#еко

[cosanostrainua-online]

Підтримай захисників: "Вуйко Еко" – троє ветеранів-добровольців відкрили смачний бізнес на Закарпатті

“Вуйко Еко” – ветерани-добровольці започаткували на Закарпатті власну справу з виготовлення м’ясної крафтової продукції ТОВ ‘Вуйко Еко’ компанія, засновниками якої є три ветерани-добровольці: Опаленик Владислав (Директор), воював у складі 33 окремої механізованої бригади; Поприк Василь (Вуйко), воював у складі Добровольчого Українського корпусу, а далі 67 окремої механізованої бригади…

[vprki]

Когато музиката има значение

Деветото издание на Plovdiv Jazz Fest (27-29 октомври) насочи вниманието към изкуството на камерни инструментални формации с фокус върху китарата и пианото. Във всеки случай изкушените ценители на джаза у нас вече знаят: пловдивската сцена по традиция задава гореща празнична атмосфера, плод на премислена музикантска концепция. Написа за „въпреки.com” проф. Клер Леви, музикален критик.

Тя е посветена на идеята да култивира буден вкус към несекващите метаморфози в днешния свят на свободното музициране, към еволюцията и подвижната природа на музика, която поначало отказва да бъде еднозначно дефинирана.

Мирослава Кацарова

Печелившата стратегия тук, прозорливо следвана от джаз певицата и водещ организатор на фестивала Мирослава Кацарова, се свързва и с компетентния избор на водещите програмни акценти, и с похвалните усилия в привличането за участие на първокласни световни музиканти, и, разбира се, с неподражаемия чар на филибелийския артистичен уют.

Нека кажа още, че стратегията тук не се отказва и от опората на онова „хем полезно, хем приятно!“ в публичните презентации, което снема анахроничното напрежение между стереотипните разбирания за „популярно“ и „елитарно“, между хлъзгавите граници на представите за „комерсиалното бонбонче“ и експерименталния полъх на по-нови явления, отнасяни към съвременната джаз сцена.

Веселин Веселинов-Еко

Неустоими доводи в това отношение чухме още първата вечер, когато с награда за цялостен принос в развитието на джаза беше удостоен контрабасистът Веселин Веселинов-Еко – любим, предпочитан партньор в редица формации, а и универсален музикант със забележителен принос в широкото поле на популярната музика. Еко, както го наричат приятели и фенове, заедно с Милен Кукошаров (пиано), създатели на емблематичното дуо Das Weltschmerz Duett (Дует на световната болка) през 2016 г., и със специалното участие на Мартин Ташев (тромпет) представиха част от пиесите, включени в издадените неотдавна два а��бума. Пиеси, които импонират с талантливия, изобретателен поглед към нови естетически пространства, отворени за оригинални импровизации върху теми на Пиацола, Ерик Сати, Джон Уилямс, Рахманинов, Карлос Гардел... Чухме и забележителни авторски композиции на тримата джазмени, осъзнавани, впрочем, като перспективен знак в развитието на джаза у нас.

Милен Кукошаров, Веселин Веселинов-Еко и Мартин Ташев

От своя страна Джулиан Лаж (китара) и Хорхе Родер. (контрабас) приковаха вниманието с необикновената химия помежду им, както и с изумително мощния си музикантски профил, който борави с извънредно широк арсенал от изразни средства и някак далечни алюзии за кънтри, блус и рок мотиви, пипнати по един абсолютно оригинален, красив, виртуозен, майсторски, но и несъмнено диалогичен начин. С привидно непретенциозната си, но всъщност изключително богата, неудържима, бравурна музикална природа, това необикновено дуо представи свои нови пиеси, отхвърляйки клишета, задавайки неочаквани обрати в сценичния диалог, вдъхвайки един като че неограничен простор за увлекателни импровизационни сола, разгръщайки необикновени мелодични линии, играейки с колорита на потърсени китарни тембри  – изящно, красиво, съсредоточено, неподражаемо и същевременно без капка външна показност.

Джулиан Лаж и Хорхе Родер

Не случайно американският китарист и композитор Джулиан Лаж, прочут със своята удивителна техника и импровизационна свобода, три пъти номиниран за наградата „Грами“ в категориите „Най-добър джаз албум“ и „Най-добър инструментален албум“, години наред изучава пъстрите преплетени корени на американската музикална история. А перуанецът Хорхе Родер напълно оправдава името си на един от най-експресивните контрабасисти в полето на.съвременната джаз сцена, обединил различни страни на привидно несъвместими влияния, свързани с мъдростта на класиката, афро-перуанските корени и агресивната рок енергия.

Същинско предизвикателство в представата за новостите в света на съвременната европейска джаз сцена зазвуча в соловата изява на австрийския китарист Волфганг Мутшпил, вдъхновяван от образци в полето на ренесансовата музика, но и с подчертан вкус към експеримента и тънкостите по отношение на метроритъма, разбиран като ключова страна в изкуството на джаза.

Волфганг Мутшпил, снимка: ©Laura_Pleifer

В не по-малко вълнуваща насока бих откроила забележителното участие на квартета на китариста Шико Пинейро, чиято осезаема бразилска идентичност очевидно не е бариера в многостранните му космополитни колаборации с артисти като Пласидо Доминго, Кърт Елинг, Хърби Хенкок и много други. В хода на професионалната си биография Шико Пинейро е отличаван многократно от списание Downbeat, наред с музиканти като Джулиан Лаж, Питър ��ърнстейн и Адам Роджърс. А шестият му албум “City of Dreams” е номиниран за наградата „Грами“ през 2021 г. в категорията „Най-добър латино джаз албум“.

Шико Пинейро

С търсения в посока на съвременни изразни пространства (както в авторските композиции, така и в някои изненадващо необичайни интерпретации на джаз стандарти) свързвам участието на квартета на младата италианка Франческа Тандои (пиано и вокал) – единствената дама в концертната програма на фестивала. Познала опита, придобит на редица престижни джаз сцени по света, Франческа днес се радва на международно признание. Подходът тук видимо залага на клавирен виртуозитет, свободни импровизационни сола, но и на своеобразен минимализъм, настойчива репетитивност и някак преднамерено пестеливи внушения.

Франческа Тандои

И докато този род търсения донякъде размиват комуникативната страна на музицирането, идеята за споделено преживяване пребивава съвсем пълноценно в горещото изкуство на Джоуи Калдерацо – един от най-значимите съвременни джаз пианисти и композитори, носител на н��градата „Грами“, лидер в реализацията на 15 албума. Финалният концерт на деветия Plovdiv Jazz Fest ни срещна с неговото трио, което включва Орландо ле Флеминг (бас) и Доналд Едуардс (барабани), съпроводено от специалн��я гост, знаменития саксофонист Мигел Зенон, обявен за джаз композитор на годината от Асоциацията на джаз журналистите в САЩ и 11 пъти номиниран за наградата „Грами“.

