#нічне місто

[ukraineblr]

Kharkiv, Ukraine

[deep-ai]

Танець Зірок над Аріоном

У глибинах космосу, де зорі танцюють навколо чорних дір, існує планета Нексарія.

Її небо було наповнене сяйвом галактик, а ніч здавалася вічною.

Нексаріянці, високі істоти з сріблястою шкірою, жили у величних кришталевих містах, що випромінювали бл��ск і тепло.

Легенда розповідала про давню катастрофу, що мало не знищила планету, залишивши після себе лише місто Аріон.

Його мешканці стали свідками найбільшої трагедії та водночас найвеличнішої краси.

Нічне небо Аріону було наче полотно, на ��кому мерехтіли зоряні світла, але інколи вони ставали занадто яскравими, нагадуючи про небезпеку.

У центрі міста, під прозорим куполом, стояла Велика Обсерваторія, де старійшина Іліан досліджував космічні явища. Він виявив, що наближається потужна зоряна буря, яка могла знищити все живе на планеті.

Іліан зібрав раду мудреців, щоб обговорити план порятунку. Він спілкувався з іншими відомими світами, щоб винайти рішення.

Тея вихованка Іліана і молода вчена Ліра на Землі, що щиро спілкувалась з нею через просторово-квантовий зв'язок. Разом вони запропонувала неймовірний план – створити енергетичний щит, який міг би відбити зоряну бурю.

Тея спромоглася переконати раду, і всі ресурси міста були спрямовані на створення щита.

Під час зоряної бурі, коли небо Аріону вибухнуло всіма кольорами веселки, щит був активований.

Енергія бурі обійшла планету, створюючи захоплююче видовище. Жителі, що спостерігали за цим, відчули силу і красу космосу, а також вразливість їхнього дому.

Ця подія стала поворотним моментом у житті Нексаріянців. Вони зрозуміли, що лише разом, об'єднавши знання та сили, можна вижити у безкраїх просторах Всесвіту.

І так, планета, що колись мало не загинула, відродилася, ставши символом надії та єдності у безмежному космічному океані.

(с) DeParadox, 2023

[vallxlkzal]

🥀Не можу тримати це в голові. Нехай воно буде тут. (Детектив тут молодший, тому що я літом малював його таким, і я ще тоді думав про цю ідею, але не писав, то нехай буде просто як спогад про літо. Це тільки перша частина, я думаю, що пізніше напишу ще щось)🥀

💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀

Я більше не можу, моє дихання збивається, кров у вухах пульсує шаленим серцебиттям, а ноги... Ноги несуть мене так швидко, як тільки це можливо в самому переляканому стані. Цей різкий сплеск адреналіну зараз здавався мені найтяжчим випробуванням, хоча я ніколи до цього нічого подібного, здається, за все своє життя не відчував. Мені було страшно, і самотньо, і дуже-дуже... Моторошно. Жах — це все, що поглинає мене зараз, тому що...

Воно женеться за мною. Вони. Я нарахував їх четверо, наскільки це дозволяла теперішня ситуація. Четверо... Людей? Сутностей? Я не знаю, що це таке, але я точно побачив, що вони одягнені так же само, як і я, але це була помилка — підійти до них ближче. Ох, точно, я навіть забув, з якою силою мене вдарили тростиною по голові і що зараз тепла кров стікає з-під волосся, і моя улюблена шапка дуже-дуже червона, але я все одно намагався врятуватись — настільки мені хотілось... Жити?

Мене вперше вдарили. Мене — Воллі Вальдіні... Що я не так зробив, чому вони це зробили...

Я більше не можу. Здається, я облетів вже все нічне місто — і всюди було зачинено, а вулиці — аномально пусті. Я не знав, звідки просити допомогу. І... Ой, лишенько! Що це таке?!

Моє відображення на вітрині якогось магазину вразило мене так, що я спіткнувся і впав. Моя магічна тростина, хоч і чомусь не працююча, випала з тремтячих рук і я вперше за життя відчув суцільну... Безпорадність? Я абсолютно, суцільно беззахисний лежу на холодному тротуарі.

