#бойові дії

[olegzhdanovkiev]

Бойові дії на території Білорусі: чи піде на такий крок Україна

Бойові дії на території Білорусі: чи піде на такий крок Україна - Жданов Тільки за 2024 рік Росія завезла 2,5 тисячі тонн боєприпасів на територію Білорусі. Переносити бойові дії на територію Білорусі потрібно було ще 2022 року, коли звідти в Україну вторгалися російські війська. Саме тоді був сенс наносити удари по тилових об'єктах, базах зберігання, забезпечення і ремонту. Але зараз немає доцільності початку таких військових дій. Про це розповів в інтерв'ю Главреду військовий експер... Читати далі »

[greenpostua]

⌛️Довше за обидві Світові.

Сьогодні вже 1000 днів з початку повномасштабного вторгнення і 3925 днів від початку бойових дій. Це 10 років та 9 місяців. Перша Світова тривала 1568 днів, Друга Світова тривала 2194 дні. Разом — 3762, що на 163 дні менше. Проте, бойові дії задля захисту України досі тривають і ще невідомо скільки триватимуть. Кожен з таких днів — це ще один удар по довкіллю, по природному різноманіттю, по здоровʼю теперішніх і майбутніх поколінь. Саме тому, окрім боротьби на полі бою, Україна також намагається зробити якомога більше в сфері захисту довкілля.

“Попри всі труднощі, нам вдається виконувати міжнародні зобов’язання та досягати кліматичних цілей, навіть під час війни. На COP29 у Баку Україна представила набагато більше, ніж свої напрацювання для досягнення глобальних кліматичних цілей. Окрім виконання зобов’язань, ми маємо унікальну місію: відбити збройну агресію росії, відновити країну за найкращими «зеленими» технологіями та об’єднати світ”, - зазначила Міністр захисту довкілля та природних ресурсів України Світлана Гринчук на своїй сторінці у Facebook.

"Ці декілька днів моєї участі в СОР 29 присвячені розширенню партнерств навколо Пункту 8 Формули миру Володимира Зеленського, а також презентації наших напрацювань у сфері обрахунку збитків довкіллю внаслідок бойових дій за новітніми методологіями. Працюємо з представниками Великобританії, Нідерландів, Японії, Швеції, ЄС, Італії, Азербайджану, Естонії, Польщі, Литви, Латвії, Данії, Норвегії, Румунії,  Молдови, Австрії тощо – понад 30 двосторонніх зустрічей та низка заходів у межах павільйону. Список наших союзників зростає постійно”, - розповіла Світлана Гринчук.

Павільйон України на COP29 вже став точкою тяжіння для представників різних континентів і здобув постійних відвідувачів та прихильників.

📸: Міндовкілля 📩

[sharp-as-c]

прокинулась в істериці і хвилин 5 не могла відповісти хлопцю, що відбувається - тільки хлипала і ридала

наснилось, що хлопець став аб'юзером і погрожує мені ножем; що моя краща подруга напилась і сказала, що я нестерпна, що їй не потрібна; що всі мої подруги її підтримали і я тепер одна; що ведуться бойові дії і вмирають українські солдати; що я в подорожі і не встигаю нічого побачити, а в закладах страшенна антисанітарія; що мене покусали павуки, які ще й повзали всюди

сон-антологія страхів

[demiurgeua]

ЗСУ завдали високоточного удару по командному пункту рашистів на Курщині

“7 січня 2025 року Збройні Сили України завдали високоточного удару по командному пункту 810 окремої бригади морської піхоти збройних сил російської федерації у районі населеного пункту Біла (Курська область). Такі вогневі ураження є невід’ємною частиною бойових операцій підрозділів Сил оборони України, які ведуть бойові дії на території російської федерації. Збройні Сили України будуть…

[objectivnewskharkov]

Відповідаючи на запитання кореспондента МГ "Об'єктив", начальник ХОВА Олег Синєгубов прокоментував ситуацію у Дворічній Харківської області - https://www.objectiv.tv/uk/objectively/2024/12/26/u-dvorichnij-vedutsya-aktivni-bojovi-diyi-sinyegubov-video/

[argentinewars]

Аргентина на початку і середині XIX століття.

Територія Аргентини, до приходу європейців, була заселена місцевими індіанськими племенами, які часто ворогували між собою. Європейці зокрема іспанці відкривають територію Аргентини у XVI столітті, також варто зазнати, що з XVI століття розпочинається колонізація Аргентини, і її заселення іспанцями та іншими виходцями з Європи, засновується основне місто Аргентини, її майбутня столиця Буенос-Айрес. Територія Аргентини, була колонією Іспанії сотні років, окрім іспанців мігрували в Аргентину також і італійці, французи, німці, українці, чехи, поляки. Патагонія південна область Аргентини, фактично до XIX століття залишалась малозаселенною областю, її колонізація і активне заселення розпочнеться в другій половині XIX ст. Під час Наполеонівських війн, на території Аргентини відбулась сутички між арміями Британії та Іспанії. Ключовою датою для Аргентини став 1810 рік, коли почались процеси, які завершились війною з Іспанією і утворенням незалежної Аргентинської держави. Населення в Аргентині скористалось ослабленим становищем Іспанії, яка вела у Європі кровопролитні битви у Наполеонівських війнах, і не здатна була в повному обсязі реагувати на те що відбувалось в колоніях. Бойові дії тривали до 1816 року. І 1816 році було проголошено про незалежність Аргентиської держави. До середини 20-х років XIX століття між штатами бували часті сутички, відносний спокій і стабільність прийшли на територію Аргентини вже в середині XIX століття. У 1829 році до влади прийшов диктатор Хуан Мануель Росас. Він встановив диктатуру і фактично управляв країною до 1852 року де був розбитий під час війни, яку він вів проти Бразилії та Уругваю, сам Росас втік у Британію. Після Росаса до влади прийшов генерал Урікса, який був вибраний президентом, також з середини XIX століття, у Аргентину розпочалась інтенсивна міграція з Європи, населення Аргентини відчутно виросло. Міграція позитивно вплинула на економічний розвиток держави, який був перерваний війною з Парагваєм, яку Аргентина у складі коаліції вела з 1865-1870рр. Це була одна з найбільш кровопролитних війн в Південній Америці в XIX столітті. У 1871-1884рр. влада Аргентини проводил�� успішні військові компанії на півдні Аргентини, по підкоренню Патагонії відоме також як Завоювання Пустелі. Під час якого влада розбила індіанські війська і встановила контроль над Патанонією, і розпочала її заселення, колонізацію таким чином повністю встановивши над нею контроль, хоча окремі загони індіанців були розбиті аж в 1917 році. Також в другій половині XIX століття в Аргентину з Європи починають проникати, лівацькі ідеї марксисзму та соціалізму, різні лівацькі інтерпритації розповсюджуються по Аргентині, чим в майбутньому будуть значно дошкуляти цій державі. Перший такий дзвіночок трапився у 1893 році.

Так у 1893 році відбулось повстання, соціалістів з Радикального громадянського союзу проти влади Аргентини, це була спроба повалити консервативний правий уряд Аргентини. Повстання тривало з 28 липня- 1 жовтня 1893 року.

У 1890 році нещодавно створений Громадський союз на чолі з Леандро Алемом і Бартоломе Мітре організував збройне повстання, Революцію 90-х років, яка зазнала поразки, але призвела до відставки тодішнього президента Мігеля Хуареса Сельмана та його заміни віце-президентом Карлосом Пеллегріні. Після поразки Громадянський союз готувався до президентських виборів 1891 року, проголосивши Бартоломе Мітре своїм кандидатом. Відразу голова правлячої Національної автономістської партії Хуліо А. Рока спробував розділити опозицію, запропонувавши Мітре очолити формулу національної єдності. Враховуючи прийняття угоди Мітром, Леандро Алем розірвав Громадянський союз і заснував Громадянський радикальний союз, який проголосив Бернардо де Ірігоєна кандидатом у президенти.

Зважаючи на підтримку населення Радикального громадянського союзу, за тиждень до виборів, 2 квітня 1892 року, президент Карлос Пеллегріні фальшиво засудив радикальну змову з метою захоплення влади та вбивства основних офіційних лідерів. Пеллегріні оголосив облоговий стан і заарештував головних радикальних лідерів, включаючи Леандро Алема. У цих репресивних умовах і без участі Радикального громадянського союзу 10 квітня відбулися вибори, на яких президентом був обраний офіційний кандидат від Національної автономістської партії Луїс Саенс Пенья.

У той час характеристики аргентинського виборчого режиму, заснованого на голосуванні, і широкі репресивні повноваження, які мав президент нації (втручання в провінції, стан облоги, контроль над збройними силами та с��лами безпеки), серйозно обумовили можливості доступу до влади через вільні вибори.

Після того, як радикальні лідери були звільнені та враховуючи докази того, що національний уряд знову будь-якими засобами перешкоджатиме їхньому доступу до влади через вибори, Громадянське радикальне об’єднання почало реорганізовуватися та готувати нове збройне повстання.

Також у той час виникла сильна опозиція між Алемом і його племінником Іполіто Ірігоєном, який уже контролював радикальні сили в провінції Буенос-Айрес і не довіряв здатності до політичної організації та переговорів, які його дядько демонстрував останніми роками. Радикальний громадянський союз тоді розділився на червоних, які підтримували Алема, та ліричних, які підтримували Ірігоєна.

Нарешті, у 1893 році Арістобуло дель Валле, історичний лідер громадянських і політичних дій, брат Алема, через слабкість літнього президента Луїса Саенса Пенья приєднався до національного уряду як військовий міністр і стратегічні функції прем’єр-міністра, в тому числі командування військами, що поставило Радикальний Громадянський Союз у неперевершені умови для доступу до влади.

Революція була підготовлена ​​між Іполіто Іригойєном і Арістобуло дель Валле за спиною Алема.​ Іригойен і Дель Валле поділяли, на відміну від решти радикалів, переконання, що не треба брати національну владу шляхом державного перевороту, подібного до невдалого 1890 року, який перервав конституційну законність, але через провінційні повстання, які призвели до втручання провінцій і проведення вільних виборів.

28 липня в Сан-Луїсі почалася революція під проводом Теофіло Саа. Революціонери швидко захопили всі офіційні департаменти та змусили губернатора піти у відставку, призначивши Саа тимчасовим губернатором.

30 липня в Санта-Фе спалахнула революція. Після кількох днів кривавої боротьби вони нарешті перемогли провінційний уряд на чолі з тодішнім губернатором доктором Хуаном Мануелем Каффератою (одним із небагатьох членів Національної автономістської партії). який законно прийняв владу), а 4 серпня уряд очолює радикал Маріано Кандіоті. Серед революційних лідерів був і Лісандро де ла Торре.

Революція в провінції Буенос-Айрес, яку очолив Іполіто Ірігоєн і більш відома як Революція Темперлі, була найкраще організованою та найпотужнішою3. Вона почалася рано вранці 30 липня одночасно у 82 містах. Радикальна армія лівих налічувала 8000 добре озброєних чоловіків під прямим командуванням спочатку Марсело Т. де Альвеара, а потім Мартіна Ірігоєна. Штаб-квартира була заснована в Темперлі, поблизу міста Буенос-Айрес. Революція перемогла в різних частинах краю. 8 серпня він взяв столицю і призначив Хуана Карлоса Бельграно тимчасовим губернатором. Через усі ці події столицю провінції тимчасово перенесено до Ломас-де-Замора.

Коли вже святкувався тріумф революції, її лідери припустилися помилок, які призвели до її поразки. По-перше, Арістобуло дель Валле, сильна особа уряду того часу, відмовився здійснити державний переворот і змістити президента Саенса Пенью, як вимагали від нього Леандро Алем і більшість радикальних лідерів (за винятком Ірігоєна). , який виступав проти захоплення влади шляхом державного перевороту). Дель Валле відмовився порушувати Конституцію і підготував правовий план, за допомогою якого головні провінції втрутилися і гарантували вільні вибори. Сенат схвалив втручання, а Палата депутатів – ні, що призвело до провалу плану Арістобуло дель Валле.

Друга помилка сталася, коли Іполіто Ірігоєн звільнив Карлоса Пеллегріні, одного з ключових лідерів правлячого автономізму, який був захоплений революціонерами в Хаедо. Звільнившись, Пеллегріні попрямував до столиці та реорганізував сили правлячої партії.

Нарешті, третя помилка сталася, коли незрозумілим чином Арістобуло дель Валле вирішив залишити Каса Росада та піти до Темперлі, де розташувалася радикальна революційна армія, щоб бути присутнім під час передачі зброї. Але 11 серпня, коли Арістобуло дель Валле був відсутній в уряді, Пеллегріні та Рока скористалися проектами втручання, які він надіслав до Конгресу, щоб зараз схвалити втручання провінцій Буенос-Айрес, Сан-Луїс і Санта-Фе під владою революційних урядів.

Коли радикалізм дізнався про втручання, єдиною альтернативою для Арістобуло дель Валле було здійснити державний переворот, проігнорувати закон Конгресу та рушити до Буенос-Айреса з радикальною армією Алем наполегливо про це просив.​ Але тоді переважали правові принципи Арістобуло дель Валле, і він подав заяву про відставку з кабінету міністрів 12 серпня, його замінив митрист Мануель Кінтана.

25 серпня Губернський комітет Радикального Громадянського Союзу вирішив здати зброю. Революція, очевидно, зазнала поразки.

14 серпня 1893 року, через два дні після відставки Арістобуло дель Валле, у Коррієнтесі відбулося повстання, яке повалило губернатора; Провінція негайно втрутилася, але повстання тривало. Леандро Алем, вважаючи, що революція, далека від поразки, чекає масового повстання, вирішив почати його з Росаріо. Однак Іполіто Ірігоєн вважав рух суто емоційним і заперечував підтримку радикалізму провінції Буенос-Айреса для цього другого етапу Революції 1893 року. Решта радикалів вважала таку позицію Ірігоєна зрадою.

Друге повстання на чолі з Алемом було погано організоване і безпланове. 7 верес��я радикальний командир Белло підняв повстання у своїх військах у Тукумані та ввів революційний уряд під командуванням Еухеніо Мендеса. Національний уряд вирішив відповісти твердо і направив потужну армію під командуванням Карлоса Пеллегріні, яка домоглася капітуляції революціонерів 25 вересня.

24 вересня Маріано Кандіоті з цивільно-військовою армією знову взяв у руки зброю в місті Санта-Фе і після двох днів бою зазнав поразки. Того ж дня Алем прибув до Росаріо, схований на вантажному кораблі. Населення прийняло його як героя, і він був проголошений президентом нації на великих народних зборах. Негайно було організовано народне військо чисельністю 6000 чоловік, хоча й не вистачало зброї. У порту Росаріо військово-морський корабель «ARA Los Andes» під командуванням лейтенанта фрегата Херардо Валотта приєднався до революції та взяв участь у морській битві при Еспінільо, де він зіткнувся з капітаном Мануелем Хосе Гарсіа Мансільєю, тим же торпедний катер Murature на Тигр, який був знищений лояльними до уряду військами.

Коли революція зазнала поразки по всій країні, війська національного уряду під командуванням генерала Хуліо А. Рока зосередилися на Росаріо та Алемі. Революційний корабель Los Andes під командуванням лейтенанта фрегата Херардо Валотта вийшов протистояти кораблям, які везли лояльну армію річкою Парана; У морській битві при Ель-Еспінільо він зазнав поразки від лінкора «Індепенденсія» та канонерського човна «Коронель Еспора».

Становище Леандро Н. Алема стало безвихідним. Рока погрожував розбомбити місто, якщо революціонери не здадуться. Демонструючи свою непримиренність, Алем спочатку вирішив чинити опір будь-якою ціною, але жінки та місцеві комісії попросили його врятувати місто. Тоді Алем вирішив не воювати й дозволити урядовим військам відвоювати Росаріо. 1 жовтня 1893 року Алем був схоплений і ув'язнений разом з сотнею революціонерів. «Які хоробрі ці люди з Росаріо. Тут ніхто не здався, і нічого не пропало: кожен до свого дому, добре тримаючи зброю», — таку останню пораду він дав своїм бійцям.

Алем був ув'язнений, залишаючись у в'язниці 6 місяців.

Стосунки між двома великими діячами радикалізму, Алемом та Ірігоєном, закінчилися стражданнями після провалу революційної спроби. Що стосується Арістобуло дель Валле, то він помре незабаром (29 січня 1896 року) від інсульту.

Зрештою, 1 липня 1896 року Леандро Н. Алем, вражений поразками та глибоким внутрішнім розколом, у якому був занурений ��адикальний Громадянський Союз, покінчив життя самогубством.

[buchanews]

Центр життєстійкості в Бучі допоможе в покращенні емоційного стану

Центр життєстійкості в Бучі допоможе в покращенні емоційного стану

Центр життєстійкості Бучанської громади стане вам у нагоді. Він працює у Бучі і надає низку послуг, корисних людям, які пережили бойові дії, окупацію, втрату близьких тощо. Всі, хто потребує допомоги в поліпшенні емоційного стану, зменшенню зага

[nicaraguawars]

Нікарагуа перша половина XX століття.

