#іржа
Explore tagged Tumblr posts
Text
Марево
I
В дорозі налякав скажений пес. Він скаженів, де ліс торкався міста Руками сосен, з дермою і без, Де ліс горів, смертельно і навмисно.
Позаду смог, попереду безумство. Черлений труп, закривший небосхил. Не промовчить, під черевиком хрусне Хребет землі з кісток маленьких тіл.
Іржа повзла, в очах роївся гриб, Як на життя, не так багато плоті. Колишній ліс потух і виддимів, Диміло місто в проклятій роботі.
Краса, потворність, необхідність йти, Потреба бути, розкіш бути мертвим — Тілам кістки: роз’єднані хребти Колись давно єдиного скелета.
Ставало пізно, пес вже не лякав. Завод зревів, розкинув сірі лапи, Щоб обійняти тіло і анклав, Свою провину скрити, приховати.
Ховалось все, та тільки старина, Подібно вікнам, відкривала рани, І вечір пив, подібно до вина, Холодну кров, розбавлену туманом.
Ступивши в ліс, забув про кволість ніг, Забув і морок, спину обмивавший, Забув про пса, що не вмиравши біг Крізь чорні зуби лісової пащі.
Умов нема. Але колись росла Фіалка-пам'ять, там, у власнім полі. Вона з недавніх пліснява, імла І всі поля — поля зростання бол��.
Усі поля зростаються в одне, Із поля в крапку, з крапки у можливість, Та хтось на них лишається і йде: Продовужує з'являючись губитись.
Утім, це ліс: звивалася стежа, Вогонь пітьми облизував обрубки, І довга тінь пройшовшого ножа Каліцтво форм приводила докупи.
Утім, прохід, і дихання важке, І в колихання вкладена свідомість, І тільки ритм, не бажаний уже, З жаданим сном продовжував боротись.
Нехай вже сон, бо перевага сну Кінчатись швидко, різати години, Лишати ніч, розірвану, одну, І розриватись з рештою від днини.
Чорніша гниль закрапала на дно, Зшипіла тиша, блиснули замети. Кричало все, та тільки все одно Воно усе не речі, а прикмети.
Труба аорти, біль, відлеглість, пес, Зроставший пульс, тоді — розшарування. Жахлива смерть. Загинувши, примерз Своїм ім'ям к свому розташуванню.
Помер не звір — собака виживав: Скінчалось місто, хворе на роботу. Хай буде смерть. Та зараз в море барв З нічних чорнил виносили чобо́ти. 26.01.24
0 notes
Text
Дочитала "Сад Гетсиманський", накрили емоції під самий кінець книжки, там є момент про опис кімнати для розстрілів і рівчаки для крові під ними, про такі ж мені баба розповідала, вона їх бачила коли її в засланні водили до такої кімнати, психологічні тортури, і потьоки на стінах, як іржа, тільки то була не іржа, а уламки черепів, з шкірою, і от це зафарбували не обдираючи, воно і потікло.
Книга описує що з нами було і що може бути в разі невдачі.
Все менше довіряю родичам, які агітували мене малою не читати або скандали бабі влаштовували коли вона мене вчила історії.
А книжка тепер в списку улюблених, якось перечитаю, персонаж Андрій настільки глибоко продуманий, що це варто зробити
"Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного“! І ця заповідь стала девізом епохи"
"Слідчий подумав, а потім:
— Тут тебе, зрештою, не питають про правду. І нікому вона тут не потрібна. Правдою буде те, що я тобі тут начеплю. Ясно? Ти ворог — і це основне. Ти людина інтелігентна, а ні чорта не понімаєш. Зрозумій, що раз ти ворог, то всі статті, які тобі начеплять, абсолютно правильні, хоч найбезглуздіші. І їх зовсім не забагато. «Запрос не б’є в нос», пойняв? Суть в тім, що ти ворог. А раз так — всі статті, до тебе прикладені, будуть правильні."
