#озвучка українською | Explore Tumblr posts and blogs

adeseya · 3 years ago

Text

4 місяць… поговоримо?

Важко жити, коли ти нарешті усвідомлюєш щось важливе, але не можеш донести це іншим…

Ні, не так. Треба трохи відійти назад.

Де ж я була 8 років? Почнемо з цього.

Коли війна розпочалася, мені було 10. Цього вже достатньо, аби пояснити, чому ж особисто я мовчала всі ці роки. Але це не все, я продовжу.

Мої батьки народилися і мають купу родичів на росії. Для них ця країна все ще залишається, мабуть, рідною чи щось типу того. І навіть через майже сто днів, як над нашими головами літають ракети, вони дивляться тб рф, спілкуються з росіянами, не називають вбивць і агресорів вбивцями і агресорами. «Ми не можемо нічого точно знати, хто там бреше, хто говорить правду». А ще вони вірять, що у нас є нацики і взагалі «Україна переписала історію, все було не так, нормально жили, ніхто мову не прітєсняв, Крим нам подарувала рфія» тощо. Розумієте, так?

В нас вдома ніколи не говорили про Донбас, але нещодавно я почула від мами, що ніби саме через мовне питання там все це розпочалося. Ну тобто людей Донецької і Луганської області змушували говорити українською і тому вони хочуть в росію чи щось таке. Маячня, еге ж?

Мені нічого не пояснили в 2014, але я чудово пам’ятаю, як боялася сидіти в школі і моя уява малювала кадри, як через вікна до нас в клас вриваються солдати. Будучи дитиною, я мабуть відчувала, що щось відбувається, але нормальних пояснень не отримувала.

А ще я часто задавалася питанням «чому ми двомовні?», та мені і на думку не приходило зробити перехід. Потрапляючи в місто, ти чуєш з усіх боків лише російську і маленька україночка в тобі скручується в клубочок від дискомфорту. Вона відмовляється говорити. І тобі доводиться просто бути, як всі. «Ґаваріть нармальна».

Не знаю, що тут ще сказати. Мені насправді соромно, що все так склалося. Але краще пізно схаменутися, аніж зовсім ніколи, так?

24 лютого.

Я лягла спати десь о четвертій, адже казали, що саме в цей час повинно було початися вторгнення (в яке, до речі, не вірила). Переконавшись, що все добре і спокійно, я заснула. А о сьомій мене розбудили розмови батьків і тисячі повідомлень «почалося». Того дня я більше не заплющила очей.

Далі було страшно. Я багато плакала десь перший місяць, увесь час читаючи новини, поки над моїм домом постійно гуділи літаки та гелікоптери. По звуку серед ночі навряд ти зрозумієш свій то чи ворожий, тож лягати спати було лячно. «А як не прокинуся?».

Ну і потім у сліпого кошеня нарешті відкрилися очі: я не хочу мати нічого спільного з росією.

Не можу слухати пісні тих, хто закликає вбивати українців, хто приносить гроші московії, хто бляха громадянин росії, цього достатньо. Не можу говорити мовою, якою ��іддають прикази бомбити українські міста і стріляти по мирному населенню. Не можу відкривати в ютубі відео щасливих рускіх, котрі спокійно собі займаються своїми справами або ниють, що їм зняли монетизацію і заблокували інстаграм. Та й в цілому, мені огидно, мене тепер нудить від усього російського.

Тож, я розпочала перехід.

Перевела телефон і всі застосунки на українську, видалила російську клавіатуру, почала шукати кого б мені далі слухати та дивитися.

Спочатку важко було знайти українських виконавців на свій смак, та зараз мій плейлист складається виключно з пісень солов’їною і я все ще дивуюся, наскільки це гарно.

В ютубі мене здивувало, що, виявляється, у нас багацько цікавого і якісного саме інтелектуального контенту. А ще по блогерам можна прекрасно прослікувати наскільки різна в нас з рососіянцями ментальність та рівень національного розвитку.

Українська озвучка набагато краще за російську. Це факт. Я навіть частіше почала дивитися серіали, хоча все життя вважала, що це геть не моє.

І, буду чесною, ніколи не любила історію. В школі на уроках ми лише писали нудні конспекти, більш нічого. Я вважаю це в першу чергу промахом вчителя. Зараз я розумію, наскільки важливим є цей предмет, цікавлюся нашою історією, дивлюся документальні фільми, історичні канали і мені нестерпно боляче за наш народ. Я шкодую, що не вимагала нормального викладання в школі і ні разу не відкрила підручник хоча б з цікавості.

Коли починаєш спілкуватися українською, звісно спочатку важко. Але з практикою щелепа перелаштовується і говорити російською для тебе стає каторгою. Голос звучить інакше, слова якісь дивні та і як їх перекласти з української тепер?

Мені, можна сказати, пощастило. Сестра відразу підтримала ініціативу з переходом. Перший час ми навіть за кожне москальське слово скидали по гривні на ЗСУ.

Якщо чесно, я була дуже здивована (приємно), коли і хлопець почав відповідати мені українською. Я думаю, він - найперше, що допомогло мені не здатися, не відступити, не закинути цю ідею, адже це людина, з якою я найбільше спілкуюся.

