tatashelest

[tatashelest]

З весною на північ

Чернігів — місто, в якому можна отримати заряд патріотизму та гордості за країну. Побачивши чимало нового, тут легко відчути себе своїм серед своїх.

Щороку в квітні чернігівці запрошують журналістів з усієї України на відкриття туристичного сезону. Мені пощастило вперше побувати в місті саме в той час, коли всі святкували й відпочивали. І такими ж веселими та вдоволеними городяни прагнуть бачити нас, своїх гостей.

  На перший погляд

Після столиці Чернігів здається невеличким затишним містечком, яке чому��ь має поважний статус обласного центру. Це недалеко від правди — тут лише 300 тисяч мешканців. Але при тому місто має понад тисячолітню історію. Власне, значна частина городян будувати кар’єру виїздять до столиці.

Люди на берегах Десни з’явились одночасно з християнством? Звісно, раніше. Формування міста, за археологічними даними, почалось у VІІ столітті. Перша літописна згадка про Чернігів відноситься до 907 року. В той час місто увійшло до складу Київської Русі. Два віки воно було економічним, політичним і культурним центром Чернігово-Сіверського князівства. Аж доки у 1239 році його зруйнували орди хана Батия.

1654 року Чернігів надовго увійшов до складу Російської імперії. Відтоді він побув центром Чернігівського намісництва, Малоросійської, а потім Чернігівської губернії. І нарешті, в 1932 році отримав нинішній обласний статус.

Офіційно Чернігову — понад 1320 років. День міста городяни святкують 21 вересня: цього дня у 1943-му місто звільнили від фашистських загарбників.

До речі, сюди найліпше приїздити саме на свята чи на вікенди. Приводів відразу знайдете декілька: насолодитися природою, помилуватися храмовою архітектурою, спуститись у давні печери, влаштувати гастрономічний тур... Не секрет, що, попри славну історію, для багатьох наших співгромадян це місто асоціюється насамперед із пивом, і в цьому теж є правда.

  Козаки та гармати

Уже на під’їзді до міста Чернігів зустрічає пам’яткою українського бароко — Катерининською церквою початку ХVІІІ століття. Її побудували на місці давньоруського храму та присвятили героїзму козаків Чернігівського полку при штурмі Азова 1696 року. У плані храм майже квадратний, а його бані разом утворюють хрест. Неподалік нього синіють води Десни.

Між церквою та берегом розлігся так званий Кавказ. Це квартал з одоповерховою забудовою — вищого не зводили тут упродовж трьохсот років. Дерев’яні одноповерхові будиночки з трикутними даха��и розташовані в зоні можливого підтоплення, тому зводити багатоповерхівки тут заборонено. Виходить, усе лишилось автентичним завдяки стихії. На Кавказі нині живуть не кавказці. Й ніколи не жили — принаймні, масово. У ХІХ столітті, після кавказьких війн Російської імперії, сюди з’їжджалися ветерани армії у пошуках спокійного життя.

Над Кавказом на одному рівні з Катерининською церквою височіє Дитинець стародавнього Чернігова. У цьому місці відкриваються  краєвиди міських околиць. Праворуч на лінії горизонту видніються золотоверхі церкви та дзвіниці, усе тоне в зелені садів. Ліворуч розлилася Десна.

Дитинець — це історичне та релігійне серце міста. Офіційна частина відкриття туристичного сезону пройшла саме тут.

Концерт із нагоди відкриття турсезону розпочався у парку, біля стін Чернігівського колегіуму, Борисоглібського та Спаського соборів. Останній мав шанс стати першою кам’яною культовою спорудою в Київській Русі. Його заклали раніше за Софію Київську, але завершили пізніше. Він один із небагатьох збережених на території Східної Європи храмів домонгольського періоду. 1030 року його заснував князь Мстислав Володимирович як усипальню чернігівських правителів.

У затінку дерев, на імпровізованій сцені, перед нами по черзі з’являлися князь із почтом, середньовічні лицарі та козаки. Далі урочистості перемістилися ближче до Десни. На крутих пагорбах Дитинця чекали запальні народні танці, лунали козацькі пісні, стрибали хлопці з шаблями…

І тут мене охопили патріотичні почуття. Дарма, що в козаків, які танцювали гопак, вуса були накладні, а на вустах україночок — одна на всіх червона помада. Усе здавалося таким справжнім, наче живу в часи гетьманів та отаманів. Строї артистів на сонці ясніли та вабили око, усмішки були щирими, а люди навкруги здавалися рідними. Ось вам і Чернігів — не минуло й дня, як я відчула себе, ніби вдома.

Ми з іншими журналістами обступили бастіонні гармати XVIII–ХIХ століття, від яких зручніше було спостерігати дійство. Підійшов один з організаторів: «Відійдіть, будь ласка, зараз гармати вистрелять». Спочатку всі проігнорували дивні слова «пророка». Але як тільки танці й оплески вщухли, нас швидко посунули від гармат, як отару слухняних овечок. Козак підпалив гніт запальника й торкнувся першої гармати — вдарив вибух! І так тричі. Публіка мовчки спостерігала, а я двічі скрикнула від несподіванки, шуму та диму і лише втретє й востаннє зуміла опанувати себе та зробити фото на згадку.

Городяни потяглися до Алеї Героїв біля Красної площі. Там влаштували ярмарок, де місцеві майстри продавали власноруч виготовлені сувеніри та прикраси. Глиняні барани, підставка під вазон у формі велосипеда, плетений одяг — усе, що ви давно шукали і не могли знайти, можна купити на народному базарі. Особисто я поверталася до Києва із глиняною підковою на щастя.

Але це був не кінець свята.

Гостинна «Будка»

Нас запросили на подвір’я «Buddka bar», де розташована «Чернігівська пивна майстерня». По всій Україні налічують лише 56 приватних броварень, і одна з них — у Чернігові. Її директор і власник Андрій Осіковський провів нам екскурсію, а потім влаштував дегустацію чотирьох сортів натурального пива: пшеничного, ячмінного, медового та… гранатового. У майстерні варять небагато напою — дві тонни за зміну. До пшеничного додають цедру апельсинів, а для медового привозять мед від підніжжя Говерли.

У броварні панувала чудова дружня атмосфера. Цікаво було слухати людей, закоханих у свою справу, та радісно бачити, що в них усе виходить. Завдяки «Buddka bar» я точно вирішила, що повернуся до Чернігова ще раз. Хоча таке бажання виникало ще на пагорбах Дитинця. Приїду не з журналістами у прес-тур, а разом із друзями на «відрив»! 

  СМАЧНИЙ ЧЕРНІГІВ

Сюди можна вирушати в гастрономічний тур.

У «Вареничній» на проспекті Миру подають добрі українські страви.

Ресторан «Avenue 33» працює цілодобово, пригощає різноманітно. Ділить один будинок із готелем «Україна»*** на тому ж проспекті Миру.

