#ребекка кван

[gutherzig-2014]

Ребекка Куанг - Вавилон

Англия XIX века, Оксфорд, студенчество, тайные общества, и возвышающийся, словно башня из слоновой кости, Вавилон – факультет изучения иностранных языков.

Пока в старом добром Оксфорде истинные представители ар��стократы прожигают жизнь, студенты Вавилона – все сплош�� иностранцы, корпят над книгами. Разделение на господ и обслугу чёткое и незыблемое. С точки зрения иностранцев и будет вестись повествование.

Печальные приметы времени вроде описание порки: когда опекун наносит множественные удары кочергой по рёбрам воспитанника, до крови. За что? За то, что зачитался книгой и забыл о времени.

И всё более растущая тень Британской империи.

Империи, которая делает своим главным оружием язык.

Автор описывает прелесть и мастерство перевода, когда даже сны снятся на иностранном языке.

И разбирает привычные словосочетания, вроде: goodbye - как god be with you

И серебряные таблички с гравировкой древнего слова и его перевода - как метафора наивысшей ценности такого перевода. И магия в том, что лежит между ними: века и культурные связи.

(здесь вспоминается роман Сюзанны Кларк «Джонатан Стрендж и мистер Норрелл», где англичане также учились управляться с магией – в 2015м по книге сняли неплохой сериал)

Герои проходят путь от восхищения до разочарования в империи, которая гордится своей культурой и поглощает всех остальных и при этом сама не может выжить без заимствований, в первую очередь продуктов и блюд из кухонь, других культур и языков.

Достаточно места уделяется противостоянию империи и любой другой страны на примере Китая начала опиумной войны. (о которой автор написала целую трилогию)

Китай представлен самобытной державой, может даже более независимой и гордой, чем было на самом деле.

И когда герою нужно выбрать сторону:

родной и мешающий достижению целей империи Китай,

или Великобритания, как рука, которой взращён, накормлен и обласкан

– это становится той точкой, после которой прежний мир рассыпается на кусочки,

и где одно непоправимое последствие ведёт к другому, а затем всё вместе приводит к трагическому концу.

Всю вторую половину к��иги вместе с героями, ставшими вне закона и переходящими в подполье автор рассуждает о колониализме, превосходстве британской расы, замаскированными под заботу о сохранении культуры жителей колоний, о рабстве и его отмене не по моральным причинам, а экономическим.

В частности, после потери Америки, Британии важно было вытеснить Францию с рынка, для этого рабство и было объявлено вне закона (ведь это британские рабовладельцы обеспечивали Франции поставки товаров из Вест-Индии).

И если в реальности не было британских волшебных серебряных пластин, то в остальном описанное похоже на правду.

К финалу сюжет становится всё мрачнее скатывается в непреодолимую топь и одновременно упирается в тяжёлую непреодолимую стену невозможности преобразований существующей политической системы снизу, которая и погребает под собой героев.

И тогда ни в выдуманной реальности, ни в настоящем – борьба с империями не приносит успеха

Эта книга из списка, отобранных и рекомендованных произведений, составленным Галиной Юзефович

[haileensy]

мене звати Галя, мені 22, люблю книги, серіали, аніме, музику, чай без цукру, каву, солодощі (будь-які), тату, пірсинги, енергетики, а також понити на життя

постійно працюю, аби ні в чому собі не відмовляти і ні від кого не залежати фінансово

пишу вірші, веду канал в Ютуб (не на постійній основі) та в телеграм, вчу польську (принаймні, намагаюсь)

улюблені автори: Стівен Кінг, Ребекка Кван, Тесс Ґеррітсен, Лі Бардуґо, Сара Дж. Маас, Джордж Мартін, Фредрік Бакман, Макс Кідрук, Ольга Кобилянська, Анатолій Дімаров, Іларіон Павлюк

улюблені виконавці: Chase Atlantic, Weeknd, The Neighbourhood, Daniel Di Angelo, Billie Eilish, Cheev, MARINA, Miley Cyrus, RAYE, Tate McRae, My Darkest Days, YAKTAK, хейтспіч, Кажанна

буду тільки рада новим мʼю

можете писати в приват, я не кусаюсь 🫶🏻

[paularamari]

Книга «Жовтолика» (авторка — Ребекка Кван)

Складно пригадати коли мене так захоплювала книга. «Жовтолику» я прочитала за день, настільки це моя тема: трилерна напруга, завіса видавничого бізнесу, скандали, інтриги, живі спотворені емоції, об’ємні персонажі. Цьому роману я готова співати дифірамби, рекламувати його на кожному кроці і таким чином стати частиною маркетингової машини, про яку, власне, і пише Ребекка Кван. Але перш ніж впрягтися в безкоштовну піар-кампанію, окреслю сюжет.

Були-жили собі дві дівчини Джуніпер Гейворд та Атена Лю. Вони разом вчилися, обидві мріяли стати відомими письменницями, обидві відточували майстерність слова, але… Але. Одній поталанило, вона перетворилася на зірку книговидавництва, а друга лишилася на першій сходинці до літературного Олімпу. Ну, буває, банальна історія, яка не мала б розвитку якби одного нещасливого дня зіронька Атена не померла, лишивши по собі сирий, але цілком повноцінний рукопис, який привласнила Джуніпер. Це зав’язка, буквально перші сторінок двадцять, тож вважайте я нічого не заспойлерила.