У вітрині магазину я побачив їх. Точніше — себе. Я був схожий на них! Повністю, суцільно схожий, тільки не сміявся і не веселився, а стікав кров'ю і був дуже наляканий. А ще чомусь мені різко стало холодно і я зрозумів, що я один в невідомому місті, в невідомому піксельному всесвіті, не спав, не їв, і мій одяг мокрий... Напевно, мене били ще в інші місця і... У мене не було часу придивитися ближче. Я просто потрапив до смугастих рук в якомусь темному парку і ледве вибрався з їх льодяних обіймів. Деформовані обличчя, статичний тріск блискавки, надприродня сила і страховинна посмішка цих "Воллі" мусили попередити мене одразу. Вони сміялись, тягали мене за светр, за волосся, за шапку, за тростину, щебетали щось про "ідеальний експеримент з мораллю" і тримали одну з їніх тростин на моєму горлі, слухаючи, як я задихаюсь і намагаюсь покликати на допомогу. Декілька разів я втратив свідомість і вони послаблювали натиск, щоб знову душити.

А потім дали втекти і почали переслідувати.

— Привіт! — почув я здалеку знайомий голос і, опираючись на нічний ліхтар, який чомусь почав мерехтіти, спробував підвестися на ноги.

Ці... Воллі? Ем... Ці дивні люди, схожі на мене, йшли з усіх чотирьох боків, намагаючись оточити, проте, підібравши свою тростину і шкандибаючи, я швидким рухом спробував обійти їх. Здається, вони наче гралися зі мною в дуже жорстокій манері і, здається, вони теж володіють магією тростин і...

Вони неначе ведуть мене кудись. Не дають бігти в усі сторони, а тільки в деякі. Таким чином, ще більше закривавлений і наляканий, я опинився перед парканом якоїсь будівлі. Ці Воллі вивели мене за місто, до якогось заміського приватного будинку і мені не залишилось нічого іншого, крім як залізти за паркан і стукати у вхід��і двері, нещадно натискати на дзвінок і трусити камеру спостереження.

— Будь-ласка, відчиніть! Є хтось вдома?! Будь-ласка, вони вже поруч!

Світло в домі увімкнулось і четверо дивних людей так і залишились за парканом, з усмішкою дивлячись на мене, а потім різко зникли у яскравому спалаху, як тільки я почув, що хтось йде до дверей.

На диво, мене впустили і я обезсилено впав на підлогу, прикривши нарешті очі. Останнє, що я почув, було звуком зарядженого пістолету, і в голові в мене промайнуло лише одне: "Невже мене вб'ють?"

Отямився я не на лікарняному ліжку, а прив'язаним до... Стільця? В темній кімнаті? І... Якийсь чоловік в іншій частині цього замкненого простору стояв і просто дивився. Мені важко було роздивитися його обличчя, тому що все перед очами пливло. Я був втомлений, побитий і не мав жодних сил ні на що.

— Нарешті я тебе знайшов, — у цього чоловіка був дуже холодний тон голосу, який раніше б мене розсмішив, але зараз просто ввів в ще більше паніку. Дихання почало збиватися і дихати стало важко, так важко...

— Валдо.

Я не знав, до кого звертається той чоловік. До мене? Напевно, мені треба було спробувати поговорити теж?

— Н-ні, ви мене з кимось плутаєте... Я Воллі... Я... Я не знаю, як опинився тут, це випадковість, я заблукав... Мені треба... Допомога.

Чоловік почав чомусь сміятися. І сміявся так довго і істерично, що я вже подумки копав собі могилу.

— Дуже дивна гра, Валдо. Дуже дивна витівка, — він підійшов ближче і нахилився нижче, але я все одно не міг щось побачити перед собою, бо мені було зле. — Дуже лайнове маскування. Що це таке? Кров? Чия? ЧИЯ?!

Чому цей чоловік взагалі кричить на мене? Що я не так зробив?..

— М... Моя, пане... М-мене побили... Четверо людей і... Вони дуже схожі на мене. Я не знаю чому... Мені потрібна... Поліція...

— Що ж, покидьку, тоді ти прийшов саме до поліції. Саме в руки до детектива. Нарешті.

