#я не пробачу ніколи знову!!!!!

[kafkaesquegf]

[zhabenia]

Жити в машині нестерпно навіть для демона. Нестерпно тісно, нестерпно задушливо. Сонячні промені нестерпно світять крізь лобове скло, проганяючи нестерпний сон, щоб прокинутися нестерпного ранку.

Але сьогоднішній ранок був особливо нестерпний. Кроулі вже не спав, проте всіма демонічними силами опирався необхідності розплющити очі й узріти цей нестерпний світ. Раптом Кроулі зрозумів, чим цей ранок був нестерпніший за інші. Його будило не лише світло, його будив стукіт. Він розплющив очі й не одразу зрозумів, що окуляри досі на ньому. Коли він узагалі їх востаннє знімав?

Кроулі підняв голову з невдоволеним бурмотінням і завмер витріщаючись у вікно.

Він ущипнув себе — точно не спить. Але якого чорта? З-за шибки йому посміхалось кругленьке личко з маленьким носиком, чарівними очима й такими привабливими губами. На чоло спадали білі кучері. Будь-хто без сумнівів нарік би його янголом і не прогадав. У вікно Бентлі стукав Азирафаїл .

Кроулі зняв окуляри й продовжив витріщатися, наступивши брови. Азирафаїл бачив, що його помітили, й тепер махав йому рукою. Кроулі начепив назад окуляри, стиснув губи тонкою лінією й опустив скло. І, Матір Божа! Він думав, що дивнішим цей ранок вже не стане. Помилявся. Демон знову зняв окуляри, цього разу не намагаючись приховати здивування.

— Ні, знаєш, я ціную креативність, але не думай, що я пробачу тобі, якщо ти станцюєш танець вибачення голяка. Посеред вулиці. — він хвильку помовчав і додав: — Окей, мені це подобається. Але я все одно не пробачу тобі. — поспішив нагадати.

— Перепрошую, сер, що турбую вас отак із самого ранку, проте я був би вельми вдячний, якби ви приділили мені крихту свого часу. — він вичекав коротку паузу, проте Кроулі нічого не промовив, тому він продовжив. — Розумієте, справа в тому, що... Ну, тобто я... Ем, це все доволі дивно, і я, чесно кажучи, не певен, чи зможу підібрати правильні слова. Я... Чи не були б ви такі ласкаві сказати мені, хто я?

Кроулі кліпнув. Потім кліпнув іще двічі.

— Ангеле, тобі нагорі зовсім мізки промили? За інших умов я би, можливо, зацінив цей жарт, але не так.

Він потягнувся до дверей, аби зачинити їх, але в останню мить Азирафаїл підставив долоню.

— Послухайте, — він сказав, запинаючись ледь не на кожному слові, — прошу, лише одну хвилиночку. Я чудово розумію, як це звучить, і який вигляд я зараз маю, але мені вкрай потрібна ваша допомога.

— Азирафаїлю, я сказав — це не смішно.

— Азирафаїл? Це моє ім'я?

— Знаєш, Ґабрієлю краще вдавалося корчити з себе дурника.

Кроулі зрозумів, що зняти окуляри було помилкою — у них зовсім не видно, куди ти дивишся — і поспішив це виправити. Все ж він демон. Треба винести для себе хоч якусь вигоду з того, що зараз відбувалось.

— То ви все таки знаєте мене! — здалося, ця думка неабияк потішила Азирафаїля. — Яке полегшення. Власне, я не знаю, чому прийшов саме до вас. Я не пам'ятаю нічого, абсолютно нічого. Але я чітко знав, що мені потрібні ви.

— О, ну тоді ви помилилися, ваша світлосте, адже ми з вами ніколи не були знайомі. — уїдливо відповів Кроулі, не бажаючи підігрувати цій виставі.

Азирафаїл умить спохмурнів.

— Як? Тобто, але ж... Ви назвали ім'я і говорили ще щось, і я точно певен, що ви можете мені допомогти.

— Ні, не можу.

— Але я не знаю більше до кого звернутися, я нікого більше не пам'ятаю. Правду кажучи, я і вас не пригадую, але звідкись знаю, що у цьому авто я буду в безпеці. — він склав руки на грудях і увесь час, поки говорив, перебирав пальці.

