#безсилля

[0le9-mind]

[dimishap]

Я так втомився від болю, який чую і відчуваю, босе. Я втомився від доріг, втомився бути один, як дрозд під дощем. Втомився від того, що ніколи ні з ким мені не розділити компанію і не сказати, куди і навіщо ми йдемо. Я втомився від ненависті людей один до одного. Вона схожа на осколки скла в мозку. Я втомився від того, що стільки разів хотів допомогти і не міг. Я втомився від темряви. Але найбільше від болю. Його занадто багато. Якби я міг сам з усім покінчити! Але я не можу. Стівен Кінг “Зелена миля”

[not4yourmind]

Я знову довірився людині. І знову поплатився за це. Свято. До мене в місто приїхали батьки з села. А я буду весь день робити проект, який взяла моя колишня і клялась виконати вчасно і правильно. Дедлайн роботи був на п'ятницю. Однак, вона не встигала,тому я взяв на себе відповідальність та переніс його на ранок суботи. Зранку вона мені його скинула. Я одразу подивився та побачив, що виконаний він не до кінця. Немає найскладнішої частини, яка забрала найбільше часу в мене. Я про це написав. Вона досить довго не виходила на зв'язок, а оскільки справа вже трохи горить - я подзвонив. Дзвінок збили і ще через декілька хвилин відписали, що "Але ок, раз то обов'язково, то до вечора добавлю". Я прийняв цей факт. Протягом дня написала замовниця уточнити що і як по роботі. Я сказав, що "увечері" буде. Але не було. Колишня просто написала в пів 11 ночі, що зробити цього не зможе і щоб я робив це сам. Подібна робота минулого разу забрала в мене 6 годин часу. Може навіть більше, бо робив я не в один день це. Там дуже багато формул та розрахунків. Плюс я дуже довго у цьому всьому розбирався і вже нічого не пам'ятаю. Як результат - у мене паніка. Замовниця пише про роботу, а я її ігнорую, бо не знаю, що сказати. В місті батьки з сестрою і я тупо не знаю куди діватись. Прекрасне свято вийшло. Прекрасний вихідний. Я просто знову довірився людині. І вкотре вона цю довіру розчавила та наплювала на неї. І я знову не відчуваю ніякої злості. Взагалі. Я просто відчуваю паніку, можливо трохи образу та відчуття безсилля. Бо я реально не знаю, що робити і як вийти з ситуації. На годиннику 10-та. Починаю працювати. Бо іншого варіанту немає. Нічого нового.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Найбільше дратує при вивченні філософії почуття власного безсилля. Ти постійно перебираєш купу джерел і відчуваєш обмеженість розуму, який не може це все опрацювати, не може вивести в концепцію чи хоча б в красивий текст, який не соромно показати в курсовій. Поки хтось, на кого покладали менші очікування, пише "виважено і зріло", я, мов та жаба з приказки, бовтаюся в молоці, намагаючись зробити з неї масло. Та, скоріше за все, це все марні намагання, які не зможуть втілитися і дай бог просто заробити бал, а потім піти з розумінням, що врешті ти просто людина, яка надто пізно прийшла в університет і спостерігає за тим, як підіймають молоді уми.

Врешті, бути спостерігачем не так вже й погано. Бути людиною без таланту, яка оточення талановитими особистостями, теж. Надзвичайно пишаюся своїм оточенням, яке хоче і може рухатися вперед, які отримують схвальні відгуки і можуть боротися за філософські істини, хоча буду лицеміркою, якщо скажу, що я їм не заздрю.

[ts7yrrg]

Безсилля

[rihu-w]

тато: *жартома* та на тебе жодного разу ніхто не кричав!!

я: це не привід для жартів.

т: а що таке? у тебе траааааавма? підемо до психоооолога? психотерапевта?)))

іноді хочеться кричати від безсилля. лопатою не піздили = все окей?