0 notes
Video
youtube
Антикорозійна обробка авто Київ 0937642057 MAX-SILVER / Автожурнал ➤ https://goo.gl/maps/BS9P3nEiQmwF79458 З кожним роком автомобілі стають ��евід'ємною частиною нашого життя. Однак, як і всі, вони піддаються впливу часу та природних факторів, таких як корозія. Корозія, або іржа, може суттєво скоротити термін служби автомобіля, ушкоджуючи його металеві деталі та днище. Щоб забезпечити тривалий термін служби автомобіля, необхідно звернути увагу на антикор для авто. Антикорозійна обробка – це невід'ємна частина догляду за вашим автомобілем. Цей процес сприяє збереженню його довголіття, надійності та зовнішньої привабливості. Регулярність, якість матеріалів та професійний підхід забезпечать максимальну ефективність антикорозійного захисту. У результаті, правильно оброблений автомобіль радуватиме вас своїм станом на дорозі багато років наперед. Дізнайся про нас більше, переходьте за посиланням в описі ➤ https://pitstop-info.com/tuning/sekrety-dovholittya-antykoroziyna-obrobka-avto.html
0 notes
Text
Ніколи не вибачався перед ними: родина Галини Гатчинс подає до суду на Алека Болдуїна
Голлівудському акторові Алеку Болдуїну, якого 31 січня офіційно звинуватили в ненавмисному вбивстві українки, загрожує ще один судовий процес. Адвокат родини операторка родом із Житомирської області Галини Гатчинс, Глорія Оллред, повідомила, що родичі загиблої подали позов до Вищого суду округу Лос-Анджелес проти продюсера фільму «Іржа» та виконавця головної ролі Алека Болдуїна, а також проти…
View On WordPress
0 notes
Photo
Золото жовтня змінилося іржавим листопадом. Сонячна погода - металевим небом , туманами та дрібними дощами. Листопад, як чоловік, що стоїть на порозі старості. Ще на вигляд досить привабливий, але вже не такий яскравий, тихий, розсудливий, все частіше похмурий та поміркований.. #роздуми #листопад #шипшина #іржа #streetphotography #thinkingoutloud (at Krivoy Rog)
1 note
·
View note
Text
Ідентифікація генів стійкості до жовтої іржі азійського походження у сортів і ліній озимої пшениці
пшениця м’яка, жовта іржа, азійські раси, гени стійкості, Yr10, Yr36, Yr5, Yr15, YrSp, молекулярні маркери, ПЛР, скринінг
#пшениця#пшениця м’яка#жовта іржа#азійські раси#гени стійкості#Yr10#Yr36#Yr5#Yr15#YrSp#молекулярні маркери#ПЛР#скринінг
0 notes
Photo
Ні про що [5]
Я люблю цвинтарі. Для тих, хто хоча б переглядав цей блоґ, це не секрет. Або для тих, кому не пощастило знати мене більш-менш особисто, хоча таких людей серед випадкових і не надто читачів та читачок цього блоґу, на щастя, не дуже багато. Отже, цвинтарі. Вони різні і їх багато. Звісно, найбільше я люблю старі й порослі мохом некрополі, але невеликі сільські цвинтарі, у закутках яких в хащах ховаються могили із двох минулих століть - це теж непогано. А може навіть і краще. Сьогодні, коли я був на одному із таких цвинтарів, мені вдалось помітити цікаву деталь. Кладовище буквально залите пташиним співом. От же, - думав я собі, уявляючи, як ведеться комусь із місцевих. - непогано бути тут похованим. Лежиш, землю над тобою пригріває легке квітневе сонце, з тебе проростають доволі непогані квіти, які, на твій превеликий жаль, так і залишаться тобі. А тут ще і справжні пташині концерти!.. Та і краєвид теж непоганий, бо з кладовища, розташованого на одному із найвищих місцевих пагорбів, видно село внизу і схили за ним, покриті рясною і буйною зеленню. Добре так, нема на що жалітись. Хіба що пройтись би, ато все тіло заніміло, але з тим нічого не вдієш. І руку би висунути назовні, під теплі язики весняного вітру. Добре там, тихо. Особливо у цю пору. Все стрімко проростає. Ось-ось очікується несамовите буяння зелені. Тільки пташки іноді пронизують цю тишу і спокій своїм співом, але це на краще. Ще одним безсумнівним плюсом є кількість людей - їх тут вельми мало. Принаймні, живих. Тому шанси зустріти когось знайомого геть малі. Мушу підмітити, що це ідеальне місце для карантинних прогулянок. Можна навіть собаку не брати. І для читання книжок. На імена зазвичай не зважаю. Колись один мій товариш казав, що коли йому доводиться йти через цвинтар (а робив він це ледь не щодня, бо стежина від дому до зупинки пролягала через кладовище), він намагався не дивитись на імена на могилах. Коли проходить там, опускає погляд, робить максимально великі кроки. Аби швидше вийти. А все через те, що він страшно боявся побачити людину із таким же іменем та прізвищем. Вважав це дуже поганим знаком. А я на імена просто не зважаю. Нема у мене такої звички. Але сьогодні було інакше. Маю сказати, що тепер приглядатимусь. Там стільки чудових імен! Сьогодні вони вважаються архаїчними. Деякі питомо українські, інші - українізовані варіянти польських чи німецьких імен. Але від того вони не стають менш красивими. Стéфан, Пелагія, Текля, Параня, Федір, Йозеф, Гаврило, навіть Фра́нко, себто Франц. Все ближче час забуття цих імен - надгробки, на яких їх вміщено, вже подались тріщинами, хрести на них точить іржа, до могил давно ніхто не навідується. Стоять, дивляться на новоприбулих, але вони щоразу далі - нові ряди все додаються і додаються. А до старих все менше хтось навідується. Хіба що хтось випадковий, як я сьогодні.