Нікарагуа стала незалежною державою, у 1821 році, до цього починаючи з XVI століття, данна територія належала Іспанії. Територія Нікарагуа на XIX століття та на початок XX століття, була мало заселена, в більшості там проживало бідне і неосвідчене населення. В політичному життя Нікарагуа починаючи з XIX століття значний вплив мали дві партії. Консервативна та Ліберальна. Вагому роль також грали Сполучені Штати Америки, які мали великий вплив на економічне та політичне життя в Нікарагуа. Нікарагуа дуже сильно була залежна від іноземного капіталу з США і Британії, особливо від компанії United Fruit Company. Країна була дуже бідною і в основному розвиток інфрастуктури чи будь яких інших об'єктів відбувався за рахунок іноземного капіталу. На початку XX століття на території Нікарагуа перебувало кількасот морських піхотинців США. При президенті Адольфо Діасі, стосунки з США стали ще тісніші, і частка капіталу США ще більше виросла у Нікарагуа. Варто зазначити що в першій половині XX століття у Нікарагуа було неспокійно. У 1926-1927 рр. У Нікарагуа відбувалась Громадянська війна між прихильниками Ліберальної та Консервативної партіями. Війна відбулась після того як Еміліано Чаморро один з лідерів консервативної партії у 1925 році зробив переворот і захопив владу. У 1926 році прихильники Лібералів розпочали партизанську війну проти уряду Чаморро, загалом конфлікт відбувався недовго і під тиском США представники лібералів та консерваторів домовлились про мирне врегулювання конфлікту. США слідкували за перебігом подій, що Еміліано Чаморро, що лідер лібералів Хуан Сакаса, були готові до перемовин. Уряд США допоміг створити Національну Гвардію, підрозділ, який мав би займатись внутрішніми справами в державі, як виявилось у майбутньому Національна Гвардія себе показала досить добре, зокрема і в бойових діях. Також обидві сторони конфлікту під наглядом США повинні були роззброїтись та здати зброю. Але один з загонів, яким командував ренегат Августо Сандіно відмовився скласти зброю і заявив, що буде вести бойові дії проти сил США і влади Нікарагуа. Сам Сандіно воював спочатку у складі ліберальних сил проти консерваторів. Але після мирного договору між сторонами відмовився визнати мир, та продовжив бойовії дії. Варто сказати, що Августо Сандіно був ліваком та соціалістом. Його лозунги були налаштовані проти іноземного капіталу та багатого і середнього бізнесу. Він виступав під типовими соціалістичними гаслами, за соціальну справедливість, проти експлуатації та нерівності. Сандіно зібрав в свій загін таких же лівацьких злочинців і розпочав терор проти влади Нікарагуа і громадян, що підтримували США. Загони Сандіно не перевищували кількох тисяч осіб, а зазвичай він оперував силами в 300-400 осіб. У 1927 році Сандіно розпочав бойові дії проти сил США і влади Нікарагуа, яка використовували проти соціалістичних бойовиків Національну Гвардію, яку до цього тренували американські спеціалісти. Сандіно собі присвоїв титул Генерала. Сандіно і його соціалістичним посіпакам, співчували всі ліваки Латинської Америки. Війська США і Національна Гвардія, якою керував Анастасіо Сомоса розпочали бойові дії проти Сандіно, попри пропаганду соціалістів та комуністів, загони Сандіно воювали в основному тільки на обмеженій території, в основному бойові дії точились в департаменті Нуева-Сеговія, в інших департаментах бойові дії, майже не проводились, а популярність соціалістичних посіпак Сандіно була низькою.

Перша сутичка з бойовиками Сандіно відбулась 16 травня 1927 року битва мала назву Битва біля Ла-Пас-Сентро.

Інцидент почався, коли близько 1:00 ночі американські морські піхотинці почули постріли з боку міста Ла-Пас-Сентро (розташованого на півдорозі між Манагуа та Чинандега) і вирішили провести розслідування. Взвод морської піхоти, який увійшов до міста, очолив капітан Річард Б. Бьюкенен. За три квартали до Ла-Пас-Сентро лівий фланг морських піхотинців на чолі з сержантом Гленделлом Л. Фіцджеральдом потрапив під вогонь натовпу приблизно з сімдесяти п’яти озброєних нікарагуанців, змусивши перших сховатися «під виступаючим дерев’яним тротуаром і за купою. залізничних шпал вздовж головної вулиці міста. Незабаром до них приєдналися головні сили капітана Бьюкенена.

Б'юкенен був смертельно поранений вогнем з місцевого салону, коли перетинав Мейн-стріт. Сержант Фіцджеральд і двоє рядових очистили зайнятий ворогом салон, убивши сімох ворогів. Чотири втрат американців були доставлені в нещодавно очищену будівлю, а Б'юкенен помер о 2:30. Рядовий Марвін А. Джексон також був смертельно поранений. Це був один хлопчик, який не хотів помирати. Його мізки стирчали з отвору від кулі, і він не хотів помирати, — сказав капрал Дональд Л. Трусдейл . Ворожі нікарагуанці почали відхід о 3:00. Загалом військові США ліквідували 14 соціалістичних бойовиків з банди Сандіно.

Наступна визначна битва відбулась у липні 1927 року, і отримала назву Битва при Окоталі під час, якої сили морської піхоти США і сили Національної Гвардії розбили лівацьких партизан Сандіно. Соціалістичні бандити Сандіно хотіли захопити данне містечко і показати свою силу.

До червня 1927 року початкові вісім чоловік капітана морської піхоти США Гілберта Д. Хетфілда в Окоталі були збільшені до сорока одного чоловіка з наміром патрулювати район Нуева-Сеговія, а 11 липня ще більше посилені 1-м полком Національної гвардії.   Прибувши до міста Окотал, капітан Гетфілд очікував ворожої активності, тому він звелів своїм людям побудувати злітно-посадкову смугу та налагодити телеграфне сполучення з навколишнім містом.

Морська піхота Сполучених Штатів і гвардійці Нікарагуа не повинні були довго чекати бою. 15 липня капітан Хетфілд подвоїв свою вахту, і тієї ж ночі посіпаки Сандіно почали входити в місто по двоє чи троє чоловіків одночасно. О 1:15 ночі 16 липня самотній морський піхотинець, який патрулював місто, помітив підозрілого чоловіка, який йшов вулицею, і зробив перший постріл. Втративши елемент несподіванки, Сандіно негайно наказав своїм людям атакувати морську піхоту та охорону. Близько 4 години ранку на мерію було здійснено три напади, що призвело до смерті Руфо Маріна, другий напад тривав понад чотири години. На світанку знову почалися важкі бої до 8:00 ранку, коли Сандіно зажадав капітуляції Хетфілда. . Капітан Хетфілд відмовився поступитися, мабуть, вважаючи, що його укріплені позиції достатньо сильні, щоб відбити будь-яку подальшу атаку .

Денне світло також ввело в бій два літаки морської піхоти. Близько 10:00 ранку один із літаків, пілотований лейтенантом Хейном Д. Бойденом, приземлився поблизу Окотала, щоб дізнатися про серйозність ситуації, тоді як інший літак, пілотований навідником Майклом Водарчиком, обстрілював позиції ворога. Трохи пізніше лейтенант Бойден сів на борт свого літака, зробив ще кілька обстрілів, а потім повернувся до Манагуа, де повідомив про бій майора Росса Е. Роуелла. Майор Роуелл відповів, сформувавши ескадрилью з п’яти біпланів De Havilland DH-4, озброєних кулеметами та чотирма двадцятип’ятифунтовими бомбами кожен. О 14:00 ескадрилья Роуеля прибула в Окотал і почала скидати бомби на бандитів Сандіно. Від 300 до 1000 футів протягом приблизно сорока п’яти хвилин.  Люди Сандіно, які ніколи раніше не були атаковані авіацією, почали панічний відступ під час першої в історії атаки пікіруючих бомб для тактичної підтримки наземних військ. Окрім Сандіно нападом на Окоталь також керували його вірні соціалістичні поплічники такі як Порфіріо Санчез та Руфо Марін. Зокрема Руфо Марін був знищений силами США під час бою. Загалом лівацькі бойовики в цьому бою втратили 56 убитих та близько 100 поранених.

Наступна битва не заставила себе довго чекати і 25 липня 1927 року відбулась Битва Сан-Фернандо. Незабаром після битви при Окоталі експедиція з сімдесяти восьми американських морських піхотинців і тридцяти семи нікарагуанських гвардійців на чолі з майором Олівером Флойдом була відправлена ​​на пошуки лідера соцалістів Аугусто Сезара Сандіно. Одним із місць їхнього призначення було місто Сан-Фернандо, де Сандіно мав близько сорока людей, які чекали морських піхотинців та їхніх нікарагуанських союзників. Він поставив вартового за межами села, щоб сповістити своїх людей про прибуття морської піхоти та національної гвардії, але сторож покинув свій пост, щоб залишитися наодинці з індіанською дівчиною в сусідній халупі.  Морська піхота та урядові війська Нікарагуа увійшли до Сан-Фернандо о 3:00, виявивши, що воно майже безлюдне. Коли капітан Віктор Ф. Бліздейл і рядовий морської піхоти Рафаель Торо мчали галопом по відкритій трав’яній площі міста, щоб допитати старого чоловіка, їх обстріляли сандіністи, що чекали, і Торо був смертельно поранений. Згодом сандіністів було відкинуто, вони втекли залишивши одинадцятьох убитих. Бій закінчився о 3:45. Окрім втрат морської піхоти та сандіністів, одна жінка була поранена в ноги вогнем з автоматичної зброї. Битва переконала майора Флойда, що йому доведеться «провести справжню криваву й громову кампанію» та брати участь «у справжній маленькій війні». Загалом під час данної сутички було ліквідовано 11 сандеристів.

Загалом сили США і Національної гвардії просувались все далі, щоб вступити в бій з сандеристами і розгорілась ще одна сутичка, яка отримала назву Битва при Санта-Кларі відбулася, яка відбулась 27 липня 1927 року.Потрапивши в засідку сил сандиністів у битві при Сан-Фернандо, експедиція майора Олівера Флойда у складі американських морських піхотинців і нікарагуанських гвардійців продовжила просування на контрольовану ворогом територію на півночі Нікарагуа.

27 липня два американські літаки помітили сорок сандіністів, які чекали в засідці. Літак отримав вогонь з ворожого кулемета, і послідував наліт з пікірування, з трьох бомб, скинутих на нікарагуанських повстанців. Американські авіатори повідомили, що бачили шістьох сандиністів «мертвими або важко пораненими». Як виявилось убитих соціалістичних бойовиків було значно більше. Експедиція морської піхоти майора Флойда та тимчасової гвардії врешті-решт досягла району в одній милі на південний схід від Санта-Клари, де їх атакували сили від 60 до 120 (можливо, до 150 ) повстанців-сандиністів, озброєних двома кулеметами.Було підтверджено, що один з кулеметів був пістолетом Л��юїса.Битва точилася з 2:30 до 4:00, і врешті сандіністів було відкинуто. Американські та урядові війська Нікарагуа не зазнали втрат, а на полі бою виявили п'ятьох загиблих бандитів. Однак Аугусто Сезар Сандіно пізніше визнав, що втратив до 60 чоловік убитими та пораненими під час бою (в це число входять втрати і від повітряного нальоту до бою). Один молодий сандиніст, який прикидався мертвим, був схоплений, але пізніше звільнений.

Крім людських втрат, дванадцять тварин Сандіно були вбиті і вісім були захоплені. Зіткнення в Санта-Кларі разом з попередніми битвами в Окоталь і Сан-Фернандо (обидві вони також відбулися в липні 1927 року) переконали Сандіно змінити свою тактику. За словами автора Ніла Маколея, «він атакував лише тоді, коли шанси були на його користь — коли він явно мав переваги несподіванки, прикриття та неперевершеної вогневої потужності. Ніколи більше він не буде безглуздо «стояти на своєму» і не намагатиметься щоб відшкодувати напад, який безнадійно зав’язався, майор Флойд міг би провести «кампанію крові та грому», але Сандіно прийняв би тактику партизанської війни». Після битви при Санта-Кларі сандіністи повернувся до «джунглів навколо гори Ель Чіпоте», яка була «ідеальною країною для партизанської війни».

Американські вояки з трофейним прапором сандістів.

Сандіно і його соціалістичні посіпаки, терпіли поразку, за поразкою, але здаватись поки не збирались, в основному через те що основні поплічники Сандіно були ще живі. Після серії поразок Сандіно знову надумує атакувати сили США. Наступна сутичка отримала назву Битва при Тельпанеці була битвою, яка відбулась 19 вересня 1927 року. Приблизно о 1:00 19 вересня повстанські війська чисельністю близько 200 осіб, вірні Аугусто Сезару Сандіно, атакували невеликий гарнізон Тельпанеки під командуванням першого лейтенанта морської піхоти Герберта С. Кеймлінга. Гарнізон Кеймлінга включав двадцять чоловік 5-ї морської піхоти та двадцять п'ять нікарагуанських національних гвардійців. Перший звук бою пролунав, коли повстанський солдат кинув саморобну вибухівку в казарми морської піхоти, але вона вибухнула, нікого не поранивши, і лише сповістила сплячий гарнізон. Незабаром після бомбардування повстанці відкрили вогонь з рушниць, поки гарнізон ще одягався. Тоді повстанці під прикриттям туману атакували казарми, але були відбиті точним вогнем. У той момент битва була сутичкою, в якій обидві сторони вступали на дальшу дистанцію приблизно до 2:30 ночі, коли туман почав розсіюватися. Потім соціалістичні бандити почали збирати вбитих і поранених, і ще через півгодини бої припинилися. Кеймлінг оцінив втрати противника в двадцять п'ять убитих і вдвічі більше поранених, при цьому один морський піхотинець загинув у бою, другий помер від ран і один нікарагуанський охоронець був важко поранений. Сандіно втратив одного зі своїх «генералів» зі смертю Сальгадо, і ця остання поразка в серії поразок змусила Сандіно розпочати партизанську війну. Загалом під час цієї битви силам США вдалось ліквідувати 25 сандістів і серед них був генерал Сальгадо.

Полонений сандіст, який був захоплений в полон, силами США.

Наступна велика сутичка відбулась, аж на новий рік. І отримала назву Битва при Лас-Крусес, або Новорічна битва. Відбулась 1 січня 1928 року. У листопаді 1927 року морські розвідувальні літаки виявили фортецю Ель-Чіпоте, яка була головною базою повстанців-сандиністів, розташовану поблизу кордону з Гондурасом і нікарагуанським гвардійцям нічого не залишалося, як знищити укріплення. Відповідно до цієї місії було направлено дві колони: одна під командуванням капітана Річарда Лівінгстона у складі 115 осіб, а друга під командуванням першого лейтенанта Мертона А. Річала у складі шістдесяти п’яти осіб. Капітан Лівінгстон був у Хінотезі, і йому було наказано вийти 19 грудня 1927 року та зустрітися з колоною Річала, яка йшла з Тельпанеки, у Кілалі. Однак перед зустріччю обидві колони зустріли опір. Капітан Лівінгстон першим вступив у бій з повстанцями. Перебуваючи лише в 1500 ярдах (1400 м) на південь від Кілалі, на нього напали приблизно 200 сандиністів, які добре ховалися за камінням і листям. Після вісімдесяти хвилинного бою повстанці відступили, хоча їм вдалося вбити п'ятьох морських піхотинців і двох охоронців; ще двадцять три були поранені. Потім Лівінгстон без подальшого спротиву попрямував до Квілалі. Того ж дня люди лейтенанта Рішала були за 22 милі (35 км) від Тельпанеки, коли вони вступили в двадцятихвилинну сутичку з приблизно п’ятдесятьма повстанцями, але повстанці були відбиті. Під час бою один морський піхотинець був поранений, повстанці, як вважають, не зазнали втрат. Після цього невеликі сили Річаля продовжили рух до місця зустрічі, і 1 січня 1928 року відбулася ще одна битва за шість миль (10 км) на північний захід від Кілалі. Приблизно о 12:30 колона йшла по стежці поодинці, коли раптом її обстріляли сандіністи з добре закріплених позицій на пагорбі Лас-Крусес і навколо нього, також названому в американському звіті про зіткнення Сапотіальним пагорбом. Два місяці тому це місце було ареною перемоги повстанців. Полковник Франциско Естрада командував повстанцями, і він мав близько 400 чоловіків, озброєних декількома кулеметами, гвинтівками, пістолетами та динамітом, розташованих на парапетах із соснових дерев. Після перших пострілів Річал наказав своїм людям відкрити вогонь противника у відповідь, який смертельно поранив сержанта Томаса Г. Брюса, який служив лейтенантом і командиром нікарагуанських гвардійців. Пізніше його тіло знайшли роздягненим і понівеченим. Потім сандіністи кинулися в атаку й відтіснили морських піхотинців і гвардійців на п’ятдесят ярдів, поставивши останніх під захист свого 3-дюймового міномета «Стокс» і кулемета Льюїса, який потім відкрився проти пагорба разом із 37-міліметровою польовою частиною, розташованою на деякій відстані стежка. Річал наказав своїм людям сформувати лінію бою, і він також зазначив, що більша частина вогню в цей момент велася з його правого флангу по головній частині, тоді як кілька повстанців на його лівому фланзі вели бій як по основній частині, так і по тилу. сторожовий. Хоча кулемет, який використовували морські піхотинці, врешті-решт заклинило, вогонь з рушниць �� артилерії успішно стримав подальші атаки сандиністів. Артилеристський сержант Едвард Г. Браун, який прийняв командування після того, як Річал був уражений, контратакував із жменькою людей і захопив пагорб, коли соціалістичні бандити втекли. Одразу після цього два американські біплани прибули на місце події та почали обстріл повстанців, що відступали. Під час данного бою силам США вдалось ліквідувати 20 сандіських бойовиків.

