#станції

[kobzars]

Бій під Крутами. В українській історії ця подія є свідченням незламного духу опору всупереч непереборним обставинам. 29 або 30 січня 1918 року біля залізничної станції Крути, розташованої за 130 кілометрів на північний схід від Києва та за 18 кілометрів на схід від Ніжина, невеликий, але доблесний загін з 400 українських курсантів і студентів мужньо захищав свою Батьківщину від невпинного наступу майже чотиритисячної більшовицької (російської) армії.

Бій під Крутами, орігінальна літографія з картини Олександра Климка, 1936 рік, з галереї Культурного простору Кобзар

[gwenllianwales]

Слава Україні!

Я знову до вас з дечим цікавим. Поки писала (досі пишу) "Господаря метро", шукала багато інформації про київське метро.

Сьогодні, в день, коли Херсон повернувся додому, хочу ��озповісти вам про надпис "Слава Україні"!

1989 року будівельники таємно виклали напис "Слава Україні" мозаїкою у вестибюлі між ескалаторами на станції Золоті Ворота Київського метрополітену. Гасло, як атрибут українського націоналізму, в радянські часи було забороненим. Напис виклали коричневою смальтою: літери — темніші, фон — світліший. 

З часом мозаїка сильно потемнішала. Тепер неозброєним оком літери не помітиш, тож історія вважалася міською легендою. Але автор проєкту інтер’єрів станції Вадим Жежерін підтвердив — напис існує.

"Робітники самі виклали. Потім змусили мене піднятися нагору й подивитися. Я подивився, а вони питають: "Ти не боїшся?" Ну, я відповів, що не боюся. Вони були натхненні нижнім вестибюлем і вже грішно було не викласти цей напис", — розповів Жежерін.

Джерела: 1, 2

[bez-nichoho]

Про ніщо (41)

Деякі протягом усього життя мандрують світом, спокушені прагненням побачити якомога більше. Це полювання за місцями і враженнями закінчується позначками на мапі та арсеналом розповідей, якими можна ділитись за першої нагоди. Щоразу, коли такі обирають собі шлях, вони ступають на стежку невідомості. Їм звісно відомо, куди цей шлях має їх привести, адже вони ретельно планують свій маршрут. Але вони не можуть бути знати, кого зустрінуть дорогою, які пейзажі трапляться їм за вікнами потяга чи автівки, які топоніми їх дивуватимуть, а які — веселитимуть. Так вони й носяться світом — щоразу новими шляхами, зосереджуючись на кінці маршруту, а не на тому, що лежить на його кілометрах. Вони вивчають шлях на мапі, але не вивчають його, долаючи. Дивляться на все звисока, з позиції, яку дає їм масштаб карти.

Інші же їздять однією дорогою протягом цілого життя. Щоранку прокидаються у той же час. Струшують із себе недобрі сни, запивають недоспану ніч кавою і виходять на свою щоденну дорогу, яка спершу веде їх на роботу, а ввечері — додому. Вони вивчають свій шлях досконало. Одним з них є Р., який одначе встиг побачити світ, але завше повертається до тієї ж дороги. Як-от сьогодні.

Остання електричка відправляється перед дев’ятою вечора з першого перону невеличкого приміського вокзалу із синіми металевими колонами, які тримають на собі посіріле пластикове накриття. На пероні скупчилось трохи постатей — чоловіків з папіросами в губах і пакетами в руках, янголів із промоклими крилами, яким цей листопад зовсім не до душі, жінок із картатими торбами, волоцюг, заклиначів тварин, ковтачів шпаг, казкарок, поштарок, заводських працівниць, прорабів та дорожніх музик, німф та муз у базарних балонках, робітників останньої зміни, розхитаних горілкою, та інших пасажирів — останніх подорожніх цього дня, які розсуваючи затуманені сутінки, добрались до приміського вокзалу, аби вкотре вирушити в ту саму дорогу.

Поряд стоїть ще кілька електричок, готових забрати своїх пасажирів і повезти їх у різні напрямки, залишивши кілька перонів під посірілим накриттям на поталу ночі, тиші й запустінню, тьмяно підсвіченому хворим вокзальним світлом. Якщо б комусь випало зостатись тут, ніч видалась би безкінечно довгою. Але вокзал буде пустим, а запустіння не знає часу. Відтак перони приміського вокзалу зостаються самітними на якусь мить — аж поки перші враннішні електрички не привезуть своїх сонних пасажирів, чиї ноги хаотично тупотітимуть обпльованим бруком вокзалу.

