#балкани

[vprki]

РЕФЛЕКСИИ: Чрез литературата може да говорим за своите травми…

„Станах писателка, защото на първо място съм читателка. Всъщност бях и писателка, и читателка още преди да се науча да пиша в истинския смисъл на думата. Още преди да мога да чета, научавах наизуст определени пасажи от книгата и се преструвах, че ги чета.“ Каза за „въпреки.com” талантливата румънска писателка Андрея Расучану /на снимката/.

И продължи: „Това ми се струваха най-забавните занимания на възрастните хора: да четат и да си водят бележки. Така много бързо се научих и да чета, и да пиша. Проза започнах всъщност да пиша още в гимназията, когато заедно с моите учители и съученици правехме литературен вестник. Оттогава пиша непрекъснато, не съм спирала.“

Андрея Расучану и словенският писател Горан Войнович бяха гостите в началото на април на третото годишно издание на „Литературни срещи“, чиято тема беше „Порастване“, организирани от Фондация „Прочети София“.

Горан Войнович

Събитието беше част от отбелязването по великолепен начин на десетгодишнината ѝ. Организацията, която стои зад прекрасните платформи „Литературни маршрути“, „Скритите букви“ и „Литературни срещи“ сътвори незабравим празник на литературата като порастване, като осмисляне на живота ни днес и сега в контекста на случващото в света и на личните ни вълнения и тревоги като хора на 21-ви век. Пораснахме ли, поучихме ли се от миналото, успяваме ли да преодоляваме духовните си травми и как ги преживяваме чрез литературата. Безкрайни теми и въпроси, които дадоха облика на събитието, което дава с въображение, обич и познание нови посоки в сложния път да разбираме себе си и времето. Андрея и Горан са били деца, когато на Балканите започва смяна на режимите и война… Отдавна вече не са деца, но травмата е остава... Сега са двама от най-известните писатели на Балканите и пишат за нея...

От ляво на дясно: Демна Димитрова, Тодора Радева, Боряна Зафирова и Ивана Хиткова

Екипът на Фондация „Прочети София“ с изпълнителен директор Тодора Радева, Демна Димитрова, Боряна Зафирова и Ивана Хиткова стои зад  литературни инициативи и събития, сред които и „Литературните маршрути“ и „Скритите букви“. В годините във „въпреки.com” сме писали винаги за техните прекрасни, изключително смислени и важни проекти.

Разговорът ни с Андрея Расучану беше в последния ден на Фестивала, но на другия ден ми се случи инцидент, след който се наложи малко болница, гипсиране на крака, патерици и…забавих текста. Но нещата, за които става дума в него не са за „един ден“, а за всичко онова във времето – преди, сега и след, което дава литературата…  

Андрея Расучану

С писателката си приказваме в центъра на София, седнали на маса на тротоара пред кафене. В превода от румънски и съответно от български на родния ѝ език помага преводачката Лора Ненковска. Предпочетохме така, без дистанцията на английския…Нали сме на Балканите…

Имам провокативен въпрос. Като човек – като мен, като всички нас, които сме родени на Балканите, не знам мит ли е, легенда ли е: като бил още ученик Емил Чоран, отварял прозореца и казвал: „Господи, прости ми, че съм румънец!“ И всеки от нас може да го каже в този ко��текст тук, на тези Балкани. Какво мислите за това наше място, Балканите – колоритно, красиво и сложно?

Не съм толкова ексцентрична, какъвто е бил Чоран, но ми идва да отворя прозореца и да благодаря, че съм родена в Румъния. Защото като географска и историческа смесица представлява пространство, което чудесно може да послужи за литературна употреба. Ние винаги гледаме на себе си като разположени между Изтока и Запада. И точно тези неща се опитах и аз да уловя в литературата си. Имаме например този 18-и век, в който управлението от т.нар. фанариотски фамилии – период, в който князете в румънските княжества се назначават от Високата порта, не се избират от самите румънци, а се изпращат гърци, които са от квартала Фенер в Истанбул и затова се нарича фанариотски период. Този 18-и век, бидейки повлиян от фанариотските управляващи фамилии, е много ориенталски, много източен.

И един 19-и век, който идва с отваряне към западната култура. Но мен винаги ме е впечатлявал този ориенталски свят – с меланхолията си… Точно тази атмосфера се опитах да уловя в една от частите на романа ми „Непозната форма на живот“.

В 19-и век българите гледат на Румъния като пространство на свободата. Българските Имаме една особена връзка. На Балканите, може би, вкоренено от тези периоди ориенталски или нещо друго не е много лесно да си жена. Тази нишка по някакъв начин присъства в румънската литература, както и в българската – но все пак нещата са различни. Във Вашите книги има едно много специално отношение към жената, едно разбиране, любов, обреченост, самота. Как тръгна това при вас? Защото е много силно, много дълбоко.

Мисля, че трябва да тръгна от първия си роман. Всичко тръгна от нещо, което забелязах, когато работех с архивни документи – докато се опитвах да възстановя историята на една букурещка улица, как са се случвали нещата на нея в продължение на 3 века. Стори ми се, че в тези документи срещнах поредица от забележителни жени – жени, които са успели да постигнат нещо в живота си, въпреки неприветливите политически и исторически условия, при които живеят. Например, да си вдовица в началото на 18-и век, т.е. напълно уязвима и зависима от семейството на съпруга, който е изчезнал, вече не е тук. И да успееш заедно с друга жена, която също е вдовица, да издигнеш храм в памет на твоя загинал съпруг, е нещо, което изисква воля, извънредно голяма по своята същност воля.

Сила, която днес не можем да си представим – в момента разказвам за една от своите героини Станка Мантуляску. Но има и други жени, от различни исторически периоди, които никога не достигат до страниците на учебниците, до страниците на официалната история. Или във всеки случай много по-рядко биват уловени от тези страници, за разлика от мъжете, мъжките образи. Така че техните истории започнаха да се пишат от само себе си, без да съм си поставяла задачата да пиша феминистични романи. Започнах да разказвам историята с цел да кажа истината каквато я виждам от своя гледна точка. Същото е приложимо спрямо женския образ в книгата ми „Вятърът, духът, дъхът“.

Кого считате за ваш учител в литературата – може да не ви е предавал в Университета?…

Андрея Расучану и Лора Ненковска

В решението ми да започна да пиша няколко са личностите, които са изиграли важна роля. На първо място, беше баба ми, голяма читателка. После – учителката ми по литература в гимназията, която ме научи как мога да стана писателка. След това – няколко от преподавателите ми в университета, които бяха чели тази част от моята литературна дейност. Те всъщност са и много важни литературни критици в Румъния: Сорин Александре��ку – племенник на Мирча Елиаде, Николай Манулеску (най-големият историк на литературата през последните години).

Преводачката Лора Ненковска допълва: „Първата книга, която Андрея пише е за Букурещ – както и за Мирча Елиаде. Сорин Александреску е нейният научен ръководител на дисертацията ѝ за Букурещ в книгите на Мирча Елиаде. Александреску е много важна личност – той създава институт за изучаване на литературата и е един от най-големите интелектуалци на страната.“

Това събитие, за което сте тук – едно от най-хубавите неща, които се случват в София – всяка година е различно. Почна се от буквите, после – литературните, писателските маршрути, сега са срещите. Със сигурност сте участвали в други срещи, други пленери. Как усещате колегите си от България, Словения? Изобщо, тази атмосфера какво ви дава?

Теодора Димова, Андрея Расучану и Лора Ненковска

За втори път гостувам в София. Участвах на Коледния панаир на книгата преди 2 години (2022). Още тогава забелязах, че има много заинтересовани от румънската литература и не само от румънската. Разбрах, че българите четат, че притежават много голямо любопитство спрямо това какво се пише в други страни. Радвах се, че имам публика, и тя е многобройна! Конкретно на този фестивал се чувствам като у дома си. Много ми харесва как е замислен. Мисля, че има нещо и в професионализма, и в топлотата на Тодора Радева– което се предава на другите и, наистина фестивалът е забележителен. Вчера публиката беше една от най-усмихнатите публики, които съм виждала някога. Имах усещането за истинско, автентично общуване – мисля, че това е едно от най-важните неща за един писател: усещах тяхното внимание, те не бяха апатични спрямо това, което се случва. Това сигурно до голяма степен се дължи на Теодора Димова, която беше моят партньор в разговора. Много приятна изненада за мен беше усещането, че има толкова много професионалисти, които се занимават с книгата тук. И то за толкова кратко време, събрани на едно място.

Нещо, за което не успях да разкажа досега, е срещата ми с Института по балканистика вчера. В течение на два часа дискутирахме, едва успяхме да се спрем. Като тръгнахме от теми, свързани с моите книги, стигнахме до неща, които ни свързват и като култура, и като общества. Всички тези колеги – изследователи, журналистите от радиото и от пресата, ми се струват толкова заинтересувани и изпълнени с плам заради това, което правят. На всичкото отгоре – много добре подготвени. Фактът, че бяха прочели книгите ми, въпросите им не бяха общи, а свързани с книгите, ме накара да се чувствам чудесно. За мен остава надеждата, че отново ще ме поканите, и че ще се върна тук.