Вечно търсещ, вечно неспокоен, а и с живо чувство за хумор, което някак с лекота рефлектира в музиката му, Калдерацо е верен на себе си, когато споделя в интервю за радио JazzFM: „Ако аз самият се забавлявам и харесвам това, което правя, вероятно то ще се хареса и на хората около мен“. А по друг повод той не пропуска да каже нещо съвсем в духа на класическото джаз музициране: „Не гледам на концертите и записите като на крайно музикално решение“.

Джоуи Калдерацо

Широтата и дълбочината на Калдерацо като пианист са поразителни. Едно единствено негово соло може да загатне за свиренето на редица поколения майстори на джаз пианото, филтрирани през неговата проницателна, щедра чувствителност. Музиката му въплъщава набор от стилови насоки: суинг блус и пост-боп, традиционен джаз, импровизация без граници... Познал опита на дете-чудо, на студиен музикант и на елитен член на знаменити джаз формации, Калдерацо споделя през годините сцената с прославени музиканти като Майкъл Брекър, Бранфорд Марсалис, Джак Де Жонет, Дейв Холанд... За него импровизацията е ключова, свободата е норма. Заедно с басиста Орландо Льо Флеминг, барабаниста Доналд Едуардс и забележителния Мигел Зенон, Калдерацо тази вечер разигра по своя си начин увлекателен материал, вдъхновен от невероятно широкия му оригинален подход към джаза.

А аз, вслушвайки се в приповдигнатата атмосфера наоколо, неволно си припомних думи на Майлс Дейвис, който навремето бе казал, че свиренето трябва да съзира не толкова видимия, колкото невидимия смисъл на музиката. Какво по-добро предписание за тази особена порода будни свирачи, които търсят свободата в интерпретацията, следват приключенския си дух, увличат с лекотата и виртуозитета на мимолетното живо преживяване, страстно градят, но и оспорват конвенции, овладяват стилове и професионални техники, но и бягат от нормативната сянка на академичното музициране. Поне за мен феноменалният завършек на тазгодишния фестивал в Пловдив някак обобщи ревниво отстоявана цел, която поощрява гъвкавите страни на безкомпромисния професионализъм, вътрешно осъзнатата свобода в музикалното мислене, а и градивния потенциал на общностната комуникация. ≈

Текст: Клер Леви

Снимки: Анастас Търпанов и архив на Пловдив Джаз Фест

[magdalenagigova]

Васил Петров, Акага и Милица Гладнишка откриват новия Джаз Арт Еко Фест Троян

Васил Петров, Акага и Милица Гладнишка откриват новия Джаз Арт Еко Фест Троян Тридневният фестивал е от 14 -ти до 16 юли 2023г. в с. Орешак, Троян От 14 юли до 16-ти юли 2023 година в Националното изложение на художествените занаяти  – НИХЗИ–Орешак  за първи път ще се проведе едно ново културно събитие  Д��АЗ АРТ ФЕСТ ТРОЯН, което организаторите се надяват да се превърне в ежегодно. Събитието е…

[maarchelll]

Коротко про останні тижні :

-ТАК ЯПІ У МЕНЕ НОВА ЗАЧІСКА!! <3

-Я знову бігаю по лікарях, нічого дивного, нічого нового..

-Прочитала "Танці з кістками". Книга настільки мене захопила, що я бахнула її за два дні.

Не ставила жодних очікувань, але тепер мушу сказати, що вона дуже крутецька.

-офіційно безробітня.

-ідея вести тк про мої спроби полюбити спорт відпала сама собою, бо найближчих 20 днів я маю прожити на таблетках і відсутності фізичних вправ :/

-з кожним днем все більше розчаровуюся у магазин. продуктах (точніше у їх складі). Все таке емульговане та шкідливе..

Особливо прикро бачити таблицю Менделєєва на обгортках "фіто-еко-веган-продуктів"

-вчора вперше за місця вийшла прогулятися, все таке зелене та живе..ого

.

Хочеться вірити, що ваші дні були чудовими.

[lisa-is-chilling]

ходила на співбесіду в логістичну компанію.

зарплата 600 доларів, графік з 15:00 до 00:00, після 21:00 робота з дому, техніку дають, квоти для найму немає, випробувальний термін 3 місяці - сиди і не тужи.

одне але.

щоранку люди збираються ЗА П'ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН ДО ПОЧАТКУ РОБОЧОГО ДНЯ щоб читати біблію.

читати.

сука.

біблію.

в компанії. на робочому місці. де, за їх словами, "немає дискримінації, і в нас дуже еко атмосфера". де потрібно бути обов'язково, незалежно від твоєї віри.

коли в чат входить регулярне мандаторне зачитування біблії, слово "еко" перестає бути актуальним.

[ljiljaknjiga]

МНЕМОТЕХНИКА

Има Квалитета

( Итало Калвино )

Увек Епски

( Умберто Еко )

Класик Маестралан

( Клаудио Магрис )

[paularamari]

Книга «Як писали класики» (автор — Ростислав Семків)

Писати книги про те як правильно писати книги — справа невдячна. Ну, будьмо відвертими: у кожного з тих, хто регулярно стукає по клавіатурі в надії створити шедевр (або просто розважитись, це теж справа особиста) є свій набір відпрацьованих методів, або напади хаотичного натхнення, коли у жаданні терміново щось надрукувати тремтять руки й починається лихоманка. Кожен пише по-різному. Не існує магічного рецепту як стати визначним літератором й отримати Нобелівку. Однак, багато з нас, райтерів (я в тому числі) із задоволенням такі книги читають. А ще їх полюбляють новачки, що з острахом дивляться на пусту сторінку свого непочатого рукопису й гадки не мають з якого боку до нього підступитися.

��нига «Як писали класики» прекрасна у багатьох аспектах. По-перше, вона чітка, лаконічна й гарно структурована. По-друге, Ростислав Семків, автор, зробив за нас левову долю роботи: прочитав мемуари/статті/автобіографій письменників й переніс основні тези вже в свою книгу. Класно? От і мені сподобалось. Хоча я читала деякі з автобіографій, на які посилається пан Семків, звичайно там не було покрокового списку що треба зробити аби написати роман. А тут є. Ну і по-третє, «Як писали класики» — файний нон-фікшн, який просто приємно читати.

