#iceslenderman

[iceslenderman]

Лабіринth

Направо, наліво, направо, наліво. 

Прямо.

Нaвіть обмеженa пізнaнням зовнішнього світу людськa фaнтaзія є відобрaженням таких нетрів свідомості, що диву даєшся, як ще не зійшов з глузду. Така схематичність просто вбиває. Все життя ти літаєш цим лабіринтом, де, озирaючись назад, бaчиш вже зовсім іншу кaртину, не ту, що була рaніше: перекручену, змінену, якa створює нове і вбиває старе прямо в тебе на очах. Це ніби будинок, що ожив: кімнати, поверхи, сходи весь час рухаються, потрaпити назад до вже знайомої тобі спальні варте значних зусиль. Лише напружившись, ти можеш це контролювати. Сила волі - невеликий ліхтарик, який показує потрібні тобі речі. Коли вони під світлом - майже не змінюються, але варто тільки його прибрати, й відразу страшна неконтрольована мутація. Зрозуміло, є склади, невеликі архівчики, щоб ти не зійшов з глузду остаточно, які стоять собі і чекають своєї години, але і їх, як іржа або навпаки - засоби для чищення - деформує час, світ і ти. Лабіринт, в якому блукаєш один і в якому тільки один, дуже сумний вихід.

Звичайно, все це всередині, а зовні - постійні пошуки, пошуки тих, хто зможе розділити. Це відчайдушні спроби, якщо все погано, або просто цікавість, якщо все не так погано, але погані ті, хто намагається кого-небудь утримати в своєму лабіринті. Одному не так нудно, але уяви собі: з незрозумілого лякаючого місця, над яким у тебе був хоч якийсь контроль, переселили туди, де ти навіть не знаєш, як зайвий раз дихнути. Вдвох веселіше, так, але екскурсії повинні бути приємними, і коли хтось, хто розривається між своїм і твоїм лабіринтом, хоче піти, краще його відпустити. Краще, але хто так робить? 

Багато хто, насправді, але ще більше тих, хто егоїст по-поганому. Вони чіпляються, намагаються утримати, ті ж не хочуть, і якщо зовні це не так сильно виражається, то всередині вони беруть пилку і пиляють свою руку, в яку ти вчепився в надії, що тепер вже точно розберешся з цим чортовим лабіринтом. Відпилюють, тікають. Зрозуміло, боляче і тому, й іншому. І ти не розумієш, чому так відбувається. Уже згоден, щоб не ходили з тобою так далеко, але потім не витримуєш, і знову все починається спочатку. Можеш здатися, зупинитися, це дуже легко, і нічого за це не буде. І люди відразу потягнуться. Більшість, але не ті, хто такі ж.

Навіщо страждати, коли можна обрати затишний куточок і залишити включеним світло? Це просто, з якогось боку це правильно. А для тих, хто вважає це неправильним, поділюся однією сумнівною фішкою. Ти сам повинен занурюватися в цей лабіринт, в цей жах. Розширювати свої володіння, відстоювати узбіччя за узбіччям, віраж за віражем, втикаючи факели ��ам'яті в стінки свідомості, сковувати ланцюгами коридори логіки, щоб не розійшлися, а ти не заблукав знову. І тоді ті, хто зневірився або зупинився, звернуть свій погляд на твій лабіринт. Багатьох він налякає, але тобі вони ні до чого - вони не принесуть ніякої користі. Ті ж, хто сам настільки божевільний, що все ще крокує вперед, ті, хто заблукав, побачать, що це можливо, що те, що у тебе всередині, піддається вивченню, що в цьому хаосі можна побудувати систему. І тоді ти точно не будеш самотній, і, не просячи, але отримуючи допомогу, разом люди зможуть пройти свої лабіринти до кінця, не виявлять виходу, але самі прориють його в ту сторону, в яку вважають за потрібне. І відчай піде.

***

dreamer of dreams, 2019 2020

[nocturnaadoperta]

Момент

Момент абсолютної ясності - це відчуття захищеності, впевненість, що все знаходиться під контролем і йде так, як має; сукупність гармонійних доз у всьому навколишньому і внутрішньому; довіра самому собі, це та нескінченна внутрішня правда, яка і є щастя; рівність між "я" і "дійсність", коли "я" не заповнюється чимось стороннім: музикою, книгами або спілкуванням.

 Абсолютна ясність завжди коротка: від усвідомлення періодичності і закінчення вона якраз і зникає. І ти починаєш чекати ще одну: вночі або вранці, коли на тебе якщо і впливає світло, то тільки за допомогою незайманого сходу. Іншим словом, прийди в себе так само, як приходить в цей світ сонце. Тільки сонце прийде, а ясність може передумати. Або прийде, але за головним болем ти не почуєш її несміливих кроків. Побути собою на 100%, забувши про нав'язане суспільством "его" - це того варте. Ніхто не стоїть над душею, крім душі.

▲

2016

[iceslenderman]

Намацати стіну

Холод, сирість, запах цвілі і чогось тухлого дерли горло. Я глибоко дихав, відчуваючи, як болісно пульсують, наливаючись кров'ю, шишки та гематоми. Різкий біль у грудях, лівій щиколотці, ліктях і колінах зводив з розуму, але я знайшов в собі сили перевернутися на спину і судомно зітхнути, дивлячись в непроглядну пітьму.

В цьому світі не все залежить від нашої волі. Здається, що ти господар долі і все контролюєш, будуючи такий міцний на перший погляд криштальний палац, а потім приходить Його Величність Приреченість і жбурляє каміння в виплекані тобою стіни. І ти стоїш, опустивши руки в безсиллі, дивлячись, як життя обсипається уламками битого кришталю. Невблаганна сила долі дрімає, щоб одного разу розкрити очі і обрушитися на тебе з некерованою силою. Ця істина відкрилася і мені, коли вогкість і непроглядний морок харківських колекторів обступили мене. Я не втратив свідомість, але від удару об холодний бетон задзвеніло у вухах, а тупий, пульсуючий стукіт у скронях перетворював думки в фантасмагоричну карусель. Холодна біль по всьому тілу не давала поворухнутися, і я тихо стогнав, стримуючи сльози.

- Блядь, - прошепотів я, не стримуючи стогін. - Блядь, сука. Комунальники підари, щоб ви всі подохли! Тварюки...аргггхх.

Поворушив пальцями рук і ніг. Гострий біль в передпліччях і ліктях, які взяли на себе основний удар, натякав якщо не на переломи і тріщини, то, як мінімум, на серйозні удари. Повільно і акуратно торкнувся ран. Подекуди пекло, а на пальцях залишилися теплі маслянисті сліди крові. Обмацав ребра - наче не пошкодив, помацав потилицю - не розбив. Коліна палило так, наче представники КДБ з поганих руських фільмів здерли з них шкіру наждачним папером.

Я гарячково зітхнув і заплющив очі, намагаючись уявити, що холод може принести насолоду. Не вийшло. Зціпивши зуби і матюкаючись, я повільно підвівся і, наче сліпий, почав нишпорити руками туди-сюди, намагаючись намацати стіну. Вийшло, хоча пальці зав'язли в чомусь слизькому і смердючому, хоча б не в лайні. Біль в ногах заважав стояти рівно, я сперся на слизький камінь стіни, судомно вдихаючи смердюче повітря каналізації.

***

Перед очима промайнули недавні події. Ось він я, чувак в атласній куртці, темних джинсах і чорній бейсболці, йду з роботи, думаючи про холодильник, ванну і хартстоун, будую плани на вікенд і бадумт-с-с-с! Як в монтіпайтонівському скетчі, як в старих діснеївських мультиках, земля піді мною м’якшає, а потім асфальт просто йде з-під ніг, і я лечу вниз, волаючи як божевільний, намагаючись зачепитися за каміння і уламки труб, зриваючи шкіру з долонь . Я потрапляю в чорну бетонну трубу і лечу в нікуди. З'їжджаю по ній, як малюк в аквапарку. Потім атракціон закінчується. Падіння, удар, завіса.

***

В голові трохи прояснюється, дзвін у вухах стає тихіше, змінюючись плавним, болючим пульсом.

- Е-е-е-е-е-е-е-й! - закричав я так сильно, як міг і застогнав від рвучого болю. Відлуння відбилося від бетонних стін, перекривляючи мене. Раптом я в повній мірі усвідомив весь жах ситуації. На самоті, чорт знає де під землею, в темряві і холоді. Відчуваючи підступаючий до горла жах, я почав нишпорити кишені, молячись, щоб мій старенький соні еріксон не розбився в польоті. Пальці намацують знайомий прямокутник, тремтячи від збудження витягаю, включаю і...

- Дідько!!!

Клавіші не працювали, а розбитий екран ледь світився, так що ні про які дзвінки і мови бути не може. У темряві сяйво мобла різало очі. Я направив його на себе і тихо вилаявся, оглядаючи криваві розводи на руках і ногах. З розірваної лівої штанини текла цівка крові, засихаючи на шнурівці кросівка, долоні і зовсім здавалися суцільною кривавою масою. Я обережно стиснув телефон подушечками вцілілих пальців, розганяючи морок світлом сучасних технологій. Як з'ясувалося, я опинився в тунелі, причому старому і не дуже широкому. Наді мною чорніла пащека запліснявілої труби, років як п'ятдесят не пробувавша зливу і не викопана під час прокладання нового трубопроводу через лінощі комунальних служб. Потопаючий в напівтемряві тунель, здавалося, йшов у нескінченність, звідкись долинало ледь чутне капання води і тихе гудіння стоків. Судомно зітхнувши, я рушив вперед, намагаючись не сильно спиратися на забиту ногу.