Защо казахте, че „Вятърът, духът, дъхът“ е любимата Ви книга? Обожавам това заглавие! Тези съдби, всичко … много ми е близко…

Това е предпочитаната от мен книга, от написаните от мен книги, защото я чувствам най-близка. Написах я с най-голяма сила, с най-голям интензитет, най-силно вложих себе си във нея. Написах я за най-кратко време. Тази книга ме накара да я напиша в нейния собствен ритъм. Включени са автобиографични преживявания, за които ми беше много трудно да пиша. Фактът, че го направих, от една страна за мен беше предизвикателство, и от друга страна – освобождаване. Мисля, че това е най-искрената, най-истинската ми книга, защото в нея съм най-много себе си. Книгата се хареса най-много от публиката, докосна най-много читателски сърца.

Усетих нещо, но ми беше неудобно да питам: един много личен момент…

Да, има много лични неща. Но не бива да мислите в посока на конкретни случки и събития, а на състояния. Разбрах колко убедителна съм била в писането си, когато един критик написа, че съм осиновена – очевидно е, че не е истина! Но читателят често е изкушен да смесва измислицата с реалността. Много се радвам, че споменахте заглавието, защото то идва директно от библейския текст, по-точно от Стария завет. Думите от Библията винаги са много силни. Руах – предполагам знаете – е еврейската дума, която означава „онзи дъх който дава живот“, „който вдъхва живот на света“.

Как работихте с Вашия издател Невена Дишлиева-Кръстева, създател и собственик на ICU Publishing?

От всичките ми издатели Невена е издателят, който ми е най-близък, най-много прилича на мен. Аз, тя и Лора (Ненковска, преводач) – мисля, че трите сме идеалният екип (за това говорихме преди да дойдете). Невена дойде с гениалната идея да включи в екипа ни София Попйорданова, която е изключителен художник. Не мисля, че съществува по-подходящ художник, който да направи кориците на моите книги: тя е изключително фин, внимателен читател. Усещам как със своите рисунки е успяла да изрази именно същността на моите книги.

Между другото, преди няколко дни, в навечерието на фестивала чух по едно от любимите ми радиа JAZZ FM интервюто с Невена – тя каза същото за Вас! И за Лора, и за София. Нещо, което Вие знаете – всъщност, Лора като преводач е предложила Вашите книги, а Невена каза: „Това беше моето щастие“. По начало тя е изключителен издател, с перфекционизма си с всяка книга, с всеки автор …

Във Вашите книги има много тъга, много борба, не само на жените – може ли литературата да промени света?

Литературата е движеща сила и инструмент, чрез нея можем да си артикулираме, да говорим за своите травми и да ги приемем. Най-важното е, че можем да предадем на другите, на читателите послание в тази посока. През изминалите дни осъзнавах на по-дълбоко, на по-искрено ниво точно това. Именно докато разговаряхме за травмите и за преживяванията тук, на Балканите, с хора от различни сфери, внезапно осъзнах колко общи неща имаме в живота си. Най-често поставяният въпрос в тази ситуация е как тези въпроси достигат в българската литература. Защото аз знам как стои в румънската литература – даже с колегите от Института по Балканистика в София вчера обмисляхме да направим един общ проект, чиято основна тема да бъде „Травмата на миналото в литературата“. Много би ни харесало да успеем да кредитираме тази идея в даден момент.

Травмите от миналото не се преживяват, не се преодоляват лесно. Както започнахте с първата Ви книга, някак документите са хладни, а преживяването е индивидуално. Да не се губи човекът. Това точно усещам във Вашите книги. Върху какво работите сега?

Съвсем наскоро приключих третия роман – той затваря трилогията (два от романите – „Вятърът, духът, дъхът“ и „Непозната форма на живот“ – са преведени на български). Ще излезе през есента. Започнах нов роман, който няма никаква връзка със света, разказан в трилогията. Пак се връщам като техника към документа, но този път темата е 19-и век в Румъния.

Андрея Расучану

Андрея Расучану е румънска писателка, авторка на книги с литературна критика и редакторка. Романът ѝ „Вятърът, духът, дъхът“ е отличен с наградата на Съюза на румънските писатели за белетристика, наградата на Румънската академия на науките за проза, номинирана е за наградата „София Надежде“, Националната награда за проза „Зиарул де Яш“ и др. Романът е включен в краткия списък на Европейската награда за литература през 2022 г. Първият ѝ роман, „Непозната форма на живот“ също печели отличия и читателско внимание. Публикувала е разкази в различни сборници, както и няколко монографии в областта на литературната география и геокритиката, като във фокуса на интересите ѝ нерядко е Букурещ и неговата литературна история. Нейните книги са мащабни триптиси, в които тя опитомява историята, стихийността, природата и географските пространства, като ги подрежда в разкази-карти на човешки��е съдби. Силата ѝ да работи пластично с образите, изключително богатият ѝ език и бароков стил на писане превръщат романите ѝ в едни от най-интересните книжни явления в румънската литература през последните години.

От ляво на дясно: Боряна Зафирова, Демна Димитрова, Тодора Радева и Ивана Хиткова

И да напомним през юни в „Литературни срещи“ гост ще бъде британският автор Крис Клийв, отново в партньорство с издателство ICU, а през ноември ни очаква наистина голямо и важно литературно събитие. Отбелязват от Фондация „Прочети София“. ≈

Текст: Зелма Алмалех

Снимки: Стефан Марков и Яна Лозева

[radiobg-london]

Европа може да спре безвизовия режим на Сърбия

Европа може да спре безвизовия режим на Сърбия

Споразумението за безвизов режим между Европейския съюз и Сърбия е обект на подновен контрол след рязкото нарастване на незаконните преминавания на границата от балканската страна към блока. През първите девет месеца на тази година около 106 396 нередовни влизания са открити по маршрута на Западните Балкани, което е 170% увеличение в сравнение със същия период на 2021 г., според последните данни,…

[simona-a-marinkova]

Never getting tired of this view. Красива Черна гора:) #чернагора #балкани #montenegro #balkans #nofilter #travelforlife #solotravel #solo #summermood #kotor #bay #adriatica #landscape #view (at Kotor, Montenegro) https://www.instagram.com/p/B0Ey1nXjlbM/?igshid=1hi0d90k3phev

[kletamaikabalgaria]

Въпросът за Македония - Най-безродното предателство на българските комунисти

Знаеш ли, че само противоречието между Тито и Сталин е предотвратило откъсването завинаги не само на Вардарска Македония, а също така и Пиринският македонски край. Македонизацията в Пиринска Македония е процес, при който от страна на властите в Народна република България и Югославия се провежда политика по зараждане на общност в Пиринска Македония с изявено македонско национално самосъзнание. На преброяванията преди 1945 година в България няма регистрирани етнически македонци, но според преброяванията от 1946 и 1956 година в България живеят 160 541, съответно 178 862 етнически македонци. Тази статистика е резултат от процеса на македонизация в Пиринска Македония, който протича между 1944 и 1958 година, като социално-политически експеримент за промяна на националното самосъзнание на населението от българско към македонско и като стъпка към създаването на Обединена Македония в рамките на Югославия. Този процес е следствие на установяването на комунистическия режим в България след края на Втората световна война и промяната на геополитическите условия. След като Тито и Сталин влизат в открит конфликт през 1948 г., идеята за Балканска федерация пропада, а политиката на т. нар. културна автономия е частично изоставена от БКП. Въпреки това, македонизацията продължава с намаляваща интензивност до 1958 г. и дава известен резултат, като малка част от населението в Пиринско приема или запазва трайна македонска идентичност.

„Има в нашите редове другари, които не съвсем ясно си дават сметка каква трябва да бъде сега нашата политика по отношение на Македония. Изпуска се често из предвид, че основната част на македонския народ е вече организирана държавно и национално в рамките на Федеративна народна република Югославия като Македонска народна република. На базата на тая република предстои да се обединят и другите части на македонския народ, специално македонците от сегашния Пирински край при съответен за тая цел съюзен договор между България и Югославия, който ще определи и възвръщането на Западните български покрайнини към България…“ - август 1946 г. Изказване на Георги Димитров на пленум на БКП

„Нашата партия признава създадената обективно след Втората световна война във Вардарска Македония НР Македония в рамките на Югославия. Също така признаваме, че в НР Македония се формира македонско национално съзнание... то се формира на противобългарска основа. А ние сме решително против това и смятаме, че ако този въпрос не се урегулира... ще бъде един постоянен източник за дрязги, за смущения и пречки в нашето развитие... И през средните векове, и в новата история, и в най-новата история Македония е съществувала само като териториално и политическо понятие, а не като етническо понятие, не като обособена народност... Населението от Пиринския край е част от българската нация. Никаква македонска националност там няма и не може да има… (…) всичко, което ние вършихме досега – налагане на език, налагане на друга националност, налагане да се пишат македонци и т.н. – това беше насилие върху волята на това население..." - изказване на Т. Живков пред пленум на БКП, март 1963 г. Само три месеца след създаването на македонската република в рамките на Югославия политбюро решава да нарича българската горноджумайска област македонска и още същия ден се отчита пред Тито: " Скъпи другарю Тито, сред населението на българската част от Македония ще съдействаме за събуждане на македонското национално съзнание. За същата цел ние преименуваме нашата Горноджумайска областна организация Македонска."

Англичаните протестират остро: " Правителството на Негово Величество осъжда действията на българското правителство да отстъпва който и да било дял от българската територия."