У зазначеній книзі розбирають методи низки письменників: Агати Крісті, Джорджа Орвелла, Рея Бредбері, Курта Воннеґута, Мілана Кундери, Маріо Варґаса Льйоси та Умерто Еко. Власне мене особливо цікавили перші три автори, тому в цьому пості буду оперувати цитатами, що стосуються саме їх творчості. Тим паче, цитат і так буде море, гадаю, вам вистачить))

Перша в черзі — Агата Крісті.

Кожен роман, кожне оповідання авторки, — а написала вона 66 романів й 12 збірок оповідань, — у процесі створення переходять два чітко видимі етапи: продумування і самого письма. Перший із них — довгий та хаотичний. Агата намагається побачити історію, яку збирається розказати, до найменших деталей, обмірковує сюжетні ходи, уявляє приміщення та пейзажі, повсякчас повторює їхні описи, проговорює діалоги персонажів. Словом, вона живе у своїх текстах і, як ми вже знаємо, переносить туди людей, інтер’єри, цілі шматки свого життя. Другий етап — саме письмо. Але вже й безпосередня підготовка до нього має кілька стадій. Починається все із численних зошитів та записників, куди оті проговорені описи та діалоги потрапляють одразу ж після прогулянок Лондоном чи заміськими теренами. Наступна стадія мучить Агату найбільше. Це три або чотири тижні сидіння перед чистим аркушем, заправленим у машинку (писала вона від руки олівцем або одразу ж друкувала). Тоді, як зізнається авторка, її охоплюють нерішучість, непевність, апатичний смуток, нехіть та навіть лінощі. Але рано чи пізно бажання писати пересилює їх і сюжет, виростаючи на попередніх записах, як на дріжджах, рівно лягає на папір. Далі з’являється чернетка. Більш чи менш поширена, вона може містити й увесь текст, але радше це значна частина тексту, яку потім авторка відкладає й повертається до неї пізніше, часом після роботи над іншим сюжетом. Крісті цінує комфортність письма, хоча насправді для комфорту їй треба зовсім небагато. Вона пише, поки їй не стане нудно, а потім полишає сюжет «до кращих часів». Урешті — фінал. Треба знайти для роботи зо два тижні, більше нічим не займатися і закінчити текст.

Оця тема з фіналом, коли треба працювати над текстом й більше нічим не займатися, мене особливо потішила. В принципі, я багато у кого це зустрічала (Стівен Кінг ховався від дітей чи то у темному кутку, чи то у комірчині; Бредбері тікав у гараж, щоб його не чіпали), однак Агата Крісті перевершила всіх: дитину — в школу-пансіонат, чоловіка — в окремий кабінет, хай там свою роботу робить, хатні справи — то взагалі не її клопіт.

Це усвідомлення тотожне чи паралельне прийняттю авторкою своєрідного професійного кодексу, в якому фаховість — це вміння виконувати роботу якісно та вчасно, і це вміння не залежить або не має залежати від зовнішніх обставин. Неодноразово в «Автобіографії» Агата Крісті наголошує на небажанні, неготовності писати той чи інший текст, проте далі говорить про рішучий намір його завершити, обов’язок закінченої роботи та задоволення від виконання поставлених завдань саме всупереч відсутності будь-якого натхнення. До кінця цих вельми продуктивних спогадів у читача складається чітке розуміння: письменник, що пише детективи, не має бути натхненним митцем. Сама Крісті каже, що це ремісник, майстер, який повинен уміти добре зробити свою справу.  

Тут я знову згадала Кінга, який каже що писати треба регулярно, по десять сторінок в день, і позаздрила талантам тайм-менеджменту, які, вочевидь, даруються тільки обраним.

Поїхали далі.

Агата Крісті дивиться на свій жанр не так печально. Для неї важливий не убивця, психології якого вона не досліджує й до якого у неї, у переважній більшості випадків, немає жодного співчуття. Її цікавить жертва й можливість покарати зло. Сама авторка вважає свої тексти різновидом середньовічного мораліте — драми про перемогу добра. Вона завжди на боці жертви, тому жалю в переслідуванні й покаранні винних не мають ні Пуаро, ні навіть міс Марпл. Словом, для Агати Крісті детектив — це також виховний інструмент, що має застерігати від злочину.

Думаю, більшість сюжетів Агата Крісті творила за таким собі принципом «що трапиться, якщо...». Варто було якійсь небезпеці з’явитися неподалік — і вона одразу уявляла собі наслідки, причому найгірші із можливих. (Це насправді було спадковим: гіршого завжди очікувала і її бабуся).

Що для психіатра тривожний розлад, то для письменника — скарбниця сюжетів. Розумію Агату Крісті на всіх рівнях, хоча з моєю тривожністю мені б личило, мабуть, писати виключно книги про апокаліпсис.

 У будь-якому випадку, робота над романом починається із розробки інтриги, коли перед очима письменниці мають постати злочинець і жертва.

Для написання детективів виглядає як робоча порада.

Ще три поради дає Агата Крісті стосовно сюжету. Перша стосується побічних сюжетних ліній: їх не має бути багато й основне — не заплутатися в них. [……] Друга її порада стосується специфіки однієї із додаткових ліній — любовної. Для мене особисто цілком очевидно, що роман повинен містити роман. Саме так: у кожному романі має бути роман. Підозрюю, що читачі починають читати товсті книги найперше тому, що їх гріє неписана угода з автором: він (чи вона) там точно розкажуть про чиїсь любовні переживання. [……] Остання сюжетна порада Агати Крісті стосується того, що в доброму романі з’являтися не повинно. Це слова, які вона повторює вслід за одним із перших своїх рецензентів: заберіть із книжки всі прямі повчання! Одна справа — мораль, яку читач сам для себе виносить із тексту, інша — нав’язливе моралізаторство, через яке він може покинути читання.

Любові побільше, моралізаторства й сюжетних гілок поменше.

У підсумку маємо наступне (мій улюблений момент книги: тези! Списком! Зручним! Моя любов!):

З Агатою Крісті розібралися, переходимо до Джорджа Орвелла.

Виглядає, що найдієвішою усвідомленою спонукою Орвелла до письма була діккенсівська у своїй суті спроба привернути увагу до гноблених та знедолених. Так Орвелл став анархістом, а потім — соціалістом. Комуністи лякали тоталітарністю мислення, тому аж так далеко письменник у своїх лівих переконаннях не зайшов. Проте від першої книжки з’являється те, що автор пізніше назве головним джерелом енергії власної творчості: митець не просто має бути ангажований боротьбою за певний ідеал, як того вимагатиме Жан Поль Сартр у своїй книзі «Що таке література?» (1947). Ні, на думку Орвелла, писати треба у стані «щедрого гніву» — значної й гострої схвильованості темами книги.