Можливо, було б розсудливо залишитися біля труби і чекати на службу порятунку. Але занадто наївно сподіватися, що мене зможуть швидко відшукати. Пролетів метрів з п'ятдесят, час майже нічний і навряд чи хто-небудь взагалі знає, що якийсь самотній, нікому не потрібний клерк схоплений холодними обіймами безодні. Мені не докричатися через труби, а комунальники під'їдуть до провалу лише до вечора наступного дня. Шанси на порятунок в таких умовах нульові. Тому я розсудив, що краще йти, поки тунель не виведе мене на гілку метро або в одне з старих радянських бомбосховищ. Або поки не скінчиться заряд акумулятора. Від думки, що розбите мобло може в будь-який момент сісти і я залишуся в полоні смердючої пітьми, в тунелі, що наче лабіринт обплутує підземне місто, я відчував справжній жах. Серце калатало, змушуючи йти швидше, не дивлячись на пекучий біль в зідраних колінах.

Бетонна підлога здавалася слизькою, і я намагався не оступитися, шкутильгаючи крізь морок. Цікаво, які були шанси опинитися в такій ситуації? З усіх людей в Харкові саме я провалився під землю, саме я потрапив в це темне, холодне чистилище, повне дивних відзвуків, шипіння і пронизливого підземного холоду. Саме я - людина без дружини і дітей, одинак, той, кого ніхто не шукатиме ще кілька днів. А якщо і шукатиме - хто зможе провести паралель між загадковим зникненням Богдана Воєвуцького і проваленим асфальтом на провулку Класичному, який розкрив ряд давнюшніх труб, що відходять в надра підземного лабіринту? Та ніхто!

***

Я затремтів і судомно ковтнув криваву слину. Здавалося, стіни, підлога і стеля звужуються. Світло мобільника згасло, і тьма стиснула мене в крижані обійми жаху. Тихе клацання, і світло знову освітлює тунелі.

- Ой,бля! - вигукнув я, почувши тихий писк. Чиїсь маленькі лапки поцокали по сирому бетону тунелів. Світло метнулося в сторону, торкаючись чорного гризуна. Від розмірів його тіні, що віддалялася, ставало погано. Чим довше я йшов, тим частіше до мене долинали писк і цокотіння лапок. Серце калатало сильніше, біль відступала, поступаючись місцем несвідомому страху. Здавалося, варто обернутися, варто направити світло на пройдений шлях і там, під сирими, покритими цвіллю стелями я побачу щурячий легіон. Чорні очі заблищать, зубки блиснуть, переливаючись відтінк��м багряного, готові впитися в шкіру прибулого в їх царство велетня з поверхні. Майже бачив, як спраглий до крові і м'ясця пищачий легіон кидається на мене, впиваючись в рани, що кровоточать. Як я катаюся по землі і верещу від пекучого болю, обліплений щурами, наче пасічник бджолами. Писк наростав, і я прискорив крок, звертаючи в сусідній тунель.

- Бляха! Щороку в місті зникають сотні людей. Ніхто не буде шукати без заяви. Ніхто не напише заяви. Я здохну тут! Я тут здохну, сука! 

Кожен поворот здавався однаковим, ніби хитрий лабіринт, де замість мінотавра - пищачий легіон щурів. От тільки я не Тесей, і ніхто не дав мені ні ниток, ні зброї. Я задихався, кров стукала в скроні, рани вже не боліли, а палали червоним вогнем. Писк ставав все голосніше і голосніше, я захлинався від паніки, що насувалася. Я зупинився і глибоко вдихнув плісняве повітря підземелля. На видиху серце трохи заспокоїлося, хоча виразний писк все ще вселяв жах. Скільки я вже пройшов? Сто? Двісті метрів тунелів? Скільки поворотів і жодного виходу? Де ж це довбане метро? Де бомбосховища?

- Спокійно ... скоро дійду. Дійду. Скоро.

- ПІІІІІІІІІІ! - писк, повний болю і передсмертної агонії розірвав світ і відлунням прокотився по тунелю.

Я ледь не впустив телефон. Жах скував руки та ноги, волосся стало дибки, мене ніби одягнули в тісний костюм з чистого льоду. Раптом заціпеніння минуло. Щура вбили... Кіт! Кіт або мишоловка! Значить я вже близько! Жах змінився радістю. Нетямлячи, я побіг туди, звідки долинав той страхітливий писк. Легені горіли, в кістку ніби вбивали цвях, але я не міг зупинитися. Різкий поворот, і я почув тріск плоті і тихий шепіт.

- Гха...тааак...гххха...гххха...так-так.

Мабуть, дігери.

- Гей! - крикнув я в темряву. - Є тут хтось?! Я провалився, чувачки! Я тут…

Голос просто пропав. Світло мобільника тьмяніло, але його вистачило, щоб радість висипалася з мене, як висипається пісок з розбитого пісочного годинника. Я позадкував, дивлячись на розірвані клапті старого ватника, на сплутане закривавлене жирне волосся, на яке прилипли шматочки кривавого фаршу. До мене повернулися білі, позбавлені зіниць очі, повний чорних зубів рот розкрився в німому крику, і я заволав.

Не знаю, хто це був. Жах позбавив мене розуму, я біг, задихаючись від ��ласного крику, не розбираючи дороги. Біг, чуючи крізь крики шльопання босих ніг. Воно бігло за мною. Людина, і не людина. Раптом земля пішла у мене з-під ніг. Я занадто пізно помітив чорне коло труби і, вигукнувши від жаху і відчаю, полетів у прірву.

***

Розкрив очі, дивлячись як червоне сяйво телефону висвічує цегляну кладку тунелю. Повільно піднявся і підняв мобло. Мене трясло, пальці тремтіли як у справжнього алкоголіка. Біль зводив з розуму, але я був живий. Я все ще був живий і не позбавлений рятівного світла. Місце, де я опинився, не було схоже взагалі ні на що. Замість голого пліснявого бетону - старовинна потерта цегла. Я вражено дивився на кладку, не вірячи очам. Обернувся, щоб поглянути на трубу, і відчув, ніби довга спиця повільно встромляється в серце, адже те, що я прийняв за стічну трубу, нею не було. Це був нерівно виритий тунель.

Я повільно пошкандибав по цегляному коридору, здивовано роздивляючись пилові стіни. Подекуди висіли факели з давно зотлілими набалдашниками. Пахло віковою цвіллю, древнім пилом і старовиною. Здивований, я майже перестав відчувати свердлячу біль в ранах. Пережитий жах змінився дивною цікавістю першовідкривача, дивним чином відшукавшого гробницю древнього фараона, того, чиє ім'я вважалося лише легендою, а профіль вселяв побожний жах, дивлячись на смертних з кам'яних фресок стародавнього Єгипту. Телефон все ще світив, але почуття, що ось-ось пролунає перший вібро-сигнал і відміряє термін мого життя в п'ятнадцять хвилин, холодило душу.

Чим довше йшов, тим сильніше здивування охоплювало мене. Я перестав бути чоловічком-клерком, ставши здивованою дитиною, що заблукала в печері сяючих кристалів. Коридор вів по звивистому темному лабіринту. Іноді світло телефону висвічувало приховані за шаром пилу фрески, стилем нагадуючи слов'янський живопис, куди більш старовинний, але від того не менш майстерний. Вони відкривали картини минулих століть, і я заворожено дослухався до їх древнього знання, вслуховуючись в дзвінкій тиші підземелля в тихе дихання зі свистом і ритмічний бій мого серця.

Одні зображували одягнених в розкішніше вбрання царів, оточених натовпами свити і рабів. Вони дивилися на світ з величним презирством в поглядах, особливо контрастуючим з побожним жахом на обличчях слуг. Я помітив, що капелюхи царів і їх золочених охоронців здавалися незвичайно витягнутими, властивими більше єгипетським шапкам зі зміями, ніж шоломам і коронам слов'янських або норманських вождів.

Нічого нормано-слов’яньского не було і в зображенні прекрасних палаців. Величні стіни і башти височіли над земною твердю, наче стародавні титани, а влучно перенесена художником розкіш архітектури вселила б заздрість найяскравішим картинам давно згинувшого Вавилону. Здавалося, стародавні художники відтворили на фресках картини іншого всесвіту, далекого від бруду і дикості середньовіччя.