Деякі онлайн знайомі почали теж вести соц. мережі українською, що не може не радувати.

Але, не все так ідеально, як могло би бути.

Мені сумно і боляче, що більша частина мого оточення геть відмовляється увімкнути мозок.

Як можна толерувати ворога, коли твоє місто розбомбили і продовжують рівняти з землею?

Як можна співати російських пісень, коли твій друг загинув, захищаючи нашу країну?

Як можна захоплюватися російськими співаками, коли на твоє подвір’я прилітають частини збитих ракет?

Як можна, будучі українськомовною, все ще переходити на російську за межами дому і в інтернеті?

Як можна робити репости про Бучу та Краматорськ, а після цього підписувати нову фотографію словами любові до руснявого співака?

Як можна вірити в хороших рускіх, коли на наших землях гинуть невинні діти і дорослі, бійці віддають свої життя за збереження наших, орки катують і ґвалтують всіх, незалежно від віку та статі? А на росії тим часом плачуть, що не поїдять мак. На росії бажають нам смерті і моляться путіну. На росії ніхто і не намагається щось змінити.

Колективна відповідальність, чули про таке? Вони всі винні. І, я сподіваюся, всі будуть покарані.

О, але я знаю багато хороших рускіх. Правда всі мертві))

Гаразд, давайте серйозно. За ці 8 років росіяни не раз глузливо називали мене хохлушкою і часто принижували українську мову в розмові зі мною. А після 24 лютого я не отримала від знайомих з росії ні краплі співчуття і хвилювання. Зате отримала «ви самі винні, у рф не було вибору», «ми нічого не можемо зробити», «сподіваюся, в твоє місто полетять ракети», а ще сприйняття мого переходу на українську як образу в свою сторону.

Думаєте, що знаєте хорошого живого руского? Запитайте в нього чий Крим. Хто бомбив Донбас і з чого все починалося 8 років тому? А чому росія вторглася 24-го? Чи є в нас тут нацики? Хто винен у війні? Чи братні ми народи? Як і коли з’явилася Україна, її створив Ленін? І про Азов не забудьте.

А ще спитайте, де він жив всі ці роки і куди платив податки. Русня є русня.

Якби була винна лише влада, нас би не намагалися стерти з лиця Землі впродовж усього періоду нашого сусідства з росією. Так само, як якби мова не була важливою, її б не забороняли 134 рази і не переписували б наші словники, змінюючи правопис на більш подібний до російського.

Ті з-за порєбріка, хто зараз начебто підтримує Україну і мріє переїхати сюди по закінченню війни, просто намагаються уникнути покарання. Просто хочуть ��ути, так би мовити, на боці переможця. Їм ніколи не зрозуміти ту біль, яку ми відчували впродовж всього нашого існування і зараз знову. Вони не заслуговують поваги, бо вони бляха кацапи і крапка.

І хотілося б також зазначити, що говорити російською – не твій вибір. Це наслідок довготривалої русифікації українців. Тут навіть і розпинатися якось не хочеться. Мені шкода, якщо до когось не доходить.

Я не можу сказати, що мене прямо травмувала ця війна. Вона просто вселила мені в серце ненависть до тих, хто її розпочав. І, якщо чесно, я все частіше думаю про те, що не хочу жити, якщо наші люди не зміняться. Я не витримаю. Мені боляче спілкуватися з моїми, мабуть вже колишніми, зросійщеними друзями і я не можу ходити містом, з кожного кутку якого чутно вороже мовлення. Як би це не звучало, я так не виживу.

В 1991 році ми нарешті здобули свою незалежність, але, на жаль, залишилися залежні від російської мови та культури.

Поки в Україні говорять російською, поки тут лунають російські пісні, поки ми дивимося російські серіали, виходитиме, що все було дарма. Наші люди століттями вмирають за право бути українцями, боряться з російським гнітом, віками страждають від рук росіян, але це відразу чомусь забувається. І ми продовжуємо шукати кумирів на росії. ВИ ТІЛЬКИ ВДУМАЙТЕСЯ. Уявіть собі, щоб за часи другої світової хтось тут слухав німецькі пісні. Господи, якого біса тобі важливіше умовна земфіра, аніж наша перемога?! Повна перемога. Не просто над росією, а і над бісовим рускім міром. Нехай він буде там, де і має бути (взагалі, ніде), але аж ніяк не на території держави, яку увесь час хоче згубити.

І ще раз, ми – сильна нація. Велика країна великих людей. Нам не потрібна «старша сестра», ми єдина дитина в сім’ї. росія нам не брат, не друг, не сват, не зять, росія ворог і завжди була ним. В нас є свої чудові артисти. В нас знімають своє чудове кіно. Рівень та якість зйомки в нас значно вище, ніж на росії. В нас багата країна і гарні міста, які ми обов’язково відбудуємо. В нас є право голосу. Ми вільний народ і в нас є мільйон можливостей. В нас неймовірні сміливі люди, якими захоплюється тепер весь цивілізований світ. І в нас бляха є своя до біса чудова мова, якій кожен з вас повинен дати шанс.

Відкиньте ви цей комплекс меншовартості, припиніть нарешті поглинати ворожу культуру. Якщо не зараз, то коли?

Слава Україні.

31 notes · View notes