Разючий такий контраст з Агатою Крісті: пані сама зауважувала, що пише переважно розважальну літературу, а Орвелл зосереджувався на необхідності висвітлити гострі соціальні та політичні теми. Власне, «Колгосп тварин» добряче на це натякає.

Після Іспанії Орвелл повертається зневірений у перспективах лівого руху, проте наново починає цінувати ліберальну демократію. Тому під час Другої світової він, як і багато інших британських письменників, долучається до підтримки та розвитку структур національної антифашистської пропаганди. Більше того, він стає шефом одного з великих пропагандистських підрозділів ВВС — завідував с��удією програм, які транслювали на Індію, де також потрібно було запобігти поширенню прокомуністичних та, зокрема, прояпонських настроїв. Є навіть лист, у якому Орвелл намагається залучити до виступів на ВВС відомого англо-американського поета Томаса Стернза Еліота, який загалом був аполітичним. Словом, Орвелл став одним із чільних пропагандистів й не шкодував про це. Подібне цілком вписувалося в його концепцію «щедрого гніву».

Пропаганда, як бачимо, буває різна. Однак, повернемося до питання «Як писати книги?». Що пропонує нам пан Орвелл?

Варто говорити те, що хочеш сказати. Варто відсікати зайве. На думку Орвелла, основна хвороба сучасного йому письма, як художнього, так і публіцистичного, полягає у надмірі використання мови. Він наводить цілі пасажі, взяті зі статей чи есеїв знаних на той час авторів-публіцистів, які, як вважає письменник, містять багато зайвого або несуттєвого. Мова повинна чітко виражати думку, щоб читач одразу міг збагнути, що хотів сказати автор, й не губився у довжелезних реченнях. Звідси кілька лаконічних правил, які вбережуть текст від плутанини та, відповідно, зменшення читацького інтересу. Найперше, як пише Орвелл, варто уникати неоригінальних зворотів та метафор.

Мої численні метафори зараз ридають під столом. Люблю їх, не можу відмовитися, їй бо.

Те ж можемо сказати про набір радянських кліше на кшталт «фронт робіт», «переможні звершення», «героїчні зусилля» і т. д., які відображають звичний для того часу зв’язок культури та виробництва, коли письменника уявляли радше «інженером людських душ», ніж вільним автором, який просто намагається розповісти цікаву історію. Бачимо також, що в подібних зворотах активно функціонує мілітарна лексика, адже радянська держава у власній пропаганді завжди поставала перед загрозою зовнішнього вторгнення чи внутрішнього шкідництва. Сказане є вельми доброю ілюстрацією того, що Орвелл називає «політичною мовою», яка наскрізь просякла ідеологією, але не стільки передає сенс, скільки його завуальовує.

Отут повністю погоджуюся. Власне, якщо Орвелл називає це «політичною мовою», то я чула більш влучне слово «канцеляризм». Особливо цим хворіли в радянському союзі; з книг, надрукованих там же, це повитягало покоління моїх батьків і моє покоління. Жахливе явище, насправді.

Друга рекомендація йде ще далі — треба позбутися зайвих слів. Ця вимога лаконізму лежить в основі всього авторського стилю Орвелла. Умберто Еко у свої�� книжках про письмо радить насолоджуватися переліками, що відображають розмаїття художнього світу, який намагається розгорнути перед нами автор. Орвелл радить протилежне. Його стиль вимагає суворості до власного тексту. «Якщо можете викреслити слово, — пише британець, — то викреслюйте!»

Повертаємось до тези «кожен пише як хоче».

Ця вимога насправді суголосна загальним уявленням Орвелла про роль літератури. Це ідеологічна роль: література повинна боротися, тобто таки бути пропагандою. Нехай і в найзагальнішому сенсі. При цьому не йдеться про пласку пропаганду якихось суто політичних ідей, адже захист моральних цінностей, певних уявлень про красу та гармонію також є процесом переконування читача. Автор повинен мати активну позицію та чітко маніфестувати її у своєму тексті.

Сказав як відрізав.

Тож, підсумуємо те, що хотів донести Джордж Орвелл:

І, останній в цьому огляді (але не останній в книзі) — Рей Бредбері.

Муза насправді перебуває усередині митця, тому прогодувати її означає самому не залишатися голодним. Бредбері радить починати з поезії — читати трохи віршів кожен день, адже добра поезія загострює дію наших відчуттів та дарує нам парадокси цікавих метафор. Не буду називати поетів, яких він згадує, вони актуальні радше для англомовного читача. Адже поезія сильніше, ніж проза, залежить від мови та щільніше працює із нею. Якщо коротко, він радить читати модерністів. У нас відповідними й знаковими постатями будуть Павло Тичина, Євген Плужник, Володимир Свідзинський, Олена Теліга, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Григорій Чубай, Василь Герасим’юк, Наталка Білоцерківець, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Остап Сливинський, Ірина Шувалова та інші, не менш цікаві. Есеїстику та прозу теж потрібно читати регулярно — до того ж, саме таку, яку потім хочеш писати.

Якби Бредбері написав такий пост у соцмережах, я б поставила мільйон вподобайок. Якщо хочеш гарно писати — треба багато читати. Це факт, без цього далеко не попреш. Хороші книги збагачують словниковий запас, допомагають запам’ятати сталі конструкції, формують набір метафор, цікавих образів (вибач, Орвелл), коротше з усіх боків одні плюси.  

Наступний логічний крок — імітація. Нема нічого страшного, коли молодий автор наслідує стиль та розвиває теми своїх улюблених письменників. По-перше, так справді можна навчитися писати на певному рівні, по-друге, точно так написати не вдасться — щось буде переосмислене, а щось — змінене.

Не «пишу фанфіки», а «займаюся літературною імітацією». Так і буду всім казати, щоб не задовбували.

Тож перше, що необхідно мати, аби розповідати цікаві історії, — це досвід. Життєвий, який був у батька та діда нашого письменника, та літературний — досвід читання багатьох книг. Бредбері читав надзвичайно хаотично: у його есеях часто стоять поряд такі визнані автори, як Ч. Діккенс чи Т. С. Еліот, першорядні фантасти, як Г. Веллс чи Дж. Орвелл, а також популярні колись письменники, імена яких нам зараз нічого не скажуть. Утім цілком можливо, що якраз отака строкатість давала йому можливість писати різноманітно, ерудовано та яскраво. Читати і всотувати враження від життя Бредбері не стомлювався ніколи. Друга важлива річ — праця. Я вже згадував колосальні обсяги написаного ним у 40-ві, проте й наступні десятиліття були не менш плідними. Постійна праця давала можливість писати легко, швидко, урухомлювати досвід, перетворювати його на динамічні сюжети оповідань.

