#допомога армії | Explore Tumblr posts and blogs

bulgariawar · 11 months ago

Text

Теракти і Атаки Комуністів.

Після придушення комуністичного повстання у 1923 році, основні лідери комуністів емігрувала, але багато активних терористів з БКП, залишилась плануючи теракти, диверсії і напади на представників влади Болгарії. Так у 1925 році був вчинений дуже серйозний теракт.

Після придушення Вересневого повстання БКП було заборонено законом, багато її членів було заарештовано і зазнавали переслідувань, що змусило їх піти у підпіллі. Керівники Г. Димитров і В. Коларов встигли виїхати з країни і перебували в Радянському Союзі, а в Болгарії, внаслідок заборони, було заарештовано майже все керівництво компартії та багато її членів. У умовах у лавах Військової організації БКП посилюється вплив групи лівих комуністів, якими готується акція.

Керівники ВО БКП Димитр Хаджидімітров та Димитр Златарєв пропонують знищити директора поліції Володимира Начова та кількох інших вищих чинів, відповідальних за білий терор. Їхня ідея активно підтримується Станке Димитровим, секретарем ЦК, який пов'язується з цього питання з Георгієм Димитровим та В. Коларовим, проте ті її не схвалюють, оскільки на їхню думку подібна акція має бути тісно пов'язана з народним повстанням, інакше вона приречена на провал .

Тим часом ситуація в країні погіршувалась: 11 лютого був заарештований і закатований до смерті активний діяч софійського відділення БКП Вілчо Іванов; 10 березня змінено Закон про захист держави, за яким вже не лише членство в БКП каралося смертю, а й допомога та приховування її членів; 26 березня було вбито Яко Доросієва, керівника оперативного відділу ВО БКП. Усі ці події змушують керівництво ВО БКП діяти навіть без схвалення Комінтерну.

Через посилену охорону Володимира Начова ��тала зрозумілою безперспективність нападу на директора поліції. Тоді було обрано іншу мету: на відспівуванні депутата правлячої партії «Демократична змова» генерала Костянтина Георгієва в Соборі Святого Тижня мали бути присутніми багато політичних діячів країни.

Заупокійну молитву було призначено на 16 квітня (Великий четвер). До цього дня, за допомогою раніше завербованого ВО БКП паламаря Петра Задгорського, до собору було внесено 25 кілограмів вибухівки. Вона була закладена під одну з несучих колон купола. О 7-й годині ранку до собору прибув керівник операції Нікола Петров. Жалобна хода увійшла до собору о 15 годині, службу вів митрополит Стефан (майбутній екзарх). Однак сам цар Борис III був відсутній — він знаходиться в Арабаконаку, де за два дні до цих подій зазнав нападу анархістів. Спочатку труна була поставлена поруч із замінованою колоною, але потім було вирішено, через велику кількість присутніх, перенести її трохи вперед. Так, випадково, найбільш високопосадовці були віддалені від місця вибуху. Відповідно до плану операції після початку співу Задгорський подав знак. Петро Абаджієв привів у дію пекельну машину, і о 15 годині 20 хвилин пролунав вибух. З оглушливим гуркотом обрушився купол собору. У повітрі встав смерч із уламків черепиці, цегли, балок. Високий чорний стовп диму повис над столицею… У цей момент царський автомобіль виїхав на вулицю, що веде до собору. На місці загинуло 134 особи; включаючи померлих від поранень - 213 осіб, у тому числі 12 генералів Стефан Нерезов (генерал від інфантерії, командувач Першої болгарської армії під час битви за Дойран), Калин Найденов (генерал-лейтенант, військовий міністр під час Першої світової війни), Кристю Златарєв (генерал-лейтенант, командувач Одинадцятої македонської піхотної дивізії), Іван Стойков (генерал-майор), Павло Павлов (генерал-майор), Станчо Радойков, Іван Табаков (генерал-майор), Стоян Пушкаров (генерал-майор), Григорій Кюркчієв ( генерал-майор), Олександр Давидов (генерал-майор), Петро Лолов (генерал-майор)), 15 полковників, 7 підполковників, 3 майори, 9 капітанів, 3 депутати, ще 500 людей було поранено.

Соборна площа була негайно оточена військами. ЦК БКП декларативно засудив теракт як «необдуману дію, згубну для ��нтифашистського руху. Увечері 16 квітня владою оголошено військовий стан. Радянська сторона відмежувалась від своєї причетності до теракту.

Увечері 16 квітня поліцейським комендантом Софії було призначено капітана Кочо Стоянова. Він сформував чотири оперативні групи, які негайно розпочали масові облави. Серед перших було заарештовано Петра Задгорського. Комуністи намагалися його прибрати, але це їм не вийшло — Задгорський видав усіх, з ким мав контакт. У ході облав було вбито керівників ВО БКП Коста Янкова та Івана Мінкова. Решта членів Військової організації було заарештовано, лише трьом учасникам нападу на собор вдалося втекти через Королівство СХС до Радянського Союзу. Це були Нікола Петров, Димитр Златарьов, Петро Абаджієв (1944 р. Абаджієв повернувся до Болгарії, в чині полковника РККА).

З 1 по 11 травня у Софії пройшов суд над членами ВО БКП, результатом якого стають смертні вироки, у тому числі для Петра Задгорського та підполковника Георгія Коєва, у якого ховалися Марко Фрідман та вбитий під час арешту Іван Мінков. Верстаті Димитров, Петро Абаджієв, Димитр Грінчаров, Микола Петріні та Христо Косовський були засуджені до страти заочно (троє останніх було вбито до кінця того ж тижня).

Найвищий з обвинувачених — Марко Фрідман — заперечував причетність БКП до нападу. Військовий стан було скасовано лише 24 жовтня 1925 року.

Після цього теракту, уряд Болграії вирішив раз і назавжди покінчити з комуністичними і соціалістичними терористами. Фізичними виконавцями стали групи офіцерів запасу, організовані ІІІ секцією Військового міністерства Болгарії, поліцейські та діячі ВМРВ.

За підрахунками історика Георгія Маркова у квітні 1925 року було вбито 400-450 осіб. За даними з книги Музею революційного руху в Болгарії, у період з 1924 по 1926 роки було:

вбито у перестрілках з поліцією, засуджено на смерть після нападу на Собор Святого Тижня та вбито військовими та іншими організаціями – 503 особи; вбито анархістів, членів їхніх терористичних організацій – 105 осіб; убито у внутрішніх зіткненнях у македонських організаціях та ВМРВ, спровокованих урядом — 76 осіб. Серед жертв терору були як відомі ліві політики та комуністи, соціалісти і анархісти. Вбивства відбувалися як показово, на вулицях при світлі дня, так і таємно, у в'язницях Громадської безпеки, військових казармах та поліцейських дільницях. Офіційною версією смерті багатьох комуністів було «застрелено при спробі втечі».

У тодішній офіційній пропаганді викрадення та вбивства приписувалися «не підконтрольним елементам». Насправді ж групи користувалися повною підтримкою та захистом з боку уряду. Так, наприклад, Іліянський форт використовувався для поховання тіл убитих, а погану славу садистів здобули капітани Кочо Стоянов та Цвятко Ніколов (отримав прізвисько «Чорний капітан»), окружний начальник у Ловечі Микола Тифчев — Караджі Осман.

Жертвами квітневих подій стали відомі комуністичні злочинці такі як: Іван Манев, Олександр Боримечков, Ганна Маймункова, Жеко Димитров, Тодор Страшиміров, Димитр Грінчаров, Христо Косовскі, Темелко Нєнков, Микола Петріні, а також видатні комуністи і їх симпатики Гео Мільов, Йосиф Сергій Рум'янцев.

Внаслідок масового терору у різних частинах країни активізувалася діяльність радикально налаштованих опозиційних груп, сформованих із комуністів, землеробів та анархістів. Серед їхніх видатних керівників були Мітьо Ганєв, Василь Попов та Тінко Сімов. Група Тінко Сімов стратила Миколи Тифчева - Карджі Османа.

Проте, зіштовхнувшись із військовими частинами, озброєні групи змушені були відступити межі країни. Але незважаючи на фізичне знищення багатьох членів БКП, у партії тривала внутрішня боротьба з приводу курсу нового повстання проти уряду Олександра Цанкова. Зрештою помірковане крило, під керівництвом Василя Коларова та Георгія Димитрова, переважило і в 1926 році курс на підготовку повстання було знято.

Отже підсумок серед відомих, ліквідованих комуністів і їх посібників цих років були: Олексій Бермилієв ліквідовний поліцією в 1925 році, Методі Олексієв ліквідований націоналістами у 1924 році, Георгі Андріянов ліквідований націоналістами в 1932 році, Дімітар Яцев учасник комуністичного повстання 1923 року, ліквідований під час данного повстаня, Дімітар Бараков знищений силами націоналістів у 1931 році, Стамен Велінов один з учасників повстання 1923 року, ліквідований в боях з армією Болгарії у 1923 році, Асен Велчев знищений під час подій 1923 року, Антон Ганчев учасник комуністичного повстання, знищений в 1937 році під час громадянської війни в Іспанії, де воював на стороні комуністів, Георгі Георгієв анархіст ліквідований під час сутички з військами у 1923 році, Борис Давідков ліквідований у 1923 році, Михайло Дашин ліквідований силами поліції у 1924 році, Дімітар Дончев комуніст, який брав участь в комуністичному повстанні в 1923 році, такоє в 1924-1925 роках займався підпільною терористичною діяльністю, в 1930 році направлений в Румунію, де був схоплений та розстріляний у 1931 році, Яко Доросієв ліквідований у перестрілці з поліцією в 1924 році, Петро Енєв комуніст брав участь в теркатах проти влади Болгарії, розстріляний військовими у 1925 році, Андрій Іванов комуніст знищений під час повстання ��омуністів в 1923 році, Пенчо Калканов комнуніст терорист ліквідований у 1926 році, Васіл Каравасільєв комуніст учасник повстання 1923 року розустріляний поліцією у 1924 року, Стефан Караджієв ліквідований під час комуністичного повстання у 1923 році, Ангел Кірков комуніст ліквідований силами націоналістів у 1923 році, Ангел Коларов і його охоронець Алеко Васильєв, знищені у 1924 році, Дімітар Кондов комуніст знищений під час подій 1923 року, Васіл Корітаров комуніст знищений націоналістами в 1923 році, Борис Костов комуністи знищений в 1923 році, Дімітар Костов і Кирило Костов знищені у 1923 році, Нікола Коферджієв ліквідовний під час поліцейської операції у 1931 році, брав участь в комуністичних терактах і повстанні 1923 року, Іван Коюмджієв комуніст знищений у 1923 році, Іван Крачанов ліквідовний в 1925 році, відповідальний за ряд комуністичних терактів, Георгій Коюмджієв ліквідовний під час комуністичного повстання в 1923 році, Михаїл Кінчев знищений у 1923 році, силами поліції, Микола Лісічев знищений під час подій 1923 року, Іван Манєв комуніст бойовик БКП, застрелився в 1925 року коли був оточнений силами поліції, Георій Манушкін брав участь в повстанні комуністів, знищений націоналістами в 1923 році, Стойчо Малушев комуніст учасник повстання 1923 знищений націоналістами, Божидар Мітрєв, комуніст учасник повстання 1923 року, учасник терористичних актів 1924-1925рр, входив в бойову групу БКП, виявлений і знищений націоналістами у 1932 році, Атанас Міховскі комуніст, бойовик знищений націоналістами у 1924 році, Георгій Москов комуніст, член бойових груп БКП, ліквідований поліцією 1931 року, Нено Цирвуланов комуніст лікар, знищений після теракту у 1925 році, Олександр Ніколов комуніст активний учасник спротиву 1923 року, знищений націоналістами Болгарії, Костадін Патоков комуністичний бойовик входив в бойову групу БКП, ліквідований в 1925 році, Георгій Шомов комуніст учасник повстання 1923 року, ліквдований в боях з армією Болгарії, Тодор Чопов анархіст ультра лівак, ліквідований під час повстання 1923 року, Стоїл Чолаков комуніст учасник повстання 1923 року, заарештований і знищений поліцією Болгарії, Йордан Цицков комуніст ліквідований націоналістичними силами у 1925 році разом з ним також знищили Стояна Газерського, Ангела Кіпрова, Партені Партенієва, Симиона Попова, Трошана Трошанова, Костадіна Трендафілова, Кральйо Цветкова, Йосифа Чакальського, Петара Чакальського. Михайло Цицелков комуніст ліквідований у 1924 році поліцією Болгарії, Янчо Хайдуков активний комуніст і учасник виступу 1923 року знищений націонлаістами, Асен Хадживасильєв командував загоном комуністів повстанців, знищений силами націоналістів в 1923 році, Коста Сандєв комуніст активний учасник подій 1923 року, захоплений в полон і розстріляний.