Я підвів свій наляканий погляд на чоловіка і спробував зрозуміти, що він взагалі верзе. Він детектив? Кого він шукав? Мене чи тих.... Чотирьох...

— Я спочатку хотів бачити тебе за ґратами, але зараз... Я зруйную тебе голими руками.

— Стійте, будь-ласка, що я зробив? Чому? В який всесвіт я потрапив?

Детектив, якщо я все правильно зрозумів, нахилився ще нижче, до рівня мого обличчя, і моя підбита губа в крові затряслась від паніки, коли він подивився похмуро і роздратовано.

— Тобто "в який всесвіт я потрапив"? — нарешті я зміг розгледіти його трошки краще, наскільки це дозволяла напівтемна, і, по всій вірогідності, підвальна кімната: якийсь, на мій подив, молодий чоловік з поглядом, що проїдав наскрізь і, напевно, неіронічно зарядженим пістолетом, який націлений на мене. Оце так халепа. В такі проблеми я ще не потрапляв.

— Я... Я так розумію, що ви переплутали мене з... Тими чотирма людьми, але запевняю вас, клянуся, я — не вони. Мене звати не Валдо, а Воллі Вальдіні і ми з моєю кращою подругою Вендою і моїм псом Вуфом якраз проходили ще одну цікаву пригоду, потім трапилось щось дивне і... Я отямився в цьому піксельному світі!

Чоловік, а, якщо точніше, молодий хлопчина, такий само, як і я, уважно слухав, не спускаючи мене з прицілу. Це схоже на якийсь нічний жах, де мене хтось вважає злочинцем і прив'язує в підвалі до стільця?

Детектив підняв мою опущену голову за підборіддя... Не жартуйте про два підборіддя, будь-ласка, я не в тому стані... Я досі не розумів, що відчуває ця людина до мене і чому так пристрасно дивиться мені в очі. Ця ситуація дуже напружувала і лякала, тому я й сам не помітив, як почав плакати. Його очі звузились і він продовжив оцінюючим поглядом роздивлятися мене, трогати і відтягувати за липке від крові волосся. Зараз він особливо боляче потягнув за це нове чорне волосся і роздивлювався шию. Якби я тільки міг здогадатися, що на цей раз від мене хочуть??

Мені дуже хотілось спати і мої очі були напівприкриті від цього. Я вже зовсім не мав сил ні на що. Було враження, що з моїм тілом щось не так — воно занадто важке і думати також важко, і пручатися. Це в людей називається "втома", але я не зовсім людина. Я просто Воллі і такі речі раніше для мене були дуже далекі. Я ніколи до цього не відчував втоми так, як зараз.

Тільки зараз я зрозумів, що Венда була права на рахунок мене. Я дійсно любив небезпеку і ризик, і цього разу це мене боляче покарало. Вендо, Вуфе... Будь-ласка, врятуйте мене.

***

Тим часом, з перспективи Детектива все виглядало так цікаво і шалено, що він і сам в це не вірив. Ну а як в це можна повірити: ти шукаєш Валдо, ночами не спиш, розшифровуєш його загадки і нотуєш нові звірські вбивства, а він однієї ночі сам приходить до тебе і падає в ноги? Одного разу Детектив вже мав вечерю з одним з двійників Валдо і, хоч він тоді був веселий і не падав в ноги, але був так само поруч. Але не настільки поруч, як зараз.

Детектив міцніше стиснув волосся Воллі, прислухаючись, як той скиглить. О, Детектив знав, як Валдо вміє обманювати. І що "страх" в його очах зараз — це просто частина вистави. Що ж він вигадав на цей раз?

Детектив розмірковував, роздивляючись дивні сліди на шиї Воллі. Темні, майже багряні. Неначе хтось міцною палицею намагався стиснути це тендітне горло. І стискали з дуже лютою силою. Не міг же Валдо душити сам себе?

— Що в тебе на шиї? — чомусь спитав Детектив і навіть не помітив цього, але Воллі відповів: "Мене намагалися задушити ті четверо людей, схожих на мене".