А що, якшо це середньовічний тунель? Від цієї думки стало не по собі, і я продовжив свою екскурсію, йдучи за примарним, народженим уявою гідом. Чим довше я йшов, тим більше примарних одкровень відкривалося мені. Я бачив картини великих битв, де дивні, довгоголові люди в чорних обладунках з величезними мечами боролися з потворними тваринами, віддалено схожими на рептилій. Бачив зображення палаючих міст, чиї монументальні шпилі і величні вежі падали на вулиці, знаменуючи кінець цивілізацій. Неймовірно... Куди це мене чорт заніс, а? Древній тунель підійшов до кінця, і я уперся в широкі, зотлілі від часу двері. Трохи натиснув і дверцята тихо роз'їхалися, відкриваючи погляду просторе, тонуче в темряві приміщення. Світлу старого мобільника не вистачало потужності, щоб висвітити все, але я помітив обриси колон і таємничих, напівзотлілих гобеленів. Дотримуючись божевільного пориву приреченого дослідника, я зайшов до зали і озирнувся. Напіврозвалені лавки, кам'яний вівтар в центрі, що звисав зі стелі, що стала коричневою і ламкою під натиском невблаганного часу. На вівтарі лежала стара книга. Книга майже розсипалася, сторінки давно зотліли і назва не піддавалася прочитанню, навіть якби я міг розібрати старослов'янські руни. Якби міг, не працював би деінде, не провалився б під землю. Ніколи б не отримав шансу в повній мірі застосувати ці знання. Я болісно посміхнувся цій іронії, і смішок громоподібним відлунням рознісся по коридорах.

І тут промінь світла вирвав з темряви храмові фрески. Один їх вигляд змусив мене зціпити зуби, відчуваючи, як крижаний страх сковує руки та ноги. Те, що було зображено на них - неможливо описати. Жахливі, мерзенні оргії за участю вироджених чудовиськ, лише віддалено нагадувавших людей. Ріки крові і купи кісток на дні бездонної прірви. Повільно, я перевів погляд на головну фреску, що підноситься над про��одом з різьбленою аркою. Я затиснув рот закривавленою долонею, стримуючи неконтрольований крик. Високоголові істоти спускалися під землю, на зустріч дивним, безформним демонам і ті їх пожирали, пробиваючись на поверхню. Перелякані від жаху, царі загнали в тунелі армію, щоб та боролася з чудовиськами, а потім замурували входи, перекрили важкими сталевими дверима.

Гууу-гууууу.

Світло телефона стало сильно тьмяніше.

- Бляха!

Хвилина паніки - я швидко дихав, намагаючись привести в порядок мутніючий розум. Усвідомлення жахливості свого становища і гидота, зображена на фресці, зводили з розуму. І, ніби гнаний невідомою силою жаху, я рушив у цей прохід, стискаючи телефон так, що здавалося, наче в долоню встромлюють розпечені голки. Увійшовши в різьблену арку, я мало не спіткнувся через лежачі в густій пилюці залізні двері, товщиною сантиметрів десять. Викривлені, ніби жахлива сила вирвала їх з петель одним нелюдським ривком. Ще кілька кроків і під ногами щось захрумтіло. Я повільно опустив погляд і штовхнув носком черевика дивний предмет. Череп! Довгий череп! Я відскочив, не стримуючи крик. Телефон знову завібрував, сповіщаючи про фатальні п'ять відсотків зарядки. Світло тьмяніло і раптом, крізь тишу пронеслися тихі звуки.

Хлюп-хлюп.

Я завмер.

Хлюп-хлюп.

Жах скував кінцівки, не міг кричати, не міг поворухнутися. Дзвінка тиша змінилася звуком тихого, хворобливого дихання. Щось важко і жадібно дихало, повільно наближаючись до мене з темного тунелю.

Хлюп-хлюп.

- Гхефхгефгхеф, - галас, схожий на сонму шепітних голосів долинув здалеку. Мене тіпало, я стиснув кулаки, готуючись битися або померти.

Хлюп-хлюп-хлюп-хлюп-хлюп.

У темряві щось заблищало. Почувся тихий хрускіт кісток. Я повільно подався назад, не зводячи напівбожевільного погляду з тунелю. У напівтемряві блиснули очі, і тут телефон згаснув. Я заволав від жаху і в наступну мить в очі мені вдарило сліпучо-яскраве світло. Я відсахнувся, перелетів через вівтар і розпластався на підлозі, гарячково озираючись на всі боки.

- Народ! А я ж казала, тут хтось вештається! - крикнула дівчина.

Я схопився на ноги і вражено втупився на біляву красуню, що вийшла з тунелю в напіввоєнному камуфляжі і рогових окулярах.

Що блядь?! Що за?! Я тихо застогнав і опустився на коліна, не в силах стримати тремтіння і судоми. Помітивши мій стан, дівчина побіліла і закричала.

- Швидко сюди! Швидше!

Через хвилину мене вже оточили. Чоловіки і пара жінок в напіввійськових камуфляжах, з планшетами в руках.

- Йокарний бабай, мужик! Ти хто такий?! - запитав бородатий дядько в окулярах.

- Так у нього істерика! - нервово нявкнула блондинка. - Ого, ви подивіться, що у нього з руками...

- З руками? Так він весь покоцаний, як з-під Донбасу. Дядя, ти звідки взявся?

***

- Ніяке це не підземелля. Звичайне старе бомбосховище, - хмикнула блондинка. Її залишили посидіти зі мною, поки викликають швидку. 

Сил йти у мене вже не було, до того ж, як з'ясувалося, рани виявилися серйознішими, і я втратив багато крові. Моя історія вразила їх. Я розповів, як провалився під землю, як  блукав у темряві, як провалився в тунель і натрапив на їх декорації.

- Блін, Сєрий, нада було камеру включить! От де натуральна ігра була! Він же думав, шо тут рєально «дрєвніє» живут! Такіє кадри просралі... Ми тут кіно знімаєм. Ужастік. Адаптіруєм Лавкрафта до нашої слав'янської історії. Ну знаєш, хтонічєскі подзємні монстри, Ктулху і всякоє такоє. Читав? - крикнув бородань в камуфляжі з камерою.

- Ужастік... - ледве видавив я з себе. - Так.

***

- Пробач, що налякала, - винувато промовила блондинка.

- Та нічого, - нервово посміхнувся я. - Я вже збирався дуба врізати. До речі...

Я раптом згадав одну важливу деталь в моїй пригоді.

- Я там натрапив на одного з ваших, ще до тунелю. Бородатий такий, під людожера загримований. Він мене до усрачки налякав.

Посмішка сповзла з обличчя дівчини і на рожевому личку проступили білі плями.

- Там... немає ніяких наших. Вся наша група тут.

***

dreamer of dreams

[iceslenderman]

Мауглі

Він часто намагався знайти визначення слова “реальність”.

Чи можна назвати реальністю простір за межами кімнати, дорогу за вікном, нескінченний потік машин та людей? Або це світи, де він проводив весь вільний час? Що реальніше? Нескінченно сіра, одноманітна робота в дешевому магазині або яскраве, повне пригод життя в склі монітора? Він стільки разів питав себе і кожен раз відповідь, настільки очевидна і - в той же час - болісна, приходила в голову. Правда в тому, що він жив в комп'ютерному світі. А там, за вікном, уздовж сірої розбитої траси, біля обпльованих зупинок, він виживав. Вів жалюгідне, приречене існування зламаної суспільством людини.

Кожен день він приходив на роботу, низько насунувши на очі козир��к сірої бейсболки. Стара, чорно-сіра толстовка надійно приховувала місцями безформне тіло, а густі тіні головного убору ховали темні кола під очима. Окуляри він не носив, хоча за двадцять років нескінченних комп'ютерних ігор і заробив короткозорість. Він сідав за стійку, болісно потираючи очі. Навіть візин не рятував від вічного піску на сітчатці. Він повертався з роботи, опустивши погляд на брудний, покритий тріщинами тротуар. Думки його літали далеко. У чарівні світи, які породжувала уява. В дивовижні пригоди, які безжалісне, і між тим милосердне суспільство подарувало нещасному, самотньому хлопцеві у вигляді ігор. Як подачка вмираючому від холери. 

Варто було підняти погляд і по серцю різав біль. Біль, що переходить в злість. Він бачив закохані пари, що йдуть під руку. Щасливі, безтурботні. Заздрість, ненависть і жалість до себе змушували його опускати погляд, прискорюючи крок. Хотілося стати персонажем з світу ігор, висікти заклинанням блискавки і спалювати. Спопеляти все живе на своєму шляху, поки світ не перетвориться в пустелю, де ніщо не буде нагадувати йому про його убозтво. Він мріяв хоч раз в житті випробувати те ж, що і всі люди на землі. Хоч раз в житті взяти дівчину за руку, заглянути в очі, не бачачи там презирливого жалю. Почути тонким, мелодійним голосом своє ім'я, а не прізвище. Поцілувати, не заплативши за це грошей. Відчути, як це бути коханим хоч кимось по-справжньому. І ці мрії, розбиваючись об безжальну реальність, завдавали нестерпного болю. Такого, що навіть алкоголь не міг його приборкати.

Він був нікчемний, жалюгідний, розчавлений підошвою суспільства і добитий лютою жорстокістю батьків. Все дитинство, скільки себе пам'ятав, жив в оточенні ворогів. Вороги в школі, що знущаються над ним за вічну сонливість, погану пам'ять і боягузтво. Вороги вдома, в особі батька і матері, що б'ють його, нескінченно ображають за найменшу провину. Ніхто не був поруч. Ніхто не вчив боротися, бути чоловіком і особистістю. Він був один, і він виріс один, назавжди прикований до брудної однушки, що дісталася у спадок від покійного родича.      Навіть з'їхавши від батьків у майже тридцятирічному віці він не змінив свого життя. Та й як він міг? Усе його життя було там, у с��іті мрій. І сьогодні, в один з нескінченно-сірих днів, коли, повернувшись з роботи, знову повернувся в звичний світ, сталася - перша за все життя - по-справжньому знакова подія.