#Bulgaria

0 notes

ugandawar · 1 year ago

Text

Продовження

Операція «Дада Іді» — військовий наступ, проведений Танзанією проти угандійського уряду Іді Аміна та його лівійських і палестинських союзників у березні та квітні 1979 року під час угандо-танзанійської війни. Напад відбувся на тлі розпаду армії Уганди, і тому наштовхнувся лише на спорадичний і неорганізований опір. Результатом операції стало захоплення Танзанією Мпігі та кількох інших місць навколо Кампали.

Зайнявши кілька позицій навколо міста, 28 березня 1979 року TPDF просунувся до Мпігі, не зустрівши інших позицій, оскільки гарнізон втік. Історик Річард Дж. Рейд стверджував, що протистояння в Мпігі стало «останньою битвою Аміна».[1] Тому танзанійці застосували артилерію для обстрілу Кампали, а також важливого аеропорту Ентеббе. У наступні дні TPDF завдали поразки іншим угандійським і лівійським контингентам і поступово убезпечили оточення Мпігі. Це дозволило танзанійцям захопити Ентеббе 7 квітня, а потім Кампалу 11 квітня 1979 року.

Проамінівські сили, що складалися з військ Уганди, Лівії та Організації визволення Палестини (��ВП), розпочали великий контрнаступ у Лукаї 10 березня 1979 року. Амін сподівався, що ця операція зможе витіснити танзанійців з Уганди. Хоча початкова атака пройшла успішно, TPDF контратакували 11 березня. Здивовані війська прихильників Аміна були розгромлені та розбиті, що призвело до повного розгрому . Ця битва повністю деморалізувала армію Уганди, змусивши багатьох офіцерів і солдатів дезертирувати.

Хоча армія Уганди розпалася після битви при Лукай , режим Аміна ще не зазнав поразки. Його все ще підтримував Каддафі попри те що Каддафі був соціалістом він підтримам Іді Аміна, який посилив свою військову прихильність після Лукаї, надіславши велику кількість військового обладнання та 2000 членів народного ополчення на допомогу Аміну. Багатьом солдатам сказали, що їх відправляють лише для спільних навчань, а не для бойових дій. Особовий склад і техніку доставили в міжнародний аеропорт Ентеббе звичайним повітряним транспортом. Велика частина припасів і військової техніки була накопичена там, оскільки сили Уганди не мали матеріально-технічних можливостей для їх ефективного розподілу. Іноземні спостерігачі, такі як генеральний прокурор Кенії Чарльз Нджонджо, публічно заявляли, що уряд Уганди все ще може зберігати владу завдяки цій значній підтримці Лівії . Однак лівійська допомога, що надійшла, не мала негайного військового ефекту, оскільки сили Уганди не мали матеріально-технічного потенціалу для належного розподілу нових поставок і військової техніки.

Сили під проводом Танзанії не зупинилися після перемоги в Лукаї, а натомість відновили наступ у напрямку Кампали . Цей наступ отримав кодову назву «Операція Дада Іді» і залучав 201-у, 207-му та 208-му бригади . Щоб забезпечити шлях до Кампали, танзанійці мали намір захопити Мпігі.[ Дипломати повідомили, що Амін спочатку планував створити оборонну «останню позицію» в цьому стратегічно важливому місті поблизу Ентеббе та в 30 милях (48 км) на південь від Кампали. Однак будь-які спроби організувати належну оборону заважали хаосу серед сил Аміна. Територія між Лукаєю та Кампалою була «переповнена» угандійськими та лівійськими військами, які переважно намагалися втекти до столиці . Багато угандійських солдатів стали ізгоями або дезертирували, часто намагаючись втекти на північ, а потім через кордон до Заїру чи Судану.

Оскільки проамінівські сили були дезорганізовані, початковий наступ Танзанії після Лукаї не зустрів опору. Солдати TPDF випадково натрапили на автобус з угандійськими солдатами в Бувамі, який вони забрали неушкодженим, тоді як двадцять угандій��ів були вбиті, коли вони намагалися втекти пішки. Зрештою танзанійці відпочивали в католицькій місії в Мтола-Марія, де деякі з виснажених військ грали на церковному органі національний гімн Танзанії Mungu ibariki Afrika . Приблизно в цей час генерал-майор Мусугурі отримав звіти розвідки, згідно з якими Мпігі був укріплений гарнізоном «сильної сили Аміна». Історик Річард Дж. Рейд заявив, що президенту Уганди вдалося зібрати в місті близько 3000 солдат армії Уганди, переважно суданського походження, і меншу кількість лівійських військ і військ ООП . Повідомляється, що сили ООП під командуванням Махмуда Дааса зіграли важливу роль у спробах встановити оборону навколо Кампали . Тому Мусугурі наказав 207-й і 208-й бригадам наступати безпосередньо на Мпігі, тоді як 201-ша бригада обійде місто на заході, відрізавши дорогу та залізничну лінію від Форт-Портал до Кампали . В очікуванні атаки угандійські війська повністю взяли під контроль Мпігі, а цивільне населення евакуювалося .

Коли танзанійці захищали території навколо Мпігі, вони кілька днів вступали в зіткнення з загонами проамінівських сил. В основному через дощ і складну місцевість просування TPDF легко знищило кілька груп солдатів армії Уганди, захопивши кілька танків, бронетранспортерів, артилерійських знарядь, Land Rover і автобусів. Тим часом 201-ша бригада наступала по Мітянській дорозі. Вони зіткнулися з лівійським табором на кавовій фермі поблизу Мітяни, захопили його та вбили 30 ворожих солдатів . 19 березня бригада зайняла село Каболасоке. Команда саперів із 5 чоловік на чолі з лейтенантом Альфредом Марва була направлена в район Матонга для мінування дороги Мадду-Мітяна . Під час виконання цього завдання цивільна особа, яка проходила повз, попередила групу, що автомобіль армії Уганди наближається до їхньої позиції з боку Мубенде. Танзанійці влаштували засідку і відкрили вогонь по машині, коли вона наближалася. Його пасажири — угандійський підполковник і його четверо охоронців — пірнули і зуміли втекти в кущі неушкодженими, але сапери захопили їхню машину.

За словами невстановленого у вигнанні «високопосадовця Уганди», кілька членів верховного командування Уганди закликали Аміна піти у відставку у другій половині березня. Президент відмовився це зробити, назвавши офіцерів боягузами та заявивши: «Якщо ви не хочете воювати, я це зроблю сам». Згодом він звільнив начальника штабу армії Юсуфа Говона та призначив на його місце Алі Фад��ула . У якийсь момент танзанійська розвідувальна група помітила Аміна, коли він прибував до Мпігі на Mercedes Benz, де згодом виступав перед солдатами на мітингу. Коли передові командири TPDF були поінформовані, вони утрималися від нападу на президента Уганди, оскільки не бажали, щоб його можлива заміна здалася достроково та не дала TPDF захопити Кампалу в бою . 26 березня TPDF перерізали дорогу між Кампалою та Ентеббе, не даючи подальшим підкріпленням і матеріальним засобам дістатися до столиці Уганди .

У якийсь момент захисники Мпігі розтанули, пограбувавши місто, перш ніж втекти до Кампали. Танзанійці не зустріли опору, коли вони зайняли поселення 28 березня. Угандійці продовжували грабувати, поки вони втікали, позбавляючи переміщених осіб їхнього майна та шукаючи транспортні засоби, щоб прискорити їхній відступ . Історик Річард Дж. Рейд стверджував, що протистояння в Мпігі стало «останньою битвою Аміна». TPDF встановили артилерію в Мпігі та почали обстрілювати Ентеббе та Кампалу . Того ж дня Радіо Уганди та джерела у вигнанні заявили, що Мітяна потрапила до TPDF . У якийсь момент наприкінці березня танзанійці та угандійські повстанці вбили близько двох десятків лівійців у сутичці в Королівському коледжі Будо; внаслідок цього TPDF зайняли територію коледжу, щоб розмістити частину своїх військ.

На кінець березня дипломати підрахували, що лише два батальйони армії Уганди чисельністю 2500 солдатів залишилися вірними Аміну. Незважаючи на це, президент Уганди та його верховне командування підготувалися до «розборок» на північ від Мпігі, очищаючи територію від мирних жителів . За словами журналіста Джонатана К. Р., Амін направив свою «преторіанську гвардію» з «нубійських найманців і своїх власних племен каква», щоб зупинити просування TPDF . Повідомляється, що ці сили включали батальйон Malire. Надходили повідомлення про зіткнення та перестрілки в Кампалі, можливо, за участю бунтівних військ армії Уганди .

У той же час командири Танзанії змінили свої початкові плани нападу. Замість того, щоб нанести удар по Кампалі, вони вирішили спершу атакувати Ентеббе, спостерігаючи велику кількість лівійських повітряних перевезень і великий контингент угандійських і лівійських солдатів на півострові з висоти в Мпігі. Якби TPDF захопили Кампалу до того, як захопили місто Ентеббе, позиції TPDF у Кампалі були б вразливі для флангової атаки . Для підтримки наступу на Ентеббе TPDF зайняли Катенде біля Мпігі, де розгорнули роту танків і артилерійську батарею. Потім танзанійці просунулися на південь, перемігши угандійські та лівійські війська в Накавуці, убивши тринадцять військових. 4 квітня армія Уганди та лівійські сили розпочали контратаку за допомогою танків, реактивних систем залпового во��ню БМ-21 «Град» і протитанкових рушниць . Операцію проводили на чайній або кавовій плантації поблизу Любови, приблизно за 5 миль (8,0 км) на південь від Кампали. Цей напад швидко провалився перед сильним опором Танзанії, змусивши угандійців тікати, залишивши більшість свого обладнання . Повідомляється, що лівійці зазнали великих втрат . Після цього сили під проводом TPDF зайняли Макінді, що за 2 милі (3,2 км) на південь від Кампали .