Рука чомусь сама відпустила чорне волосся, а в голові закрались сумніви і питання. Багато питань. Цього разу Детектив помітив сльози Воллі, дійсно помітив, тому що Воллі в тілі Валдо все одно відчувався тим хорошим хлопчиною і зовсім не мав вайби маніяка, якщо поговорити з ним ближче. Проте його тіло, його обличчя, його голос — все це було схоже на те, що шукав Детектив увесь час. Він шукав Валдо — вбивцю і просто скаженого покидька, а натрапив на Воллі з книжок і мультфільмів, який потрапив в їх всесвіт? Звучить тупо, але, якщо Валдо вміє подорожувати в часі, то і це не повинно викликати якихось сумнівів, правда?

Було дивно бачити, як плаче той, хто завжди сміється і вислизує з твої рук в останній момент, хто не дає нормально виспатися і вічно тримає в нервовому тонусі.

— Тобто, ти хочеш сказати, що ти — Воллі... Вальдіні?

— Т-так... Так! Саме так... Це моє ім'я і прізвище...

— Тоді чому ти не виглядаєш як Воллі?

— Я не знаю! Можливо тому, що це більш реалістичний піксельний світ? Я раніше тут не бував! Чарівник Білобород не давав мені жодних вказівок щодо цього місця і, напевно, я не повинен був сюди потрапляти, але потрапив. Моя чарівна палиця... вона більше не працює.

Воллі схилив важку голову і затих. Він більше нічого не казав, не відповідав ні на які запитання і лише тремів, плакав, стогнав від болю, тому що, напевно, у нього все ще болить голова, горло, яке стискали, і тіло, яке нещадно били.

Детектив наважився на єдиний крок в цій дивній ситуації: розв'язав Воллі, взяв його під руки і справді привів до спальні, вклавши на ліжко. Так, воно забруднилось від крові і землі з обмурзаного одягу дивного смугастого гостя, але це вже не так важливо. Воллі справді не намагався якось зашкодити чи вдарити, чи смі��тися бридко і маніякально, як Валдо. Воллі скрутився в клубочок і тихо лежав.

— Добре, Валдо, тобто Воллі. Як я можу тобі допомогти, якщо ти кажеш, що вийшов зі сторінок книжки та екрану телевізора? Я розшукую вбивцю і відомого злочинця, дуже схожого на тебе. І ти мені або брешеш, за що можеш гірко розплатитися, або кажеш правду.

Воллі втомлено видохнув.

— Але, попри все це, мені досі важко вірити тобі.

— Гаразд, Детективе, тоді я маю до вас тільки одне питання.

Від конкретно цієї фрази Детектив напружився, одразу сідаючи поруч і тримаючи Воллі за руку, щоб він не втік. В ресторані Валдо теж так казав. І казав, що піде собі спокійно, залишився великі чайові. Зараз, проте, Детективу втрачати вже нема чого.

— Чому ті четверо людей, які схожі на мене, загнали мене саме в ваш дім? Вони могли вбити мене, але давали бігти, коли я міг, і спокійно йшли, коли я, опираючись на тростину, більше не міг цього робити, а лише гойдався зі сторони в сторону від втоми і падав?

Детектив розмірковував мовчки. Це і справді дивний план. Що хоче Валдо цього разу і головне — ДЕ він зараз? Та блять, він ОСЬ — в руках Детектива, буквально в його ліжку, лежить і не ворушиться.

— Ну, Воллі, у нас з ним... Дуже дивні стосунки.

— Слухайте, Детективе, це все, звісно, якось дивно і дико, але я більше не хочу бути в цьому світі. Я, мабуть, був посланий сюди, щоб допомогти саме вам, але в чому? Я бачив ту... Сутність, якщо можна його так назвати. Того вашого Валдо. Я бачив його так само близько, як бачите і ви мене зараз. І я вперше не знаю, що мені робити. Я не знаю, як вам допомогти. Я більше нічого не знаю...

Поки Воллі говорив, Детектив ловив флешбеки. Увесь цей час він намагався спіймати Валдо, навіть застрелити його, приспати. Стикався з Одлавом. Але бачити Валдо так близько, спокійно розглядати його і слухати було неймовірно. Проте він занадто добрий, занадто наївні в нього питання і підозріло реалістичний страх.