***

Гучний стукіт у двері змусив його здригнутися. Страх мурашками пройшов по шкірі. Він тихо вилаявся, залишивши свого аватара без контролю, сподіваючись на милосердя цифрових духів-покровителів. Вставши з крісла, він мимоволі скривився. Затерплі ноги не тримали, очі різко охопив біль. Він покосився на годинник: «Одинадцята година вечора. Якого дідька? »- подумав він.

Він підійшов до потертих дверей і крикнув:

- Хто там?

- Відкрийте, будь ласка! - пролунав пронизливий дівочий крик.

Недовго думаючи, він відчинив двері і ледь не скрикнув від подиву. У квартиру влетіла перелякана дівчина в синьому платті. Від неї тхнуло спиртним, але п'яною не була.

- Допоможіть! Прошу! Він за мною женеться! - запхикала вона.

- Женеться? Хто женеться? - невдупляючи запитав він. І тут на сходах почулися чиїсь важкі кроки. Хтось біг. Він швидко закрив двері і зкомандував переляканій дівчині сховатися в кімнаті, а сам залишився прислухатися. Хтось важкий пробіг повз двері вгору. Потім спустився і постукав у сусідні двері. Голосно і наполегливо.

- До вас дєвка не заходила?! - крикнув басовитий голос, - Ліна у вас?!

- Шо? Яка дєвка? - перепитав сусід.

- Ну, йопт, мужик...Ліна, дєвка! - басовитий голос продовжував наполегливо докопуватися.

- Знаєш що? Іди на хуй зі своєю Ліною! У мене дитина спить, підарас! Щас вийду, їбало тобі зламаю!

     У сусідів закричала дитина, і хлопець ледь стримав сміх. Сусід, Полтавець Леонід Степанич, офіцер військ спецпризначення та КМС по кікбоксингу, слів на вітер кидати не звик. Хлопець притулився до дверей, чекаючи епічності розв'язки. Але її не було. Переслідувач мовчки пішов геть.

***

Хлопець заспокоїв гостю, пригостив чаєм з печивом, якого завжди було в надлишку. Через півгодини дівчина зовсім заспокоїлася і розповіла, що йшла з клубу і до неї по дорозі додому почав приставати нетверезий знайомий. Хлопець поспівчував їй. Поступово стрес відступив, і вони розговорилися. Ліна говорила про свою роботу в тераріумі, про любов до змій і недосвідченість в клубних справах. Він же майже завжди мовчав, лише зрідка ділячись думками про її розповіді. Вони сиділи добре, Ліна виявилася доброю і товариською людинкою, яка вдруге купилася на запрошення в клуб і яка обіцяла надалі ніколи туди не ходити. 

Врешті-решт він викликав їй таксі. І ось, стоячи в коридорі повисла коротка незручна пауза. Вона посміхалася йому крадькома, чекаючи чергового питання і, готуючись дати свій номер. Він зрозумів - це його єдиний шанс на стосунки. Слова вишикувалися в пропозиції, але раптом посмішка сповзла з його обличчя. Він різко спохмурнів, усвідомивши щось важливе, і опустив погляд.

- Там цей... машина під'їхала, - сказав він з погано прихованим сумом. - Тобі час йти.

Дівчина здивовано витріщила очі.

- Так, напевно, час йти, - пробубніла вона. - Може ... ну ... прийдеш завтра до мене в тераріум, після роботи? Я тобі змійок покажу?

- Ні, не варто, - ледве стримуючи тремтіння відповів він. - Тобі пора.

- В тебе є дівчина?

- Так.

- А, гаразд, - хмикнула Ліна. - Ну бувай.

- Бувай.

Він тихо зачинив за нею двері. Повільно, борючись з підступаючими сльозами, він повернувся за комп'ютер. Його аватар стояв біля багаття в формі привида. Вбитий прибульцем - нічого незвичного, але для нього, зараз, це стало знаком. Символом того, що він прийняв вірне рішення. Він знову надів окуляри і повернувся в світ гри, намагаючись забути про реальність, але біль все одно палив серце вогнем.

Він послав її. Відшив, тому що інакше не можна. На жаль, інакше не можна. Як би йому хотілося відчути кохання. Бути таким же, як і всі нормальні люди. Ділити з другою половинкою радість і горе. Але... він не був таким же як всі. Він не був нормальним.

***

Так, він міг би взяти її номер. Прийшов би до тераріуму та навіть на побачення б запросив, але що далі? Які стосунки дівчині може дати морально зломлена, нікчемна людина без друзів, знайомих, гідності? Адже ті роки, коли всі отримували досвід спілкування з протилежною статтю, для нього втрачені. Він - мауглі, інвалід душею. У його свідомості просто не сформувалися необхідні моделі поведінки, що дають звичайним людям можливість «бути разом». І на жаль, не сформуються ніколи. Не отримавши досвіду, він ніколи не зможе побудувати повноцінних стосунків. Чи буде Ліна витрачати сили і нерви, намагаючись зліпити з нікчеми трохи меншу нікчемність? Чи буде терпіти огидний, паршивий секс довгі роки, в якому він не буде відчувати її через постійний онанізм, а вона не зможе отримати задоволення? Він не зможе зробити її щасливою, та й сам буде нещасливий. І вона кине його заради першого-ліпшого хлопця, адже будь-який, дійсно будь-хто буде нескінченно краще за нього.

Деяким людям не дано. Дійсно не дано бути коханими. Не дано будувати сім'ї, народжувати дітей і жити щасливо, “до гроба”. Деякі люди, інваліди душею, як він, приречені жити в світі мрій, адже їх особистість зламана і зломлена. Суспільство і батьки вбили їх, перетворивши в соціальних мерців. І жодному психологу в світі не під силу виправити цю поломку, як не зробити мауглі повноцінним членом суспільства. Він усвідомив це, бачачи її посмішку. Зрозумів, хто він і що він. І повернувся туди, де йому місце. Де він не самотній, де він завжди буде щасливий. У сон, який для нього куди реальніше квартири, дороги за вікном і нескінченного потоку людей і машин. Безликих і чужорідних, як і світ за межами монітора.

*** dreamer of dreams

[iceslenderman]

Глибини

Глибше і глибше, поки тіло не зустрінеться з теплою піщаною подушкою. Приємно занурюватися в глибини кислотного безпам'ятства, розчинюючи в собі занепокоєння та турботи.

Пряні запахи підводних кав'ярень проникали через ніздрі і клацали по імпульсам, змушуючи їх швидше бігти мережами нервів. Тріщинки свідомості, що пестяться танцем прозорих медуз. В двері постукав Доглядач. Поправив окуляри на переніссі, кинув суворий погляд та нагадав про те, що настав час.

Завіса темряви спала з моїх очей, повернувши оманливе відчуття реальності, і я побачив це місце. Кімната зі стінами з грубої сірої кладки. Відсмикнувши важкі зелені штори, я виявив вирубане в стіні вікно. А за ним Безодня. У темряві квадратного провалу миготіли сріблясті відблиски. Білі фрагменти, кружляючи, збиралися в маску цього дня, який нічим не відрізнявся від усіх попередніх і наступних. Площина сонячного диска виходила з лівого краю горизонту, освітлюючи білу пустелю, повільно пропливала по дузі і зникала на іншому кінці, поступаючись місцем місяцеві. Її промені різали темряву і лягали на стіни і підлогу, широко розкинувши доріжки примарних стрічок. Сині тіні шепотіли тисячею голосів і ніжно торкалися тілами білої кромки. Коли світило заходило, його світло набувало форми метеликів. Новонароджені створіння пурхали в досвітніх сутінках та заспокоювалися, вчеплюючись іклами в люстру. Сонце, шо знову з’являлося, спалювало тріпочуче крильцями гроно. І синя фарба розтікалася по чорно-білим плитам, оплакуючи.

Фальшива картина за вікном, пародіююча зовнішній світ, давала оманливе уявлення про час доби. Коли я засинав або прокидався, то мимоволі дивився на висячі настінні годинники і машинально помічав положення стрілок. Безглузда застаріла звичка, яку так просто не віддерти, окрім як з болем і м'ясом. З разу в раз я пробігав очима разом зі стріл��ами коло циферблата. Знову і знову. Знову і знову. Ненавидів його, але все одно, погляд, немов за волею невидимого мучителя, линув до величезного годинника.

Безглузде існування. Треба чимось себе зайняти. Придумати мету. Сенс жити. Тільки так. Інакше буде занадто пізно. Сонно позіхаючи, з-під двох десятків вовняних ковдр на дні підсвідомості, виповзає в світло безумство. А слухати натхненну какофонію весело регочучого божевілля - сумнівне задоволення. Особливо, якщо це відбувається в твоїй власній голові. Знаю я його, пограється, обмалює тут всі стіни, потім переклеювати шпалери після нього. Сусіди на шум будуть скаржитися. Нічого хорошого, іншим словом. Не вигідно це все. Зайняти треба себе. Розіб'ю руками скло і буду викладати з нього мозаїку. Поміняю колір кривавими мазками. Свіжу поверх темної крові, що згорнулася. Вийшло непогано, хіба не так?

