СОЦМЕРЕЖАХ:

Facebook: https://www.facebook.com/olga.burshtun

Instagram: https://www.instagram.com/aya.neia

⚜️Підтримай мене на ПАТРЕОН:

https://www.patreon.com/aya_neia

Бажаєте поспілкуватися? Пишіть: ayamineia@gmail.com

Живи містично!

#читай_українською #люблю_книги #фантастика_українською #айянея #майяіраїн #живи_містично #пишу_українською #містикапоукраїнськи

[alinaawords]

Про посмішку Мони Лізи чи фемінізм 50х років

Часто деякі фільми чи книги видаються нам застрілими. Не підходящими для нашого часу. Посмішка Мони Лізи. Одна з героїнь сказала, що це посмішка щастя. Такого, знаєте, примарного. Коли хочеш зберегти всередині все, що відчуваєш насправді.

Зараз багато хто , я впевнена, відчув щось знайоме. Як часто вам доводилось робити певні вчинки або навпаки стримувати себе, щоб виглядати добре в очах оточуючих. Не зовсім приємне відчуття, погодьтесь. А якщо я скажу, що так буде проходити все ваше життя? Зробити вибір, який задовольняє суспільство. Обрати долю. Обрати життя. Цілі. Хоббі. Обрати кожен новий день. Зробити так, щоб не втратити "обличчя". Щоб видаватися ідеалом для певною маси людей. Або ж просто тому що так прийнято. Так звично для всіх.

Знаєш, можна було б сказати, що дівчата та жінки приблизно 50х років минулого століття (а це на секундочку 70 років тому) мали образ ідеальної дружини та часто нав'язану мету вийти заміж, народити дітей та стати берегинею того самого "сімейного вогнику". Вони не могли бути собою. Не було такого варіанту - піти наперекір всім та не втратити те своє "обличчя". Є статистика про те, скільки міліонів життів було травмовано чи зовсім зруйновано? А це дійсно страшно.

А ще страшніше те, що ми недалеко втекли від цього. Як люблять казати деякі чоловіки, прав жінок зараз ніхто не обмежує. Так. Ми дійсно не знаходимось в тако��у жахливому становищі, коли коледжи для дівчат тільки створювалися, коли вийти заміж та народити дітей було найнеобхіднішим для дівчини, коли отримати професію для жінки було чимось дивним. Але ви пропустили одну важливу річ. Ключ всього в тому, що дівчата не слухають своє серце. Це було як 70 років тому, так і продовжується зараз. Ми не прислухаємось до себе. Своїх бажань. Нам важко розібратись в нашому покликанні. Але ж все просто - варто просто бути собою. Незалежно від часу, місця чи обставин. Варто перестати навішувати ярлики. Бути домогосподаркою - для когось такое означає бути собою. А головне, дійсно щасливою. Бути вчителем, художницею, археологом чи програмістом. Журналістом чи математиком. Бути собою. Змушувати своє серце битися частіше, а очі горіти від щастя. Розуміти, що ти в своїй тарілці. Що знаходишся саме там і робиш те, чого хоче душа.

[aateil]

Голос. Діти. Мова...

Останнім часом я почала з дітками дивитися український проект «Голос діти» і сьогодні вранці зрозуміла чітко, що у ньому мене страшно обурює.

Для тих, хто читатиме мій пост вперше, зроблю невеличку ремарочку і поясню, що я не ярий націоналіст і спокійно переходжу на російську і будь-яку мову у співбесіді, якщо мене не розуміють. Ба, навіть мій чоловік з українським походженням, говорить російською і то мені абсолютно не заважає. Я просто цим постом хочу, говорячи російським прислів’ям, «отлєліть мясо от катлєт».