«Buddka bar» і щедра «Чернігівська пивна майстерня» розташовані на розі проспекту Миру та вулиці Любченка.

http://intour.com.ua/n-58/p-8/atc-1554/

[tatashelest]

Кам’янець-Різдвяний

Ми побували в щойно відкритій, найбільшій на Поділлі «Резиденції святого Миколая та Діда Мороза». Поринути там в атмосферу зимової казки можна впродовж усіх новорічних свят. Щороку.

Поділля отримало свою справжню обитель двох найулюбленіших зимово-святкових персонажів. Новорічна резиденція з’явилась у рамках некомерційного соціального проекту з ініціативи готелю «Reikartz Кам’янець-Подільський» мережі «Reikartz Hospitality Group» та міської ради.

Відтепер там щодня упродовж зимових свят малеча й дорослі мають змогу зустрітися зі святим Миколаєм, а з 21 грудня — ще й із Дідом Морозом. Діти по суботах беруть участь у новорічних виставах і конкурсах, розважаються з казковими героями. Усіх пригощають різноманітними солодощами, можна придбати сувеніри для близьких.

Щонеділі в стінах Резиденції відбуваються творчі майстер-класи. Малеча випробовує свої сили у створенні святкових листівок, виготовленні прикрас для новорічної ялинки в техніці квілінгу та оригамі, випіканні смаколиків на кулінарних заняттях.

І столичні журналісти там були, чай-каву пили…

У соціально активному готелі діє пошта святого Миколая та Діда Мороза (зокрема електронна — residence@reikartz.com), куди діти з усіх-усюд надсилають листи з новорічними побажаннями та привітаннями. Батьки охоче передають подарунки казковим посередникам, і слухняна малеча отримує їх особисто з рук улюблених героїв.

Місце розташування резиденції обрано не випадково — оточення гідне. Готель «Reikartz» облаштований на підвалинах XVII століття, в історичному центрі Кам’янця-Подільського. За кілька кроків од нього запалює свої вогні головна ялинка, височіє ратуша та відкривається панорама з історичним символом міста — Старою фортецею.

Група столичних журналістів «проінспектувала» готель. Можемо запевнити, що «Reikartz Кам’янець-Подільський» має всі умови для комфортного та цікавого відпочинку в славетному місті. До послуг гостей — 38 затишних номерів, ресторан європейської та української кухонь, спа-центр. Є нагода зі смаком відпочити у стильному лобі-барі й спуститися на 8 метрів у підвали XVII століття, щоб романтично провести час у лаунж-барі. Оцінили ми й сучасний інформаційний центр, який допомагає гостям подорожувати містом та околицями.

Новорічними урочистостями та забавами ряснів увесь Кам’янець-Подільський. Не плануючи, можна було потрапити або на відкриття ялинки, або на зустріч святого Миколая з Дідом Морозом, або на парад Дідів Морозів і Снігуроньок, або на конкурс на найкраще вбрання для ялинки... В останні дні старого року відбувся фестиваль «Новорічна казка Старого замку». В передріздвяний час над містом здійнялися повітряні кулі фестивалю повітроплавання. А завершився новорічний марафон етнофестивалем «Різдвяна зірка».

«Фестивальне» місто Кам’янець-Подільський щороку поринає в казкову атмосферу зимових свят. Тепер їхнім осердям знову і знову ставатиме «Резиденція святого Миколая та Діда Мороза». 

http://intour.com.ua/n-56/p-8/atc-1512/

[tatashelest]

До Лісабона й назад: велоподорож Іллі Болтенка

Кубанець Ілля Болтенко здолав на велосипеді 7 тисяч кілометрів європейських доріг. Почав на кордоні Білорусії з Польщею, а закінчив подорож на березі Атлантичного океану. Маршрут пролягав через 10 країн і тривав півтора місяця. Враженнями від мандрівки Ілля поділився з нами.

— Давно планували свою подорож? За яким принципом обирали маршрут і країни?

— Поїхати на велосипеді в Європу мріяв ще в дитинстві. Вибирав маршрут, щоб охопити ті країни Європи, у яких я ще не був, і оглянути місця які мені були цікаві.

— Чому ви вирішили почати поїздку не з порога дому, а на кордоні Білорусії?

— Цікавила Європа. Хотілося подивитися життя європейців зсередини, а з Росією, Україною і Білорусією вже був більш менш знайомий. І за часом я не встигав. Візу отримав тільки в серпні, тому до кінцевої точки я б приїхав взимку.

— У фінальному відео звіті (під шум хвиль Атлантичного океану) ви сказали, що такого роду поїздки «відкривають очі на багато речей». Можете пояснити.

— Так, дійсно такі поїздки відкривають очі на багато речей. Коли долаєш усі труднощі, зустрічаєш хороших добрих людей, які тебе пригощають їжею, кличуть до себе додому, проїздиш повз красиві місця, тоді розумієш, що в житті не так вже й багато потрібно, що світ гармонійний і в ньому дуже багато всього цікавого, те що треба бути добрішими до оточуючих.

— Усе ще свіжі в пам'яті найяскравіші моменти? Які саме?

— Запам'яталися люди, яких я зустрів: ті, хто також подорожував, і просто жителі країн, через які я проїжджав. Ще запам'яталося загальне неповторне відчуття поїздки. А цікаві моменти кожну годину зустрічалися. Треба ще вміти їх побачити. Ночував у парку в Мадриді, прокинувся одного разу в оточенні диких кабанів, ще у Польщі застряв з велосипедом у скляному ліфті.

— Подорожувати на велосипеді не так і просто, як здається багатьом. З'являлася думка відкрутити колесо і полетіти додому? Що допомогло цього не зробити?

— Така думка не виникала. Я ще до поїздки добре уявляв, що мене чекає в дорозі. Також і в дорозі я знав, що чекає на мене вдома і те, що, якщо поверну назад, побачу ту ж сама картину. Я їхав і просто насолоджувався дорогою, отримував кайф від подорожі. Морально допомагали дописи, відгуки, коментарі, які мені писали в соціальних мережах.

— Ваші знайомі надихнулися таким вчинком? Набиваються у попутники в наступні велотури?

— Ооо... Не тільки люди, яких я знаю надихнулися, а й ті, хто мене просто перший раз знайшли в соціальних мережах. Усі мені багато писали про те, як їм цікаво за подібними речами. Задавали купу питань про поїздку. Багато хто мріє про таке, а зважуються одиниці. Так, звичайно, напрошуються. Людям треба щоб їх підштовхували на подібне. Мало хто один подумки може дозволити собі таке. Насправді не треба нікого чекати, бо можна так і все життя нікуди не виїхати. Зі мною в різні роки друзі збиралися поїхати, але у них усе згасало, і я залишався один. Але нещодавно зрозумів, що я ж і сам можу поїхати.