Часто я замислювався, чому я тут і чи можна звідси вибратися. Застрягши в одній площині часу, захоплено будував в розумі прозорі пірамідки здогадок. Колодязі і фонтани вичерпалися, більше нічим поливати квіти в оранжереї. Бутони почуттів висохли, втратили цілющий ковток нових вражень, мертвими пелюстками шаруділи під ногами. Змащену акварель емоцій змінив букет тактильних відчуттів. Ніжний дотик до босих ніг холодного шовку протягу, що минає з тріщин в кам'яній кладці. Шорстка гладкість під пальцями. Всі вони замінили мені побляклий квітник внутрішніх переживань.

Часом я притискався вухом до стіни і намагався зрозуміти, що зовні. А там, за цими стінами коливалася безликість. Потоки викривлених свідомостей текли, збираючись в струмки. Вони існували і не усвідомлювали, наскільки потворні і наскільки спотворюють цей світ.

Клацаю ножицями, акуратно підстригаю кущики з пожухлим листям. Вони обсипаються під моїми руками, але я продовжую стригти. Під рівним крихким шаром висохлого листя весело сміються юні зелені паростки, погойдуючись у такт. Час моргає і послужливо тягнеться назустріч, вганяючи мене в повну розгубленість.

Я — у своїй обителі, а за стінами - холодний простір. Хвилі далеких невідомих голосів згладжують сірий камінь. Голосів з безлічі темниць.

iceslenderman, dreamer of dreams, 2019

[iceslenderman]

[Story] Drizzle

Вікна до самісінької стелі, завішані сіткою рудих вогнів, так і звертали увагу зваблених перехожих, нашіптуючи: "Дивись, як на вулиці вогко і зимно, а я тебе посаджу на м'який диванчик, пригощу смачним за дуже смішну ціну". І людина відверталася від маршрутки, бризкала брудом на зівак, і квапилася всередину, в тепло, під бік до воркуючих парочок, так і випромінюючих кохання і щастя. Вмощувалася за вільний столик з підносом і повертала голову до вікон, за якими миготіли перехожі, трохи світліше або темніше січневих сутінків - в залежності від одягу.

Це кафе жило в центрі великого, в цій країні таких вистачало, містечка і теж було відоме, тому і популярне. На порозі курили парубки і щось бурхливо обговорювали школярі, часто сміючись. І все під приємну мелодію. Людина ловила себе на бажанні просидіти тут цілу ніч, куштуючи - що гріха таїти - казкові страви. Та тільки дім-робота, робота-дім - міщанський побут офісного планктону.

За сусіднім столом сидів чимось стурбований хлопець. Тремтячі руки в фарбі, водолазка з горлом, троянда біля чашки з незайманою і вже захоловшою кавою. Він чекав її, ту, яка так недоречно образилася, влаштувавши вчора сцену ревнощів. Увійшла вона тихо, непомітно, та й виглядала буденно - але тільки не для нього, зняла наспіх замотаний шарф, сіла навпроти. Хлопець простягнув їй троянду. Вона ж вп'ялася допитливим поглядом в забруднені фарбою пальці.

— Навіщо це?

— Троянда? Я ж кохаю тебе.

— Не троянда ... Руки. Знову.

— Що не так, кохана?

—  Весь свій час ти присвячуєш своїм картинам! А повинен присвячувати мені! Знаєш, це переходить усі межі... - губи її затремтіли, а в горлі встав ком. — Обирай: або фарби, або я. 

— Кохана, я не можу їх кинути, - хлопець похитав головою. - Це справа всього мого життя.

— А я хто для тебе?

— Ти кохана. Візьми троянду, будь ласка.

—  Не потрібна мені твоя троянда! - вона відсунула від себе квітку. - Відповідай: фарби або я? 

 — Я кохаю тебе! Навіщо ти ставиш переді мною цей безцільний вибір? Чи потрібен я буду тобі без професії? Я ж буду смертним, кохана.

— Все з тобою ясно, творець. Твори, а мені не дзвони, -  дівчина встала.

—  Це було всього лише раз ... Було замовлення, і я ...

— Не треба мені твоїх історій. Бувай.

Вибігла, замотуючи на бігу шарф. Хлопець проводив її поглядом вірного цуценя і зажурився, коли фігура зникла з поля зору. Руки були дійсно в фарбі - бензин скінчився. Так, він був простим маляром, а прикривався високою професією. Треба ж було завойовувати її серце, купувати квіти на щось. Дзвонити вранці та ввечері, бажати солодкого сну - жила вона на іншому кінці міста, з батьками. А він на знімній квартирі. Але одного разу в��ни зустрілися, і цю зустріч він тепер не забуде. Схопивши троянду, хлопець вискочив з кафе і підняв руку, зупиняючи маршрутне таксі. Вона її візьме. Вона відхідлива. Вона найкраща.

— Дивно спостерігати за сваркою німих.

Людина озирнулася і побачила, що поряд стоїть охоронець, літній чоловік з бородою. І бейджик з ім'ям і по батькові на кишені сорочки. "Наглядач, охоронець ..." - закружляли в голові асоціації.

— Мовчать, руками махають, - міркував далі "наглядач". - Що говорять? Тільки їм відомо...

— Хіба треба щось говорити, коли кохання?

Людина взяла пальто і, махнувши охоронцеві, теж залишила настільки затишне кафе. В обличчя метнулася мряка, повертаючи в осінь, де крім кохання і рудих вогнів, були ще безсонні ночі. Даремно? "Одне точно - зайшов я не дарма", - хекнула людина і злилася з сутінковим натовпом.

iceslenderman, 2017

[iceslenderman]

[Story] Behind the back

Міг би бути балакучим в мережі, але завжди виникає запитання про непотрібність інформаційного шуму. Людина - кому вона, власне, потрібна?

Напевно, якби людина остаточно усвідомила, що все в цьому житті звичайне, особливо стосунки та кохання, то задумалася б: чи то відірватися на всю котушку, спробувавши всіх і вся, чи то навпаки - опустити руки, щоб з опущеними руками - підняті руки будуть заважати проходити крізь вузькі двері божевілля - знайти щось більш вічне. Дерево за вікном можуть зрубати, будинок - перебудувати, але з тобою завжди будуть творіння геніальних майстрів незалежно від виду мистецтва і, варто виділити окремо, музика. Музика різної властивості, навіть бездарна, але та, яка не переривається ні на мить. Коли ти засинаєш, здалеку доноситься прекрасна мелодія - сон кличе тебе, в цьому сні ти, хто не вміє грати в життя, сядеш за фортепіано і нарешті таки створиш музичне диво. Твоя душа все вміє. Твою душу уві сні люблять всі. Тому так важко повертатися в реальність, яка краще б одаровувала ненавистю, ніж байдужістю. Рятує вічна музика - її ти завжди можеш підібрати собі за настроєм. Музика в переповненому автобусі, що нагадує, швидше, танці в пеклі. Підліток, який не знає, що навушники вже винайшли, і слухає невигадливий речитатив через колонку. 

Від вічного заряджаєшся на любов або смерть: якщо любити можна недовго, то вмирають - десятиліттями. Відразу пригадується випадок, коли жінка хотіла зайти в ліфт, але не зайшла, бо відчула: всі ці люди в ліфті незабаром помруть. Дійсно, саме цей ліфт розбився - через хвилину. Але ж ще до моменту смерті вже заздалегідь мертві люди ходили по вулицях, стояли поруч з тобою в магазині, щось комусь доводили. Якось раз мене підвозив знайомий, їхав він з сім'єю, як завжди діловий і життєрадісний. Хто б знав, що через кілька годин у нього зупиниться серце і ми вже більше ніколи не зустрінемося. Немов попрощався зі мною, сам того не усвідомлюючи. У машині у нього грала музика.

Мистецтво трансформується. Воно ніколи не буде таким, яким ти хочеш його бачити, саме тому пошук чогось рідного займає такий тривалий час. Ми навіть не будемо говорити про якість, раз у оцінок "мені подобається / мені не подобається" перевага. Мистецтво - це відображення сучасної епохи, а ми часто буваємо заручниками минулих життів. На прохання розповісти про себе (дурне, звісно, прохання) я відповідаю, що я людина з непопулярними інтересами, маючи на увазі не тільки захоплення класичною літературою і кінематографом середини минулого століття, але і оповиті павутиною погляди. Раніше я був за вивчення постмодернізму, вважаючи, що літературознавчому аналізу варто піддавати найближчі за часом тексти: як-не-як, свідомість людини не встигла сильно змінитися.

Постмодернізм можна вивчати, але він нічому не навчить - у нього немає такого завдання. Хоча ні, вчить тому, як не треба писати і жити. Вчить тільки класика, хай і затерта до дірок. Часто маловідомих письменників звинувачують в плагіаті, але ж трапляється і геніальний плагіат. Геніальний плагіат - це той, який піддається ретельній обробці, та так, що вже перестає бути плагіатом. Генії вмирають, а геніальне залишається. З геніями вмирає епоха. Вмирають вони болісно, після духовної боротьби і в злиднях. Дійсно, "нитка з кожного - сукню генію".