Для мене мова- це частина культури і інструмент. Я з глибокою повагою відношуся до мови, у тому числі російської і хочу, аби мої діти знали і її також. Не впервена, що як інструмент українська мова знадобиться моїм дітям у Німеччині, але хотілося б вірити, що вона їм колись знадобиться в Україні. Оскільки на сьогодні ситуація в центральній Україні дуже прикра. Замисліться! Все ґрунтується на дрібницях і великий результат починається з дії кожного. Вас обурює, коли вам не дозволяють говорити мовою, якою вам зручніше, і нікого не обходить те, що це як мінімум порушує права багатьох людей, що говорять українською в Україні чи за її межами. Почуйте мене будь-ласка, я нікого не примушую говорити українською. Говоріть мовою яка вам найзручніша... Вдома!!! А коли ми виходимо з дому, йдемо на роботу - ми опиняємося у країні якій ми живемо! І там ми можемо використовувати зручну нам мову лише з людьми, які цю мову розуміють і при умові, якщо у вашій компанії немає людей, які вас не розуміють, бо це страшенна неповага по відношенню до останніх. Є мова країни, і коли ви на роботі ви зобов’язані говорити нею, ідеально чи ні, зручно то вам чи ні, звично то чи ні. Ніхто не переходить з моєю дитиною на українську у садку, вона мусить говорити німецькою. Мій чоловік не говорить на роботі російською, бо йому так зручніше, це не його вільний вибір. І не говоріть мені, що деякі люди працюють тут, знаючи лише англійську. Нехай вийдуть ��а вулицю, магазин, дитячі заклади, бюрократичні органінізації, ввімкнуть телевізор...

І от повернемося до телебачення. Чи не вважаєте Ви злочинним по відношенню до українців використання російської мови у такого роду шоу? А я вважаю! Тому що це порушення прав україномовної людини!!!! Усі так боряться за права російськомовних, а в Україні набагато актуальніша боротьба за права україномовних. Справді! Замисліться над цим. Так, існують двомовні країни, але мове йде не про країни, а про окремі частинки цих країн, і це локалізовано. Ми якось бували у північній частині Італіі, яка історично теж колись належала до Німеччини і там дійсно люди переважно говорять німецькою, хоч територіально вони належать до Італії. Але!!!! Телебачення що транслюється на всю Італію апріорі не може бути німецькою!!!! Не може!!!! Бо це порушення прав італійців.

Власне останньою краплею до цього посту було відео з грузинського шоу талантів, на яке я натрапила сьогодні вранці. Воно було про талановиту стриптизерку, що приїхала на шоу з Молдавії. Вона говорила російською. І якщо один з ведучих за лаштунками ще намагався переходити з нею на російську, то ні один суддя не сказав аніжоднісінького слова до неї російською. Чому? Тому що це грузинське шоу!!!! Грузинське!!!! І чому власне судді мають говорити іншими мовами? А якщо, припустімо, це іноземний суддя, то будьте ласкаві пускати субтитри, що власне грузини і робили, коли конкурсантка говорила.

Підсумовуючи, хочу сказати. Ваше абсолютне право і вибір, якою мовою Вам спілкуватися. І абсолютно не Ваше право говорити іноземною мовою, коли це починає стосуватися інших людей, що мають право на використання мови, яка є в цій країні державною. І кожного разу, переходячи на російську, згадайте про те, що ви злочинно порушуєте законні права інших людей і передусім україномовних дітей, і це лишається на Вашій совісті.

[dante-sinner-blog]

Душ без плівки

Мені було п’ятнадцять, коли я зустрів жінку. Власне питання не в цьому… В той літній день, середини липня, я побачив жінку, яка пробудила в мені чоловіка, моє чоловіче єство, що прокинулося і зажадало протилежності.

Ця зміна трапилося зі мною в селищі, де звично проводилося літо в простих трудах і в насолоді останніх років юності. Тихим надвечір'ям я закінчував роботу в садку, коли за тином помітив якийсь рух, що довгою тінню від призахідного сонця, лягав на зелень трави у сусідському садку. Моя некваплива робота дозволила лишитися непоміченим, коли гостя - власниця тіні, пройшла в легенькому халатику до чотирьох тичок, що утримували діжку води.

Як часто буває в селах, душову роблять простою конструкцією, яка дозволяє за сонячний день нагріти достатньо води. І, щоб хоча б якось приховати інтимність дійства, чотири чи кілька тичок обмотують простою плівкою, яка каламутить образ і захищає оголене тіло від охочих та небажаних поглядів.