Що ж сталося далі? Як я вже сказала: скандали, інтриги, розслідування і шалене, неосяжне, космічне цькування в інтернеті. Всі перелічені події розгортаються на сцені книговидавничого бізнесу. Власне, цей аспект роману зацікавив мене найбільше й змусив поглинати сторінку за сторінкою.

Якби ми жили в ідеальному світі, публікація книги виглядала б наступним чином: умовні десять авторів написали свої твори та відправили їх до видавництва. Видавництво б прочитало запропоновані рукописи, відібрало б найкращі та випустило їх у світ. Кінець історії. Один нюанс: книговидавництво — це, перш за все, бізнес, який має приносити прибутки, книга — це продукт, який треба просувати, рекламувати, вкладати шалені гроші в маркетинг, автор — це бренд, який є представником продукту. На цьому етапі можна поміркувати, мовляв, це результат розвитку соцмереж, диджиталізації суспільства, глобалізації тощо тощо. Але, відповідно до слів лекторки на книжковому фестивалі, ще Едгар Аллан По бідкався, мовляв, твір для критиків і твір для широкої аудиторії — це два різних твори, бо аудиторія вимагає не такого вишуканого й глибокого продукту як поважні знавці літератури, що попивають чай з відставленим мізинчиком. Однак дійсно, у наші часи ця проблема пустила корені набагато глибше, бо маркетинг, реклама, ведення соціальних мереж — то ціла наука, що тісно переплітається з соціальною, політичною та ще бозна якими сферами.

Звісно ж, Атена отримує все найкраще, бо саме так і влаштована ця індустрія. Видавництва обирають переможців — привабливих, крутих, молодих і… гм, ми всі про це думаємо, тож скажімо просто: достатньо «різноманітних», а потім спрямовують на них гроші й ресурси. І тут страшенно важлива воля випадку.

До виходу «Над сикомором» я рвала дупу на інтерв’ю і подкастах, сподіваючись: що більше праці вкладу у видання, то більше видавець цінуватиме мої зусилля. А тепер розумію, що зусилля автора ніяк не пов’язані з успіхом книжки. Бестселери обирають. І ти на це не вплинеш. Тож обраним лишається просто насолоджуватися привілеями.

— Абсолютно, — кажу я. — Різноманіття — ось що зараз добре продається. Редактори дуже спраглі до маргіналізованих голосів. Ти отримаєш чимало можливостей, бо не схожа на інших, Еммі. Я про те, що твоя головна героїня — жінка-квір з азійськими коренями. Та це ж обов’язковий пункт у всіх списках!

Хотілося б звести успіх книги до топу популярних тем, на які треба писати, але все ж набагато складніше. У «Жовтоликій» багато роздумів, що стосуються права автора писати про ті чи інші події, чи описувати чужий досвід. Питання «Чи може біла людина писати про чорношкіру?» звучить дещо дивно, егеж? Але от вам інший приклад, що стосується безпосередньо нас: «Чи може український емігрант, який останній раз відвідував Україну п’ятнадцять років тому, писати про війну, тривоги, сирени, обстріли, смерті та розтрощені ракетами домівки?». Як вам таке? Бачите зміну контексту? Викликає двоякі почуття? Навіть якщо особисто вас це не зачепило, ця тема — вибухівка для твіттеру. Срач на мільйон тредів та мільярд цитувань гарантовано.

І про твіттер в «Жовтоликій» теж є, не сумнівайтесь! Про буллінг, шакалячі експреси що виникають, здається, на пустому місці й женуть так, що зупинити їх неможливо. Однак це теж реклама, розумієте? Срачі, обговорення, дискусії — все це піднімає продажі й змушує людей говорити про книгу.

І скільки лишається місця літературності? Чи взагалі є цінність художнього слова, коли левова частка продажів залежить від маркетингу?

То що, варто просто бути популярною і все буде в найліпшому вигляді? Ага, дідька лисого!

— Її зробили фішкою, екзотичною азійкою. Щоразу, коли вона намагалася взятися за нові проєкти, їй постійно повторювали, що її бренд — азійська тема, що саме цього від неї чекає аудиторія. […..] Ти знаєш, як воно — подавати книжку на розгляд і чути, що в них вже є азійська авторка? Що вони не можуть видати дві історії від представників меншини за сезон? Що Атена Лю вже існує, тож ти зайва?

Як ви розумієте, я пройшлася виключно по основним темам, які мені найбільше впали в око, а їх, насправді набагато більше. У мене буквально вся книга в закладинках, тож «Жовтолику» я рекомендую всім і кожному. Цей роман — величезний океан дискусійних питань і тем для обговорення і просто збіса хороша історія.

[mira-k]

Мій план мінімум на прочитання у квітні:

"Експансія. Війна Калібана" - Джеймс С. А. Корі

"Скарлет" - Марісса Маєр

"Тільки я візьму новий рівень" - Chugong

"Останній дім на безпечній вулиці" - Катріона Ворд

"Левіафан" - Шіро Курої

"Макова війна" - Ребекка Кван

+ ситуативні електронки

+ читати щонайменше годину на день