Кроулі мовчав. Цей жарт був зовсім не смішним, зовсім недоречним, зовсім не в стилі Янгола. І відчувався він дивно, ні, Азирафаїл відчувався дивно. Щось справді було не так.

— То ти справді нічого не пам'ятаєш?

Азирафаїл закивав.

— Точніше, я пам'ятаю це авто. Але так, крім цього, я не пам'ятаю нічого. — у звичній манері уточнив.

Кроулі роззирнувся: вулиці були порожні, люди ще не повилазили зі своїх домівок. Він переліз із пасажирського сидіння на водійське.

— Сідай.

Азирафаїл послухався й за мить опинився всередині Бентлі. Кроулі вмостився й обернувся до Янгола.

— Що ще ти пам'ятаєш?

Азирафаїл обернувся до нього, легко посміхаючись, і похитав головою.

— Боюся вас розчарувати, але нічого більше.

— О, не переймайся. Розчарувати ти мене вже встиг. — він відвернувся до вікна, щоб не бачити цієї усмішки.

— Що? Коли? — занепокоївся Янгол.

— Коли довірився тому дідугану. Але ти ж нічого про це не пам'ятаєш, чи не так? — проричав Кроулі, нахилившись над Янголом ледь не впритул.

— Ви говорите так, наче я вас образив. — тихо промимрив Азирафаїл, що не очікував такої реакції.

Кроулі пирхнув.

— Я, ем... Я не знаю що такого я міг зробити, але я вельми перепрошую за це.

— Ти смієшся з мене? Ти точно смієшся з мене.

Кроулі повернув ключ, ухопився за кермо. Замуркотів двигун, Бентлі різко зрушила з місця. Азирафаїл збирався відповісти, але його втиснуло в сидіння.

— Куди ми їдемо? — запитав, оговтавшись, роззираючись по сторонах.

— В твою книгарню.

— У мене є книгарня?

— У тебе була книгарня — найдорожче для тебе місце, ти збирав книги роками й жодної не продав. Ти любив це місце неймовірно. Але ти проміняв його на довбане підвищення.

— Оу. — відповідь явно збентежила Азирафаїля. Якийсь час вони їхали мовчки. Увімкнулося радіо, і зі старих колонок напрочуд якісно залунала пісня The Crickets "Everyday".

— Ой, та замовкни. — Кроулі натиснув одну з кнопок на панелі. Азирафаїл звів брови разом.

— Мені... Мені здається, я чув цю пісню раніше.

— О, звісно ти чув. — тон демона все ще був невдоволений.

Азирафаїл стиснув губи й легенько поплескав долонями по колінах.

— То... ми з вами були друзями?

— З чого ти взяв?

— Ну, ви, здається, чимало знаєте про мене, хіба ні? Складається враження, що ми знаємо один одного вічність. — він знову усміхнувся й дивився в обличчя Кроулі, чекаючи хоч якоїсь відповіді.

— Ми дійсно знаємо один одного вічність. Щодо решти я не певен. — демон різко повернув, заскрипіла резина, засвистіли гальма й авто зупинилось так само різко, як і рушило.

Кроулі відпустив кермо й повернувся до Янгола. Той усе ще сидів голий. Демон тяжко видихнув і повів рукою — на тілі Азірафеля з'явився одяг. Він одразу взявся його оглядати: білі штани, натерті до блиску туфлі, кремові піджак, желет, сорочка й картатий метелик.

— Приїхали. — кинув й хутко вийшов з авто, лагідно зачинивши двері. Азирафаїл повторив його дії. Кроулі одразу попрямував до крамниці на розі, не перевіряючи чи встигає за ним Янгол. Смикнув дверну ручку - зачинено. Махнув рукою, клацнув замок, і цього разу двері піддались. Зайшов всередину, Азирафаїл був одразу за ним. Кроулі викинув окуляри кудись убік, роззирнувся, обвів руками полиці навколо себе.

— Ну що, пригадуєш щось?

Азирафаїл скромно повертів головою й трохи боязко відповів:

— Ні, я не… Це місце належало мені?

Кроулі роздратовано гаркнув.