Та цього разу, на мій подив та ��дачу, плівка була відсутня і, що більш приємно, не сполохала намірів гості. М'яким прохолодним килимом ступала незнайомка років тридцяти з коротким рушником у руці. Мала гарне обличчя, виразні очі, під чорними дугами брів, та довге доглянуте волосся, що вільно спадало темними хвилями трохи нижче тендітних плечей, які проглядалися крізь недбало накинутий халатик з простим візерунком.

Коли я затих, серед листя черешні, яку майже закінчив доглядати, жінка ступала неспішно, ніби про щось задумавшись чи силкуючись пригадати, і ця задума дозволила мені лишитися непоміченим. Пересвідчившись, що вода у діжці прийнятно тепла, незнайомка легким порухом руки - скинула із себе зайве…

Мабуть, саме в такі моменти в житті хлопчаків трапляється незворотне. Коли із підсвідомості молодий, але вже чоловік грубо виштовхує юнака, і це відчуття супроводжується фізичним дискомфортом, ця зміна… По всьому тілу пробігає холодок, кінцівки починає поколювати, ніби різко опустив у крижану воду, серцебиття ритмічно і боляче відбиває у скронях. Перехоплює подих, і за секунду починає пекти в очах, оскільки ти не можеш і не хочеш зімкнути повік, зволожити очі… Ти боїшся, що це марево - переживання муки, що переросте за секунду в бажане-невідоме, може сполохатися…

В променях м'якого світла, яке неспішно закінчувало свій денний обхід і пробивалося крізь зелені фільтри грушкового листя, жінка якусь хвилину тримала обличчя просто до потоку води. Прозорий, він розсівався по тілу краплинами і охрещував кожен згин, кожну улоговинку, робив тіло контрастнішим та виразнішим в моїх очах… Кожна краплина ніби вимальовувала її тіло на мольберті моєї сітківки. Ця невинна пауза дозволи моїй увазі охопити все її тіло, дослідити достоїнства і зрілі принади незнайомки. Вигин шиї був довгим і закінчувався маленькими ключицями, які плавно ховалися під шовк шкіри, яка мала відтінок зрубу молодої сосни. Перса були великі та повні, соски синхронними колами тягнули груди угору, підтримуючи їхню велич і достоїнство…

В якісь пів секунди її шкірою майнув холодок і між пушком пробігли сироти. Ця переміна збудила мій погляд, що сфокусувався на персах, і я продовжив дослідження далі на південь... Так мій погляд ковзнув по ледь помітним лініям ребер, далі по талії до пружного животика, де таївся ледь помітний пупок власниці. Пройшовшись колом, погляд несміливо спустився по м’якій шкірі на градус нижче, де пушок почав з кожним сантиметром густішати, грубнути і стрілка талії заполонила всю мою увагу…

Мої очі почали сильніше сльозилися, сонячне сяйво і зелень перетворили дійство в якесь марево. Поколювання перейшло в німоту в руках, тіло напружилося до болю у м'язах… Я злякався, а після ледь не розплакався від невідомої мені сили, що наближалася із надр землі по моїм ногам крізь пальці, до моїх стегон, захоплювало кожен нерв, кожну клітину, стискало моє тіло до пилинки, яке от-от було готове повторити подвиг Великого вибуху.

Інтимність її трикутника заворожила мене. Малюнок та контур волосся на лобку, яке ще мить було ніжним оксамитом, грубіло і як чорна діра у космосі безжально втягувало все світло, що проходило крізь мою роговицю, засмоктувало всі мої думки, мої досі закодовані в гені натхнення…

За одну мить її сідниці зробили різкий рух донизу, спина вигнулася, і рука поквапилася за рушником і халатом. А вже в наступну, вона поспіхом ступала густою травою, яка далі дбайливо передала її у затінок, під листя груш…

Я кліпнув і відчув полегшення від цього зусилля. Розслабився і крок за кроком, як сновида, лишаючі на траві теплі шорти, попрямував до душової без плівки, де контури незнайомки ще досі біліли в моїх очах… Того літа я зустрів жінку. Жінку, яка пробудила в мені чоловіка.