— Що слід знати, усім тим, хто вирушає до Європи на велосипеді? Дайте поради або застереження.

— Треба знати, що ви хочете отримати від поїздки, куди і як їхати, де поїсти, і поспати, будову велосипеда, решта - індивідуально для кожної поїздки.

— Куди збираєтеся тепер?

— Є один проект навколосвітньої подорожі на велосипеді, але це через три роки, а до цього часу робитиму окремі виїзди в цікаві для мене країни. Ще на велосипеді по Азії хочу покататися, але це думки. Точно не знаю, як все складеться. Відповідь «куди поїхати» існує сама по собі.

http://issuu.com/ukr_kuban/docs/kuban___15

[tatashelest]

Театр на екрані з Бенедиктом Камбербетчем та Джоні Лі Міллером

Нове віяння у культурному житті – постановки Королівського національного театру, зняті на камеру та продемонстровані на широкому екрані. У Краснодарі таке кіно поволі набирає популярності. На Бенедикта Камбербетча у ролі доктора Франкенштейна козаки помалу, але все-таки йдуть.

"Франкенштейн" Королівського національного театру вже понад 2 роки збирає кінозали по всьому світу. Арт-об'єднання CoolConnections зініціювало такі покази у 28 містах Росії. Спектаклі на екрані йдуть і в Кубані.

П'єса Ніка Діра за мотивами роману Мері Шеллі популярна через гру, так званих, двох Шерлоків - Бенедикта Камбербетча (виконавця головної ролі у британському телесеріалі «Шерток») та Джоні Лі Міллера (зірки американської інтерпритації творчості Конан Дойля під назвою «Елементарно»). Поставив п’єсу не менш іменитий Денні Бойл, оскароносний режисер Олімпійських ігор у Лондоні в 2012 році, картин «Мільйонер з нетрів», «На голці», «Неглибока могила».

За сюжетом, доктор Віктор Франкенштейн створює Чудовисько, вдихнувши життя в тіло, створене з частин різних померлих людей. Однак, в жаху від огидності свого творіння, він кидає його напризволяще. Самотній, потворний, по-дитячому безневинний монстр чекає від світу довіри і любові, але всюди стикається лише зі злістю, жорстокістю і ненавистю. Остаточно зневірившись, Чудовисько клянеться розшукати свого творця і помститися йому найстрашнішим чином.

Кінопоказ йде мовою оригіналу з російськими субтитрами. Театральна постановка демонструється у двох варіантах - виконавці ролей доктора і істоти міняються місцями. Тому глядачі часто повертаються до кінозал, щоб порівняти гру акторів у різних образах.

Одразу після прем’єри у 2011 році п’єсу тепло зустріли театральні критики та британська преса:

«Гострі відчуття. Інтуїтивно, це найбільш цікаве й приголомшливе шоу в місті.» - пише газета Daily Telegraph.

«Театралізований переворот.» - стверджує The Times.

«Актори прекрасно доповнюють один одного.» - вважає Guardian.

«Незабутня п’са , безсумнівно, на довгі роки.» - проголошує Daily Mail.

Постановка не лишає байдужою й нашу публіку. Соня Медовщикова в захваті від побаченого: «Я вперше дивилася спектакль на екрані кінотеатру і дуже рада, що мій перший фільм-спектакль - це «Франкенштейн». Я пішла на нього через Бенедикта Кембербетча і для того, щоб мати уявлення про англійський театр. Мій інтерес був задоволений настільки, що хотілося кричати від захоплення! Спектакль йшов мовою оригіналу з субтитрами. Це таке приголомшливе по��уття, коли чуєш оригінальні голоси виконавців головних ролей. Дві години насолоди.»

Голова National Theatre Live – проекту, який займається зйомками спектаклів Королівського національного театру та їх трансляцію по всьому світу - Дэвід Сейбел так прокоментував успіх «Франкенштейна»: «Він був настільки успішний і в театрі, і в трансляції, що це відкрило нам багато нових можливостей у багатьох країнах - Франції, Італії, Китаї, Росії, які ніколи раніше не бачили трансляції National Theatre Live. Це було вигідно і фінансово, і з точки зору залучення нової великої аудиторії, і відкрило простори для співпраці. Але Росія відрізняється від інших країн - тут готові і хочуть показувати не тільки топові, а й інші наші постановки. Якщо інші країни часто хочуть тільки найзнаменитіші вистави, то наші партнери в Росії прагнуть сформувати аудиторію, а значить, глядач дає їм таку можливість. Тобто глядач в Росії цікавиться не тільки хітами, а цінує театр і орієнтується на власний смак. Це дуже добре.»

Театральний хіт прогримів у кінотеатрах світу і Росії. Тепер підкореними бажають бути і кубанські глядачі. Покази відбудуться 14 та 15 грудня. Замовити квитки можна на сайті проекту Theatrehd.

[tatashelest]

На олімпіаду до Мордора

Володар кілець майбутньої Зимової Олімпіади – місто Сочі – вже дуже скоро перетвориться на блокадне поселення. Про що в серпні подбав Володимир Путін, підписавши спеціальний указ. І не лише це заважає спортсменам віднайти дух Олімпіади.

Президент Володимир Путін ще в серпні підписав указ, за яким під час олімпіади Сочі перетвориться на блокадне поселення. Влада подбала, щоб із 7 січня по 21 березня місто огородили невидимим муром. Майже як у «Володарі перснів». У чорні ворота Мордора буде заборонено в’їжджати на автомобілі, який не має на це спеціального дозволу від ФСБ. Виняток становлять машини сочинців і транспорт екстрених служб.

Указ під назвою «Про особливості застосування підвищених заходів безпеки в період проведення XXII Олімпійських Зимов��х ігор і XI Параолімпійських Зимових ігор 2014 року в м. Сочі» також накладає заборону на будь-які масові зібрання людей, не пов’язані з Олімпійськими та Параолімпійськими іграми. Це вже російська традиція, яка, правда, має місце і в творах Джона Толкіна. У володіннях Саурона – Мордорі – жителі не виявляють ініціативи, і збираються разом лише за наказом Володаря перснів. До речі, на самі змагання можна буде потрапити лише зі спеціальною картою реєстрації. Жителів Сочі без прописки виселять за межі міста.

І на цьому схожість Сочі з Мордором лише починається. ФСБ вже повідомили про неминуче стеження за усіма гостями Олімпіади. Всевидяче Око Саурона під назвою СОРМ проводитиме моніторинг систем комунікацій. Тобто, усі без винятку електронні листи, записи у соціальних мережах та телефонні розмови будуть прослуховуватися з метою безпеки. Про це повідомили журналісти Андрій Солдатов та Ірина Бороган у своєму розслідуванні.