[vallxlkzal]

ЧАСТИНА 6 (💔ШІСТЬ💔)

🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔

Темно, холодно, самотньо... Воллі отямився на лікарняному ліжку і зрозумів, що не може ворушитися — настільки не вистачало сил. Слабкі хрипи та стогони — це все, на що він був спроможний. Трубки, різні лікарняні апарати, крапельниці, підключені до Вальдіні, що чудом вижив після прямого влучання пулі пістолету, навіювали смуток і абсолютне безсилля. Можливо, бідолашний смугастий вижив тому, що він не людина, а всього-лише мультиплікаційний герой книг і мультфільмів, і мав більше шансів, а, можливо, тому, що була вчасно надана медична допомога. У всякому разі, тепер Воллі був прикутий до ліжка, чого раніше з ним ніколи не відбувалось. Це одночасно ламало і зсередини, змушувало переоцінити власне життя і все, через що колись проходив Воллі. В один момент він відчув, як все стало втрачати свої барви, більше не хотілось подорожей. Більше нічого не хотілось, поки біль в грудях розжареними кайданами тримав в своїх обіймах пекучої агонії. Це було не притаманно тому, хто любить подорожі. Щось в цьому відчувалось неправильним і чужим. І навіть не біль, який згодом точно-точно зникне, а оце нове бажання повернутися додому і сховатися під ковдру, не виходячи з неї хоча б декілька днів і не спілкуючись ні з ким, тому що до цього Воллі ще не зустрічав подібного жаху за все своє веселе та безтурботне, багате життя наївного, вірячого в добро золотого хлопчини.

Через секундний просвіт розуму Воллі помітив Джуніора і Детектива, який своєю холодною рукою тримав руку Вальдіні і спав. Темні кола під очима копа казали самі за себе, тому звинувачувати його не було сенсу. Зрештою, якраз таки він — всього-лише звичайна, хоч і піксельна людина. Зі своїми почуттями, трагедіями і помилками... Але він був найнаближенішим з усіх звичайних людей, яких тільки знав Воллі по одній простій причині — маленький Джуніор від Венди. Ближче навіть, ніж будь-який "Спостерігач за Воллі". Буквально сім'я з паралельного всесвіту. Чи варто намагатися продовжувати йому допомагати, якщо Валдо знає все наперед? Воллі знову гадки не мав, як вчинити. Як перемогти цього Валдо? Що він взагалі ТАКЕ?.. Воллі почав боятися цього маніяка, одна лише згадка про нього посилила біль, і Воллі зі страждаючим стогоном повернув голову в протилежний бік.

По іншу сторону, біля ліжка, в кріслах сиділи Венда і Одлав, які теж обережно обіймали Воллі і не відпускали. Навіть Вуфу було дозволено залиштись в палаті, але і він спав. Вони прийшли, вони справді прийшли по нього... Його вірні, кращі друзі на все його смугаст�� життя, були зараз поруч і, на противагу Детективу з його страшною справою, вселяли надію, тому поранений слабо посміхнувся.

Спали всі, крім Воллі. Спали так міцно і так тихо, що відчуття дивної паніки і страху знову почало підкрадатись, весело стукаючи тростиною по підлозі... Чому все довкола таке дивне? Чому всі одночасно поруч, і одночасно так далеко?

Щось було не так, щось змушувало Воллі відчувати просто справжнісінький, нефільтрований жах. Почуття мороку і моторошне усвідомлення, що те, що стоїть в іншій стороні кімнати і дивиться на нього, прийшло не з зовсім хорошими намірами. О ні, тільки не знову...

Воллі спробував покликати на допомогу, розбудити хоч когось, але нічого не виходило. Лише важке, хрипке дихання, стогони і писки жаху. А ще дихання... Дихати було так важко, що все перед очами пливло чи то від запаморочення, чи то від переляку.

Воллі міцніше стиснув тримаючі його руки в надії на допомогу, але достатньо сил все одно не мав і тому ніхто нічого не відчув. Ніхто не прокинувся, в той час, як з темного кутка до Вальдіні повільними кроками, розтягуючи задоволення від споглядання ледь не тваринного страху в очах доброго книжково-мультяшного створіння, наближався усміхнений, безтурботний Валдо.

— Привіт, Воллі! — усмішка Валдо ширшала непропорційно і жахаюче, ламаючи будь-які закони біології та фізики, та показуючи суцільну темну порожнечу замість хоч якогось натяку на зуби. — Як тобі ця пригода? Подобається? Я старався зробити її цікавою. Все, як ти любиш.

Воллі важко дихав, намагаючись відповзти далі до стіни, але і на це сил не вистачало. Лише декілька разів повільно кліпнувши втомленими очима, він налякано видохнув від того, що Валдо вже стояв поруч, буквально височіючи моторошною смугастою горою над Воллі. Навіть без окулярів, які лежали на тумбочці, він бачив, як блищить в темряві місяця занадто гострий кінець в тростині вбивці, бо підняв він її, очевидно, не просто так.