— Невже нічого? Абсолютно? Подивися на ці грані книжки! Це ж твоє найдовше захоплення! — він навмання вихопив книжку з полиці й втулив її в руки Янголу. — Погортай, почитай, понюхай в решті! Ось твоя чашка, а ось тут, пам'ятаєш, ти влаштовував бал, щоб посватати Ніну і Меґґі?

Азирафаїл спостерігав, як Кроулі роздратовано метушився, показував якісь предмети, розповідав пов'язані з ними історії.

— Пригадуєш? — вкотре запитав демон.

Азирафаїл стиснув губи тонкою лінією й заперечно похитав. Кроулі стиснув щелепу так, що, було б його тіло звичайним, давно вже б тріснули зуби.

— А це ти, в дідька, пригадуєш? — він підійшов до здивованого янгола, ухопив за сорочку й притягнув до себе, цілуючи.

— При… Пригадую. — мовив Азирафаїл, коли демон відсторонився. Кроулі уважно дивився в його очі, наче намагався там щось знайти.

Задзвенів дзвоник, сповіщаючи, що хтось увійшов. Обидва чоловіка обернулися в той бік. Біля дверей стояла дівчина, одягнена повністю в білий.

— Вітаю! — вона широко посміхалася й махала їм рукою. Азирафаїл помахав у відповідь. — Гей, це ж ви! Яке щастя, я вже хвилювалася, що нічого не вийде.

— Що не вийде? — запитав Кроулі.

— О, наш план. — вона махнула рукою, немов зашарілась. — Знаєте, це була ідея Ґабріеля, тільки ви не кажіть Кроулі і… Ой.

Кроулі цокнув язиком й ступив до неї ближче.

— І що ж такого геніального спало на думку вельмишановному Архангелу?

— Якому Архангелу? Я… Я мала на увазі план з… прибирання! Так. А Ґабріель це… новий прибиральник! — вона знову усміхалась.

— Кажи, що задумав Ґабріель! — прогарчав Кроулі.

— Я не…

— Кажи!

Мюріель смикнулась через різкий ��он і, мить повагавшись, опустила погляд й мовила:

— Це почалося через Ніну та Меґґі. Вони завітали сюди на наступний день після вашого відбуття, хотіли поцікавитися, як ви. Я повідомила їм усе, що знала. Вони так засмутилися, що ви не зійшлися. О, вони така мила пара. — Мюріель усміхнулась, але повернулась до розповіді, зустрівшись з роздратованим поглядом демона. — А тоді ще й повернувся Ґабріель, сказав, що хотів повернути одяг. Тоді Меґґі взялася вмовляти його допомогти вам. І він одразу погодився. Сказав, що знає, що потрібно робити, і що скоро ви будете тут. І от ви справді тут. — її обличчя осяяла чергова усмішка.

Кроулі обернувся до Азирафаїла, який уважно слухав кожне слово дівчини.

— І от ми тут. І що тепер? — звернувся до Мюріель.

— О, так, архангел Ґабріель казав, що пам'ять має повернутися після… поцілунку. — на останньому слові вона зашарілася й усміхнулася особливо широко.

— Кроулі… — він обернувся на голос Азирафаїла й цього разу побачив те, що хотів. Він згадав. Згадав усе. — Кроулі, я…

— Так-так, ти дякуєш за те, що я вкотре витягнув твою дупу з проблем. Не варто. На все добре. — демон витягнув з кишені окуляри й звичним рухом одягнув їх.

— Ні, Кроулі, стій. — він зупинився, Азирафаїл дивився на нього мить і продовжив: — Я хотів сказати тобі, що я… Мені шкода. Я не розумів, що на мене чекає, хоч ти мене й попереджав. І я не розумів… не розумів, як сильно потребую тебе. Зараз, пригадуючи все, я розумію це. Я хочу повернутися до тебе, навіть якщо це коштуватиме мені раю. Я нізащо не повернусь туди, якщо там не буде тебе. — він говорив м'яко й повільно, добираючи правильні слова. — А ще я не можу більше дивитися на це! Господи милостивий, як можна було стільки всього змінити, доки мене не було? — Азирафаїл кинувся до однієї з полиць, читав корінці на книжках і бідкався.

— О, цей стелаж має приваблювати покупців бестселерами. — поспішила пояснити Мюріель.

— Покупців?! — вихопилося в Ангела. — Ти продаєш мої книжки?