Також 4 квітня Амін організував комітет військового планування з чотирьох членів, який складався з кількох офіцерів, які все ще були вірні йому: Алі Фадхул, Джума Оріс, Хусейн Маріан і Джума Сабуні. На той час Амін боявся не тільки поразки від танзанійців, але й внутрішнього перевороту. Повідомляється, що він звернувся до Сирії та Іраку з проханням про допомогу, а лівійські війська почали покидати свої позиції в Кампалі. На мітингу в столиці Амін все ж пообіцяв своїм солдатам, що перемога залишається можливою, і закликав їх продовжувати боротьбу. 5 квітня TPDF зіткнулися з лівійським контингентом у Кісубі, де 10 лівійців було вбито в бою, 13 захоплено в полон, а кілька потонули в сусідніх болотах. Танзанійці оточили Ентеббе наступного дня. Більшість угандійських захисників втекли з Ентеббе до того, як танзанійці почали свій наземний штурм, залишивши оборону в основному в руках лівійських військ . 208-ма бригада захопила місто 7 квітня, завдавши великих втрат лівійцям . Згодом більшість лівійських військ вийшли з Уганди . Угандійська армія не змогла утримати лінію оборони в Лубові . TPDF просунулися до Кампали 10 квітня, а 208-а бригада наступала з Ентеббе. Наступного дня столиця була укріплена з мінімальним опором. Бойові дії в Уганді тривали до 3 червня, коли танзанійські сили вийшли на суданський кордон і ліквідували останній опір.

Битва за Ентеббе — битва угандійсько-танзанійської війни, яка відбулася 7 квітня 1979 року на півострові Ентеббе в Уганді між танзанійськими підрозділами та підрозділами Уганди та Лівії. Танзанійці окупували територію, вбили сотні лівійців і припинили лівійську авіапересилку на підтримку уряду Уганди. Танзанійські сили провели легке триденне бомбардування півострова Ентеббе, вигнавши Аміна з його президентської резиденції та спонукавши до відступу багатьох сил Уганди. Вранці 7 квітня танзанійська 208-а бригада атакувала півострів. Після того, як один із їхніх літаків було підірвано, лівійці спробували евакуюватися дорогою до Кампали. Багато їхніх підрозділів були перехоплені та знищені, тоді як більшість угандійських солдатів здалися. У місті Ентеббе не було бойових дій, і пізно вдень півострів був забезпечений танзанійцями. Понад 300 лівійських солдатів були вбиті, щонайменше 200 військовослужбовців військово-повітряних сил Уганди були взяті в полон. Танзанійці також захопили велику кількість лівійської важкої техніки та кілька угандійських реактивних літаків.

На початку квітня танзанійські війська почали зосереджувати свої зусилля на ��ослабленні позицій Уганди в Кампалі. Танзанійські командири спочатку припускали, що Амін розмістить основну частину своїх сил у столиці, і їхні початкові плани передбачали прямий напад на місто. Але з висоти в Мпігі вони могли бачити півострів Ентеббе, де був великий інтенсивний лівійський повітряний рух і великий контингент угандійських і лівійських солдатів. Якби TPDF захопили Кампалу до того, як захопили місто Ентеббе, позиції TPDF у Кампалі були б вразливі для флангової атаки. Взяття Ентеббе відрізало б лівійські підкріплення Уганди та дозволило б атакувати столицю з півдня. Таким чином, Мсугурі наказав 208-й бригаді під командуванням Мвіти Марви захопити півострів. Недостатній батальйон на чолі з підполковником Бен Мсуя забезпечив захист Канджасі, відрізавши Ентеббе від Кампали

Великий контингент лівійських військ був закріплений навколо Ентеббе, тоді як менша кількість угандійців займала гарнізон на аеродромі. TPDF встановив 130-мм (5,1 дюйма) артилерійські точки М-46 і піддав місто легкому (кілька снарядів на день) триденному бомбардуванню, сподіваючись налякати членів гарнізону та переконати їх відступити. Амін був у будівлі штату Ентеббе, коли снаряд упав на автостоянку. Відчуваючи, що він особисто є мішенню, він негайно побіг до свого вертольота та полетів до Кампали. Його від'їзд спровокував втечу багатьох угандійських військ , які напали на магазин безмитної торгівлі аеропорту перед від'їздом , тоді як лівійці залишилися . Лівійська авіація евакуювала високопосадовців режиму Аміна. По радіо було надіслано сигнал лиха Уганди з проханням вивезти за допомогою гелікоптера. Ентеббе було оточено 6 квітня , і того ж вечора бомбардування було посилено, було випущено кілька сотень артилерійських снарядів .

208-ма бригада наступала на Ентеббе вранці 7 квітня. По дорозі вони встановили низку контрольно-пропускних пунктів і знищили лівійський Land Rover з вісьмома пасажирами, коли він їхав до Мпігі . Два угандійські взводи, оснащені безвідкатними рушницями калібру 106 мм (4,2 дюйма) і мінометами калібру 81 мм (3,19 дюйма), чинили опір у Кітубулу, але зазнали поразки . О 10:00 лівійський Lockheed C-130 Hercules (LARAF C-130H 116) приземлився в аеропорту для спроби евакуації. Він підхопив 30 лівійських солдатів, але був знищений РПГ-7, випущеним передовою групою танзанійських солдатів біля краю злітно-посадкової смуги, коли він злітав. Усі, крім одного, із 40 людей на борту загинули. Подальших спроб евакуації повітрям не робилося. У міру загострення бойових дій багато лівійських солдатів намагалися евакуюватися до Кампали. Більшість не знали, як дістатися до столиці, і почали просити мирних жителів про допомогу, вигукуючи «Кампала» (жоден із лівійців не знав суахілі, а мало хто розмовляв англійською). Деякі цивільні запропонували їм допомогу, а натомість відвели їх до підрозділів ВПДФ. Інші, вважаючи, що лівійці володіють великою кількістю готівки, вбили їх і обшукали їхні тіла.

Один лівійський конвой з двох бронеавтомобілів і кількох вантажівок зміг вийти на Кампальську дорогу і поїхав у бік столиці. За вісім кілометрів (4,97 милі) вниз по дорозі, де магістраль прорізала пагорб, підполковник TPDF влаштував засідку Салім Хасан Бома, який розділив своїх 400 чоловік на задній стороні обох боків пагорба. Коли лівійці прибули, вони зупинили свій конвой. Їхні командири, запідозривши пастку, порадилися між собою і змусили одну з броньованих машин відкрити вогонь по схилах з кулемета. Коли дія не викликала відповіді, бронемашини поїхали по дорозі на інший бік пагорба. Відчуваючи, що їм нічого не загрожує, лівійські командири наказали своїм вантажівкам слідувати за ними. Коли вони проходили, Бома наказав своїм людям атакувати. Танзанійці кинулися через схили пагорбів і відкрили вогонь, швидко підпаливши бронемашини. Зіткнення тривало 10 хвилин і призвело до загибелі 65 лівійських солдатів .

TPDF обшукала кожну будівлю в аеропорту, щоб знищити опір. Бойових дій у місті було мало, оскільки більша частина конфлікту відбулася, коли TPDF перехоплювали лівійські підрозділи, які намагалися втекти віддаленими дорогами. Батальйон Боми закріпив Ентеббе пізно вдень . Понад 300 лівійців були вбиті, понад 40 потрапили в полон, а кілька десятків були поранені. Було захоплено великі запаси лівійської зброї, включаючи три реактивні установки БМ-21 , а також батарею угандійських 122-мм гармат [. Десяток винищувачів МіГ армії Уганди (UAAF) і один Boeing 707 Uganda Airlines були виведені з ладу під час атаки та залишені на злітно-посадковій смузі . Дев'ять або десять винищувачів були визнані достатньо справними, щоб їх вилучили як військові нагороди. Їх доправили до Мванзи, хоча один розбився під час приземлення. Наступного ранку TPDF знайшов у церкві велику кількість військовослужбовців ЗСУ в цивільному одязі, готових здатися. Журналісти Тоні Авірган і Марта Хоні стверджують, що їх було 200. За словами Ісаака Дакки, англіканського капелана в казармах Катабі, їх було 365. Дакка заявив, що під час бою він запропонував контингенту здатися, і що офіцери, включно з оперативним командувачем, підполковником Сірілом Орамбі, погодилися. Вони наказали своїм людям повернути зброю в збройовий склад і повідомили про свої наміри Марві. Орамбі особисто здався Марві, а угандійці були затримані в огородженому огорожі. Загиблих лівійців ховали в братських могилах. Десятки поранених лівійців були ��вакуйовані до лікарні Мулаго, а потім доставлені на авіабазу Накасонгола та репатрійовані. Полонених TPDF було звільнено через дев’ять місяців. Полонених військовослужбовців ЗСУ доставили до табору для військовополонених у Танзанії. За словами Дакки, кількох ув’язнених було страчено під час подорожі (випадкові цивільні особи Уганди були викрадені, щоб замінити їхнє число), а багатьох піддали тортурам у таборі . Лівійські солдати, що залишилися, відійшли в Кампалу, щоб підготуватися до її оборони з угандійськими підрозділами. Їхній моральний дух був надзвичайно низьким. TPDF перемістила свою оперативну штаб-квартиру в Ентеббе і залишалася там до кінця служби в Уганді.

Падіння Кампали, також відоме як Визволення Кампали (на суахілі: Kukombolewa kwa Kampala) — битва під час угандо-танзанійської війни 1979 року, під час якої об’єднані сили Танзанії та Фронту національного визволення Уганди (UNLF) атакували та захопили столицю Уганди Кампалу. У результаті президент Уганди Іді Амін був скинутий, його сили були розпорошені, і було встановлено уряд ФНВУ.

Після розгрому угандійців та їхніх лівійських союзників в Ентеббе танзанійці переглянули свої існуючі плани наступу на Кампалу. Згідно з планами, 208-а бригада наступала з півдня на чолі з 19-м батальйоном підполковника Бен Мсуя чисельністю 800 осіб, який мав забезпечити захист центру міста. 207-а бригада та батальйон UNLF мали атакувати із заходу, тоді як 201-ша бригада мала встановити блокпости на півночі, щоб запобігти відступу угандійських підрозділів. Східний коридор був залишений відкритим, щоб дозволити лівійцям евакуюватися до Джінджі та вилетіти з країни. Амін приготувався до оборони Кампали, але втік через щілину.

Танзанійці почали штурм міста вранці 10 квітня. 19-й батальйон обережно просувався по дорозі Ентеббе–Кампала. Інші батальйони 208-го наступали на Порт-Белл. 201-ша бригада встановила блокпости на північ від Кампали та перехопила як сили, які намагалися підкріпити Кампалу з Бомбо, так і ті, хто намагався здійснити прорив. 207-ма бригада наступала із заходу в тандемі з батальйоном UNLF, який убезпечив Натіте та пройшов через Рубагу. Один із 207-го батальйонів захопив пагорб Касубі та королівську гробницю Кабаків. 19-й батальйон зустрів лише спорадичний опір і був зустрінутий натовпом радісних цивільних. Дійшовши до центру міста Кампала, підрозділ, не маючи карт, мав проблеми з орієнтуванням вулицями. Танзанійці взяли під охорону радіостанцію та встановили командний пункт на пагорбі Кололо. Батальйон UNLF зайняв Будинок Республіки — штаб армії Уганди на краю міста — без опору, але не зміг взяти Державне дослідницьке бюро в Накасеро. Чоловіки 207-ї та 208-ї бригад захопили південну та західну частини міста. Кільк�� лівійських підрозділів у цьому районі чинили невеликий опір, більшість з них відступили до Джинджі.