19 notes
·
View notes
Text
Лабіринth
Направо, наліво, направо, наліво.
Прямо.
Нaвіть обмеженa пізнaнням зовнішнього світу людськa фaнтaзія є відобрaженням таких нетрів свідомості, що диву даєшся, як ще не зійшов з глузду. Така схематич��ість просто вбиває. Все життя ти літаєш цим лабіринтом, де, озирaючись назад, бaчиш вже зовсім іншу кaртину, не ту, що була рaніше: перекручену, змінену, якa створює нове і вбиває старе прямо в тебе на очах. Це ніби будинок, що ожив: кімнати, поверхи, сходи весь час рухаються, потрaпити назад до вже знайомої тобі спальні варте значних зусиль. Лише напружившись, ти можеш це контролювати. Сила волі - невеликий ліхтарик, який показує потрібні тобі речі. Коли вони під світлом - майже не змінюються, але варто тільки його прибрати, й відразу страшна неконтрольована мутація. Зрозуміло, є склади, невеликі архівчики, щоб ти не зійшов з глузду остаточно, які стоять собі і чекають своєї години, але і їх, як іржа або навпаки - засоби для чищення - деформує час, світ і ти. Лабіринт, в якому блукаєш один і в якому тільки один, дуже сумний вихід.
Звичайно, все це всередині, а зовні - постійні пошуки, пошуки тих, хто зможе розділити. Це відчайдушні спроби, якщо все погано, або просто цікавість, якщо все не так погано, але погані ті, хто намагається кого-небудь утримати в своєму лабіринті. Одному не так нудно, але уяви собі: з незрозумілого лякаючого місця, над яким у тебе був хоч якийсь контроль, переселили туди, де ти навіть не знаєш, як зайвий раз дихнути. Вдвох веселіше, так, але екскурсії повинні бути приємними, і коли хтось, хто розривається між своїм і твоїм лабіринтом, хоче піти, краще його відпустити. Краще, але хто так робить?
Багато хто, насправді, але ще більше тих, хто егоїст по-поганому. Вони чіпляються, намагаються утримати, ті ж не хочуть, і якщо зовні це не так сильно виражається, то всередині вони беруть пилку і пиляють свою руку, в яку ти вчепився в надії, що тепер вже точно розберешся з цим чортовим лабіринтом. Відпилюють, тікають. Зрозуміло, боляче і тому, й іншому. І ти не розумієш, чому так відбувається. Уже згоден, щоб не ходили з тобою так далеко, але потім не витримуєш, і знову все починається спочатку. Можеш здатися, зупинитися, це дуже легко, і нічого за це не буде. І люди відразу потягнуться. Більшість, але не ті, хто такі ж.
Навіщо страждати, коли можна обрати затишний куточок і залишити включеним світло? Це просто, з якогось боку це пр��вильно. А для тих, хто вважає це неправильним, поділюся однією сумнівною фішкою. Ти сам повинен занурюватися в цей лабіринт, в цей жах. Розширювати свої володіння, відстоювати узбіччя за узбіччям, віраж за віражем, втикаючи факели пам'яті в стінки свідомості, сковувати ланцюгами коридори логіки, щоб не розійшлися, а ти не заблукав знову. І тоді ті, хто зневірився або зупинився, звернуть свій погляд на твій лабіринт. Багатьох він налякає, але тобі вони ні до чого - вони не принесуть ніякої користі. Ті ж, хто сам настільки божевільний, що все ще крокує вперед, ті, хто заблукав, побачать, що це можливо, що те, що у тебе всередині, піддається вивченню, що в цьому хаосі можна побудувати систему. І тоді ти точно не будеш самотній, і, не просячи, але отримуючи допомогу, разом люди зможуть пройти свої лабіринти до кінця, не виявлять виходу, але самі прориють його в ту сторону, в яку вважають за потрібне. І відчай піде.