Ніжно, майже заспокійливо, рука Валдо погладила тремтячого від паніки Воллі по голові в мерзенному акті знущання. Він примружив від страху очі і відвернув голову, поки Валдо усміхався і прибирав з мокрого лоба прилипше від холодного поту волосся свого доброго двійника, що лізло йому в очі і до рота.

— У тебе великий потенціал, Воллі. Великий... Будь на моїй стороні — і я відкрию тобі дорогу до справжніх розваг. Таких веселощів ти точно ще ніколи не бачив. Тільки одне твоє слово... — вкрадливо шепотів Валдо, пильно стежачи за кожною емоцією смугастого. І хоч знав вбивця наперед, що скаже це добре створіння, але шансу зайвий раз привнести словесно нової порції болю не впустив.

— Припини це робити... Навіщо ти це робиш? Чому? — майже плакав Воллі, проте Валдо вигляд сліз, навіть своїх власних, аж ніяк не розчулив.

— Ех, дурненький, наївний Воллі... Тобі ще вчитися і вчитися... На щастя, я гарний вчитель, знаєш...

— Ні! Я ніколи не буду такий, як ти!

— О, ти будеш. Будеш... Знаєш, я тут помітив, куди цілився Детектив... Ось сюди! — Валдо моторошно розсміявся і встромив тростину гострим кінцем в грудину Воллі. Обличчя нещасного скривилось від болю і він закричав, намагаючись прикритися руками, але марно, бо руки ці притиснули до ліжка з такою силою, що щось в них видало болючий хруст. Валдо нещадно крутив тростиною прямо всередині своєї доброї пртилежності і шалено сміявся від виду крові, що заполонила собою все ліжко, а двійники його тримали Вальдіні і не дозволяли відсторонитися чи навіть відвести голову в сторону. — Допомогли тобі твої друзі, Воллі, га? Допомогли? А разом ��і мною такого б не сталося! Хахахаха!

— Т-тобі потрібен н-не я, Валдо... Н-не я, а Детектив і Джуніор — це і є твоя сім'я... — з останніх сил прохрипів Воллі, чим викликав у Валдо чомусь неймовірно перекошене від злості і шоку обличчя. Просто тому, що це була правда. Неприємна, їдка, противна, сороміцька правда.

— Ах ти клятий хлопчисько...

***

Зойк Воллі був такий відчайдушний і наляканий, а рухи такі різкі і знервовані, що підскочив він на ліжку і впав з нього відразу, розбудивши нарешті всіх довкола себе.

Це був всього-лише страшний сон, і Валдо поруч не було, і не було його гострої тростини в грудях. Але були перелякані Венда, Одлав, Вуф і Детектив. Останній схопився з крісла і підлетів до Воллі, лежачого на підлозі і важко дихаючого від панічної атаки і болю в перебинтованих грудях. Крапельниця, що була поруч, розбилась, і дротики від лікарняної апаратури відірвались, але це нікого не хвилювало. Важливіше було те, що бідолашний Воллі ні на кого не реагував, нікого не бачив перед собою і все повторював налякано: "Ні, будь-ласка, ні, ні!"

��етектив допоміг Воллі повернутися на ліжко, а Венда покликала медичний персонал. Всі довкола метушилися, але тільки Детектив знову сидів біля Вальдіні і не спускав з нього очей, тримаючи за руку.

— Воллі... Вибач... Прошу... Вибач, я мусив тобі повірити... Що я накоїв...

— Посунься від нього нахрін, придурок, ти вже достатньо зробив! — зло прошипів Одлав і без особливої ніжності відпихнув Детектива від Воллі, проте лагідно обійнявши пораненого, щоб не завдати йому зайвого болю чи шкоди. Від дій Одлава Воллі і справді припинив кричати і стогнати в агонії, нарешті спокійно поклавши голову на подушку і знову поринаючи в неспокійний сон. Бідолашному снились неприємні сни, але, на диво, коли Одлав був поруч і шипів на всіх довкола, обіцяючи зламати шию будь-кому, хто спробує його прогнати, Воллі був врівноважений і більше не плакав. Щось в цьому дивацькому зв'язку між героєм і лиходієм викликало в Детективі заздрість. Роздратованість. Втому.