До світанку 11 ��вітня танзанійські війська перекрили всі шляхи виходу з Кампали, включаючи дорогу до Джинджі, і почали ліквідацію осередків опору, що залишилися. Деякі сили UNLF проводили вбивства з помсти проти підозрюваних у співпраці з режимом Аміна, тоді як інші атакували какву та нубійців, обидві етнічні групи, які отримали вигоду від диктатури. Пізніше вранці танзанійська артилерія обстріляла частини міста. Угандійські солдати, що залишилися в місті, відчайдушно намагалися втекти, переодягнувшись у цивільний одяг і реквізувавши цивільні транспортні засоби. Статистика втрат є неточною, хоча втрати Танзанії оцінюються як незначні, і вважають, що загинули десятки угандійських солдатів і цивільних осіб. Ця битва стала першим випадком в новітній історії континенту, коли африканська держава захопила столицю іншої африканської країни та скинула її уряд. Відразу після цього мирні жителі почали нестримне мародерство, незважаючи на спроби військ Танзанії та UNLF підтримувати порядок. Новий уряд Уганди був створений UNLF. Незважаючи на те, що проамінівські сили залишилися розпорошеними та роз’єднаними після захоплення столиці, бойові дії в країні тривали до 3 червня, коли танзанійські сили досягли суданського кордону та ліквідували останній опір. На початку квітня танзанійські сили почали зосереджувати свої зусилля на послабленні позицій Уганди в Кампалі . Реактивні літаки здійснили кілька вильотів проти військових цілей у місті. Танзанійські командири спочатку припускали, що Амін розмістить основну частину своїх сил у столиці, і їхні початкові плани передбачали прямий напад на місто. Проте з височини в Мпігі вони могли бачити півострів Ентеббе, де був інтенсивний лівійський повітряний рух і великий контингент угандійських і лівійських солдатів. Якби TPDF захопили Кампалу до того, як захистили місто Ентеббе, вони були б сприйнятливі до флангової атаки . Взяття Ентеббе відрізало б лівійські підкріплення Уганди та дозволило б атакувати столицю з півдня . Мсугурі прийняв рішення атакувати півострів першим і наказав 208-й бригаді убезпечити його. Попередній обстріл налякав Аміна в його офіційній резиденції, будинку штату Ентеббе, і він утік на вертольоті до Кампали. 7 квітня бригада висунулася в місто. Багато лівійських солдатів намагалися евакуюватися в Кампалу, але були перехоплені та вбиті . Після захоплення Ентеббе сотні угандійських солдатів із гарнізону Кампали втекли , багато з них перемістилися зі своїм рухомим майном на північ країни . Поки ці війська намагалися втекти зі столиці, один підрозділ перебазувався з Бомбо в Кампалу, щоб допомогти захистити уряд Аміна. В основному він складався з членів племен Західного Нілу, які все ще залишалися лояльними завдяки заступництву, яке вони отримали від президента. Залишки лівійських військ приєдналися до решти угандійських військ і зайняли позиції навколо столиці. Бойовий дух лівійців і армії Уганди був надзвичайно низьким, незважаючи на публічні заяви Аміна про протилежне.

Вранці 8 квітня танзанійські офіцери провели останнє засідання в будинку штату Ентеббе перед нападом на Кампалу. Провів брифінг командир 208-ї бригади бригадний генерал Мвіта Марва. Ньєрере попросив, щоб його командири залишили східну дорогу з міста, що веде до Джинджі, вільною, щоб лівійські війська та іноземні дипломати могли евакуюватися. Він думав, що, дозволивши ��івійцям втекти, Лівія зможе уникнути принижень і тихо вийти з війни. Ньєрере також побоювався, що подальший конфлікт із лівійськими військами розпалить афро-арабську напруженість і призведе до збройної війни інших арабських держав. Він надіслав повідомлення Каддафі, пояснюючи своє рішення, сказавши, що лівійці можуть бути вивезені з Уганди без протидії зі злітно-посадкової смуги в Джінджі . Крім того, він попросив, щоб його сили не пошкоджували ключові будівлі в Кампалі, включаючи лікарню Мулаго, університет Макерере та парламент Уганди . Танзанійський план нападу передбачав наступ 207-ї бригади та батальйону UNLF із заходу вздовж дороги від Масаки з одночасним наступом 208-ї бригади з Ентеббе на півдні. 19-й батальйон останнього під командуванням підполковника Бен Мсуя був призначений для захоплення центру міста, тоді як інші підрозділи мали прикривати свої фланги в чагарниках. 201-ша бригада мала підтримувати «блокуючу дію» на північ від Кампали, щоб запобігти втечі угандійських сил. Вся операція мала тривати три дні.

Амін зробив останні приготування до оборони столиці , а генерал Дусман Сабуні був залишений на чолі оборони . За даними Africa Research Bulletin, у місті було приблизно 1000 солдатів, тоді як журналіст Джон Дарнтон повідомив 9 квітня, що Амін мав від 2000 до 3000 чоловік на південь від столиці як «останню лінію оборони». Гарнізон Кампали включав членів Чуйського батальйону , військовослужбовців ВПС Уганди та кілька танків . Окрім угандійських і лівійських солдатів, невелика кількість бойовиків Організації визволення Палестини (ОВП), які належать до ФАТХ, зайняли позиції на околицях Кампали. Цими палестинцями командував Махмуд Даас, і вони, як повідомляється, були готові воювати. Незважаючи на це, вони також підготували можливі шляхи евакуації. Багато цивільних осіб втекли в очікуванні битви, хоча міністр торгівлі Мухаммад Бахіт заявив, що вони повинні повернутися протягом двох днів або їхня власність буде «перерозподілена». Більшість студентів Університету Макерере поїхали до своїх родин за містом. Комісар округу Кампала Вахіб Мухаммед стверджував, що за тиждень до танзанійської атаки Амін наказав усім солдатам гарнізону Кампали евакуювати свої сім'ї, і що більшість армії згодом відійшла «з великою дисципліною». 8 квітня дипломати Радянського Союзу евакуювалися до Кенії конвоєм у супроводі персоналу представництв інших країн Східного блоку .

19-й батальйон чисельністю 800 осіб закріпився на пагорбі в 21 кілометрі від Кампали, що виходить на дорогу з Ентеббе. Всю ніч на 8 квітня командний пункт батальйону зазнавав нестерпного вогню з танка. Угандійські розвідувальні патрулі брали участь у спорадичних боях з обороною Танзанії , тоді як артилерія обстрілювала передмістя Кампали . О 03:30 9 квітня 19-й батальйон спустився зі своїх позицій. Незабаром після цього танзанійська артилерія почала 15-хвилинний обстріл угандійських позицій ��авколо Кампали. Батальйон знову зібрався на дорозі Ентеббе-Кампала і почав наступ. Дві роти просувались паралельно крізь кущі з обох боків дороги, щоб прикрити засідки. Решта батальйону розділилася на роти, які йшли ґрунтовим узбіччям, підрозділи хиталися поперемінно. Час від часу вони зупинялися, щоб передові частини залишалися попереду. О 09:00, подолавши відстань, необхідну за планом бою, батальйон знову розташувався навколо резиденції вздовж дороги . 207-ма бригада зайняла Мутундве. Вранці 10 квітня розвідувальні сили TPDF повідомили, що оборона Уганди навколо Кампали була слабкою. Хоча більшість підрозділів ще не були на позиціях, танзанійським силам було наказано захопити столицю . 19-й батальйон залишив свої позиції та зібрався на дорозі Ентеббе–Кампала. Інші батальйони 208-го полку забезпечили Кейптаун-Вью (віллу Аміна на озері Вікторія) і наступали на Порт-Белл. 201-ша бригада на чолі з бригадним генералом Імраном Комбе встановила блокпости на північ від Кампали та перехопила як сили, які намагалися підкріпити Кампалу з Бомбо, так і ті, хто намагався здійснити прорив. Протягом дня вони знищили сім машин і вбили 80 угандійських солдатів. 207-ма бригада під командуванням бригадного генерала Джона Уолдена наступала із заходу в тандемі з батальйоном UNLF під командуванням підполковника Девіда Ойте-Оджока. Люди Ойока закріпили Натіте й пройшли через Рубагу. Один із 207-го батальйонів захопив пагорб Касубі та королівську гробницю Кабаків, королів Буганди . Пізніше бійці ООП стверджували, що «відважно» билися на околицях Кампали, але відступили, зрозумівши, що їхні угандійські союзники більше не бажають воювати далі. Даас і його люди відійшли на північ і зрештою перейшли в Судан.

19-й батальйон почав наступ о 03:36 у супроводі журналістів-фрілансерів Тоні Авіргана та Марти Гані . TPDF розпочали важкий 90-хвилинний артилерійський обстріл Кампали на світанку, а пізніше вранці ще один обстріл. Від вибухів були розбиті вікна, пошкоджено кілька будівель і доріг. Повідомлялося лише про кілька жертв серед цивільного населення, оскільки більшість жителів міста покинули вулиці та шукали притулку вдома. Коли 19-й батальйон рухався по дорозі Ентеббе–Кампала зі своїми трьома танками (Т-59 і двома Т-62), до нього приєднувалася все більша кількість святкових цивільних осіб, які прагнули усунення режиму Аміна. Колона не зустрічала опору, поки не потрапила під вогонь зі стрілецької зброї біля кільцевої розв’язки Макінді з ринку ліворуч від дороги, приблизно за два кілометри від центру міста. Танзанійські війська сховалися в дренажній канаві та відкривали вогонь у відповідь, поки мирні жителі розбіглися. Обмін вогонь тривав протягом 10 хвилин, доки джерело опору, лімузин, у якому сиді��и п’ять угандійських солдатів, озброєних напівавтоматичною зброєю, не вийшов із укриття та не поїхав до танзанійської колони. Його швидко знищили зі стрілецької зброї, гранатомета та танкового снаряда калібру 75 мм. Танзанійці обшукали ринок, але більше не знайшли угандійців, і згодом відновили марш до столиці, до якого приєдналися веселі мирні жителі. Батальйон отримав неприємний вогонь, але не зазнав втрат і о 17:00 досяг вежі з годинником у Кампалі, де дорога Ентеббе входила в центр міста.

Мсуя дуже хотів виконати завдання свого батальйону за дві години, що залишилися до ночі. Його рішення були ускладнені тим фактом, що він не мав карти Кампали, і йому довелося покладатися на гіда з Уганди, щоб отримати дорогу. Він вирішив спочатку захистити радіостанцію. Залишивши охорону, щоб запобігти цивільним особам, батальйон рушив вулицями міста, але, маючи лише заплутані та обмежені вказівки провідника, він просувався повільно . Банк Уганди, пошта, парламент і готель Nile Mansion були захищені лише з мінімальним опором. Біля будівлі Міністерства внутрішніх справ танзанійці зіткнулися з більш жорсткою опозицією. Більшість угандійського керівництва втекла, залишивши свою оборону заплутаною та нескоординованою.Крім короткої перестрілки з угандійськими солдатами, які стояли на балконі, 19-й батальйон виявив станцію Радіо Уганди без інцидентів. Незважаючи на те, що обладнання було неушкодженим, Мсуя отримав наказ не робити жодних трансляцій (він сказав молодшому офіцеру: «Це майже варте того, щоб потрапити на військовий суд»).

Танзанійці відбили коротку засідку з сусіднього хмарочоса, перш ніж розглянути свій наступний крок. Перед настанням темряви вони мали забезпечити пагорб Накасеро, місце розташування Державного дослідницького бюро (організація таємної поліції Аміна) і резиденцію президента, а також пагорб Кололо, де розташований особистий «командний пункт» Аміна. Мсуя визначив, що лише одну територію можна було захопити за проміжок часу, і з двох варіантів Кололо представив безпечніше місце для нічного табору . Тим часом батальйон UNLF зайняв Будинок Республіки, штаб-квартиру армії Уганди на краю міста. Їм не було протистояння, але п'ятеро чоловіків були вбиті дружнім вогнем, коли танзанійська артилерія обстріляла це місце, артилеристи не підозрювали, що воно було захоплене. Близько ночі сили UNLF підійшли до Державного науково-дослідного бюро в Накасеро, вважаючи, що його покинули. Коли підрозділ наблизився, угандійські солдати відкрили вогонь, знищивши Land Rover і змусивши UNLF відступити . Пізніше угандійці покинули Бюро, але кидали гранати в камери, намагаючись убити останніх в'язнів.