— Так, звісно. Це ж книгарня. — вона захотіла.

Азирафаїл скривився й застогнав оглядаючи полиці. Кроулі усміхнувся.

— Мюріель, гадаю, тобі час йти. — кинув демон. — Нумо, хутенько. Дякуємо за допомогу і бувай здорова. — він буквально випхав її за двері.

— Ой, і чим я тільки думав?

— Мені це теж цікаво. — Кроулі став поруч із ним.

— Ти погоджуєшся залишитися тут зі мною? — Азирафаїл обернувся до нього, він усміхався своєю найширшою усмішкою, яка водночас перепрошувала і благала.

Кроулі мовчки витріщався на нього довгу хвилину.

— Еее, ну не зна��. — протягнув демон. — Я все ще чекаю на належне вибачення.

— Танець вибачення?

— Танець вибачення. Голяка. Посеред вулиці.

— Я не робитиму цього, навіть не мрій.

Кроулі засміявся.

[sweatytriumphalpaca-blog]

��очу просто написати про кохання.Вірять в кохання або дурочки наївні,діти,і коли пожилі люди,яким немає що втрачати у житті уже.Я ніколи не вірила у кохання і зараз не вірю,але люди ж кохають одне одного і я зараз кохаю,біля мене є людина,якій я довіряю, як собі і навіть більше,я просто знаю,що він мене ніколи не покине,але інколи я розумію,що це не так,він може зробить боляче мені заради себе,тобто у кожної людини є такий інстинк ,що не може все іти так гладко і потрібно іноді спортити якийсь момент,я дуже ставлюсь осторожно до всіх людей,навіть до рідних,бо у молодших класах я кохала і втратила із-за себе своє кохання,просто була дурочкой ,і нею ж залишилась,дальше я знову закохалась і я була впевнена на 100% ,що це справжнє кохання,але я ошибалась,воно мені принесло морее негативу,сліз ,зраду я ніколи не пробачу, зараз все хорошо і стабільно і чекаю від цього якогось негативу,але надіюсь на те,що я марно себе накручую і навпаки в мене буде багато позитивних емоцій,чудових моментів у житті з цією людиною,люблю тебе.

[rooflessjerk]

додому

мене так довго не було вдома, і ось я повернувся. прилетів. поволік свої речі і змученого себе по розбитому манівцю додому, у невідомість. сонце вставало і прокидалась артилерія, тепер у наших світанках  завжди криваві кольори.

я промайнув блокпост - нарешті перші будинки - і побачив дітей з очима старців, жінок з обличчями вбивць і чоловіків з пеклом на зіницях. я побачив сивину у юності і пустку на місці дитячого садка. я йшов, а мені кричали лягати бо вб'є. а я думав хіба ж може бути гірше, коли в дев’ятиповерхівці батьків знесло три останні поверхи включно з моїм.

я стояв на подвір'ї і розумів що тепер я ніхто. без минулого, без дитинства, без місць де вбивав свої підліткові комплекси і неврози. у мене забрали життя, стерли на порох цеглу спогадів. де всі? де ви всі?

стріляє. води давно немає, світло лише в очах. і давно вже не у кожного. я шукаю тебе.

де ти? ти виїхала, чи пішла в підпілля? надіюсь ти жива, надіюсь тебе знайду я, а не вони.

треба кудись іти, щось робити. мабуть воювати, боронити підступи до міста. поки тримаємось, та мінастерит паде. темрява загасить останні надії, та от тільки на що? я не можу тут жити, я би не зміг і після перемоги кохати там де лежали трупи. де я став свідком людського падіння і зради близьких. будувати життя на Єрихоні не найкращий початок. проте, варто думати про сьогодення. воно тільки і залишилось. тут і зараз я живий, і десь жива ти.

якщо треба я піду і стану на коліна, я продамся їм. спробую хоч щось зробити для порятунку дітей, що тут повсюди вештаються, вже без ��атьків. вовченята з безстрашними обличчями, хоч може їм ще не пізно забути жахи війни.

так,  я не герой. я не на передовій. я занімів, всередині мого серця вибухнув фугас. мене розворотило і тільки безкінечна сирена і крики змушують поворухнутись.