Валдо б ніколи не пожалів так, як Одлав жаліє Воллі. Можливо, в цьому була причина.

А, можливо, ще і в тому, що дівчина, яка як дві краплі води виглядала подібно покійній дружині, зараз теж була поруч з Воллі і не звертала увагу на цього нервового копа. От він і знайшов всіх їх. Всіх цих героїв книжок.

Всіх, крім Валдо.

І чому, чому він так жорстоко поводиться? Чому він так жадає завдати якомога більше болю Детективу? Клятий психопат, абсолютно хворий на голову маніяк...

І де ж він?.. Очі Детектива розширилися, коли він зрозумів, що Одлав з їх всесвіту на волі, а це значить, що в камері сидить зараз дехто інший...

Треба було б зараз кинути все і летіти туди, але Детектив не міг залишити Воллі і його компанію без нагляду, хоча вони більше і не підпускали його близько до Вальдіні. Якщо з Вендою можна ще було адекватно розмовляти, то після страшенного переляку від пораненого смугастого, Одлав вирішив взагалі не дозволяти жодній нікчемній, тупій людині, якщо вона не лікар, підходити близько. Одлав був безсмертним мультиплікаційним лиходієм, рани якого загоювалися з неймовірною швидкістю, а цей всесвіт подарував йому додаткову агресію і витривалість, що загрожувало серйозними наслідками для звичайної смертної людини.

Проте, Джуніору він все ж чомусь дозволив обійняти Воллі і навіть не шипів на дитину, просто ігноруючи хлопчика.

— Одлаве, Вуфе... В... В... Вендо... Вибачте мене...

Одлав вирішив більше взагалі не звертати уваги на когось, крім свого любого смугастого червоно-білого дурника, а лише тихо обіймав Воллі, проте Венда поглянула в сторону Детектива.

— Після всього, що ви розповіли нам, ми вас пробачаємо. Як тільки Воллі стане краще, ми підемо звідси і... Напевно, ви залишитеся з Валдо один на один? — Венда перевела погляд на свого кращого друга і одночасно хлопця, мовчки розмірковуючи про щось. Детектив не задавав більше ніяких питань, але Венда сама відповіла:

— Валдо вбив мене один раз, але вдруге у нього не вийде, тому що ми разом його спіймаємо.

— Що ти таке верзеш?! Ти хочеш йому допомагати?! Твій шизанутий батько сказав нам повернутися додому разом з тобою, Воллі і його псом, тому я так і зроблю! — обурився Одлав. — Я забороняю тобі допомагати цьому придурку, який, блять, прострілив Воллі!

— Одлав... Не кричи, будь-ласка, ти його розбудиш... — Венда обережно погладила свого хлопця по голові і тяжко виходнула. — А чому Валдо декілька, а Воллі — один?

Детектив не мав відповіді на це питання. Єдина адекватна відповідь — "Воллі і є Валдо". Але це неможливо. Це просто абсурд.

— А чому тоді дві Венди і двоє мене? Не намагайся зрозуміти логіку цих тупих світів, вона мене бісить, — знову вмішався Одлав і був до біса правий.

Рука Детектива сама потягнулась до Воллі, навіть не дивлячись на те, що Одлав злісно пошкрябав її до крові і шипів. Детектив все одно торкнувся Вальдіні і відчув, як він крізь своє напівпритомне марення намагається дещо сказати. Нахилившись нижче, Детектив спробував розібрати надзвичайно тихі слова: "Вам треба вийти заміж за Валдо і тоді він заспокоїться".

— Щ... Що?! — Детектив відійшов подалі і прикрив обличчя руками, розуміючи, що виглядає занадто присоромленим і чомусь дуже схвильованим.

"Він просто марить!" — думав Детектив. — "Просто марить. Він поранений і марить".

Рука в кишені знаходить червоний конверт і Детектив відвертається, щоб прочитати його. Клятий Валдо з його клятими іграми...

"Який розумний хлопчисько, правда? Здогадався швидше, ніж ви. Воно і не дивно — як я можу не знати про самого себе? Але. Тільки через мій труп. А ви знаєте, де мій труп, Детективе, чи не так? Ну звісно ж знаєте."

Отже, він не у в'язниці. Це погано. Але поки що нікого не вбиває — це добре.