***
dreamer of dreams, 2019 2020
2 notes
·
View notes
Photo
Кривавий водоспад, зі схилів льодовика Тейлора в Антарктиді. Як з'ясували вчені, за червоний колір відповідає двовалентне залізо або просто кажучи іржа, яке на відкритому повітрі взаємодіючи з киснем, моментально окислюється, купуючи такий колір. Джерелом води є солоне озеро, яке знаходиться під товщею льоду.
http://gopakfilms.com
1 note
·
View note
Photo
Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Вiд Матвiя 6:19 (Ukraine) https://www.instagram.com/p/CdZ2N81qSYmKGMGlh9qzJGS2UCnmeD3yhDakjM0/?igshid=NGJjMDIxMWI=
0 notes
Photo
Зміст. Причини забруднень і зміни кольору плиткових швів. Як відчистити різні забруднення? Грибок і пліснява. Нікотин. Іржа. Старі забруднення. Відбілювання швів. Як очистити шви на підлозі? У ванній. У туалеті. На кухні. Способи очищення. Ручна механічна чистка. Побутова хімія. Пароочисник. Народні методи. Лимонний сік, сода, оцет. Відбілювач, сода. Приховати — здесь: Стрий. Легенда. (Яворів) https://www.instagram.com/p/CcHh0mGKDdR/?igshid=NGJjMDIxMWI=
0 notes
Photo
Культ Іржі.😏🤟. Немає сумнішого дня в житті типічного автовласника ніж побачити нового жучка іржавого на тілі любимого автомобіля((( або ще гірше коли кузов відригує лонжерон наприклад який просто відгнив. 🤔А що якщо глянути на ситуацію з іншого боку. Звичайно мова не йде про силові елементи кузова але іржа як деталь зовнішнього вигляду не завжди сприймається жахливо)))) 👆👆Ось і докази. Rat style у світі настільки укріпився і набрав обертів що поступово стає невід'ємною частиною авто культури. Не бійтесь. Експерментуйте зі своїм авто. Мають значення тільки ваші бажання. Але будьте обережні бо в нашій країні іржа на кузові частіше признак гнилого відра ніж проекту на стилі))) Незнаю як так вийшло😐 але останні пости всі з BMW на фотках. Не спішіть обзиватись BMWдр*чером😏😏😏 Далі будуть й інші авто))) #dexpens_info #dexpens #ratstyle #rat #bmwrat #rusty #іванофранківск (at Ukraine)
1 note
·
View note
Photo
Це був справді кінець.
Ромка не знав куди діти руки, тому просто вертів у пальцях вже зім’яту цигарку. Вони сиділи на балконі знімної квартири і пили холодний зелений чай з маленьких горняток. Від яскравого пообіднього сонця хотілося мружити очі, а у скляній вазочці повільно танули шоколадні цукерки. Вони з Євою купили їх у маленькій крамниці за рогом вулиці. Цукерки, трохи кислий виноград і шампанське. Вони планували пити до самого ранку і повільно танцювати під акомпанемент Елли Фітцджеральд, а потім один телефонний дзвінок змінив усе.
Єва нервово гризла ніготь.
На атласних хвилях погойдувалися маленькі кораблики. Між небом і морем – лише тоненька смужка, наче хтось загорнув край блакитного папірця, потім розгорнув, а слід залишився. Рома дивився вперед, але усім своїм тілом, кожним сантиметром засмаглої від Одеського сонця шкіри відчував Єву. Відчував, як вона сидить усього у метрі від нього, в своїй довгій, білій, майже прозорій сорочці, к��ізь яку гостро виступають тонкі кістки ключиць. Схоже було, ніби прямо із її грудей, із самого серця проростає дерево, гострими гілками пробиваючись крізь світлу шкіру, утворюючи плечі, лікті, хребет. Од Єви віяло солодкими парфумам і жувальною гумкою зі смаком тропічних фруктів.
У Єви було неслухняне волосся, ластовиння на щоках, довгі пальці та серце невтомного шукача пригод. Вона постійно запізнювалась, заплітала коси і голосно сміялася. Ромка завжди боявся, що одного дня вона знудиться і піде. Просто прокинеться зранку, вип’є мерзотну розчинну каву і попрощається, залишивши його сам на сам з шумним мегаполісом, ненависною роботою і квартирою в іпотеку. У підкірці його мозку, у самій глибині свідомості давно поселилася думка про високого красеня з обкладинок журналів, який буде купувати Єві сумочки Живанши і дарувати зорі над нічним Парижем. Ця думка мов іржа роз’їдала його з середини, змушувала шалено ревнувати, ненавидіти себе і віддавати всі сили, аби лише утримати Єву трохи довше.