— Якби тільки Венда була поруч, вона б підказала мені, що робити... — сумно сказав Воллі.

— Те ж саме.

— Що?

— Те ж саме, кажу.

— Пане Детективе, будь-ласка, поясніть...

— Венда була моєю дружиною. Валдо її вбив. Я хочу вбити Валдо. Ти підозріло схожий на Валдо, але кажеш, що ти Воллі. Склався пазл?

Воллі повернувся до Детектива і чомусь щиро, ненаграно обурився. Зараз це смугасте чудо було схоже на те смугасте чудо, яке сиділо на лавці в пого��ий ясний день і було видно в прицілі. Детектив скривився.

— Ти б бачив себе в дзеркало, кошмар.

— Я не хочу бачити себе в дзеркало, пане Детектив. Я і так знаю, що це піксельне тіло не співпадає з тим, який я насправді, проте проясніть мені іншу річ... Венда — це моя краща подруга і в неї немає хлопця... Вона жива.

— Ну, можливо, у ТВОЄЇ Венди з твого виміру і немає.

— Не хочу вас ображати, але чи не засмутився б Валдо, якби ви були чоловіком Венди?

Детектив вперше гірко посміхнувся, погладивши Воллі по голові і подумавши про те, що треба б по хорошому запропонувати цьому гостю помитися і дати аптечку.

— Ні, Воллі, тому що Валдо... Він... Неважливо.

— Я все зрозумів, Детективе, але будь-ласка, не перекладайте свої почуття до Валдо на мене.

Детектив зрозумів, що він увесь цей час не просто тримав Воллі, а гладив його, торкався, грав з його волоссям і просто був занадто близько. Чесно кажучи, він не вірив жодному слову Воллі, але не хотів упускати шанс потримати цього злочинця, як він гадав, у себе в руках. Це було так довго і так бажано — нарешті знайти його, що Детектив і справді забув про питання "чому вони привели мене саме в ваш будинок?"

Тому що розум Детектива був оповитий п'янким серпанком довкола мрійливого вранішнього парку, де Валдо грайливо манить тонким пальцем і зникає в останній момент; тому що розум Детектива обійнятий тільки смугастими стрічками оповіщення про небезпеку, судово-медичних експертиз і палких погонь. Тому що...

— Детективе, ви мене взагалі чуєте? Детективе?

— А?... Так, чую.

— Допоможіть мені, а я спробую допомогти вам, хоч я і боюсь. Однак, можливо, я так змо��у знайти втрачену дорогу додому.

"Абсурд, нонсенс, шалена нісенітниця і недолуга безглуздість", — думав Детектив, а казав інше:

— Я згоден.

🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔

[strawberryspider777]

хочется поспоглядати нічне місто але нема сил

[kori-astreia]

Дурниці

[bungou stray dogs | soukoku]

Яка це за рахунком цигарка? Скільки попелу він всадив у свої легені за ці кілька годин? Але, здається, це не мало значення. Зараз. У цей момент. Тільки в цей момент.

Накахара повільно видихав дим, роздивляючись панораму міста, яка відкривалася очам з його невеликого балкону. Уся Йокогама здавалася крихітною звідси, але й водночас нагадувала про свою велич. Місто, заради якого боролися сотні людей. Воно захоплювало своєю відкритістю вдень, і таємничістю вночі. Як іронічно, що Накахара досі так мало прогулювався нічною Йокогамою не заради завдання. Просто, для себе.

Порив вітру здмухнув вологе волосся з обличчя, відкриваючи чоло нічній прохолоді. Чорна атласна сорочка була завеликою для чоловіка. Вона опускалася подолом до середини стегна й повільно починала оголювати плече, сковзаючи з нього все через той же вітер. І Накахара сам цьому посприяв, остаточно спершись ліктями на огорожу.

Дорога тканина – матовий атлас – пахла чужим парфумом. Це були нотки хвої у поєднанні з чимось терпким і солодким. Цей запах ще давно закарбувався в пам'яті Чюї. Здається, власник цього парфуму ніколи й не думав про його зміну, як, власне, і сам Накахара. Скільки вже років він купує один і той же парфум?