[nadehika]

30.05.2019

Ще зранку ми з А. нормально спілкувалися/жартували, а ввечері він побачив як я виглядаю звично, і пройшов мимо, навіть не попрощавшись😥 Справа в тому, що на роботі ми ходимо у спецодязі, і ясен пень, там я виглядаю по-іншому. А сьогодні зранку я була настільки втомлена (тепер я вже прокидаюся втомленою), що не дуже наряжалася, плюс чомусь за ніч волосся стало дуже масне, а мити голову само собою не було часу. Я ще подумала що в такому вигляді 100% маю зустріти всіх своїх колишніх 😅 Але оскільки на роботу я йду в 6 ранку, а повертаюся після 7-8-9 вечора, то по суті я і людей не бачу, і тому вирішила йти як є (спойлер: як бомж-алкоголік зі стажем). На диво з роботи я сьогодні йшла в 17.00. І чорт побери ми з А. одночасно вийшли з роздягалень. Він побачив мене, розвернувся і нічого не кажучи піш��в😥

Отак і руйнується самооцінка. Хоча по суті я знаю що не красуня, але всеодно це було ну дуже образливо. Ніби ніж у серце... І мені тепер дуже важко морально.

Я розумію що останнім часом пишу сюди тільки негативні сторони свого життя, але позитивного я майже нічого не бачу.

Коли я починаю з батьками по телефону говорити про те як мені важко і як я замучилася, вони зазвичай переводять тему. Розумієте? Я вже настільки дістала всіх своїми хворобами і втомою, що ніхто не сприймає мої крики про допомогу всерйоз. А я вже на нулі. Хоча ні, на нулі я була ще півроку тому, а зараз я не знаю якими силами я тримаюся... І як жити в цьому світі, коли тобі просто нізвідки не приходить допомога?

Моя сусідка по квартирі таки звільняється. А я не знаю що робити... Бо сама не бачу сенсу знімати 2-ох кімнатну квартиру (дорого), а близько від роботи, нічого немає. Далеко від роботи я знімати навіть не хочу, тому що я і так просинаюся в 5.30 ранку, а якщо буду жити далі, то прийдеться ще раніше прокидатися. Але тоді я не бачитиму сенсу в роботі взагалі якщо не буду мати сну... Може це знак, щоб я звільнилася теж? Я реально не знаю що робити зі своїм життям...

Ще згадала історію. Колись ще коли я навчалася в Києві, мене вконтакті запросив на побачення один хлопець. В повідомленнях він писав яка я гарна, як йому сподобалася і т.п.. Я не дуже хотіла з ним кудись іти, але переконала себе в тому що я засиділася в гуртожитку, і мені просто необхідно розвіятися. Ну коротше суть в тому: ми зустрілися. Він мене побачив. Він не зміг приховати розчарування на своєму обличчі. Але вирішив трішки зі мною пройтися. В результаті після 20 хв прогулянки, він сказав що його десь чекають друзі. Тому він пожав мені руку і звалив. І я могла б написати як це все потріпало мою самооцінку і нервову систему, але на прогулянці був один нюанс який вибісив мене ще більше. Ми типу гуляли, і він запитав як я відношуся до куріння. Я відповіла що негативно, так як не курю і дим від сигарет не переношу. А він через 2хв дістав сигарету, почав курити під час нашої "прогулянки", і ніби випадково дихав димом в мою сторону😡

Я думаю цього достатньо, щоб зрозуміти наскільки я подобаюся чоловікам. Спойлер: зовсім не подобаюся.

Може мені пора змиритися і забити болт на всіх чоловіків? Все одно єдине що вони роблять - рушать мою самооцінку, і псують мою нервову систему. Єдине я не знаю як мені перестати в них ��акохуватися, або хоча б швидко і безболісно переживати неудачі.

І так, я засмучена через А..