На початку 2013 року основні російські провайдери були зобов'язані встановити обладнання для СОРМ, тепер служби безпеки мають доступ до даних усіх користувачів. З початком Олімпійських ігор ці списки поповняться іменами лідерів країн, спортсменів, журналістів, людей бізнесу і культури. Володар перснів усе почує і побачить, хоча ні громадяни, ні компанії не дізнаються, яка саме інформація буде збиратися, і як її надалі використають. ФСБ має право не ставити телекомунікаційні компанії до відома про перехоплення особистої інформації, навіть попри те, що для прослуховування в Росії необхідне рішення суду.

Влада Сочі подбала й про те, щоб у місті, як і в Мордорі, були свої злобні орки. Саме їм випаде місія розважати слухняних гостей Олімпіади. Про це йдеться у затвердженій культурній програмі Олімпіади. Заступник голови міста Ірина Романець повідомила: «Всього в культурних заходах у дні Олімпіади візьмуть участь майже 2,5 тисяч артистів, з них 26 зірок російської і зарубіжної естради», – зазначила віце-мер. – «Запрошення виступити перед гостями ігор вже отримали гурти «На-на» і «Міраж», популярні виконавці Юлія Савченко, Іраклій Перцхалава і багато інших».

Натомість французькій біатлоністці Марі Дорен Абер, дворазовій призерці Зимової Олімпіади 2010 року у Ванкувері, вже пощастило побувати в Сочі. Вона на своєму офіційному сайті заявила, що спортивні об'єкти, які ��удуються, - це марна трата грошей, що не відповідає духу Олімпійських ігор. Про Сочі ��іатлоністка відгукнулася як про місто-примару, яке побудували на порожньому місці. «Усе величезне, все пусте, все змушує відчувати дискомфорт», - зауважила Марі та додала, що вона та її партнери по збірній Франції були змушені кілька годин чекати в аеропорту, по тридцять разів показувати паспорт, фотографуватися самим і фотографувати гвинтівки.

Схожості міста Сочі з землями Володаря перснів досягне свого апогею під час відкриття Олімпійських ігор. Саме тоді Мордор запалає. Залишається лише сподіватися, що кубок з Олімпійським вогнем на головному стадіоні не буде нагадувати башту Саурона, а новини про ігри – цитати зі сторінок фантастичних казок Джона Толкіна.

http://issuu.com/ukr_kuban/docs/kuban___14

[tatashelest]

Кубанська ненова корупція йде у нові часи

Аудиторська компанія Ernst & Young фіксує зниження рівня корупції в цілому по Росії. Тоді як, прокуратура Краснодарського краю лише намагається оцінити її масштаби. Оцінити та змиритися.

Рівень корупції в Росії за останні роки знизився. Згідно з дослідженням британської аудиторської компанії Ernst & Young, корупційні ризики за деякими показниками нижчі за загальноєвропейські та всесвітні. Так, наприклад, лише 20,5% підприємств в Росії дали хабар державним посадовим особам і 7,3% - податковим чиновникам. У середньому в Європі таких фірм та установ більше.

Цю тенденцію кубанці сприймають неоднозначно. Віктор Крикуновський переконаний: «Звичайно хабар це погано, дуже погано. Підрив усіх підвалин суспільства, незаконне збагачення окремих представників цього суспільства. Але з іншого боку хабар - двигун прогресу, без нього було б складніше щось створити або чогось домогтися, наприклад тої ж освіти».

Фахівці німецького Deutsche Bank не вважають корупцію двигуном прогресу, але у той же час, впевнені у тому, що тіньова економіка допомагає країнам пережити кризу. Хабарі у більшості випадках не кладуться на банківські рахунки, а йдуть у реальну економіку: корупціонер ��упує диван, квартиру, ліс. Через це фінансовий стан країни покращується разом із рівнем життя хабарника. Але банкіри з Deutsche Bank до тіньової економіки відносять не лише корупцію, а й репетиторство та продаж наркотиків і зброї.

Практикуючий психолог Маргарита Новицька взагалі пов’язує корупцію з менталітетом росіян у цілому і кубанців зокрема: «Психологічно в нашому розумінні ніщо не може так сильно зобов'язати людину, як гроші. Ми не віримо в те, що закон або моральний обов’язок здатні змусити когось діяти у відповідності з нашими очікуваннями». Як доказ слів психолога, варто розкрити фінансовий стан державного податкового інспектора. За даними Департаменту праці та зайнятості населення Краснодарського краю, на цій посаді можна щомісяця отримувати від 1300 до 2500 гривень. Щоб влаштуватися на роботу мрії, достатньо мати шкільний атестат.

Маргарита Новицька продовжує малювати портрет нації: «Відомо, що в деяких справах для їх благополучного рішення у нас прийнято давати хабар або в якості подяки, або за принципом «не підмажеш - не поїдеш». Тобто - у нас існує традиція робити грошові підношення з власної ініціативи, без жодного примусу, а просто тому, що за замовчуванням так прийнято. По-перше, хабар надає людині впевненість у тому, що його питання буде вирішено напевно. Так «надійніше». По-друге, це дає впевненість, що питання буде вирішене швидше, ніж шляхом офіційним. По-третє, коли людина дає хабар, вона отримує впевненість у належній якості вирішення питання».

Зниження рівня корупції загалом по Росії мало відчутне на Кубані. За словами заступника Генпрокурора Сергія Воробйова, найбільша кількість злочинів у сфері корупції в Південному федеральному окрузі виявлено в Краснодарському краї. У першу чергу, мова йде про неправомірне використання державного та муніципального майна, розтрату бюджетних коштів. І тут у знаки дається спадковість хабарництва на Кубані.

Так, першим гучним корупційним розслідуванням у Радянському союзі стала справа фірми «Океан» 1982 року. Це підприємство обважувало замовників та займалося контрабандою чорної ікри. ЇЇ у банках з-під оселедця чорноморського вивозили закордон. Тоді за результатами розслідування було ініційовано так звану сочинсько-краснодарську справу. Одним з обвинувачених був перший секретар Краснодарського крайкому КПРС, член ЦК КПРС Сергій Медунов. Його у тісних колах ще називали «кубанським владикою».

Сергій Медунов на своєму посту прискорював будь-які бізнес-проекти, робив широкі жести в бік чиновників з інших країн, керувався принципом «корупція для своїх». За часи його правління в Краснодарському краї було збудовано готелі «Жемчужина», «Камелія», реконструйовано парк Рев’єра та головну набережну Сочі. Для іноземних делегації влаштовувалися прийоми, які зміцнювали дружні стосунки між країнами. Наприклад, вибудувані на початку 1980-х років відносини Радянського союзу з Іраном залишаються такими ж теплими і нині. І якщо тоді у відповідь на кубанський шик іранські можновладці на бенкети привози отари відбірних баранів, зараз Росія задля лояльності постачає зброю та ядерні технології до Ірану.