Знову питання, як�� не мало сенсу.

«Чомусь голова забита такими дурницями», – Чюя посміхнувся, підносячи цигарку. Фантомний присмак вишні знову лишився на внутрішній частині губ і піднебінні.

«І правда дурниці».

Погляд впав на відчинені настіж скляні двері. Нічне світло проходило крізь дверний отвір і потрапляло прямо в спальню, розсипаючись в ній сатиновими плямами. На двомісному ліжку, розвалившись зірочкою, спала без задніх ніг причина нічного паління.

Дазай завжди з'являвся несподівано, гучно. Створював гармидер і не бажав думати про наслідки. Проте якою ж насолодою було потім переводити його гучність зовсім в інше русло. Коли вже й сам не контролюєш, що саме кажеш, повільно потопаючи. Він не міг визнати, що любив такі моменти. До біса любив, коли Дазай починав благати його, коли він був повністю підвладним йому. Коли цілував палко й коротко – цього було достатньо, аби зрозуміти все.

Вони самі створювали гармидер, нещадно лишаючи свої сліди всюди – їхні тіла кожного разу були чистими полотнами. Накахара завжди отямлювався, коли бинти Дазая вже лежали десь поодаль ліжка, а його бліда шкіра де-не-де була вкрита багряними слідами. Деякі з них пропадуть до кінця ночі, а деякі не будуть сходити ще тижнями. Проте всі точно пропадуть до їхньої наступної зустрічі. І тоді точно Чюя не стримуватиметься.

Він казав так кожного разу. І кожного разу все закінчувалося в цей момент, потім – було багато поцілунків. Палких, жадібних, спраглих поцілунків. І руки, які блукали бажаним тілом, притискаючи його сильніше до себе.

Чюя брехав. Він просто не міг не поводитися стримано поряд із Осаму. Занадто солодкими були його благання нарешті подарувати бажану розрядку. Занадто солодкими були ці моменти уразливості, коли не хотілося тиснути. Тільки не в такі моменти.

«Повне божевілля», – кожного разу підсумовував Накахара, коли вже зранку сидів з горнятком кави й тарілкою лапші швидкого приготування, споглядаючи, як Осаму повільно «зализував рани» – сліди його повної приналежності. Він роздивлявся Накахару досі голодним поглядом, розуміючи, що найпотаємніші мрії досі лишалися нездійсненними. Що він так і залишатиметься спраглим до цього чоловіка, скільки б ночей вони не провели разом.

��аме тому це питання було несподіваним.

«Ти впевнений, що точно хочеш цього? Ти більше не в Мафії, Дазає. Навіть це вже має бути під питанням».

«Абсолютно».

А гармидер Чюя зможе прибрати й сам.

Проте не визнати, що сам зазвичай і створював ще більший безлад. Який навіть зараз панував над ним.

Залишки цигарки опинилися в попельничці. Накахара зайшов у приміщення, ховаючи оголені плечі від вітру.

Цей безлад вирував у голові. Цей безлад і був тими самими дурними думками.

Лише дурницями.

– Чює, ти холодний, – невдоволене буркотіння почулося від Осаму, коли Накахара ліг поруч.

Чоловік наступив брови, досі не розплющуючи очей, після чого трохи опустився вниз і сильніше притулився до холодного Накахари.

– Знову безлад у голові? – прошепотів він кудись у район ключиць.

– Є трохи, – тихо відповів Чюя, зариваючись спочатку пальцямі в густі каштанові пасма, а потім і носом.

Тепер аромат здавався ще терпкішим, а ноток хвої майже не відчувалося. Тепер аромат заспокоював.

А може зовсім не він. Можливо, це було рівномірне дихання й тихе сопіння Дазая, який знову так обережно обіймав за талію.

Чюя розслаблено заплющив очі.

Ці запитання знову не мали значення.

«Дурниці».

[sharp-as-c]

перший візит в Брюсель - це нічне життя.

в перший же день після заселення друг подруги затягнув нас в пивний паб. пиво було гидоте, бо заміцне, але позиціонувалось як одне з кращих в Бельгії.