У той час як основна частина 19-го батальйону вирушила до Кололо, окрема рота влаштувала засідку в парку з видом на вулицю, що вела до дороги Джінджа. Танзанійці напали на два угандійські Land Rover, що проїжджали повз, убивши трьох пасажирів. В одній із машин солдати знайшли детальний план оборони Кампали, у якому вказувалися батальйони та командири, відповідальні за кожен сектор; більшість уже розійшлися. До ночі 19-й батальйон не знайшов командний пункт. У Кампалі було тихо, і в усьому місті не було ��лектрики, за винятком одного світлофора. Зрештою угандійський гід спрямував підрозділ до поля для гольфу, яке війська перерізали до бази Кололо. До 21:00 танзанійці слідували за житловими вулицями вгору по пагорбу. Розчарований нездатністю свого провідника знайти командний пункт, Мсуя вирішив відмовитися від місця розташування та заснувати власний командний пункт у покинутому будинку, поки його батальйон копав траншеї та встановлював блокпости . За його словами, до 22:00 Кампала була під контролем Танзанії. О 23:00 він проголосив тост зі своїми офіцерами, щоб відсвяткувати взяття міста.

Вночі кілька інших батальйонів 208-го перемістилися в південну частину Кампали, тоді як 207-й зайняв західну . Бригадир Волден наглядав за захопленням резиденції Аміна . Кілька лівійських підрозділів у місті чинили незначний опір. Більшість відступили до Джинджі, а потім до Ефіопії та Кенії, щоб очікувати репатріації. Амін також утік до Джинджі, хоча не узгоджено, як і коли саме. Батальйон UNLF розташував свій табір на полі для гольфу. Коли війська розташовувалися, повз проїхав невеликий білий автомобіль, і окупант відкрив вогонь, смертельно поранивши офіцера. Згодом UNLF встановили блокпости навколо цього місця. Чоловіки, які обслуговували їх, пиячили всю ніч від розграбованого пива та віскі.

До світанку 11 квітня танзанійські війська перекрили всі шляхи, що виходили з Кампали, включаючи дорогу до Джинджі, і почали ліквідацію осередків опору, що залишилися. Деякі сили UNLF проводили вбивства з помсти проти підозрюваних у співпраці з режимом Аміна, тоді як інші атакували каква та нубійців, обидві етнічні групи, які отримали вигоду від диктатури. О 04:00 посол Східної Німеччини Готфрід Лессінг і його дружина покинули свою резиденцію на маленькій білій машині, а за ними поїхав інший автомобіль, намагаючись втекти з міста. Коли вони проїжджали повз поле для гольфу, UNLF випустили дві реактивні гранати, знищивши автомобілі та вбивши чотирьох пасажирів. З наближенням ранку солдати UNLF, які обслуговували блокпости, п’яні знущалися над цивільними особами та танзанійськими солдатами.

Оджок звернувся до Radio Uganda, щоб оголосити про падіння режиму Аміна. За словами Хані та Авіргана, Оджок давно хотів повідомити жителям Уганди, що вони вільні від диктатури, але Луле надіслав повідомлення силам UNLF, забороняючи Оджоку робити будь-які трансляції. Луле побоювався, що Оджок оголосить про відновлення президентського режиму Оботе (Оджок і Оботе були давніми союзниками в опорі проти Аміна). Хоні та Авірган заявили, що, прибувши на станцію, Ойок здійснив два телефонні дзвінки в Дар-ес-Салам. Перше було до Ньєрере, якого не було, хоча повідомлення було записане офіцером безпеки. Другий був до Оботе. Як повідомляється, Оджок сказав Оботе, що він має намір оголосити про захоплення Кампали від імені UNLF, на що Оботе висловив своє схвалення . За словами історика Кеннета Інгама, Оджок запитав у Оботе вказівки, що сказати, і йому було доручено звернутися за підтримкою нового національного уряду, не згадуючи Оботе чи його партію, Народний конгрес Уганди . Оботе стверджував, що одразу після телефонного дзвінка він зателефонував Ньєрере, щоб повідомити йому про падіння Кампали, і Ньєрере прийшов до нього в резиденцію, щоб відсвяткувати цю подію. Мсуя стверджував, що Оджок спочатку відмовлявся робити будь-які заяви, кажучи: «Якщо наші друзі в Моші та Дар-ес-Саламі почують, що я читаю це, вони подумають, що я взяв верх». Мсуя сказав Daily Monitor: «Я буквально тримав пістолет на голові Ойіте-Оджока, щоб прочитати комюніке… Я сказав йому, що хтось має щось сказати, і ця особа має бути угандійцем». Незважаючи на постійну стрілянину, кілька техніків прибули на свій запланований робочий день. і допомагав Оджоку у створенні трансляції. Його заява була прямою; він заявив, що уряд Аміна було скинуто, а Кампала перебуває під контролем UNLF, і закликав жителів зберігати спокій, а угандійських солдатів здатися. Луле був розлючений трансляцією, і попередньо записану його промову не програли на Радіо Уганди до того вечора.

Пізніше вранці танзанійська артилерія обстріляла частини міста. Більшість угандійських солдатів швидко зламалися та втекли після обстрілу. Більше цивільних, побачивши, що війська на їхніх вулицях були танзанійцями, вийшли зі своїх осель, щоб святкувати та грабувати. Дехто вказав на те, що залишилися вогнища опору TPDF. Тим часом резидент дипломатичного персоналу на пагорбі Кололо вважав, що це достатньо безпечно, щоб почати відвідувати командний пункт Мсуя, щоб віддати йому свою шану. Цивільні обшукували файли Державного бюро досліджень у пошуках записів про місцезнаходження зниклих безвісти членів родини. Танзанійці знайшли серед документів копію свого надсекретного плану нападу на Кампалу. Підполковник Салім Хасан Бома на чолі загону обшукував столицю, і на околиці міста вони виявили в'язницю Лузіра, де утримувалося понад 1700 в'язнів; Бома наказав звільнити їх усіх.

Угандійські солдати, що залишилися в місті, відчайдушно намагалися втекти, переодягнувшись у цивільний одяг і реквізувавши цивільні транспортні засоби. Вони грабували жителів під погрозою зброї, а в деяких випадках вбивали їх, щоб зберегти речі. Коли танзанійські патрулі охороняли околиці Кампали, деякі з них наштовхнулися на угандійських солдатів і перестрілялися з ними. Троє з останніх спробували пограбувати резиденцію першого секретаря посольства Франції, але були відігнані стріляниною з боку дружини секретаря . Відступаючи війська також пограбували майно на пагорбі Мулаго. Щонайменше 10 угандійських солдатів забили до смерті розлючені цивільні , озброєні меблями та шматками дерева . Підполковник Джума Бутабіка, один із вищих командирів Аміна, був убитий у перестрілці з солдатами 205-ї та 208-ї бригад у районі Бвайсе-Кавемпе, коли вони рухалися з Мітяни, щоб захистити північну частину міста. Підполковник Абдул Кісуле, командир артилерійського підрозділу, що базувався в Масінді, здався в столиці , як і головний санітарний офіцер армії Уганди, бригадний генерал ��. Д. Богере .

Тим часом жителі Кампали брали участь у нестримному мародерстві, незважаючи на спроби військ Танзанії та UNLF підтримувати порядок. Кілька грабіжників були активні вранці й націлювалися лише на будинки лейтенантів Аміна, але до полудня багато хто з них скупчилися на вулицях і без розбору грабували майно. У магазинах розбивали вітрини та звільняли від меблів, документи знищували, а нові автомобілі виштовхували з виставкових залів на вулиці. Деякі будівлі були підпалені. Офіси Міністерства охорони здоров'я обшукали його ж співробітники. Під час того, що більшість спостерігачів назвали найсміливішим інцидентом грабунку за всю війну, двері товщиною шість футів до сховища головної філії банку Barclays Bank of Uganda були зламані пластиковою вибухівкою, і було викрадено 2,25 мільйона шилінгів. Мсуя вважав, що єдиний спосіб зупинити грабіж — це відкрити вогонь по натовпу, що викликало б дуже негативну реакцію населення. Натомість він наказав своїм людям тихо допомогти мародерам увірватися до державних складів і намагатися зберегти спокій. Ця стратегія зазнала невдачі, оскільки двоє мирних жителів випадково загинули під час тину. Зрештою танзанійцям було дозволено вилучити радіо та годинник у покинутих будинках. Відповідно до звіту Newsweek, вечір 11 квітня «назвали «ніччю тачок»» натякаючи на вивезення майна цивільними особами.

11 квітня, після отримання новин про падіння Кампали, суданські гвардійці були приведені в бойову готовність на кордоні з Угандою. Невдовзі після цього угандійські біженці почали постійно тікати через кордон. 12 квітня Амін провів невпорядковану радіопередачу через мобільний передавач, у якій він засудив промову Оджока та заявив, що його сили все ще утримують Кампалу. Потім він сів на борт літака в Аруа і полетів до Лівії. Зрештою він оселився у вигнанні в Саудівській Аравії і ніколи не повертався до Уганди. Наступного дня група угандійських солдатів, що залишилися в Кампалі, застрелила танзанійського вартового перед Банком Уганди. Танзанійські сапери негайно зруйнували будівлю, в якій ховалася група. У наступні дні мародерство зменшилося, але випадкова стрілянина сталася по всьому місту. Невелика кількість угандійських і лівійських військовослужбовців залишалася в місті, а 15 квітня троє лівійців були вбиті під час спроби викрасти автомобіль. У наступні дні після захоплення міста танзанійські солдати утримували блокпости та контрольно-пропускні пункти.

Кампала була пошкоджена артилерійським обстрілом Танзанії та пограбуванням. Постачання електроенергії та водопостачання частини населення було відновлено через кілька днів після битви.[ На початку травня цивільні та ��уніципальні чиновники прибрали більшу частину сміття та забили розбиті вікна. Коли з’явився бензин, евакуатори вивезли покинуті транспортні засоби в Кампалі. Студенти Університету Макерере розгорнули кампанію з повернення награбованого офісного обладнання в урядові будівлі. Зусилля по реконструкції були повільними, і через кілька років після битви місто демонструвало ознаки занепаду. Ще в 2000 році вздовж Кампала-роуд у центрі міста залишалися руїни конфлікту.

Статистика втрат була незрозумілою відразу після бою. За словами Хоні, було вбито менше 100 угандійських солдатів . Танзанійці підрахували, що в місті загинуло від 25 до 30 угандійських солдатів . Начальник моргів контролював збір тіл, і до 15 квітня він знайшов понад 200 загиблих угандійських солдатів і цивільних осіб. Він підрахував, що загальна кількість може сягати 500. Журналіст Болдуін Мзірай заявив, що було знайдено 300 трупів. Time повідомляв про загибель «десятків солдатів і мирних жителів». За даними Daily Monitor, потенційно було вбито кілька десятків мирних жителів Уганди. Понад 500 угандійських солдатів потрапили в полон TPDF.Вони були тимчасово розміщені на Кололо перед депортацією до таборів для військовополонених у Танзанії. Кісуле був приєднаний до батальйону 205-ї бригади TPDF, щоб виступати в якості керівництва та допомогти йому в захопленні Масінді. Сабуні втік до Кенії, але в травні був заарештований місцевою владою після того, як головний суддя Кампали звинуватив його у вбивстві та екстрадований назад до Уганди . Нечисленні втрати лівійців під час битви включали кілька смертей . Втрати TPDF також були визнані незначними; лише три члени 19-го батальйону були поранені в боях. Було вилучено великі запаси лівійських боєприпасів , а також значні склади угандійської зброї, імпортованої з Радянського Союзу, Великобританії, Ізраїлю та Іспанії .