Наступна битва не заставила себе довго чекати і вже 27-28 лютого 1928 року відбулась Битва при Ель-Брамадеро. Битва розпочалась 27 числа коли конвой з тридцяти шести морських піхотинців, одного помічника капітана американського військово-морського фармацевта, двадцяти нікарагуанських «мулеро», двох нікарагуанських «Джефе» мулеро» та 99 мулів на чолі з першим лейтенантом Едвардом Ф. О'Дей, що рухався по стежці Ялі-Кондега, потрапив у засідку соціалістів-сандиністів на чолі з Мігелем Анхелем Ортезом. Сандіністи відкрили вогонь з усього правого флангу потягу мулів о 13:30, тоді як деяким іншим повстанцям вдалося перекрити «шлях до передньої та задньої частини конвою». Бойовиків було щонайменше 600 чоловік, озброєних «мінімум» чотирма кулеметами та «великою кількістю» динамітних бомб. Морські піхотинці відступили до хребта ліворуч від стежки, «залишивши трьох своїх мертвих позаду». Партизани наступали на позиції американців і розрубали голови мертвих морських піхотинців своїми мачете . О 8:30 вогонь з боку сандиністів зменшився, оскільки повстанці почали відступати, хоча близько 200 з них залишилися, щоб продовжувати переслідувати морську піхоту. Деякі партизани розмовляли «незвичною англійською» і глузували з американців «нецензурною лайкою та образою» під час затишшя в боях .На світанку наступного дня, 28 лютого, сила з 88 морських піхотинців на чолі з капітаном Вільямом К. Макналті прибула на поле бою, щоб замінити людей О'Дея, і вони допомогли відігнати сандіністів, що за��ишилися. Загалом у морських піхотинців було троє вбитих, двоє померли від ран і вісім несмертельно поранених (крім того, поранено чотирьох їхніх «мулерів»). Одна третина їхніх мулів була вбита, поранена або взята в полон. Втрати сандиністів за 28 лютого склали близько 10 убитих і 30 поранених.Значна частина повстанських сил в Ель-Брамадеро була набрана з прилеглих міст і сіл, і ці бойовики поверталися до своїх домівок і звичайних занять після припинення бойових дій. Загалом силам США вдалось ліквідувати 10 сандістів.

Наступна велика сутичка відбулась у травні 1928 року і отримала назву Битва при Ла-Флор.

У рамках кампанії на річці Коко капітан Корпусу морської піхоти США Роберт С. Хантер керував патрулем уздовж річки Куа. Крім капітана, було тридцять вісім морських піхотинців і гвардійців, а також капітан ВМС США Олівер Л. Янг. Чоловіки походили з гарнізонів Квілалі, Матагальпи та плантації Корінто. 13 травня, приблизно о 15:40, капітан Хантер вів своїх людей через яр, коли на них напав передовий загін повстанців, розташованих на пагорбі біля річки Бокайсіто, яка з’єднується з річкою Ель-Куа. Зрештою засідку вдалося відбити, тож морські піхотинці та гвардійці продовжили рух до пагорба, звідки вівся ворожий вогонь. Тоді сандіністи розпочали ще одну атаку, налічуючи принаймні сімдесят п’ять партизанів, і в бою капрал Вільям Р. Вільямсон був уражений кулею та вбитий. Капрал тримав у руках пістолет-кулемет Томпсона, тому капітан Хантер рушив уперед, щоб забрати його, щоб відкрити вогонь по нападникам.Після того, як Хантер взяв зброю та вогонь у відповідь, куля влучила в шию, а потім ще раз у плече. У цей момент капітан ледве міг говорити, тому написав записки та вказівки своїм людям на папері, а санітар намагався доглядати за ранами Хантера та рядового морської піхоти.Бій тривав приблизно п'ятдесят хвилин, перш ніж повстанці відступили, щоб зайняти позиції вздовж стежки, що веде на південь. У цей момент морські піхотинці та гвардійці захопили пагорб і почали укріплення позицій на випадок наступної атаки. Проте всі залишалися тихими, і того дня більше не було боїв. 14 травня другий лейтенант Ерл С. Пайпер прийняв командування і вирішив відступити, щоб евакуювати поранених. Оскільки сандіністи окупували території вздовж стежки, єдиним способом втекти був прорватися крізь ворожі лінії на південь, назад до Ла-Флора та Кілалі. Лейтенант Пайпер вислав розвідувальний патруль, і коли вони повернулися, не встановивши контакту з повстанцями, Пайпер почав відступ.

Однак морські піхотинці та гвардійці не встигли спуститися з пагорба, коли їх знову атакували. Відбувся ще один сорокап’ятихвилинний бій, під час якого поранений капітан Хантер спробував приєднатися до бою, перш ніж його поклали назад на ноші. Досвідчений вогонь із кулеметів патруля та ручних гранат, ��инутих сержантом Джеральдом Р. Брауном, успішно змусив повстанців знову відступити, залишивши відкритим шлях до Ла-Флора. До 10:30 ранку літак-розвідник морської піхоти виявив поле бою, але бої вже завершилися. Пайпер прорвалася крізь ворожі лінії, не зазнавши додаткових втрат, і наступного ранку прибула на плантацію Ла Флор. Під час бою силам армії США вдалось ліквідувати 5 сандістів.

Весь 1929 рік пройшов в дрібних сутичках військ США і Національної Гвардії, проти соціалістичних бойовиків Сандіно, армія і гвардія в невеликих сутичках ліквідовували бойовиків.

Наступна значна битва відбулась 31 грудня 1930 року і отримала назву Битва при Ачуапі. Все розпочалось з засідки сандістів, коли підрозділ американських морських піхотинців із десяти чоловік на чолі з сержантом Артуром М. Палрангом потрапив у засідку сил сандиністів на чолі з Мігелем Анхелем Ортезом після того, як залишив Окоталь для ремонту телефонної лінії з Сан-Фернандо.

Вісім морських піхотинців були вбиті під час перестрілки (включаючи Палранга ), двоє тих, хто вижив, були поранені. Це була найбільша втрата американців в одній битві.У результаті битви сандіністи захопили «дві автоматичні гвинтівки Браунінга, один пістолет-кулемет Томпсона, три гвинтівки Спрінгфілд і вісім повністю споряджених мулів». Бій тривав дві з половиною години. Сандісти втратили 11 бойовиків під час сутички.

Варто зазначити, що по армії Сандіно досить сильно вдарило те що сили США і Національна Гвардія ліквідували кількох його поплічників. Наприклад генерал Мігель Анхель Ортез, який досить довго надокучав силам США був ліквідований 15 травня 1931 року, після невдалого штурму сандістами казарм армії США, Ортез був смертельно поранений. У 1929 році був знищений генерал Мануель Руано, який займав важливе місце в соціалістичній банді Сандіно.

Наступна битва відбулась 26 вересня 1932 року. І отримала назву Битва за Агуа-Карта. На початку вересня старший лейтенант Честі Пуллер виявив стежку, яка, здавалося, була маршрутом, який використовували повстанці у своїх наступах на південь. Честі Пуллер повернувся до Джінотеги та разом із артилеристським сержантом Вільямом «Залізною людиною» Лі організував сильний загін із сорока охоронців для рейду, подібного до патрулювання, проти сандістів. Оскільки і Пуллер, і Лі технічно входили до Національної гвардії, Пуллер отримав звання капітана, а Лі — першого лейтенанта. Сили національної гвардії Нікарагуа під командуванням Пуллера та Лі вийшли 20 вересня. Пройшовши відстань, патруль рушив на північний захід від берега річки Ауябаль. 26 вересня 1932 року дозор потрапив у залповий вогонь з рушниць. Засідки на переправах через річку були дуже поширеними, тому капітану Пуллеру та його охоронцям не було труднощів відбити атаку. Швидка атака змусила зловмисників помчати, бо це була лише спроба залякати патрульних. Лейтенант Вільям А. Лі, використовуючи кулемет Льюїса, стримував ворога, поки нікарагуанська охорона пробивалася схилом навпроти групи повстанців із засідки. Здобувши герб, вони змогли вести вогонь прямо в осередки повстанців.

Люди Пуллера проникли в центр сандіського табору, здавалося, убивши шістнадцять ворогів під час цього процесу. Проте було нараховано лише десятьох загиблих і щонайменше десятьох інших вдалося втекти пораненими. З охоронців двоє вбито і четверо поранено. Щоб отримати медичну допомогу своїм пораненим, Пуллер негайно відійшов назад до Джінотеги. Повертаючись до Хінотеги, патруль Пуллера двічі потрапив у засідку, але більше не зазнав втрат, натомість нікарагуанська охорона під командуванням Пуллера вбила ще вісім повстанців. Патрульні сили Пуллера повернулися до Хінотеги 30 вересня після рейду на табір повстанців. Капітан Пуллер отримав свій другий хрест Військово-морського флоту з п’яти, а пізніше став генералом Корпусу морської піхоти США. Перший лейтенант Лі, який отримав кілька поранень під час цієї операції, вижив і також отримав військово-морський хрест. Загалом під час боїв було знищено 24 сандіських бойовиків.

Військові США під час операцій проти соціалістів сандістів.

Наступна визначна сутичка відбулась 26 грудня 1932 року. І отримала назву Битва при Ель-Соусі. Це була остання велика сутичка військ США з сандістами. Сандісти вирішили зірвати, відкриття залізничної дороги, яка з'єднювала міста Леон і Ель-Саус. Поширювалися чутки, що повстанці-сандіністи планували зірвати церемонію відкриття дороги, тому 26 грудня 1932 року експедиція з восьми морських піхотинців і 64 нікарагуанських національних гвардійців на чолі з капітаном Льюїсом Б. «Честі» Пуллером була відправлена ​​потягом до Ель-Соус, щоб забезпечити охорону території. Тим часом сили сандиністів на чолі з Хуаном Пабло Уманзором грабували комісар будівельної компанії. Коли потяг морської піхоти/національної гвардії проїжджав повз стародавні руїни, його обстріляли бойовики з обох сторін колії.

Солдати на чолі з Пуллером вийшли з поїзда з правого боку, а ті, хто слідував за старшим лейтенантом Вільямом А. Лі, вийшли з лівого боку колії. Люди Лі незабаром сховалися в канаві, а сили Пуллера «намагалися розвернути лівий фланг Уманзора». Під час перестрілки капрал Бенні М. Банн схопив автоматичну гвинтівку «Браунінг» і почав відганяти сандиністів. Через годину і десять хвилин бій завершився перемогою морської піхоти та Національної гвардії. Тридцять один труп сандиністів було знайдено після битви (і 63 живих коня було захоплено ), у порівнянні з втратами гвардії у трьох убитих і трьох поранених. Монкада взяв участь у церемонії через два дні, як і було заплановано. Він був настільки задоволений роботою американців під час бою, що підвищив Пуллера до майора, а Лі — до капітана. Таким чином Монкада став президентом Нікарагуа. Втрати соціалістичних бойовиків Сандіно склали 31 убитий.

Варто сказати, що з 1933 року, сили США почали виходити з Нікарагуа, склалась цікава ситуація. Сили США і Національної гвардії Нікарагуа, знищили велику частину сандістів, в тому числі і генералів з оточення Сандіно, але сам Сандіно і його загін переховувався в горах і лісах, знав місцевість. що ускладнювало його ліквідацію. В уряді США почали думати, як би знайти компроміс між Сандіно та урядом Нікарагуа. Також уряд США почав думати про виведення військ з території Нікарагуа. Загалом уряд Нікарагуа розпочав переговори з соціалістичними бойовиками Сандіно. Сторони почали шукати компроміс. Умовою компромісу з сторони соціалістичних бойовиків Сандіно було те щоб війська США були виведення з Нікарагуа. І от на 1933 рік, війська США покидають Нікарагуа. Також Сандіно вимагав, у влади Нікарагуа, надання йому і його людям землі, де вони б могли заснувати свої поселення так звану колонію сандістів. Тим часом США і лідер Національної Гвардії Нікарагуа Сомоса, почали розробляти план ліквідації сандістів, які досих пір залишались небезпечними соціалістичними злочинцями. Переговори з владою Нікарагуа тривали 2 місцяці і було досягнуто певних домовленостей. Загалом варто сказати що з 1927-1933 рр. було знищено 1115 сандістів. Також сандісти мали здати зброю, хоча Сандіно по домовленостях міг залишити собі зброю і близько 100 озброєнних бойовиків могли зброї не здавати. На початку 1934 року Сандіно і його найблищі генерали вирушили в столицю Нікарагуа в Манагуа, на врегулювання остаточних питань між сандістами та урядом Нікарагуа, президент Сакаса мав провести ряд фінальних переговорів з сандістами. Разом з Сандіно вирушили його найблищі поплічники Франсіско Естрада, Хуан Пабло Умансор та брат Сократес. Насправді голова національної гвардії Сомоса готував ліквідацію Сандіно і його бандитів, також в цьому були зацікавлені США бо соціалісти Сандіно непокоїли інвесторів з США. Загалом США зробили ставку на голову національної гвардії Сомосу, який мав бути для США своєю людиною в Нікарагуа. Після зустрічі Сандіно з президентом Сакасою, коли його машина з поплічниками виїхала з резиденції президента, на дорозі шлях їм перегородили гвардійці в кількості 15 чоловік. Сандіно а такоє Естрада і Умансор були заарештовані ї�� відвезли в військовий табір Ларейнага де всі троє соціалістичних бойовиків були страчені в тому числі і їхній ватажок Августо Сандіно. Ліквідація Сандіно і його поплічників відбулась 21 лютого 1934 року. Також сили національної гвардії ліквідували брата Сандіно, Сократеса операція по знищенню Сократеса фактично стартувала з моменту розстрілу Сандіно і його поплічників. Сам Сократес був ліквідований силами Національної Гвардії. Утекти від сил національної гвардії вдалось лише сандісту полковнику Лопесу. Після знищення Сандіно і його поплічників, національна гвардія взялась, за колишніх соціалістичних бойовиків, які воювали в армії Сандіно з 1927-1933рр. У місті Вівілі національна гвардія, оточила поселення сандістів і приступила до зачистки цих небезпечних соціалістичних елементів, в результаті чого було ліквідовано 300 колишніх бойовиків сандістів. Фактично майже за місяць колишня армія Сандіно перестала існувати, тих кого не знищили під час подій 1927-1933рр. добили у 1934 році. Хоча не всіх частина поплічників Сандіно змогли втекти, один з них Педро Альтамірано разом з невеликою частиною сандістів, розпочав новий спротив владі Нікарагуа. Фактично ще з 1934 року Сомоса керував державою, але формально тільки в 1936 році він посів пост президента, усунувши Сакасу з поста президента. Були проведені вибори, у 1936 році, на котрих переміг Сомоса.

Якщо підбити підсумки з 1927-1934рр. Було ліквідовано 1419 сандістів в тому числі і ватажок соціалістичних бойовиків Августо Сандіно, окрім нього такж були знищені його брат Сократес, генерали Франсіско Естрада, Хуан Пабло Умансор, Мігель Ортес, Руфо Марін, Мануель Руано, полковник Мігель Коліндрес.

Анастасіо Сомоса голова національної гвардії, а згодом президент Нікарагуа з 1936-1956.

Сезар Сандіно голова соціал��стичних бойовиків сандістів.

[dominicanwars]

Домінікана 1960-1980рр.

Після відбиття комуністичного нападу організованого Кубою, в 1959 році. Трухільйо взявся, інтенсивніше проводити чистки в середині держави від підпільних лівацьких елементів. Які діяли в підпіллі на території держави. Організація, яка об'єднувала лівацьких терористів називалась 14 червня. Керівниками були Маноло Таваресом Хусто і Мінерва Мірабал. Варто зазначити, що бойовики формували озброєнні загони в лісах та горах.

Організація 14 червня розпочинає свою діяльність більш активніше в 1961 році, після смерті Рафаеля Трухільйо. Після вбивства Рафаеля Трухільйо, владу зайняли його прихильники, проти яких ліваки з 14 червня розпочали боротьбу. Наймасштабніші події розпочались в 1963 році коли війська розпочали розшуки і ліквідоацію бойовиків. Розпочались військові дії проти лівих бойовиків. Військовим вдалось ліквідувати більшість бойовиків. Так був знищений. Велику частину бойовиків разом з ватажком було знищено через два тижні, а саме були ліквідовані 29 бойовиків на чолі з Манало Таваресом Хусто. Після цього військові зайнялись рештою бойовиків. Був убитий Леонардо Валле, один з кервників групи бойовиків, також Алехо Мартінес був убитий. Також бойовики 14 червня себе активно проявили під час громадянської війни в Домінікані у 1965 році.