на другий день ми мали рейд гей барами. я була після отруєння горілкою на дн тієї ж подруги, тому мене поїли текілою. текіла зайшла. шукати клуб о 3й ранку, коли засинаєш на ходу, а двоє твоїх компаньйонів кудись пострибали вперед жвавенько, не зайшло. вони сердились на мене, що я боялась повертатись додому одна вночі, я сердилась на оце все шаління вночі.

ми з подругою їздили в парк Міні-Європа. це топ, серйозно. було сонячно, було весело, було безтурботно і кумедно стояти коло всих тих архітектурних пам'яток, які тобі до плеча.

у нас в школі був євроклас, тому тема Європи і Євросоюзу засіла в моїй голові міцно. я була дуже щаслива потрапити на екскурсію в будівлю біля Європарламенту, але якщо прибрати увесь цей льор захоплення, це було нудно. але безкоштовно

коли ми пішли за продуктами, виявилось, що пакети у них всьо, і нам дали екологічні коробки, які місцеві здають в магазини, щоб люди без екосумок повторно використовували. ми йшли зі смаколиками в коробках містом і хоча це був листопад, я відчула дух Різдва

після першої поїздки запам'ятала Бюсель як легке тусовочне місто в алкоголем і без табу

[amriya]

«Любити можна все. Кохати тільки Україну» це гарна цитата і я не певна чи знаю хто її сказав.

Цього дня минулого року я жила зовсім інше життя. Мене наче перемістили з коробки в коробку. Так життя відчувається. Ти стаєш на сходинку вище або розумієш, що пройшов певний шлях. Не знаю чи ти став сильніше чи просто краще став пристосуватися до ситуацій. Мабуть так було треба. Ти ж знаєш, що все, що не робиться все на краще. Ну от і подумай про те що було й що мало стати. Очі бачили краєвиди з вікна, а зараз нічне місто проникає у твою душу. Так ніби ти стрибнеш з висоти і тебе зловлять теплі руки.

[daglass-blog]

Анатолій Дністровий, Сіра Пейна

Підемо в нічне місто, щоб дійти до будинку жінки, від думок про яку тремтіли 20 років тому, подзвонимо в двері й нам відчиняти сторонні люди: постарівша кохана або чужинці, що тут мешкають після неї.

Повернення й шлях повернення — малосумісні речі. Повернення можливе тільки в уяві, бо існує виключно заради неї. Живить цю уяву, мов перші ковтки води людину, котра щойно вийшла з пустелі.

[mightydespair]

Водометний дракончик страшенно боявся вогню, але треба ж було рятувати місто!.. Ось він злетів у гаряче нічне небо та й ну дихати водою і піною на палаючі дахи! Вогонь шипів, дим щипав за очі, уже й дихати нічим, уже й піна закінчується, проте дракончик з останніх сил поливав пожежу — поливав, поливав, доки й зовсім загасив... ©Марина та Сергій Дяченки «Казка про водометного дракончика» #lineart #fairytale #illustration #linedrawing #dragons #art #graphicart #дяченки https://www.instagram.com/p/B9TiQtMAYUy/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[bagdasan]

[not4yourmind]

Цікаво так. Сиджу вже більше години дивлюсь на нічне місто. В такі моменти, дуже шкодую , що я живу лише на п’ятому поверсі. ( Хоча страшенно боюсь висоти).  Не можу зрозуміти…. На годиннику 5:31. Так-так я не спав усю ніч. Не можу зрозуміти, як ця вся темрява,  зникне менше ніж за годину. Отак просто візьме і розвіється. Не можу і все. Розумом знаю, що сонце і все таке. Але... Дивно все це. В навушниках Bring me the horizon і з ними я  обов’язково дочекаюсь світанку. Хочу бути свідком відступу пітьми.  Останній раз мені довелось таке бачити  на випускному.  Звичайно, це не самий приємний момент мого життя. Ну і  світанок виходить теж. Проте варто вже оновити це ( сподіваюсь хибне) враження….

5:43. Грає  знову та пісня, яка була  моєю останньою в минулому житті. Символічно… Може сьогодні почнеться ще одне?  Доволі зручно виходило б. Завжди починати все не з чистого листа , а з нового блокноту.