У середині 1980-х років голова КДБ Юрій Андропов зруйнував корупційні схеми «кубанського владики». На той час за хабарництво у великих розмірах передбачалася найвища міра покарання – розстріл. Попри це Сергію Медунову вдалося тихо відійти від справ і стати звичайним пенсіонером – допомогли дружні стосунки з Генсеком СРСР Леонідом Брежнєвим.

Про звичку кубанців обдурювати державу розповів інформаційному порталу «ВК Пресс» прокурор Краснодарського краю Леонід Коржиньок: «Усього правоохоронними органами виявлено майже 500 злочинів корупційної спрямованості, у тому числі за фактами хабарництва - 186, різного роду зловживань по службі - 48, шахрайств - 193. Збільшення кримінальних справ об'єктивно пов'язане як з розмахом корупції, так і з активізацією діяльності правоохоронних органів. Але навіть ці цифри через приховану корупційну злочинність не відображають реального рівня її поширення.

Дійсно, кубанцям важко розлучатися з корупцією. Ознака менталітету, двигун прогресу чи рятунок від кризи - вона попри час лишається незмінною. Забуте ім’я Сергія Медунова або менш везучих розстріляних хабарників та аферистів, витіснені статистикою прокуратури та міжнародних фінансових організацій. Але нелегка справа цих радянських чиновників жива й по нині.

http://issuu.com/ukr_kuban/docs/kuban___11.

[tatashelest]

Ще не вмерла рисова справа українця на Харлеї

Від лихоманки «білого золота» у 20-х роках минулого століття до пачки рису сьогодні. Про шлях крупи, що розпочався з українця.

Рис в Кубані запропонував вирощувати виходець з Києва, українець, Дмитро Жлоба у 1918 році. Тоді він став командиром армії Північнокавказької радянської республіки. У ідеологічному плані був вічно червоним. Воював проти армії Махна під Волгоградом. А ось у мирний час керував меліоративними роботами, роз’їжджаючи селами регіону на Харлей-Девідсон.

Такий спосіб життя подобався не усім, а особливо – Йосипу Сталіну. Хоча він стратив товариша Жлобу не за крутий байк, а за підозру в контрабанді. У 1938 році Дмитра Жлобу було розстріляно.

Але на цьому історія «білого золота» не закінчилася. Справа, почата з легкої руки українця, досягла піку в 70-х роках, коли площа рисових полів складала одну тисячу квадратних кілометрів, що дорівнює території Сінгапура і Мальдів разом узятих. Зараз 83% усього російського рису вирощують на Кубані. Де дозрівають інші 17% - загадка.

На Кубані рис вирощується найпоширенішим у світі способом – на чеках. Так називаються штучно створені заливні поля. На краснодарських фермах рис росте при постійному затопленні водою, а коли врожай достигає, її (воду) зливають. Спосіб екзотичний для регіону, тому вартість кінцевого продукту мало конкурентна на світовому ринку і вимагає пільг та дотацій з боку держави.

Рисівництво вважається затратною справою через великі об’єми води, які використовують у галузі. За системами каналів та водовідвідних конструкцій потрібен постійний догляд. Це вимагає введення спеціальних стандартів їх утримання, обов’язкових для усіх підприємств. Проте за сторічну історію культивування рисових чеків, кубанці навчилися долати труднощі. Виконавчий директор «Південного рисового союзу» Михайло Радченко пояснює газеті «Кубанські новини»: «Зниження тарифів за подачу і відведення води - не єдина міра, необхідна для того, щоб знизити собівартість вирощування кубанського «білого золота». Ми уклали угоду, від��овідно до якої «Південний рисовий союз» тепер контролюватиме дотримання режиму зрошення.»

Але загроза галузі не лише внутрішня. З-за кордону на кубанський рис наступають в’єтнамські конкуренти. Через безмитну торгівлю з В'єтнамом «Південний рисовий союз» забив тривогу ще в грудні минулого року.

«Зараз нас включили в робочу групу на переговори з в'єтнамцями. Ми будемо вимагати, щоб з договору про безмитну торгівлю виключили рис.» – Говорить Михайло Радченко. – «Сьогодні наше головне завдання – не тільки збільшити обсяги виробництва кубанського рису, але і зайняти серйозне місце в списку країн-експортерів «білого золота».

Цього року через події в Єгипті та Лівії ці країни рис практично не експортували. У «Південному рисовому союзі» швидко оцінили ситуацію і різко збільшили обсяги поставок рису за кордон. Хоча на становище на внутрішньому ринку це не вплинуло. У кубанських магазинах його в надлишку, а ціни не полізли вниз.

Попри складні часи, які переживає рисова справа, круглозернистій, середньозернистій та довгозернистій крупі на землях Кубані бути. Так колись скандували червоні офіцери, а зараз повторює «Південний рисовий союз».

http://issuu.com/ukr_kuban/docs/kuban_10.

[tatashelest]

Море та мури

Спрощення Іспанією візових формальностей, кризи на інших турнапрямках і, звісно, потяг до мандрів спонукають згадати про стару добру Андалусію з її коридою та фламенко, пляжами та фортецями.

Якщо шукаєте для відпочинку сонячний берег, кожен іспанець скаже — вам на Коста-дель-Соль. Це узбережжя найпівденнішої в країні автономії — Андалусії. Його назва так і перекладається — Берег Сонця. Сюди традиційно їдуть відпочивати туристи з похмурої Великобританії, помірної Німеччини й навіть теплої Франції.

Років надцять тому українці теж активно насолоджувалися сонячним і культурним спектром Андалусії. Але на заваді стали шенгенські, фінансові та інші міжнародні чинники. Нині все повертається «на круги своя». Посольство Королівства Іспанія в Україні оголосило про свою лояльність до туристів, а відділ туризму посольства Іспанії «Туреспанья»  влаштував тур для українських журналістів, аби побільше наших читачів заново відкрили для себе Андалусію!

МАЛАГА. Пікассо і Бандерас

Отже, почнімо зі столиці провінції Малага, однойменного міста. В аеропорту здалося, що ми приземлилися десь у Каліфорнії. Яскраве світло, яке не залишає тіней, припалена сонцем трава, пальми, квітучі бугенвілії, характерних обрисів пагорби… Не вистачало лише надпису «Hollywood» на одному зі схилів. Розуміння, що ми на півдні Іспанії, приходило повільно. Лише на вулиці, коли в обличчя війнув середземноморський бриз і ми почули іспанську мову, все увійшло в свої координати.

Від аеропорту до готелю «Salles Hotel Malaga Centro»****, де ми зупинилися, їхати автобусом хвилин п’ятнадцять, і це з урахуванням того, що водій на фоні церемоніальної тиші в салоні зі швидкістю 5 кілометрів на годину провіз нас повз стадіон місцевого футбольного клубу «Малага».