Громадянська війна в Домініканській репспубліці відбулась 24 квітня 1965 року по 3 жвотня 1965 року. У 1963 році на виборах Домініканської республіки це були перші вибори з 1930 року, перемогу на них здобув, Хуан Бош, який почав проводити лівий курс, його підтримували бойовики з організації 14 червня і інших лівацьких організацій. США почали хвилюватись через те що Хуан Бош почав проводити прокомуністичний курс. В результаті США почали підтримувати опозицію режиму Боша, і це все вилелось у Громадянську війну. Початок війні поклав переворот опозиційних сил, які змістили Боша з посади президента, прихильники Боша почали готуватись до бойових дій. Розпочались бойові дії, особливо запеклі вони були в столиці Домініканської республіки. Загалом сили Боша, налічували близько 5000 учасників. США не могли довзолити Домінікані стати другою Кубою. Тому відправили війська, щоб завадити прокомуністичним бойовикам захопити владу у державі. США разом з противниками Хуана Боша розпочали наступ і знищення, основних сил прокомуністичних повстанців, особливло запеклі бої йшли в столиці. Окрім військ США подавляли бунт прихильників Боша, також контингент ОАД. Організація Американських Держав. На вересень 1965 року, протистояння завершилось поразкою повстанців, та еміграцією певних її діячів, зокрема Франческо Каманьйо. Під час боїв силами США і іх союзниками було ліквідовано 500 прокомуністичних бойовиків, решта потрапила в полон. Також було знищено 5 танків бойовиків. У 1965 році відбулись вибори президента на яких переміг Хоакін Балагер, який керував державою аж до 1996 року. Балагер займав високі посади при уряді Трухільйо, а також сповідував право-консервативну ідеологію. Каманьйо в 1967 році, емігрував на Кубу та планував здійснити висадку у Домінікані, для розгортання партизанської війни проти уряду Балагера, навкруги Каманьйо об'єднувались всі домініканські ліваки в еміграції. У 1971 році група підтримки Каманьйо мала створити, для нього сприятливі умови, для висадки, але була знищена військами разом з своїм командиром Амором Арісті. Недивлячись на це Каманьйо вирішує, провести висадку в надії, що йому вдасся підняти повстання тому 2 лютого 1973 року він і його група ��исадилась на березі Домініканської респубіліки, всього їх було 9 чоловік. Військові застосували, великі сили для їх знищення, загін потрапив під масовані удари армії, в результаті прокомуністичних бойовиків, було розбито Каманьйо загинув в бою, вдалось врятуватись лише двом бойовикам один був захоплений в полон, а ще один зумів уникнути арешту. Основна загроза уряду Балагера була ліквідована.

Каманьйо.

Військові США під час війни у Домініканській республіці.

[venezuelawars]

Протистояння уряду Венесуели з комуністичними терористами 1961-1998рр.

На початку 1960-х років у Венесуелі було неспокійно, після перемоги комуністичних терористів на Кубі в 1959 році, ситуація починає загострюватись, по всій Латинській Америці. В тому числі і в Венесуелі де місцеві комуністи і соціалісти і інші лівацькі радикали, рвались до влади, пропагували різноманітні повстання проти влади. Президентом Венесуели в цей час був Ромуло Бетанкур (1959-1964) людина антикомуністичних поглядів і який зробив ставку на співпрацю з США та Британією. Після 1960 року допомогу венесуельських комуністичним бойовикам надавала Куба. Ромуло Бетанкур та наступний президент Рауль Леоні, посилювали тісну співпрацю з США, особливило після того, як Куба почала поставляти озброєння і власних бойовиків, на допомогу венесуельським комуністам. На спад боротьба пішла аж у 1969 році. Починаючи десь з 1957 року комуністи Венесуели проводили свою пропганду в армії, шукаючи своїх симпатиків і тих хто готовий був би їх підтртмати. Починаючи з 1961 року компартія Венесуели бере курс на повстання і створення повстаньского руху. Комуністичні злочинці хотіли перетворити Венесуели в другу Кубу. Також формувались бойові комуністичні групи в містах, так звана міська герилья, але основний напрямок це було звісно створення партизанських фронтів і баз в сільській гірській місцевості. Перші сутички на демонстраціях комуністів і влади були ще �� кінці 50-х років. Так наприклад в 1957 році під час одного з мітингів, бли убиті прокомуністичні демонстранти Рікардо Наварро та Алехандро Куенко. Окрім того в Венесуелі отримали прихисток Кубинські емігранти антикомуністи, які були змушені покинути Кубу, через комуністичну диктатуру Кастро. Комуністи і соціалісти Венесуели були ворожо налаштовані до мігрантів з Куби. Були часті сутички з поліцією під час однієї з них 20 листопада 1961 року загинула студентка комуністка Лівія Гувернер, яка ще з самого початку навчання в уніврситеті приєдналась до комуністичної партії.

Також варто розглянути прокомуністичні повстання які відбулись на початку 60-х років у Венесуелі, які були організовані комуністами і соціалістами та підтримані ними. Агітація серед військових, яку проводили комуністичні злочинці далась взнаки, більше того деякі військові підтримали данні повстання, проти влади Ромуло Бетанкура, законно вибраного президента.

Перше велике повстання проти Ромуло Бетанкура вибухнуло 26 червня 1961 року яке сталося в казармах Педро Марія Фрейтес, розташованих у місті Барселона, штат Ансоатегі. Це була спроба державного перевороту. Основною силою повстання були прокомуністичні військові. Військові взялися за зброю в казармах Педро Марія Фрейтес їх підтримав батальйоні стрільців Маріньо. Але успіху повстання не мало, повстанці не змогли його поширити активно і повстання було придушено 30 повстанців були убиті, 50 поранені і близько 100 заарештовані.

Наступне прокомуністичне повстання відбулось 4 травня 1962 року у місті Карапуано. Цей збройний виступ організували в більшості своїй прокомуністичні військові, яким допомагали інші комуністичні і соціалістичні організації. 4 травня 1962 року члени батальйону морської піхоти № 3 і загону № 77 Національної гвардії під командуванням капітан-лейтенанта Хесуса Теодоро Моліни Вільєгаса, майора Педро Вегаса Кастехона та лейтенанта Ектора Флемінга Мендоси повстали проти національного уряду, окупувавши вулиці та будівлі міста, аеропорт і станцію Radio Carúpano, звідки вони транслювали маніфест від імені Руху демократичного відновлення. Що було вверхом лицемірства враховуючи, що президент Ромуло Бетанкур був обраний, на вільних і демократичних виборах. Зі свого боку, президент Ромуло Бетанкур вимагав капітуляції повстанців і був готовий діяти рішуче. Військові вірні Ромуло Бетанкуру були готові рішуче протидіяти повстанцям. До кінця дня повстання було придушено під час повстання військами було убито 56 прокомуністичних учасників, близько 400 були заарештовані.

Бойові дії під час придушення повстання.

Наступене і найбільше за своїм розмахом прокомуністичне повстання, проти уряду Ромуло Бетанкура відбулось 2 червня 1962 року мало назву повстання Портеньясо (або повстання Пуерто-Кабелло) — повстання на військово-морській базі Агустін Армаріо, розташованій у місті Пуерто-Кабельо. 2 червня 1962 року підрозділи під керівництвом капітанів ВМС Мануеля Понте Родрігеса, Педро Медіни Сільви та Віктора Уго Моралеса підняли повстання. 55-й загін Національної гвардії відмовився брати участь. Варто також сказати, що до повстання приєднались багато комнуістичних та інших лівацьких активістів. Як тільки національний уряд дізнався про спробу державного перевороту, близько полудня есмінці ARV Almirante Clemente, ARV General Morán і ARV Zulia, вже за межами рейду військово-морської бази, почали бомбардування об'єктів морської піхоти генерала Рафаеля. Батальйон Урданета, знищивши казарми 40-мм гарматами. Уряд Бетанкура діяв жорстко з комуністичними заколотниками. Основні сили комуністичних заколотників були розбиті 3 червня, тобто на наступний день повстання під час цього було вбито 500 прокомуністичних учасників 700 були поранені. Активно до придушення заколоту долучалась авіація. 6 червня останній бастіон прокомуністичних повстанців був захоплений вірними військами Бетанкура, а саме Фортін Солано.

Також на початку 1962 року військові також активізували свої сили в сільській місцевості проти комуністичних бойовиків. Участь брали як війська так і підрозділи національної гвардії. Також були спеціальні антипартизанські підрозділи яких навчали військові США. Зіткнення військових з комуністичними бойовиками розпочалось ще у січні 1962 року, комуністичні та соціалістичні бойовики переважно формували свої колони в горах та лісах особливо на півночі Венесуели. У березні 1962 року було проведено кілька боїв під час, яких були ліквідовані певні комуністичні бойовики. Так під час першої сутички було знищено Івана Баретто Міліані, 23 березня відбулась ще одна сутичка де було ліквідовано Маріо Петі, Торібіо Гарсія, Амадо Петі та Освальдо Орсіні. Також під час бою національної гвардії і комуністичних бойовиків на вершині гори було ліквідовано Санчеса Карреро, який через особливості рельєфу, досить велику кількість часу вів перестрілку з національною гвардією. Через кілька днів національна гвардія знову вступила в зіткнення з комуністичними бойовиками і убила Фредді Рохаса, Бальдемара Варгаса та Леопольда Ромеро. В сільській місцевості влада Венесуели боролась не тільки з комуністичними бойовиками, але і з населенням яке їм допомагало. 29 вересня 1963 року комуністичні бойовики вирішили напасти на потяг, з зброєю, внаслідок бою силами національної гвардії було ліквідовано 2 комуністичних бойовиків. Та��ож по помилці у внутрішніх конфліктах був убитий Археміро Габальдон, один з комуністичних ватажків. В деяких селах комуністичні бойовики мали інформаторів, або ж селян які часто приєднувались і навіть воювали в терористично комуністичних групах. 23 грудня 1964 року, комуністичні бойовики вирішили напасти на містечко Вільяноеву і атакувати там сили поліції, в результаті напад вдалось відбити і вбити двох комуністів лідера атаки Карлоса Луїса Ернандеса та його дружину спільницю Марію Родрігес. Також згодом був схоплений комуніст Абель Хіменес, який після добитів поліції був викинутий у вікно і загинув. Також 24 липня 1964 року в військовій в'язниці помирає Мануель Понте Родрігес, один з комуністичний ватажків, який потрапив в полон і був убитий вже в полоні. Важливо згадати, що в регіоні Альто Апуре, комуністичні бойовики провели кілька сутичкок з військами, в результаті чого були ліквідовані 2 комуністів Віктор Рамон Сото Рохас та військовий коменданте Тріно Барріос.

В середині 1964 року військові сили Венесуели провели ряд боїв з комуністичними бойовиками фронту Ескель Самора. Під час цих боїв було знищено певно кількість партизанських баз. Варто зазначити, що основні події розгорнулись літом 1964 року. 8 липня були знайдені армією, два табори комуністичних бойовиків Пабуке і Хуан, у таборах на момент приходу військових не було бойовиків. Табори були знищені військовими. 9 липня на висотак Ель Бачер патруль військових в перестрілці знищив одного комуніста. 10 липня виявлено два табори для навчання, відомі під назвами Школа та Сталінград, де знайдено безліч медичних матеріалів, продукти харчування та комуністична література. Все це зберігалося у чотирьох хатинах, що використовуються так само як лекторські аудиторії.

14 липня виявлено та знищено комуністичний табір, відомий під назвою Командний Пункт.

15 липня знищено табір на схилі гори Ель Бачільєр, відомий під назвою Військо.

18 липня знищено залишений бойовиками табір, розташований на північний схід від маєтку Ла Трінідад.

21 липня виявлено та знищено три покинутих табори у Філа Чагарамаль, де знайдено велику кількість матеріалів та амуніції.

22 липня виявлено та знищено чотири табори, відомі під назвами Місяць 3, Сейба, Піратський Порт та О��оронний Порт, де знайдено 1 гвинтівку FAL, 2 гвинтівки FN-30, 1 карабін M-1 та автомат «Томпсон».

25 липня загін спецназу вступив у бій зіткнення з бойовиками в Ла Оркета, де були вбиті двоє з них, один же поранений і схоплений.

27 липня схоплено командувача комуністами Фройлана.

28 липня схоплено командувача бойовиків Агуїла, його супутника Аугусто вбили.

29 липня поблизу Альтаграсія де Орітуко схоплені ватажки Санчес (Віктор Рамон Сото Рохас), шеф фронту «Есекель Самора» та Мендоса.

30 липня під час спроби до втечі було вбито раніше заарештованих комуністичних ватажків Агуїлу та Фройлана.

31 липня армійський табір в Ель Бачільєр зазнав нападу бойовиків, внаслідок чого солдатами було вбито заарештованих Мендоса і Мальпіка, які спробували втекти.

2 серпня в ході операції із зачистки Ель Бачільєр був убитий комуністичний ватажок Санчес, який використовується як провідник. Вирвавши у солдата гвинтівку, він спробував втекти, але його розстріляли.

31 серпня було проведено остаточну зачистку Ель Бачільєр, яка підвела фінальну межу під операцією».

Також варто сказати, що з 1964 року в Венесуели змінився президент, замість Ромуло Бетанкура, президентом Венесуели став його однопартійний колега Рауль Леоні (1964-1969рр). Він продовжив співпрацю з США і Британією. Також Рауль Леоні продовжив боротись з комуністичними партизанами в горах і лісах. Армія проводила різні рейди і зачистки територій. США допомагала уряду Венесуели тренуючи антипартизанські сили та надаючи озброєння. У США в цей час був великий досвід в знищенні комуністичних бойовиків у В'єтнамі. Військові Венесуели на початку 1965 року взялись за активні операції, проти комуністичних бойовиків з фронту "Сімон Болівар" військові приступили до знищення до данного фронту і комуністичних учасників, що там діяли, також військові взялись за селян, в данній місцевості, які допомагали комуністичним бойовикам, а дуже часто навіть і воювали в їх загонах вчиняючи різні злочини. Тому, щоб підірвати опору комуністичних бойовиків, було проведено ряд операцій. Під час операції було знищено близько 100 бойовиків та селян, які допомагали комуністам. Також варто сказати, що уряд проводив і ряд операцій проти комуністів і їх посібників у містах. Так наприклад 18 жовтня 1965 року було заарештовано Альберто Ловера, який був військовим секретарем Комуністичної партії Венесуели, і координував дії комуністичних бойовиків як у містах, так і в сільській місцевості. Після арешту був ліквідований в кінці жовтня 1965 року.

Також армія у 1965 році взялась за знищення, комуністичних бойовиків фронту який мав назву "Мануель Понте Родрігес". Війська приступили до операції "Абелардо Естрадо Вале" Як і в попередніх операціях військові Венесуели військові займались ліквідацією не тільки комуністичних бойовиків, але і селян комуністів, які допомагали бойовикам і воювали разом з ними. Влада Венесуели на початку данної операції заарештувала двох комуністичних бойовиків, а саме Вістона Бермудеса, який був командиром міських бойовиків відділу FALN. А також був заарештований Акоста Рауль Фейтес. Пізніше армією були атаковані основні комуністичні сили данного фронту і ��нищені 12 бойовиків. Серед них командир групи Сесар Бурхуліо та Томас Кастелін.

У кінці 1965 року відбулось кілька нових сутичок військ Венесуели з комуністичними бойовиками, а саме у грудні 1965 року. Бойовики до початку зіткнень з військовими встигли ввійти в кілька поселень і провести там пропагандиську роботу, після виходу з одного з сіл вони зіштовхнулись з військовими під час сутички було вбито командира групи Давідо Ернесто Остоса, а також бойовика Івана. 4 комуніста було заарештовано. Також військові і праві сили наносили удари по комуністах і представникам інших лівацьких організацій, знищуючи їх осередки в містах та селах. Так 10 квітня 1965 року було вбито студента комуніста Томаса Моро, селянина, який підтримував комуністичних бойовиків Хосе Луїс Ерейра, також було вбито Хесуса Васкеса, члена лівацьких організацій, Роман Гонсалес студент комуніст розстріляний владою, за злочинну діяльність, також було вбито селянина в поселені Чамісасе, за співпрацю з комуністичними бойовиками, також було вбито селянина Сімона Родрігеса, який мав контакти з комуністичними бойовиками.

Варто сказати, що у 1966 році влада Венесуели заарештовує, ще одного комуністичного бойовика і ватажка Фабрісіо Охеду. Через деякий час він був повішений у власній камері військовими Венесуели. Також варрто сказати, що на 1966 рік багато комуністичних фронтів і таборів було знищено, велика частина територія була зачищена від лівих терористів. У першій половині 1966 року війська провели кілька військових операцій проти комуністів під час однієї з них було ліквідовано Антоніо Хосе Гедас і Лунар Маркес. Також згодом комуністи убили, свого колишнього бойовика, який став дизертиром Ірібаррена Борхеса.

У січні 1966 року антипартизанські загони, знищують комуністичного бойовика Івана Даса, який був командиром повстанської 31-бригади. Він ще з початку 1960-х років вів боротьбу проти влади Венесуели. Згодом в бою було ліквідовано, ще одного бойовика, який відігравав важливу роль Чема Сахера, який був ліквідований національною гвардією.