[juliabatkilina]

New Post has been published on Julia Batkilina

New Post has been published on http://www.juliabatkilina.net/language/uk/%d0%b2%d0%b5%d1%87%d0%b5%d1%80%d1%8f/

Вечеря

моторошна замальовка

Коли вони уже випили другу, а кіт, якого звали просто Кіт, схопив зі столу шмат ковбаси і звично утік під довгасту шафку для тарілок і каструль, у дворі знов почалося. Сусід з першого поверху особливо гидотно і голосно заволав: “Курвааа!” Жінчий вереск, ридання, звуки посуду, що розбивався – все це вони чули мало не щовечора. Обоє – господар і його гість – знали, що згодом в тій же квартирі завиє собака, і від того виття, хоча Граф крихітний і з малесенькою пащею, в жилах захолоне кров.

Не могли почекати хоч до завтра, – кинув Сашко. Він так часто бував тут у гостях, що в нього зявилася власна чашка, улюблена, якою ніхто більше не користувався. На тій чашці якраз було намальовано такого собачку, як Граф. Бадьорого, в рожевій попонці. Не те що той занедбанець знизу, бідолаха. А якось я кинувся її обороняти – а вона мені по пиці натовкла, і то такою твердою качалкою для тіста, – повідомив Євген, господар. – І що діється в тій голові, іди знай. От тому я не приїжджав на такі виклики, – сказав Сашко і розлив по третій у маленькі гранчаки з молочно-білого скла. – Коли ще мав приїжджати. А я тебе ще за це шпетив, – сказав Євген. І вони випили. В місті була середина осені, дощова, як завжди, у відчинену квартирку віяло вологим вітром, до скла прилип кленовий лист, золотавий по краєчках і трошки зелений посередині. Крики і вереск не замовкали ані на секунду, але багатоквартирний будинок наче вимер – десь швидко закривали завіси, десь – кватирки. Ніхто не звернув уваги – всі дуже старанно її не звертали. Євгену здавалось, що в такі години, коли ті двоє здіймали галас, весь двір ставав тихшим. Навіть ті, хто вигулював собак лише у певні години, відкладали вихід ніби випадково, під тиском обставин, якщо скандал починався раніше. Він покопирсався в тарілці. Дістати смачну їжу було не так уже й легко, але не дарма Євген був одружений з найчарівнішою і найвинахідливішою жінкою. Тільки от думати про це було зовсім недоречно. За дам! – сказав Сашко і озирнувся нишком на зачинені ��ухонні двері. Знадвору заволали ще сильніше. Жіночий вереск перейшов у якесь безумне виття, передсмертне, на яке уже зовсім потойбічно озвався Граф.

Хай вони припинять, будь ласочка, – Іринка поклала голову на подушку. – Хай би мені голову відтяли, тільки б не слухати цього. В маленькій напівтемній кімнаті густо стояли синюваті сутінки. Горіла – на половину потужності – одна лише лампа, прикрита помаранчевим абажуром. Синтетична матерія була навіть наче така сама ноздрювата, як шкірка помаранча. Насмішка над осінню і слізьми. Не кажи так, – Олена здригнулась і притисла до себе плюшевого ведмедя, кислотно-жовтого, в крислатому старовинному брилі. – Нащо такі слова. А що? – сухо прошурхотіла Іринка, – що? Хіба кожного дня з купою людей не чинять саме так? Ти перебільшуєш, – твердо відповіла Олена і жбурнула ведмедя в куток. Бриль розіп’явся там, наче медуза. – Ніхто нікому не рубає голів, Іринко, ну що ти вигадуєш, ти ж знаєш.. Треба мати якусь…адекватність, нащо ти.. Та пішла ти, – крикнула Ірина голосно й страшно, і виття Графа з першого поверху напливло на її голос, так що той став єдиним зойком із собачою скаргою. Вони могли б побитися – Іринка, худа і бліда, з колами під очима, і добродуха навіть на вигляд, пухка Олена, чиї округлі принади мало не розривали замалу ультрамодну сукню чорного кольору. Але замість цього вчепились одна в одну, чи то задушити, чи то обійняти, і заридали обидві.