Ми всього лише повинні воскресити те, що встигло загинути, поки ми стояли в черзі на народження. Працювати не на успіх, а на процес. Не на славу (точніше - заради слави), а на підводні течії, які змінюють свій напрямок: то залишають тебе без води, то б'ють крижаним потоком в рот. Ти - подорожній. В руках твоїх посох, а за плечима невидимий мішок, призначений для світлих душ. Нехай вони будуть бунтівними - переманити їх на свою сторону, дай їм ��ритулок за своєю спиною і так опинишся за спиною того, хто ще світ��іше, а той, можливо, відчує спину найтеплішу - спину Бога.

iceslenderman, 2017 

[iceslenderman]

Тьма

Зло з'явилося з волі Всевишнього, згідно задуму. Чорне і біле йдуть одне за одним, граючи перетікають одне в інше. Не пізнає світ той, хто не пізнав падіння. Грішник, що випробував тяготи земного шляху, душею чистіший, ніж праведник, що все життя не знав спокус.

М'які обійми захопили мене, даруючи приємне відчуття спокою й умиротворення. Я прийняв її, як частину себе, як матір, сестру, дружину чи друга. Не можна забути темряву, відчувши на собі її подих одного разу. Піддавшись на дотики, я занурився в іншу частину божественної суті.

Однак павуки-сумніви завжди поруч з нами, терпляче чекають своєї години, чують слабину, і коли впевненість слабшає, прослизають крізь тріщини в душу, обплітають її своєю липкою павутиною. А слідом за ними прийшов і страх. Я жив, ступаючи по землі як по битому склу, шкірою відчуваючи на собі чийсь погляд, озираючись назад і прислухаючись в порожніх кімнатах, бо знав - я не один.

І знову вона - темрява - стікає на підлогу рідкими чорнилами і переслідує мене, хижо скалячись. Тільки чиясь тепла рука на моєму плечі вселяє впевненість в тому, що все в порядку.

Я відчайдушно боюся того, чиєї природи не розумію, але страх розчиняється одним простим рухом. Крокую назустріч, відкриваючись. Відкриваю свою сутність перед тим, що чекає за завісою. І тоді приходить усвідомлення - немає тут ворога, а лише вчитель, що спостерігає за мною, і товариш, що йде поруч.

Відштовхуючись від сущого, поступово приходиш до розуміння примарності матеріального світу. Світ - бездоганна, багатолика ілюзія, і єдине, чого він хоче, - грати з нами цілу вічність. За всім цим - тільки порожнеча. По-справжньому має значення не те, що ми зуміли знайти, чогось домогтися, чи здобули ми поваги, визнання, слави, а чого зуміли самих себе позбавити, адже це єдиний шлях до оновлення. Знову і знову буде опускатися на шию сокира ката, відсікаючи, перетворюючи старе в нове, знову сплеск болю осяє свідомість білими спалахами трансформації істоти. Ніхто не любить біль, але справжні ліки завжди були гіркою гидотою.

Люди перестали шанувати і любити Тьму, люди стали дурнями. Визнаючи лише світло за істину, вони були ним же нещадно засліплені. Яка іронія. Ви так хочете добра і достатку, що бездумно відкидаєте зло, ніби воно щось непотрібне, зайве, з'явилося виключно помилково. Але в світі не існує нічого «зайвого», і все, все до самої останньої краплі виконує свою роль в системі Всесвіту - стара, забута всіма правда.

Світ без темряви - порожній і одноманітний, його рівні ритми отруйні для душі. Плин часу незмінно оберне монету іншою стороною, оголюючи непізнане досі пекло без чортів і палаючого полум'я. Їх замінить цвіль байдужості, і ��уховна смерть прийде на місце смерті фізичній, повільне згасання полум'я життя зробить з людей безтілесних тіней самих себе, істот без волі і бажань. Рух, обертання - це все можливо тільки там, де є боротьба. Світ існує завдяки взаємодії протилежних сил. Кислотна білизна світла поступово розкладає душі. Фарби блякнуть, бліднуть і розмиваються, стікають сльозами відчаю з квітів і трав, йдучи в землю. Закривавлена тварина вмирає на вівтарі в ім'я нової віри.

Люди втратили пам'ять про життя і своє єство, а втратити її це все те саме, що бути мертвим. Живі мерці - не найкраще товариство. Я втікаю від божевільних, збігаю вниз, сподіваючись знайти порятунок в обіймах Тьми, знайти ту важку земну енергію, що змушує кров бігти швидше.

iceslenderman, dreamer of dreams

[iceslenderman]

Холод

Цівки тепла малими змійками виповза��ть з тіла. Я клякну, але не хочу ворушитися. Я можу відчути себе одним цілим з цією холодною землею і цим невідомим світом. Холодно.

Скільки минуло часу? День? Два? Тиждень? Гадки не маю. Я лежу на землі, не подаючи ознак життя, занурений в глибокий транс. Краєм вуха ловлю звук шелесту трави та висохлого листя, ніби хтось повзе. Не встигаю озирнутися, як стебла-щупальця обвили мене. Здавлюють. Я чую тріск власних ребер і відчуваю дике щастя хижака, що зловив мене. Так-так, він щасливий, так довго гнався за мною і ось, нарешті, здійснилося! Стебла прокрадаються крізь мій одяг, легко дряпають і поколюють шкіру, потім без жалю вгризаються шипами в моє тіло. Цівки крові стікають вниз, неприємно лоскочучи шкіру. Ричачи як дикий звір, тягнуся до ненависних пут і кусаю. Намагаюся розгризти і вивільнитися. Шипи ранять губи. По підборіддю, змішуючись з червоними краплями крові, тече зелений сік. Кричу від болю. Звиваюся,намагаючись розірвати пута-стебла. Щупальця ковтають кров. Жадібно вбирають її, як вбирав би вмираючий від спраги. Роздирають шкіру. Висохлі троянди набухають, наливаються насиченим червоним кольором. Хижак задоволений, жахливо задоволений. Безсило обвисаю в ніжно-смертельних обіймах. Невже змирився? Я навіть не помітив моменту, коли жовте світло стало сірим. Коли мені стало байдуже.

Сміх. Хижак застиг в здивуванні. Викривлені усмішкою губи шепочуть. Всього одне питання, на яке так хотілося знайти відповідь. Пелюстки троянд тремтять - хижак здивований. Ненависть розсіялася чорним серпанком. Відмотав плівку спогадів назад - в свідомість увірвалося тепле жовте світло. Пута слабшають. З тихим шелестом щупальця опускають мене на землю. І хижак йде. Залишилися тільки думки та пульсуючий біль в паралізованих кінцівках.

Знову шарудіння під вухом і невагомий дотик. Якась пташка опустилася біля мене на купу засохлого листя і клюнула в щоку. Може це знак - пора вставати? У майже напівнепритомному стані крізь щілини напівприкритих очей спостерігаю, як на землю опускається туман. Небо заглиблює свій колір. Холоне. І ось, через пару годин, небо розродилося потоком білих піщинок. Плавно, нікуди не поспішаючи, сніжинки опускаються ��а землю. І на моє тіло. Захололе. Сніг не тане, повільно покриваючи мій лоб, щоки, руки. Тепер я такий же холодний, як він. Так само меланхолійно споглядаю небо через дві вузькі щілинки, замкнений в коробці. Голови? Тіла? Все одно. Як і раніше не хочу ворушитися.

Тепло пішло. Сніг повністю покрив моє тіло. Мене немає. Він вигнав мене. Провалююся вниз, у темряву. Її м'які долоні бережно підхоплюють мене. Не хочуть заподіяти шкоду. Пітьма-мати овіяла своїм диханням. Ворушить губами, підносить руки до обличчя, хоче щось сказати, але не може. Адже вона тиха і німа. Тисячі масок, тисячі очей. Світ світла скінчився. Тут мені не сховатися. Вона стежить за кожним моїм кроком. Мені залишається тільки розслабитися та підкоритися її волі. В її обіймах не так вже й п��гано. Тепло. Затишно. Спокійно. Але поступово я перестаю відчувати своє тіло або те, що було їм. Розчиняюся в навколишньому густому мареві.

І все ж, я повинен пробити стіну льоду байдужості і виринути на поверхню. Інакше перестану існувати. Все, що потрібно, - це світло. Трохи світла для того, щоб відігріти себе.

iceslenderman, dreamer of dreams

[iceslenderman]

Цінність

Час то безцінний ресурс, його не купити ні за які кошти. Він не стоїть на місці, все змінюється: люди вмирають і тут же народжуються; на заміну старому завжди приходить нове. У цій метушні ми втрачаємо Час. Він йде непомітно, навшпиньки, виходячи в вікно. Начебто сидиш з ним один на один, дивишся на нього, відчуваєш його і здається, що він вже став рідним і ніколи не покине тебе, але тільки ти задивився на що-небудь цікаве, як від часу не залишилося і сліду. Всі ми шукаємо його в минулому.

А раптом пощастить і Час щось зронив? Але гірка правда в тому, що ми не знаходимо в минулому нічого, тільки втрачаємо - в сьогоденні. Не квапся плакатися, я поспішаю порадувати тебе. Найдорожчу річ, у вигляді Часу, ти з легкістю можеш знайти, адже ніщо не витікає безслідно. Все залишає відбиток.