Готель розташований, звісно, у центрі. Від Старого міста його відділяє річка Гуадальмедина, яка влітку пересихає та перетворюється на кам’яний жолоб. Зате басейн на даху з морським краєвидом — приємність, яка працює з 9-ї ранку до 10-ї вечора. Маленькими містками, слизькими мармуровими вуличками ми вирушили до площі Конституції. На цьому шляху варто зазирнути у вузенькі вулички та пошукати ресторанчики, які подають традиційні для Андалусії «тапас» — закуски.

Саме під час першого знайомства з місцевою кухнею ми відчули ментальну, душевну спорідненість з Іспанією. У розпал сієсти сидимо за столиком старовинного ресторанчика, у вікна якого видно підвішені рядами в’ялені свинячі стегна — хамон. Яскраво світить сонце, але не спекотно. У келихах — смачне вино і вода, що пахне морем. Десь нагорі хтось майстерно грає на гітарі й чути темпераментні іспанські пісні. Виявляється, на другому поверсі ресторану велика та дружна андалуська родина відзначає ювілей. Нас запросили долучитися! Рідко де в Європі ви дістанете таку нагоду відчути місцеве життя. Ну хіба що в Україні…

А зараз черга мистецтва. Малага — батьківщина Пабло Пікассо. На площі Пласа-де-ла-Мерсед зберігся дім художника, де він народився і виріс. Коли прийдете на площу, озирніться навкруги та пошукайте будинок із зеленими віконницями.

А галерея Пікассо розташована в палаці Буенавіста, збудованому ще в 1530 році. Нині тут представлено понад 150 робіт: ранні картини, гравюри, вироби з кераміки та скульптури. Багато полотен присвячені родині митця. Із картин і фотографій на нас дивилися його перша дружина Ольга Хохлова, сестра Лола, діти, музи-коханки... На полотні «Мати і дитина» можна розгледіти силует самого автора, а на портреті «музи» Марі Терез — його профіль. Пабло Пікассо писав полотна по пам’яті, часто пригадуючи епізоди зі свого малагазійського дитинства. Захоплювався мистецтвом Стародавньої Греції, Єгипту й Месопотамії. Ніколи не підписував своїх робіт і не називав їх. Постійно експериментував. Любив поєднати кілька перспектив у одному творі.

Музей Кармен Тіссен — місце, яке неможливо оминути, перебуваючи в Малазі. Це в палаці Вільялон, теж споруді XVI століття. Експозиція, зібрана відомою іспанською фотомоделлю й колекціонером Кармен Тіссен у 1960-ті роки, відкрита зовсім нещодавно, у 2011-му, й налічує понад 200 картин періоду романтизму та модернізму. На чотирьох поверхах представлені твори таких іспанських художників, як Веласкес, Домінгес Бекер, Соролья, Торрес...

«На десерт» можна завітати в Автомобільний музей у колишній Королівській тютюновій фабриці. У ньому можна побачити 90 ексклюзивних моделей «Jaguar», «Aston Martin», «Bugatti», «Rolls Royce», «Porsche» та інших легендарних марок. Деякі екземпляри випущені ще у далекому XIX столітті. До речі, лише чотири з представлених авто перетворилися на «нерухомість», решта — досі на ходу. Їх можна замовити на весілля, іменини або інше свято життя, якщо не пошкодуєте півтисячі євро за годину такого ексклюзиву. В Автомузеї також діє постійна експозиція суконь 1920– 1950-х років від «Dior», «Chanel» і «Balenciago».

Не музеями єдиними... На пагорбах Малаги височіє арабська фортеця Алькасаба (XI). Якщо ви раптом заблукали поблизу мерії, знайдіть біля неї тунель і прямуйте до ліфта. Ця новітня добудова до Алькасаби створена вже іспанськими інженерами. З фортеці відкриваються дивовижні краєвиди порту і Старого міста.  Біля підніжжя Алькасаби лежить римський амфітеатр I–III століть. Попри чималі розміри, його знайшли лише в 1951 році. Реставрацію ускладнює те, що маври при спорудженні своєї фортеці брали будматеріали з руїн амфітеатру.

На площі навпроти розташований гастрономічний «магніт» усієї провінції — ресторанчик «Ель Пімпі». До речі, це улюблене місце Антоніо Бандераса, теж вихідця з Малаги. У закладі дуже приємно проводити вечори. Постійно грає гітара, при вході зустрічає не хостес, а… справжня голова бика. Стіни поросли виткою зеленню, прикрашені старовинними афішами кориди і заставлені чорними діжками, на яких знаменитості крейдою пишуть свої автографи. Зранку не відмовте собі у задоволенні завітати на місцевий ринок. Усе тут можна взяти на пробу (за винятком сирих морепродуктів і м’яса, звичайно ж). Зверніть увагу на велетенський інжир та гігантський мигдаль.

І ще порада на випадок прогулянки Малагою: частіше підводьте голову догори — побачите зелених папуг, які літають над вулицями міста!  

БЕНАЛЬМАДЕНА. Пінгвіни і дельфіни

Містечко лежить за 20 кілометрів од Малаги. Якщо збираєтеся на відпочинок із дітьми, не сумнівайтеся, прямуйте сюди.

Перша принада — дельфінарій із міні-зоопарком. Малечу й дорослих потішить шоу з екзотичними папугами. Потім можна позазирати у вольєри велетенських черепах, крокодилів, змій, риб і кажанів. Опісля — погодувати пінгвінів, подивитися на мавпочок саймірі та рожевих фламінго. А де ж дельфіни? Спокійно, водне шоу розпочинають морські леви. І ось, нарешті, — найліпші морські друзі людини. Здається, у повітрі вони проводять стільки ж часу, як і у воді, — постійно стрибають. А ще виробляють суто людські трюки — розмовляють і співають. У дельфінів аж чотири басейни, і взагалі вони виглядають щасливими й нагадують зграю пустотливих дітлахів. Але пам’ятайте: коли ви дивитеся водне шоу, за вами стежать рожеві фламінго. Так, стежать і підтанцьовують у та��т музиці!

Друга принада Бенальмадени — прогулянка на кораблі. Цікаво з води розглядати набережну, гори, будиночки та яхти, весело підстрибуючи на хвилях. Видно найбільшу в Західній Європі буддійську ступу Просвітлення та рекламний щит у вигляді бика. Таких бігбордів повно по всій Іспанії. Термін рекламної оренди сплив десятки років тому, але бичачі силуети дуже припали до душі іспанцям і залишилися бовваніти на пагорбах «привидами кориди». Після подорожі Середземним морем не зайвим буде піднятися канатною дорогою на пагорб Каламорро (800 м). Звідси відкриваються мальовничі панорами Бенальмадени та сусідніх міст. На вершині є парк диких птахів. Серед інших пернатих ми побачили тут совенятко, яке серед білого дня мостилося спати, не помічаючи туристів.