У травні 1967 року, була ще одна знакова подія, комуністичним бойовикам Венесуели мали підвезти боєприпаси і зброю комуністи з Куби. Комуністичний режим Кастро допомагав бойовикам зброєю і боєприпасами, а також і бойовиками, які мали допомогти венесуельським лівакам діяти більш ефективно. 8 травня 1967 року відбулась висадка комуністів де були венесуельці і кубинці. Висадка відбулась на пляжі Мачурукуто. При висадці 1 комуніст втопився. Групу комуністів помітив був рибалка, який і сповістив владу Венесуели про бойовиків. Розпочалась погоня за бойовиками, яка завершилась сутичкою 10-11 травня 1967 року всю ніч йшов бій, між військами Венесуели і комуністичними бойовиками. В результаті 8 комуністів було знищено, 2 потрапили в полон, один втік. Загалом під час висадки і бою загинуло 9 комуністів, 2 з них були кубинцями. Ще двоє кубинців потрапили в полон. І були представлені на конференції Американських держав.

У 1969 році закінчувалась каденція Рауля Леоні у Венесуелі, більшість комуністичних лівих партизанських організацій були розбиті, більшість бойовиків або вбиті або ��осаджені у в'язницю. Тільки найбільш радикальні з комуністичних бойовиків залишаються в горах і лісах, для продовження бойових дій. Тим часом у 1969 році у Венесуелі проводяться вибори на яких перема��ає Рафаель Кальдера(1969-1974) У 1970 році виникає комуністична організація, яка отримує назву "Червоний прапор" вона збирає залишки комуністичних бойовиків і разом з іншими лівими радикалами, продовжує займатись злочинами, зокрема викрадати людей для викупу. У 1972 році війська вбили 2 комуністичних бойовиків з організації Червного прапору Хосе Рафаеля Ботіні та Рамона Антоніо Альвареса. 31 березня 1972 року сили національної гвардії в бою знищили Амеріко Сільву, одного з організаторів і командирів Червоного прапору і Лівого Революційного руху. 3 червня 1972 року спец службою Венесуели, яка була заснована 1969 році і мала назву Національне управління розвідки та превентивних заходів, ліквідувала внаслідок бою 7 комуністичних бойовиків. Згодом був убитий, силовиками Венесуели Хесус Маркес Фіноль відбулось це 1973 році, він був один з засновників, організації Червоного прапору. Згодом у 1977 році були ліквідовані Тіто Гонаслес Ередіа та Вісенте Контрерас Дуке. Які теж грали важливу роль в комуністичному русі Червоного прапору.

У 1976 році комуністичні бойовики зробили, ще одне викрадення на цей раз Вільяма Ніхауса з США, досить довго він перебував у руках бойовиків, аж до 1979 року, поки не був звільнений, спец служби Венесуели шукали сліди, щоб вийти на бойовиків, було затримано 26 липня Хорхе Родрігеса, який був генеральним секретарем Соціалістичної ліги, не довідашись нічого агенти спец служб стратили комуністичного бойовика. Також варто згадати, що наступним президентом Венесуели став Карлос Андрес Перес 1974-1979рр. Під час його правління боротьба з комуністичними бойовиками продовжилась, переміг він вибори при рекордній явці на виборах 97% від загальної кількості зареєстрованих учасників. Такж його правління припало на загально світову енергетичну кризу. Наступним президентом став Луїс Кампінс 1979-1984рр. який в основному займався збільшенням видобутку нафти і її експорту.

У 1982 році 4 жовтня спецслужби Венесуели провели спец операцію, проти комуністичних бойовиків Червоного прапору. Під час цієї операції був розбомблений табір партизанського фронту «Амеріко Сільва». Незадовго до знищення табору комуністичні бойовики кілька раз нападали на невеликі села і містечка, і вбивали людей та займались іншими злочинами, саме тому президент Луїс Кампінс наказує провести спільну операцію з приборкання комуністичних повстанців, в якій брали участь Національна армія Венесуели, ВПС Венесуели, Національна гвардія, Технічний корпус судової поліції (CTPJ), Управління розвідки Prevention (DISIP) і Головне управління військової розвідки (DIM) (сьогодні відоме як Головне управління військової контррозвідки (DGCIM)), серед інших організаці�� безпеки венесуельської держави. Штурм табору комуністичних бойовиків розпочався 4 жовтня 1982 року о 5 годині. Було авіацію війська брали в оточення табір. Бій тривав два дні, в ході якого було ліквідовано 23 комуністичних бойовика. Близько двадцяти партизанам вдалося втекти. У протистоянні загинула вся основна частина командування фронту.

У Кантаурі загинули командири та учасники бойових дій:

Роберто Антоніо Рінкон Кабрера (псевдонім Sergio y El Catire, перший командувач фронтом); Енріке Хосе Маркес Веласкес (псевдонім Флоренсіо, другий командир); Роза Емператріс Гусман Кордеро, (псевдонім Соня або Чепа, третій командир) перша жінка-партизанка у Східній Венесуелі, яка командувала партизанським фронтом Антоніо Хосе де Сукре, заснованим Амеріко Сільвою та іншими легендарними партизанськими піонерами. сестра Фанні Альфонсо Салазар (псевдоні Патриція та Пет, член Команди); Карлос Хесус Арзола Ернандес; Хосе Мігес Нуньєс (псевдонім Рівас і Ель Еспаньоліто); Маурісіо Техада, (він же Плаза) Кармен Роза Гарсія (вона ж Розі); Ільдемар Лоренцо Морілло; Карлос Альберто Самбрано Міра; (він же Хайме) Марія Луїза Естевес Арранс (псевдонім Наташа); Антоніо Марія Ечегаррета Ернандес; Беатріс дель Кармен Хіменес (псевдонім Майра); Бауділіо Вальдемар Еррера Верацерта; Хорхе Луїс Бесерра Наварро (псевдонім Гілберто); Eumennedis Ysoida Gutiérrez Rojas, (він же Heydy); Дієго Альфредо Альфонсо Карраскель; Луїс Хосе Гомес; Еусебіо Мартел Даза (він же Домінго); Рубен Альфредо Кастро Батіста; Нельсон Антоніо Пасін Колясо; (він же Фредді) Хуліо Сесар Фаріас Мехіас Хосе Ісідро Зерпа Коліна.

Це завдало серйозного удару по комуністичних бойовиках, які залишились без багатьох командирів.

Через деякий час відбулась, ще одна операція військових проти комуністичних бойовиків, вже при президентові Хайме Лусінчі (1984-1989). Битва в Юраме, яка відбулась 8 травня 1986 року. Агентами спец служб було знищено 9 бойовиків. Наступний важливий епізод данної боротьби відбувся 28 жовтня 1988 року, у містчеку Ель-Ампаро коли військами і спецслужбами було вбито 14 бойовиків військові говорили, що частина з них це були комуністи з Колумбії.

Одна з останніх спроб лівацьких злочиців, була здійснена в 1992 році, а саме спроба державного перевороту, ліваків підтримували частина прокомуністичних військових. Президентом в цей час був Карлос Родрігес 1989-1993рр. У 1992 році відбулась спроба державного перевороту, цю спробу здійснила організація, яка мала назву Революційний боліварський рух, це була ультра лівацька злочинна група, створена в 1982 році ліваком Уго Чавесом. Вела пропаганду серед армії, і мала певних послідовників серед них. Багато з тих хто брав участь в спробі перевороту, були колишніми комуністичними бойовиками, або комуністами в підпіллі. Зокрема серед них був Дуглас Браво, який активно брав участь в комуністичній партизанській діяльності в 1960-х роках. Тому в спробі перевороту брали участь більшість ліваків Венесуели. Головною силою рішучую були ліваки військові і сам Чавес, хоча більшість армії була лояльна повністю президенту Венесуели. В результаті повстанці, які розпочали бої з метою захоплення влади в багатьох містах Венесуели. В столиці в Каракасі комуністичні бойовики так і не змогли захопити владу, Чавес був заарештований, за спробу заколоту. Лише невелика кількість військових підтримала спробу лівацького перевороту. Відбувались серйозні сутички в столиці в Каракасі, але ліві бойовики так і не змогли його захопити. Навіть після увязнення Чавеса, заколотники пробували певний час його звільнити, завершилось все крахом для лівацьких сил. Бунт був придушений в ході спробу перевороту військами Венесуели були знищено близько 200 бойовиків.

Також варто сказати, що в середині 90-х років останні комуністичні бойовики вийшлі з лісу і гір і здались владі, це були залишки недобитків Червоного прапору і інших організацій, які зрозуміли безперспективність протистояння. Фактично з цим і закінчилось протистояння комуністичних бойовиків і влади, яке розпочалось ще на початку 1960-х років. За цей час владними структурами було ліквідовано щонайменше орієнтовно 1012 комуністичних бойовиків та їх посібників.

[olegzhdanovkiev]

Чи є загроза для Дніпра: що буде

Чи є загроза для Дніпра: що буде, якщо окупанти дійдуть до Покровська Зараз на Покровському напрямку ЗСУ вимотують противника і відходять на рубіж оборони, але поки що не дійшли до цього рубежу. Навіть якщо російським окупаційним військам вдасться досягти успіху і дійти до Покровська, що розташований неподалік адмінкордону з Дніпропетровською областю, бойові дії навряд чи почнуться безпосередньо на самій Дніпропетровщині. Таку думку озвучив військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов. За... Читати далі »

[polandwars]

Польща в часи Другої Світової боротьба проти комунізму.

Під час Другої Світової війни Польща була захоплена Німеччиною, був сформований уряд лояльний до Німеччини. Також був Польський уряд в еміграції, який розташовувався в Лондоні. На території Польщі діяли кілька партизанських груп найбільшою була антикомуністична і націоналістична Армія Крайова. Були ще і комуністична бойовики і злочинці, які називались Гвардія Людова, яка пізніше була перейменована в Армію Людову. Були часті сутички між Армією Крайовою і комуністичними бойовиками. У 1942 році комуністи з Гвардії Людові розпочали боротьбу проти німців і польських антикомуністів, ціль Гвардії Людової було встановити комуністичну злочинну владу по всій території Польщі. Гвардія Людова озпочала свої збройні дії в травні 1942 року поблизу Пйотркува-Трибунальського та Радома. До кінця 1942 року організація охоплювала весь Генерал-губернаторство та частину польських земель, включених до Третього Рейху.

Першим підрозділом Народної гвардії, який вирушив на боротьбу з німецькими силами, був відділ Францішека Зубжицького. Цей підрозділ прибув до Пйотркува у травні 1942 р. Частина була сформована у Варшаві Головним штабом Народної гвардії. У Ченстоховсько-Пйотрковському районі він був першим із комуністичних загонів. Францішек «Малий Франек» Зубжицький, колишній студент Варшавського технічного університету, був членом Комуністичної партії Польщі та Союзу визвольної боротьби. Його заступником був довоєнний політв'язень Марцелі Ростковський. До загону входили дванадцять комуністичних бойовиків , троє червоноармійців, які втекли з німецького полону, та 7 робітників та інтелігенції з Жоліборжа. Гвардійців призначала варшавська організація ПНР на чолі з Єжи Альбрехтом.

9 червня підрозділ «Малого Франка» здійснив першу бойову дію. Підрозділ розділений на дві групи. Одна з них прибула до лісництва в Меще, де пограбувала лісничого Єремія Козловського із Союзу збройної боротьби (попередника АК) . Довідавшись про прибуття туди партизанів, німці направили туди значні сили сипо, жандармерії та синьої поліції. 10 червня відбувся бій під Полічним. Бій тривав вісім годин. Втрати комуністів становили троє бійців, а самого «малого Франека» в сутичці було поранено. Під час бою з партизанами начальника застави Сипо було поранено в голову. Програвши бій, партизани комуністи до Варшави, де сховалися на квартирі Альбрехта. Друга група на чолі з Марселем відкручувала рейки на станції Теклінув. Невдовзі комуністів оточили німці, у сутичці загинуло троє бойовиків. Ті, хто вижив, дісталися до Опочно. Після великих втрат штаб у Пйотркуві організував групу кандидатів до підрозділу, серед яких були члени Польської робітничої партії та молоді люди, які переховувалися від примусової депортації до Рейху. Пізніше один з командирів комуністів Францішек Зубжицький був убитий в сутичці з німецькими силами під час спроби втечі після арешту на залізничній станції в Томашові-Мазовецькому. 21 червня Марцель Ростовський вів бій з німцями в Антонінові, під час якого загинув разом із двома солдатами. У липні були сформовані нові бойові групи в Ченстохові, Пйотркуві та Томашові-Мазовецькому. 6 серпня підрозділ Пйотркувсько-Ченстоховської Гвардії Людової було розгромлено, шестеро гвардійців-комуністів були вбиті. Отже варто сказати, що на початку у комуністів нічого не виходило протиставити німецьким силам і антикомуністичним силам Польщі. Та незважаючи на це до комуністичних бойовиків починають прибувати все нові сили. Варто сказати, що на початку своєї діяльності комуністи Гвардії Людової втратили 16 комуністичних бойовиків серед них 2 командирів Францішек Зубжицький та Марцель Ростовський. Також варто сказати, що німецька адміністрація повішала 30 комуністів, які співрацювали з бойовиками з армії людової.

Наступна важлива сутичка між німецькими силами і комуністами Гвардії Людової відбулась 14 травня 1943 року. У лісі поблизу Залезянки розквартирувався комуністичний загін Народної гвардії. Кельцецька земля під командуванням лейтенанта Ігнація Робб-Нарбутта та трьох взводів під командуванням: Генріка Козубського, Владислава Старомлинського та Владислава Василевського була виявлена ​​німецьким літаком. У цей час у філії перебували секретар Келецького округу Польської соціалістичної партії Мечислав Ковальський та представник Головного штабу ГЛ Францішек Ксенжарчик. Бій відбувся під час операції оточення та спроби ліквідації підрозділу Народної гвардії німецькою жандармерією. Враховуючи переважну перевагу на боці противника, Францішек Ксенжарчик вирішив, що кожен взвод буде проривати кільце оточення самостійно. Під час бою загинуло 5 комуністів, у тому числі секретар Мечислав Ковальський. Ще троє отримали поранення, але зуміли вийти з оточення. Лише взвод під командуванням Генрика Козубського не зазнав втрат, оскільки виявив пролом у позиціях німців. Отже втрати комуністів це 5 убитих серед них Мечислав Ковальський секретар соціалістичної партії.

Наступне важливе зіткнення німецьких сил і бойовиків Гвардії Людової відбулось 7 серпня 1943 року в районі Скерневіце, частина ім Пуласький під командуванням лейтенанта Ігнація Робба «Нарбута» цілий день вів бій із силами СС, вермахту та жандармерії — 20 комуністів було ліквідовано було вбито або поранено, але більшість людей «Нарбута» прорвалися. З’єднання «Нарбутта», яке на межі 1942/43 рр. налічувало близько 230 осіб, було одним із найактивніших загонів ГЛ і найсильнішим партизанським з’єднанням, що виникло в цій області після смерті майора «Губаля» та розпуску його загону.

18 жовтня 1943 року в Парчевських лісах підрозділи Гвардії Людової були оточені сильними німецькими підрозділами за підтримки літаків, але їм вдалося прорватися, втративши 5 убитими.

22 жовтня 1943 року поблизу Коханів у Липських лісах (Яновський повіт) частини під командуванням Владислава Скшипека («Грибовського»), Антонія Палена «Ястшембя» та Кароля Герценбергера «Кароль» були атаковані великими антипартизанськими силами. 7 бойовиків комуністів було вбито і кілька поранено (зокрема смертельно Антонія Палена), але більшості вдалося прорватися.

23 листопада 1943 року біля Малаховської лісничої хати біля села Пшециськ (у лісі біля Цмелова) німецькі війська оточили 19 комуністів бойовиків з гвардії Людової на чолі з комендантом ГЛ Яном Налазеком. У цілоденному бою загинуло 17 комуністів з ГЛ, 2 важко поранених потрапили в полон. В тому числі був знищений і комендант Гвардії Людової Ян Налазек.

Сутичка під Барлогами — партизанська сутичка 9 липня 1943 року між частинами селянських батальйонів і Гвардії Людової з німецькими силами. Після виявлення німецького плану покарання комуністів села Барлоги командування селянських батальйонів і підрозділів гвардії людової, що розквартирувалися неподалік, вирішило протидіяти пацифікації. Німецькі сили були атакована із засідки. Відбулися бої, під час яких загинуло 3 комуністічних бойовиків.Під час бойових дій населення села вдалося евакуюватися. Через невелику кількість сил комуністи змушені були відступити. Село було спалено.

Кочанський бій — бій 22 жовтня 1943 року між німцями та військами комуністів з Гвардії Людової. Комуністи Гвардії Людової, яким ще не вистачало зброї, зібралися в районі Яників і Кочан в ��чікуванні десантування, під час якого вони мали отримати зброю та військову техніку з СРСР. Це мало відбутися в ніч з 20 на 21 або з 21 на 22 жовтня. Тут з'явилися одиниці GL. Бартоша Ґловацького (командир: лейтенант Владислав Скшипек, псевдонім «Ґжибовський»), ім. Ярослава Домбровського (командував комендант району Краснік капітан Антоні Пален, псевдо «Ястжаб») і 4-й батальйон GL (командував офіцер Червоної Армії німецького походження капітан Кароль Леміхов-Герценберг, псевдо «Лемішевський»). ; Німецькі літаки вистежили цю групу. З ним вирішили негайно розправитися.