Всі класики кажуть, що треба постійно писати, тільки ніхто не пояснює коли це робити. Нє, ну я розумію, коли у тебе дружина вкалує (факт: дружина Бредбері працювала й тягнула сім’ю, поки він писав), а ти — Твориш з великої літери Т, питань немає! А от що робити простим смертним, трохи незрозуміло *бурчить*

Крім глобальних розмірковувань, які можуть прозвучати аж надто оптимістично й тим викликати деяку недовіру, Рей Бредбері дає й значно чіткіші поради. Він американець, а отже — прагматик, тому про власні підходи до письма говорить доволі конкретно. Де знайти сюжет? От варто просто зараз сісти за стіл (нам тепер — за ноутбук) і написати про десять речей, які ми любимо, які ненавидимо, які нас дратують. Зробили? От про це й треба писати, каже Бредбері. І ми одразу матимемо 30 потенційних сюжетів, 30 наших правд, про які точно говоритимемо схвильовано і переконливо. [……] Щоб не залишитися без історій, які можна реалізувати, черговий раз сівши за друкарську машинку, Бредбері використовує ним самим придуманий прийом, який я б назвав прийомом відкладених асоціацій. Бредбері вірить, що сни якось дозволяють комунікувати з музою, а тому кожного ранку, щойно прокинувшись (перш ніж сідати за оповідання), ще у напівсні він хапає ручку й фіксує на папері перші кілька слів, котрі спадають йому на думку.

Якщо я буду занотовувати перше, що спадає на думку після пробудження, це буде словник нецензурної лексики.

Ще один його фетиш — це прихильність до малих прозових форм. Писати бажано оповідання, а починати писати прозу варто лише з оповідань. Великі форми — завдання перспективи й майбутнього. Нарешті, ще одне золоте правило Бредбері, що задає ритму письма додатковий вимір: оповідання має бути закінчене за тиждень. Якщо продовжити математику, то звідси випливає, що обсяг оповідання 7 тис. слів і більше, тобто приблизно 20-30 сторінок. Оптимальний обсяг роману Бредбері визначає у 50 тис. слів, що трохи менше 200 сторінок.

Нефігово так, але у Кінга все одно більше. Кхм, вибачаюся, перейдемо до висновків:

Уф. Тут я поставлю крапку, бо самі бачите, скільки вийшло тексту. Сподіваюся, вам цей огляд стане у нагоді, якщо хочете придбати «Як писали класики», але все ще вагаєтесь.

[kuroptax]

Фанфікшн як постмодерністська література

есей (зауваги до зірочок див. внизу)

Умберто Еко - це сучасний Стендаль, а ніякий він не постмодерніст. Я починаю есей з персональної атаки на всіх, хто стверджує зворотнє, хоча сам жодної ґрунтовної праці по постмодерністському мистецтву не читав. Все тому, що поверхневі енциклопедичні погляди, з якими я стикався, не дають навіть мінімального натяку, чим визначається постмодерністське мистецтво, а це, як на мене ознака глибоких проблем.

Коротко кажучи, інтертекстуальність, постійне цитування, іронія та інші приколи - це ознаки всього мистецтва загалом. І в сучасному мистецтві це приховано навіть краще, ніж в мистецтві давньому, яке буцімто мало би бути оригінальним. Власне, навіть Ліотар в праці, де вводить термін постмодерн*, наводить приклад усних історій, які збудовані суто на принципі цитування й посилань.

Себто, всі ці ознаки не дають нам можливості відрізнити постмодерністське мистецтво від всього масиву людської мистецької культури. Тому вважатимемо постмодерністським мистецтвом просто мистецтво доби постмодерну, і спробуємо зрозуміти його особливості. Складнощі кращого продумування помітні уже із вторинності найменування, оскільки після інтуїтивної спроби Ліотара відчути сучасність після другої світової, ніхто не спромігся довести його роботу до кінця і замінити назву з приставкою "пост-" на щось індивідуальне, бо ніяка індивідуальність доби достатньо відчута не була.

Тут можна миттєво зауважити, що Еко потрапив до стану постмодерністів** саме через історичний момент ("Ім'я рози" вийшов через рік після публікації Ліотарового "Стану постмодерну"). Проте я би зауважив, що дивитись просто треба було в інше місце.

Деякі дослідники зауважують, що новий період літератури настав з можливостями масового друку. Я би поширив цю тезу: також з поширенням вміння писати та поширенням можливості публікувати. Масовий читач і масовий друк продукують лише прибутки для авторів, хоча, безумовно, кількість авторів може збільшуватись завдяки цьому. Але сама по собі ця структура ще не далека від того, що Європа мала в XIX столітті. Будь-який починаючий автор має завойовувати прихильність видавців, редакторів та критиків, перш ніж отримати першу копію свого рукопису. Натомість інтернет надав можливість публікуватися всім. Він став чимось на кшталт всесвітнього видавництва з необмеженими можливостями по копіюванню.

Втім, при такому різкому зростанні кількості письменників, конкуренція за читача стала ще більш жорсткою. Без ґрунтовної кампанії реклами виділитись на тлі інших стало вкрай складно. Тому кристалізуватись почала творчість цитування, зокрема фанфікшн. Канон (ориг. твір, до якого пишуть фанфіки) притягує читача, що бажає розширеного досвіду споживання. Так само і письменника, що готовий цей досвід поставляти.

Всередині такого локусу, тобто фандому, формується спільнота, в якій читач та автор час від часу змінюють ролі. І тоді стається надзвичайно особлива річ: спільнота та її цінність переважує автора оригінального твору, і настає відторгнення канону.

Відбувається це, звісно, у сфері суто мистецькій. Інтелектуальне право захищає канонмейкера (чи його видавця), зберігає за ним право на економіку канону. Проте для фандомної спільноти канон важить більше, ніж його творець. Якщо творець не відповідає моральним нормам спільноти, спільнота не полишає канон, а ігнорує творця, що сталось, наприклад, з Роулінг та Гарі Поттером.

В цьому сенсі, після формування засад канону, фандом не потребує подальшої присутності творця. Він здатен витворити свій власний корпус текстів, значно масивніший, ніж канон. В спосіб, аналогічний тому як тонкий кінотвір "Зоряних Воєн" переріс в літературного гіганта. Настає "смерть автора" значно зухваліша, ніж дозволив собі передбачити Ролан Барт, який писав для системи, що мала індивідуального творця та критиків. Для фандому твором стає корпус фанфікшну, який може жити та розширюватись зусиллями учасників, що самі для себе є читачами, творцями і критиками.

Деякі елементи цього випадають навіть в сферу економічну. Існують серії творів, що були певним чином відторгнуті видавцями від оригінальних авторів та передані новим через якісь непорозуміння. Таке ставалось і раніше, проте головне тут саме бажання видавця формувати корпус тексту, франшизу, назва якої тяжіє над індивідуальним.