Р. потирає руки. Листопад пробрався йому під шкіру і холодить її своєю зимною вологою, яка ввійшла до вагону разом із усією безбарвною процесією, котра ще мить тому стояла на пероні. Брудними вікнами ковзають краплі, які вже невдовзі перетворяться на вишукані візерунки сніжин. Зима нависає над усіма ними низьким набубнявілим небом, готова прорвати його передчасно. Р. зиркає на пасажирів, що розсілись побіля вікон і визирають у них, немов там справді можна щось побачити. Він і сам такий — дивиться крізь брудну шибу на таку ж брудну листопадову ніч, пересипану міськими світлами. Так триватиме ще якусь мить, допоки вагонні динаміки не прохриплять слова машиніста, які ніхто не зрозуміє, а двері із сичанням не зачиняться. Електричка вирушає у ніч, залишаючи міські світла позаду, а її пасажири надалі вдивляються у вікна. І кожен з них бачить щось своє.

Чоловіки дістають з-за пазух заготовані для поїздки частунки — дешеву горілку і якусь закуску. Янголи протирають руками намоклі крила і з часом зголошуються долучитись до чоловіків. Жінки перегукуються, намагаючись розчути одна одну в рипінні вагону, розповідаючи казки, плітки та новини із заводів і пі��приємств. Час до часу хтось встає і виходить у ніч на невідомій станції. Часом у вагон вбігають перекупки, в яких можна купити солодощі, пиво, китайські ліхтарики на батарейках, затуплені ножі або нові серця. Р. майже вирішує спитати про ціну, адже його серце висне у грудях мов перемерзле яблуко, сточене червою лобові. Але не зважується завести розмову.

Визирає у вікно — електричка якраз спинилась на ще одній невідомій станції. Р. не знає її назви, але докладно знає, скільки йому ще їхати. Він впізнає станцію за кількома деталями, ледь помітними у світлі, що ллється крізь вагонні вікна. Вигини землі, надщерблення бордюрів, ями й трішини у асфальті, розташування дерев, будинків чи станційних приміщень — усі ці контури з першого погляду впізнають ті, які їздять цією дорогою щодня. Колись Р. теж належав до них, та часи змінились. Однак контури дороги печаттю випалені на його пам’яті.

Він не потребує оголошень машиніста про прибуття до тієї чи іншої станції. Він впізнає кожну станцію як старого друга. Навіть ті, на яких немає жодного освітлення, знайомі йому, адже він впізнає їх за текстурами темряви, властивими лише їм. Тут завжди було так. І завжди буде.

Колись змінять електричку, колись кожен з пасажирів буде змушений вирушити в іншу дорогу — ту, з якої немає повернення. Колись перекупки змінять асортимент товару, а музики вивчать нову пісню, забувши «Смерічку». Колись буде не так, як є зараз, однак нові пасажири будуть так само пізнавати станції за їхніми контурами.

Інакше буде не може — цей спосіб існування та взаємодії із буттям, створений на восьмий день, не може бути зміненим, як і все, створене у попередні дні. Бо так є. Р. думає про це, намагаючись прилаштувати ноги на вагонній батареї, яка врешті почала віддавати тепло, що пульсує завдяки тертю невідомих залізних механізмів, підржавілих нутрощів вагону. А потім виходить у ніч на своїй станції.

Аби невдовзі знову повернутись на неї і сісти в електричку, яка повезе його знаним з дитинства шляхом, вивченим напам’ять. І тоді історія повториться. А сьогодні він виходить у ніч і ступає стежкою, оминаючи калюжі, що зостались після листопадового дощу. Р. йде, тихо лаючись, бо знає, якими брудними будуть його черевики. Слухає, як віддаляється електричка. Як пси гавкають на схований за хмарами місяць. Кутається в шарф і намагається якнайшлибше впихнути до кишень руки. А над ним висить глуха листопадова ніч, у масному повітрі якої не літають янголи і не падають зорі. Ніч, яку розтинає лише потужне лобове світло останньої електрички.

[zvychaynedivchysko]

Раніше їдеш запитуєш у батьків чи ще довго, яка зараз станція, де ми. А зараз вгадуєш де ти і бачиш знайомі станції

[zlabjola]

На вулиці знову теплішає. Скоро вже не буде можливості носити щось зверху аби прикритися. Отак нарешті починаєш приймати своє тіло, а потім згадуєш про збоченців на вулиці. Я особисто не часто за життя стикалася з таким. І слава богу. Але усі ці історії інших жінок. Їх так багато, навіть на відео є зафіксовані. Останнім часом я багато через це переживаю. Коли вранці думаю як вдягтися на роботу. Їм же багато не треба (що іронічно, враховуючи стандарти краси для жінок, може просто не голитися і носити собі відкритий одяг, бо за їх логікою на волохатих жінок наче не встає).