А колись я тобі за Оленку по морді дав, пам’ятаєш? – сказав замислено Євген. Повільно говорив, швидко перекидав гранчаки. Ще б пак, ти гарячий був, та й я не поступався, мамі його трясця, – погодився захмілілий Сашко. Очі в нього були червоні і сонні, але він тримався, і говорив швидше, ніж тверезий, більше і охочіше. Євген подумав раптом, що за останні роки і близько не бачив Сашка таким балакучим. Там, де служив його старий друг, любителі побазікати не просувались по службі, та й жили недовго. Я б за неї тоді весь світ порвав, – повідомив Сашко, наколюючи на виделку слизький консервований гриб. – От ми дурні, га? Весь наш брат. За себе, за… ні кроку не зробимо, а за спідницю світ готові знищити. Скажи? Євген мовчав. А тепер я навіть не знаю, чи б вон�� лишилась поруч, якби зі мною отаке трапилось, – додав Сашко. – Може не ридала б, а пішла, нащо псувати малому життя.. Не думай так, – мляво заперечив Євген, відчуваючи сильно тільки одне – бажання виставити Сашка за двері і провести вечір з нею, з Іринкою. Але ж друзі так не чинять? Ти зрозумій, – пробурмотів Сашко, наче почув його думки. – Ти зрозумій, я ж не міг не прийти, коли у вас таке горе. Ми ж друзі назавжди, правда? Дощ ущух. Вечірнє небо потроху переставало бути вершковим, міцнішало, наливалось темрявою. Наче й сусіди вгамувалися. Євгена трусило, мов у пропасниці, і він розплескав дефіцитну очищену горілку – по столу, по штанях. Кіт вислизнув за двері. Ти мене поважаєш? – спитав Сашко. – Скажи, ти мене поважаєш? Убиваааають! – тоненько проридало тоді з під’їзду, і після того – важкий удар. – Аааа! Ні, я не можу, – Євген встав. Кухня трохи пливла, але зовсім трохи. Провітритись – і буде легше. – Я тебе поважаю, але я не можу. Ти сиди, нащо тобі неприємності. Він рішуче сунув до зовнішніх дверей м’ятного кольору, трохи замурзаних знизу, бо Кіт. Стій, – простогнала Іринка. Коли тільки встигла побачити, що він іде? Коли встигла прочинити кімнатні двері. – Стій, ти вічно лізеш не в свою справу, хоч цей вечір посидь вдома, я благаю! Я не хочу, щоб ти у таку ніч ночував в клітці з алкашами! Іринко, все буде добре, кицю, – промимрив Євген, вслухаючись, чи не заплітається язик. – Ніхто мене нікуди не посадить. Не пущу! – Іринчине лице, рішуче і скам’яніле, здавалось у напівтемному передпокої особливо блідим, і кола під очима – особливо чорними. Її розкішне кучеряве волосся переплуталось, неохайно звисаючи на плечі і над очима. Іриночко, я тільки на хвилинку.. Я з ним! – Сашко професійно відсунув Іринку плечем – і все ж у його русі відчувалась якась тривожність, нервовість. Він наче мимоволі штовхнув Євгена ліктем. – Я з тобою. Під’їзд знову розписали непристойними і неохайними графіті. Освітлення було через поверх – знов нічого незвичайного. Квартира, з якої доносився безперестанний вереск, була на першому поверсі зліва. Двері відчинені, у дверях – хитаючись, п’яніший, ніж Євген і Сашко разом узяті, сусід. Ніхто не знав, як його звуть, кликали поза очі П’янюгою, цілком логічно. Жінка П’янюги, ридаючи, припала до порогу, простяглася млявою ганчіркою, сіро-чорно-коричневою, нема за що й оком зачепит��сь. І ні слова не розібрати, тільки суцільний стогін. П’янюга копав її ногою – методично, ліниво, куди попало. Вона навіть не збивалася з тої ж таки страшної рівної страдницької ноти, єдиної, на якій тягнулись її ридання. Євген спіймав себе на тому, що йому теж хочеться вдарити цю жінку – саме її. “Я справді чудовисько”, – подумав він, і раптова огида, яку він був відчув до Сашка, зникла. Припини! – крикнув, кидаючись до П’янюги. Що, бля? – спитав П’янюга, ледве повертаючи товсту червону шию. – Ти бля? Бля? І тоді Євген вдарив його в обличчя – хорошим, поставленим ударом, так, як вчили цілу вічність тому, а він не забув. Нна, – і додав ще по хребту, коли ця туша осіла, мов мішок з багном. – Сука. Вставайте, жіночко, – гречний Сашко уже піднімав жінку П’янюги під руки, а вона висіла на його руках, наче вмерла чи хотіла прикинутись такою. – Вставайте, все скінчилось. Ми йому ще наваляєм іменем закону, хай тільки спробує. П’янюгу прикували до батареї в підсобному приміщенні кайданками, які, звісно ж, були з собою у Сашка. П’янюга осів там на віники і старе дрантя, наче заснув – мабуть, так і було, серце билось, смердюче дихання справно отруювало все довкола. Сашко прикрив його старим плакатом “Життя нашого лідера: перші кроки”, переконавшись, що на фото – той, котрий помер, а не його наступник. І приклав свою печатку – “Іменем закону”. Жінка так і лежала на