Ти коли-небудь заглядав іншій людині в очі? Не просто зустрічався поглядом, а саме занурювався в них і захлинався? Що ти там бачив? Порожнечу? Погано дивився. Кожна пара очей унікальна. У них ховається те, що ми так наполегливо шукаємо. Варто тільки сісти поряд з цікавою тобі людиною, ширше розкрити очі, як ти побачиш ту саму часточку Часу. Часточки бувають різні, відразу розумієш у кого яка, ти відчуваєш біль або щастя, дивлячись людині в очі. Там всередині ховається все прожите життя. Будь-яка дрібниця залишає слід в наших кімнатках-очах.

Очі не збрешуть, не обдурять, не пожартують. Чи бачив ти людину, яка намагається приховати свою радість? Вона похмура і невесел��, але зустрічаючись з нею поглядом, тебе засліплює блиск, якщо в той момент створити абсолютну тишу і за��рити очі, то можна почути звук шипучки на язиці, це крихітні салютики вибухають в райдужці щасливця. А людину, що вічно сміється? Заглядаєш-заглядаєш, а відчуваєш тільки біль, її очі плачуть, благаючи про допомогу. І якщо підійти до неї і притиснутися сильно-сильно, то, мені здається, що вона розплачеться.

Вперше я помітив це у своєї мами, у її голубих очах читалося все життя, як на долоні. Якщо придивитися, я бачу там, як вона грає зі своєю сестрою на полі пшениці, як несе айстри на перше вересня, як виходить заміж і навіть її обличчя, як вона вперше бачить мене, бачить і плаче. І ти сидиш з нею поряд, вивчаєш її кімнатки, немов в музей потрапив, там висять картини, стоять скульптури, столи і стільці, розбитий посуд, чайничок з заваркою, там живуть маленькі копії людей, що коли-небудь були дорогі, навіть якщо по справжньому вони пішли.

В своїх очах я бачу світлу кімнату. На стінах висять картини, на кожній відбиток мого життя. І у кожної картини товпляться люди, дивишся на них і розумієш, це копії тих, хто зображені на малюнку, і вони так само посміхаються або плачуть. Я приймаю всіх в свою галерею, але не даю затримуватися там надовго непроханим гостям. «На жаль, час закриття». І всі малята розбігаються по кутках, обіцяючи знову відвідати виставку. Часто бачив, як люди плювали, крали, псували картини, але я ніколи не ламався, не закривав свою кімнату, тільки ширше розкривав двері, але на цей раз не пускаючи негідників.

У дорогих моєму серцю людей очі замурзані щастям, заходиш всередину і тебе обволікає світло, теплота забирається під шкіру. Всі стіни різнокольорові, яскраві, ваблячі. Доторкаєшся до них, а вони такі м'які, що рука всередину провалюється. Одного разу я знайшов там і себе. Моя маленька копія бігала всередині і латала діри, які залишили інші люди.

Час не йде, не губиться, не вислизає. Тільки дає можливість наповнити свою кімнату якомога цікавіше. Ніхто не буде винен, якщо твоя кімната два на два метри з єдиним зламаним стільцем, не дивно, що тебе мають за ніщо і вважають замкнутим. У всіх є шанс, у всіх є кімнати, у всіх є цілий світ, щоб засунути щось хороше в свої комірчини і вибудувати з них хороми і поселити там свою маленьку коштовну часточку Часу.

iceslenderman, dreamer of dreams

[iceslenderman]

Листи

А взагалі, я ходив туди кілька разів. Так, у справах і передати пару листів.

Вони такі ж як ми: так само їдять, стільки ж сплять - тільки живуть в підстіллі.

Підстілля - нітрохи не дивне місце. Я навіть недавно зустрічався з моїм добрим знайомим - тамтешнім жителем: він був ні великим, ні маленьким, просто був. Товстуватий, в смугастій біло-синій матросці, з неминучою лисиною і добрими собачими очима. Він вірив у Бога і жив на самоті. Пив в самоті, їв на самоті, спав - теж. Якщо говорив, частіше - сам з собою, і навіть в моєму товаристві не відчував себе щасливим. Типовий житель підстілля. Мені часто кажуть, що люди з підстілля - «маленькі люди». Не знаю, в якому сенсі. Але як я вже говорив, мій знайомий не відрізнявся низьким зростом або сварливим характером.

Листи, до речі, виглядали трохи незвично: один синій, в конверті з маркою у вигляді перевернутої «собаки» - хоча, можливо, марку приклеїли догори ногами - і значною купою паперів одного розміру схожою на стопку фотографій; другий - трикутний, прихований великим стандартно-білим конвертом. У підстіллі немає ні поштових машин, ні будь-яких довідкових пунктів, тому фірма послала мене доставити конверти особисто.

Рідкісний випадок. Зазвичай, листів тамтешнім жителям не пишуть - навіть рекламних буклетів чи вітальних листівок. Можна сказати, папір там - рідкість, дістати яку важко навіть в антикварному магазині.

Листи я передав в руки. Перший - літній жінці. Вона запрошувала мене випити - зайти в будинок, обмовившись, що нечасто наживо бачить гостей, але я зіслався на роботу - недоставлений лист, і мене з жалем відпустили. Звірившись з маршрутом, я дізнався, що інший отримувач живе неподалік, тому вирішив пройтися пішки. З транспортом в підстіллі туго. Зазвичай він возить в один кінець. Вулицю, на якій мені довелося йти, немов спроектував творець відеогри Маріо: рівнесенька асфальтована дорога, ідеальний тротуар, дерева, окільцьовані залізними парканами. З боків однакові, мов пасочки в пісочниці, двоповерхові будиночки. Все акуратне, чисте і ніби стерильне. Рахуючи за табличками номерів будинків, я спробував подумки пожартувати, що в кінці тунелю повинна з'явитися труба, ведуча в підземелля з ув'язненою в замку принцесою, але вийшло не смішно. У підстіллі у мене рідко виходило розсмішити кого-небудь - навіть себе.

Другий одержувач, мабуть, тільки-тільки прокинувся. Кумедно, до цього я свято вірив, що головна характерна риса жителів підстілля - відсутність потреби в сні. Від його товариства відв'язатися не вдалося. Будинок здавався занедбаним. На відміну від продезінфікованої зовнішньої сторони, внутрішня ніби зібрала в собі пил всього району. Всередині мешкали таргани, миші і, можливо, чорти. Точно не скажу, але коли ми проходили повз спальні, з шафи понуро виглядав худий, меланхолійний анатомічний скелет. Так само не можу стверджувати: притягли його з найближчої ��абораторії або він прийшов сам. Господар будинку відвів мене в небувалих розмірів кухню, і серед купи непотребу типу м'яча для пін-понгу або вертольота на радіокеруванні, поліз шукати що-небудь їстівне.У нього тут всюди лежало щось подібне. Будь то акваріум, помаранчевий надувний круг, репродукції Рембрандта або міні-статуї Свободи - все знаходилося в цілковитому хаосі, зваленому в різних величин купи. Кухня нагадувала сувенірну лавку - це імпонувало мені, але дихало в потилицю якоюсь непотрібністю. Врешті-решт мені запропонували глінтвейн і скотч на вибір. Іншого пійла не знайшлося навіть на даху. Я ввічливо відмовився, попросивши звичайної води. Власник листа енергійно покивав, знайшов в завалах відламаний кран і сяк-так приліпив його на місце. Але вода все одно не пішла - трохи пізніше з'ясувалося, що її давно відключили за несплату. 

Мій гостинний господар в засмучених почуттях приклався до шийки однієї з пляшок. Лист він розкрив негайно - напевно, він прийшов від бабусі, сестри або матері. Пам'ятною геометричною фігурою виявилася паперова треуголка, зроблена з подвійного листа в клітку. Господар попросив почекати і відлучився. Коли господар будинку справив потребу , я вже стояв на порозі. Йому не сподобався мій швидкий відхід, але вийти на вулицю, щоб наздогнати мене, він не посмів. Мені залишалося лише подякувати йому за привітний прийом. 

Всю дорогу додому, мене переслідувало темне почуття, ніби я покидаю дитину. І тепер, через стільки років моєї безперервної роботи в фірмі, коли співробітники запитують: «Ти був там? І як? Цікаво?», Я тисну плечима, запевняючи:« Нічого особливого ».

iceslenderman, dreamer of dreams

[iceslenderman]

[Story] Help yourself

Він ні в чому не був впевнений і був впевнений у всьому. Якщо запитували про щось, намагався викласти інформацію по суті, будуючи її в голові по поличках і перевіряючи, чи не наплутав раптом чого. На всі поради і чужі настанови він відповідав однаково: “Добре”.

 Іноді вимагали ради, і він силився, вигадуючи те, що йому завжди було чуже - надію і віру, і співрозмовник отримував, швидше, замасковане “Допоможи собі сам”, ніж “Все буде добре”, хоча останнє він цілком міг сказати - від нестачі уяви і, як деякі вважали, душі. Він говорив, коли мав право мовчати. Так помирають від раку двадцятирічні.

Він встиг передумати всі належні на його долю думки і зрозумів, що, наприклад, природна катастрофа стоїть на одному рівні з народженням дитини: ні те, ні інше не має значущості. Але не минало й дня без сторонніх спроб переконати його в проти��ежному: друзі, які танули на очах від хвороби під назвою “сім'я усереднена” і незабаром зникали за ро��ом долі, розгортали йому обов'язково сходившого під себе немовля і з кривим вказівним пальцем твердили, що щось-то там боже, що щось там від держави, і він на секунду представляв, що Господь спустився-опустився до державної влади і пусти�� собі кулю в рот, сидячи в м'якому шкіряному кріслі. 