На кримската среща Съединените Щати подкрепят Англия и Москва е принудена да заяви че въпросът не е актуален сега, но на тайна среща на Сталин в Москва той настоява пред Тито и Димитров да работят за федерация и за отделянето на пиринския край от България. Сталин дори е до край откровен: "Че нямало развито македонско съзнание в този край нищо не значи. И в Белорус нямахме такова съзнание а после се оказа че в действителност има белоруски народ."

Димитров се съгласява и бърза да изпълни тайните директиви - дарява Пиринско с културна автономия. Това става на десетият пленум чиито решения по македонския въпрос не са оповестени в пресата, скрити са и пред парламента, в който пред все още има опозиция. Затова е информиран само Тито. И понеже всичко трябва да изглежда демократично автономията трябва да бъде поискана отдолу.

Националният предател Георги Димитров заедно с югославският ръководител Йосип Броз Тито тайно се договарят за създаването на македонския език и нация и култура, според която бързо трябва да се създадат македонски театър, македонски книжарници, изучаване на току-що създаденият с помощта и на БКП македонски език и на прясно написаната македонска история.

Ето какво казва по-късно Димитров на закритата част от петият конгрес: "Със споразумението ще се увеличи процеса на движение и бързото обединение на македонските области от двете страни. Нашата партия се съгласи да бъде въведен като задължителен предмет официалният македонски език във всички училища в Пиринския край и допусна като преподаватели от голямото македонско от училище в Скопие и македонски книжари да разпространяват книжнина на Македонски език. Това беше доказателство че нашата партия се отнася с най-голяма отговорност към Обединението на македонския народ. "

ЪѪѢ

[pokrovworld-blog]

Етнополітична історія албанців до Османського іга: розвінчання мітів та стереотипів