канапі, наче мертва. У нас прощальна вечірка, нема коли, – сказав Сашко. – Я викликав швидку, вас оглянуть. Коли вони йшли, Євген озирнувся. Порожня квартира, стіни в лахмітті старих вогких шпалер, розламана канапа посеред лункої бетонної кімнати, і з неї, з кубла подертої ковдри – за ними слідкували, за ним особисто слідкували великі сумні і перелякані очі. Євгену, сп’янілому і знервованому, повному якогось дивного хворобливого піднесення, здалось, що все місто має очі цієї жінки. На нього ж так і дивились останнім часом, так і дивились! Всі, і Іринка, і на роботі. Нема коли, – бурмотів Сашко. Поки вони дістались квартири і засіли на кухні, стало зовсім поночі. Іринка смажила картоплю, наче нічого й не було. Олена сиділа на підвіконні і курила – вишукано, з довгим мундштуком. Чарівниці, – Сашко потягнув носом повітря. – Картопелька, боже, яка картопелька! Я б тебе залюбки вигнала брудною ганчіркою, – спокійно п��відомила Іринка, помішуючи картоплю, так, наче спитала, як солити. – І хоч розстрілюй потім мене. Ми не розстрілюємо! – прокричав Сашко – майже рикнув. – Що за дурнуваті забобони! Ти ще скажи, що ми спалюємо! Ти скажи, що ми їмо! Ви всі показились, таке верзете, наче ми в тринадцятому столітті, наче я якийсь сатрап…чи емір… чи той…мамлюк! Наче я працюю там…той…скажи і я скажу… в пропозиції! В інквізиції, Сашко, – Євген сів, втомлено кліпаючи. Він був уже геть тверезий, і на нього звалилась нудота і тоскність цього вечора – і він думав, що Іринку нема за що засуджувати. Врешті зрозумій, – Сашко поклав йому на плече свою важку хмільну голову, – хоч ти розумієш, що це – моя работа? Моя робота, і я роблю її добре. Я дітей годую, я не з тих збоченців, що отримують задоволення, ті, звісно, божевільні. А я просто виконую накази. Знаєш, як це часом важко! – на цих словах Сашко замовк. Наче одрізало. Вони сиділи поруч, закам’янілі, не в силах розірвати ці протиприродні обійми, не в силах щось сказати одне одному ще. Забирайся, – після паузи прошипіла Іринка. – Я більше не можу тебе тут бачити. Іди, виконавець. Тварюка ти безсоромна. Вона була бліда, рішуча, і цього разу добре було видно, що плечем її не відсунеш. В таких випадках Євген і сам побоювався цю жінку. Чого ти приперся взагалі, – це найгірше було – коли вона не кричала, а хрипко сичала, мов гадюка, а зараз, маючи в руках розпечену чорну сковорідку, Іринка виглядала і зовсім небезпечно. – Чого ти, сучий сину, приперся. А краще було б забрати його в камеру? – спитав Сашко, встаючи. – Краще було б твої крокодилові сльози лити на самоті? Га? Відповідай! Євгену стало недобре. Перед очима затанцювала кухня, слабенька лампочка під стелею, дошка для нарізання, тарілки з підсохлою ковбасою – все. Сашко, вона ж, – дихання забракло. Сашко наче став вищий, сильніший, наче заповнив собою всю кухню з фартуком у модних зелених кахлях, з фарбованими біло стінами, наче стіни були готові репнути, мов стиглий аґрус. Оце, – білий листок, що ліг на жирну ковбасу і одразу взявся плямами, був підписаний “Виконавець Олександр”, бо прізвищ вони не мали. – Оце – результат вашої власної короткозорості. Я вас багато разів попереджав, я зробив все, що міг, аби цього не трапилось. Але тоді, коли я отримав розпорядженна про т��ою, Женю, страту, я особисто поручився за твою чесність і думав, що ми як люди оце..посидимо. Це не краще, ніж у підвалі? Ні? Не краще? А як щодо того, що мене теж стратять, варто тобі припуститися помилки? А дітей у мене двійко. Хлопчик і дівчинка. Кому я розказую… Вам до себе байдуже, а до чужих дітей… Егоїсти ви, от що я вам скажу. Слово “страта” впало на тиху кухню так, наче розірвалась бомба. Олена лягла головою на стіл і закрилась руками. Її плечі дрібно тремтіли. Картопля сичала в олії, і це було абсолютно непристойно. Але Євген відчув на язиці її присмак і захотів – просто зараз, хоч сирої, хоч руками. Та ну що ви, – промовив він. – Та ну що ви. Іринка повернулась до плити. Нахилила голову нижче. Був би ти ще справжній революціонер, Женю, оце б усе хоч якось, – кинув Сашко, мов камінчиком в лоба. – А ти ні за цапову душу. І мене потягнув. Ти думаєш, я радий? Я радий бути відбувайлом? Ти про мене не подумав, про нашу дружбу багаторічну, про жінок наших, які теж постраждають. Про те, що я вже місяць ні спати, ні їсти. Плювати тобі на все, а тепер хто винен? Сашко. Сашко – потвора бездушна, Сашко-той-самий. Але я розумію, в твоєму стані що ж… Євген встав. Вийшов покурити – і вперше Сашко не пішов слідом, видобуваючи на ходу з кишені модну запальничку.