Нещодавно був випадок в метро, я сиділа, поруч ще дівчина сиділа, мого віку. Зайшло двоє мужиків в шортах. Один з них весь час там щось поправляв і чухався. От прям перед моєю головою, це неможливо було не помітити, і це не виглядало нормально. Дівчина поруч втекла першою. Я вирішила трохи зачекати і вийти на іншій станції. Не хотіла показувати, що взагалі звернула на них увагу.

І от в таких, менш очевидних ситуаціях, нічого і не зробиш. Якщо хтось торкався де не треба, то можна за це штурхнути, навіть якщо інші л��ди втрутяться, то пояснення буде просте. Розпустив руки – отримав в харю. А що робити, якщо хтось "непомітно чеще свої яйця в громадському транспорті кожні 5 секунд" у вас перед носом? Колись читала пости з одного тгк каналу роснявого, де підписників вчили такому, як домагатися непомітно. Кого обирати, як прилаштуватися. Там їх було багато таких. Не знаю чи такі канали живі зараз і чи є такі в Україні. Але думаю є.

Бачила відео дівчини сьогодні. Звичайний лук, чорна футболка і спідниця трохи вище колін. За один ранок пристало двоє. Одного навіть на відео зняла, не спеціально. Коментарі просто жесть. Це мудачйо навіть не приховує нічого, вони відверто розуміють, що роблять і навіщо, але не вважають, що мають спинитися. Вони навпаки лізуть до кожної дівчини в коментарях, що розповідає свою історію і кажуть, що так і має бути, ми для цього створені і маємо терпіти. Вони це роблять, а потім сміються з того, як жінкам неприємно і гидко. Або всякі сігми (чи як вони себе називають, для мене вони всі один хрін – мудили, може інцели, якщо конкретніше) які просто вважають прикольним написати медсестрі, якій страшно лишатися на чергуванні вночі самій через військових в її лікарні які напиваються і пристають, що "ой подумаєш поплач ще".

І ось читаючи це все, думаю "а чи довго мені так щаститиме?". Район тут не дуже, багато п'яні ходить. Багато почали знову під вікнами пізно ввечері бухати. Кілька разів якийсь мужик смикав ручку дверей в квартиру, хтось стукав у вікна. Я дізналася від сусідів, що він живе у сусідньому домі і що до інших він не стукає і ручку не смикає. Поставили замок на дверях в під'їзд, але вдень їх всеодно лишають відкритими навстіж... хоча стільки бабка до мене дойобувалася, що я двері не закриваю (окрім неї, я одна їх і закриваю).

Звісно я частково за межами зони ризику, адже знайомих чоловік у мене немає, ні з ким з чоловіків родичів я не живу (Цікаво, так? Зазвичай це прийнято вважати саме небезпекою, але статистика каже, що біда приходить від тих, від кого очікуєш найменше і кому найбільше довіряєш)), на роботі майже всі дні і майже до вечора є або менеджер, або приймальник і хтось з колег жінок. Але людина не ведмідь (о так, той тренд з тт), людина здатна аналізувати і шукати можливості, людина здатна чекати значно довше за тварину.

[adeseya]

Знаєте оте відчуття коли потяг, глибока ніч, зупинка на якійсь станції, за вікном оголошується повітряна тривога, у вагоні душно, ти прокинулася і тепер лежиш, дивишся просто вгору та слухаєш завивання

[youkomorie]

27 лютого в мене буде операція, а 28 поїде моя одногрупниця(та подруга також) до Польщі,можливо на дуже довгий термін. Сумно,що ми більше не зустрінемось у коледжі чи на станції метро,та й взагалі. Якщо тільки я сама потім не поїду до Польщі 😅, тільки як туристка.