Для того, щоби проаналізувати складну етнополітичну ситуацію на Балканах, де однією із найболючіших проблем є ‘’албанське питання’’ – необхідно звернутись до питання походження, ранньої та середньовічної історії албанського етносу. Чимало із тих проблем, які на нинішній день пов’язані з ‘’албанським питанням’’: проблема приналежності та статусу Косово, статус західних провінцій держави Македонія, Епіру і проблемне питання Великої Албанії є прямими наслідками порушення ходу еволюції динаміки розвитку балканських спільнот внаслідок століть османського іга, краху панбалканських ідей (котрі сповідували Бізантія та Болгарське царство, яким були лояльні середньовічні албанці) та спроби Сербії (котра не має прямого відношення до регіону Малих Балкан, оскільки історично, політично, культурно та економічно тісно зв’язана з багатонаціональним Дунайським регіоном) замінити ці сили і стати ‘’арбіром на Балканах’’ Такі речі сприяли тому, що у 90-их роках старі міжнаціональні конфлікти (які штучно стримувались режимами Ходжі і Тіто) виплили назовні. Кривава вакханалія в Косово чи громадянська війна у Македонії не особливо поступалась аналогічним подіям у Боснії за своїми масштабами. На жаль, у середовищі українських обивателів досі популярні стійкі стереотипи і псведонаукові міти, пов’язані з історією албанців. Їм часто закидають неавтохтонність на Балканах, іслямізм та бандитизм (при цьому  вперто не помічаючи існування кланового суспільства і звичаю кровної помсти у чорногорців) Об’єктивних праць з історії Албанії – обмаль. Зі зрозумілих причин, сербська сторона традиційно демонізувала албанців, відмовляючи їм в статусі корінного народу Балкан (вигадавши легенду про переселення предків албанців на слов’янські та грецькі землі з Карпатських гір у VIII столітті) і свідомо перекручувала деякі факти з історії Косово (котре навіть у XII-XV століттях, коли тут знаходився духовний осередок сербської митрополії не було монолітно сербським в етнічному плані). Проте, якщо серби останнім часом хоча би визнають Космет ‘’не лише слов’янською землею’’ – то російська історіграфія (на яку свідомо чи підсвідомо орієнтується частина українців), досі йде на свідоме паплюження історії. Така тенденція триває з радянських часів, коли Албанія була геополітичним противником СРСР і треба було всіляко очорнити її образ та її історію (саме в цей час, задовго до Югославських війн, албанців у простонародді почали називати ‘’циганами’’, хоча ніякого відношення до останніх вони не мають). Одним з небагатьох елліністів (албаністики, як окремої науки в Радянському Союзі не було), які досліджували та об’єктивно аналізували албанську проблему був Григорій Арш (він сам мав арнаутські корені). Не менш тривіальною є  ура-патріотична частина албанських істориків, які на основі давніх культурних та мовних зв’язків греків та албанців претендують на увесь мікенський спадок (Епір був прабатьківщиною ахейців-мікенців), називають Александра Македонського – напівалбанцем (він був наполовину греком і наполовину молоссом, себто еллінізованим пелазго-іллірійцем) або шукають арбереське національне лоббі у Бізантії. Окремі постаті на основі широкого поширення іллірійського культурного спадку (який доходив до Паннонії та Мезії) в античну добу шукають албанські корені в угорців та румунів (незважаючи на те, що іллірійців звідти вигнали кельти задовго до приходу туди мадяр та римлян відповідно). Метою даної роботи є ілюстрація стародавньої і примордіальної національної самосвідомості іллірійців (та албанців в більш широкому контексті), висвітлення етапів еволюції албанського етногенезу до їхньої іслам��зації та аналіз проблеми історичного співжиття албанців з сусідніми народами в Античну та Середньовічну добу (в першу чергу з греками і сербами). Модерний націогенез албанців, хоч і проходив за класичною европейською схемою Мілослава Гроха, а епоха національних держав відкидала давні інтегральні проєкти – але суттєвого впливу на албанців інші народи не здійснили, а збільшення кількості чисельності албанців в Косово було не ‘’планом Енвера Ходжі створити Велику Албанію’’ чи ‘’планом Заходу знищити південних слов’ян’’ – а закономірним історичним процесом. Верхні рамки дослідження етногенезу албанців обмежуються часами палеоліту (поява першої людини в Албанії), а нижні – встановленням османського іга у 1468 році та початком іслямізації Албанії. ПРАДАВНЯ ЕПОХА Перші сліди присутності людини на території Албанії датуються епохою верхнього палеоліту, коли люди, які тікали Вюрмського зледеніння переселялись в бік південних відрогів Балканських гір, де в Коніспольських печерах (на території Епіру) було виявлено декілька їхніх стоянок. Вони жили тут аж до початку I тисячоліття до Р.Х. (тобто, протягом 20 тисяч років. Така довга послідовність проживання людей на одній території є унікальним явищем для преісторії. В цьому плані культуру Коніспольських печер можна порівняти з культурою печер Франхті на Пелопоннесі або з культурою Бельбаші, жителі яких жили на одному і тому ж місці протягом тривалого часу) В Коніспольських печерах знаходять кості риб (незважаючи на віддаленість моря), примітивну кераміку, мисливські знаряддя та сліди землеробських культур (овес, пшениця, ячмінь, бобові, плодові дерева). Інші сліди присутності людини на території Албанії знаходять в печері Шен-Маріна, в печері Трені, поблизу селища Дзари та на горі Дайті. З точки зору археології, ці стаціонарні поселення відповідають культурі Імпрессо, яка охоплювала території континентальної Греції, Албанії, Італії та Провансу. Вона характеризувалась поєднанням мисливства і рибальства з орним землеробством, розвинутим мореплавством та кардіальною керамікою (з черепашок молюсків). З точки зору етнології, жителі земель, які входили до складу культури Імпрессо відповідали племенам пеласгів (лелегів) – доіндоєвропейського населення Балкан, мова яких за однією версією  входила до складу тірренської сім’ї, а за іншою – до складу іберо-кавказької сім’ї. Враховуючи те, що на території Албанії також знаходять трипільську мальовану кераміку, можна також стверджувати про вплив трипільців на етногенез майбутніх албанців. Схрещення племен культури Імпресо та більш пізніх прибульців з Анатолії сприяло виникненню культури Вінча, яка займала територію Сербії, Болгарії, Македонії та Північної Албанії. Наявність на території грецької Егеїди (в особливості Криту) мови пелазького походження (в протилежність етеокритській або мінойській мові, яка має анатолійське або навіть семітське походження) і семантична схожість культури Імпрессо з ранньою Мінойською культурою  говорить про те, що племена пелазгів в свій час переселились на Крит, де змішавшись з мінойцями, дали початок Критській цивілізації. Пелазький слід присутності знаходять і на землях Малої Азії в регіоні Карії і Трояди. Проте, критяни, незважаючи на активний контакт з жителями Егеїди та етрусками – практично не контактували з племенами, які жили на території Пелопоннесу та Албанії. Тому, можна з упевненістю стверджувати те, що доіндоєвропейське населення Албанії за мовною ознакою було іберо-кавказьким (або тірренейським), а за расовою – балкано-кавказьким (динарський антропологічний тип, який є поширеним в Албанії - це результат депігментації передньоазіатів). Усі версії про інорасове походження албанців є вигадкою печерних шовіністів. АНТИЧНА ЕПОХА Індоевропейські елементи на території Балкан почали з’явились наприкінці III тисячоліття до Р.Х., а станом на початок II тисячоліття до Р.Х. на території північної Албанії почали з’являтись арійські племена, які ховали покійників в курганах, жили в кам’яних будинках і користувались бронзовими знаряддями праці . Частина цих племен мігрували на територію Греції (де вони стали відомими під назвами ахейці, мікенці або данайці) Геродот зазначає, що прабатьківщиною мікенців був Епір, звідки їх вигнали пелазги, яких мікенці в свій час загнали в гори. Саме в Епірі знаходиться найдавніші оракули Зевса в Додоні і Аїда в Некромантіоні, збудовані в циклопічному стилі і датовані домікенською епохою в самій Елладі) Враховуючи цей фактор - саме греків можна назвати найближчим до албанців народом Малих Балкан. Племена, які залишились жити на території Албанії, частини Македонії, Косово, Сербії, Чорногорії, Боснії, Хорватії і частини Паннонії дістали назву ‘’іллірійці’’ Антична традиція виводить їхню етимологію від імені Іллірія, їхнього першого вождя, сини якого (Енхелей, Автаріей, Дардан, Майн, Тавлант і Перреб) дали назву іллірійським племенам. Однак, на территорії Іліріку жили інші племена, найзнаменитішими з яких було плем’я далматів. Іллірійці були близькоспорідненими із тракійцями (за мовою, побутом та культом героя-воїна Героса), дорійцями (це протоеллінське плем’я проживало на території Тракії, мало тісний контакт з іллірійцями і дотримувалося культу поклоніння герою-Гераклу) та фрігійцями (одними з предків вірмен, які згодом переселились до Анатолії) Саме фрігійський фактор, а не ‘’османський вплив’’ сприяв тому, що в національному одязі албанців присутні фрігійські ковпаки та шаровари  (тирнет) – типові орієнталістичні мотиви, які, насправді прийшли на Схід із Заходу, а не навпаки. Бо, національним турецьким головним убором є тюрбан або феска, які мають однозначне східне походження, а окремі фрігійські племена все ще продовжували жити на Балканах, після переселення їх родичів до Малої Азії. Над розвінчанням цього міту активно працював батько-засновник албаністики – австрійський учений Норберт Йокль (до речі, палкий монархіст та прихильник Франца-Йозефа) Поступово іллірійські племена асимілювали більш примітивних пелазгів, котрі залишились жити лише на території Південного Епіру, де пелазьке плем’я молоссів було еллінізоване в VII століття до Р.Х. (остання згадка про пелазгів на острові Лесбос, трапляється в Геродота).  Приблизно в той самий час, іллірійці остаточно відмежовуються від тракійців. Межею розселення іллірійців на сході стало Охридське озеро, яке на сьогоднішній день є східною межею албанських етнічних земель (за якими живуть болгаромовні македонці). Рівень культурного розвитку іллірійців був доволі високим. Племена пірустів уміли виготовляти високотехнологічні посріблені дископодібні амфори в часи Темних віків, коли виробництво кераміки на території Еллади різко впало, тоді як в Іллірії (так називалась територія розселення північних іллірійських племен, на протилежність пелазькому Епіру) не відбулось різкого культурного розриву в розвитку між культурою Імпрессо та індоєвропейськими племенами, подібно до того, як це сталось з Елладою після нашестя дорійців. На территорії міста Кукес були розкопані кургани з рядом кришталевих і золотих прикрас всередині них. Міфологічна система іллірійців справила значний вплив на грецьку міфологію (іллірійсько-пелазькі корені має культ богині мисливства Артеміди та бога війни Ареса). Проте, низький рівень політичної свідомості (іллірійські племена не сприймали себе одним цілим до римської епохи), віддаленість від центрів цивілізації на Балканах і низька ступінь забезпечення Іллірії залізом – не сприяли створенню тут міцних державно-політичних утворень. Це стало однією з причин грецької колонізації Епіру (найближчої до Еллади землі, яка на той час вже майже повністю контролювалась іллірійцями), котрий до сьогоднішнього дня є регіоном змішанного греко-албанського типу. Грецька колонізація Епіру проводилась Керкірою (Корфу), жителі якого заснували міста Бутрот (737 р до Р.Х.), Епідамн (627 р до Р.Х.) і Апполонію Епіріотську (588 р. до Р.