Перегорнувши лист на іншу сторону, Детектив зблід від прочитаного: "Я знаю, як ви любите бомби і мертвого мене... Я надам вам можливість побачити ще один мій труп, якщо ви не знайдете ВСІ бомби, сховані в лікарні. А в бонус ви отримаєте ще одну мертву Венду і собаку. Яке чарівне комбо! Не думайте, що я дозволю хоч комусь з вас, мерзотників, спробувати хоча б покинути цю будівлю. Час пішов!

~Валдо OuO"

🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔🥀💔

[del1rium0]

Моє тіло виросло,

Воно оновилось

Але я досі незмінна 

Така ж сама

Дитяча, наївна 

І згублена в днях.

Ні краплі не доросла 

Така ж ніжна і тендітна,

Хоч цього й не помітно.

Не роби з мене сильну,

Я не така,

Я відчуваю як болять кістки 

Як сонце обпікає шкіру 

Як в голову лізуть гострі думки 

І як серце стискає від слів що схожі на каміння чи кригу 

Я знаю як боляче падати на коліна від безсилля 

Я така ж смертна як ти, колись мій слід зникне як і будь-чий 

Я така ж як і ти, звичайна людина 

Боязка до глибин душі 

Я теж вмію втікати, і неодмінно цим скористаюсь 

Колись я стану привид мережі, один із тисячі 

Та насправді їх більше, просто це гарно звучить.

В мене погасне надія на те що мої писанн�� стануть натхненням чи комусь близькі 

Можливо її вже зараз немає, та мені говорять пиши.

Я не знаю яка я - здається згубила слова.

Можливо пуста, чи просто мовчазна.

Та це лише сьогодні, 

Ще трохи вчора 

І можливо продовжиться доки не знайду силу сама в собі щоб справді встати на ноги.

Я залишу по собі слід як кожен,

Він буде жити або ж існувати як і я колись 

Та зникне тоді щойно я заплющу очі й щось перевернеться в моїй голові.

Щойно закінчиться ера людства або що.

Люди зникають з життів і залишають щось по собі,

Ми переповідаємо одне одному історії 

Але не можемо вірити собі навіть якщо говоримо про неї в соте 

Все змінне і ніколи не буває постійним,

Але ми всі маємо чорну білу рутину.

Говорять що чорним малювати не можна, адже це ознака депресії чи щось на кшталт цього 

Я цитувати зараз нікого не в змозі, говорю з пам'яті яка стирає все потроху.

Та хіба чорний не достатньо яскравий не дивлячись на те що поглинає світло?

Адже люди вчиняють схоже 

І саме вони є причиною катастроф, проблем чи будь-чого взагалі 

Та називати поганими їх не можна, адже так на них діє чужий вплив.

Мені здається ми потонемо в спробах зрозуміти всіх і кожного.

Хоча насправді цього не робимо,

Це лише момент і не більше, щось схоже на імпульс.

Дорослі говорять багато правди та брехні,

А ким є я?

Бо ж є чужа вже всюди.

Надто свідома для дитини

І не занадто кмітлива чи маю розум, щоб стати справді як доросла.

Я суперечу сама собі,

Але це лише вибір твій

Сприймати мене такою чи ні

17 липня 2024

[bayraktarka-hanma]

Сніжинка впала на капот Імпали. Маленька і крихка.

Дін не звернув би на неї уваги, якби не почався справжній снігопад. Дивно. Зима в центральних Штатах зазвичай була безсніжною. Як химерна і трохи похмуріша осінь. Нічого незвичного. І Вінчестер звик. Звісно, вони з Семом могли гайнути у Нью-Йорк і насолодитися справжньою магією зими. Стати такими собі Кевінами Маккалістерами й оселитись у "Плазі". А що? Гроші у них є.

Йому не хотілося. Після смерті Каса Дін не хотів навіть згадувати про свята. Смуток оселився у його скаліченій, змученій порожній душі. І не існувало ліків, котрі могли забрати цей смуток геть. Лиш алкоголь іноді допомагав забутись і спати, не бачачи кошмарів з минулого.

Сніжинки на Імпалі утворили щось на кшталт крил. Вінчестер дивився, як вони падають. Ніби крихітні пір'їнки, що їх струшують янголи. Так мама казала, коли Дін був маленьким. Він так любив зиму і радів, коли у Канзасі випадав сніг. "Мамо, дивись, янголи струшують пір'я!" - кричав майбутній мисливець, вибігаючи на вулицю. Мері посміхалася, коли Дін ловив сніжинки й приносив подивитися.