Танзанійці знайшли тіло Ганса Поппе, офіцера танзанійської поліції , якого вбили угандійці під час сутички на кордоні 1971 року. Його труп був виставлений Аміном як доказ того, що іноземні найманці були спрямовані проти нього. Тіло було репатрійовано та поховано. Обшуки резиденції Аміна в Накасеро виявили підвал, зайнятий голодуючими в'язнями та гнилими трупами. Відразу після захоплення Кампали TPDF розпочала створення нового уряду Уганди . Згодом значна кількість політиків UNLF оселилася в місті та зайняла його найрозкішніші готелі. Соціальна напруженість між колишніми вигнанцями та рештою населення Кампали швидко зростала, оскільки політики виставляли напоказ свою роль «визволителів», незважаючи на свою участь у війні, і почали жити стильно, тоді як прості громадяни все ще страждали від відсутності елементарного предмети першої необхідності. Мсуї було доручено виконувати доручення від імені міністрів UNLF, тоді як 207-й бригаді Уолдена було наказано взяти ��а себе окупаційні обов'язки по всій Кампалі. Згодом танзанійські солдати зайняли міжнародний готель Кампала, пограбувавши його та викинувши з балконів тисячі Коранів (які Лівія передала Уганді), що зберігалися в ньому. Оджок почав вербування для своєї фракції UNLF Kikosi Maalum, успішно залучивши до групи сотні бійців північно-східного походження . Розбіжності між Оджоком та іншим командиром UNLF, Йовері Мусевені, щодо контролю над солдатами армії Уганди, які здалися в полон у Кампалі, призвели до суперечки щодо керівництва. В якості компромісу всі сили UNLF були виведені з міста. 201-ша бригада вирушила зі своїх позицій на півночі, щоб захопити Бомбо, а 208-а бригада вирушила, щоб захопити Джінджу.

Після захоплення столиці війська Аміна були розпорошені та роз'єднані. Дисципліна в армії Уганди похитнулася, а командна ієрархія впала. За словами угандійського майора Бернарда Рухуруру, новина про поразку спровокувала дезертирство серед угандійських рядів, і багато офіцерів відійшли до субрегіону Західного Нілу або втекли з країни. Багато північних солдатів, вважаючи, що конфлікт був перш за все південною справою, не мали мотивації продовжувати боротьбу далеко від своїх рідних територій, тоді як деякі чоловіки почали звинувачувати підрозділи, які воювали на півдні, у поганій роботі та програші у війні. 250-сильний гарнізон Мбале втік і встановив блокпости навколо міста, щоб захистити його від сил Аміна в очікуванні прибуття TPDF. Жменька сил згуртувалися в Масінді, щоб спланувати контратаку, щоб повернути Кампалу. Подальше просування Танзанії спонукало угандійців покинути місто. Угандійські чиновники з неокупованих частин країни втекли до Кенії, що прискорило крах адміністрації. Після захоплення Кампали бойові дії в Уганді завдали невеликої подальшої шкоди. Бойові дії в країні тривали до 3 червня, коли танзанійські сили вийшли на суданський кордон і ліквідували останній опір .

Зловлений непідготовленим до падіння Кампали, Луле поспішно склав список міністрів, які мали представляти етнічні баланси країни. 13 квітня він був доставлений у місто та призначений президентом Уганди . Діяльності уряду UNLF сильно заважали крадіжки обладнання з державних установ. Хоча був виданий указ про заборону грабунку, влада не притягнула до суду проти мародерів, а апеляція про повернення державного майна мала помірний успіх. Рішення Н'єрере використати свою армію, щоб проникнути далеко на територію Уганди та скинути Аміна, призвело до того, що Танзанія стала глибоко втягнутою у справи Уганди після війни, всупереч його намірам . Після трирічної окупації TPDF вийшли з Уганди в 1981 році

0 notes

rodesian · 1 year ago

Text

Операція Дінго 23-25 листопада 1977

Успіх операції “Еланд” , попри всі сподівання родезійців, аж ніяк не зміг ліквідувати загрозу з боку терористичної організації ЗАНЛА Роберта Мугабе, розквартированої у Мозамбіці. Попри те, що головна база ЗАНЛА у регіоні була повністю знищена, а тисячі її солдатів перебито за один неповний день, вже за кілька місяців терористи змогли не тільки реогранізуватися, але і серйозно наростити сили. Це стало можливим завдяки неочікуваним політичним наслідкам “Еланду”. Військову поразку терористи та їх куратори змогли перетворити на пропагандистську перемогу: військова база Ньядзонья в усіх новинах позиціонувалася як табір біженців, що підтвердила “комісія” ООН.

Для всього світу родезійці виглядали як жорстокі карателі, що холоднокровно перебили тисячі мирних жителів. Логічних і адекватних аргументів самих родезійців, звичайно, слухати ніхто не хотів. ЗАНЛА у очах пересічних громадян Європи, США та СРСР з Китаєм виглядали жертвами, яким була необхідна допомога. Завдяки цьому гамбіту, до Мугабе і його поплічників лавиною полилися гроші, озброєння та гуманітарна допомога. Ресурсна база ЗАНЛА стрімко розросталася.

Окрім того, єдиний на той момент союзник Родезії, Південноафриканська Республіка, теж змінила своє ставлення до сусіда. Якщо раніше уряд ПАР підтримував родезійців як політично, так і військовим шляхом, то після розголосу події у Ньядзоньї південноафриканці серйозно запанікували. І без того підсанкційна країна боялася, що допомога Родезійцям може привести до серйозних політичних та репутаційних втрат. Грубо кажучи, Форестер та його уряд чудово знали, що дії родезійців в ході війни є виправданими і логічними, проте вони не хотіли розділяти з Родезією наслідки подібних “перемог”. Саме тому Південна Африка відкликала увесь свій персонал і військову техніку з Родезії (здебільшого мова йде про технічних спеціалістів та гелікоптери), що суттєво ослабило міць родезійської армії.

Перемога у Ньядзоньї набрала ознак перемоги піррової.

Поки Ян Сміт та його уряд намагалися мінімізувати політичні та економічні втрати, терористи у Мозамбіці використовували все нові і нові ресурси, аби відновити свою здатність до активних військових операцій. При підтримці ФРЕЛІМО- правлячої партії тепер вже комуністичного Мозамбіку- Роберт Мугабе заснував дві нових військових баз��, де недобитки з Ньядзоньї та новобранці активно готувалися до нових терористичних атак. Ці військові табори знаходилися у двох різних районах Моазмбіку- у селищах Темба і Чіміої відповідно. Родезійська розвідка з тривогою спостерігала, як ці бази розростаються, прибуває все новий і новий персонал, а оборона їх- кріпне.

Невдовзі всім стало зрозуміло, що присутність терористів у таких кількостях (а мова йде про десятки тисяч) ставить під загрозу саме існування держави. Командування родезійської армії приступило до аналізу і планування подальших дій.

Для командування було очевидно, що з обома таборами ЗАНЛА так чи інакше доведеться розібратися. Втім, дані розвідки були категоричні у своїй оцінці: добитися результатів “Еланду” аналогічною тактикою є абсолютно неможливим.

Терористи, навчені гірким досвідом рейду Скаутів Селуса на їх колишню базу, серйозно укріпила свої об’єкти. Мережі окопів, блок-постів та позицій важкого озброєння надійно захищали персонал ЗАНЛА від наземних рейдів, що унеможливлювало використання родезійцями винайденої Скаутами Селуса тактики рейдових колон.

Після довготривалого аналізу, виникло два альтернативних способи ліквідації загрози з боку ЗАНЛА. Перший, запропонований полковником Рейд-Дейлі, командиром Скаутів Селуса і автором “Еланду”, зводився до застосування партизанської тактики. “Старий Рон”, як його називали колеги, пропонував розгортання на території Мозамбіку великої кількості малих груп Скаутів, що методами диверсії знищили б інфраструктурні об’єкти в регіоні: мости, електростанції, заправки, дороги та залізницю, що б значно ускладнило б життя терористам. Для реалізації цього плану не вимагалося застосування великої кількості ресурсів (полковник пропонував використати для його реалізації виключно і тільки Скаутів Селуса), а ризики для самих родезійців при цьому були б мінімальними. Втім, після довгих роздумів, командування відкинуло цей план, адже він містив у собі і недоліки. По-перше, диверсійна кампанія Скаутів аж ніяк не вирішила б основної проблеми: наявності 15 000 бойовиків на укріплених базах, а по-друге, такі дії могли б спровокувати уряд Мозамбіку- ФРЕЛІМО- повноцінно вступити у війну проти Родезії. І хоча план Рейд-Дейлі в майбутньому і буде використаний (але для досягнення інакших цілей), командування вирішило діяти згідно альтернативному плану, запропонованому майором Брайаном Робінсоном з родезійської САС. Робінсон пропонував провести повноцінний повітряний рейд на бази, з використанням усіх можливостей Родезійських Повітряних Сил, Легкої Піхоти та САС. Бази пропонувалося знищити одна за одною двома руйнівними ударами. Масштабна операція, згідно з планом спецпризначенця, мала б в лічені години призвести до повного знищення баз, техніки та живої сили противника, а також ліквідації усього офіцерського складу терористів. План був затверджений до виконання. Підготовку до операції під кодовою назвою “Дінго” було розпочато у листопаді 1976 року.

Втім, родезійці не були б собою, якби не підійшли до організації операції з прискіпливою увагою. Командування не збиралося отримати від операції нічого меншого, аніж досконалості у своїй найвищій формі. Протягом наступних місяців план операції було дописано, переглянуто і відредаговано 12 разів. Попри те, що до операції було задіяно велику кількість персоналу, її секретність вдалося втримати на пристойному рівні- противник про неї навіть і не здогадувався.

Розвідка працювала на повну, військові постійно тренувалися, а офіцери тижнями крапотіли над мапами місцевості. Кожен солдат, кожен пілот, кожен технік, сержант і офіцер, всі учасники операції ідеально знали своє завдання і були готові до його виконання на 100%.

На базі Повітряних Сил у містечку Нью-Серум, неподалік кордону з Мозамбіком, утворилася найбільша повітряна група, яку коли-небудь збирали родезійці. 6 легких бомбардувальників “Камберра”, 9 штурмовиків “Хоукер Хантер”, 6 штурмовиків “Вампір”(які були спеціально відібрані зі складів, відремонтовані і повністю переобладнані спеціально для “Дінго”), 7 десантних літаків “Дакота”, 10 гелікоптерів Алуетт-3 у модифікації K-Car та 22 Алуетт-3 у варіанті G-Car. Це угрупування являло собою 90% від усіх Повітряних Сил країни. І цього дня кожен з цих бортів візьме участь у першій частині операції “Дінго”, фазі “Зулу-1” – атаці на військову базу ЗАНЛА, відомою під назвою “Нью-Фарм”.