[welovelofi]

Пегас народився у Франції, де виріс у родині музикантів. Він вивчав музику в Нанті, де навчився грати на класичних ударних, ударних, композиції, джазовій імпровізації, хору та африканським ударним. У 2008 році він заснував власний лейбл Futur Records і свій перший електронний поп-гурт Minitel Rose, який грає наживо в Лондоні, Москві, Токіо, Лос-Анджелесі, Ромі та багатьох інших місцях. За ці роки він випустив понад сорок платівок і міні-альбомів для різних артистів (Mattyeux, Pongo, Jaia Rose тощо), включаючи свій сольний проект Pégase. Він виступає на музичному фестивалі Pitchfork у Парижі безпосередньо перед випуском свого першого сольного альбому, який того ж року отримав премію Deezer Adami. Його пісня «Be Wild» лунає на Міжнародній космічній станції під час космічної подорожі Томаса Песке у 2017 році. Після шести років мовчання Pégase повертається з купою нових синглів, які вийдуть у 2023 році.

Пісню Rainy boy я дуже рекомендую к прослуховуванню. Мені дуже пощастило познайомитися з творчістю цього виконавця та його професіоналізм та досвід надихає! І все це максимально відчувається в його творчості. Легкість, сум, кохання, радість та щастя - повна палітра емоцій як під час прослуховування, так і після.

[nance-oliver-reddies]

Не лише 8 Березня

Я обожнюю жінок. 

І причина не в тому, що я сама серед них.

Це більше, ніж формальна "солідарність", умовна повага до собі подібних. Не так давно я зрозуміла, що більшу частину мого життя мене оточують саме жінки.

Стільки жінок!  І так - скільки себе пам'ятаю.

В садочку - улюблені виховательки та няня, що накривала на стіл і видавала хлібчик. В школі (очікувано): 90% колективу - жінки. Мої найулюбленіші жінки, на хвилинку. Англійська, географія, хімія, фізика...  Виняток становили фізруки (2 з них пішли зі школи і в результаті ми все одно навчались у жінки) та воєнрук (він же трудовик).

Далі мене чекав університет. 

Але перед тим треба було зібрати документи для вступу, зробити довідки, яких я не мала, а вже на першому курсі поміняти паспорт з нагоди 18-річчя. В ЦНАПі та ДМСУ мене зустріли привітно. Працівниці сумлінно і без нервів провели мене через усі процедури.

Університет і справді не школа. Тут, звісно, ситуація інакша. У нас не один чоловік-викладач, та і в межах всього університету їх немало. Проте, якщо поглянути на склад кафедри іспаністики - гендерне співвідношення повторює шкільне. Та і загальновідома істина - на філології хлопців немає. В групі 34 людей, а ми маємо лише одного парубка. Та й таке.

"поки я гарно вдягнена чекаю в маленькій пекарні свою піцу, почну писати чернетку..."  Цей твіт було написано у пекарні, у той момент піцу для мене готувала дівчина. Прибиральниця наводила лад у залі. ФОПом у чеку, як не дивовижно - теж виявилась жінка.

І це лише те, що я можу згадати свідомо.

Але, що, мабуть, очікувано, моя повага до жінок почалась з моєї мами. Це мій кумир на все життя, хоч вона не відома, не публічна, не працює на прибутковій роботі.

В минулому - відмінниця, яку сумнівно позбавили медалі, студентка вечірнього, яка встигала поєднувати працю і роботу. Ветеран праці нашого заводу.

Жінка, яка не злякалась народити після 35.  Дипломат нашої сім'ї, що може примирити двох упертюхів - мене і батька.

Людина, яка навчила мене писати і допомогала мені зі шкільними творами. Поробками на трудове навчання. Вирішити життєві сумніви. 

Автор найсмачнішого борщу та найкрасивіших пиріжків. Людина, яка завжди підставить мені плече та вислухає.  Жінка. І одного дня я запитала маму: - Чому я переважно бачу жінок? Де чоловіки? - Сидять у машинах, офісах, зручних кабінетах, командують.

А потім розповіла мені коротку історію, яку я досі не можу забути:

"У нас колись на станції сталась аварія. Довелось штовхати вагон, щоб той зміг поїхати. Вгадай, хто це робив? А хто командував?"

[panivatra]

Пітер ненавидів святкувати Різдво. Це завжди значило, що йому потрібно було розлучитися з хлопцями. Вже третій рік підряд Сіріус з Джеймсом залишалися на Різдво в Гоґвортсі. А Пітер мав пакувати валізи й піти до Макґонеґел з листом від матері, що його повинні забрати. Єдиною розрадою, що цей шлях до вокзалу він буде з Ремусом.

Попрощавшись з ґрифіндорцями, Пітер і Ремус пішли до внутрішнього двору годинникової вежі. Там стояв галас. Більшість учнів, очікуючи поки всі зберуться, співали різдвяні пісні, інші стояли невеличкими купками й обговорювали як будуть святкувати. В цей час Місіс Норріс оббігала кожного новоприбулого учня та голосно нявчала на них. Водночас Філч бігав за нею з планшетом, записуючи прізвища.