Недалеко від зупинки комуністів чулися вибухи гранат і стукіт кулеметів. Вони потрапили в оточення німців в районі Яників і Кочан. Гвардійці швидко просувалися лісом, щоб зайняти зручні вогневі позиції, маючи завдання атакувати противника, що наближався, і прорвати оточення. на. 11.00 Прозвучала команда "Гржибовського" - Вогонь! Спочатку партизани здобули перевагу над німецькими силами, але незабаром підійшли німецькі підкріплення і погано озброєні війська ГЛ не мали шансів боротися на рівних. Вони почали відходити і прямувати в район Кочан.У бою було знищено 5 гвардійців, 4 отримали важкі поранення і 7 отримали легкі поранення. . З німецького боку брали участь близько 3000 солдатів.

Армія Крайова випустила для своїх бійців указ в грудні 1942 року, що комуністичні бойовики з Гвардії Людової, а також члени Польської Комуністичної партії, є ворогами для Польщі, і що комуністичні банди треба ліквідувати чим швидше. Почались часті сутички польських антикомуністичних сил з комуністами.

У ніч з 1 на 2 червня 1943 року за наказом окружного командування Армії Крайової в Ґруйці групи місцевих членів Армії Крайової розстріляли п’ятьох комуністів з Гвардії Людової і матір одного з них у Моґєльніці. Серед розстріляних була магістр Марія Ясьоровська – діячка Полської соціалістичної партії, педагог, випускниця Варшавського університету.

12 липня 1943 року група Народної гвардії з району Кунова Опатівського району під керівництвом залізничника Мар’яна Сковроня, озброєна 2 ручними кулеметами та 6 пістолетами «Віс», зустрілася з підрозділом Армії Крайової «Понури». у Стараховицьких лісах поблизу Викуса. Після переговорів групу прийняли до загону «Понурів» для спільної боротьби проти німців. Однак цього не сталося, оскільки в наступні дні (13–16 липня) усіх 6 гвардійців було роззброєно, а потім розстріляно як злочинців комуністів.

У ніч з 6 на 7 вересня 1943 р. 2-й лейт. Псевдонім Леон Шимбірський «Orzeł», який був заступником групи Kedyw у районі Włoszczova, під командуванням поручника Przemysław Szyc «Ludwik», увійшов у село Конєчно і вбив 5 комуністів. Тієї ж ночі інша група з підрозділу «Людвіка» також вбила 5 осіб у селах Кросов і Воля Вишньова. Лише один із убитих у цих селах був солдатом Гвардії людової. Решта були членами АК . Вони були вбиті лише тому, що надавали допомогу комуністам і зрадили польську державу.

10 вересня 1943 року група партизанів Армії Крайової під командуванням «Орла» вбила в селі Старжини 7 осіб: двох солдатів GL і п’ятьох з Єврейської бойової організації, які після втечі з ченстоховського гетто чекали в цьому селі. для контакту з Армією Людовою.

Наказ Головкома Армії Крайової генерала Коморовського від 16 вересня 1943 р. про ліквідацію грабіжницьких або «диверсійних» банд був сприйнятий польськими комуністами і соціалістами як заклик до братовбивчої війни. Так комуністи коментував цей наказ у звіті, надісланому до Лондона: «Щоб надати певну допомогу і захист беззахисному населенню, я наказав начальникам районів і округів виступити зі зброєю в руках проти грабіжницьких або диверсійних бандитських елементів, якщо необхідно. Я наголошував на необхідності ліквідації ватажків банд, а не намагання знищити цілі банди». У довоєнній Польщі термін «диверсійний» чітко стосувався комуністів.

Вже через місяць цей наказ був отриманий розвідкою ГЛ і 15 жовтня опублікований у підпільній пресі. Тоді було зроблено «безсумнівний висновок, що командування віддало накази та вказівки, що призвели до громадянської війни»

Після набрання чинності наказом № 116/1 у другій половині 1943 р. було вбито кількох членів Польської Комуністичної Партії і ГЛ, серед яких: Ян Млинек з Міхалова, що на Ільжанському повіті, який залишив ряди Армії Крайової і приєднався до ГЛ. Цю ліквідацію скоїв підрозділ "Кржик". Тіло вбитого знайшли через 6 місяців.

28 жовтня 1943 р. підрозділ Пшемислава Шица «Людвік» оточив підрозділ ГЛ, що розквартирувався в селі Карчовіце району Мєхув. Бартош Гловацький, намагаючись його обеззброїти. Через те, що охорона не захотіла здати зброю (вони її не отримали від «Людвіка»), почалася стрілянина. Після 20-хвилинного бою комуністам ГЛ вдалося прорвати оточення наступаючих і залишити Карчовіце. Однак у сутичці вони втратили 14 комуністів убитими . Після цих подій відділ ГЛ ім Бартоша Гловацького ліквідували.

У листопаді 1943 р. Конколевниця Радзинь-Подляського повіту за наказом коменданта Армії Крайової Константина Вітковського, псевдо "Міллер" напали - разом зі штабною командою - псевдонім Ян Дадун «Януш», на відділ комуністичних бойовиків з Гвардії Людової . Загинуло 10 комуністів з ГЛ. Загинув і Домбровщак Якуб Олександрович. З тих, хто піддався нападу, вижив і зумів втекти лише гвардієць Едвард Желязни.

8 грудня 1943 року група з кількох членів Армії Крайової під командуванням сержанта «Лістека», конвоюючи два кінних вози зі зброєю, натрапила в Старому Скошині на підрозділ ГЛ його імені. Завіша Чорного і був ним затриманий. Командир відділу ГЛ «Танк», побачивши вагони, навантажені зброєю, закликав вояків Армії Крайової, які їх конвоюють, не давати її зберігати, а, як і партизани ГЛ, використати для боротьби з німцями або передати їх тим, хто веде цю боротьбу. Солдати Армії Крайової зайняли бойову позицію. Відбувся ��бмін пострілами. На їхні звуки з табору на горі Щитняк прибула більша група вояків Армії Крайової під командуванням поручника «Мар’янського». Солдати Армії Крайової сформували тиральєр і почали оточувати охорону. «Танк», побачивши переважаючу силу ворога, швидко відступив у складі 8 охоронців. Решту підрозділу він залишив оточеним в одному з цегляних будинків. Решта, бажаючи уникнути непотрібного кровопролиття і водночас повіривши офіцерам на слово – запевненням поручника «Мар’янського», що якщо вони вийдуть з дому без зброї, то жодна волосина не постраждає, вартові без бою склали зброю. . Тим часом на місце події прибули ще військові Армії Крайової. Побачивши роззброєних охоронців, він почав їх допитувати. Після годинного «розслідування» з побиттям він наказав відпустити трьох. Решту п'ятьох він наказав розстріляти за збройний пограбування польського партизанського загону. Серед розстріляних два заступники командира партизанського з'єднання ГЛ: з оперативної роботи - капр. Ян Жебрак "Козак" і з політичних справ - Ян Біда.

Важливу роль в боротьбі з комуністичними бойовиками відігравало ще одна партизанська антикомуністична організація, називалась вона Національні Збройні Сили. Займались тим, що очищали Польщу від комуністичних банд.

В одному з перших наказів № 3 від 20 жовтня 1942 р. комендант NSZ Ігнацій Озєвич – «Czesław» рекомендував усім підрозділам NSZ ставитися до Гвардії Людової як до ворога і з її членами «вести бій у межах сучасні можливості», а в грудні 1942 р. видав наказ про проведення спеціальної дії № 1 з метою «очистити район від диверсійно-кримінальних банд і ворожих нам формувань ». Ці дії не залишилися таємницею для контррозвідки ГЛ, про що було вирішено повідомити громадськість. 15 жовтня 1942 р. орган ЦК ПНР «Trybuna Wolności» вказав на заклики до збройного розгону лівих сил, заявивши, що «реакція готує громадянську війну в нашій країні».

7 січня 1943 р. підрозділ Національних збройних сил знищив 6 членів Гвардії Людової у Джевіці Опочнського повіту, включно з активістами окружного комітету ПНР на прізвисько Антоні Венгожевський. «Las» і псевдонім Piotr Białek «Куріпка». У зв’язку з цим партизанський загін ГЛ під командуванням Юзефа Рогульського «Wilk» і група «Lwy» під командуванням Юліана Канєвського «Julek» 22 січня вбили кількох членів NSZ у відповідь, у тому числі директора « Герлах», Август Кобилянський. Ця відплата відбулася без відома і згоди центральних органів влади ПНР і ГЛ, які забороняли будь-які акції відплати.

З липня 1943 р. НСЗ почала активну боротьбу проти ГЛ. Боротьба з народною гвардією розглядалася як першочергове завдання, важливіше за боротьбу з німцями. У листі NSZ «Szaniec» від 4 серпня 1943 року зазначалося: «Настав час прокинутися і розпочати систематичну ліквідацію осередків комуністів, і тільки на очищеній території розпочинати планову боротьбу з німецьким окупантом. Спільна праця щиро польських військових і цивільних організацій, безперечно, дасть змогу вирвати большевицькі бур'яни і очистити край. ПНР, гвардія та різні «червоні партизани» мають зникнути з лиця польської землі».

У ніч з 22 на 23 липня 1943 р. відділ «Сосни» NSZ під командуванням Губерта Джури – «Тома» в лісництві Пущі біля села Стефанів (у Присуських лісах). знищили 7 партизан ГЛ. Члени NSZ видавали себе за підрозділ ГЛ з Люблінського регіону, шукаючи контакту з іншими підрозділами ГЛ. Лише одному з охоронців вдалося втекти.

Наприкінці липня 1943 р. той самий відділ NSZ під командою «Том», у Кемі Німоєвській на річці Піліці, раптово атакував підрозділ ГЛ ім. Владислав Кононович. Загинув командир підрозділу Генрік Шостак. і 9 комуністів бойовиків. Вижив лише сержант Стефан Конопка.

13 листопада 1943 р. у Слабошицях Радомського повіту патруль NSZ затримав трьох офіцерів ГЛ: секретаря окружного комітету Польської Робітничої Партії Леона Кочаського, коменданта округу ГЛ Радома Едварда Бернарда «Орла» та окружного штабного офіцера ГЛ Лешека Швагерчака. . Усі вони були ліквідовані в один день.

25 грудня 1943 року в Александрові Радомського району підрозділ NSZ «Лас 3» під командуванням Станіслава Маслохи затримав трьох солдатів, які прийшли додому на Різдво з підрозділу генерала Юзефа Бема ГЛ: Зигмунта Кочварського, Болеслава Леського та Міхала. Павлов. Усі вони були розстріляні.

9 серпня 1943 р. у лісі поблизу Борово (Красницький повіт) на фоні боїв між ворожими підпільними організаціями підрозділ НЗС під командуванням майора Леонарда Зуб-Здановича «Зонб» оточив, роззброїв і потім розстріляли приблизно 27 комуністів частини ГЛ. Ян Кілінський і троє присутніх у таборі селян. Польська Робітнича Партія використовувала цю подію в пропагандистських цілях, поширюючи неправдиву інформацію про те, що члени ГЛ були вбиті сокирами та нібито обезголовлені ПРП також звинувачувала НСЗ у розв’язанні «громадянської війни», називаючи членів цієї організації « фашистів» і «ваших націонал-демократів»». Спочатку NSZ не брала на себе відповідальності за події в Борові, визнавши відповідальність лише тоді, коли інцидент офіційно засудив Штаб Армії Крайової.

Навесні 1943 р. НСЗ оголосила, що ППР і ГЛ діють в інтересах СРСР як «радянська агентура» або «московська філія», як описав один із органів преси НСЗ 31 липня 1943 р. : сьогоднішньою необхідністю є також завдання якого є очистити територію Польщі від партизанських загонів і комуністичних банд, що становлять «другу окупацію». Ми повинні звільнити польське населення від вічного терору, визиску й грабунку з боку цих банд, а Польщу — від загрози їхньої інтервенції з боку совєтів і комуністичної революції в найнебезпечніший для нас момент: момент, коли передчасне повстання в наша країна зможе передати перемогу в руки Сталіна. Це завдання – знищення комуністичних загонів і банд – лежить на наших власних польських партизанських загонах, організованих Національними збройними силами».

У 1943 року в таборі загону ім. Бартоша Гловацького в Хороберських лісах агент NSZ Мундек Добай, який вступив у загін комуністів Гвардії Людової, кинув гранату в землянку, де проходила нарада командирів загону. Внаслідок вибуху загинули 2 і було поранено 3 комуніста.

26 серпня 1943р — біля лісництва Фаніславіце (Смоховські ліси), загони NSZ під командуванням «Жбика» та «Вілька» силою роззброїли загін GL із 35 осіб, при цьому одного з бійців Гвардії Людової було вбито і ще одного — важко поранено.

7 жовтня 1943 — у Влощівському повіті Келецького воєводства загін АК «Орел» убив шість комуністів ПРП, семеро бійців Гвардії Людової, одного активіста «Батальйонів хлопських» та трьох солдатів АК, які «співпрацювали з комуністами»

17 жовтня 1943 — у селі Каргові загін АК «Орел» оточив та атакував загін Гвардії Людової імені Бартоша Гловацького. Партизани Гвардії Людової з боєм прорвалися з оточення, але втрати склали 11 бійців убитими, пізніше померли ще троє поранених, в результаті загальні втрати комуністів склали 14 бійців убитими та померлими від ран.

Протягом грудня 1943 року в північній частині Люблінського воєводства бойовою групою АК були вбиті командир загону АК Ян Дадун («Януш») — прихильник союзу з ПРП та 8 колишніх солдатів АК, які перейшли до загонів Гвардії Людової, така була кара зрадників, які хотіли перейти на сторону комуністів.

Комуністи з Гвардії Людової, 1 січня 1944 року, були перейменовані у Армію Людову. Саме так почали називатись з цього часу комуністичні бойовики, що планували захопити владу в Польщі.

14 травня 1944 р. відбувася бій під Ромбловом – група АЛ (бл. 700 осіб і радянські партизанські загони (бл. 200–300 осіб) загальною чисельністю понад 900 осіб під командуванням підполковника Мечислав Мочар, псевдонім «Мітек» вів цілодобовий бій з п'ятьма батальйонами дивізії СС «Вікінг», здійснюючи антипартизанську операцію «Майгевіттер», проти комуністичних злочинців.

Запланована німцями військова операція під кодовою назвою Maigewitter (Травневий шторм) мала на меті знищити всі комуністичні партизанські загони, що діяли на Люблінщині, які здійснюючи диверсійні напади на німецький залізничний тра��спорт. В операції «Майгевіттер» брали участь 2000 німецьких солдатів на чолі з групенфюрером СС Якобом Спорренбергом. Згідно з планом, прийнятим на засіданні 2-го окружного штабу 5 травня 1944 р., на якому був присутній верховний командувач Війська Польського генерал Міхал Жимерський, який тоді інспектував Парчевські ліси. «Рола», прийнято рішення про реформування 5-го батальйону ім Яна Холода в бригаду та перегрупування головних сил групи Північно-Люблінської Народної Армії з Парчевських лісів у райони Вісли на Люблінщині та розміщення їх у трикутнику Казімєж-Наленчув-Пулава. Таке рішення було прийнято з таких міркувань: напрямок наступу Червоної Армії чітко вказував на Люблінщину, і в цій ситуації район Парчевських лісів став би прямим тилом фронту, до якого німці вводили б нові сили і розгортали їх у селах, а в лісах могли створити свої бази для щільного постачання фронту. Тривале зосередження партизанських загонів непокоїло окупанта, який стежив за пересуваннями партизанів і вів посилену розвідку їх баз. Крім того, надто велике і надто тривале зосередження партизанських загонів стало обтяжливим для місцевого населення. Вибір зазначеного Вісланського трикутника для майбутнього оперативного району зумовлювався його розташуванням, тобто близькістю до річки Вісли, горбистою місцевістю та багатьма лісовими масивами, а також населенням, яке підтримувало партизанів. За оцінками командування, ця база могла бути використана для атаки на важливі комунікаційні артерії противника – залізничну колію, що проходить через Пулавські ліси, та дорогу з твердим покриттям, що пролягає вздовж їх східного краю. У Парчевських лісах залишилася лише 4 рота 5 батальйону під командуванням поручника Хіла Гріншпана. «Чіл». Частини, що залишилися, незабаром були оточені в районі села Ромблув, де вели бій з переважаючими силами німців.

Німці мали свого інформатора серед партизанів. Це був псевдонім Владислав Ющик. «Владек», який був серед туркменів під час боїв під Амеліном. Був викритий і засуджений до розстрілу в червні 1944 року .

Перші німецькі атаки відбулися ще до світанку, під час маршу біля села Амелін, де польські частини зіткнулися з радянським підрозділом, що вступив у сутичку з німцями. Решта групи вирушила в бік Янівських лісів. 11 травня в районі сіл Сирий і Амелін зібралося сильне угруповання партизан чисельністю близько 1400 чоловік: 5-й батальйон АЛ ім. Яна Голода (включно з підпорядкованим йому штабним взводом), штаб 2-го Люблінського округу та 4-го Люблінського округу (загалом бл. 600 осіб), бригада АЛ ім. Ванди Василевської (прибл. 300 партизанів), відділ AL «Янковського» (бл. 120), підрозділ AL «Śmiały» (48 осіб), відділ БЧ «Нива» (бл. 50 осіб; відділ засновано в Оструві Любельському з ініціативи члена Крайової Крайової Ради капітана Зигмунта Ґолавського «Ниви») та радянський відділ ім. після Микита Хрущов (бл. 300 осіб). Через відсутність більш активної діяльності німецьких військ 12 травня було прийнято рішення про поділ групи. Бригада ім Василевської, підрозділи «Янковського» і «Шміля» та частина радянської частини мали просуватися далі на південь району, а решта частини атакувала ворога. Ніч перервала бій, а дощ, що пішов 13 травня, завадив німцям провести повітряну розвідку.