На крихітному балконі досихали занедбані квіти. Іринка збиралась їх занести всередину, але тепер забула, і ніжні кімнатні джунглі повільно догибали під нічними заморозками. Кіт розсипав землю, як хотів, ніхто тепер не заважав йому розважатись, як тільки забажає його руда пухнаста голова. Євген тупотів подертими капцями по тому бруду і власним недопалкам, цигарка ніяк не хотіла розпалюватись, пальці мерзли. Унизу нарешті повели гуляти виснажених чеканням собак. Їхній щасливий гавкіт заповнював двір відлунням вщерть, як склянку – водою з крана із добрим напором. Виходили зорі. Повітря з присмаком бензину було смачне, як ніколи в житті. “І справді, чого ми всі визвірились на Сашка? – спитав себе Євген – здається, вголос. – Чи ж йому легко?” Ніжно дзенькнув комунікатор. На підсвіченому екрані з півдолоні – ввічливе повідомлення. “Професоре Є.В. Гума! Нагадуємо вам про призначену на сьому ранку п’ятого жовтня необхідну процедуру. Приємного вечора! З повагою, виконавча служба міста 12376” І, коли Євген уже збирався захололою рукою жбурнути пристрій з другого поверху на асфальт, підсвітка вихопила з осінньої темряви дещо блискуче. Ніж із широким лезом, схожим на лопатку для торта. Іринка щось за його допомогою колупала в горщиках, і лишила там, де заскочила її новина. Євген потягнув за руків’я, і ніж слухняно ліг у руку, шурхотнула земля – і от він весь тут. Сусіди не вітались. Нижче схилялись до своїх гавкучих спаніелів та вівчарок, до своїх, прости господи, йорків, і бігли чимдуж додому. Євген думав про Сашка, його дітей, про це смачне повітря, якого лишилось на його вік так мало, про смажену картоплю. Тоді – дивився на пустир за домом, думав, що далі починається ліс, що кордон недалеко, той дурнуватий неприступний кордон. Ставало холодно. Терпли пальці. Євген стояв на балконі, уявляючи холодні сірі очі Сашка і не наважуючись ні на що. Фото Karen Arnold