Коли ж мова заходить про Еко, Зюскінда, Фаулза, Борхеса чи ще когось такого, я бачу в них тяжіння до минулого. Вони, ймовірно, говорять якесь нове слово, проте вся інфраструктура навколо них існує точно так само, як існувала би ��ва століття тому. Вони є і прагнуть бути Авторами з великої букви, індивідуальною творчою силою. Вся реклама їх презентує так само, саме як носіїв осібного інтелекту. П'єдестал слави постмодерніста підносить їх туди, де колективність творчості неможлива.

Ба більше, люди, що захоплюються цитуванням, інколи навіть ладні атакувати фанфікшн буквально за те ж цитування просто через те, що автор фанфіку не прагне майструвати аналогічний п'єдестал для самого себе.

Лишилось тільки визначити, чи є фандомна творчість сучасною, чи ми ризикуємо впасти в ті ж фантазії, в які завалився Бодріяр, коли продумав доволі кмітливий концепт симуляції***, але нафігась сказав, що це явище нове.

В "Стані постмодерну" Ліотар постійно звертається до прикладу усної традиції південноамериканського народу Kaxinawá, яка вибудована на основі оповідей, передачі історій цитуванням попередніх оповідачів. Безумовно, в усній традиції передача не може завжди здійснюватись без перетворень. Хоч випадкових спотворень, хоч просто перетворень, покликаних зміною обставин життя, мови, особистого натхнення оповідача. Тут за бажання можна говорити, про існування спільноти співавторства міфології, коли твір належить спільноті.

Проте, що, на мою думку, відрізняє фандоми, це тяжіння, установка - як сказав би Дацюк, саме на творчість, а не на збереження традиції. Це покликано як і особливостями формату (в усній традиції складно продукувати багато "тексту", особливо різних версій одних і тих самих історій, оскільки передавати треба буде усі версії, що далі, то більше; в той час як в діджиталі це легко), так і особливостями світогляду (все-таки доба модерну сформувала в європейцеві наснагу говорити своїми словами, відкидання традиції, загострене переживання лінійного часу).

Смішно бачити людей, що критикують цитування, оскільки ми чудово знаємо, що ставалося з тими, хто намагався відкинути цитування: з дадаїстами, з Малевичем. Вони витягли себе з культури щоб не перестати бути ангажованими її наративами, і були повернуті назад тільки коли були пошматовані на цитати. Бо цитування характерне для всіх "оригінальних" творів, починаючи із епосу для Гільгамеша (не вірю, щоб хтось ладен був записати стільки тексту, який нічого не цитував для тодішнього шумерянина-аккадянина). Навіть альфа та омега західного цитування, популярність якого не падає й досі - Євангеліє - попри все своє новаторство було написано через активне цитування юдейських текстів. Тому й новеліст зразка французького роману не є особливим новатором, коли цитує. Так і треба. Можливість стати на його місце егалітарному колективу без індивідуальності - ось що може бути справжньою ознакою нової доби.

* Мається на увазі "Стан постмодерну". Якщо спрощувати, Ліотар характеризує настання нової доби після другої світової війни як добу відмови від віри у великі пояснення всього одним баченням (також відомі як фєєрічєскі расстановки точєк). Втім, він стверджує, що ще не розуміє в чому суть нової доби, а бачить лиш окремі обриси, тому й не наважується дати їй самостійну назву.

** pun intended

*** В "Симулякри та симуляція" він вирізняє п'ять різних видів копій за рівнем співвіднесеності з оригіналом, де деякі види створюють враження існування оригіналу, якого не існує, а останній вид копії взагалі не потребує оригіналу. Бодріяр також говорить про те, що останній вид став існувати тільки після доби модерну і знаменує відхід від сутнісного, що, на мій погляд, є дуже наївним поглядом на історію нашої культури, а симуляція в усіх формах була присутня в ній завжди.

[kojioto]

Про AU

Індекс сторінок: 1 / 2 / 3 / 4 / 5 / 6 / 7 / 8 / 9 / 10 / 11 / 12 / 13 / 14 / 15 / 16 / 17 / 18 / 19 / 20 / 21 / 22 / 23 / 24 / 25 / 26 / 27 / 28 / 29 / 30 / 31 / 32 / 33 / 34 / 35 / 36 / 37 / 38 / 39 / 40 / 41 / 42 / 43 / 44 / 45 / 46 / 47 / 48 / 49 / 50 / 51 / 52 / 53 / 54 / 55 / 56 / 57 / 58 / 59 / 60 / 61 / 62 / 63 / 64 / 65 / 66 / 67 / 68 / 69 / 70 / 71 / 72 / 73 / 74 / 75 / 76 / 77 / 78 / 79 / 80 / 81 / 82 / 83 / 84 (Скоро буде)

Автор не можу визначитися з назвою AU, занадто багато хороших пропозицій, але все, що стосується цього AU, він розмістив під #ship war au, тому що це буквально корабельна війна між дитиною Джерко і дитиною Старко :p

Також це мої головні канони про АУ

Вони з різних часових ліній. Дочку звати Елізабет (дякую @themagnificentsonnyboy!) Вона з часової лінії, де Стар і Марко зустрічаються в майбутньому (ага), вона повернулася в минуле, бо Глосарік сказав їй, що в просторово-часовому континуумі є аномалія. У часопросторі дитини Джарко сталася подія під назвою "Стапокаліпсис", що сталася через пару місяців після шкільних танців, коли в нічному небі Еко Крік раптово з'явився зіркоподібний портал шириною в милю, який випустив у земний вимір всіляких монстрів, суспільство зруйнувалося за лічені дні, і всі пішли під землю, а Стар ніде не знайшлося. Хлопчик Джерко - сміттяр на поверхні, поки не знайшов під уламками дивний пристрій з рулеткою… А ще його звуть Джем, що означає Джекі та Марко… Що? Немає часу давати дітям імена, відбувається апокаліпсис! Знак "ніякої магії" на гвинтівці Джема - це просто його малюнок, гвинтівка стріляє лазерними променями і не має нічого спільного з антимагією. У серіалі є жарт про те, що сліди на щоках Елізабет приймають за кукурудзу, але насправді це лілія (геральдика). І Елізабет, і Джем борються за своє життя, але боротьба постійно заземлює їх, тому все, що вони роблять зараз - це сватання, іноді вони також сперечаються в інтернеті. Елізабет 14 років, а Джему 16. Це мій погляд на серіал, ви можете мати свої власні канони щодо нього. Якщо хтось хоче зробити фанарт/фанфік про AU, будь ласка, зробіть це c:

Автор @moringmark

[slimarka]

“И какво, след този ужасен свят съществува и ад ли?”