Вінчестер ледь не фізично відчув, як повертається біль віт втрати когось настільки рідного, що важко було терпіти це гнітюче відчуття власного безсилля.

Він не може повернути Каса. Після всього, що пережив, не може зробити так, щоб коханий янгол був поруч.

І усвідомлення цього повільно вбивало самотнього, морально розбитого мисливця, котрий завмер посеред вулиці, огорнутий сніжинками, наче крилами янгола.

[ukrgleb]

яка ж людина слабка

Яка ж людина слабка, чим далі, тим краще я це розумію. Я зараз у ситуації, коли ні гроші, ні зв'язки, ні попередній досвід, ні зусилля, ні навички не можуть допомогти. А ситуація здавалось би критична. І тоді ти розумієш наскільки все залежить від Творця, від його благословіння, бо все що ти маєш тут якось ��иявляється безсил��м. Це дивне відчуття, спочатку звісно ти кричиш від безсилля, як людина. Але потім розумієш що в цьому і є дивовижність життя, це і є віра. Зараз таке відчуття ніби я "йду по воді" тому що логічного пояснення чому я ще живу і щось навіть трохи роблю немає. Якщо проаналізувати ситуацію логічно то я давно вже мусив програти та не мати грошей. Але Творець... Він не залишає. Справді, ви можете сміятися, думати що це лише мій світогляд і все таке. Але для мене це вже давно дива на яву. Коли прокидаєшся і в тебе немає бажання жити, не те що щось купити чи приготувати поїсти, а Він дарує тобі хліб, і ця їжа так смакує. Я плакав бо для мене це було справді маленьке диво. Він ніби каже: я бачу що ти можеш і що ні, не турбуйся, Я з тобою. Коли ти б'єшся з обставинами протягом років і думаєш що вже все, програш. А на наступний ранок Він надсилає тобі допомогу і нарешті маленьке диво стається. Насправді, все що відбувається зараз це дійсно диво якесь, кожен день живу як останній. І дякую, дякую звісно за все.

[nevi-arent-you]

••• ніхто не жаліє мертвих, ніхто не жаліє вбитих, слова на могилах стерті, щоб їх не читали діти. ніхто не жаліє смерті й життя, що так і не сталось. слова на граніті затерті, а пам'ять, хоча і здавалось, що не підведе ніколи, і перед очима завше стоятимуть терикони і очі зарано павших, а все-таки це неправда, і пам'ять стирає мітки, і все, що було недавно стає дуже давнім і хитким. і більше нікому не сумно, і більше нікому не жаль вже, бо мертвих ховають бездумно під звуки столітніх маршів. за мертвими трохи плачуть, живим надсилають фото. до всього звикають і, бачиш, в пріоритеті робота, в пріоритеті квартира, податки, машина, діти - в пріоритеті живі, а мертві порослі квітами. ніхто не жаліє вбитих, жаліють лиш тих, хто лишився, - не тих хто міг би радіти, а тих, хто втомився злитися. жаліють живих і винних, жаліють катів без свободи, а тихо полеглих вбитих не згадують без нагоди. не зручно про смерть і про пам’ять, не зручно про некрасиве, накласти табу! бо ранять слова, за якими безсилля. ніхто не заплаче за мертвим через роки з плином часу, бо плакати після смерті - це інше, чужинське гасло. усі обіцяють помститись, усі обіцяють розплати, і плющ продовжує витись і речі вже можна роздати: і можна віддати книги, і можна роздати одяг, бо мертвим воно непотрібно. живі же від того ходять сумні і з розбитим серцем, а серце треба латати. тож варто віддати берці і пообіцяти розплати. але не заплакать за мертвим, але не жаліти вбитих, живі - вони, бачиш, вперті, в живих же квартира, діти… і скільки пустого місця в труні, що стоїть під стягом. і скільки пустого �� лицях - живим таке непідвладно. тому не жаліють мертвих, тому їм не жаль вже вбитих. слова на могилах стерті, щоб їх не читали діти.

[ruushinynerve]

Вчора мене кілька разів накривало. Відверто кажучи, почуваюсь якоюсь йобнутою на голову.