Х.) Друга назва Епідамну – Дурракі (від якої походить сучасна назва Дуррес) має іллірійські корені. Жителі цих колоній перебували на вищому цивілізаційному рівні розвитку, ніж іллірійські племена, однак їхні зв’язки з метрополією обірвались (всі ці міста були залежними від Керкіри, яка формально була колонією Коринфу, але фактично існували самостійно), а зв’язки з оточуючими іллірійськими племенами стали настільки сильними, що епіріоти (навіть грекомовні) ніколи не називали себе еллінами (давня Еллада простягалась до Фессалії), а самі греки вважали їх барбарами. Навіть політичні посади епіріотських полісів займали етнічні іллірійці або пелазги. Під впливом греків з’явились перші іллірійські вождівства, які зосереджувались довкола  великих кам’яних фортець палацового типу (що теж засвідчує про тісний взаємозв’язок іллірійців з мікенцями, в яких була схожа традиція). Міста Скодра (сучасний Шкодер) і Дамастіон (сучасна Дібра) стали центрами племінних союзів лабеатів та абрів. До початку VIII століття до Р.Х. плем’я енкелеїв (територія сучасної Боснії) створило перший племінний союз, який спробував об’єднати усі іллірійські племена в одне ціле, однак енкілеї зазнали поразки від Македонії (яку неодноразово пробували завоювати), а їхній племінний союз був остаточно знищений нашестям кельтів в III столітті.  Інше плем’я – тауланти, теж спробувало об’єднати Іллірію та Епір, але було підкорене Епірським царством. Лише племена дарданів (які створили могутнє Дарданське царство) на території Косово змогли не лише зберегти незалежність, але й стати вагомою силою в регіоні (вони навіть загрожували Македонії), але їх підкорив Рим. Жодна з цих іллірійських держав так і не змогла консолідувати усі іллірійські       племена довкола одного центру. А північні іллірійські племена майбутньої Далмації взагалі перебували на стадії розкладу родоплемінної общини. Епірське царство (виникло на початку IV століття до Р.Х.) було вершиною синтезу іллірійців та греків. Подібно до Македонії, воно виникло на варварських землях, на яких грецькими були лише міста, а правлячі династії мали місцеве походження (тракійське в Македонії, молоссько-пелазьке в Епірі) Довгий час Епір перебував на периферії історії, доки цар Неоптолем I не одружив свою доньку Олімпіаду на Філіппі II Македонському і в результаті цього шлюбу народився Александр Великий. Троюрідний брат великого завойовника – Пірр Епірський об’єднав в одну державу Епір, Македонію і всю Грецію (крім Спарти та Егеїди), але програна авантюра в Італії та міжусобні війни в Греції (в яких загинув Пірр) не сприяли фортуні Епіру. В результаті, Епірське царство було знищене римлянами. Певний вплив на етногенез албанців мали кельти, які з кінця IV століття почали проникати в Північну Іллірію (вигнавши останніх іллірійців з Паннонії та Мезії). Після смерті Александра Македонського кельти регулярно спустошували Балкани (доходивши до Дельф), допоки їм не завдали поразки дарданійці. Решки армії кельтів (яка до розгрому складала 160 тисяч чоловіків і невідому кількість жінок з дітьми) осіла в Дарданії. Тому, доцільно стверджувати про кельтський вплив на етногенез косоварів. Відбувався також вплив римлян (які завоювали Епір в 167 р до Р.Х, а Іллірію в 168 році до Р.Х.) на іллірійців. Колишня грецька колонія Епідамн стала латинським містом Діррахій. Вся територія Північної Іллірії (яка відтепер називалась Іллірік, а потім – Далмацією. Щоби не плутати її з давньою Іллірією) була колонізована латинянами і романізована. Пізніше вона зазнала слов’янського вторгнення, а її жителі стали предками хорватів, боснійців, чорногорців та далматинців. Іллірійці збереглись лише у землях дарданів (Косово), Південної Іллірії (яка увійшла в провінцію Македонія) та в Епірі, оскільки ці важкодоступні та гористі регіони були периферією античного світу. БІЗАНТІЙСЬКА ЕПОХА Саме в часи пізньої античності та раннього Середньовіччя почалось розділення майбутніх албанців на три великі групи: південні, центральні та північні, які стали предками тосків (албанців-епіріотів), гегів (центральних албанців або албанців сучасної північної Албанії) та косоварів (північних албанців).Територія колишньої Південної Іллірії разом з містом Діррахій була забудована римськими дорогами, акведуками, амфітеатрами, а згодом звідси почало поширюватись християнство. Тут набула популярності латина. Вона вплинула на розвиток албанської мови, котра запозичила від римлян чимало сільськогосподарських, наукових та літературних термінів. Однак, римляни, які оселялись на землях іллірійців не асимілювали місцеве населення, як це ставалось в Еспанії, Тракії, Дакії чи Галії (жителі яких перебували на тому ж рівні розвитку, що й іллірійці) – а навпаки, асимільовували прибульців, адже матеріальна культура римських міст носить іллірійський характер. Незважаючи на значний римський вплив на населення Північної та Центральної Албанії        та на певний ступінь іллірізації римлян – нащадки римлян тримались відчужено від чистокровних іллірійців. Після повторної іллірізації регіону та появи слов’янства на Балканах – вони (разом з романізованими тракійцями) стали предками етносу аромунів (влахів), який проживає в Албанії та в Піндських горах Греції. Ступінь романізації Епіру була ще меншою, оскільки важкодоступний рельєф та менш важливе стратегічне положення регіону, ніж в Македонії – сприяли тому, що тут (незважаючи, на жорсткий характер ведення римлянами Македонських війн, під час яких Епір було спустошено, а молоссів, було поголовно винищено або продано в рабство) зберігся греко-іллірійський дуалізм, який склався в ранньоантичні часи. Фактично, тут продовжувалась еллінізація, а не романізація – а зі столиці провінції, міста Нікополь (сучасна Превеза) поступово розповсюджувалось християнство. Однак, як і римляни на півночі – греки-епіріоти (незважаючи на дуже високий рівень взаємовпливу з іллірійцями) зуміли зберегти власну ідентичність, відмінну від іллірійської. Тогочасне Косово (яке входило до складу провінції Далмація) стало єдиною частиною території провінції, корінне (ілліро-кельтське) населення якої не перейшло на латину в якості мови спілкування. При Діоктеліані, Дарданія була виокремлена зі складу Далмації і вона практично не постраждала від набігів готів та гуннів на Балкани (на відміну від сусідніх Мезії та Македонії), оскільки була небагатою провінцією скотарів та не цікавила чужинців взагалі. Тому, остаточно асимілювавши кельтів – іллірійці Дарданії стали найбільш монолітною частиною іллірійського суперетносу (іллірійці Македонії та Епіру фактично складали двоєдину націю античного типу разом з римлянами та греками відповідно. Процес етногенезу албанців дістав новий виток у бізантійську добу разом із нашестям слов’ян на Балкани. В кінці VI – на початку VI століття на землі греко-римської Тракії, романізованих Далмації та Мезії приходять слов’янські племена, які витісняють греків у приморські міста Македонії, а романізоване населення цих провінцій – високо в гори (де вони влились в склад аромунського етносу) або на узбережжя Далмації (де останні, завдяки підтримці Венеції, а потім об’єднаної Італії - тримаються до сих пір). Контакти між предками албанців з однієї сторони і предками боснійців та хорватів - були мінімальними (бо не було спільного кордону), зате предки албанців активно контактували з сербськими племенами і з болгарами. Ці народи відіграють важливу роль в албанській історії. Слов’янські речі знаходять на території Центральної Албанії та Епіру (окрім його гірської частини, куди слов’яни не  доходили), так само, як і слов’янські топоніми. Іллірійці перейняли від слов’ян плуг, окремі фольклорні елементи (віру в відьом; духів покійників, яких албанці називають ‘’штригами’’; вогнедаючачих драконів, які серби називають здухачами, а албанці – ‘’болло’’) та елементи одягу (шитий пояс та спідницю).  Однак, ілліро-еллінське населення (яке перебувало на вищому культурному рівні) асимілювало слов’ян Епіру та адріатичної Македонії. Відтепер, східна межа проживання іллірійців стала співпадати з давнім кордоном між тракійцями та іллірійцями  за лінією південний берег Охридського озера – гори Шар-Планіна. В горах жили іллірійці, а східніше них – сім слов’янських племен (якы поруч з тюрками-булгарами є предками сучасних болгар). В  свою чергу, в Дарданії - слов’янське населення (моравського, а не сербського походження) поселилось на території Метохії і рівнини, що дістала назву ‘’Косова поля’’ (поля дроздів), в той час як іллірійці були ними витіснені в гори. Косовські морави протягом VIII-IX століть були поглинуті новими слов’янськими прибульцями – болгарами. І лише пізніше сюди прибули серби. Однак, незважаючи на те, що Метохія (етнічно слов’янська) та Косово (яке стало слов’яно-іллірійським) входили до складу сербської держави Рашка – вони тяжіли до Бізантії, а згодом до Болгарії (яка невдовзі захопила Косово), оскільки місцеві князі албанського чи сербського походження були орієнтовані на Балкани, а не на Дунайський регіон в економічному плані (постачали ромеям і болгарам срібло), в релігійному (підпорядковувались Константинополю, в той час як тогочасна Рашка підпорядковувалась Риму) і в політичному (відреклись від присяги князям Рашки, замінивши її на візантійський, а потім на болгарський сюзеренітет) Таким чином, рання середньовічна історія Косово є історією іллірійсько-слов’янською, а не сербською. Тогочасна історія решти земель на яких жили іллірійці були тісно зв’язана з візантійською або болгарською, але не з сербською. Протягом раннього Середньовіччя замість прадавньої назви ‘’іллірійці’’ – в офіційній ромейській документації відтепер стало використовуватись слово ‘’αλβανος’’, яке зустрчається ще з II століття і має незрозумілу етимологію (іллірійського, латинського або грецького походження). Самі албанці (документи албанського походження фіксуються починаючи з XII століття) називали себе ‘’арберешами’’ або ‘’арбанітами’’ (звідси походить слово арнаути), тоді як сучасна самоназва – ‘’шиптари’’ (яка означає ‘’ті, хто говорять зрозумілою мовою’’) дістала поширення у XIX столітті, в епоху становлення албанського націоналізму. На цей час припадає формування греко-слов’янської спільноти на візантійських Балканах. Причому албанці, не виявляючи особливих сепаратистських прагнень ні від Константинополя, ні від Преслава – асоціювали себе із грецькою примордіальною національною спільнотою (через давні греко-албанські зв’язки в Епірі). Так, болгарський цар Симеон I і його син Петро називав себе ‘’царем болгар та греків’’ (греків, а не ромеїв, бо напряму болгарські царі на Константинополь уже не претендували після підписання миру з Бізантією). Причому, до болгарської нації він зараховує балканських влахів, які підкорялись Болгарії напряму, а до складу грецької – арберешів (епіріотів та населення Македонії), які на той час сприйняли грецьку або ромейську ідентичність, щоби не розчинитись в болгарській. Приблизно у VIII-XIII століттях  (епоха володарювання над Албанією Болгарії, а згодом - Бізантії) з’явилась легенда про те, що Іллірій – перший князь албанців, викрав пташеня двохголового орла з його гнізда і в обмін на його викуп випросив у його батька магічні здібності та наказав зображувати двоголового орла на своїх знаменах. Так албанці Центральної Албанії та Косово (які входили до складу Болгарії) обгрунтовували свій взаємоз’язок з Бізантією в умовах появи зародків національної свідомості. З цього випливає, що примордіальні національні концепції греків, болгарів та албанців були тісно пов’язані між собою і не суперечили ромейській  (себто паневропейській)свідомості. Писемні джерела Бізантії практично не згадують про араберешів Епіру та Косово, аж до XII століття, що дає привід заангажованій історіографії (сербського та російського походження) стверджувати про те, що албанці ніби то мігрували сюди з північніх країв або спустились з гір на рівнину. Проте, точно так само бізантійські джерела практично не згадують окрему спільноту ‘’греків’’ (цей термін є виключно болгарським і використовувався щодо болгарських греків завойованої ними бізантійської провінції Македонія та провінцій давньої Еллади.) або волохів (останніх згадує сербське та угорське літописання). В візантійських документах зазвичай згадуються або ‘’народ імперії’’ (ромеї) або народи, які проти імперії повставали (здебільшого