У сусідньому курортному містечку Торремолінос незабутнє враження справляє яхт-порт. На трьох острівцях тут побудували апартаменти у вигляді чи то мавританських палаців, чи то морських мушель. Просто до них швартуються яхти. Усе разом трішки нагадує Венецію. Десь тут має помешкання й місцевий улюбленець Антоніо Бандерас.   

МАРБЕЛЬЯ. Нові росіяни та Далі

Місто мільйонерів — «іспанська Ніцца» та улюблениця арабських шейхів — стало чи не єдиним місцем, де ми почули російську мову. Марбелью можна вважати андалуською столицею ексклюзивного відпочинку.

Звичайна алея Авеніда-дель-Мар прикрашена скульптурами надзвичайного Сальвадора Далі. Широкі пляжі стають безлюдними ближче до вечора. У цей час місцеві люблять порибалити або пограти у м’яча на піску кольору капучино. На лінії горизонту видно скелю Риф, вхід у Гібралтарську протоку і навіть таємничий берег Африки. Краєвиди заворожують.

Перше місце, куди вирушають усі приїжджі, — це порт. Набережна обнизана ресторанчиками, у воді пришвартувалися сотні яхт, біля бортів яких плавають косячки анчоусів.

Незабутньою стане й прогулянка Старим містом, центром якого є Апельсинова площа. Вузенькі вулички, маленькі білі будиночки, купа сувенірного краму, квіти на стінах, місцеві музиканти — усе створює атмосферу казки…  

РОНДА. Хемінгуей і Гойя

Хемінгуей вважав, що з Іспанії не можна їхати, не відвідавши Ронди. І справді, місто, розташоване трохи осторонь від Берега Сонця, додало нашій подорожі нових барв.

Навіть її околиці інтригують. Ту�� за двохсотлітніми дубами ховається… тренувальна база «Формули-1», куди часто навідується відомий гонщик Фернандо Алонсо. А вже за іншими, можливо, трьохсотлітніми, дубами лежить ферма, де розводять бойових биків. Ронда — серце і душа кориди. Вона є батьківщиною двох славетних родин тореро — Ромеро і Ордоньєса. Франсиско Ромеро став родоначальником сучасної кориди. Він уперше провів піший бій сам-на-сам із биком, до нього тореро виступали тільки верхи на конях. А з Каетоном Ордоньєсом особисто був знайомий сам Ернест Хемінгуей. Йому та його сину письменник присвятив свої романи «Фієста» та «Смерть після полудня».

У вересні впродовж трьох днів у місті відбувається «корида Гойї». 1815 року великий іспанський художник Франсиско Гойя створив серію гравюр «Тавромахія», яка надихнула прихильників кориди. Першого дня тореро виступають верхи на конях, наступного — без коней і з молодими биками,  а третього відбувається традиційна корида з чотирирічними биками, учасники якої вбранні «за мотивами» Гойї. 

Знайомство з містом ліпше розпочати з Арени для бою биків. Потім — прогулятися парком до Нового мосту (XVIII) заввишки 100 метрів, що сполучає Старе і Нове місто. Неодмінно завітайте до садиби Каса-де-дон-Боско, звідки відкриваються неперевершені панорами гір, золотих полів Андалусії та ущелини Ель-Тахо, над якою й прокладено Новий міст.  

АНТЕКЕРА. Закохані та Індіанець

Білі будиночки і червона черепиця, великі собори й маленькі церкви, золоті мури тутешньої фортеці Алькасаба та зелені парки-оази — це Антекера, місто біля підніжжя гір. Але найдужче тут вабить природне диво — гора Індіанець, або ж гора Закоханих, яка здалеку нагадує людське обличчя. У місті постійно переказують про неї легенду. Дочка заможного араба та звичайний сільський хлопець покохалися, про це дізнався її батько і дуже розгнівався. Закохані спробували втекти, але їх наздогнали. Вони прибігли на край скелі й… він став горою, а вона — хмарами, які досі приходять поцілувати коханого. Скеля вражала уяву людину в незапам’ятні часи. Саме тут, на околицях Антекери, збереглася рукотворна печера-поховання, створена з величезних кам’яних монолітів 30 тисяч років тому. Археологічні знахідки цього періоду та витвори іспанських майстрів можна побачити, відвідавши тутешній історичний музей.

Далі варто піти вгору вуличкою білосніжних будинків до Алькасаби, з якої відкриваються краєвиди міста і гори-обличчя. Мури фортеці все ще захищають церкву Санта-Марія-ла-Майор. У гонитві за захопливими панорамами можна піднятися й на башту Папабеллотас. А потім, спустившись на грішну землю, знову відчути під ногами старовинну бруківку, прогріту золотим сонцем Андалусії…    

ЧАРТЕРІВ! ЧАРТЕРІВ!  

Прямих перельотів до Малаги з міст України поки що немає, оптимально діставатися з пересадкою в аеропортах Європи. Сподіваємося, туристичний попит на цьому напрямку незабаром викличе хвилю авіачартерів.

Клімат на Коста-дель-Соль дещо специфічний: з одного боку — аж 320 сонячних днів на рік, а з іншого — морська течія робить воду прохолодною, до +21°С.

На гостинець із провінції Малага привезіть пресолодкий «Мускатель» і пляшку місцевої непрозорої оливкової олії, що пахне фруктами. Загалом же «смак Іспанії» — це м’ясо хамон і мигдалева халва туррон.

http://intour.com.ua/n-53/p-3/atc-1456/

[tatashelest]

Соняшникові будні

Сонях стояв посеред інших, як дві краплини схожих на нього, соняхів. Він з нетерпінням дивився на небо, чекаючи, поки кинута в чисту блакить довга прозора хмарка не розтане. Тоді сонце світитиме яскравіше і соняшнику від того буде солодко і радісно на душі. Але вітру все не було і хмарка висіла. Світла було достатньо, але соняшник засумував. Гірко стало йому враз. А подекуди й трохи страшнувато. Нічого не змінюється: хмарка не йде, сонце тьмяне. Безпорадно соняшник розпрямляв пелюстки та згинав їх в один бік, а потім в інший. З безнадією намагався він здійняти вітер та прогнати хмаринку. Аж бачить – сама розтанула.

Зрадів соняшник. Він наче зустрів давнішнього друга. Співає душа соняшникова. Мелодія, мов золотий струмок йде у гаї навколо поля. Та не довго він тішився �� свого щастя. Прилетіла хмара і чорнотою своєю почала стирати сонце, ховати промені його в свої численні вигини й кишені.

Зажурився знову соняшник. Знову накрило його сумне відчуття. Та хмара, мов чорна птаха, затулила сонце від усього світу, а весь світ від сонця. І знову боязно стало соняшнику. Так само страшно, коли круки вкривають усе небо своїми чорними крилами, не пропускаючи й краплини того теплого світла. Лише порожні білі очі нерухомо споглядають соняшникове поле. Та нерухомо, сховавшись від птахів, журиться та чекає ранку соняшник.