[virtualdevkit]

Anime Room в Sansar: зміни

25 серпня 2018 року був зроблений перший знімок.

В цей момент у користувачів не існувало багатьох можливостей. Можливість сидіти з'явилася потім. Початково навіть цього не було.

Це місце - чорна кімната з синім вуличним псевдо світлом. Ця кімната привертала увагу безліч користувачів і була дійсно атмосферною. Я не буду цього заперечувати, серйозно. Так і було.

Сюди приходили різні користувачі. Це місце обожнював кожний. Ну а я був всього навсього нубом, котрому на той момент ще не вдавалося розібратися з працею матеріалів до кінця.

Це місце було повністю видалене. Видалене завдяки новій системі Умбра, бо усередині кімнати зникали предмети. Потрібно було лише повернути хоч якось камеру і оп! Предмети просто зникали. Цей глюк виправити було неможливо.

На момент рішення з видаленням початкової кімнати, у гості завітав інший сансарівець, котрому сподобалася ідея з власною кімнатою, він розповів що також створить свою.

Його це місце надихнуло. Що в принципі дуже круто.

Це останні кадри перед остаточним видаленням першої версії. Цього світу більше не існує.

------------------------------------------------------------------------------

10 серпня 2020 рік. Це була перероблена кімната в інших кольорах. Світ був створений заново з іншою ідеологією.

Місце виглядало досить нудно. Заходячи сюди було бажання просто втікти. По суб'єктивним уявленням, я відчував деяку самотність навіть коли запрошував сюди інших. Ця локація стала початком створення інтерактивних дверей, холодильника, можливості вмикати світло. Через двері можливо було телепортуватися в нічне місто.

Проте у мене весь цей час воно викликало асоціацію самотності, якогось морального болю. Через деякий час, це місце знову зміниться.

>>

Версія 2022 року.

[happymaninlovelove-blog]

Фото зробив сьогодні на прогулянці після тренування) нічне місто прекрасне) 🥰 Фотографув, як завжди, на смартфон свій)📱 #фотография #фото #фотографія #осінь #осень #самсунг #2021 #ровно #рівне #украина #україна #foto #fotooftheday #fotografia #rivne #ukraine #nature #samsung #ночнойгород #rivnegram #rivnecity #rivnephoto #rivne_best #ukraine🇺🇦 #ukrainetoday #ukraine_blog #ukrainegram #instaukraine #igukraine #ukraine_is_ (Рівне) https://www.instagram.com/p/CVV-5SZMUBU/?utm_medium=tumblr

[kappoltava]

Криклій Поліна, 4 КУРС

«Нічне місто»

НОМІНАЦІЯ «АРХІТЕКТУРНА ФАНТАЗІЯ»

ДОНБАСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

КЕРІВНИК: НЕПОЧАТИХ ЄЛИЗАВЕТА А��ДРІЇВНА, ДОЦЕНТ

ГУАШ, 2020

[awkwardbritishscientist-blog]

Opus Urbem

Теплі траси водяних труб Розрізають собою райони, немов тектонічні плити Старші Й новіші Тим часом Хтось присипає згори Ароматною білою стружкою снігу Немов кокосовою Точно з таким вмістом цукру Як в дешевому блиску для губ

Ну що за бздура Я зовсім не скучила

На проспекти спадають затори На ліхтарі шляхопроводів рушиться нічне світло І рікошетить в твоє вікно

Пересипається на твоє обличчя Яке зовсім не виражає емоцій Бо ти дивишся рандеву Чи Ісландію Чи Дудя Як це роблять люди Які думають про велике Які на за ким не сумують

Година пік диригує належними звуками Пасажири торохкотять втомою Водії витягують арію продовженого гудка Світлофор видає бітбокс звукового сигналу І якби у розшереної локації би був звук То я б теж привнесла свою частку до вуличної сюїти

А якби можна було почути, як вона трекається То ти би шумів на все місто

Розбудив би свого сусіда

Ось цим шух-шух-шух Або пум-пум Або Гоп

І весь центр збагнув би на цьому акорді Що це така бздура - Твердження Що ми не сумуємо зовсім Один за одним