це були вірмени) або імперські союзники (наприклад, угорці чи кипчаки) чи її вороги (турки-сельджуки, руси чи сицилійські нормани). Цей міт кульгає ще й на іншу ногу. Яким чином могли племена ‘’кочових албанців’’ (а вище ми вже зазначили чому за рівнем розвитку албанське населення Косово перевершувало слов’янських прибульців) асимілювати місцеве неалбанське населення, яке мало тисячолітню високу культуру і при цьому не дати йому свою назву (як це сталось з тюрками-булгарами, які дали назву ‘’Болгарія’’ Союзу семи слов’янських племен) і аристократію (як це відбулось в дорійській Спарті)? А як вони могли нав’язати йому власну мову та культуру якщо ніби то перебували на ‘’нижчому ступені розвитку’’? Історії такі приклади невідомі від слова ‘’взагалі’’, в той час як археологічно і лінгвістично прослідковується прямий взаємозв’язок між іллірійцями та албанцями, а також перманентне проживання останніх на вищезазначенних землях. ПОЯВА ПРИМОРДІАЛЬНОЇ АЛБАНСЬКОЇ НАЦІЇ Процес сепарації албанської самосвідомості від візантійської розпочався із занепадом самої Бізантії. В 1185 році проти тиранічного правління Ісаака II Ангела, яке супроводжувалось податковим пресом – повстали брати Асені, які відбили у візантійців усі феми Тракії, Македонії та Епіру. Паралельно з цим, сербська держава Рашка (за активної підтримки Угорського королівства, яке на той час перебувало у конфронтації з ромеями) після тридцятилітньої боротьби відпадає від Константинополя, перетворюється в королівство Сербія і (скориставшись ослабленням Болгарії після монгольського нашестя) – відбирає у неї Косово. Болгари вирішують взяти реванш і приводить до серії сербо-болгарських війн, які закінчились лише в середині XIV століття розгромом болгарської армії при Велбуджі. Проникнення сербів на територію Косово і Македонії та претензії Неманичів на Константинополь були вкрай негативно сприйняті місцевим елліно-арберешським населення, яке вчиняло запеклий опір самозваним ‘’царям сербів та греків’’. Так, епіріоти уклали союз з угорцями, венеціанцями, візантійцями, болгарами і навіть з турецькими (sic!) емірами, для того, щоби стримати узурпаторські наміри Стефана IV Душана. Неодноразово повставали і князі ‘’косівських волохів’’ (аромунів) Давні традиції мирного співжиття албанців та слов’ян на території Космету почали порушуватись саме в цю епоху. До того ж, у XIII-XIV століттях на Косове поле стали переселятись скотарі-волохи, нащадки романізованних тракійців (які жили біля Охридського озера) і ще більше ускладнили проблему (у сербських і турецьких джерелах ‘’волохами’’ називали не лише арумунів, які до цього не жили на території Космету, але й усе неслов’янське населення Балкан за винятком греків. Тому, коли османські яничари, які брали участь в битві на Косовому полі зазначають про участь ‘’косовських волохів’’ в армії Стефана Храбляновича – невідомо, кого саме вони розуміють під цим терміном: албанців, арумунів чи їх обох). Більше пощастило епіріотам, котрі після здобуття хрестоносцями Константинополя, відмовились визнавати владу франкократії в Латинській імперії та виокремились в Друге Епірське царство (термін ‘’Епірський деспотат’’ ніколи не використовувався в тогочасній документації) на чолі з династією Дуків, які претендували на владу над усіма Балканами, через що постійно воювали з Другим Болгарським царством та франко-грецьким королівством Фессалоніки. Столицею Епіру стало місто Яніна, яке по нинішній день є культурним центром регіону. Населення сіл та міст було греко-албанським за походженням, а правляча династія – ромейською. У всьому іншому Епірське царство копіювало античні та бізантійські традиції управління в Албанії. Реальну владу в регіоні мали напівсамостійні феодали албанського походження (найвідоміші роди: Аріаніті та Кастріоті) або французького (Орсіні) та італійського (Неаполітанські Анжу), які дістали повноту влади після розвалу ��реко-Сербського царства, яке завоювало Епір (загарбницькі плани Сербського царства досягали не лише Косово. У планах Стефана Душана було навіть завоювання Константинополя. Тому, якби історія склалась по іншому – шовіністично настроєні серби називали б Епір ‘’слов’янським з прадавніх часів’’)            . Першою державою, в якій албанці (під назвою ‘’арбереші’’) згадуються як окрема примордіальна нація було королівство Албанія, створене Карлом Анжуйським у 1271 році. Це королівство практично повністю відповідало території сучасної Албанії (за винятком її південної частини), яка була відвойована анжуйською династією в епіріотів. Згодом, він був повернутий ними, а коли Епір був завойований сербами - албанці прийняли протекторат неаполітанського короля Іоанна Анжуйского (остаточно італійців звідси вибили турки) Незважаючи на значний італійський вплив на містобудування, політичний сюзеренітет (Шкодер визнав сюзеренітет Неаполя та Венеції) і етногенез (змішані шлюби) – саме це королівство (поруч з прецедентом існування напівсамостійного і васального по відношенню до Сербії деспотату Арта на руїнах Епірського царства) можна вважати першою національною державою албанців, як окремої від греків політичної нації.     Ця теза підтримується західною албаністикою (зокрема провідними спеціалістами з питань албанськоїісторії та культури: Джоном Вілкесом, Олівером Шмітом, Робертом Елсі, Марком Сноє) Останньою значущою силою, яка брала участь в етногенезі албанців були турки. Шовіністично налаштовані публіцисти неодноразово і несправедливо називали албанців ‘’потурченцями’’, хоча особливих симпатій до Османської імперії албанці не виявляли ніколи (вони воювали з нею тоді, коли більша частина сербських князів добровільно перейшли на сторону турків) Перше проникнення тюрків-кипчаків на територію Албанії сталось за часів Другого Болгарського царства. Вони осіли тут і розчинились в масі місцевого населення. Колапс єдиної балканської спільної національної ідеї, яку просувала Бізантія або Болгарія, несприйняття аналогічних дій Сербії, перманентні бойові дії в стилі ‘’bellum omnia contra omnes’’, феодальний розбрат в Епірі та османська інвазія на Балкани – змусили албанських князів (васалів Неаполя та Венеції) об’єднатись у Лежську Лігу на чолі зі Скандербегом Кастріоті, котрий завдав туркам дуже великих проблем. Ціною страшних репресій (було знищено і взято в рабство 25% албанців) та значної переваги у військовій силі (на Албанію було кинуто всю військову міць Османів) – туркам вдалось захопити усю територію Албанії, а потім відбити спроби венеціянців і армії Папи Римського повернути ситуацію під свій контроль. Після смерті Скандербега (який до останніх днів боровся з турками) від малярії - незалежність останніх албанських князівств була ліквідована, а сама Албанія була включена до складу вілаєту Румелія в якому ще жевріли паростки спільної балканської солідарності. В результаті ісламізації Албанії тут з’являлась іслямська ідентичність. Проте, і вона ніколи не носила паніслямський чи протурецький характер. Яскравий її представник - Алі Паша Телепінський, який будучи віруючим мусульманом – сповідував націоналістичні ідеї та воюва�� з турками. Загалом, націоналізм модерного типу став формуватися тут наприкінці XVIII століття (що показує те, що Албанія ніколи не втрачала солідаризацію з загальноевропейськими процесами). Також, за Османської імперії в албанських містах з’явились також турки та євреї (переселенці з Еспанії), однак вони жили замкнутими громадами і майже не змішувались з албанцями (щоправда, певний турецький вплив на албанську еліту все таки відбувся за п’ять століть османського правління. Проте, значно сильнішим був відтік іслямізованих албанців до Стамбулу, де вони або займали важливі державні посади, або, навпаки – поповнювали ряди люмпен-пролетаріату) Десятки тисяч албанців утекли від османського іга на територію Італії, де вони дали початок групі ‘’арберешів’’, в той час як інша частина албанців втекла до венеціанських і латинських володінь в Греції, а потім – до Речі Посполитої і Російської імперії (особливо багато їх осіло в Одесі). Цих албанців називають ‘’арнаутами’’ (перекручена турецька назва ‘’арбаніт’’ або ‘’альбаніт’’) ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ Найбільш близьким до албанців народом в мовному, культурному та геополітичному плані є греки. Незважаючи на те, що і албанці, і греки апелюють до епіріотської спадщини (на яку обидва народи мають право), приклад Епіру, як двонаціонального регіону, в якому два близькоспоріднені етноси тисячоліттями жили поруч і вносили свою лепту в його розвиток – є показовим. До появи націоналізму модерного типу з його апеляцією до держав в етнічних кордонах – жодних конфліктів на міжнаціональній основі не виникало взагалі. На сьогоднішній день грекам та албанцям вдалося загасити конфлікт в Епірі шляхом довгих переговорів та взаємних компромісів. У середовищі албанських націоналістів практично відсутня ненависть до греків (на відміну від сербів та турків, ставлення до яких є дуже далеким від позитивного). Грецькі націоналісти ненавидять турків, а до болгар та албанців ставляться як до імпульсивних та бешкетних молодших братів. Меншою мірою вищеописана строкатість стосується моноетнічної Північної Албанії, де, проте - був сильним італійський політичний вплив, хоча самі італійці не мали великого впливу на албанський етногенез. Даний регіон не зазнав вторгнень кельтів та слов’ян, романізації (аромунське населення тут жило лише в приморській зоні) і османізації (турки тут жили теж лише в містах). До речі, якщо на півдні Албанії живуть мусульмани (наслідок іслямізації) та православні у пропорції 3:1  – то на півночі Албанії така ж пропорція характерна для мусульман і католиків. До речі, албанські мусульмани спокійно вживають алкоголь, святкують Пасху та Різдво, а багатьма близькосхідними та азійськими мусульманами вважаються ‘’мунафіками’’, які вірять у Велику Албанію, а не в Аллага. І нарешті, ще більш складною виявилась етнополітична ситуація в Косметі (колишній Дарданії), котрий до III ст до Р.Х. мав однозначний іллірійський статус, після цього і до римського завоювання – ілліро-кельтський, з I і по VII століття – іллірійський, з VII по XIII – албано-слов’янський (причому, спершу моравський, потім болгарський) з XIII і по XV століття – албано-сербський, а від спустошення краю турками у 1389 (до речі, західна албаністика, так само як і албанська історіографія, на основі джерел стверджує, що саме турки, які перебили велику кількість албанського населення краю – свідомо завозили сюди сербів, щоби створити тут штучну національну напругу. А не навпаки) і до XX століття – переважно сербський. Зараз Косово є албанським, а Метохія заселена сербами (в чому можна побачити історичну закономірність)  Складний етнополітичний баланс в Косметі був порушений експансією сюди  Греко-сербського царства, панбалканські амбіції якого категорично не сприймались народами Малих Балкан. Космет був надовго вирваний з контексту етнополітичної історії Малих Балкан, а експеримент із його перетворення в духовний та культурний осередок сербів закінчився катастрофою. На сьогоднішній день, через ряд подій геополітичного значення – албанці проживають в ряді держав, котрі мають напружені стосунки між собою та з самою Албанією (де проживає далеко не вся частина албанських етносів). Невідповідність такої ситуації історико-політичним реаліям минулого змушує албанців шукати нові виходи із ситуації одним з яких є проєкт ‘’Великої Албанії’’, який є за своєю сутністю схожий на грецький Енозис і має під собою як і об’єктивні чинники, так і суб’єктивні претензії.  А невідповідність таких модерно-національних проектів в постмодерну епоху з її регіоналізмом і поверненням категорій ‘’поліс-хора’’ у життя – до тих реалій які історично склались у албанській історії (входження албанських земель до складу наднаціональних інтегралістських утворень) сприяють постійній напрузі в регіоні Малих Балкан. Олександр Шаховський Read the full article