- Умберто Еко

[adeseya]

я: так, сходжу в магазин суто по сік, більше нічого мені не треба. лише сік. просто сік. ОДИН СІК.

також я: добре, сік... а ще дві мівіни, милий крабик для волосся і еко-торбу💅

[sharp-as-c]

всі осінні речі влізли в одну сумку.

виявилось, я маю всього 2 пари взуття на осінь, легку осінь… а на нижче +15 не маю

зате у мене 4 одиничні верхнього одягу - еко кожанка, плащ, пальто і куртка…

ну і так, десь 1/6 речей в процесі запаковки було вирішено лишити

ще лишилось поскладати всякі праски-міксери-фени, косметос і кремчики, приправи і залишки круп, літнє і (так-так) 3 м‘які іграшки (то як емоційна підтримка)

у мене батьки змінили квартиру, то там була купа речей, а в нас не так багато, виходить

треба 7 годин їхати в Варшаву на автобусі, тому ще одна задачка - купити снеки і скачати футураму чи легенду про Кору

і ще помити холодильник і духовку, еу

[thesolyanka]

Вітчизнянний кенселінг та нова плутократична номенклатура

Чергові явища, про які піде мова, незважаючи на свою інфернальність, насправді є реальними. По меншій мірі реальним є вплив цих явищ на цілком реальний оточуючий нас світ. Перше явище, своєго роду, є частиною другого. І так, ні цей раз мова піде не про лівацтво й московство, хоча явища, які ми розглянемо, є дотичними д�� цих "куриці й яйця, або яйця й курки".

Часто стикаємось з проблемою - коли намагаємось описати якесь явище, яке здається новим, то через потенційний брак загальновідомих знань про це явище, яке може бути вже загальновидомим, придумується якійсь новий "термін". Для цього мідлріду, викорстаємо слово "плутократи".

Чому саме "плутократи"? По-перше, чисто через фонетичні особливості слова. По-друге - існує певна дотичність між його академічним значенням, й темою цього тексту. Але врешті сенс нашіх "плутократів" буде трішки відмінним від загальноприйнятого.

Тому ось посилання на укрвікі, щоб не плодити дезінформацію:

В рамках теми, яку ми розглядаємо, плутократ це не просто аналог олігарха. Це особа, яка маніпулятивними шляхами зосередила в своїх руках владу й ресурси заради покращення особистого добробуту, усвідомлюючи (чи не усвідомлюючи, це немає значення), що це призвело до погіршення життя інших людей. Або навіть втрати здоров'я життя інших людей. Використання цього терміну, позбавить нас необхідності знову звертись до термінів "лівак" чи "московит". Бо ліваком може бути як сам плутократ, так і пересічний позитивний еко-лгбт-активіст, який збирає донати на бігмак. Або ж, наприклад, московитом може бути як і сам цар-хазяїн, так й його раб-холоп, який так і не став царем, хоча дуже би цього хотів.

Далі мова піде про два всім відомим явища, які були вказані у назві цього текста: це вітчизняний кенселінг та відтворення нової плутократичної номенклатури за всіма класичними лівацько-московитськими методами. При чому вітчизняний кенселінг є тою зброєю, якою нова плутократична номенклатура намагається бити в наше хоч й строкате, й понівечене, але все ж таки українське громадянське суспільство. Бо класичне "розділяй й володарюй" це майже закон природи, яке використовують, вочевідь, всі, хто хое володарювати.

В історії мабуть існує більше 100500 випадків, коли хтось написав в твіттері образи про українців, зробивши це абсолютно прямим текстом, ніяк не прикрашаючи свій відвертий г��йтспіч. За це особа отримала спочатку праведний удар вітчизняним кенселінгом, або ще контрольний удар твіттерським бангаммером. Але погодьтесь, відвертого фізичного насильства не сталось - це ж нібито соцмережа, і інтернет. Тим не менш, подібні конфлікти мають декілька різних рівінів. На наступній стадії, нам зустрічаються тіктокерські дурачкі, які знову ж таки прямим текстом принижують та дегуманізують українців, або витворяють якусь аморальну неприкриту нічим дичину, прикро помиляючись, коли фіксують це все на відео. Буквально в той же день, знаходяться небайдужі люди, які знаходять тіктокерських воїнів, роблять їм усне або фізичне зауваження, після чого виходить наступне відео з вибаченнями. А є ще інший рівень - відбувається якійсь конфлікт в громадському місці, який хтось записав на відео, де хтось ображав когось за якоюсь ознакою. Врешті, словесний конфлікт переростає у фізичний. В цьому випадку також, знаходяться небайдужі, які знаходять винуватця конфлікта, роблять йому фізичне зауваження та записують його вибачення. Спостерігачі-споживачі контенту - тобто ми з вами - начебто всюди задоволенні. В першому прикладі - накинулись на подонка, забулили, та його врешті забанили. В другому й третьому випадках - хтось таки провів (не)лайтовий суд лінча, й публіка задоволена. В обох випадках справедливість, як здається нам, спостерігачам-споживачам, відновлена. В усіх перелічених випадках, ми впевненні в тому, що відбулось саме відновлення справедливості. Чому? Бо ми 100% впевненні в тому, що до цього відбулась несправедливість. Бо очевидно, що був кривдник, але він мав всі шанси оминути відповідальності, бо його "кривда" або не потрапляла під законодавчу базу, або неіснувало дієвих працюючих легальних механізмів відновлення справедливості. Начебто немає ніяких сумнівів. Однак сумніви щодо вітчизняного кенселінгу виникають тоді, коли не є очевидним "злочин". Тоді вспливає старий, і обожнюваний башатьма, термін "лінучавання". Так, кенселінг, що вітчизняний, що міжнародний, з певної точки зору, є різновидом лінчування. А "справедливість" лінчування не спирається на закон, але спирається на емоціі. Плюнути комусь в обличчя й вбити людину - є дві абсолютно різні речі, як за механікою та і за, скажімо так, змістом. Хоча не будемо сперечатись, що постмодернізм зможе прирівняти й плювок з вбивством, але це вже інша тема. За законо�� відповідальність за обидва вчинки точно різна. За кенселінгом - ні.

Постає класичне плебейське питання: "А хто буде вирішувати?"

І ось тут на сцену вступають ті, кого можна назвати плутократами. Вони пояснять, що крітерії й правила кенселінгу вирішує "вічно ображений, невдоволений й пригначений нарід". Але плутократи просто трішки допоможуть його "організувати", той "нарід". Звичайно, що кенселінг буде виглядати куди привабливішим за закон, бо крітерії "злочину" начебто вирішує сам нарід, але плутократи йому трішки допомогають, щоб точно все було "по-справедливості". Класична історія, більш ніж 100-річної давнини, тільки іншими словами.