Під балконом зупинилась червона лада з «шашкою» на даху. Роман поправив на носі круглі темні окуляри. Єва підвелась з плетеного крісла. Тихенько закрила за собою двері балкону. Ромка знав, що зараз вона ходить босими ногами по світлому паркету, згрібаючи до сумки усілякі дрібниці. Лосьйон від сонцю. Глянцевий журнал. Запальничку. Яскраво-помаранчевий лак. Одесса в серпні просто пашіла жаром. Рома стомлено прикрив очі, відставив горнятко і прислухався. Кроки в кімнаті на кілька хвилин стихли, а потім у прочинених дверях балкону з’явилась голова Єви. - Ключі я залишу у сусідки з двадцять третьої. Тьотя Оля, ну ти зрозумів. Хлопець байдуже знизив плечима. Його шалене кохання стояло із зібраною валізою і прощалося, а він чомусь думав про чашки. Сині, з дурнуватими очима і носиками; такі, що зроблені у формі півкола, а коли їх стулити разом – ніби обіймаються. Банальний подарунок ��ля пари. Ромка дивився на море, мовчав і думав, чи забере їх Єва. Якщо так, то котру? І що йому залишиться? Половинка пари? Хай тоді краще все уносить. Все, все, всі свої речі, щоб і гадки про неї не лишилося.
Рома спробував підпалити цигарку, та папір, не витримавши жонглювання пальців, порвався, розсипавши тютюн на сірі пляжні шорти.
Вони були разом майже два роки. Ромка думав, що обожнює Єву. Ромка іноді думав, що ненавидить Єву. Від хотів попрохати її руки і боявся, що без неї просто помре.
Хлопець крутив у руках залишки нещасної цигарки. Єва хлопнула дверима і вийшла з квартири.
Небо не розірвалося над Одесою, а хвилі не спалахнули пекельним синім полум’ям.
Він допив чай, струсив тютюн на підлогу і розкрив сьогоднішню газету на спортивній сторінці.
Він не помер.
61 notes
·
View notes
Text
New Post has been published on Julia Batkilina
New Post has been published on http://www.juliabatkilina.net/language/uk/%d0%bf%d1%96%d1%81%d0%bd%d1%8f-%d1%85%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b4%d0%bd%d0%be%d0%bc%d1%83-%d0%bd%d0%b5%d0%b1%d1%83/
Пісня холодному небу
Карбується над скрижанілим містом. Рунічний знак сталевих вечорів. Іржа і кров, і золото, і зелень.
Моя душа тепер – гірчичне зерня, Мій світ старий зайнявся і згорів. Нова планета хижа і плямиста, Неначе рись чумацького шляху. І все втрачає значення і колір, Та знову їх набуде до весни. Хвилини, наче ноти, потягни, Як ті журливі довгі колискові, І жодної секунди – не рахуй.
Фото
вірші про осінь завжди роблять нас трохи сумними
0 notes
Text
Михайло Чхан — один з найпомітніших поетів Придніпров’я 1960 — 1970 років. Його називали «патріархом духу» Літературний портрет в інтер`єрі часу «Михайло Чхан. «Не заходить сонце», до 30-річчя з дня смерті поета та прозаїка, було представлено в музеї «Літературне Придніпров`я», в рамках проекту сектору соціокультурних проектів та зовнішніх зв`язків ДОУНБ «Шляхами долі, успіху та любові».
Студенти коледжу радіоелектроніки на сходинках музею «Літературне Придніпров’я»
Студенти коледжу радіоелектроніки (ДРПБК) дізналися про чханівську систему поетичних знаків, визнаних в усьому світові, про його можливість читати карту зіркового неба та мали зайву нагоду проникнутися долею придніпровського генія, сонце таланту якого й дісно не заходить. Фоторепортаж заходу
Старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров’я» Світлана Мартинова багато років збирає інформацію про дисидентство на Придніпров’ї .«Література дисидентського андеграунду на Дніпропетровщині дуже багата. Це і Раїса Лиша, вона стала першим лауреатом премії ім. Василя Стуса, і Юрій Вівташ, і серед них Михайло Чхан.”