Вранці 14 травня група АЛ і радянські партизани вийшли в район Ромблова, де зупинилися на відпочинок. У той час був наліт німецьких літаків, які бомбили хутір Раблів і село Грабівки. Очікуючи нападу німців, партизани перекинули свої війська в сусідній ліс, пересічений глибокими ярами. Проводилась підготовка до кругової оборони; південну ділянку займав радянський підрозділ (командир: кап. Василь Колесніченко), а решту ділянок займало угруповання AL у складі трьох рот (командири: поручник Ян Літко «Янек», поручник Станіслав Гаюш «Стах» , поручник Ян Войтович «Мацек») , чотири взводи (командири: сержант Юзеф Грущик «Йозек», поручник Збігнєв Степка «Збишек», капітан Вацлав Дрозд «Вах»). Партизанські загони налічували близько 900 чоловік. Німецькі сили становили 2 тис. солдатів за підтримки танків, бронетехніки та авіації. Командири дільниць підполк. «Mietek» призначив кап. Францішек Волінський «Франк», кап. Олександр Скотницький «Земста», поручник Миколай Мелюх «Кола» та кап. Василь Коласіченко.Бомбардували та обстрілювали лісову зону. Атака німецької піхоти відбулася близько полудня і базувалася на тактиці під назвою «полювання на куріпок». Головний удар був спрямований на північний і північно-східний напрямки оборони партизанів. Запеклі бої точилися на ділянці оборони рот «Янка» та «Стача». Більша група німецьких солдатів прорвалася в тил цих рот і була розбита в рукопашному бою. Потім була двогодинна перерва в боях. Німці використовували літаки для розвідки, але кулеметний вогонь змусив їх значно збільшити висоту польоту. Після попадання в один з них повітряна розвідка була припинена. З 16 години німці почали потужний артилерійсько-мінометний обстріл лісу, а через кілька хвилин після його припинення було здійснено розвідувальний удар на північно-західній ділянці. Головний удар вівся з півдня та південного сходу, оборонявся ротою «Мацька», взводом «Кола» та радянським підрозділом. Німцям вдалося на деякий час увійти в ліс, але контратака з Радянського району і групи АЛ вибили їх з лісу. Третій обстріл стався після невеликої перерви, близько 19 години на схід і південний схід. Цей напрямок обороняли партизанські загони прикриття, але вони швидко отримали підтримку з боку постійної лінії оборони, яка сповільнила і остаточно припинила атаку. У сутінках була остання атака з різних сторін, але вона була безуспішною. Бій закінчився з настанням темряви. Близько 22-23 години відбулася нарада командування, на якій було прийнято рішення про вихід з оточення через південно-східний напрямок. Шлях відкрила розвідгрупа. За цією групою рушили інші частини, але ніч і звивисті лісові дороги змусили їх вириватися з оточення іншими шляхами. Штаб ІІ округу разом з Радянським відділенням ім Хрущова вирушив у район 5 округу Янув-Любельський у Янівських лісах, окружний штаб охорони взводу батальйону ім. Hołoda (включно з частинами Армії Крайової та BCh, які перейшли під командування AL) і штабом Округу 4 Люблін повернулися до Парчевських лісів, а колона з пораненими вирушила до Пулав на Привіслі. Радянські комуністичні партизани та бойовики з Армії Людової втратили вбитими 40 бойовиків.

Окрім цієї антипартизанської акції німці також провели ще одну акцію проти комуністичних бойовиків з Армії Людової. Данні події відбулись 11-15 червня 1944 року. в Липському лісі та Янівському лісі. Близько 3 червня 1944 року німецькі війська почали оточення Липських і Янівських лісів, яке завершилося 8-9 червня. План операції передбачав до 9 червня згорнути кільце, 11 червня розпочати наступ і концентричне звуження кільця оточення, а 13 червня ліквідувати партизанські загони. 9-10 червня партизани мінували окремі ділянки доріг і вели розвідку. Вранці 11 червня вони за підтримки артилерії і танків атакували позиції партизанів, щільно стиснувши кільце оточення. Біля села Граби відбулося зіткнення з калмицькою кавалерією, де загинув підпоручик Я. Качмарчик. «Липа» з 12 партизанами, а в районі Шведува один із експедиційних підрозділів був розгромлений. Були сутички на західній ділянці поручика Є. Грончевського. Проте в умовах переважної переваги противника партизани в ніч з 11 на 12 червня поступово залишили Лейпцизький ліс. Апогеєм цієї акції стало зіткнення німецьких сил з комуністичними бойовиками стала битва під Поритовим лісом, найбільша битва під час цієї антикомуністичної акції німців, відбулась в Янівських лісах і Сольському лісі. Бій відбувся 14 червня 1944 року в Янівському лісі між німецькою армією (під командуванням генерала Зігфріда Геніке) та польськими та радянськими партизанами комуністами (під командуванням Миколи Прокоп’юка).

Навесні 1944 р. на Люблінщині діяло багато партизанських коумністичних організацій. Цих партизанів через наближення фронту відкидало все далі на захід. Вони намагалися атакувати німецькі конвої постачання. Вже в травні німці провели детальну операцію під назвою Sturmwind I («Віхер I»), яка мала на меті знищити партизанів у Янівських лісах. Командування діями взяв на себе генерал Зігфрід Хеніке.

Вже 13 червня партизани з 1-ї АЛ бригади ім Люблінщина атакувала німецьку військову колону біля села Шклярня. Засідка вдалася, були захоплені важливі штабні документи, завдяки яким була отримана інформація про намічений німцями наступ наступного дня.

14 червня близько 3500 бійців об'єднаних сил Народної армії (бригади імені Ванди Василевської AL та 1-ї бригади AL Землі Любельської), радянських партизанів (загін зв'язку Леона Касмана НКВС, Польсько-радянський партизанський загін імені Сталіна) бригади, радянська група імені Олександра Невського, частина імені Семена Будьонного, частина імені підполковника Чепіги). Було вирішено вести бій до ночі, а потім спробувати прорватися з оточення. Партизани були щільно оточені німецькими частинами, бої за пагорб тривали весь день від світанку до зорі. Вночі окремі підрозділи намагалися вирватися з оточення, а основна частина групи через важкі бої проникла в Сольський ліс.

Втрати польських і радянських комуністів перевищили 200 убитими і пораненими , у тому числі: Казімєж Вирвас - секретар Люблінського окружного комітету Польської робітничої партії та два командири радянських військ: майор Влодзімєж Чепіга та поручник Пьотр Василенко. Загалом втрати комуністів склали за першу половину червня 213 убитими. До 25 червня втрати комуністичних бойовиків з армії людової і їх союзників радянських партизан склали 1000 убитими. На це повпливало те, що німецькі сили вирішили провести операцію "Мейгевітер" 2. Під час цих акцій німцям також вдалось ліквідувати Олександра Шиманського офіцера Армії Людової. Також були знищені Яна Фійоля, Юліан Качмарчик, Францішек Зіемба, Владислав Рекас. Всі вони мали керівні посади в Армії Людовій.

Наступна важлива сутичка між німецькими військами і комуністичними бойовиками з Армії Людової відбулась 14 серпня 1944 року, поблизу Баранова, отримала назву сутичка біля Баранова.

На початку серпня 1944 року німці почали очищати від комуністичних партизанів тил Східного фронту навпроти створеного Червоною Армією Сандомирського плацдарму. Ці заходи стосувалися ліквідації партизанських загонів, розташованих у т. зв Республіка Піньчув. Щоб уникнути поразки, командування 1-ї бригади Польської Народної Армії Краківщини вирішило залишити територію Піньчівської республіки та прорвати лінію радянсько-німецького фронту.

14 серпня 1944 року бригада, що прямувала на схід, була атакована німецькими військами біля Баранова. Під час бою німці втратили два танки, але постраждали і жителі Баранівщини. У селі, окрім одного загиблого та кількох поранених, згоріло 17 хат. В бригаді АЛ було п’ятеро поранених, троє з них – тяжкі. Серед поранених був Ян Тшаска, командир 5-ї роти.

Наступного ранку бригада рушила до лінії фронту. Прорив лінії фронту відбувся після встановлення контакту з радянською армією біля села Шкланув. У боях під час прориву загинуло 22 комуністичних бойовика. Серед загиблих були: командир взводу Болеслав Беднарж і медсестра Гелена Соколовська, а серед поранених старшина роти Ян Заремба. Через п’ять днів бригада досягла Жешува через Олешницю та Баранів-Сандомирський, де багато партизанів приєдналися до організованої Громадянської міліції. Командир бригади полковник Францішек Ксенжарчик також став командиром міліції Жешувського воєводства. В бою німці знищили 22 комуністів бойовиків.

Також варто відмінти серед основних боїв, це бій під Грушкою, 29-30 вересня 1944 року, між німецькими силами з однієї сторони і з комуністичними радянстькими партиазанами та комуністами з Армії Людової, з іншої сторони.

В останній декаді вересня 1944 р. Келецкі партизанські бригади АЛ були зосереджені в районі Грушки та Йозвиково: 1-ша бригада АЛ. Келецька земля під командуванням майора Генрика Половняка, 2-а бригада AL Świt, кап. Тадеуш Май, 11 бригада АЛ "Свобода", старший лейтенант. Степан Рященко, 1-а рота 10-ї бригади Народної армії «Перемога» старший лейтенант. Миколи Донцова, філія ім Бартош Ґловацький, Тадеуш Грохал та загін із близько 60 радянських партизанів капітана Олександра Філюк. Партизанські комуністичні сили налічували приблизно 1500 осіб, у тому числі понад 700 у 1-й бригаді АЛ[. Під час двох перекидань зброї, здійснених у ніч з 25 на 27 вересня, партизани отримали приблизно 315 автоматів, 10 мінометів, 10 протитанкових рушниць, 40 гвинтівок, 20 великокаліберних кулеметів, 1200 гранат і 500 кг вибухівки. Також було скинуто радиста з двома радіостанціями. Командувачем усіх партизанських сил був майор Половняк.

Німецькі війська чисельністю близько 10 тис. осіб, насправді вони були вдвічі більшими складалися з німецьких допоміжних формувань, т.зв. калмиків і козаків і поліції. Увечері 29 вересня розпочався бенкет на честь нареченої Половняка. Вночі німецькі війська оточили, а потім атакували партизанів, розбивши їхні оборонні формування. За підтримки танків і артилерії німці увірвалися в села Йозвики, Грушка і Гаць, які були підпалені. Північна група партизанів комуністів прорвалася, а південна втекла через пролом у німецькому розшуку біля Добжешова.

Нічною атакою партизанська група прорвала кільце оточення в районі сіл Муларжув і Калига і вийшла з оточення, уникнувши знищення.

Війська Народної Армії прорвалися через лінію фронту в районі Хотчи на плацдарм, контрольований Червоною Армією. За різними даними, втрати в підрозділах комуністичної Народної армії становили від близько 50 убитими і близько 70 пораненими[. Більшість новоотриманої зброї та техніки заволоділи нею німці. Серед поранених були командир Генрик Половняк та його заступник майор Тадеуш Май. Загалом німці знищили 50 комуністичних бойовиків.

Бій під Покритками — бій 20 серпня 1944 року під Покритками бригади «Сини мазовецької землі» Армії Людової проти підрозділів німецької армії, підтримуваних власовцями та жандармерією.

Бої відбулися 20 серпня 1944 року під Покритиками внаслідок оточення німецькими військами партизанських комуністичних загонів бригади Народної армії «Сини мазовецької землі». Військами AL командував майор Władysław Marchoł на псевдо «Mazur» . Два партизанські батальйони зіткнулися з двома батальйонами Ваффен СС, підтримуваних власовцями та жандармерією, маючи в своєму розпорядженні легку артилерію, бронетехніку та авіацію. Після доби важких боїв партизанські загони вирвалися з оточення. Вермахт втратив шість солдатів. Двадцять отримали поранення. З боку комуністів семеро вбито і п'ятеро поранено. Серед загиблих були: капітан Псевдонім Чеслава Вишневського «Віхер», псевдонім — поручник Юзеф Гумінський «Dąb» і 2-й лейт. Псевдонім Євгеніуш Копка «Саврійський». Внаслідок боїв було спалено також багато сільських будівель.

За часів комуністичної Польської Народної Республіки бойові дії ПНР були вшановані пам’ятником, спорудженим у Покритках. В цьому бою було знищено 7 бойовиків комуністів.

Сутичка біля Стефанівки — бій, який відбувся 2 липня 1944 року в Стефанівці між підрозділом Армії Крайової та частинами Армії Людової.

У селі Стефанівка розквартирувався підрозділ Народної Армії під командуванням Болеслава Казьмірака «Cień». Після подій в Овчарні в травні 1944 року в червні того ж року суд Армії Крайової нібито виніс вирок «Сієну» та його підрозділу. В результаті в третій декаді червня група офіцерів Армії Крайової з надрайону «C» Пулавського округу Армії Крайової у складі: поручник Євгеніуш Котлярський – «Ястжембський», 2-й лейт. Вітольд Анджеєвський – «Валеняк» погнався за «Cień» та його підрозділом з наміром ліквідувати його. Було кілька сутичок, зокрема: під Маринополем і Божа воля. У червні 1944 року у Вандаліні «Cień» убив трьох солдатів Армії Крайової з підрозділу Болеслава Франчака «Аргіла»: лейтенанта Євгеніуша Котлярського «Ястшембія» з Урзедова та кадетів Генрика Голінського та Владислава Ягелло. Проте найкривавіша подія сталася у Стефанівці.

2 липня 1944 р. партизани OP IV/15 pp під командуванням лейтенанта Болеслава Франчака «Аргіли» – приблизно 400 осіб (звичайна міліція), озброєні кулеметами – включно з одним CKM – напали на сплячих солдат AL з частини в Стефанівці. Солдати "Cien" і BCh з навчального підрозділу Юзефа Пацини «Хрещений батько . Атаковані солдати AL почали захищатися і прийняли нав'язаний їм бій. Загальний результат цієї братовбивчої боротьби – 52 загиблих. У тому числі переважна більшість із власних великокаліберних кулеметів та власної зброї[1]. Атака зірвалася. «Аргіл» втратив 13 чоловік, підрозділ AL втратив 6 знищених комуністів.

Сутичка біля Садківки — бій 25 березня 1944 року в Садківці підрозділу Армії Людової проти частин німецької армії. У ніч з 25 на 26 березня 1944 року підрозділ Армії Людової , що стояв у Садківці , був оточений, а потім атакований приблизно 60 жандармами та синіми поліцейськими з Піньчува та Дзялошиць. Поручник Зиґмунт Бещанін, командуючий відділом, наказав частині відділу від��тупити в ліс у напрямку до Гір, приймаючи атаку, а іншій частині мали атакувати німців з тилу. Після годинного бою підрозділ з незначними втратами відійшов у безпечне місце. Комуністи втратили 3 убитими.

Сутичка під Скробачовом — партизанський бій, що відбувся 17 липня 1944 року під Скробачовом між частинами Національних збройних сил і частинами Армії Людової. 17 липня 1944 р. частини селянських батальйонів і Народної армії, що стояли в лісі біля Скробачова, були атаковані 204-м полком NSZ (через місяць у складі бригади Свєнтокшиської). Незважаючи на велику перевагу на боці NSZ, підрозділ AL під командуванням Зигмунта Бєщаніна вирвався з оточення, тоді як підрозділ селянських батальйонів під командуванням заступника командира Казімєжа Орчиковського разом із табором потрапив до рук NSZ. Підрозділом селнянських батайльйонів командував Орчиковський, оскільки того дня командир підрозділу Юзеф Маслянка був відсутній. Бійців Бехова відпустили після побиття, а командира частини випустили лише наступного дня. Після допиту йому навіть повернули викрадену зброю та коня. В ході цього бою націоналістами було знищено 4 комуністичних бойовика Армії Людової.

Битва під Жонбцем — партизанський бій, що відбувся 8 вересня 1944 року в лісі поблизу Жонбця між частинами Національних збройних сил, підрозділом Народної Армії та групою радянських парашутистів. В цій битві націоналістичні сили Польщі розбили терористів комуністів з Армії Людової, та радянських партизан.