[tatashelest]

Орися

Буває так заведе свою пісню соловейко, наче вся музика людського серця у нього на долі написана. От радісно на душі твоїй, і птаха дзвінко виспівує, і кожен подих твій розпочинається з нової ноти. А коли гірко та сутужно стає, і люди, такі, як ти, ніби й з твого полотна виткані, ба вгадати тої туги не вміють, то соловейко все-те знає. Він виціджує співи, наче зі слізоньок твоїх списані. І вмить тепло стає за те, що не один із горем лишаєшся, і та печаль розкотистими хвилями відбиває від похилих  дібров, танцює віялом чесаними травами та блискавками б’є у мідний диск розпеченого сонця. А повертає до тебе лише спокій та силу знову зустріти радість.

Такою відрадою для всього хутора була наша Орися. І стареньким допоможе, і молодих за собою веде. А головне – скромна, порядна, поганого слова людям ніколи не казала, та навіть думати зле не вміла.

А вродою – уся у матір. Така ж чорноброва, кароока, вустами багряна, станом тонка та невагома. От тільки через молодість свою, ще не покрилася осіннім павутинням минулих років.

І довго ще б щебетала, якби не приїхав до хутора мандрівний цирк. Закохалася наша пташечка у жонглера. Він – хоробрий сокіл – дамаським залізом розсікає повітря, що лише чутно голосний свист.

Та не зраділа таким чистим почуттям сурова матір. Жінка чесна перед собою і перед людьми. Сама виростила Орисю, виплекала янгола з неї лише своїм т��ланом. Та що ж було робити, Орисеного батька забрала війна, а іншого кохання бідна матір не знала. Тільки донці тепло віддавала. Ото й Орися для неї і тінь, і світло, і небо, і найяскравіша зіронька на тому небі. Чого й казати, хоче кращої долі для своєї пташечки.

Не сміла ослухатися донька матері. Цирк поїхав, а дівчина лишилася.

Тяжко ніч перебула Орися, усе їй видівся милий Степанко. Ще досвіту стала, бо серце палко гріло груди від тих нічних переживань за коханим. Боса пішла до криниці. Зазирнула. Обперлася ліктями та дихає прохолодою сірої води. Так тихо. Ні півні ще не співали, ні зірки не сховалися. Коли-то чує чиїсь швидкі кроки позаду. Озирнулась – і все стемніло вмить.

Прокинулась Орися – навколо карлики та ліліпути, а поміж них – Степанко. Вона до нього і враз відстрибнула назад. Степанко чує, як її сльози заливають прошиті бузковими квітами довгі рукави. Злякався хлопець. Цілує милу, до серця горне, каже, що любить і завжди разом будуть. Але Орися, наче зрадою покрита, думає про матір, полишену одну, про осуд добрих людей. Як вона може поставити себе вище за чесне ім’я батьків і добру свою вдачу згубити. Не так усе хотіла, не такою ціною. Не чує вже й Степанка.

На другий день від тих переживань злягла Орися і померла. А матері лишила тільки один лиш солов’їний спів.

[tatashelest]

Голодний тигр. Трава перехрестила очі. Він весь у ній. Іде тропою здичавілий пес. Дерев мовчання синь шле до небес. У ній і птаха не спізнає ночі.

Ріка, як завжди, шле свій холод вниз. Не знано воду, де бере в потоки. Листок танцює. І беззвучні кроки Мнуть під собою німий розмоклий хмиз.

Кора ялини. Давно застряглий кіготь. Одірваний лисячий хвіст веде на схід. Ненависної осені ранній прихід В душі і на кістках залишить білий кіпоть.

[tatashelest]

Закоханий чорт

Під землею чортик сивий Ходить, глядить свою милу. Не знаходить, хоч шукає, Та нагору вмить стрибає.

«Мила, люба, де ж ти ходиш? Де ховаєш свою вроду?» Бачить чортик – чорноброва Йде лебідкою по воду.

Йде, на чорта не зважає Та про себе думи має. Чортик скочив – хвать за руку: «Завжди разом тепер будем.»

«Гей-но, чорте, що з тобою? Щойно бачилась з другою, І та друга – ніжна панна – Твоя жінка, бусурмане.»

«Чур, не може таке бути, Як про це я б міг забути? Брешеш, мила, чи смієшся? А весіллям не минешся!»

«Геть, нечистий, спроба марна, Козака кохаю здавна. Він для мене – синє небо. Ти ж, чортисько, йди у пекло!»

«Вже немає тобі пари – Козака згноїв в канаві. А у пекло, чуєш, Ганно, Ми підемо вдвох, кохана.»

«Бач, хто бреше, то не я вже. Правду мені вітер скаже. Подих любого відчую, І тебе сама провчу я.

Вітругане, сизокрилий, Розкажи мені, де милий, Де хоробрий мій сердешний З конем входить в день прийдешній?»

«Не знайти тобі Івана, Він помер вночі в канаві,» – Вітер тихо йшов травою, Залишив Ганну з журбою.

«Чорте, нелюд, нащо все це? Ти розбив не тільки серце, Зламав долі, вбив кохання Хочу й я дихать востаннє»

«Люба, мила, я влаштую Вбий себе – і заживу я В пеклі разом править будем, Розлюбити? – Не розлюбим!»

«Лихо мені, що робити? Знов у вітру попросити? Вітре, вітре, ти зроби вже З мене пташку та скоріше!»

Вітер даром не літає, В птаха дівчину впускає, Два крила – і вже два серця, Лише чорт один знається.

[tatashelest]

Музей Булгакова

Олексій Васильович Турбін – людина з глибокими кишенями, до вінець наповненими містикою. Її в життя нашого героя ввів Микола Гоголь. Він витяг з полум’я рештки свого роману та віддав їх Олексію Васильовичу, той поклав роман десь на другій полиці, якщо рахувати згори, подалі від інших книг але порівняно поближче до «Фауста» та «Аїди».

Щоб кишені з містикою було кому носити, «світла жінка» дала життя Олексію Васильовичу, а спадковий священик у сьомому коліні – віру.

Близький друг нашого героя, якого Олексій Васильович особисто не знав, був вправним кравцем. Звали його Олегом Крижепольським. Він зшив виворіт кишень з білої тканини, щоб речі, дорогі серцю нашого героя було помітно в променях сірого світла, що пробивався у тонкі щілини матерії. Можливо, це не важливо для самого Олексія Васильовича, але вкрай важливо для дорогих серцю нашого героя речей.

Кишені Олексія Васильовича були частиною робочого костюма. Їх кількість важко визначити на перший погляд. Відомий нам кравець нарахував сім штук, але ця цифра не точна, є ще. Стиль кишень був з одного боку чітким та лаконічним, а з іншого – м’яким та, вибачайте, трохи жіночним. Ось так Олексій Васильович носив та любив ці дві протилежності, між якими вмістилася б ціла шафа.