 ніколи не думав, що буду проходити повз рідну школу з автоматом. не думав, що у вузькому прицілі гвинтівки побачу обличчя сусіда. колись ми крали яблука разом і ховали цуценят. тепер він навряд викопає для мене могилу, для цього є соляні озера й шахти. а я, я теж мушу бути таким. мабуть.

вночі здається, що з неба падають метеорити, на місто мчать вогняні небесні посланці. та ніхто не загадує бажань. лише моляться щоб вижити, протриматись ще одну ніч.

блокада. місто в облозі. всі поховались, жевріють в підвалах, втрачаючи потроху  розум і людське обличчя. в кого ми перетворюємось, як довго зможемо ще триматись? я надіюсь на перемогу, я ще вірю в цей народ. тому я давно викинув телевізор.

а ти його дивишся?якщо я ввімкну вечірні новини то десь невідомо де ти теж сидітимеш навпроти екрану? і ми будемо начебто поряд, хоч десь. хоч якось.

ніхто про тебе не чув, зникла. кинула все і зникла. я знаю, у тебе вистачило би духу їхати туди. тому я благаю всіх богів щоби я помилявся. будь ласка, будь слабкою, слухайся того клятого інстинкту самозбереження. будь ласка, продай душу всім чортам, зрадь, тікай. врятуй себе, може тоді і я бачитиму сенс жити.

але шанси на це нульові, тож і зустрітись нам на цьому світі малоймовірно.

 я вже тиждень вдома. я вже прожив тисячі життів. я живий, поки. чергую на блокпостах. допомагаю вивозити поранених і мертвих. тут їх не відспівують, але я чув як плаче земля. я чув її стогін, біль матері, що ховає синів. степам боляче, цим просякнутим кров'ю чорноземам розриває душу. тут не знаходять вічного спокою вбиті солдати, тут ніщо не має прощення і забуття. зранку бліде сонце пробирається крізь холодний туман над чорною землею: розритою, розрізаною на шматки. вона напівмертва, їй важко нас боронити.

мабуть, з висоти пташиного польоту та медичних гвинтокрилів це болюче видовище — ця наша випалена земля, ці чорні воронки від розірваних снарядів, вона ж менше всіх нас винна. та земля відновиться, перетворить нас на попіл і знову, і знову на степах зійде трава.

хотів би я її побачити

 це наче старий язичницький ритуал – приносити людські жертви скіфським богам широких степів, пити кров своїх ворогів. я вже звик до вигляду крові, до її запаху, смаку на губах.

кажуть, за перше вбивство ми платимо своєю душею, наступні ж - лиш механічна робота. але що ж тоді залишається? там, у середині мене, щось досі продовжує кохати, співчувати, боліти нестерпно. я вбивця живого, але я ще досі і сам живий. хоча очі у нас тепер чорніші за найглибші провалля. там, у тих очах заховались туга і надлюдська втома, така, що ми скоро почнемо помирати без куль.

колись у дитинстві я ледь не втонув у річці. я ще добре пам’ятаю той дитячий переляк смерті, каламутну швидку воду якою були заповнені мої легені. мене врятували.   тепер я думаю , що краще би я помер. тепер  я вже зрозумів, що бувають речі жахливіші за смерть.

якби я тоді втонув, то вічно би плив у теплій воді перемішаній з глиною, можливо ще тою, з якої ліпив нас Господь. я би став тою річкою і пережив би тисячі поколінь, воєн і людських імперій. запалював би на дні річок зелені вогні і навіки вічні пам’ятав про тебе.

я пам’ятаю як ми з тобою їхали в Маріуполь на поїзді. дивно, що у моменти відчаю нам згадуються такі дурниці. я пам’ятаю задушливий галасливий вагон, той безперервний стукіт коліс і випалені степи у брудному вікні. тоді я  був такий щасливий, бо знав, що далі буде ще краще.  бо я ж такий всесильний і у нас ще так багато часу, все встигнемо. Все вийде. Це передчуття, мабуть навіть краще, і в принципі і  є самим щастям. Ще ніхто нічого не зруйнував, у молодості немає ворогів.