[samodivas]

3/4/5 ask bg anon - мерси много! За Ботев и Вапцаров няма как да не се съглася; Белобрадова не знаех, че пише, но пътеписа звучи интересен. Аз доста харесвам Куфарът на брат ми (ред. Дишлиева-Кръстева) - прочетох я преди да замина за чужбина и когато се прибрах у нас за малко, има доста интересни и различни перспективи, препоръчвам я като нещо модерно.

Като нещо преводно 'Изтръгнати из Корен' на Наоми Новик е интересен пример за мен, просто защото към момента е единствената книга/фентъзи, която ми е попадала от някой с източноевропейски корени, но който не е отраснал в ИЕ, която има нюх на нещо нашенско (Новик е полякиня от страна на майка си, мисля?) и преводите дори на имена на български някакси са по-звучни, отколкото оригинала на английски (Змей а не Dragon за единия от главните герои, Леса, а не The Wood за едно от основните места, където се развива действието, и т.н.).

Тей, де, надълго и нашироко малко, но приятно ми стана, надявам се и от моя страна препоръките да са полезни :)

Записах си книгите, благодаря! Ще се радвам да ги прочета, звучат обещаващо

Абсолютно съгласна съм за преводите, нещо, което много ме дразнеше, докато четох „Песен за Огън и Лед“ беше как някои имена са преведени (напр: The Black Woood = Черния лес), но други просто ги направиха на кирилица (напр: фамилията Blackwood = Блекууд, вместо Чернолесови)

Благодаря, че писа 💕

[mhealthyliving]

От краха на СССР до войната в Украйна – къде сгреши Европа?

От краха на СССР до войната в Украйна – къде сгреши Европа?

На 29 август в Прага германският канцлер Олаф Шолц в реч, озаглавена "Европа е нашето бъдеще", изрази желанието си за разширяване на Европейския съюз към страните от Западните Балкани, но също и към Украйна, Молдова и Грузия. Необходимо разширяване, според него, за да се осигури стабилност в Европа. По въпросите на сигурността той потвърди водещата роля на НАТО като "гарант за нашата сигурност" и…

[gostivarpress]

Извлечени групи во Конференциската лига

Извлечени групи во Конференциската лига

Европската фудбалска федерација (УЕФА) попладнево со жрепка во Истанбул го одреди составот на осумте групи во Конференциската лига. Косовскиот Балкани, кој вчера со вкупни 3-1 го елиминираше македонскиот првак Шкупи во плејофот, за противници ги доби Славија Прага, Клуж и Сиваспор, додека „најзвучна“ е групата Б во која ќе играат Вест Хем, Андерлехт, ФЦСБ и Силкеборг. Состав на групите: Група А –…

[nawgoni]

Тоҷикистону Исроил ба рушди ҳамкориҳо изҳори алоқамандӣ намуданд

Тоҷикистону Исроил ба рушди ҳамкориҳо изҳори алоқамандӣ намуданд

Директори Маркази тадқиқоти стратегии Тоҷикистон бо сардори Раёсати кишварҳои АвруОсиё ва Балкани Вазорати корҳои хориҷии Исроил дидору гуфтугӯ кард.

[tourcentrvinogradnoiim]

*Тури на початку серпня!* (blue_heart)*Австрійський хіт + Будапешт* 05.08 - Тур на 4 дні - 88 Євро (yellow_heart)*Мікс вікенд: Будапешт + Балатон/Хевиз* 05.08 - Тур на 4 дні - 78 Євро (blue_heart)*Європейське тріо: Краків - Прага - Дрезден* 05.08 - Тур на 4 дні - 178 Євро без нічних переїздів (yellow_heart)*Приємний вікенд: Краків-Прага-Відень-Будапешт* 05.08 - Тур на 4 дні - 88 Євро (blue_heart)*Париж і Амстердам – місто свято, місто мрія* 06.08 - Тур на 7 днів - 317 Євро (yellow_heart)*Три столиці Швейцарії: Цюрих, Берн та Женева* 06.08 - тур на 5 днів - 248 Євро (blue_heart)*Свіжий погляд на Балкани* 06.08 - Тур на 8 днів - 298 Євро (yellow_heart)*Дивовижний Стамбул* 06.08 - Тур на 5 днів - 155 Євро *! Н А М О Р Е !* (orange_heart)*Магія Егейського моря*, сніданки - 334 Євро (purple_heart)*Грецькі контрасти*, без харчування - 284 Євро 07.08 - Тур на 9 днів, курорт Фурка, Хакідіки, Греція (orange_heart)*Моє улюблене море в Греції,* сніданки+вечері - 411 Євро (purple_heart)*Візьми мене до Греції,* сніданки - 359 Євро 07.08 - Тур на 10 днів, курорт Фурка, Хакідіки, Греція Вартість туру включає: 🔸Проїзд автобусом єврокласу (виїзд зі Львову) 🔸Супровід керівником групи 🔸Проживання по маршруту 🔸Харчування 🔸Оглядові екскурсії по містах Цюриху, Берн та Будапешт 🔸Страхування (pencil)Подробиці та опис туру в direct https://www.instagram.com/p/CgxLJQMq-6S/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[radiobg-london]

Незаконните влизания в ЕС от Западните Балкани са с почти двойно повече през май

Незаконните влизания в ЕС от Западните Балкани са с почти двойно повече през май

Европейският съюз през май е регистрирал рязко нарастване на незаконните влизания от Западните Балкани, съобщи граничната агенция на ЕС в понеделник. “През май броят на незаконните мигранти, открити в региона, се удвои до 12 088”, се казва в изявление на “Фронтекс” . Основните страни, от които идват тези мигранти, са Сирия и Афганистан. Между януари и май 2022 г. Frontex е регистрирала общо 40…

[mhealthyliving]

Петков след дискусията за РСМ в Брюксел: Българската позиция беше разбрана

Петков след дискусията за РСМ в Брюксел: Българската позиция беше разбрана

Приключи дискусията за Западните Балкани в Брюксел. След нея премиерът Кирил Петков заяви, че въпреки големите очаквания от Европа, той е устоял на думата си и много добре е комуникирал българската позиция за РС Македония. „Надявам се, че българската позиция ще стане европейската позиция”, каза министър-председателят. Той увери, че позицията ни е била непроменена и разбрана от европейските…

[vprki]

Антония Велева: За мен е кауза да развиваме партньорство в културата с Република Северна Македония

 „В последните 20 години съм кариерен дипломат – по време на моите задгранични мандати в Кипър, в Сърбия, в Република Северна Македония съм се занимавала винаги и по въпросите на културата и образованието.“ Каза за „въпреки.com” Антония Велева, директор на Културно информационния център на България в Скопие. /на снимката заедно с режисьорката Диана Добрева/

И продължи: “Моето назначение и изборът ми за директор е нормална посока,  в която донякъде стечение на обстоятелствата, от друга страна, може би, предначертано да се занимавам с това. За мен е голям риск, но от друга страна и голямо удовлетворение, че поех по този път. По пътя на развиване на културната дипломация, на културната политика не на друго място, а именно в Република Северна Македония, защото както обичаме да казваме колегите,  които сме работили през годините в посолството ни тук и в Генералното консулство в Битоля, Македония е кауза. Тя е кауза и за мен. Това беше основният мотив да поема тази длъжност и затова давам всичко от себе си да се справим по възможно най-добрия начин. В тази връзка бих искала специално да благодаря на Министерство на културата за последователната политика, която провежда нашата държава по отношение на Република Северна Македония, по отношение на развитието на отношенията със страните от Западните Балкани. Това е много важно. Ние да затвърдим нашите позиции, от друга страна да създадем добри предпоставки за задълбочено сътрудничество между хората от културните среди.“

Българският културно-информационен център в Скопие

Разговаряме с Антония Велева в кабинета ѝ в новото пространство на Културно информационния център на страната ни в Скопие. Припомняме, че на 22 септември в Деня на независимостта тази година, културният сезон 2022-2023, не случайно съвпадна с неофициалното откриване на новото представителство на Българския културно-информационен център. То отвори врати в Скопие със съвместна изложба под наслов “Заедно” с творби на художници от Република България и Република Северна Македония и откриването на учебната година на съботно-неделно училище “Здравей”.

Официалното откриване на Центъра предстои на 25 ноември. По този повод Антония Велева споделя: “Изложбата, с която откриваме на 25 ноември е изложба под надслов „Заедно“ 2. Това е продължение на изложбата, която в момента може да се разгледа в галерията на Българския КИЦ в Скопие. И двете изложби са съвместни на изтъкнати художници, важни и за двете държави – България и Република Северна Македония.“

Българският културно-информационен център в Скопие

Нашата среща с нея съвпадна с деня на откриването на изложбата "Дипломация и изкуство" на Държавния културен институт към министъра на външните работи на България в Националната галерия на Република Северна Македония. За нея Велева припомня пътя на реализацията ѝ и представянето ѝ пред македонската публика. „Това е изложба, която подготвяме вече от една година. Идеята за нея се роди по време на посещението, което организирахме заедно с Държавния културен институт към министъра на МВнР на България с ръководител Снежана Йовева на директорката на Националната галерия Дита Старова Керими и на главния куратор Анна Франковска. Миналата година точно по това време те посетиха България и бяха обсъдени няколко проекта, които да реализираме през тази и следващите години. Един от проектите е именно представяне на „Култура и дипломация“ втора част заедно с Държавния културен институт при домакинството на Националната галерия на Република Северна Македония.