Окрім літаків і гелікоптерів, родезійці виставили на поле бою і десантників. 88 бійців Родезійської Легкої піхоти (40 з яких буде доставлено на поле боя на гелікоптерах, а решта- десантована парашутним способом з літаків Дакота), а також 96 спецпризначенців зі складу САС (майже весь особовий склад сквадрону) утворюватимуть основну наземну силу родезійців під час операції. Цим 184 солдатам доведеться зіштовхнутися на полі бою з силою у 54 рази (!!!) більшою за чисельністю- десятьма тисячами бойовиків, що були розквартировані на базі у Нью-Фарм. Але командування було впевнено, що бійці впораються з завданням: зрештою, це були найкращі солдати, яких тільки мала країна.

Однією з ключових проблем плану був той факт, що запас ходу у родезійських гелікоптерів не дозволяв їм знаходитися в повітрі достатньо довго, аби забезпечувати десантників підтримкою з повітря увесь час. Саме тому бійці САС запропонували ідею, яка у своєму божевіллі могла б посперечатися виключно зі своєю ж геніальністю. Повітряні Сили вирішили розгорнути передову базу для дозаправлення гелікоптерів та поповнення їх боєзапасу- всього у 25 кілометрах на північ від бази терористів. Розсудивши, що характер місцевості не дозволить ЗАНЛІвцям атакувати цю передову станцію (між Нью-Фарм та місцем, вибраним родезійцями, протікало кілька невеличких, але досить глибоких річок), командування підтримало цю ідею. Окрім станції дозаправлення, передова база служила б тимчасовим опорним пунктом та польовим госпіталем у тих випадках, якщо він знадобиться. Наявність цієї заправочної станції і справді зіграє свою рол у подальших подіях.

Останньою деталлю, яку родезійці долучили до плану операції, стало забезпечення раптовості удару за допомогою відолікаючого маневру. Для виконання цього завдання родезійському командуванню знадобилась людина,

постать якої безумовно заслуговує окремої статті- Джек Маллох. Джек, відомий контрабандист, ветеран Другої Світової, колишній найманець, вправний пілот і просто хороша людина, запропонував командуванню свої послуги та будь-яку посильну допомогу. Маллох відмінно впорається зі своїм, здавалося б простим, але дуже небезпечним завданням- він кружлятиме над базою у Нью-Фарм на своєму білому цивільному літачкові, відволікаючи увагу вартових і створюючи шум, що заглушить звук родезійських військових літаків на підльоті. Маллох Чудово розумів, що напівп’яні та озлоблені терористи можуть відкрити по ньому вогонь на ураження, але розраховував на те, що ЗАНЛІВці не ризикнуть збивати цивільні літаки над Мозамбіком, аби ненароком не вбити когось зі своїх союзників.

В решті решт, 23 листопада 1977 року, після 12 довгих місяців підготовки, армія прийшла в рух.

Фаза Зулу-1, штурм “Нью-Фарм” у Чіміої

О 7:40 ранку, сонні спостерігачі ЗАНЛА на бойових постах навколо Нью-Фарм почули звук мотору літака в небі над собою. Начальник варти табору миттєво зреагував, і весь гарнізон було піднято по тривозі. Терористи кинулися до своїх бойових постів та зайняли оборону у окопах навколо бази. Розрахунки ППО націлилися в небо, намагаючись знайти свою ціль. Невдовзі, бойовики побачили в небі єдиний невеличкий цивільний літак. Пілот знизив висоту і пройшов над територією табору, і кожен, хто знаходився у Нью-Фарм побачив його. Літак полетів геть, а тривога в таборі спала. Солдати почали покидати позиції, розслабившись і втративши пильність. Пілот літака, Джек Маллох, поспішив забратися геть від табору. Він знав, що за кілька хвилин цей район перетвориться на справжнє пекло.

Через кілька хвилин, близько 7:45 ранку, бойовики почули знайомий звук з повітря. Вони були впевнені, що за секунду вони знову побачать той самий цивільний літак, що щойно пройшов над ними. Всі були розслаблені та спокійні…

Аж до того моменту, поки перші бомби не впали на територію табору.

Першого удару було завдано сквадроном з трьох літаків “Хантер”. Ціллю їх вогню був будинок сім’ї Адріано- головний штаб ЗАНЛА, де розміщувалося вище командування бойовиків.Удар завдали авіабомбами та напалмом.

Буквально за хвилину три інших “Хантера” завдали удару по тренувальному табору, що розташовувався на Північний Захід від основної бази, а також по школі політпропаганди, що була неподалік головного штабу. Об’єкти атак миттєво запалали, а бойовики, що виявилися абсолютно неготовими до подібного, запанікували.

Будь у них більше часу, вони б і змогли хоч якось зреагувати на раптову атаку, але цього часу їм надавати ніхто не збирався.

Паніка ширилася серед бойовиків, як пожежа у лісі. Ті з терористів, що знаходилися в бараках та тентах, були повністю дезорієнтовані. Мертві та поранені навколо них- десятки та сотні товаришів стікали кров’ю, а самі приміщення охопило полум’я.

Про організацію будь-якого порядку не могло бути й мови. Проте, деяка частина терористів все ж була на бойових постах. Більшість з них покинула раніше зайняті позиції і за давньою африканською традицією кинулася тікати. Проте, і треба віддати їм належне, деякі розрахунки зеніток все ж спробували чинити відсіч родезійцям. Поборовши панічні імпульси, вони відкрили вогонь зі своїх ЗУ-23. Проте родезійці були вправними пілотами. 9 усі “Хантерів”, шість з яких щойно відпрацювала по своїм цілям, кинулися виконувати свою роль в операції. Вони нанесли нищівних ударів по тих позиціям ППО, що намагалися вести вогонь. За кілька хвилин всі батареї ЗУ-23-2 були знищені вогнем штурмовиків, а більшість з найвідважніших зенітників-терористів було перебито.Знищення зеніток відкрило для родезійців можливість перейти до другої фази плану- провести десантування наземних сил.

Близько 08:04 ранку, всього через 20 хвилин після початку атаки, 6 “Дакот”, повних десанту, досягли поля бою. Оскільки ППО ЗАНЛА на цей момент було вже повністю знищено, ніхто не завадив родезійцям вдало провести десантування.

144 десантники висадились на південь від основної бази, зайнявши фронт у 6,8 кілометра. Вони рухалися у формації, схожої на літеру V, оточуючи базу з Півдня, Сходу та Заходу. Десантники з Легкої Піхоти та САС відрізали бойовикам шляхи до відступу.

Усі бойовики, яким не пощастило кинутися тікати з табору у цьому напрямку, були знищенні групами родезійців, що зустрічали вогнем панікуючі натовпи. В цей самий час, 10 G-Car родезійців висадили 10 стіків Легкої Піхоти (40 бійців) з Північно-Західної частини табору. Одразу по приземленню, командос вступили в бій, відсікаючи панікуючим терористам шлях до відступу і з цієї сторони. Зашморг, що спецпризначенці і пілоти накинули на шиї терористів, почав болюче стискатись.

На цей момент, родезійці залишили для терористів лише один шлях- дорогу на Північний Схід, в напрямку бази, яку кількома хвилинами до того рознесли “Вампіри”. За цим маневром, звичайно, стояв тонкий розрахунок командування: коли бойовики кинулися тікати по відкритій, як їм здавалося, для відступу дорозі, їх зустріли родезійські K-Car. 6 гелікоптерів, озброєних 20-мм гарматами, розстрілювали панікуючих терористів як в тирі. Бойовики кинулися в укриття, намагаючись сховатися у вцілілих дерев’яних будинках, але озброєння родезійців було достатньо ефективне, аби дістати терористів навіть там.

Втім, у командувачів операцією невдовзі теж трапилися проблеми. Майор Брайан Робінсон та полковник Норман Уолш, що координували дії підрозділів, перебували на борту одного з G-carів. Вони кружляли над полем бою, аби чітко бачити картину навколо (стандартна практика для родезійців, до речі), і в цей момент один з кулеметників ЗАНЛА вдалою чергою пошкодив гелікоптер. Пілот врятував машину від падіння, але пошкодження виявилися занадто критичними, щоб борт міг продовжувати операцію. Норман Уолш прийняв рішення вийти з бою та направив гелікоптер на операційну базу, яку родезійці мудро розкинули неподалік. В результаті цієї події, близько 8:40 ранку, родезійці залишились без адекватного та своєчасного управління операцією. Протягом години, родезійські десантники і пілоти діяли на розсуд молодших командирів на місцях. Наземні сили утримували позиції в той час, як їх колеги з повітря завдавали удару по цілях, зосередженим на території табору, вибираючи їх самостійно. Для найбільш розумних офіцерів противника стало зрозуміло, що родезійці з невідомої причини втратили ініціативу. Фактор раптовості було втрачено.

Удари штурмовиків не давали терористам організувати адекватний спротив, але все ж можливість відступити в них з’явилась. Саме за цю годину тим з бойовиків, яким пощастило ще стояти на ногах, випала можливість втекти з табору. Найбільш адекватні з них, (за деякими даними ці групи очолювали інструктори, що перебували в таборі) змогли покинути табір в обхід десантників та гелікоптерів, обійшовши їх через прогалини у рядах наступаючих. Згідно з першочерговим планом командування, до цього моменту ці прогалини вже мали б бути ліквідовані шляхом наступу наземних сил, але сталось так, як сталось.

О 09:35 до зони бойових дій повернувся командирський G-Car з радіообладнанням на борту. Зв’язок між підрозділами було відновлено. Водночас у зону операції повернулися важкі бомбардувальники “Камберра”, аби надати підтримку наземним силам.

Командування розуміло, що втратило занадто багато часу, аби “Камберри” наносили удари по другорядним цілям, а тому вони отримали наказ вже вдруге відбомбити оточену базу. Одразу після закінчення бомбардування, десантники отримали наказ наступати.

Почався наземний штурм того, що ще дві години тому було військовим табором ЗАНЛА.

Родезійці наступали надзвичайно розгорнутим строєм. Це було небезпечно, адже якби терористи спробували прорватись через кільце наступу, в них могло б вийти. Натомість ті з бойовиків, що ще мали волю до бою, зайняли вцілілі після бомбардувань окопи навколо бази. Родезійці просувалися швидко, а підтримка з повітря допомагала їм штурмувати лінію траншей максимально прямолінійно. Втім, в деяких місцях спротив противника був доволі запеклий.

Саме під час наземного штурму окопів, на Південно-Східному напрямку загинув один з бійців САС, Франц Нелл. У запеклому бою на коротких відстанях, його підстрелила жінка- бойовик ЗАНЛА.

Попри загальний успіх родезійців, вони серйозно відставали від графіка, який було намічено при розробці операції. Така масштабна операція поза усіляким сумнівом могла привернути до себе увагу з боку керівництва ФРЕЛІМО, яке було б не в захваті від того, що на території їх країни вирує повномасштабна війна з використанням військової авіації. Згідно з планом, фаза Зулу-1 мала б закінчитись у той самий день, коли вона була розпочата. Втім, вже перші доповіді наземних сил свідчили про те, що на території табору знаходилися не тільки велика кількість озброєння і припасів, але й цінна документація. Скриплячи зубами, родезійці прийняли рішення продовжити операцію ще на кілька годин, що означало те, що десантникам доведеться ночувати у Нью-Фарм.

Решта дня була витрачена на зачистку бази та евакуацію озброєнь противника. САСівці та командос Легкої Піхоти добивали поранених, вичищали будинок за будинком, а потім викликали гелікоптери, які доверху забивалися ящиками з трофейним озброєнням та боєприпасами. Те, що Китай та Північна Корея надсилали ЗАНЛА, тепер послужить на благо Родезії. Втім, під час обшуку бази, родезійців очікувала неприємна несподіванка: серед загиблих бойовиків родезійці не змогли ідентифікувати нікого з вищого керівництва ЗАПУ. Ані Мугабе, ані Джошиа Тонгогара, ані Соломона Муджуру в той день не було у Нью-Фарм. Всі вони раптово поїхали до столиці Мозамбіку у “важливих справах” за день до нападу.