Михайло Чхан народився у 1926 році в селі Кам’янці, Апостоловського району. Село знаходилося серед просторого степу на берегах річки Кам’янки, незвичайної своїми водоспадами, схилами, одягнутими в граніт. Це правий приток „грізного” Базавлуку, кожен берег якого „пропах битвами”. Як кажуть, місце де народився поет, чи письменник, накладає особливий відбиток на авторський стиль. Тому і ритм віршів Михайла схожий на потік річки.
Так він писав про себе у вірші “Долі”.
ДОЛІ
Ти була мені підступним ворогом: Кидала хлопчиськом у пожар. З ніг збивала вивіреним порухом, Зрадницьки штовхала з кручі в яр. Серце покривала злоби накипом, Сумнівом точила, мов іржа, Пропікала і свинцем, і наклепом, І щербила думку, мов ножа. Я тобою шматаний і довбаний Так, що клаптя цілого нема, – Я тобою так тепер гартований. Що зламаєш зуби ти сама Ти мене топтала і проклятила, Але я не проклинаю, ні: Дякую, що й досі ти не зрадила І навік лишилась при мені!
Учасник ІІ світової війни, демобілізувався після тяжкого поранення. Нагороджений орденами та медалями. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Працював в інституті на кафедрі. Дивуючи колег по роботі блискучими математичними здібностями, дивовижною пам’яттю, він відкрив у собі нікому не відомий талант поета. Як згадував Володимир Думанський :
“Ерудит, власник дивної пам’яті, що знала, здавалося б, про все. Захоплювався класикою, міг годинами цитувати Шевченка, Блока, Лесю Українку, Пушкіна, Гійома Аполлінера, своїх сучасників — відомих і невідомих. Читав Миколу Гумільова, тоді забороненого поета”
Своєю першою книгою “Не заходить сонце”, яка вийшла у 1959 році М. Чхан переконливо засвідчив свою чітку позицію і громадську зрілість. Через сім років вийшла друга ��бірка „Грані” і вона поставила Чхана в ряди визнаних поетів. У збірці побачили талант і сильний, несхитний характер. Михайла Чхана прийняли до Спілки письменників України. Та вміщені в збірку “Грані” (1965), якимось дивним чином, пропущені цензурою три вірші „Фараон”, „Тінь”, „Честь і чесність”, де була дошкульна сатира на „застійних” лідерів, ускладнили особисте життя поета.
Чхан зазнав утисків. Автор книг: “Не заходить сонце”, “Грані”. “Одонія”, “Ярило”, “Куранти”, “Високе”, “Землелюби” та ін. Михайло Чхан одним із перших в Українській Радянській Соціалістичній Республіці почав писати про репресії у сталінських таборах.
За радянських часів М.Чхан зазнав переслідування і гоніння за своє чесне, правдиве і відверте поетичне слово. Це його до певної міри зломило як людину дуже ранимого серця і призвело до передчасної смерті 14 вересня 1977 року.
У 1992 році зусиллями друзів поета в Дніпропетровському видавництві “Січ” була видана книга віршів М. Чхана “Зоря в піке”. Поет пішов від нас на 61 році життя. Пішов у розквіті своїх творчих сил та великого таланту, але не втративши віру в світле майбутнє України і її народу.
В фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького зберігається особистий архів Михайла Антоновича Чхана (Фонд 23). Це наративи: щоденники, епістолярії, автографи віршів, книги, фото. Так, серед архівних матеріалів Чхана зберігаються рукописи поемних циклів „Чор��ий шлях”, „Славутине світло”, „Сніп стежок”, „Гомін, гомін попід зорі” та „Яворині думи”. Окремі твори, а серед них і поема „Яворині думи” не опубліковані. Її ліричним героєм є Дмитро Іванович Яворницький.
Читати більше:
Поема „Яворині думи”. Фрагменти.
ОРДИ Поемний цикл
«Михайло Чхан. «Не заходить сонце» -Літературний портрет в інтер`єрі часу Михайло Чхан — один з найпомітніших поетів Придніпров’я 1960 — 1970 років. Його називали «патріархом духу» Літературний портрет в інтер`єрі часу «Михайло Чхан.
0 notes
Text
Капітан очевидність до Ваших послуг
Знаєте, чом урчання крана, коли закінчується вода, дуже схоже на ґроулінґ(вокальний прийом, переважно у “важких” стилях музики)? Тому що разом із залишками води з нього витікає метал(іржа).
0 notes