Через годину вони сиділи в потязі. Пітер спав, притулившись до стінки. А Ремус читав книжку та інколи зазирав у вікно. За склом лютішала хуртовина. Вітер гнув до долу дерева, намагаючись зламати їх. Гілля шкрябало майже з усіх сторін потяг. Де-не-де пролітали сови.

Схлип. Ремус перевів очі на Пітера. Той щось мимрив собі під ніс і щосили намагався втиснутись скрутившись в крісло. По щоках стікали сльози.

—Червохвосте?..— полишивши книжку, Ремус сів біля Пітера, й почав його ледь-ледь трусити.

Від доторку Пітер різко розплющив очі. Глибоко вдихаючи, він схопився за серце.

—Мерлінова борода, як ти мене налякав! Що сталося? Ми вже прибули? — судомно хекаючи, він почав витирати очі.

Ремус так довго вдивлявся в його обличчя, що Пітер аж пискнув. Думки одна за одною виринали з його мозку. Нарешті Ремус таки відповів:

—Ні, ти просто... Плакав. Пітере, це вже не вперше. Тебе щось турбує?..

"Не роби, не роби цей погляд. Мені не потрібна твоя жалість."— Пітер переминав ґудзик на манжеті. Посмішка.

—Ааа, ти про це. Я ж тобі наче розповідав? Нє? — погляд бігає по підлозі. — Мене переслідують кошмари з-

—Дитинства. Я знаю.. Але це не надто схоже. — з кожним словом Ремус придивлявся все прискіпливіше.

—Ні-ні-ні, Муні, ти зря переживаєш! Нічо нового ж не трапилось. —Пітер легенько буцнув плече Ремуса.

—Хах, ну добре. —він буцнув у відповідь—Можливо, тоді було б варто поговорити з батьками?

Обличчя і без того блідого Пітера стало іще білішим. Він різко розвернувся до Ремуса спиною, і пробубнив щось на кшталт: "Ні, не думаю.. Муні, розбуди мене, коли ми будем на станції. " Ремус був спантеличений до кінця поїздки.

Коли Пітер приїхав додому, родичі вже були на місці. І ось, сімейний святковий стіл, повний маґлів і чарівників. Куца ялинка стояла в кутку кімнати. І сварка. Знову сварка. Матір погрожує батьку розлученням. Родичі намагаються їх заспокоїти. А Пітер, стоячи за рогом, тримав торт і тихо плакав. Ненавидів. Скільки разів він намагався примирити їх. Ненавидів батька. Пив безупину, коли до нього не прийдеш. Ненавидів маґлів. Завжди улюблений, але ніколи визнаний.

Перша зірка запалала. Сніжинки поволі падали, здійснюючи свій останній тан. Десь далеко дзеленчали стакани й лунав сміх, але це було занадто далеко для Пітера. Занадто, щоб бути правдою.

[trzpiotka]

W 2022 roku na moim blogu pojawiły się 2584 posty

O 455 postów więcej niż w 2021!

200 utworzonych postów (8%)

2384 zreblogowane posty (92%)

Najczęściej reblogowane blogi:

@hydromantia

@ukulelegodparent

@fukever

@przepraszamyremanent

@evstigmata

1348 moich postów w 2022 miało tagi

Tylko 48% moich postów nie miało tagów

#polski – 58 postów

#iwtv – 39 postów

#goncharov – 38 postów

#ukraine – 38 postów

#:) – 35 postów

#fircyk.txt – 34 posty

#insane – 33 posty

#<3 – 29 postów

#languages – 29 postów

#esc 2022 – 25 postów

Longest Tag: 139 characters

#feel like im being gaslit by this post. there's so many wild boars where i live and they are like a really big dog??? not nearly like these

Moje najpopularniejsze posty w 2022:

Nr 5

matura .zasrana.zajebana

265 notek (opublikowanych w 9 sierpnia 2022)

Nr 4

imagine Lestat meeting Hannibal. they would be soo fucking insufferable together: having fancy human dinners, going to the opera, talking about their respective God complexes, and, worst of all, speaking French

326 notek (opublikowanych w 18 listopada 2022)

Nr 3

it is little well-known but in Martin Scorsese's 1973 hit mafia movie Goncharov the main character is actually inspired by Bohun from the novel "Ogniem i mieczem"