Партизанський загін ім Бартош Ґловацький під командуванням Тадеуша Ґрохала разом із радянським підрозділом Івана Івановича згідно з наказом окружного коменданта вирушили до Келецьких лісів для зосередження сил AL. 8 вересня 1944 року вони на мить зупинилися в лісі біля міста Жонбець. Під час зупинки двоє солдатів AL з бригади «Tadek Biały» – псевдонім Ян Дела «Зброю» та «Дембу» відправили по воду на кухню. На зворотному шляху, біля табору, на цих вояків напав невідомий лісовий загін у складі 10 чоловік, що проїжджав на возах, яких Ян Дела, стоячи на варті, спробував зупинити, але коли він крикнув «Стій», «Пароль! " він отримав серію куль і був поранений у руку. Після цього випадку командир частини кап. «Biały» негайно вислав взвод вояків АЛ. Командиром взводу він призначив лейтенанта «Єлена», який наказав оточити людей, які стріляли по бійцях АЛ, і привести їх до командування частини. Оточивши невідомий лісовий підрозділ, командир зажадав припинити вогонь і здатися. Після кількох хвилин стрільби патруль Свєнтокшиської бригади Національних збройних сил із 10-12 осіб під командуванням 2-го лейтенанта Псевдонім Францішек Байцер «Сановський» потрапив у полон до підрозділу Народної армії та радянських партизанів, але самому командиру вдалося втекти, незважаючи на те, що він склав зброю. Підрозділом, який захоплював NSZ, командував капітан Тадеуш Грохал «Tadek Biały» з AL та майор Іван Караваєв «Iwan Iwanowicz» від імені НКГБ. Тадеуш Грохал був відомий звичайними розбоями, розбоями та вбивствами. Він скоїв, серед іншого, вбивство активіста ППР із Ченстохови. Він також боровся проти угруповань незалежності. Його загін зазнав першої поразки 28 жовтня 1943 року поблизу Карчовіце від підрозділу Армії Крайової під командуванням поручника Тадеуша Козловського «Пьотра» за злочини, скоєні проти місцевого населення.

Під час розмови командира підрозділу із затриманими членами NSZ було отримано інформацію, що всі підрозділи NSZ Свєнтокшиської бригади дислокуються в місті Жонбець. На той час до нього входили підрозділи «Żbik», «Lampart», «Stepa», «Jaxy», «Dymsza», «Borno» та інші. Командувач Національними збройними силами генерал Зигмунт Броневський: «Богуцький».

Військовополонені з NSZ були побиті та катовані стояли над могилами, які вони самі собі вирили. Одному з полонених вдалося втекти та повідомити командування бригади. Комуністи використовували силу і хотіли вбити націоналістичних борців за незалежну Польщу.Щоб врятувати полонених, підрозділи Свєнтокшиської бригади під командуванням полковника Антонія Шацького атакували підрозділ Народної армії, що стояв у лісі поблизу Жонбця, і групу радянських парашутистів. На думку деяких істориків Польської Народної Республіки (Józef Garas, Ryszard Nazarewicz), у битві мали брати участь німецькі війська. Під час сутички над лісом також кружляв німецький літак-розвідник, а колона німецьких машин прямувала до місця бою. Назаревич підтвердив повідомлення часів ПНР 2000 року. Посилаючись на документи з архіву Гестапо, він заявив, що в акції проти комуністів брали участь німці, яким члени NSZ нібито передали кількох полонених радянських офіцерів. Той самий автор вказував на звіт Sipo, який містив свідчення полонених, захоплених бригадою Свєнтокшиської . Перед операцією члени NSZ, які діяли в цьому регіоні, коли їх затримували німці, прямо посилалися на те, що вони співпрацювали з Sipo у боротьбі з комуністами та євреями, тому їх треба звільнити. Штаб Sipo та SD у Кракові підтвердив такі дії.

Група AL розквартирувала в лісі біля будиночка єгеря, розташованого приблизно за 2 км від села. Підрозділи АЛ зайняли позиції на передньому плані групи та в глибині лісового масиву. Масований вогонь з боку енешетських підрозділів з кулеметів і панцерфаустів вівся в районі лісництва, де тримав оборону 2-й підрозділ «Пошотони». Атака підрозділів NSZ (202-й піхотний полк Сандомирської області та 1-й батальйон 204-го піхотного полку Келецької області чисельністю близько 1200 осіб відбулася одночасно. ІІ атакували з пн.-зах. батальйон 202-го полку майора Генрика Карповича код «Русин», рота 1-го батальйону 202-го обрполку наступала з півдня. Псевдонім Генрик Фігуро-Подгорський «Крок», а з північного сходу фланг забезпечував II. батальйон 204-го полку капітана Владислава Колацінського код. "Żbik". Побачивши, що відбувається, "Тадек Білий" зажадав припинити стрілянину. Почалися короткі переговори. Командир 202-го полку Свєнтокшиської бригади «Богун» вимагав скласти зброю, кричачи, що Армія Людова не є польською частиною. Це була нездійсненна вимога, тому спалахнула бійка, яка тривала трохи більше години. Після півгодинної перестрілки Свєнтокшиській бригаді вдалося прорвати кільце оборони та прорватися всередину. Шістдесят чотири радянські воїни здалися в полон одразу. У бою загинуло 15 партизанів із загону «Tadek Biały». Серед полонених вояків Аеля розстріляли Кристину Павловську на псевдонім «Груба Криська», активістка Ради Національної Змови з Піньчува, псевдонім Мар’яна Пацей. «Наполеон» з Волброма, комендант табору гвардієць Орловський і стрибун поручик Едвард з Люблінщини. Всі вони були комуністичними злочинцями.

Коли капітан Тадеуш Грохал, командуючий підрозділом AL, дізнався, що радянські війська капітулювали, він наказав відступити та відійти з місця бою на відстань 6 кілометрів через певну незайняту ділянку кільця оточення, яке було розпізнано лейтенантом Станіславом Ґембалою і вирвався з оточення з понад 50 партизанами, щоб до вечора, зайнявши оборону, чекати подальшого розвитку ситуації. Друга, більша група, під командуванням лейтенанта «Калека», зробила те саме. Лазівка ​​дозволила втекти вісімнадцятьом членам AЛ, включаючи начальника штабу AL Яна Конєчного (кодове ім’я). «Гарячі», але вихід за межі кільця оточення призвів до великих втрат. Ця ділянка пізніше була зайнята німецькими силами . Роті сотника Ющика не вдалося втекти.

За новішими даними, в підрозділі AL і радянській групі було 34 убитих і 30 поранених, тоді як у підрозділі NSZ один убитий і один поранений. За попередніми даними, в бою загинуло 55 партизанів АЛ і радянських воїнів 20 партизанів і було поранено 28 (у з’єднанні АЛ і радянській групі 16 убитих і 20 поранених, а в з’єднанні НСЗ – 4 вбитих і 8 поранених ). За даними історика часів ПНР Богдана Гіллебрандта, в полон потрапили 32 робітники-союзники та 73 радянські парашутисти. 5 радянських офіцерів передали німцям, а решту розстріляли. Згідно з документами NSZ, було взято в полон 40 членів AL і 67 радянських партизанів. АЛ-івців звільнили, а потім повстали радянські полонені. В результаті боїв під час її придушення загинуло 67 радянських військ і було поранено чотирьох членів НСЗ (двоє з них померли від ран). На місці дислокації комуністичного підрозділу виявлено підписні листи місцевого населення та накази про ліквідацію учасників польського незалежницького підпілля. Після вбивства полонених ротою «Лампарт» з 1-го батальйону 202-го полку Свєнтокшиської бригади енешці не виїхали і не залишили місця злочину. Полонених вояків АЛ частково привезли до Радкова. Полонених допитували і катували: «Губерт» - «Наленч», «Олесь», «Густав», «Мечислав», «Юранд» і «Віктор II». В результаті цього допиту «Густав» забрав 4 солдатів AL, щоб передати їх гестапо в Єнджейові. За словами командира Свєнтокшиської бригади, частина полонених втекла, а решта були вбиті під час спроби втечі. Він також згадує, що кілька поляків з Народної армії приєдналися до командованої ним Свєнтокшиської бригади. Варто сказати, що загальні втрати Армії Людової та радянських партизан склали 128 убитих. В основому це були радянські окупанти. Близько 70 з них, які здались в полон були знищені антикомуністичними партизанами.

Також в 1944 році, антикомуністичні сили Польщі проводили точкові ліквідації комуністичних бойовиків з Армії Людової. Так 11 квітня 1944 року, командир 1-й бригади Армії Людової Землі Люблінської капітан Владислав Скшипек був ліквідований в селі Кобиляж.

14 квітня 1944 року в Тшидницькій волі загін NSZ, що увійшов до села, почав розшукувати і вбивати залишених під опікою селян поранених комуністів AL, загін Армії Людової який поспішав на допомогу AL «Блисковиці» під командуванням Фелікса Козири потрапив у засідку команди NSZ, в бою з засідкою було знищено командир загону Армії Людової.

Серед ліквідовани партизанами NSZ також були Стефан Шиманський один з організаторів комуністичного руху в Люблінському воєводстві. Також був ліквідований Леон Кочаський, секретар Польської Робітничої Партії. Також було знищено Яна Канделя бойовика Армії Людової секретар 1-го підрайону Польської Робітничої Партії.

Також протягом листопада 1944 року бійці NSZ знищили 10 бойовиків Армії Людової.

17 січня 1944 року підрозділи NSZ «Лас 1» і «Лас 2, знищили 11 комуністичних бойовиків Армії Людової.

22 квітня 1944 року партизанські загони Армії Людової під командуванням Едварда Грончевського, Болеслава Ковальського та Збігнєва Петршика були атаковані біля села Маринополе (район Краснік) загонами NSZ, загинули 7 комуністів з Армії Людової.

Загалом в 1944 році, комуністи з Армії Людової втратили 8000 убитими в сутичках з німцями і антикомуністичними силами.

[greenpostua]

🪵📃⛓️ Верховна Рада 10 жовтня ухвалила зміни до Адміністративного та Кримінального кодексів, які передбачають від 5 до 7 років позбавлення волі за зберігання без документів дров на суму понад 30 тисяч гривень. Якщо вартість дров без документів буде меншою – передбачається штраф від 34 тисяч гривень.

Більш того, якщо це діяння кваліфікують як таке, що "спричинило тяжкі наслідки в умовах воєнного часу", покарання буде ще суворішим. Новий закон поки що очікує на підпис президента. Тож завжди, коли купуєте або перевозите дрова, отримуйте на них дійсну накладну чи супровідні папери.

"Порушниками" можуть стати селяни з невеликих сіл України, адже там не існує ніяких сертифікованих послуг з продажу дров населенню, а купувати дрова у міських фірмах дуже дорого, оскільки доставка обійдеться дорожче привезених дрів. Водночас, кількість лісів в Україні значно впала через вирубку та бойові дії і з цим щось треба робити.

[albaniawars]

Албанія ХХ-ХХІ століття. Війна проти комунізму.

Албанія багато століть перебувала у складі Османської імперії починаючи з XV століття. Тільки в ХХ столітті Албанія змогла стати незалежною державою. Албанія стала незалежною державою після Першої Балканської війни 1912 рік. Визнана незалежність Албанії на рівні провідних держав Європи відбулась в 1913 році. Затверджено це все було Лондонським мирним договором 30 травня 1913 року, також над Албанією було створено протекторат шести країн. Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Британії, Франції і Росії. 21 лютого 1914 року на албанський престол був посаджений німецький принц Вільгельм Від (відомий як Вільгельм І). 10 квітня 1914 року була прийнята перша конституція Албанії — Органічний статут Албанії. Під час Першої світової війни 1914-1918рр. на території Албанії часто точились бойові дії. Після Першої Світової війни інтереси Албанії активно відстоювали США і тодішня адміністрація Вудро Вільсона. 5 квітня 1921 відбулися вибори до Національної ради. Перемогу отримали консервативна Прогресивна партія землевласників і коаліція Народної партії на чолі з православним єпископом Дурреса Фаном Нолі (1882—1965) і сином вождя однієї з мусульманських громад Ахметом Зогу (1895—1961). Наладити конструктивний діалог не вдалося, уряди змінювались майже не щотижня. 1922 року утворився коаліційний уряд Джафера Юпі (1880—1940), де посаду міністра зовнішніх справ обійняв Нолі, а внутрішніх — Зогу. Останньому впродовж року вдалося роззброїти племена на півночі, придушити заколоти на півдні, очистити адміністративний апарат, підготувати нову конституцію і 2 грудня очолити уряд. Проте Зогу викликав невдоволення лібералів на півдні, що очікували земельної реформи, націоналістів на півночі, що не бажали змін племінного самоврядування. Проблем додав голод навесні 1923 року. 27 грудня 1923 року відбулися вибори до Установчих зборів, опозиція програла вибори, що тільки накалило ситуацію в країні. Ахмет Зогу подав у відставку й покинув країну, уряд очолив Шевкет Верляці (1877—1946). У квітні 1924 року був убитий один з лідерів опозиції Авні Рустемі. Повстання спалахнуло у травні 1924 року. Новостворений уряд Фана Нолі не пішов далі обіцянок і швидко втратив підтримку народу. У грудні того ж року Зогу за допомогою югославських і російських білоемігрантських експедиційних військ повернувся і знов захопив владу 6 січня 1925 року Ахмет Зогу став прем'єр-міністром, 22 січня була проголошена Республіка, а 31 січня Національні збори обрали Зогу її президентом на 7 років, 7 березня прийнята нова конституція, що надала президенту диктаторські повноваження. За новою конституцією утворювався двопалатний парламент у складі Сенату з 18 сенаторів, що обирались на 6 років і Палати депутатів, що обирались на 3 роки. 1 вересня 1928 року новообрані Установчі збори оголосили Зогу королем держави під ім'ям Зогу I Скандербег III, Албанія перетворилась на монархію. За його володарювання Албанія досягла певних успіхів у модернізації та європеїзації, але фактично перетворилася на італійську колонію. У Римі було створено Товариство з економічного розвитку Албанії, що фінансувало будівництво в країні. 1926 року на півночі спалахнуло повстання. 27 листопада 1926 року в Тирані було підписано італо-албанський Перший Тиранський пакт про дружбу на 5 років, а 22 листопада 1927 року — Другий Тиранський пакт про оборону і модернізацію албанської армії на 20 років. З 1931 року Ахмет Зогу відмовився продовжувати Перший Тиранський пакт і обрав курс на відхід від співпраці з Італією, вислав військових радників, закрив італійські школи, перестав надавати концесії італійським компаніям. Проти такої політики виступило молоде покоління, що здобуло освіту в Італії, утворивши Тайну організацію і організувавши повстання в Фієрі 1935 року. Ахмет Зогу пішов на деякі поступки, утворивши ліберальний уряд Мехді Фрашері (1872—1963), підписавши 1936 року нову угоду з Італією. 1937 року на півдні спалахнуло нове повстання, приводом до якого слугувала заборона на носіння жінками мусульманського одягу.

У квітні 1939 року Албанія була окупована Італією, а згом і Німеччиною. Під час Другої Світової війни в Албанії виникли 2 рухи комуністичний злочинний рух на чолі з Енвером Ходжою якого підтримував СРСР і націоналістичний рух. До Другої світової війни ліві злочинці не представляли серйозної загрози для Албанії.

Противниками комуністів були націоналістичні і монархічні організації Албанії, які теж чинили опір німцям і італійцям а також воювали проти албанських комуністів, які хотіли силою незаконно прийти до влади.

Однією з найбільш популярних антикомуністичних орагнізацій періоду Другої світової війни була організація Баллі Комбатер. Організація була створена в 1939 році. Мала яскраво виражений антикомуністичний характер проводила бої з комуністичними терористами. Мала підтримку від Німеччини та США і Британії. Балі Комбатер спіпрацювали з Німеччиною і проводили спільні операції проти албанських комуністів. Члени Баллі Комбатер були прихильниками Великої Албанії. Лідером організації був Мідхад Фрашері. Починаючи з 1943 сутички з комуністами набули громадянської війни.

Також менш відомою антикомуністичною організацією стала Вулнетарі, вони спирались на італійську і німецькі адміністрації, брали участь в знищені комуністичних загонів, проявляли інколи доволі сильну жорстокість до ворогів.

Великий вплив також мала, ще одна антикомуністична організація, монархічного і консервативного ухилу, яка мала назву Легалітеті, стояла на позиціях жорсткого антикомунізму, антисоціалізму, монархізму, консерватизму. Лідером був Абаз Купі.

Програма Легалітеті включала такі основні установки:

безкомпромісна боротьба проти окупантів, відновлення незалежності Албанії. повернення до влади короля Зогу як єдино легітимного носія влади (це розглядалося монархістами як питання національної чес��і через насильницьке повалення Зогу італійськими окупантами). об'єднання всіх албанських земель (Купі зобов'язував кожного албанця боротися за возз'єднання Косова та Чамерії з Албанією) проведення референдуму, який визначить державний устрій встановлення демократії та верховенства закону. проведення соціальних реформ, що підвищують добробут албанців. приєднання до Атлантичної хартії, зовнішньополітичний союз із Великобританією та США.

[demiurgeua]

5 місяців від початку Курської операції / 5 months since the start of the Kursk operation

“5 місяців від початку Курської операції: загальні втрати ворога – понад 38 тисяч, з них близько 15 тисяч – убитими Операція Сил оборони України в Курській області російської федерації, що розпочалася 6 серпня 2024 року, стала черговим етапом протистояння російській агресії та боротьби за Незалежність нашої держави. Вперше за 11 років війни бойові дії були перенесені на територію росії. Курська…

[objectivnewskharkov]

За останній місяць на Харківщині сталося 1532 пожежі в екосистемах, у порівнянні з літнім періодом минулого року, їх було – 540. Тобто кількість загорянь зросла втричі, повідомив на брифінгу начальник ГУ ДСНС України у Харківській області Артем Астахов, передає кореспондент МГ «Об’єктив». - https://www.objectiv.tv/uk/objectively/2024/09/17/pidpali-bojovi-diyi-chi-pogoda-chomu-pozhezhi-na-harkivshhini-zbilshilisya-vtrichi/