Прикрий “збіг”, яке у випадку родезійців радше нагадує гірку статистику, знову врятувало шкуру ватажкам бандитів. Родезійська розвідка повністю виключала можливість витоку інформації про операцію, але персональне завірення її керівника в розрізі історії не викликає жодної довіри.

Натомість, родезійці вивезли неймовірну кількість вцілілої документації. Безцінні розвіддані, серед іншого, мітили і докази того, що та сама Ньядзонья, яка була знищена Скаутами Селуса під час “Еланду” за рік до того, дійсно була військовим об’єктом, а ні яким не табором біженців. ООН, звичайно, ці документи за докази не прийняв.

Ближче до заходу сонця, половину десантників було евакуйовано з території Нью-Фарм на гелікоптерах в той час, як інша половина- оперативники САС та десантники RLI- залишилися в таборі і підготувалися до ночівлі. Вони зайняли позиції для оборони, адже існував серйозний ризик нарватися на контратаку вночі і дрімали позмінно. Кілька разів вартові вступали в бій з невеличкими групами ЗАНЛА, що переховувалися я таборі і намагалися втекти під покровом ночі. Усіх терористів з цих груп було перебито.

На ранок, десантники вирушили до рекрутського табору, того самого, де ЗАНЛІВцям вдалося підбити “Вампіра”. Табір виявився закинутим- за ніч всі рекрути-бойовики та їх командири порозбігалися в невідомому напрямку. Підрахувавши тіла, командос були розчаровані: вони нарахували усього 70 убитих. Навіть при підтримці двох K-Carів, “Вампіри” не змогли завдати бойовикам суттєвих втрат. Терористи евакуювали поранених і забрали з собою певну частину зброї. Цей об’єкт, хоч і не був основною ціллю атаки, все ж варто було позначити як “вцілілий”.

Командос продовжили евакуацію озброєнь, документів та боєприпасів, після чого покинули територію “Нью-Фарм”. Останній родезійський солдат покинув територію Мозамбіку близько 16:00 24 листопада.

Фаза Зулу-1 продовжувалася 32 години.В результаті її проведення, більше 3000 бойовиків було вбито на місці, ще 3000 загинули найближчими днями від поранень. Уся інфраструктура бази “Нью-Фарм” була знищена, озброєння та документація захоплені, а вцілілі сили противника розсіяні та дезорієнтовані. Серед іншого, загинула чимала кількість ЗАНЛІВських командирів нижчої та середньої ланки, хоча найбільш талановитим та везучим з них, безперечно, вдалося втікти.

Родезійці натомість втратили 2-х бійців убитими та 8-х пораненими. Більшість бортів, що взяли участь у рейді, були тією чи іншою мірою пошкоджені, а один “Вампір” було безповоротно втрачено. Родезійців, одразу по прибутті на базу у Нью-Серум, зустріли з почестями, барбекю та холодним пивом.

Лідери ЗАНЛА ж тільки зараз усвідомили, що відбулося. Їх головна база була ліквідована, а добра половина їх армії- перебита. І поки Мугабе з поплічниками намагалися придумати, що тепер робити і як боротися з наслідками знищення Нью-Фарм, в штабі Родезійських Сил Безпеки Пітер Уоллс у компанії майора Робінсона пили холодне пиво і посміхались. Адже на відміну від лідерів терористів вони знали, що окрім Зулу-1, в операцію входила і друга фаза: Зулу-2.

І вона почнеться набагато раніше, аніж хто завгодно міг би подумати.

Фаза Зулу-2, штурм бази у Тембу

План

В цей самий час, технічний персонал бази Маунт Дарвін ніякого вихідного не мав. Вони працювали усю ніч і увесь подальший день, намагаючись усунути усі пошкодження, яких авіатехніка зазнала під час рейду. Варто зазначити, що персонал впорався відмінно, і уся техніка була готова до нового ривку усього через 24 години після свого прибуття у Маунт Дарвін.

Сама база у Тембу була значно меншою за базу ЗАНЛА у Нью-Фарм. Вона складалася з трьох таборів, що знаходилися на певній відстані один від одного. Родезійці присвоїли кожному з цих таборів кодову назву, “А”, “В” та “С”. Табір “А”, був рекрутинговим центром і місцем для навчання новачків і знаходився на дистанції від решти таборів, аналогічно тому, як це було у Нью-Фрармі. Два інших табори, “В” та “С”, знаходились поруч і були, за даними родезійської розвідки основними базами у цьому районі. Табір “В” виконував роль адміністративного центру в той час, як в таборі “С” проживали найбільш підготовлені та найкраще оснащені бойовики. Персонал табору складав приблизно 5000 осіб, з яких близько 2000 знаходилися у таборі “С”. Йому під час атаки надавався найвищий пріоритет. Усі табори були оточені мережею траншей та позицій ПВО, але ця оборона була набагато гірше підготовленою аніж та, з якою бійці зіштовхнулися під час Зулу-1.

Попри те, що ціль здавалася набагато простішою для атаки, родезійці не мали за звичку недооцінювати ворогів. Втрата елементу несподіванки могла дорого коштувати атакуючим, а тому перший удар має стати максимально руйнівним.

Штурм

Атака на табір Тамбу розпочалася рівно о 8 ранку. 9 Хантерів, групами по три, одночасно атакували усі табори. У якості боєприпасів, родезійці використали флешетні бомби- надзвичайно руйнівні боєприпаси, що призначені для ліквідації живої сили противника. Усім бойовикам, які в момент атаки “Хантерів” не вщасливилось перебувати просто неба точно не позаздриш: ті з них, хто не загинув на місці, зазнав страшних поранень.

Одразу після атаки Хантерів, по вже відпрацьованій схемі у бій вступили Канберри. Чотири бомбардувальники завдали удару по табору “С”, найбільш пріоритетній цілі операції та зруйнували її вщент. Панічні спроби бойовиків використати зенітні установки для протидії нападу не увінчалися успіхом- Хантери швидко впоралися з тими з розрахунків ЗУ-23, що ще лишалися на постах, а не тікали, рятуючи власні життя. В той момент, коли ПВО противника було знищено, всього через 4 хвилини після розриву першої бомби, над таборами В та С з’явилися родезійські K-Carи. Гелікоптери залили вогнем своїх 20-мм гармат обидва табори, відволікаючи на себе увагу в той час, як Дакоти, повні десанту, наближалися до цілі.

В той самий час, як і минулого разу, “Вампіри” отримали завдання з нанесення удару по табору рекрутів. Щоправда, цього разу супротив “Вампірам” був і в половину не такий жорсткий, ніж при минулій атаці: вже ж удар Хантерів значно полегшив роботу другій хвилі.

Тим часом в район таборів В та С прибули десантні літаки. Парашутистів було десантовано з півдня, заходу, північного заходу та південного сходу в той час, як північний схід був перекритий вогнем K-Car. Цього дня командування вирішили обмежитись силами парашутистів і не використовувати десант з вертольотів, тобто задача з зачистки табору покладалася на плечі 148 бійцям. Крім того, враховуючи помилки штурму Нью-Фарм, наземні сили отримали наказ атакувати одразу після того, як знищили першу хвилю панікуючих терористів, яких вони зустріли одразу по приземленні. Таким чином, наземний штурм таборів В та С розпочався о 08:25, усього через 25 хвилин після першого удару. Гіркий досвід навчив десантників діяти так швидко, як це тільки можливо.

Допит взятого в полон командира ЗАНЛА підтвердив найгірші очікування спецпризначенців: за ніч до початку атаки, командування наказало передислокувати більшу частину персоналу на іншу базу, що знаходилася неподалік Тембу. Близько 1500 найкращих солдатів ЗАНЛА покинули табори В і С. Втім, полонений вказав, куди саме було перекинуто терористів, що все ж давало родезійцям надію довести справу до кінця.

Як виявилося, ці півтори тисячі терористів перемістилися на іншу військову базу, у кількадесят кілометрів на північ від Тамбу. Командування прийняло рішення ��авдати негайного повітряного удару по вказаним координатам: 4 Канберри у супроводі трьох Хантерів вирушили на полювання. Після того, як Хантери нанесли перший удар, Канберри відбомбились по цілі. Стомлені нічним переходом терористи, що відсипалися у наметах та бараках, не встигли адекватно відреагувати на раптовий напад. В результаті нальоту, близько 60% інфраструктури табору було знищено, а 500 бойовиків загинули- або на місці, або в результаті поранень.

Втім, близько тисячі з них все ж вдалося вціліти, що неабияк засмутило вище військове і політичне командування Родезії.

В той самий час, в таборі В знайшлося значно більше тіл. Бійці Легкої Піхоти зачистили залишки табору. Всього лише дві години знадобилось десанту, аби приступити до пошуку розвідданих і евакуації озброєння табору. Все йшло цілком нормально і родезійці йшли чітко по запланованому графіку,

але як зазвичай і буває в таких ситуаціях, дещо пішло не так. Пасмурна погода перетворилася у справжній шторм, що унеможливило подальшу участь у операції повітряних сил. Більша частина десантників, які ще не встигли евакуюватися з бази противника, знову змушені були провести ніч на руїнах, наражаючись на ризик бути оточеними і знищеними.

Бойовики понесли важкі втрати і кинулися тікати, як тільки родезійці наблизилися на дистанцію ближнього бою. Після швидкої зачистки, що послідувала за короткотривалим штурмом, родезійці приступили до евакуації.

Загальні втрати бойовиків у період з 24 по 27 листопада 1977 року, хоч і не є точними, але все ж вражають. Близько 7500 терористів загинули внаслідок операції: деякі на полі бою, решта ж внаслідок поранень протягом наступних кількох днів та інфекційних захворювань, спричинених пораненнями, протягом наступних кількох тижнів. За час операції “Дінго”, родезійці вивезли з Мозамбіку кілька тонн(!!!) боєприпасів, озброєння і документів. Одним із найбільш вражаючих аспектів цієї операції був факт того, наскільки швидко родезійці зуміли нанести другий удар тими самими силами. Ніхто і очікувати не міг, що проявом всього на-всього кількох днів, одна і та сама ударна група здатна повністю знищити дві цілі, які розділяли 400 кілометрів дистанції.

До 35% від загальної чисельності персоналу ЗАНЛА (з урахуванням цивільного персоналу, звичайно) було знищено за якихось 100 годин- з перервою на біфштекси з пивом. І все це в боях, де перевага у живій силі була на стороні терористів, сумарним співвідношенням у 75 до одного.

Дана операція, до речі, доводить неймовірну компетентність усіх щаблів родезійської армії – від командування до авіаційного техніка. І, як на мене, швидко руйнує стереотип про те, що Скаути Селуса були найкрутішими воїнами тієї війни. Інші елітні підрозділи, як от САС та Легка Піхота, аж ніяк їм не поступалася.

Як підсумок операція завершилась дуже вдало більшість армії комуністичних бойовиків була знищена, втрати бойовиків на полі бою, від ран і інфекційних захворювань, становили 7500 убитими, загинули десятки командирів бойовиків середньої ланки. Втрати сил оборони Родезії були набагато скромніші 2 убитих, та 8 поранених. Таким чином було здобуто, ще одну військову перемогу, але в політичному сенсі уряд Родезії душили санкціями США і Західноєвропейські держави, що негативно впливали на ситуацію.

0 notes