353 notki (opublikowane w 21 listopada 2022)

Nr 2

iconic

400 notek (opublikowanych w 2 sierpnia 2022)

Mój post nr 1 w 2022

koleo.pl offers free train tickets to Ukrainians traveling from the border

https://koleo.pl/ukraina/

and a message they posted:

Для всіх нових користувачів нашого сервісу з України, які починають свою подорож зі станцій Chełm, Jarosław, Medyka, Radymno, Przemyśl, Przeworsk до будь-якої залізничної станції в Польщі (наприклад Краків, Люблін, Жешув, Тарнув) ми даруємо 100 % знижки – тобто безкоштовний квиток!

861 notek (opublikowanych w 26 lutego 2022)

Zobacz Przegląd roku 2022 już teraz →

[gwenllianwales]

Таємниці станції метро "Університет"

Я знову з цікавинками про метро, які я використовую у своїй роботі "Господар метро"

У мармурі, який використовували для облицювання стін станції "Університет", збереглися останки доісторичних організмів (амонітів).

Амоніти — прадавні головоногі молюски. Родичі сучасних восьминогів і кальмарів, тільки із закрученою, схожою на баранячий ріг мушлею.

Найкраще великі зрізи раковин древніх равликів часів динозаврів – амонітів видно під бюстом горького (нині бюст закритий, але світлина стара, тож я самостійно його закрила).

Ще на цій станції удалося виявити півтора десятка рострів белемнітів. Найбільший (близько 10 см) і найгарніший знаходиться на платформі для поїздів, які йдуть у напрямку станції «Лісова» (там, де зупиняється «хвіст» поїзда).

На протилежній платформі є його мініатюрна — усього в півтора сантиметра — точна копія. На тій самій платформі, біля дверей під №47 можна побачити напівпрозору круглу пляму сірого кольору — теж залишок белемніта, тільки в поперечному розрізі.

Джерела: 1, 2

[bez-nichoho]

Непроглядна листопадова ніч. Глуха, туманна, тиха. Час до часу її темінь розділяють лінії світла. Але за мить авта з їхніми потужними світлами зникають в темряві. Лише й миґнуть червоно на прощання. І ніч знову стає собою. Очі з часом звикають, зір починає за щось чіплятися. Я йду крізь цю темінь. Лечу на далеке ледь вловиме світло, як мотиль. Розпихаю темряву довкола себе. Вона м'яка і волога. Несуся із своєю самотністю. Вона важка і зимна. На станції стрічаю ще кількох таких нещасних. Обвішані торбами, вони крутяться довкола одного ліхтаря з тьмяним помаранчевим світлом. Такі ж змарнілі, вони витягують з нього рештки сяйва, аби вкласти бодай іскорку собі до грудей. На мене вже не вистачить... Доведеться далі набивати собі нутро темрявою ніби м'які іграшки ватою.

Спершу з'являється довга стріла світла. А далі — пронизливий посвист і маленькі жовті квадратики з людьми. Ми — усі ті, хто стояв на одному пероні поміж лісом та давно зачиненим станційним приміщенням, влазимо досередини. Люди розсілись майже всюди. Деякі сплять, скрутившись на своїх торбах. Я знаю, їм нічого не сниться, але вони воліють не прокидатись. Всі понурі. Ціла електричка понурих людей. Іноді вони здриґаються, виглядають у вікна, але бачать лише свої розмиті відображення у чорноті. Іноді цю чорноту, як кислота, роз'їдає світло станційних ліхтарів. І до вагона входять такі ж люди — понурі, смутні. Самотні. Ціла електричка самотніх людей. За мить машиніст щось каже у гучномовець, але ми чуємо лише тріск. Двері зачиняються. Наступна зупинка не має значення.

Ми веземо свою печаль до великого міста. Великого-великого міста, повного таких же смутних самотніх людей.

[zvychaynedivchysko]

Щойно попалось відео-огляд станції метро Харківської в Києві, і дівчина говорить що назву не змінити бо вона мозаїкою викладена вздовж стіни коло потягів. Але я два місяці тому помітила в Харківському метро на станції академіка Павлова, також мозаїка вздовж такої ж стіни. Мозаїка не з назвою станції, але з надписами, там прописані медичні науки і зовсім нещодавно зробили українізацію, я б може не помітила, але там скрізь йде надпис на латині, а через малюнок був російською, а акт українізації в тому що букву "и" змінили на "і", і по тону мозаїка добре так вирізняється, бо світліша.