Антония Велева /л/ и Снежана Йовева /д/

Тази изложба за мен е много скъпа по няколко причини. Но основната е не само, че представяме едни от най-изтъкнатите и добри творци на България от 40-те, 50-те, 60-те и 70-те години на миналия век, но и защото това са картини, които аз съм гледала години наред като кариерен дипломат. Това са картини, с които всички ние сме се срещали и, на които сме се любували и в галерията, наречена „Черен мрамор“ на етажа в министерството, в който се приемат официални делегации, а и по време на мисиите ни в чужбина. Изложбата е малка част от великолепната колекция на МВнР и съм много, много щастлива, че именно в Република Северна Македония имаме възможност да я покажем.“ /Повече за изложбата в Националната галерия в Скопие може да прочетете във „въпреки.com” тук ./

От ляво на дясно Снежана Йовева /л/, Дита Старова Керими /ц/ и Антония Велева /д/

Заедно с нея коментираме, че именити български творци от различни области на изкуството гастролират с различни изяви не само в столицата Скопие, но и други градове на страната. Когато разговаряхме с нея предстоеше на следващия ден концерт на забележителния ни музикант диригент и композитор маестро Емил Табаков с Националната филхармония на Република Северна Македония. “За нас е огромна чест и удоволствие, че имаме възможност да домакинстваме и да партнираме на Националната филхармония в концерт, който ще бъде дирижиран от маестро Табаков. Той е чест гост тук. Неговата слава, неговото изкуство, неговият талант са известни не само в България, не само в Европа, а в целия свят. Затова съм изключително щастлива, че имаме възможност този път, за първи път да домакинстваме негово участие. Имахме различни идеи за концерт на Александрина Пендачанска, който ще бъде на 26 ноември. Първоначалната идея беше една, но тя претърпя промяна. Ние ще бъдем домакини на два концерта, вместо на един. Да свириш, да се представяш в Република Северна Македония не е най-лесното. Това, че е най-близката държава и най-близката дестинация не обуславя това, че по най-лесен начин стават нещата, но въпросът е да се случ��ат. Именно, за да имаме възможност да представяме нашите най-добри творци е необходима последователна политика от страна на нашата държава, за която говоря. И се радвам, че ние я имаме.“ Убедено казва Антония Велева.

Емил Табаков /л/ и Н. Пр. Ангел Ангелов /д/,  посланик на България в Република Северна Македония

Питам я какъв е интересът на македонската публика към българските артистични изяви.

„Може да кажем, че има какво още да се желае в опознаването на културата и от двете страни. От друга страна хората, които се занимават и се интересуват от изкуство познават големите имена. За мен беше много приятна изненада, след като променихме локацията на КИЦ, вече се намираме на непосредствена близост до главния площад и сме в сърцето на Скопие, вратите ни са широко отворени и за премиващите по улиците на града, и за хора, които се интересуват от изкуство да видят, че има интерес. Дали ще дойдат случайно, като преминаващи покрай галерията и ще влязат вътре да разгледат експозицията. Разпознават известните имена, които ние сме показали с картините им и от двете държави, разбира се. Или целенасочено ще се организират и ще дойдат да разгледат какво сме представили означава, че има интерес. Това е важно. Трябва да продължаваме да работим в тази посока.“

От изложбата в Националната галерия в Скопие

Категорична е в убеждението си, „че културата, наред с туризма и спорта, но най-вече културата във всичките ѝ форми и измерения, няма да кажа е единствена. Но сред тези няколко сектора, които могат да бъдат изведени извън негативната конотация на политическата обстановка, културата е мост. И това не е клише. Културата свързва хората, културата ги кара да забравят нещата, които ги разделят, а по-скоро да се обединят към това, което ги събира, което ги прави общи и заедно. Културата е обичта, тя е красотата на живота и заради това, наистина, вярвам и полагаме всички възможни усилия да изградим този мост, който не може да бъде разрушен.“

Припомняме, че в края на септември две от най-големите награди на журито на XIX Международен фестивал на антична драма „Стоби“ във Велес получи постановката „Одисей” на Драматичен театър-Пловдив.Награда за най-добра режисура бе присъдена на Диана Добрева.Наградата Гран при за най-добра постановка получиха заедно Диана Добрева  и Антония Велева като директор на Българския културно-информационен в Скопие, партньор на фестивала. Представленията обикновено се изпълняват на стара антична сцена, но тази година представленията се играха в реновирания Драматичен театър „Йордан Хаджиконстантинов-Джинот”, като в афиша на тазгодишното издание, освен театри от Република Северна Македония бяха включени и театрални трупи от Сърбия и Черна гора.

Антония Велева /л/ и Диана Добрева /д/

Не само по този повод питам Антония Велева дали културата  и изкуството са надеждата ѝ за бъдещето на двете най-близки съседни държави?

„Вярвам, много ми се иска. Много ми се иска всички да можем да бъдем трезви, да можем да намерим смисъла в това, че трябва да вървим напред, че сме част от голямото европейско семейство, че много повече са нещата, които ни събират, че имаме общи цели и ценности, че в тези условия на международна обстановка на война, на миграционни потоци, които преминават и кръстосват нашите земи и на още ред други неща като инфлация, безработица, повишаване на цени. Виждате какво става с цена на електричество. Ще се намери онзи разум, разбиране, може би, няма да стане веднага, но напред във времето, ние ще намерим нашия общ път.“

На финала на нашия разговор я питам в личен план как се справя, защото, наистина, никак не ѝ е лесно в сложните взаимоотношения между двете страни и дали е разбрала нещо за себе си. А тя през смях отговаря: „Справяме се трудно, но с любов, с много желание, с много хъс, с много емоция. Това е начинът. Това не е само тук в Република Северна Македония, това е начинът навсякъде в България и извън нея.

От изложбата в пространството на Българския информационен център в Скопие

Ако работим със сърцето си, с ума си и ставаме приоритети там, където е, наистина, ценно за нас, за нашата държава, защото ние сме представители на България, ние работим за нашата държава. Вярвам, че ще можем да успеем. Не за бъдещото поколение, а за нашето. Защото, ако ние сме добре и нашите деца ще бъдат добре. А за себе си разбрах колко съм упорита…“ ≈

Текст: Зелма Алмалех

Снимки: архив на Българския културно-информационен център в Скопие

P.S. на „въпреки.com”:Уточняваме, че Българският културно-информационен център в Северна Република Македония е под шапката на Министерството на културата като Културните ни институти в различни столици на Европа. Но, според спогодба между нашите две съседни държави той носи това наименование само в Скопие.

.

[krug-movement]

ДЕБЮТ НА 62, 13 април 2021 & DEBUT AT 62, April 13, 2021

Художникът Шабан Окан е роден през 1959 г. в Джебел. В периода 1974-1977 завършва средно образование в ЕСПУ „Христо Ботев” в града, където започва да рисува в курсовете по живопис на Расим Йозгюр /Rasim Özgür/. Расим Йозгюр е и неговият единствен учител по рисуване в България, а по-късно и в Турция, където преподава във Факултета по изящни изкуства, дизайн и архитектура в Университета ЕГЕ в Измир.

По време на т.нар. „възродителен процес“ името на Шабан е насилствено променено от властта и той става Петър Емилов Христов. С вълната от изселници завинаги напуска родния дом в България и от 1990 г. живее и работи като художник в Бурса, където още през 1991 г. показва свои творби в обща изложба с други български изселници. По стечение на обстоятелствата се превръща в своеобразен културен мост между Турция и Западните Балкани, и години наред пътува със серия самостоятелни изложби между Турция, Сърбия и Северна Македония. Работи с различни техники, вкл. смесени – масло, туш, акварел, темпера, а в любимите му градски и селски пейзажи винаги сантиментално се промъква идеята за дом – там, където сърцето се чувства на мястото си.  

В България отделни негови творби са участвали в обща изложба в СБХ /1990/, в общи изложби в Кърджали /1978-1980/, показвани са в читалище „Хр. Смирненски – 1924“ в Джебел, негова творба участва и в Петото Балканско квадринале на живописта „Митовете и легендите на моя народ“ през януари т.г. в Стара Загора.

Първата самостоятелна изложба на Шабан Окан в България ще бъде показана в Артгалерия Кръг от 13 до 30 април. Ще бъдат поканени да я видят и кметовете на Кърджали и Джебел – д-р инж. Хасан Азис и Неджми Али.

[radiobg-london]

А1 със специални цени за роуминг за Великобритания

А1 със специални цени за роуминг за Великобритания

От днес българският мобилен оператор A1 въвежда по-ниски цени за мобилни разговори и интернет в държавите от Западните Балкани, Турция и останалия свят, а също и специални условия за Великобритания. Намалението достига 96%, а новите цени на роуминг услугите са достъпни за частните клиенти на А1, които ползват Стандартна тарифа за роуминг. За клиентите си намиращи се във Великобритания компанията…