Ранок був більш менш, трохи з гидотним відчуттям на душі. Далі все було відносно нормально, поки я не поїла. Там мене накрило. Не знаю навіть чому. Це було не добре. Потім я посиділа годинку на підлозі і подумала, що час збиратися кудись вийти. Нічого особливо не змінилося, крім тривожного стану на апатичний пригні��ений. Я походила по магазину з постійними думками про те, яка я тупа, яка ідіотка, як я себе взагалі ще терплю, скільки помилок я роблю і все в такому плані. Якась енергія в мене скінчилася і все що мені хотілося, це впасти на підлогу і дивитися в стелю. Але я була в гіпермаркеті, тому довелося тягти себе додому. Просто переставляти ноги так виснажує. Не від того що ти стомився чи щось таке. Це оцей стан апатії, коли абсолютно все важко. І думати, і рухатися, і бачити щось, дихати, існувати. Хотілося просто зупинитися і все. Але врешті я дійшла, перевдяглась і впала на ліжко. У голові майже нічого не було, пару думок про те яка я жалюгідна і просто фонове відчуття безсилля.

Мені все ще треба заснути. Завтра на роботу знову сім днів. Добре хоч не цілі зміни працюю. Але я втомилася. Нічого не хочу. Втомилася.

[fleur-d-amande]

останні дні викликають у мене якусь постійну злість, відчуття безсилля та відчаю

[not4yourmind]

3:16

Лежав годину і просто плакав. Від безсилля, від провини, від не справедливості, від власної нікчемності. Щось так сильно накрило цими емоціями і зовсім не стало краще після. Відчуваю себе, якщо чесно, дуже жахливо. Але нічого. Парабола настрою хит��еться уверх. Іноді я не розумію чи я дійсно така пога��а людина, що карма так мене душить до дна. Я ж наче завжди був приязним до людей навколо мене, всім допомагав і не просив нічого в замін. А доля у відповідь реалізовує всі мої найбільші кошмари. Спочатку війна, потім зрада, а тепер оце все. Я завжди більше іронізував про клуб 27 та й взагалі... Але схоже в мене дуже важка стадії депресії. Це тепер проявляється не лише в "поганий настрій". Я багато плачу. Це факт. Я багато всього забуваю. Це теж факт. Я можу розказати одну й ту ж сам історію двічі, а то й тричі. Або забути чи їв сьогодні. Деякі речі здаються такими, ніби ніколи не існували. Наприклад я забув, що купив на секонді плащ і вчора згадував звідки він у мене. Я дезорієнтований і через це не уважний, травмую себе не свідомо. В мене зараз на руках більше, ніж 15 дрібних ран та порізів. Деякі від ножа, деякі від гострих кутів, деякі взагалі хз від чого. В мене вже було 2 "панічні" атаки. Принаймні я не знаю як цей стан назвати. Допомогло вийти лише різкий перепад температури (холодний душ + гарячий чай) та рахування предметів навколо себе. І це все з супроводом повної апатії, відсутності апетиту та бажання робити будь-що приємне для себе. Якби не обов'язки, я б просто не вставав з ліжка. Але біда в тому, що й заснути я на довго не можу. Будь-який шурхіт чи крапля за вікном - я прокидаюсь. Переважно я сплю протягом ночі дрібними інтервалами по 20-30 хвилин. І найгірше в тому, що "межа" по трохи зміщається. І з'являються думки, яких ніколи не було раніше.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Бісить безсилля і залежність від іншої людини. Відсутність підтримки у важливих питаннях, відчуття самотності, загубленості.

Бісить моя інфантильна позиція, позиція дитини, яка не дає зібратися і поїхати вирішувати проблему. Натомість лежу, переживаю, намагаюся вмовити себе не відчувати мук совісті через це завчене безсилля. Добре, хоч плакати не хочеться, якби почала себе жаліти, явно стало б ще гірше.

Дуже сильно втомилася.

[objectivnewskharkov]

Український журналіст Віталій Портников відреагував на статтю в "The Economist" щодо планів Путіна зробити Харків "непридатним для життя". На думку аналітика, така тактика – ознака невпевненості в окупаційних діях РФ - https://www.objectiv.tv/uk/objectively/2024/04/09/obstrili-harkova-armiyeyu-rf-tse-politika-bezsillya-portnikov/