Тепер я віддав би все, щоби знову їхати у тому поїзді, пити той чорний чай з цукром від якого зводить суглоби. Їхати і їхати, роками, століттями, вічно

  Я вже гарно навчився стріляти, на кожен удар серця – постріл. удар твого серця і чиєсь вже більше не б’ється. На цій неоголошеній війні ми воюємо за те, чого нас не вчили  у школі. 

Смішно, але я віднайшов тут смисл ще трохи побути на цьому світі. Ні, не думай, що я знайшов сенс життя. О ні, таких дурниць я більше не роблю. Але для цієї триклятої країни я корисний, я ще трохи знадоблюсь. Я цьому радію як дитина, прокидаюсь задоволеним, що живий. з кожним днем я стаю все менш схожим на людину, я так втомився…та якимось неймовірним чином я рухаюсь, я стріляю і знаходжу сили дихати. Хоча себе я починаю потрохи боятись, крім того, що давно себе зненавидів. Ми ж тут насправді як відкуп усіх тих, хто солодко спить у теплих ліжках в обіймах коханих. Для нас війна ніколи не закінчиться, від неї не втечеш, не забудеш. Війна стає твоїм домом, надреальністю у її найвищий різкості. У секунди коли смерть вже майже обіймає тебе ти як ніколи живий.

ще думав, що навряд всім їм і нам слід коли-небудь зустрічатись. Мабуть, наступне найкраще, що ми зробимо для країни після перемоги – це самоліквідуємось. Залишимось вічними вартовими сходу як лицарі забутих епох. Адже так легко й романтично канонізувати тих, хто ніколи не буде заважати своєю інвалідністю й скаліченою душею. Хай складуть гарних сумних пісень, таких, як колись співали у славних козацьких походах. Щоб ми були тими недосяжними напівбогами-героями, і ніхто не турбувався нашим реальним людським болем…і щоб на полі цвіли маки, за кожну полеглу легенду. Маленька трагедія на фоні нашою старезної планети Земля, але така велика для наших маленьких життів.

 Кажуть, що навколо нас з дня на день зімкнеться коло і небо впаде. Я відчуваю це, я стараюсь не брехати собі, але товаришам брешу. Вони, дурні, ще трохи вірять у своє майбутнє, тому й не хочу бачити їхніх переляканих облич. Та це неможливо не відчути, здається саме повітря наелектризоване і птахи починають над нами кружляти, наче ми вже мертві…вночі артилерія лупить майже з усіх сторін і між ударами серця проходять години нескінченного напруження. Ну що ж, на останок у нас вистачить патронів. А снайперів вони вбивають першими, я щасливчик.

 Тепер я майже весь час думаю про тебе…під звуки канонади я напружено вибудовую твій образ у своїй уяві. І кожен раз мені стає все важче і важче, це лякає куди дужче чим вибух снаряду в обличчя. Я так довго тренувався, надіявся, що твоє обличчя буде останнім  спогадом цього мого проклятого життя. А тепер ти вислизаєш від мене, як вода крізь пальці зникаєш у моїй запаленій свідомості…я заледве пам’ятаю колір твоїх очей, запах волосся, твої пальці. Від злості я плачу, вгризаюсь руками в промерзлу чорну землю нашої братської могили.

Я думав, що буде якщо я виживу і ми зустрінемось.  Як я прийду до тебе і посмію зустрітись з тобою поглядом. Тим поглядом вбивці, пеклом смерті який я ношу у собі. Я вже не я, твій коханий помер. кого тепер кохати, кому цілувати чоло….а що…що я побачу в твоїх очах? Раптом те саме, раптом ту ж темряву? Цього я точно не витримаю, такого я не пробачу усім старим і новим богам. Хай я тут і залишусь, та як ти вистоїш, врятуєш свою душу, то все це було не дарма. Занадто багато жертв, занадто багато болю, та твоя душа не має бути розплатою за гріхи й марнотратства нашої батьківщини. Тільки не ти

 Знаєш, коли горить степ, то повітря пахне полином. Це такий дивний запах туги, спаленого життя. а у неба наді мною металевий колір вічності

 Мій друг.. я не зміг його донести. Не встиг дотягнути його живим. Тепер ми лежимо серед розораного не для посіву поля…я вдихаю запах терпкого полину і у мене роздирає груди… я чую як дідусь співає стару пісню про Дорошенка

 у тебе були зелені очі