А обличчя - новоспечених батьків і ще кривавих дітей - зливалися в одне “чудовисько пустотливе, величезне”. “Що ти мовчиш?” - запитувала вона басом, помічаючи в його обличчі лише прозоре “ні-чо-го”. "А що казати?“ - знизував він плечима, і коли отримував брехливу відповідь з використанням слова "правда”, бажав розсміятися, адже хто б витримав про себе таких фраз, як “Ви всі помрете, і дитина ваша теж помре”, “Квартира, яку ви взяли в іпотеку на сто років і яку проклинаєте, переживе вас і вашого малюка ”,“ Давайте продамо наші тіла на органи ще за життя! ” Ні, його б точно передали інквізиції над сальною газовою конфоркою.

Його ніхто не любив, та він і не переживав з цього приводу: нікого не любити і не бути любим - органічний стан для людини і, можливо, справжній, тому що як тільки в життя вривалося “почуття з книжки”, людина втрачала свободу і “ тягнулася безглуздо до чужого ”, а чуже це не мало ні розуму, ні серця, зате філігранно стукало каблучками і стріляло лінзами. Спостерігаючи за часом з балкона, прибитого до грудей Господніх, він курив самокрутки то із радянських книг, то з Біблії, і скидав попіл на голови молодят, народжених і майже відразу померлих; йому було так нудно, що саме час було кликати Землю на вальс, але вона оберталася з боку на бік і ніяк не могла визначитися, а після з'ясовувалося, що у неї взагалі критичні дні. "Що поробиш … Жінка!“ - посміхався він і закривав двері, а Господь проводжав його втомленим поглядом з-під довгих рудих вій.

Кутикулу, яка заполонила половину нігтя, доводилося зрізати використаним скальпелем, яким колись десь когось вже різали, рятували і вбивали, і мова його підхоплювала гіркувату від дезінфекції одеколоном плоть і відправляла в сухе від безсоння горло. Так він їв себе по частинах - зникаючи. Він помітив, що ні з ким давно не розмовляв і говорити не хоче, мабуть, і слова всі, черв'ячки з букв, були успішно ним проковтнуті. На самооцінку, душу і розум його не давило жодне честолюбство, в руїни його цінностей не могла проникнути жодна немита після походу в туалет рука, - і не було на світі ніколи людини істинніше і щасливіше. І якби він - Справжній і Вільний - вийшов на вулицю, автоматично ставши до рядів суспільства, воно б затоптало його вирощеною на вадах чеснотою і порадами, які виколупав з життя господаря обгризений від вульгарних дум ніготь. Старі й малі плювали би йому в обличчя, змочували рот борщем і знову плювали, поки не починався б серіал або новий телевізійний проект, а він би - величезний і рудий падав в зроблений його ж руками - темної ночі і від нудьги - сніг.

І якби помер він - від нестачі повітря і правди, то подивився б на себе, лежачого з відкритими очима і ротом, з байдужістю божества і сказав би тепер вже подумки: "Колись він навіть був, але найлегше сказати, що його не було зовсім”.

iceslenderman, 2017

[iceslenderman]

[About] Heart II

У світі існують люди, у яких лише одне серце. Що відмовилося ділитися на сектори. Серце одне - для всіх.

Просто для кожного своя межа: уявіть, що це червоне і криваве складається з безлічі світів. Одному - світ. Іншому - світ. Не менше. І можна з упевненістю заявити “Я всіх люблю!”. Не кожен може похвалитися цією можливістю, не у всякого під ребрами - а вони такі тендітні - накладення один на одного всесвітів. Всесвіти ці переплітаються нитками: торкнешся однієї - колихнется і сусідня. Вимагати від такої людини визначеності, говорити їй “Будь тільки зі мною і ні з ким більше!”, немов умовляти на смерть. І можливо, вона б навіть вимкнула серце, але не все так просто: інші всесвіти хитають зірками “Не роби цього. Ти хочеш і моєї смерті? "Стати її всесвітом не просто. Хоча начебто - людина любить всіх, а значить і мене? Всесвіти не народжуються з порожнечі, як би нам цього не хотілося. У нього, як мінімум, два початки: дві світних частки, що мчаться назустріч одна до одної. Ось-ось і зіткнуться - будьте в цю секунду обережні, можете лягти і схопитися за асфальт, щоб не знесло поривом вітру. А якщо знесе, то цілком можливо, що опинитеся ви якщо не на іншій планеті, то на іншому материку точно. Частинки врізаються одна в одну в абсолютній тиші: чому вибух не може бути мовчазним? І ось він - під конвульсивно здригаючимися ребрами - новий і завжди різний. В одному море з кривавих рубінів, а в іншому - феонітовий вітер. 

Є люди, у яких серце повне дорогоцінних каменів. Вони ж не з ювелірного, адже так?

iceslenderman, 2017

[iceslenderman]

С.

Мій світ - це тиша і спокій. 

Ні співочих птахів, чиї голоси прекрасні та різноманітні, ні тварин, про існування яких ходять красиві, але абсурдні легенди, ні людей. Всі вони - зайва деталь, яка псує і обтяжує природу, яка щедро збагатила цей світ густими темно-зеленими лісами, похмурими і непрохідними. Тут немає небачено�� краси квітів, чия яскравість привертає увагу і радує погляд, немає кристально чистих морів і річок, немає високих величних гір із засніженими вершинами. Тут немає нічого, крім гнітючої тиші і вічнозелених дерев, не займаних ані дощами, ані снігопадами.

Лише світло-сірі стіни небосхилу. У мого світу немає дверей, в які міг би постукати будь-хто сторонній. Можливо через те, що він не любить гостей, адже люди не можуть перебувати в тиші, вони звикли до гучних міст і неприродно-яскравої природи. Вбивці і руйнівники, які прагнуть створити щось нове і незвичайне, що вражає бездушною, штучною, але вічною красою.

Але стіни, за якими захований мій світ - незначна перешкода перед силою людської цікавості.

Колись давно в цьому світі було все, про що тільки можна мріяти. Яскраве сонце в насичено-блакитному небі і теплий вітер, що пестить зелені поля. Вісім довгих літніх місяців свободи від холодних днів зими і осені. Але одна на перший погляд маленька помилка змінила світ в гіршу сторону. Його згубила моя ж довірливість. Буквально за мить природа втратила свої живі кольори, згорівши в чужій ненависті і заздрості. Чорний вогонь довго вирував на темно-сірій від попелу землі, завдаючи нестерпного болю, і зник лише з відходом людини. Безглузда загибель від рук, здавалося, найдорожчої в світі істоти, першого друга і другого творця колись нашого світу.

Високі дерева з густими кронами - єдине, що росте на чорній землі. Час зупинився, прибравши такі поняття як літо і зима, тепло і холод. Залишився лише один день довжиною у вічність. Але це не простий світ, який "колись давно" був краще, ніж "зараз".

Це мій особистий ідеальний світ, який ніколи не існував і не буде існувати в реальному часі. У нього немає дверей, вікон або щілин. У ньому немає емоцій і почуттів, полум'яного кохання, дружби навік, а також марних сліз і нездійсненних мрій. Тільки тиша і спокій.

І більше нічий, мій світ. А на одні й ті ж граблі якось по-дитячому нерозумно наступати.

iceslenderman, dreamer of dreams, 2018

[iceslenderman]

[About] Heart

Забув, що всі ми в цьому житті самотні. А не варто було. Будь ти найбільш улюбленою людиною в світі, з натовпом родичів і коханих - все одно зі своїми страхами ти залишишся один на один. Наприклад, в годину холодної січневої ночі.

Ніхто не зрозуміє твого вірша. Ніхто не подивиться в твоє минуле - твоїми очима. Ніхто не просидить з тобою цей важкий час, тримаючи тебе за руки і шепочучи: "Не бійся. Я з тобою". Люди - це тільки люди. Люди - і тільки. Панічну атаку переорювати тобі одному. Як і рахувати години до розпилюючого темряву світанку. Вдивлятися в стелю ви не будете удвох. Просто в іншого і стеля теж - своя.

Ніякими заслугами ти не змусиш людину приєднатися до вирішення твоїх проблем. Вона цього боїться. Вона від цього біжить. Великодушність падає ниць перед "у мене багато справ" і "я дуже хочу спати". І так, "вибач". Що ж, і я теж хотів колись спати. Було діло. 

І якщо полюблять тебе якісь люди і не одна людина навіть, то будуть любити тебе в них, в голові їх, а не автономного, з ручками і ніжками і вічно хворим серцем. Щоб знали ті, що серце твоє хворе, тобі щомиті варто було б нагадувати їм: "Серце болить. Болить серце. Серце, яке болить". А це їм - нудно. Можливо, їм не доводилося носити з собою стільки болю і необережно сказане слово не відгукувалося в них каменепадом емоцій. Можливо, і не доведеться. І лише ти пронесешся червоним хвостом серед чорного в дірках неба.

iceslenderman, 2017

[iceslenderman]

Boro in black and white, June 2018