І ось тут ми врешті повертаємось саме до вітчизняного кенселінгу й його нового рівня. Бо тепер здається, крітерій "злочину" визначається лише на основі ступеня розбіжностей думок, й "очевидність злочину" пропущена через оптику зовсім нелітературного постмодерна. Адже, якщо альтернативна думка, яка викладена абсолютно адекватно без образ, призводить до реальних погроз життю та здоров'ю - щось мабуть працює не дуже правильно в нашому світі. І є припущення, що це через те, що вітчизняний кенселінг все ж таки потрапив в руки плутократів. Глобалізація ж непогана ідея, правда? В теорії. Наприклад, потрапивши до рук плутократів-ліваків, виявилось, що Австралія й Уганда - "рівні". Але через те, що в Австралії більше грошей, то вона має поділитись з Угандою. Теоретично. А може й ні. Глобалізація все ж таки. Справедливість. Схоже відбувається на нашіх очах. Вітчизняний кенселінг перетворився, як на інструмент конкретного гейт-накруту, так й на штучне виокремлення певних груп людей та їх налаштування один проти одного. В якості драйверів цього процесу - люди, які мають беззаперечний високоморальний статус. А інші, сприймають цих плутократів за "лідерів суспільних думок" саме тому, що моральні координати і справді мають сенс. Але плутократи крутять моральний компас так, як цк буде вигідно в цей момент конкретно їм.

Маніпулючі в царині моральних координат, плутократи виокремлюють себе в нову плутократичну номенклатуру - за всіма лекалами того, від чого ми намагались позбутись за всі роки Незалежності. Просто зараз, всі ці самі старі процеси й явища, мають трішки інший вигляд й реалізацію. Втілюючи принцип "розділяй й володарюй", нова плутократична номенклатура використовує класичні лівацько-московитські методи у своєму оновленому вітчизняному кенселінгу. Це про той вислів, який нібито вже й не Черчіля, про "фашистів" й "антифашистів": московити зробили все саме так, це вже давно очевидно. А що роблять наші плутократи? Вони виводять нтермін "русня" на новий рівень. Адже за кацапи/москалі алгоритми соцмереж можуть забанити, й "лідери суспільних думок" можуть втратити фолловерів та лайки. "Орки" - багато було пояснень, чому краще так не називати ворога. А от "русня" - воно якби й прямо каже, що наш ворог росіянє, й водночас якби й несильно ображає. При чому використовуюється як всерйоз, так і для всяких "шуточєк". Тут же й незвідкілля вспливає термін "вкраїнчик" - ніби й мило, ніби й "посмєяться", ніби й нічого такого. Ось тільки у плутократів є свої думки, як використовувати терміни "вкраїнчики" й "русня". Якщо твоя думка вписується в парадигму новой плутократичної номенклатури - "молодець, сідай на своє місце вкраїнчик!" Якщо твоя думка не вписується в парадигму новой плутократичної номенклатури - "ти русня! а що з русньою роблять на фронті?".

Тому сьогодні бачимо, як молотом вітчизнянного кенселінгу нова плутократична номенклатура виковує нову політичну націю "вкраїнчик" (НПН "Вкраїнчик"). А серпом того ж кенселінгу відсікає від НПН "Вкраїнчик" так звану "русню". Точніше тих, кого номенклатура вирішила вважати "руснею". А робота "серпом й молотом" йде знову по нашому, хоч й строкатому, проблемному й т.д., але суспільству. Від удару серпом чи молотом вбережеться той, який зможе правильно вгадати, куди сьогодні показує стрілка цього морального компасу, який привласнили собі нові плутократи.

[fantasticvencislava]

Научете какви са предимствата и недостатъците на обувките от естествена и еко кожа. Най-важните неща, които ще ви помогнат при избор.

[magazinodegdy]

Шкіряні штани на флісі — стильний і зручний вибір для холодних днів. Вони виготовлені з еко шкіри на флісі, що забезпечує тепло та комфорт. Цей товар доступний у чорному та бордовому кольорі, а також у розмірах 42/44 та 46/48. Носіть ці штани як базовий елемент вашого гардеробу цієї осені і зими. іряніштани іс інь іра Источник: https://t.me/MagazinOdezhdy/86251 ✅ Заказать: linktr.ee/MagazinOdegdy & taplink.cc/magazinodezhdy

[cyber-fallen-angel]

Я пропогандую екосвідомість. З втулок від туалетного паперу можна зробити зручний органайзер для будь-чого, лише склеївши їх. Коробки та пакети, які ми отримуємо разом з товарами, що замовляємо онлайн, якщо обережно відкривати, можливо повторно використовувати, якщо продаєш особисті речі або відправляєш друзям або родичам. Зі старих светрів можна робити ляжанки для котів чи собачок, а з горловини гольфу можна зробити шарф-баф або шапку. Купуючи яйця з лотками, їх потім можна використати або для початкового вирощування рослин, або як внутрішній матеріал для посилок, щоб предмет не теліпався в коробці, бо іноді це щось крихке.

Я почала відокремлювати пластикові пляшки та кришки, папір з картоном, бляшанки та пивні банки, метали на різні види, органіку. Але, на жаль, інфраструктура сортування в моєму кварталі не розвинена, тому для здачі вторинної сировини потрібно їздити або багато йти, але ті кошти, що я отримує за вторсировину я відкладаю на донати, щоб допомогти комусь.

Для покупки нових товарів я почала шукати або екологічні товари, або товари з перероблених матеріалів. Натуральне мило, зубна щітка, металеві трубочки замість пластикових, термокухлі для кави та чаю з собою замість одноразових, багаторазові торбинки замість поліетиленових пакетів. Я почала шукати подібні товари не тільки в мережі, а в інших магазинах категорії "все для дому". Проте не у всіх представлені такі товари.

Через те, що товари не дешевше за пластиковий китайський асортимент, такі супермаркети як Аврора або АТБ взагалі не завозять екологічні товари (або дуже рідко). Тільки в великих супермаркетах, де великий вибір товарів, можна знайти щось подібне, наприклад, в Сільпо, Епіцентрі або спеціалізованій мережі Еколавка, проте їх не так багато. Тому найбільший асортимент еко-товарів можна знайти лише в інтернеті.

Що цікаво, я купила декілька речей з одягу у секонд-хенді і вони нічим не відрізняються від тих, що продають в торгових центрах, окрім того, що я зекономила купу грошей, обрала бавовну, а не синтетичні матеріали, і підтримала магазин.